ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. В.Н. Каразіна

УКРАЇНЕЦЬ ЛІЛІЯ ВІКТОРІВНА

УДК 130.2: 159.922.6

ДИТИНСТВО І ДИТЯЧІСТЬ У ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНОМУ КОНТЕКСТІ

09.00.04 – філософська антропологія, філософія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Харків-2006

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Шкода Володимир Васильович,

Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна,

професор кафедри теорії культури і філософії науки,

заслужений працівник освіти України

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Стародубцева Лідія Володимирівна,

Харківська державна академія культури,

професор кафедри історії та теорії культури

кандидат філософських наук, доцент

Карпенко Катерина Іванівна,

Харківський державний медичний університет,

доцент кафедри філософії, соціології та медичної соціології

Провідна установа: Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України,

відділ філософської антропології, м. Київ.

Захист відбудеться 11.10.2006 року о 15-15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .051.06 при Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, Харків, пл. Свободи, 4, ауд. IV-65.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою:

61077, Харків, пл. Свободи, 4.

Автореферат розісланий 09.09.2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Бортник Л.А.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Феномен дитинства лише порівняно недавно (у другій половині ХХ ст.) став темою педагогічних, соціологічних, психологічних досліджень (К.-Г. Юнг, І.С. Кон, Д.Б. Ельконін, Е. Еріксон, Д.І. Фельдштейн та ін.). При цьому дитинство в них традиційно висвітлюється лише в одному аспекті: як процес зростання, розвитку, психологічний чи фізіологічний стан підростаючого покоління і т. ін. Але як цілісний феномен воно часто залишається за межами пізнавального інтересу і глибоко не осмислюється: у філософському дискурсі феномен дитинства донедавна вважався другорядним; до дитини тривалий час ставилися як до “протолюдини”, своєрідної заготовки, яка, лише якщо їй поталанить вижити, стане людиною.

Нині потрібно змінити не тільки ставлення до дитини як власне людини, що перебуває на початку свого життєвого шляху, а й ракурс, у якому аналізуються дитинство і дитячість. Сьогодні все більше дослідників починають розуміти, що необхідна апологія дитинства, оскільки якщо в дитині не розвивати її якості (відкритість, допитливість, довіра, комунікабельність і т. ін.), то з часом вони будуть втрачені і відновити їх буде неможливо. Актуальність осмислення дитячості особливої гостроти набуває і у зв'язку з демократизацією нашого суспільства, необхідністю становлення гармонійно розвиненої особи, яка адекватно реагує на різноманітні події та має високий ступінь адаптивності.

Ступінь наукової розробленості проблеми. Оскільки інтерес до дитинства (і особливо дитячості) виник порівняно недавно, фундаментальних праць, у яких ця тема аналізувалася б усебічно та глибоко, немає. Свого часу до теми дитинства зверталися такі визначні мислителі, як Платон, Аристотель, Еразм Роттердамський, М. Монтень, Ф. Бекон, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант, Г.В.Ф. Гегель, К. Маркс, Ф. Енгельс та інші, але вивчення цієї проблеми в їхніх працях мало не систематичний, а фрагментарний характер. Наприкінці ХХ століття з'являються перші цілісні концепції, проте і в них дитинство найчастіше розглядається в якому-небудь одному аспекті – психологічному, соціологічному, історичному, культурологічному і т. ін.

Першим ученим-антропологом, об'єктом дослідження якого став світ дитинства, була М. Мід. Вона вивчала становище дитини в різних культурах. Пізніше даною проблемою зацікавилися культурантропологи, засновники етнографії дитинства Б. Малиновський, Ф. Боас, Р. Бенедикт, К. Дюбуа та ін.

Сучасна антропологія дитинства має кілька напрямів, що характеризуються різними методологічними підходами. Так, концепції трансформації дитинства дають тлумачення криз, притаманних цьому періоду життя індивіда (Д.Б. Ельконін, Ю.В. Овінова, В.І. Слободчиков). Як особливу автономну субкультуру визначають дитинство І.С. Кон і М.В. Осоріна. Емансипацію дитинства вивчали У. Бек, Х. Попітц. На початку 80-х років XX століття проблемами зникнення дитинства цікавилися Н. Вінс, Н. Постман, Х. Хенгст. Представниками соціокультурного підходу є Л.Г. Кураєва, А.А. Плеськачевська. Головними об'єктами досліджень Л.С. Виготського і Ж. Піаже були особливості психічного розвитку дитини. Психологічний підхід до вивчення цієї теми використовували також Дж. Уотсон, В. Штерн, З. Фрейд, С.Л. Рубінштейн, А.Р. Лурія та ін.

