НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНА УСТАНОВА “ІНСТИТУТ

ЕКОНОМІКИ ТА ПРОГНОЗУВАННЯ”

УДОВА Людмила Олегівна

УДК 338.43:316.422](043.3)

СОЦІАЛЬНІ АСПЕКТИ ТРАНСФОРМАЦІЇ

ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ СТРУКТУРИ СІЛЬСЬКОГО

ГОСПОДАРСТВА

Спеціальність 08.07.02 – економіка сільського господарства і АПК

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата економічних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Об’єднаному інституті економіки НАН України.

Науковий керівник: доктор економічних наук, член-кореспондент УААН

Прокопа Ігор Васильович,

ДУ “Інститут економіки та прогнозування НАНУ”,

головний науковий співробітник відділу

економіки і політики аграрних перетворень.

Офіційні опоненти: доктор економічних наук, доцент

Орлатий Михайло Кузьмович,

Національна академія державного управління при Президентові України,

професор кафедри регіонального управління, місцевого самоврядування та управління містом;

кандидат економічних наук,

старший науковий співробітник

Булавка Олексій Гаврилович,

Національний науковий центр “Інститут аграрної економіки” УААН,

зав. відділу аграрної та соціальної політики.

Провідна установа: Національний аграрний університет Кабінету

Міністрів України, кафедра аграрної соціології та розвитку села Навчально-наукового інституту бізнесу

м. Київ

Захист відбудеться “28лютого 2006 р. о 16 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.150.02 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) наук в Державній установі “Інститут економіки та прогнозування НАНУ” за адресою: 01011, м. Київ-11, вул. Панаса Мирного, 26.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Державної установи “Інститут економіки та прогнозування НАНУ” за адресою: м. Київ, вул. Панаса Мирного, 26.

Автореферат розісланий “25” січня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор економічних наук О.В. ШубравськаЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Реформування аграрного сектора економіки на ринкових засадах сприяє урізноманітненню форм організації сільськогосподарського виробництва, відкриває можливості ефективнішого використання людського потенціалу його розвитку, але й вимагає забезпечення повноцінного відтворення цього потенціалу. На жаль, економічна криза, яка супроводжувалась значним зниженням рівня життя сільського населення, недостатня соціальна спрямованість аграрних трансформацій і організаційно-економічних механізмів функціонування аграрного сектора не дали можливості соціальним чинникам достатньо проявитись ні у формуванні нової організаційної структури сільського господарства, ні у підвищенні його ефективності. Зважаючи ж на визначальну роль цих чинників у становленні конкуренто-спроможного аграрного сектора, дослідження проблем їх формування і використання є важливим завданням аграрної економічної науки.

Розв’язанню зазначеного завдання присвячено чимало праць українських і зарубіжних дослідників. З сучасних українських вчених до них належать В. Амбросов, І. Баланюк, О. Булавка, О. Бородіна, Ю. Краснов, Д. Крисанов, Г. Купалова, П. Макаренко, Є. Мішенін, О. Могильний, Л. Молдаван, О. Онищенко, М. Орлатий, І. Прокопа, П. Саблук, М. Сахацький, В. Терещенко, Л. Шепотько, В. Юрчишин, К. Якуба та ін. Вагомий внесок у дослідження соціальних чинників розвитку аграрного виробництва зробили зарубіжні вчені: Т. Шульц, І. Буздалов, В. Милосердов, В. Паціорковський, А. Петриков, М. Семенов, І. Ушачов, Б. Черняков та ін.

Проте ряд питань, пов’язаних з ефективнішим використанням і відтворенням людського потенціалу аграрного сектора, в тому числі поліпшенням соціального середовища і посиленням соціальної спрямованості функціонування суб’єктів господарювання в сільському господарстві, потребують більшої уваги. Це й зумовило вибір теми дисертаційної роботи.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснене в процесі виконання науково-дослідних робіт відділу соціально-економічного розвитку села Інституту економіки НАН України: “Використання соціальних ресурсів сільських регіонів для досягнення продовольчої безпеки” (номер держреєстрації 0100U006192, 2001-2003 рр.), “Опрацювати економічні і організаційні механізми функціонування територіальних громад у багатоселенних адміністративно-територіальних одиницях” (номер держреєстрації 0101U002917, 2001-2004 рр.), “Розробити науково-методичні засади визначення депресивних аграрних територій для потреб державного регулювання їх розвитку та обґрунтувати засоби ефективного використання їх соціальних ресурсів” (номер держреєстрації 0101U002915, 2001-2004 рр.); відділу соціально-економічних аспектів розвитку АПК Об’єднаного інституту економіки НАН України “Формування економічного і соціального середовища ефективного розвитку АПК” (номер держреєстрації 0104U000485, 2004-2005 рр.).

Мета та завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є оцінка умов формування соціальних чинників функціонування суб’єктів господарювання в сільському господарстві та обґрунтування пропозицій щодо їх повнішого використання в умовах аграрних трансформацій.

