Дніпропетровський національний університет

Торяник Володимир Миколайович

УДК 300.3

ВЗАЄМНА ПОЛІТИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ І ГРОМАДЯНИНА В

СУЧАСНІЙ ПРАВОВІЙ ДЕРЖАВІ

23.00.02 - політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Дніпропетровськ – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі політології Дніпропетровського національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Токовенко Олександр Сергійович,

Дніпропетровський національний університет,

завідувач кафедри політології

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

Наумкіна Світлана Михайлівна,

Південноукраїнський державний педагогічний

університет ім. К. Д. Ушинського, м. Одеса,

завідувач кафедри політичних наук

кандидат юридичних наук, доцент

Алєксєєнко Ігор Григорович,

Дніпропетровський національний університет,

завідувач кафедри цивільного права,

Провідна установа: Львівський національний університет імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України, кафедра політології.

Захист відбудеться “ 31 ” березня 2006 р. о 14.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.051.08 у Палаці студентів Дніпропетровського національного університету за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т.Г. Шевченка, 1 (парк ім. Т.Г. Шевченка), к. З0.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці ім. Олеся Гончара Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропет-ровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий 23 ” лютого 2006 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук, доцент С.В. СТАВЧЕНКО

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність роботи. Висунута наприкінці 80-х – початку 90-х років на передній край наукового осмислення, тема правової держави в основному привертала увагу дослідників такими своїми вимірами, як проблема верховенства права, реалізації прав і свобод людини, поділу влади, тоді як осторонь магістрального напрямку досліджень правової держави виявився інший аспект, пов'язаний з обопільною відповідальністю двох сторін суспільних відносин у правовій державі – державної влади і громадянина. Саме складності, пов'язані з практичним утіленням принципів правової держави в практиці пострадянських суспільств, обумовили необхідність більш широкого підходу до розуміння цього концепту, що виходить за рамки ортодоксально-ліберального вчення. У цьому контексті звернення до проблеми взаємної політичної відповідальності державної влади і громадянина покликано сприяти подоланню сформованої однобічності і формуванню системного уявлення про природу і принципи функціонування сучасної правової держави. У чималій мірі відзначена однобічність є наслідком правового редукціонізму в інтерпретації правової держави і суспільних відносин, що формуються в її рамках. Подоланню цього редукціонізму в чималому ступені може сприяти політична наука, методологічні установки якої істотно розширюють когнітивний обрій у дослідженні феномену правової держави.

Сучасна політична ситуація в Україні поставила проблему політичної відповідальності в центр суспільної уваги. Помаранчева революція проголосила курс на системні демократичні перетворення, який повинен як мінімум передбачати удосконалювання механізмів політичної відповідальності всіх учасників політичного життя як гарантії подальшого поступального руху України шляхом демократії, наміченим Конституцією та ідеалами Майдану. У суспільстві розгорнулися широкі дискусії по питанню про можливості залучення до відповідальності представників колишньої влади, а також про доцільність законодавчого закріплення процедури люстрації. Відзначається також, що недостатню ефективність здійснення прийнятих в Україні законів, загальнодержавних і регіональних програм і проектів зумовлена не тільки їх низькою ресурсною забезпеченістю, але й загальним низьким рівнем виконавської дисципліни й відсутністю чіткого механізму реалізації відповідальності. У цьому не останню роль, на нашу думку, грає більше декларативний, чим реальний характер відповідальності в діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування.

Гострота даного дослідження обумовлюється також високою динамічністю політичних комунікаційних процесів саме на стику взаємодії між правовою державою і громадянським суспільством, пошуком нових комунікативних зв'язків і методів політичного управління в Україні, що сприяють забезпеченню ефективної взаємодії між владою і суспільством, з метою виявлення і реалізації інтересів і потреб різних соціальних груп. На потребі такого пошуку наголошують у своїх працях, зокрема, І. Воронов, С. Наумкіна, Р. Павленко, Ю. Сурмін, О. Токовенко, О. Чемшит, Г. Щедрова та інші українські вчені.

Система сучасної правової держави знаходиться в складному переплетенні відносин контролю, здійснюваного через інтегровані політичні комунікації як усередині себе, так і з зовнішнім середовищем, у якості якої виступає громадянське суспільство і його елементарні суб'єкти – громадяни, носії комплексу прав і обов'язків. Взаємоконтроль системи правової держави і громадянського суспільства являє собою безперервний комунікаційний процес. Адаптація системи правової держави до зовнішнього середовища відбувається на основі системи управління за принципом зворотного зв'язку через інтегровані політичні комунікації, функціонування яких спрямоване, з одного боку, на підтримку стійкості, а з іншого боку, на корекцію помилок політичного керівництва й усунення їхніх відхилень від об'єктивних законів розвитку суспільства. Ефективне функціонування механізму зворотного зв'язку немислимо без утвердження принципів і норм взаємної відповідальності державної влади і громадян у всіх сферах соціального життя, у тому числі в політичній.