Дитячий психоаналіз представляють такі автори, як Ф. Дольто, Е. Еріксон, М. Кляйн та ін. Заслуговує на увагу і культурно-історичний напрям (Ф. Ар’єс, Б. Хакавальт, С. Шахар, В.В. Давидов, Л. Демоз).

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційну роботу виконано в рамках наукової комплексної теми кафедри теорії культури і філософії науки філософського факультету Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна “Концепція цілісності: проблема духовності в науці та культурі” (д/р № UA 01008737Р).

Метою дисертаційного дослідження є осмислення дитячості як культурного екзистенціала, який передбачає виявлення глибинного єства, визначення місця, ролі, онтологічного статусу дитячості в існуванні індивіда, суспільства і культури загалом.

Досягнення цієї мети передбачало виконання таких завдань:

1. Провести критичний аналіз існуючих підходів до осмислення феномена дитинства, визначити власні методи дослідження.

2. Виявити, уточнити і конкретизувати смислову наповненість понять “дитинство”, “дитина”, “дитя”, “дитячість”, виявити їх кореляцію.

3. На основі ретроспективного аналізу дитинства і дитячості в контексті ідеї залежності і переосмислення поняття “віки життя” визначити ступінь нестаціонарності явища, що вивчається, і його присутності в різних сферах культури.

4. З’ясувати смислові конотації дитячості в художньо-філософських текстах А. Платонова.

5. Визначити поняття “зріла особа” у межах апологетичної стратегії, систематизувати соціальні практики, які сприяють становленню зрілої особи, у тому числі на прикладі освітніх практик М. Ліпмана.

Об'єктом дослідження є дитинство як культурно-антропологічний феномен.

Предметом дослідження є філософсько-антропологічний та екзистенційний виміри дитячості.

Методологічна база дисертації зумовлена її метою та завданнями, вона має комплексний, плюралістичний характер, відповідний сучасним філософським напрацюванням. Дослідження базується на таких фундаментальних методах: аналітичний – використовується при огляді філософсько-антропологічного і культурно-історичного матеріалу для формування теоретичних і методологічних основ дослідження; історичний – при аналізі концепту “дитинство” в історичній ретроспективі, феномена дитинства в історико-філософському дискурсі, еволюції дитинства, а також динаміки відносин дорослий – дитина в історичному зрізі; метод класифікації – при виокремленні позитивних і негативних аспектів дитячості; компаративний – при виявленні відмінностей поділу на віки життя в різних культурних традиціях, а також при порівняльному аналізі основних підходів до осмислення феномена дитинства. Поєднання названих методів дозволило дисертантці визначити свій підхід до явищ, що були об'єктами досліджень, а саме філософсько-антропологічний і екзистенційний. При тлумаченні базових понять дисертації та інтерпретації текстів автор послуговувалася загальними принципами філософської герменевтики як універсальної методології гуманітарного знання, зокрема її принципом невичерпності автентичного змісту тексту.

Крім того, в роботі використано елементи міждисциплінарного підходу, який визначає у кожному конкретному випадку вибір і застосування необхідного методу аналізу, відповідно до ракурсу розгляду, характеру об'єкта дослідження і поставлених завдань.

Теоретичною основою дисертації стали розробки Ф. Ар'єса, Л. Демоза; деякі ідеї філософії постмодерну та екзистенціалізму; дослідження в галузі комунікативної філософії; антропологічний матеріал М. Мід, Дж. Фрезера, Л. Моргана, К. Леві-Брюля, К. Леві-Стросса, Е. Тайлора, М. Эліаде, А. Гуревича; теоретичні напрацювання російських дослідників “філософії для дітей” Л. Ретюнських та Н. Юліної; праці представників сучасної української філософії: В. Андрущенка, Е. Андроса, М. Булатова, Б. Головка, Л. Губерського, А. Дондюк, А. Конверського, Н. Корабльової, С. Кримського, В. Леонтьєвої, О. Мамалуя, М. Поповича, Л. Стародубцевої, В. Табачковського, О. Філоненка, І. Цехмістра, В. Шинкарука, В. Шкоди та ін.