Реалізація поставленої мети обумовила вирішення наступних наукових та прикладних завдань: – 

визначити сутність і зміст соціального середовища становлення і розвитку нової організаційної структури сільського господарства;– 

дослідити роль соціальних чинників у формуванні та функціонуванні сільськогосподарських підприємств різних організаційних форм;– 

оцінити напрями, форми та методи соціальної діяльності сільськогосподарських підприємств в умовах поглиблення ринкових відносин;– 

обґрунтувати пропозиції, спрямовані на формування сприятливого соціального середовища ефективного розвитку сільськогосподарського виробництва.

Об’єкт дослідження – сільськогосподарські підприємства та інші суб’єкти господарювання в сільському господарстві, а також сільські населені пункти України, як місця розташування цих суб’єктів господарювання та проживання селян.

Предметом дослідження є економічні відносини, що опосередковують реалізацію інтересів селян та суб’єктів господарювання в аграрному секторі економіки в умовах становлення нової організаційної структури сільського господарства.

Методи дослідження. Теоретичною та методичною основою дисертації є наукові праці вітчизняних і зарубіжних вчених, чинні законодавчі та нормативні акти з досліджуваних питань. У роботі застосовувались наступні методи і форми дослідження: порівняння (при співставленні показників різних років та різних форм господарювання), логічного узагальнення (при формуванні висновків), статистичних групувань (при аналізі результатів анкетного опитування), графічний (при зображенні числових величин інфраструктурних об’єктів, земельної площі тощо), розрахунково-конструктивний, екстраполяції (при розрахунках динаміки кількості сільських населених пунктів).

Наукова новизна одержаних результатів. Основні положення дисертаційного дослідження включають наступну наукову новизну:

вперше:– 

розкрито сутність і зміст терміну “соціальне середовище функціонування суб’єктів господарювання у сільському господарстві”;– 

здійснено прогнозну оцінку розвитку сільської поселенської мережі як просторової бази становлення нової організаційної структури сільського господарства;

розвинуто і поглиблено:– 

обґрунтування необхідності посилення соціальної спрямованості господарювання сільськогосподарських підприємств різних організаційних форм, головним змістом якого має бути подолання реального відчуження селянина-працівника від власності на землю і матеріальні засоби виробництва;– 

визначення соціальних функцій суб’єктів господарювання на нинішньому етапі реформування аграрної сфери, напрямів розширення їх соціальної діяльності: створення нових робочих місць; надання виробничих і побутових послуг працівникам і членам їх сімей, участі у забезпеченні функціонування та розвитку соціальної інфраструктури тощо; – 

обґрунтування пропозицій щодо вдосконалення інфраструктурних умов відтворення трудового потенціалу аграрної сфери, зокрема поліпшення функціонування об’єктів соціальної інфраструктури, переданих сільськогосподарськими підприємствами до комунальної власності.

Практичне значення результатів дослідження. Висновки і рекомендації дисертаційної роботи можуть бути використані органами виконавчої влади різних рівнів з метою підвищення ефективності аграрного сектора на основі повнішого використання соціальних чинників його розвитку. Результати дослідження щодо можливих змін у сільській поселенській мережі у найближчій перспективі використані Міністерством аграрної політики України при розробленні проекту Державної програми розвитку соціальної сфери села на період до 2005 року (довідка № 37-17-2-15/9742 від 22 жовтня 2002 р.). Пропозиції щодо напрямів реформування аграрної сфери АПК знайшли застосування під час реорганізації приватного сільськогосподарського підприємства “Лан” Новоархангельського району Кіровоградської області (довідка № 197 від 20 вересня 2002 р.).

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є одноосібно виконаною науковою працею. Всі наукові положення, висновки і рекомендації, винесені на захист, одержані дисертантом самостійно. З опублікованих наукових праць і наукових доповідей, у написанні та підготовці яких брала участь автор, у дисертаційній роботі використані лише ті результати, ідеї і положення, що належать їй особисто.

Апробація результатів дослідження. Основні наукові положення і практичні результати дисертаційної роботи доповідались на І Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих вчених “Економічний і соціальний розвиток України в ХХІ столітті” (м. Тернопіль, 2004 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Розвиток дорадництва в аграрній сфері економіки” (м. Тернопіль, 2004 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Удосконалення економічного механізму функціонування аграрних підприємств в умовах невизначеності” (м. Київ, 2004 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Аграрна галузь: соціально-економічні і правові проблеми становлення та перспективи розвитку” (Республіка Білорусь, м. Гомель, 2004 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Розвиток аграрного ринку та продовольча безпека України” (м. Київ, 2005 р.); Міжнародному Форумі молодих вчених “Ринкова трансформація економіки постсоціалістичних країн” (м. Харків, 2005 р.), а також на районному семінарі керівників та спеціалістів сільськогосподарських підприємств Новоархангельського району Кіровоградської області, присвяченому питанням здійснення аграрної реформи (2002 р.).

Публікації. За результатами дослідження опубліковано 9 одноосібних наукових праць, у тому числі 4 статті у фахових виданнях і 5 – у збірниках матеріалів науково-практичних конференцій. Загальний обсяг публікацій становить 2,9 д.а.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків і становить 200 сторінок. Основна частина викладена на 166 сторінках, містить 11 таблиць (з них 3 займають 3 окремих сторінки), 10 рисунків. У роботі 9 додатків на 16 сторінках. Список використаних джерел налічує 180 найменувань, викладених на 17 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

У першому розділі “Соціальна складова ринкових трансформацій в аграрному секторі економіки” обґрунтовано авторське бачення сутності та змісту поняття “соціальне середовище функціонування суб’єктів господарювання у сільському господарстві”, розкрито зв’язок між змінами в організаційній структурі сільського господарства і його соціальному середовищі, досліджено можливості реалізації інтересів селян при різних формах організації сільськогосподарського виробництва.