Можна з усією впевненістю констатувати: спеціальна по своїй суті проблема удосконалювання політичних, і в тому числі законодавчих, механізмів відповідальності органів державної влади і місцевого самоврядування стає всеосяжною проблемою забезпечення ефективності політико-правових інструментів регуляції суспільних відносин. Особливо гостра недосконалість існуючої моделі відповідальності органів публічної влади дає про себе знати саме в конституційному праві, тому що ніде, крім Конституції, немає такої кількості норм, що складаються з гіпотез і диспозицій, абсолютно не підкріплених санкціями. Дискусії у рамках юридичної науки навколо статусу конституційної відповідальності засвідчують необхідність розгляду її не тільки і не стільки як вид юридичної відповідальності, скільки як різновид відповідальності політичної.

У практичній площині відповідальність органів публічної влади, не будучи підкріпленою відповідною законодавчою базою, постійно знаходить своє втілення в основному поза рамками “правового поля”. В Україні на нинішньому етапі політичного процесу це питання сьогодні стало одним з основних вузлів протиріч між владою й опозицією, викликаючи бурхливі політичні дискусії. Усе більш очевидним стає той факт, що курс на побудову в Україні демократичної правової держави настійно вимагає переоцінки багатьох традиційних поглядів, у тому числі на сутність і роль інституту конституційної відповідальності, а також формування якісно нових концепцій удосконалювання її законодавчої бази. У свою чергу, феномен Майдану актуалізував питання колективної політичної відповідальності громадян, державного народу, усвідомлення якої стало важливим чинником розвитку демократичної правової держави та громадянського суспільства в Україні, поставивши, у свою чергу, складні питання її наукового осмислення.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тему даного дисертаційного дослідження затверджено Вченою Радою Дніпропетровського національного університету. Дисертаційне дослідження пов’язано з розробкою наукової теми “Проблема забезпечення стабільного політичного розвитку України в контексті сучасних соціальних та політичних трансформацій”, що її здійснює кафедра політології Дніпропетровського національного університету.

Мета і завдання дослідження. Мета роботи - дослідити відносини політичної відповідальності між державною владою та громадянами в умовах функціонування сучасної правової держави. Дана мета визначає постановку наступних завдань роботи:

- розкрити теоретико-методологічні передумови постановки проблеми взаємної політичної відповідальності державної влади і громадян в контексті осмислення процесів становлення правової державності;

- визначити сутність поняття “політична відповідальність” у співвідношенні з іншими видами соціальної відповідальності;

- проаналізувати природу, форми і механізми політичної відповідальності державної влади перед громадянами в умовах сучасної правової держави;

- розкрити природу, підстави та форми здійснення політичної відповідальності громадян в сучасній правовій держави;

- проаналізувати специфіку права народу на опір державній владі та способи його реалізації в умовах сучасної правової держави.

Об'єктом дослідження є політична відповідальність як особливий вид соціальної відповідальності.

Предмет дослідження – взаємний характер відповідальності державної влади і громадянина в сучасній правовій державі.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є політико-інституціональний підхід, орієнтований на вивчення інститутів, за допомогою яких здійснюється політична діяльність (держава, партії, право, інші регулятори політичної діяльності). Застосування політико-інституціонального підходу доповнюється зверненням до використання загальнонаукових методів аналізу, синтезу, індукції, дедукції, дескриптивного і порівняльного методів.

Наукова новизна отриманих результатів дисертаційного дослідження полягає в комплексному аналізі принципу і механізму реалізації взаємної політичної відповідальності державної влади і громадянина в сучасній правовій державі. Вона конкретизується в наступних наукових положеннях:

- уточнено поняття політичної відповідальності, під якою розуміється вид соціальної відповідальності, що полягає у легітимному застосуванні політичних санкцій до суб'єктів політики, які є порушниками політичних норм, домовленостей, узятих на себе політичних зобов’язань, а також доведено, що політична відповідальність є специфічним функціональним політичним інститутом, в якому розкривається нормативно-регулятивна спрямованість політичної діяльності соціальних суб’єктів;

- показано, що взаємний характер політичної відповідальності державної влади і громадянина є необхідною підвалиною ефективного регулювання політичних комунікацій в умовах правової держави, де взаємність цієї відповідальності забезпечується засадами конституційного ладу;

- встановлено, що політична відповідальність державної влади перед громадянами, що являє собою сукупність легітимних політичних заходів, які забезпечують примушення влади до виконання прийнятих зобов'язань, обіцянок і схвалених суспільством програм, в поєднанні з політичною відповідальністю громадян стає в сучасній правовій державі важливим інструментом стабілізації політичних відносин та попередження суспільних конфліктів;

- доведено, що конституційна відповідальність не може розглядатись як суто юридична відповідальність і що за суттю вона є правовою формою політичної відповідальності, яка регулює відносини припинення повноважень політично відповідальної посадової особи чи органу державної влади та передачу влади, у тому числі без юридичних на те підстав, за суто політичними мотивами;

- обґрунтовано, що в сучасній правовій державі діє презумпція політичної відповідальності народу, тому що він не існує поза державно-організованого порядку, є джерелом і безпосереднім носієм влади в державі; при цьому показано, що політична відповідальність народу має тенденцію до зростання в процесі історичної еволюції цивілізації;

- показано, що реалізація права народу на опір неправовим діям державної влади може бути легітимним способом здійснення державним народом своєї політичної відповідальності, але водночас імплементація норм цього права у загальну систему правових і політичних норм може сприяти дестабілізації правової держави окремими політичними меншинами.