Наукова новизна отриманих результатів міститься в таких твердженнях:–

комплексне дослідження феномена дитинства і дитячості в контексті філософської традиції (висновок про те, що традиційна негативація дитинства і дитячості, що склалася в ході еволюції людини, не повністю розкриває суть даного феномена) дозволило визначити його як явище без меж, що включає не тільки світ дітей, а й світ дорослих. Це стало можливим завдяки використанню якісно нового підходу до осмислення досліджуваного феномена – філософсько-антропологічного і екзистенційного, що відповідає нетрадиційній апологетичній стратегії; –

дедукується поняття дитячості, що є не категорією віку, а універсальним атрибутом людини; виявлено і обґрунтовано співвідношення дитинства і дитячості. Дитячість постає своєрідним інтегральним елементом дитинства як культурно-антропологічного феномена. Введення нового терміна – “одитинчення” дозволяє вивчати людину, що перебуває в стані дитини, залежної від маніпулювання. З’ясовано, що поняття “дитячість”, “одитинчення” є універсальними інструментами дослідження культури;–

шляхом ретроспективного аналізу дитинства і дитячості в контексті ідеї залежності, а також переосмислення поняття “етапи життя” зроблено висновок про те, що межі етапів життя людини є прозорими, рухомими, розмитими. Це дозволило визначити ступінь нестаціонарності явища, що вивчається, а саме – дитячість аналізується як антропологічна константа, що супроводжує людину протягом усього її життя;–

виявлено, що дитячість – це культурний екзистенціал, який присутній у всіх структурних елементах соціокультурного цілого і тому сприяє поясненню і переосмисленню різноманітних процесів людського буття. Дитячість визначено як позитивний стан, що потребує збереження як культурна універсалія, яка має відповідні інтерпретації в різних сферах культури;–

продемонстровано, що виділені в дисертації лінії дослідження дитинства досягають своєрідної кульмінації в текстах А. Платонова, який не тільки вперше інтерпретував концепт дитинства в художньо-літературній формі, а й здійснив апологію дитячості. Проаналізовано як негативні, так і позитивні смислові конотації цього концепту. До негативних належать: залежність, несамостійність, невизначеність, сирітство, бездомність, плач, сон, боягузтво, сміх, сором, безглуздя, “символічна утроба”, “людина-матеріал”; до позитивних – відкритість, розуміння, довіра, чуттєвість, радість;–

зрілу особу визначено як гармонійно розвинену особистість, що зуміла зберегти в дорослому віці позитивні аспекти дитячості (відкритість світу та Іншому, довіра, самостійність, допитливість, здатність дивуватися, творчі здібності, адаптивність і т. ін.), є відкритою самокоригуванню, тобто здатна самотужки знімати негативні прояви дитячості (слабкість, неміч, несамостійність, нерозумність, безвідповідальність, залежність, закритість і т. ін.). Виділено соціальні практики, що сприяють становленню зрілої особи: аналоги (трансформованих) обрядів ініціації; традиційне “просвітництво”, яке виводить зі стану “неповноліття” як недосконалості;–

на основі аналізу методики М. Ліпмана обґрунтовано нову стратегію формування зрілої особистості, що дає змогу зняти негативні аспекти стану дитячості і таким чином зберегти останню в апологетичному значенні.

Теоретичне і практичне значення дисертації. Висновки і теоретичні твердження, обґрунтовані в дисертаційному дослідженні, сприяють глибшому розумінню феноменів дитинства і дитячості в культурі. Осмислення дитячості у філософсько-антропологічному і екзистенційному вимірах дає можливість доповнити існуючі підходи до вивчення даного явища, а також частково заповнити лакуну, що утворилася внаслідок відсутності зацікавленості філософів цією проблемою.

Результати дисертаційної роботи можуть бути використані в подальших дослідженнях із філософської антропології, філософії культури, філософії релігії, філософії освіти. На основі висновків і матеріалів дисертації можна підготувати спецкурси з філософії дитинства, а також із методики викладання (на основі проблемно-діяльнісного методу) філософських дисциплін у середній і вищій школі.

Особистий внесок здобувача. Усі результати дисертаційного дослідження автор отримала самостійно.