Соціальне середовище функціонування суб’єктів господарювання у сільському господарстві – це сукупність зовнішніх чинників і умов, пов’язаних із формуванням, відтворенням та використанням трудового потенціалу галузі, які в кінцевому підсумку впливають на результати діяльності господарюючих суб’єктів. Його складають: населення, що є демографічною і соціальною основою відтворення трудового потенціалу; населені пункти – місця певного зосередження населення із засобами та умовами для його проживання і праці; соціальна інфраструктура – матеріальні засоби і організаційні структури, що створюють загальні умови для задоволення споживчих потреб людей, рис. 1.

Головним елементом (складовою) соціального середовища функціонування усієї сукупності суб’єктів господарювання в сільському господарстві є сільське населення, а стосовно окремого сільськогосподарського підприємства – жителі села (чи сіл, якщо підприємство розташоване у кількох селах). За останні майже півтора десятка років (1991–2004 рр.) чисельність сільського населення України зменшилась на 10,2% і становила на початок 2005 р. 15,2 млн осіб. Домінуючим чинником цього стало перевищення смертності над народжуваністю – депопуляція, яка охопила всі регіони і досягла в середньому по Україні у 2004 р. 10,3 осіб на 1000 сільських жителів. Найвища депопуляція сільського населення має місце в Чернігівській, Сумській, Полтавській, Луганській, Донецькій, Черкаській областях: 22,8-15,7 осіб на 1000 жителів.

засоби для трудовий

існування потенціал

формування і загальні умови територія,

функціонування відтворення земельні ресурси розвиток

об’єктів трудового потенціалу

Рис. 1. Соціальне середовище функціонування

сільськогосподарського підприємства

Зменшення чисельності сільського населення України внаслідок його депопуляції в сучасних умовах звужує демографічну і соціальну базу відтворення трудового потенціалу сільського господарства і є ознакою погіршення соціального середовища його розвитку.

Наступною складовою соціального середовища функціонування суб’єктів господарювання в сільському господарстві є сільська поселенська мережа: сукупність населених пунктів (поселень), розташованих у сільській місцевості (для окремого підприємства – одне чи декілька сіл). Сільські населені пункти є територіальними осередками розміщення продуктивних сил, середовищем відтворення населення, трудового потенціалу. На початок 2005 р. в Україні нараховувалось 28,6 тис. од. сільських населених пунктів. За людністю вони поділяються на: великі (з чисельністю населення понад 500 чол.); середні (200-499 чол.); малі (до 200 чол.) З великих сіл виділяють найбільші (понад 5000 жителів), а з малих – дрібні (до 50 жителів). Внаслідок втрати селами населення частина сіл переходить з категорії великих до категорії середніх, з останньої – до категорії малих, а найменші після повного обезлюднення знімаються з реєстрації. У 1991-2003 рр. загальна кількість сіл зменшилась на 229 од. (0,8%), в тому числі людністю 1000 чол. і більше – на 491 од. (9,7%), 500-999 чол. – на 262 од. (4,2%), 200-499 чол. – на 61 од. (0,8%). Слід зазначити, що протягом 1991-2004 рр. з реєстрації було знято близько 400 сільських населених пунктів, але частина сіл, раніше об’єднаних з іншими поселеннями, була відновлена на обліку, внаслідок чого дещо занижуються справжні масштаби згортання сільської поселенської мережі. Відмирання сіл означає втрату сільським господарством опорних пунктів свого функціонування і розвитку.

Ще однією складовою соціального середовища функціонування суб’єктів господарювання в сільському господарстві є соціальна інфраструктура села, яка включає підприємства, організації, установи, а також інженерні мережі, споруди, інші об’єкти, розташовані в сільській місцевості і призначені для задоволення споживчих потреб населення. Ряд інфраструктурних об’єктів мають подвійне призначення – виробниче і соціальне. Сьогодні в сільській місцевості України функціонує 14,4 тис. шкіл (приблизно одна школа на два села), 8,2 тис. дошкільних закладів (один на 3,5 села), 19,2 тис. закладів охорони здоров’я (один на 1,5 села), 17 тис. клубів і будинків культури (один на 1,7 села). Жителі понад 9,4 тис. сіл (33%) мають змогу користуватися природним газом, 6,4 тис. (22,3%) сіл – водопроводом. Зміни в соціальній інфраструктурі села в останні півтора десятиріччя мають негативний характер – скорочується мережа її підприємств, установ та організацій, не забезпечується нормальне функціонування діючих об’єктів та оновлення їх матеріальної бази, погіршується рівень інфраструктурної забезпеченості більшості сіл (особливо людністю до 200 чол.). Стан соціальної інфраструктури села і зміни, що в ній відбуваються, також свідчать про погіршення соціального середовища розвитку сільського господарства.