Практичне значення отриманих результатів дисертаційного дослідження визначається насамперед його актуальністю, новизною і сукупністю положень, що виносяться на захист. У роботі не тільки розкривається концептуальний зміст механізму взаємної політичної відповідальності у сучасній правовій державі, але й містяться пропозиції по його конституційному закріпленню в Україні. Результати проведеного дослідження можуть бути корисними як для подальших досліджень принципів і механізмів функціонування сучасної правової держави, так і для розробки політико-правових актів, що регулюють процедури політичної відповідальності в українських умовах. Крім того, матеріали представленого дослідження можуть бути використані для забезпечення навчального процесу в системі професійної підготовки політологів.

Особистий внесок здобувача. Постановка і вирішення всього комплексу завдань даної дисертації здійснені самостійно. По темі дослідження автором одноосібно, без співавторів підготовлено 5 наукових праць.

Апробація результатів дисертації. Окремі положення дисертаційного дослідження були апробовані автором у доповідях на Міжнародних наукових конференціях “Держава і суспільство: філософія, економіка, культура” (Москва, 22-23 квітня 2005 р.), “Альтернативи світового розвитку. Третя світова теорія” (Київ, 26-27 травня 2004 р.), “Наука і освіта-2005” (Бєлгород - Дніпропетровськ, 7-12 лютого 2005 р.), а також на теоретичних семінарах кафедри політології Дніпропетровського національного університету.

Публікації. Автором самостійно, без співавторів опубліковані 3 наукові статті у виданнях, затверджених ВАК України як фахові з політичних наук, загальним обсягом 1,5 авт. арк., а також 2 публікації - в інших наукових виданнях (загальний обсяг – 0,6 авт. арк.).

Структура дисертації відповідає поставленій меті і завданням дослідження і складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації складає 194 сторінки, з них 16 сторінок – список використаних джерел (220 найменувань). Обсяг текстової частини дисертації складає 178 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір теми дослідження, її актуальність, розкривається ступінь наукової розробленості проблеми, формулюються об’єкт, предмет, мета і завдання, визначаються методи дослідження, наукова новизна та практична значимість його результатів.

У першому розділі дисертаційної роботи “Формування теоретико-методологічних основ аналізу проблеми політичної відповідальності в контексті розвитку теорії правової держави” розглядається джерельна база та аналізується ступень наукової розробленості дисертаційної проблематики, визначається методологічні основи та загальна методика дослідження, здійснюється операціоналізація поняття “політична відповідальність”.

У першому його підрозділі “Передумови постановки проблеми політичної відповідальності в контексті становлення і розвитку теорії правової держави” зазначається, що якісні характеристики здійснення влади в державі визначаються тим, наскільки застосування влади суб’єктом владарювання відповідає потребам об’єкта владарювання, сприймається ним як належне, необхідне, доцільне. Неоднорідність будь-якого реального суспільства, розмаїття та суперечливість загальних, групових, індивідуальних інтересів зумовлюють те, що владний вплив неминуче стає засобом впорядкування суспільних відносин з метою задоволення одних інтересів всупереч іншим. Це об’єктивно породжує суспільні збурення внаслідок неоднозначності сприйняття владного впливу носіями тих чи інших інтересів. Отже, використання публічної влади для задоволення приватних інтересів окремих суб’єктів стає потужним чинником імовірної дестабілізації владних відносин у державі, насамперед механізмів державного управління. За цих обставин найважливішим завданням є створення такого середовища, в якому владою можна було б ефективно скористатись радше як знаряддям досягнення цілей суспільства або організації, ніж самоціллю. Реалізація цього завдання є найважливішою політичною функцією правової держави.

Правова держава - це така форма організації і діяльності держави, що будується у взаєминах державної влади з індивідами і їхніми різними об'єднаннями на основі норм права. У підрозділі аналізується еволюція теоретичних уявлень про правову державу в контексті становлення ідей прав і свобод людини та її громадянської відповідальності. Відзначається особлива роль серед ознак та принципів сучасної правової держави принципу взаємної відповідальності державної влади та громадянина.