Апробація теми та результатів дисертації здійснювалася на науковому семінарі кафедри теорії культури і філософії науки Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна; на Міжнародній науково-практичній конференції “Інформаційні технології: наука, техніка, технологія, освіта, здоров’я” (Україна, Харків, 20–21 травня 2004 р.); Харківських міжнародних Сковородинівських читаннях (Україна, Харків, 24–25 вересня 2004 р.); Першій міжнародній науково-практичній конференції “Філософія – дітям” (Росія, Москва, 27–29 січня 2005 р.); IV Російському філософському конгресі “Філософія і майбутнє цивілізації” (Росія, Москва, 24–28 травня 2005 р.); Перших Таврійських читаннях “Вітчизняна філософія: сучасні колізії” (Україна, Крим, 17–21 вересня 2005 р.); науковій конференції “Наука і релігія в глобальних перспективах” (Україна, Харків, 27–28 жовтня 2005 р.); Перших Курасівських читаннях “Етнополітична ситуація в Україні напередодні парламентських виборів” (Україна, Київ, 15 грудня  р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Американська філософія освіти очима українських дослідників” (Україна, Полтава, 22 грудня 2005 р.);

Публікації. Основні результати дослідження представлено у 17 наукових працях: із них 12 статей опубліковано в наукових спеціалізованих виданнях, зареєстрованих ВАК України, решта – у матеріалах наукових конференцій.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, двадцяти трьох підрозділів, висновків, списку використаних джерел (224 найменування). Повний обсяг роботи 226 сторінок, із яких 210 основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, характеризується ступінь наукової розробки проблеми, формулюються мета та завдання роботи, визначаються теоретичні і методологічні засади, а також розкривається наукова новизна дисертації, її теоретичне й практичне значення, наводяться дані про публікації та апробацію наукових результатів дослідження.

У першому розділі “Різноманіття концептуальних підходів: проблема демаркації” здійснено порівняльний аналіз існуючих підходів до проблеми визначення дитинства, який дав змогу осмислити дитинство і дитячість не з традиційної точки зору, а в іншому ракурсі: як макрокосм, що містить у собі не лише світ дітей, а й світ дорослих.

У підрозділі 1.1 “Концептуальний аналіз поняття “дитинство” в історичній ретроспективі” простежується еволюція концепту “дитинство”, зокрема в контексті концепції Ф. Ар'єса, який показав, що дитинство – це не тільки певний етап у розвитку людини, а й поняття, яке змінює своє смислове наповнення в різні історичні періоди. Однією з головних складових концепту “дитинство” є поняття дитячості, що пронизує різні сфери культури, існує в тому або іншому вигляді в різні епохи. Дослідження еволюції поняття дитячості дозволило виокремити його завуальовані форми, а також констатувати латентну присутність мотиву дитячості у дорослих.

У підрозділі 1.2 “Соціокультурна експлікація поняття і основні підходи до осмислення феномена дитинства” проведено порівняльний аналіз існуючих експлікацій терміна “дитинство”, а також сучасних уявлень про нього. Зроблено висновок, що розуміння дитинства традиційно зводиться до двох ключових моментів. З одного боку, дитинство тлумачиться як період, що має чітко окреслені межі. З іншого – йдеться про певний етап у житті людини, що характеризується тимчасовістю, швидкоплинністю. Дисертанткою наголошується, що дитинство і дитячість охоплюють ширше коло явищ, ніж досі було прийнято вважати.

У підрозділі 1.3 “Віки життя: проблема демаркації” розглядаються прийняті в різних культурах критерії періодизації життєвого шляху людини та межі, що розділяють два світи – дорослих і дітей. Ці межі виявилися прозорими, рухомими, розмитими: неможливо встановити той момент, коли саме людина перестає бути дитиною, стає дорослою, зрілою, повноцінним членом суспільства. Проблематичним також є визначення фактичного віку людини. Адже дорослий із певних причин теж може опинитися в ситуації дитини (потрапивши в залежність), і це характерно не тільки для минулого. Ось чому дитячість слід вважати феноменом, що належить двом світам – дорослих і дітей.

У підрозділі 1.4 “Феномен дитинства в історико-філософському дискурсі: Платон, Аристотель, Кант, Гегель” проаналізовано підходи до аналізу дитинства, представлені в роботах філософів минулого. З'ясовано, що даний феномен традиційно розглядався однобоко і поверхово, як правило у двох аспектах – виховання і права; при цьому і в першому, і в другому випадку домінувала ідея несамостійності, залежності, і не тільки дитини. Так, Платон і Аристотель опираються на основні норми права, прийняті в античності стосовно неправоздатних членів суспільства (раби, жінки, діти). У концепції Гегеля дитина трактується як істота, що підлягає вихованню. У Гегеля, як і у Канта, особлива увага приділяється правовому аспекту дитинства.