Кожна із складових соціального середовища функціонування суб’єктів господарювання у сільському господарстві має з останніми як прямий, так і зворотній зв’язок. Так, особи, зайняті в сільськогосподарському підприємстві, отримують від нього засоби для існування свого та членів своєї родини. Сільськогосподарське підприємство формує економічну базу розвитку того населеного пункту, в якому воно розташоване, сприяє функціонуванню і розвитку соціальної інфраструктури села, що, в свою чергу, забезпечує умови відтворення трудового потенціалу, рис. 1.

Історично форми організації сільськогосподарського виробництва і їх соціальне середовище розвивались у взаємозв’язку. При цьому аграрні трансформації, зміни в організаційній структурі сільського господарства зумовлювали відповідні зміни в елементах соціального середовища. Яскравими прикладами цього є, з одного боку, виникнення і розвиток хуторів під час реалізації заходів столипінської реформи, а з іншого – обмеження розвитку багатьох сіл (“допоміжних”, “бригадних”) в період механічного об’єднання колгоспів під гаслом концентрації виробництва.

Новітні трансформації організаційної структури сільського господарства розпочалися відразу після проголошення самостійності України. В період проведення аграрних перетворень насамперед було здійснено ряд заходів, спрямованих на формування земельних відносин ринкового типу, зокрема роздержавлення і приватизацію земель сільськогосподарських підприємств та організацій. Колгоспи перетворились на колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), спілки селянських господарств, асоціації селян-власників тощо. Від колгоспів вони відрізнялися тим, що їх члени мали визначені земельні частки в колективній земельній власності та майнові паї у колективному майні, а також право розпорядження ними, зокрема, могли вилучати в натурі відповідні земельні ділянки і отримувати майновий пай грошима чи конкретним майном з метою створення фермерського господарства, передання в оренду чи розпорядження в інший передбачений законодавством спосіб. Фермерські господарства створювали не всі працівники, у яких виникало таке бажання. Це відбувалося з ряду причин: через перешкоди з боку керівників колективних сільськогосподарських підприємств; відсутність власного капіталу на придбання необхідних засобів виробництва; відсутність у держави можливостей надання достатньої допомоги на здійснення цих заходів.

Наступним кроком стала реструктуризація колективних сільськогосподарських підприємств у господарські формування ринкового типу, що здійснюють свою діяльність на основі приватної власності, здійснена на основі Указу Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” (грудень 1999 р.). На 1 грудня 2000 р. було реструктуризовано 10833 колективних сільськогосподарських підприємства, на базі яких створено 14741 виробниче формування, серед яких 6761 господарське товариство (47%), 3325 сільськогосподарських кооперативів (24%), 2901 приватно-орендне підприємство (8%) тощо. У більшості таких сільськогосподарських підприємств селяни-орендодавці можуть працювати лише за наймом і при наявності вакансій, тому саме в пошуках можливостей зайнятості та одержання доходів селяни почали стрімко розширювати сферу особистого господарювання. Згідно з Законом України “Про особисте селянське господарство” у 2003 р. особисті підсобні господарства набули статусу особистих селянських господарств. Вони є основою достатку населення у сільській місцевості, основною сферою зайнятості сільських жителів.

Головною ознакою подальшої трансформації організаційної структури сільського господарства у 2001-2004 рр. стало зменшення кількості сільськогосподарських виробничих кооперативів, збільшення кількості господарських товариств і приватно-орендних підприємств, а також зростання числа особистих селянських господарств, які приєднали виділені в натурі земельні паї своїх членів, табл. 1.

Таблиця 1

Кількість суб’єктів господарювання в аграрному секторі (на початок року)*

Види формувань | 1999 | 2001 | 2003 | 2005 | Колективні сільськогосподарські підприємства, од. | 10485 | 1964 | 1005 | 670 | Господарські товариства, од. | 1796 | 7912 | 9337 | 8172 | Приватні (приватно-орендні) підприємства, од. | 274 | ... | 4116 | 4054 | Сільськогосподарські виробничі кооперативи, од. | 337 | 3504 | 2111 | 1727 | Фермерські господарства, од. | 35485 | 38428 | 43042 | 42533 | Господарства населення, тис. од. | 11587 | 12500 | 13381 | 13400 | в т.ч. особисті підсобні (селянські) господарства, тис. од.** | 5636 | 5973 | 6264 | 6286 | *За даними Державного комітету статистики України та Державного комітету України по земельних ресурсах.

** За даними Державного комітету України по земельних ресурсах.

Організаційна структура сільського господарства України, яка функціонує в даний час, має більше можливостей для ефективного використання трудового, поселенського потенціалу аграрного сектора.

Взаємодія суб’єктів господарювання у сільському господарстві з їх соціальним середовищем здійснюється головним чином через задоволення потреб, реалізацію інтересів людей, зайнятих в галузі. Для того, щоб активно використовувати наявне соціальне середовище і цілеспрямовано формувати його найбільш сприятливим для ефективного господарювання, в аграрній політиці держави і в управлінській діяльності господарюючих суб’єктів повинні враховуватись потреби та інтереси селян.