В процесі історичної еволюції змінюються етнічний, становий, індивідуально-політичний і природно-позитивний типи права і держави, які являють собою форми і ступені росту в розвитку людської свободи, що історично зміняють одна одну від стародавності до сучасності. За умов етнічного та станового типів права і держави питання політичної відповідальності принципово не могло виникнути. Існувала лише юридична відповідальність громадян, підданих перед державою. Це питання постає лише на тому етапі суспільного розвитку, коли право і держава набувають індивідуально-політичні характеристики, і тоді воно приймає вигляд питання про відповідальність влади. І лише на сучасному етапі природно-позитивної держави і права утверджується принцип взаємної відповідальності державної влади і громадянина.

У другому підрозділі “Методологічні підстави і методика аналізу проблеми взаємної політичної відповідальності державної влади і громадянина в сучасній правовій державі” аналізуються методологічні проблеми дослідження наукової проблеми, що становить предмет дисертаційного дослідження. Доводиться, що у рамках традиції, закладеної в соціології та праві, відповідальність (в усіх її видах) можна розглядати як певний інститут. М. Дюверже запропонував терміном “інститути” позначати сукупності ідей, вірувань, звичаїв, що становлять упорядковану й організовану цілісність (наприклад, шлюб, родина, власність, вибори, уряд тощо). Він вважав, що політичними є такі інститути, які торкаються правителів та їх влади, керівників та їх повноважень.

У теорії права інститут характеризується як сукупність норм, які регулюють відокремлену групу суспільних відносин у межах певної галузі права. Але для політичного інституту набувають значення не стільки правові норми, скільки реально існуючі структури. Вони не завжди врегульовані правом, а іноді їх реальне значення відрізняється від правових характеристик. На цій підставі в політології під політичними інститутами звичайно розуміють організаційно оформлені способи здійснення політичної діяльності та відправлення політичної влади. Тобто політичний інститут постає не як система норм, не як юридичне, а як фактичне явище. Тому політико-інституційний підхід вже не зосереджує основну увагу на формальних інститутах державного управління, що раніше призводило до недооцінки ролі неформальних структур і чинників у здійсненні влади.

Але існує певна незавершеність, навіть прихована суперечливість у визначенні самого поняття “політичний інститут”. З одного боку, стверджується, що інститут – це не система норм, не юридичне, а фактичне явище, а з іншого – визнається, що політичний інститут завжди є той чи інший спосіб організації певних зв’язків і відносин, а також суспільної групи як матеріального субстрату інституту. Але цей спосіб може бути й нормативним, тобто спиратись на певні встановлені норми і процедури політичної дії. Саме до таких способів належить і відповідальність (правова, політична, моральна, соціальна та ін.), яка забезпечує інституціоналізацію відносин між органами державної влади та громадянином в сучасній правовій державі.

Політична відповідальність може розглядатись і як форма і сутність політичних функцій та відносин, тобто як функціональний політичний інститут, в якому розкривається спрямованість політичної діяльності соціального суб’єкта, - поряд, наприклад, з інститутом представництва чи референдуму. Як вважають інституціоналісти, політична спільність обумовлюється ефективністю політичних організацій і процедур у суспільстві. Ефективність, у свою чергу, залежить від підтримки суспільством організацій і процедур, від рівня їх інституціоналізації. Остання розуміється як процес, в якому організації та процедури набувають значимості і стабільності. Зрозуміло, що ці значимість і стабільність не можуть бути досягнуті без формування відповідних нормативно-ціннісних орієнтацій людей, які визначали б місце та роль кожного учасника політичного процесу, умови політичної дії та взаємодії суб’єктів, в тому числі їх політичну відповідальність.

У третьому підрозділі “Поняття політичної відповідальності” відзначається, що слово “відповідальність” уперше з’являється в англійській та французькій мовах в епоху буржуазних революцій. Предметом обговорення серед науковців категорія відповідальності стала наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Майже всі дослідники прагнули пов’язати відповідальність, яка історично виникла в межах західної цивілізації, з певними її здобутками. Так, Р. Маккіон пов’язував її зі становленням демократичного ладу в Західній Європі, Х. Йонас – з розвитком науки, Х. Ленк та К. Мітчелл – з посиленням технологізації та індустріалізації західного суспільства, а П. Друкер – з розвитком ринкових відносин. Але зрозуміло, що об’єктивну появу цього загального поняття не можна зводити до лише однієї окремої причини.

Втім дослідження джерел виникнення поняття відповідальності дозволяє встановити, що воно виникає власне у політичному дискурсі, у державному праві, звідки поширюється на інші галузі права, на сфери науки і техніки, а з них вже на сфери бізнесу і менеджменту, і лише востаннє стало предметом дослідження соціальної психології та соціальної екології в контексті усвідомлення відповідальності за власні дії та за їх наслідки для майбутнього життя.