У підрозділі 1.5 “Дорослий – дитина: соціокультурна детермінація нерівності” проаналізовано динаміку ставлення до дітей в різні історичні епохи. Показано, що погляд на дитину як “нерівню” дорослому сягає вглиб віків і є традиційним для різних культур. Аналіз бінарної опозиції дорослий – дитина, що склалася історично, дав змогу виділити найпоширеніші типи нерівності: правову, культурну, майнову, економічну, соціальну – і показати їх негативні вияви. У сучасних цивілізованих суспільствах увага до дитини і її опіка (але не деспотична), з одного боку, збільшуються; з іншого – долається вікова нерівність і слабшає залежність дітей від дорослих: учителів, батьків, суспільства загалом.

Підрозділ 1.6 “Дорослий – дитина: репресивне проектування” присвячено еволюції відносин дорослий – дитина в контексті концепції Л. Демоза. Виділені Л. Демозом типи реагування дорослого на дитину дозволили проаналізувати постать дорослого в соціокультурному розвитку, з'ясувати причини негативного ставлення дорослих до дітей. Проективні і зворотні реакції, що існували у ставленні до дитини в ході історіогенези, свідчать про дитячість дорослих, їх прагнення до існування в ній. Концепція Л. Демоза, у якій йдеться про “повернення” дорослих до проблем і потреб дітей, підтверджує гіпотези дисертантки про онтологічну наявність дитячості у дорослих, а також про те, що зміни, які відбулися у ставленні до дітей, свідчать про еволюційне дорослішання людства, його звільнення від своїх страхів і тривог, інтенцію в дорослість.

У другому розділі “Дитячість як антропологічний модус” обґрунтовується правомірність розуміння дитинства, зокрема дитячості (як інтегрального його елемента), як антропологічної константи, що супроводжує людину протягом усього її життя і трансформується в модуси її існування.

У підрозділі 2.1 “Дитячість: траєкторія дослідження і/чи ризома як модус, простір дитячості” на базі введеного Дельозом і Гваттарі поняття “ризома” побудовано ризомну модель дитячості, в якій дитячість співвідноситься із суттю людського буття. Ризомне середовище дитячості – це внутрішній світ людини. Ризомний світ дитячості – це світ, у якому немає наперед встановленого вертикального чи горизонтального порядку, тому що виникнення і розвиток нових “стебел” – видів, форм дитячості – можливі у всіх напрямах у будь-який період життя людини і мають спонтанний характер.

Підрозділ 2.2 “Ліки дитинства і/чи у лабіринтах дитячості” присвячено аналізу деяких видів залежності. Наголошується, що залежність тотально заволодіває своїм “господарем”, одитинчує його, перетворюючи свого “пана” на свого “раба”. Розглянуто такі мотиви залежності, як накопичення, марнотратство, скупість, задоволення, неприборкане прагнення до влади і збагачення, себелюбство, стосунки між людьми (чоловіками і жінками) в аспекті керованості. Звертається увага на те, що дитячість виявляється як на рівні явища (тілесний аспект), так і в сутнісних проявах.

Наступні два підрозділи конкретизують висновки попереднього.

У підрозділі 2.3 “Моделювання модусів дитячості в контексті ідеї залежності: стратегія одитинчення” аналізуються можливі форми дитячості, дитячість як феномен індивідуальної і суспільної втечі від самостійності, відповідальності, незалежності. Цей феномен характерний як для індивідів, так і для суспільств – народів, мас; він може з’явитися сам собою у процесі розвитку певного суспільного організму, а також бути модусом, що накладається на нього ззовні. З одного боку, дитячість притаманна суб'єкту, який не бажає переходити на новий рівень відносин, з іншого – одитинчення інтерпретується як домінуюча стратегія тоталітарних суспільств, які вводять індивіда в стан дитини – в ситуацію керованого. Тоталітаризм визначається як форма, що передбачає панування батька над дітьми, екстрапольоване на суспільство. Таке панування виявляється як патерналізм, причому воно не обмежується рамками минулого.

Підрозділ 2.4 “Модуси дитячості у просторі культури, або мерехтливі знаки дитячості” присвячено можливим стратегіям одитинчення та характерним проявам дитячості на теренах сучасної культури. Маніпуляційні технології стають усе більш витонченими. Мислення людини непідготовленої, “незрілої” легко піддається різноманітним маніпуляційним впливам; сучасні технології сприяють виникненню і розвитку нових форм соціального контролю. Суспільство споживання – це своєрідна форма дитячості, у якому людина орієнтована на споживання “всього, що потрапляє на очі”. Досить показовою сферою застосування принципу одитинчення є армія.