У різні історичні періоди ігнорування дійсних потреб та інтересів селян, небажання їх знати та враховувати, спонукало реформаторів до нав’язування селянам своїх інтересів та свого розуміння їх потреб. В період новітніх аграрних трансформацій значна частина селян також не бачила своїх безпосередніх інтересів у запропонованих їм напрямах і шляхах реформування. Надії на те, що паювання землі та майна створить на селі новий клас працюючих власників, справдилися лише частково, зіткнувшись із байдужістю більшості сільських трудівників, а реформування спочатку колгоспів, а потім КСП у багатьох випадках супроводжувалися їх фактичним розграбуванням.

Формування нового господаря на селі – ефективного власника – залишається не визначеним як у політичному, так і соціально-економічному плані. З одного боку, всі селяни виступають як власники майнових і земельних паїв, з іншого – особи, які реально орендують зазначені паї, практично розпоряджаються виробленою продукцією, у повному розумінні проглядаються потенційними власниками. Незадовільно вирішується й такий соціальний аспект реформування аграрної сфери, як подолання реального відчуження селянина-працівника від власності на землю і матеріальні засоби виробництва. Важливою рисою фермерського господарства є те, що в ньому згідно з специфікою сільськогосподарського виробництва в одній особі поєднується: власник, суб’єкт господарювання і працівник. Високий мотиваційний механізм фермера зводиться не лише до того, що він є власником землі та майна, найважливіше – фермер повністю привласнює те, що створює, як працюючий суб’єкт. У працівників сільськогосподарських підприємств, основну масу яких становлять наймані працівники, відсутня така мотивація до праці, яка властива фермеру.

У другому розділі “Посилення соціальної спрямованості і поліпшення соціального середовища розвитку сільського господарства” – досліджено соціальну діяльність суб’єктів господарювання в аграрному секторі, поселенські аспекти організації сільськогосподарського виробництва, напрями удосконалення державного регулювання соціального розвитку села.

Вплив господарюючих суб’єктів у сільському господарстві на соціальне середовище їх функціонування здійснюється через соціальну діяльність: заходи та витрати, спрямовані на забезпечення певних умов життя і трудової діяльності зайнятих у галузі та їх сімей. У соціальній діяльності виробничих формувань, створених після реструктуризації колективних сільськогосподарських підприємств, вирізняються такі чотири напрями: 1) працевлаштування громадян, наслідком якого є отримання ними винагороди за працю та соціальних гарантій; 2) надання виробничих і побутових послуг працівникам; 3) повна або часткова компенсація соціально-культурних послуг працівникам, які надаються іншими організаціями; поліпшення умов життя працівників шляхом безпосереднього надання їм різноманітних благ; 4) повне чи часткове забезпечення функціонування та участь у розвитку матеріальної бази об’єктів соціальної інфраструктури.

Обсяг соціальних функцій, виконуваних нинішніми сільськогосподарськими підприємствами, істотно скоротився порівняно з тим, який виконувався свого часу колгоспами і радгоспами. В ряді випадків змінився і їх характер. Зокрема, з переходом до ринкових відносин змінилися умови надання виробничих і побутових послуг працівникам підприємств, причому нерідко так, що саме їх надання втратило ознаки соціальної діяльності і перетворилося у форму підприємництва. Якщо раніше господарства самотужки чи на кооперативних засадах створювали підрозділи і служби з соціально-культурного обслуговування працівників та їх сімей (дитячі дошкільні заклади, медичні пункти чи кабінети, профілакторії, літні оздоровчі табори, гуртки народної творчості тощо), то сьогодні ця діяльність трансформувалась у часткову або повну оплату соціально-культурних послуг, які отримують працівники або члени їх сімей у відповідних установах та закладах. Це, зокрема, оплата вартості путівок у санаторії, пансіонати, будинки відпочинку у розмірі, визначеному статутом сільськогосподарського підприємства; оплата лікарняних листів; допомога на поховання; організація та часткова оплата профілактичних оглядів працівників тощо. Допомога в отриманні працівниками необхідних їм соціально-культурних послуг надається більшістю сільськогосподарських підприємств. Подібним чином змінились функції суб’єктів господарювання і щодо участі у забезпеченні діяльності і розвитку соціальної інфраструктури села.

Великих розбіжностей між сільськогосподарськими підприємствами різних організаційно-правових форм щодо виконання ними соціальних функцій не спостерігається: зміст і обсяг цих функцій більше залежать від фінансового стану і ставлення керівництва підприємства до соціальної діяльності, ніж від статусу останнього. Водночас серед наявних виробничих формувань вирізняються сільськогосподарські виробничі кооперативи, які повніше враховують потребу селян у працевлаштуванні, оскільки трудова участь їх членів у господарській діяльності кооперативу за статутом є обов’язковою. Так, середньооблікова чисельність працівників у розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь у 2002 р. в середньому по Україні в господарських товариствах становила 6 осіб, а в сільськогосподарських виробничих кооперативах – 8 осіб. В окремих областях ця розбіжність була ще більшою, табл. . Загалом же більша чисельність зайнятих в розрахунку на співставну площу в кооперативах порівняно з господарськими товариствами спостерігалась у 15-ти, приблизно однакова – у 5-ти і менша – у 5-ти регіонах (областях).