Політична відповідальність, як елемент політичних відносин, стверджувалася в основному паралельно становленню й еволюції самих політичних відносин. У ході тривалого й суперечливого природного добору визначалися різні форми і зміст відповідальності, а також критерії, що допомагали її оцінювати. Як й у багатьох інших областях, розуміння політичної відповідальності поступово, хоча й не лінійно, здобувало властивості наукового знання. На його основі можна визначити специфіку політичної відповідальності, яка пов’язана з тим, що вона настає за дії або бездіяння, які тягнуть порушення сталих механізмів політичної комунікації, руйнування політичних відносин і домовленостей, що лежать в їх основі, взагалі за всі політичні дії (бездіяння), що ведуть від згоди до конфліктів.

Політична відповідальність стверджувалася в першу чергу як відповідальність влади, котра розумілася як сукупність мір, що забезпечують приведення влади у відповідність з “договором” між владою і суспільством — законами, примушення влади до виконання прийнятих зобов'язань, обіцянок і схвалених суспільством програм. Ідея відповідальної влади висувається як антитеза “свавільній владі”, проти якої виступали ідеологи Англійської буржуазної революції XVII ст. Це засоби впливу на суб'єкти влади і їхню політику, що дозволяють домагатися коректування або зміни політичного курсу, відсторонення від влади невартих і нездатних діячів. Тут і право вільної критики будь-яких суб'єктів влади, опору їхньому беззаконню, вираження невдоволення, негативної оцінки, недовіри, невиконання “злочинних” указів і наказів.

У вітчизняній політичній традиції політична відповідальність традиційно була одним з визначальних принципів функціонування державного механізму в рамках так званої моделі “тяглової держави” На відміну від західної політичної традиції, політична відповідальність розумілася не стільки як відповідальність влади перед громадянами, скільки як відповідальність кожного, від підданого до правителя, перед державою. У найбільш чистій формі така держава, яка ґрунтується на домінації обов’язків, взагалі не визнає ніяких прав. Індивід постає лише як частина єдиного державного цілого, а в цієї частини перед цілим є лише обов’язки. У такій державі всі служать всьому, здійснюючи ролі, задані цілим й маючи в якості винагороди постійну перспективу повноцінної співучасті в цьому цілому. Не є винятком і персона правителя – така ж тяглова фігура, як і всі інші. Він навіть більш зобов’язаний, ніж всі його піддані. Він особисто відповідальний за безперебійне функціонування всіх інших та спільноти в цілому. Але така відповідальність монарха, помазаника Божого, базувалась виключно на релігійно-етичних засадах.

Поняття відповідальності у політичній публіцистиці нерідко використовувалось і в радянський період, часто поруч з таким поняттям, як політична свідомість (сознательность – рос.). Тобто передумовою політичної відповідальності вважалося усвідомлення певних політичних ідей, інтересів, цінностей, норм тощо. Втім, лише останнім часом концепт відповідальності став предметом окремих політологічних досліджень.

Проблемі розкриття змісту поняття відповідальності присвячено праці Х. Йонаса, Д. Ледда, Г. Ложкіна, О. Лазорко, О. Лейста, К. Мулдибаєва, Н. Мінкіної, М. Солодкої. Серед нечисленних досліджень політичної відповідальності особливо виділяються праці І. Кресіної, А. Коваленка, М. Краснова, В. Мельниченка. Традиційно розрізняють відповідальність за щось або когось – і відповідальність перед чимось або кимось (подібно тому, як ми говоримо про “свободу для” й “свободу від”). Важливо вміти їх сполучати (приміром, відповідальність перед державою й за державу; або відповідальність перед пам'яттю про наших предків і за саму цю пам'ять). У цьому сенсі можна говорити, наприклад, про відповідальність за політичну наївність (яка саме підтримується демагогами, що пропонують спрощені схеми й швидкі псевдорішення). Політик несе відповідальність (і, можливо, це його головна відповідальність) за використання неправди або істини як засобу державної політики. Політична відповідальність полягає й у тому, щоб забезпечувати й відстоювати фундаментальне право інших на відповідальність; право, без якого неможливий індивідуальний ріст жодної особистості.

Однак у наявності згода більшості (якщо не усіх) дослідників з тим, що існує ряд видів відповідальності: історична, соціальна, політична, правова, моральна і т.д. Немає спорів і з приводу того, що відповідальність "розщеплюється" (за суб'єктами) на індивідуальну і колективну. В часовому вимірі феномену відповідальності виділяють його проспективний аспект (відповідальність за те, що необхідно зробити) і аспект ретроспективний (відповідальність за зроблену дію), хоча у реальному житті важливі, зрозуміло, обидва названі аспекти. Політична відповідальність є головним чином саме проспективною, виконуючи роль важливого стимулюючого інструменту впливу на політичну поведінку. Вона означає власне політичні наслідки порушення певних політичних угод, принципів і норм політичних відносин. Сфера політичної відповідальності охоплює всі дії (бездіяння), пов’язані з використанням влади, боротьбою за її завоювання та утримання.