У кооперативах з метою повнішої зайнятості їх членів нерідко практикують виробництво ряду видів трудомісткої продукції, навіть якщо це не дає достатнього економічного ефекту. Тут частіше спрямовують зусилля не лише на вирощування зерна та соняшнику, а й цукрових буряків, льону, овочів, виробництво молока, м’яса та іншої продукції тваринництва.

Фермерські господарства виконують такі ж самі соціальні функції, як й інші сільськогосподарські підприємства, але з урахуванням їх розмірів та іншої специфіки. Трудові відносини у цих господарствах базуються на праці їх членів та регулюються статутом; фермери самостійно і власним коштом розв’язують свої побутові і соціально-культурні проблеми, а багато з них допомагають також вирішувати ці проблеми сусідам, односельцям тощо, надають підтримку закладам соціально-культурного призначення.

Що ж стосується особистих селянських господарств, то оскільки вони не є підприємницькими формуваннями, їх соціальні функції не співвимірні з тими, які виконують сільськогосподарські підприємства. Водночас соціальна спрямованість їх діяльності очевидна – вони забезпечують зайнятість і, відповідно, дохід особам, які їх ведуть, вносячи цим вагомий внесок у відтворення трудового потенціалу сільського господарства.

При становленні нової організаційної структури сільського господарства, неповною мірою використано потенційні можливості сільської поселенської мережі. Хоча на базі реформованих господарств у ряді випадків створювалось декілька нових суб’єктів господарювання, вони нерідко розташовувались у тому ж селі, де раніше була центральна садиба господарства. При цьому бригадні і допоміжні села так і залишились без виробничих підрозділів. Причиною цього є кращі інфраструктурні, просторові й організаційні умови розвитку виробництва. Для повнішого використання поселенського потенціалу в інтересах сільськогосподарського виробництва необхідно поліпшувати зазначені умови.

Таблиця 2

Площа сільськогосподарських угідь і середньооблікова чисельність працівників у розрахунку на одне сільськогосподарське підприємство

(на початок 2003 р.)*

Регіони | Господарські товариства | Сільськогосподарські кооперативи | сільсько-госпо-дарські угіддя, га | чисельність пра-цівників, осіб | сільсько-госпо-дарські угіддя, га | чисельність пра-цівників, осіб | всього | на 100 га сільсько-господарсь-ких угідь | всього | на 100 га сільсько-господарсь-ких угідь | Україна | 1938,0 | 121 | 6 | 1806,7 | 139 | 8 | Волинська обл. | 1046,5 | 113 | 11 | 958,8 | 102 | 11 | Львівська обл. | 689,5 | 69 | 10 | 1000,0 | 137 | 14 | Хмельницька обл. | 1380,7 | 142 | 10 | 1450,0 | 171 | 12 | Вінницька обл. | 1600,4 | 149 | 9 | 1442,2 | 149 | 10 | Івано-Франківська обл. | 484,8 | 54 | 9 | 600,0 | 90 | 15 | Черкаська обл. | 1765,4 | 150 | 9 | 1775,0 | 169 | 10 | * Розраховано за даними: “Основні економічні показники роботи господарських товариств, виробничих сільськогосподарських кооперативів, приватних та інших сільгосппідприємств України за 2002 рік”. – К.: Держкомстат України, 2003. – С. 1-2, 83-84.

За даними суцільного обстеження сільських населених пунктів на 1 січня 2001 р. в Україні налічувалося 10647 малих сіл (людністю до 200 осіб), що становить 37% від кількісного складу сільської поселенської мережі. У цих селах проживало 882 тис. чол. (майже 6% загальної чисельності сільського населення). До них прилягають великі земельні масиви, які нерідко обробляються жителями інших поселень, а вирощена на них продукція (у т. ч. корми) транспортується на чималу відстань для наступного проміжного використання у виробничих підрозділах, розташованих в інших поселеннях. В умовах кризи великі площі земель, прилеглих до малих сіл, зовсім не оброблялись.

Якщо у великих і середніх селах, окрім сільськогосподарських, розташовуються виробництва інших галузей, об’єкти сфери обслуговування тощо, то малі села є найсприятливішою базою розвитку саме сільського господарства. У Київській області, наприклад, площа господарської території малих сіл (тобто прилеглих до них земельних угідь) у розрахунку на одного жителя у 2001 р. становила 8 га, в той час як у селах людністю понад 1000 чол. – лише 2 га. Кількість же малих сіл, як уже зазначалося, збільшується. Особливо це стосується групи сіл людністю до 50 чол. В цілому по Україні у 1991-2000 рр. чисельність її зросла на 573 од., або на 18%. У Сумській області ця група збільшилася на 103 села, або в 1,3 рази, в Чернігівській – на 115 сіл (в 1,5 рази), в Житомирській – на 100 сіл (в 1,8 рази). Отже, малі села є і залишатимуться невід’ємною частиною поселенської мережі. Тому необхідно поліпшувати умови для функціонування у них суб’єктів господарювання у сільському господарстві, розвитку фермерських, особистих селянських господарств, інших виробничих структур.