Співвідношенню відповідальності і права присвячені роботи С. Басуріна, Я. Кінаша, Д. Липинського тощо. Досить значна низка праць присвячена відповідальності в її юридичному аспекті, зокрема, розкриттю самого поняття юридичної відповідальності (К. Марков, Д. Липинський, Г. Прокопович, А. Осауленко, Д. Чухвичев, О. Щербакова, О. Біляк). Конституційна відповідальність як специфічний різновид відповідальності розглядається І. Алексєєнком, В. Виноградовим, А. Зиновьєвим, Л. Забровською, Н. Ісаєвою, О. Батановим, Л. Кривенком, А. Сєргєєвим, Н. Колосовою, С. Авакьяном, Т. Шоном. Але вони переважним чином розглядають її в суто юридичній площині, тоді як у значній мірі конституційна відповідальність носить політичний характер.

Сьогодні політична відповідальність розуміється перш за все як усвідомлення відповідальної залежності політичного лідера, суб'єкта владних відносин від держави, політичної організації, суспільства у діяльності зі здійснення колективно виробленого курсу, виконання обіцянок, даних електорату, неухильне слідування конституційним принципам і нормам, програмі та статуту політичної організації. Для політичних відносин ще в більшій мірі, ніж для правових, характерна відсутність спеціальної процедури забезпечення гарантій у випадку порушення певних норм, умов, традицій, домовленостей. Але це не означає неможливості застосування санкцій до порушників. Політична санкція вказує на потенційну можливість настання несприятливих політичних наслідків за такі порушення, як то – відставка, висловлення недовіри, позбавлення повноважень, інші способи відсторонення від влади.

Треба особливо наголосити, що механізм реалізації політичної відповідальності має легітимні підвалини, і в цьому сенсі він може передбачати як парламентські та інші “системні” заходи, так і заходи революційні, адже звернення до революційних методів притягнення до відповідальності теж може бути в своїй основі легітимізованим, якщо організатори революції користуються довірою та визнанням з боку широких верств суспільства.

У другому розділі “Політична відповідальність державної влади у сучасній правовій державі” розкривається сутність, форми і механізми політичної відповідальності державної влади перед громадянами держави, пропонуються шляхи оптимізації цього механізму, пов’язані як з політичними, так і з конституційно-правовими перетвореннями..

У його першому підрозділі “Становлення ідеї політичної відповідальності державної влади в процесі утвердження принципів правової держави” показано, що сферою застосування політичної відповідальності є політична діяльність. З юридичної точки зору, політична відповідальність - інститут скоріше звичаєвого права, що регулює відносини придбання, утримання й передачі влади. У праві політично панівний клас, або, якщо завгодно, політична еліта, прагне закріпити своє надзвичайне становище. Але тому що політика - область доцільного, виникає найгостріша проблема відповідальності правлячих кіл за суспільно прийнятне здійснення політики. Одним з найважливіших засобів узгодження волі народу й планів державного апарату є постійно функціонуюча політична відповідальність. Через те, що в Україні дотепер не сформувались міцні політичні традиції, становлення інституту політичної відповідальності пов’язано з великими труднощами.

Відповідальність державної влади з самого початку утверджувалась у двох вимірах – як відповідальність перед міжнародним співтовариством, насамперед на основі міжнародних договорів та інших норм міжнародного права, та як відповідальність перед громадянами. Міжнародна відповідальність означає обов'язок держави не тільки ліквідувати шкоду, заподіяну порушенням, але і право потерпілої сторони на задоволення своїх порушених інтересів (відновлення кордону, вимога публічного вибачення і т.д.).У своєму політичному вимірі вона полягає у встановленні таких обмежень, які б запобігали у подальшому скоєнню державою тих чи інших нелегітимних дій. Так, політична відповідальність за геноцид реалізується у вигляді обмежень державного суверенітету, позбавлення держави права керувати народом, який став жертвою геноциду, та відшкодування цьому народові тієї шкоди, яку він зазнав під час геноциду, в тому числі у вигляді певних територіальних преференцій.

Іншим аспектом відповідальності держави є її відповідальність перед народом. У сфері суспільних відносин вона є чільною, вищою формою відповідальності в силу особливої ролі державної влади в їх регулюванні та підтриманні суспільної інтеграції. У підрозділі показано, що ідея відповідальності державної влади перед громадянами розвивалася в нерозривному зв'язку з розвитком ідеї невід'ємних прав людини. Добре відомо, що безвідповідальність влади приводить до катастрофічних наслідків, тягне за собою великомасштабні соціальні потрясіння, тому держава в особі своїх органів і посадових осіб покликана відповідати за забезпечення конституційної законності в країні як запоруки суспільної стабільності. Реалізація цієї відповідальності забезпечується демократичними механізмами, притаманними сучасній правовій державі. Лише за умов демократичних принципів функціонування політичної системи можливо забезпечення дійсної політичної відповідальності державної влади перед громадянами держави.

У другому підрозділі “Форми вираження політичної відповідальності державної влади перед громадянами” відзначається, що реалізація політичної відповідальності за неналежну поведінку політичного (державного) діяча, лідера, керівника органа влади (управління), що перебуває на виборній посаді, стосовно електорату, політичної організації, що представляється ім., забезпечується за допомогою звільнення з посади (або самої можливості його), або застосуванням інших санкцій, передбачених нормами сфери політичних, владно-управлінських відносин. Одним із проявів політичної відповідальності є відмова виборців у підтримці на наступних виборах, що перебувають у влади президента, партії, глави муніципалітету й т.д. Іншими засобами реалізації політичної відповідальності вважаються публічне визнання лідера про свою політичну неспроможність, зсув його з поста рішенням колегіального органа партії або суспільно-політичного руху, створення навколо лідера політичної нетерпимості, організація показових процесів та ін. Також у парламентарних країнах при відхиленні уряду від “курсу партії”, парламентська більшість може винести вотум недовіри уряду й глава держави (монарх, президент) може відправити уряд у відставку або розпустити нижню палату парламенту. Реальні підстави вираження вотуму недовіри уряду, як і остаточного рішення глави держави можуть бути різноманітними, але найчастіше вони лежать сугубо в площині “політичної гри”. Відповідальність може бути реалізована й відкликанням виборцями депутата та проведенням дострокових виборів Найдійовішим заходом реалізації політичної відповідальності посадових осіб вважається дострокове припинення повноважень міністрів, глав адміністрацій тощо. Конституції або закони деяких держав установлюють навіть можливість відкликання президента виборцями або парламентом, що його обрав. Очевидно, що в таких випадках підстави для прийняття таких серйозних рішень лежать переважно в сфері політики, а значить це політична відповідальність, убрана в нормативно-правову форму у вигляді положень конституцій і законів.

Конституційна політична відповідальність є специфічним різновидом політичної відповідальності, яку можна також розглядати як організаційну й процедурну сторону політичної відповідальності, сукупність процесуальних, а не матеріальних норм. У цьому сенсі конституційна політична відповідальність стає досить рухливою категорією, регулюючі відносини припинення повноважень політично відповідальної посадової особи й передачі влади, у тому числі без юридичних на те підстав. На відміну від неї, конституційно-правова відповідальність може бути визнана існуючою за наявності двох елементів її змісту: матеріального (“деліктна” підстава) і процесуального (участь судового органу), які тісно взаємозалежні. Звідси припустимою є лише та підстава конституційно-правової відповідальності, якщо її можливо встановити або підтвердити в суді.

Третій підрозділ “Шляхи забезпечення політичної відповідальності державної влади в Україні” акцентує увагу на необхідності нормативного закріплення єдиної, комплексної системи конституційної відповідальності органів державної влади, органів місцевого самоврядування і посадових осіб у формі настання для них несприятливих наслідків за невиконання (неналежне виконання) ними своїх обов'язків і за зловживання наданими їм правами. Відзначається, що в українському законодавстві відсутня належна регламентація притягнення до відповідальності вищої категорії посадових осіб. Особливо наголошується на необхідності розробки і прийняття конституційного закону “Про конституційну відповідальність”, в якому було б встановлено відповідальність держави в цілому; відповідальність вищих органів державної влади України; відповідальність інших органів державної влади України; відповідальність Автономної Республіки Крим, областей, міст Київ і Севастополь; відповідальність органів місцевого самоврядування; відповідальність посадових осіб; механізми реалізації конституційної відповідальності.

Також належний матеріал для використання у сфері вдосконалення державного механізму саме з точки зору підвищення відповідальності влади перед громадянами може дати сучасний досвід у сфері успішного менеджменту. У багатьох вимірах управлінської діяльності корпоративні моделі й методи управління виявились більш ефективними і відповідальними, ніж традиційні державні, тому різні дослідники та практичні політики давно пропонують більш активно переймати позитивний досвід корпоративного менеджменту. В якості новітньої моделі, що висувається з метою забезпечення більш ефективної відповідальності влади та більш оптимальної організації її взаємодії з громадянським суспільством, виступає модель корпоративної держави. Запропонована модель корпоративної держави як нової соціальної організації дозволить трансформувати державу з інституту влади, який стоїть над суспільством, в систему, підпорядковану суспільству, а її владно-політичні повноваження - в обов’язки по забезпеченню соціально-економічних прав її колективних хазяїв - громадян.

Третій розділ “Політична відповідальність громадян в умовах правової держави” містить аналіз сутності, передумов та механізмів політичної відповідальності громадян як на персональному, так і на колективному рівні, вищою формою якого є політична відповідальність державного народу.

У першому підрозділі “Суверенітет особистості як передумова політичної відповідальності громадянина” відзначається, що для багатьох політичних мислителів минулого безсумнівним представлялося існування вроджених обов'язків індивіда стосовно держави, національної, професійної, конфесіональної спільності (необхідність задоволення їхніх потреб й обертається природними бар'єрами для особистих прав і свобод). Дж. Ледд говорить про людину як про особу, котра відповідальна за наслідки своїх дій.