Особливо важливо не допустити остаточного відмирання сіл у районах, де воно може призвести до виведення землі з господарського вжитку, запустіння території. Між тим, як показують дослідження, такий розвиток подій цілком ймовірний. При прогнозуванні можливих втрат сільської поселенської мережі в період до 2011 р. у дисертації використано три підходи: розрахунок природного руху населення у групі сіл людністю до 50 чол.; деталізація прогнозу-застереження чисельності сіл у період до 2026 р., виконаного свого часу у відділі соціально-економічного розвитку села Інституту економіки НАН України, з урахуванням кількості деградуючих поселень; екстраполяція реальних обсягів зняття з обліку сільських населених пунктів у 90-і роки.

При першому підході досліджувались сільські населені пункти з чисельністю жителів до 50 чол. тому, що перебування у цій категорії для деяких з них є останнім етапом на шляху до відмирання. Через аналіз демографічної ситуації у цій групі сіл можна оцінювати вірогідність зменшення поселенської мережі. Розрахунок такої вірогідності в період до 2011 р. здійснювався по всіх регіонах України за п’ятьма варіантами. В їх основі лежить визначення людності сіл на початок 2011 р. з урахуванням природного руху населення. Перший варіант передбачає збереження існуючої (максимальної) людності сіл. Таке могло б статися у тому випадку, коли б депопуляція у зазначеній групі сільських поселень мала наслідком лише відмирання частини з них. Але це маловірогідний, крайній випадок. Іншим крайнім випадком (останній варіант) є припущення про те, що депопуляція у групі найменших сіл зведеться лише до зменшення їх середньої людності (в середньому в Україні – до 14 чол.). Цей варіант також відкинуто. Інші три варіанти – це врахування впливу депопуляції на зменшення людності сіл на 25%, 50% та 75%, що призводить до відповідного зменшення кількості сіл. Згідно з зазначеними варіантами зміни середньої людності, із 3,7 тис. сіл, які на початок 2001 р. входили до групи поселень з числом жителів до 50 чол., через 10 років можуть повністю втратити населення від 0,5 до 1,1 тис.

Другий підхід ґрунтується на адаптації до 2001-2010 років прогнозу-застереження чисельності сільських населених пунктів, який було здійснено на період до 2026 р. Цей прогноз-застереження розроблявся при врахуванні наявності в Україні близько 8 тис. деградуючих поселень і визначенні подальшої їх долі за відсутності щодо них заходів державного протекціонізму. Можливе щорічне зменшення мережі на 204 поселення за цим підходом у перше десятиріччя “пом’якшено” вдвічі.

Третій підхід побудований на екстраполяції втрат сільської поселенської мережі в 1991-2000 рр., тобто на припущенні, що у наступному десятилітті зніматиметься з обліку приблизно така ж кількість поселень, як і в минулому. Корективи внесено для Київської та деяких інших областей, де в минулому відселялись жителі із зони забруднення внаслідок аварії на ЧАЕС. Результати проведених розрахунків представлені у табл. 3.

Таблиця 3

Вірогідне зменшення кількості сільських населених пунктів України

у 2001-2010 р.

Показники | Вірогідне зменшення, од. | І підхід | 1 варіант | на 454 | 2 варіант | на 797 | 3 варіант | на 1078 | ІІ підхід | на 1019 | ІІІ підхід | на 416 |

Таким чином, скорочення сільської поселенської мережі в період до 2011 р., за наведеними розрахунками, можливе в досить широкому діапазоні: від 416 до 1078 поселень. Водночас, велика різниця між крайніми оцінками прогнозу вимагає визначення найвірогіднішого з них. На нашу думку, це може бути другий варіант першого підходу, обчислений за припущенням, що депопуляція населення у групі сіл людністю до 50 чол. вплине на різницю між існуючою і мінімально прогнозованою людністю на 50% (до 800 поселень). Зазначена перспектива є вкрай небажаною, тому до аграрної політики варто внести корективи з метою упередження або пом’якшення негативних наслідків руйнування сільської поселенської мережі.

Оскільки в процесі аграрних трансформацій сільськогосподарські підприємства з різних причин (передусім, через важке фінансове становище, але й також за сприяння держави) звільнились від багатьох виконуваних раніше функцій щодо формування сприятливого соціального середовища своєї діяльності і розвитку, ці функції формально перейшли до органів виконавчої влади і місцевого самоврядування. На жаль, через недостатні фінансові й організаційні можливості згаданих органів вони не забезпечують їх належне виконання. Передусім, це стосується надійного функціонування закладів соціальної сфери в сільських населених пунктах і розвитку їх матеріальної бази, утримання і розвитку дорожньо-транспортної мережі, об’єктів комунального господарства, підтримки житлового будівництва, яке здійснюється селянами тощо. Не сприяє цьому й послаблення державного регулювання соціального розвитку села (розвитку сільських територій), хоча зроблено й вжито ряду заходів щодо створення нормативно-правової бази цього регулювання в умовах ринкових відносин. Серед них важливе місце займають “Основні засади розвитку соціальної сфери села”, схвалені Указом Президента України від 20 грудня 2000 р.

В “Основних засадах” визначено принципи побудови механізмів життєзабезпечення сільського населення у період становлення приватного сектора в сільському господарстві та розвитку його в ринкових умовах. Вони безпосередньо стосуються й соціального середовища функціонування сільського господарства, таких його складових як сільська поселенська мережа та соціальна інфраструктура.