Загалом персональну відповідальність можна визначити як несприятливі наслідки неналежної, засуджуваної мораллю або правом поведінки винної особи Останнім часом намітилося прагнення розуміти відповідальність широко - як усвідомлення суб'єктом своєї поведінки, її наслідків, соціальної значимості. Мова йде про відповідальність, пов'язану з активною, ініціативною, свідомою правомірною та легітимною діяльністю суб'єктів. Відповідальність є умовою справжньої свободи. Дійсно вільна людина з метою досягнення своєї свободи повинна постійно погоджувати свою поведінку із суспільними вимогами, тобто діяти відповідально. Свобода, таким чином, стає усвідомленою й відповідальною діяльністю, заснованою на пізнанні необхідності й вільному виборі. Вільний вибір мети й засобів її досягнення, вільно ухвалене рішення діяти передбачають відповідальність відповідних суб'єктів. Необмежена свобода, свобода без відповідальності, перетворюється у свою протилежність - у свавілля.

Суверенітет особистості є найважливішою передумовою її політичної відповідальності як громадянина, що володіє певними невідчужуваними правами та обов’язками. Вінзначною мірою визначається її правовим статусом, тими вдачами й обов'язками, що вона має. Юридично закріплене положення особистості в суспільстві, законодавчо окреслені межі її діяльності - це і є офіційне визнання її суверенітету в даній державі. Суверенітет особистості - це об'єктивно обумовлена міра її незалежності від держави і суспільства, а також характер і форми її взаємодії з ними. Зміст цього суверенітету містить у собі такі компоненти, як володіння особистістю визначеним комплексом прав та обов'язків; можливість їхнього здійснення; безперешкодне вираження своїх думок, поглядів, переконань; підтримка кореляційних зв'язків з навколишнім світом, співгромадянами; відповідальність за свої дії і вчинки. Мова йде про реально досягнуту ступень автономії, самостійності, обсяг прерогатив індивіда, сфери прояву його інтересів - соціальну, економічну, політичну, культурну, їхню реалізацію і захист. У тоталітарній державі, в якій не забезпечено суверенітет особистості, не може йти мови про будь-яку політичну відповідальність, тим більше про її взаємний характер у відносинах між державною владою і громадянами.

Позбавити громадянина політичної відповідальності, відсторонити від неї – значить перевести його зі статусу суб'єкта політики в статус “політичного об'єкта”. Об'єктами ж маніпулюють (статус “політичної маріонетки”). Тим самим політичне поле редукується й політика зводиться до двох основних вимірів: “змагання” (політична боротьба за владу) і “вистава” (де “громадяни” грають одночасно й роль “глядачів”, і роль “ляльок”; буквально політика як “ляльковий театр”). Виникає почуття соціального безсилля, що підриває політичну відповідальність, але воно ж, досягаючи якоїсь критичної точки, може й сприяти її пробудженню.

У другому підрозділі “Природа і форми політичної відповідальності державного народу” констатується, що відповідальність народу, що організувався в державу, була і залишається важкою, незручною проблемою. Насправді ж у народу, що вже склався й існує в суспільно-історичному просторі, немає і не може бути алібі відносно того, що з ним відбувалося і відбувається. Народ завжди здатний бути творцем свого буття; він завжди є відповідальним за свій життєустрій. Але величина цієї його здатності і міра його відповідальності всякий раз неоднакова. Вона міняється від епохи до епохи, притому міняється убік зростання. Детермінують таку спрямованість змін, насамперед, поліпшення об'єктивних умов життєдіяльності народу, підвищення рівня його грамотності, освіченості, поінформованості що пов'язано з загальним розвитком цивілізації.

Народ в цілому не буває злочинцем, так саме як він не буває аморальним, але колективна політична відповідальність не може бути знята з народу, вона завжди на ньому і від неї нікуди не піти. Ця відповідальність полягає в тому, що кожний з індивідів, що утворюють народ, випробовує на собі наслідки дій політиків і громадян тієї держави, під владою якої він знаходиться й у рамках порядку якої він перебуває. Кожна людина солідарно відповідає за те, як нею керують.

Дії, що породжують відповідальність, укорінені в загальному політичному порядку, ним визначаються. Окрема людина не може цілком відокремитися від нього, оскільки вона (свідомо, або несвідомо) є його ланкою. Державно-організований народ, що є присутнім у цьому світі тут і зараз, відповідальний насамперед за сьогодення. Але він є причетним до політичної відповідальності за своє минуле; він прямо відповідає також за своє майбутнє. Колективна відповідальність народу не є кругова порука, густа мережа якої зрівнює винних і невинних, не дозволяючи до того ж установити у відношенні винуватих точну міру їхньої особистої відповідальності. Тим більше не можна бачити у відповідальності організованого в державу народу якусь індульгенцію правопорушникам. Як відповідальність держави перед світовим