Зокрема зазначено, що держава повинна створювати умови для задоволення нагальних життєвих потреб сільського населення на рівні встановлених соціальних нормативів, причому під час визначення останніх має враховуватись характер розселення і регіональна специфіка проживання людей у сільських населених пунктах. Реалізація цього положення сприятиме збереженню поселенської мережі. Щодо функціонування і розвитку соціальної інфраструктури села, то вони мають забезпечуватись спільними зусиллями держави, суб’єктів господарювання та населення. При цьому суб’єкти господарювання беруть участь в її утриманні і розвитку через податкову систему, позабюджетні доходи, прямі вкладення (інвестиції) тощо, а також можуть утворювати власні заклади з метою поліпшення обслуговування працівників та їх сімей.

Результати анкетного опитування керівників сільськогосподарських підприємств двох районів Кіровоградської області щодо участі в утриманні та розвитку соціальної інфраструктури свідчать про наступне. У власності підприємств ще залишаються окремі об’єкти соціального призначення. Це, як правило, дитячі дошкільні заклади і ФАПи, які господарства повністю утримують. Крім того, надається посильна допомога закладам, що належать до комунальної власності. Що ж стосується будівництва інфраструктурних об’єктів, то у 2003-2005 рр. господарства не вкладали у нього власних коштів, проте згодні відновити участь у розвитку соціальної інфраструктури за умови відповідних зустрічних кроків з боку держави: зменшення податкового навантаження, часткової компенсації витрат господарств на ці цілі тощо. Це означає, що при формуванні організаційно-економічних механізмів державного регулювання розвитку сільських територій необхідно передбачити засоби заохочення суб’єктів господарювання до поліпшення умов життя жителів сіл, у яких вони здійснюють свою господарську діяльність.

ВИСНОВКИ

1. Сільське господарство загалом і суб’єкти господарювання в ньому, які формують організаційну структуру галузі, функціонують у певному соціальному середовищі. Соціальне середовище функціонування суб’єктів господарювання у сільському господарстві – це сукупність зовнішніх чинників і умов, пов’язаних із формуванням, відтворенням та використанням трудового потенціалу галузі, які в кінцевому результаті впливають на результати діяльності господарюючих суб’єктів. Його утворюють: населення (жителі поселень, в яких здійснюють свою діяльність господарюючі суб’єкти), сільська поселенська мережа, соціальна інфраструктура села. В умовах кризи в усіх складових соціального середовища функціонування суб’єктів господарювання у сільському господарстві розвиваються негативні тенденції: посилюється депопуляція сільського населення, продовжується занепад соціальної інфраструктури і обезлюднення сіл.

2. Форми організації сільськогосподарського виробництва і їх соціальне середовище розвиваються у взаємозв’язку. Організаційна структура сільського господарства України, яка формується у процесі новітніх ринкових трансформацій, має більше можливостей для ефективного використання людського, поселенського, інфраструктурного потенціалу села, однак повніше використання цих можливостей потребує, з одного боку, подолання негативних тенденцій у соціальному середовищі сільського господарства, а з іншого – посилення соціальної спрямованості розвитку галузі.

3. Суб’єкти господарювання у сільському господарстві взаємодіють зі своїм соціальним середовищем через задоволення потреб та реалізацію інтересів селян. Поряд з цим нерідко на різних етапах розвитку галузі господарюючі суб’єкти неповною мірою враховували чи ігнорували ці інтереси. В період новітніх аграрних трансформацій невирішеними залишаються проблеми формування ефективного власника, подолання реального відчуження селянина-працівника від власності на землю та матеріальні засоби виробництва, реалізації в сучасних умовах феномену фермерства, у якому органічно поєднуються власник, суб’єкт господарювання і працівник. Повніша реалізація інтересів селян сільськогосподарськими підприємствами різних організаційно-правових форм сприятиме поліпшенню соціального середовища їх функціонування.

4. Соціальна діяльність сільськогосподарських підприємств, створених після реструктуризації колективних сільськогосподарських підприємств, пов’язана з виконанням наступних соціальних функцій: працевлаштування громадян, наслідком якого є отримання ними винагороди за працю та соціальних гарантій; надання виробничих і побутових послуг працівникам підприємства; повна або часткова компенсація соціально-культурних послуг, які надаються іншими організаціями, а також поліпшення умов життя працівників шляхом безпосереднього надання їм різноманітних благ; повне чи часткове забезпечення функціонування та участь у розвитку матеріальної бази об’єктів соціальної інфраструктури. Значні розбіжності між суб’єктами господарювання у сільському господарстві щодо виконання ними зазначених соціальних функцій не спостерігаються: все залежить від фінансового стану та ставлення адміністрації підприємства до соціальної діяльності. Поряд із цим, у сільськогосподарських виробничих кооперативах спостерігається повніше, ніж в інших видах підприємств, задоволення потреби селян у працевлаштуванні.

5. При становленні нової організаційної структури сільського господарства лише частково використано потенціал існуючої сільської поселенської мережі. Навіть при створенні на базі реформованого сільськогосподарського підприємства декількох нових вони часто розташовувалися у тому ж селі, де раніше була центральна садиба господарства, оскільки там були в наявності кращі трудоресурсні, організаційні та інфраструктурні умови розвитку виробництва. При цьому лише деякі господарства, зокрема фермерські, почали освоювати