У підрозділах 2.5 “По той бік дитячості: Старий Заповіт (Старий Адам)” і 2.6 “Мотиви дитячості в християнському богословському дискурсі” дитячість осмислюється в контексті релігійної свідомості. Аналіз старозавітного сюжету дозволив зробити висновок про те, що, з одного боку, дитячість – сутнісна риса іудейського народу, що свідчить про його залежність (як внутрішню, так і зовнішню) від Батька. З іншого – відносини самого Господа з народом будуються за принципом патерналізму, панування. Віруючі є синами, чадами Господа, що бояться гніву свого Батька. Вони мають безліч різноманітних вад та слабостей і поводяться як діти, бо по суті ними і є. Іншими словами, дитячість як модус іде від самого Творця, при цьому не зустрічаючи опору з боку народу через його незрілість, несамостійність, тобто через справжню дитячість.

Дитячість аналізується також як форма існування Адама, починаючи з його “невідання”, нерозумінням, незнання, порівнюваного у Біблії із закритими очима, і закінчуючи ситуацією гріхопадіння. Як би Господь не бажав, що б не робив, але поки людина сама не позбавиться від своїх слабостей, не виросте, не зміцніє, ніхто не може їй допомогти. Очевидно, тому Господь і не пошкодував свого Сина, який узяв на себе гріхи, людські немочі, водночас ставши символом Зрілості, як духовної, так і тілесної. Людство починається з Адама, щоб вирости, завершитися, увійшовши до Зрілості у Христі. Дитячість як форма існування, що накладається “ззовні”, знімається в Новому Заповіті, проте залишається у зрізі індивідуального як форма існування людини, якій дано зняти дитячість самостійно, звільнившись самотужки від своїх залежностей та вад. Тепер людина вільна у своєму виборі і здатна стати Зрілою без зовнішнього втручання.

У третьому розділі “Екзистенційно-онтологічний вимір дитячості” дитячість аналізується як культурний екзистенціал, що дає змогу пояснити і глибше осмислити різноманітні процеси в соціальному і особистому житті людини.

У підрозділі 3.1 “Дитячість: стратегія дослідження (дитячість: модус і/чи екзистенціал)” окреслено два напрями дослідження дитячості – апологетичний і патерналістський. Показано також відмінність у розумінні дитячості як модусу людського існування і дитячості в екзистенційному вимірі. Дитячість осмислюється як стан, що має як негативні, так і позитивні прояви. Обґрунтовано необхідність розширення змісту поняття “зріла особа” шляхом включення до нього дитячості в її позитивних аспектах. Автор наголошує на необхідності пошуку як можливих шляхів виходу зі стану дитячості (у межах патерналістського напряму) в буденному і релігійному контекстах, так і практик збереження дитячості в її апологетичному значенні.

У підрозділі 3.2 “Дуальність дитячості: стан потенційності” дитячість проаналізовано як стан, який стає сутнісним для людини, якщо вона перебуває в ньому весь час. З одного боку, потенційність розглядається як стан людини, сукупність можливостей, що вимагають своєї реалізації для переходу до зрілого існування. З іншого, в позитивному аспекті, потенційність – це стан, у якому людина може почати все спочатку, актуалізувати свої можливості у будь-який момент життя. Цей стан передбачає обов’язкову відкритість світу, пізнанню, адаптивність до різних умов існування. Наголошується, що актуалізація потенційних можливостей відкриває людині шлях до Зрілості.

У підрозділі 3.3 “Апологія “дитячості”: слухняність, віра, довіра” обґрунтовується пріоритетність апологетичної лінії дослідження. Центральним у євангельській умові спасіння стає досвід дитини, до якого, власне, і звертається Христос (“будьте як діти”). В аспекті християнської віри “досвід дитини” розкривається в здатності і готовності вірити без доказів і підстав. Дитячість у просторі культури розглянуто як позитивний стан творчої людини. Крізь призму дитячості, через “дитяче” з’являється інший, ширший погляд на світ поезії, музики, живопису, тобто на світ високого мистецтва. Показано, як дитячість “працює” в різних сферах культури, зокрема у сфері економічних відносин: через принцип довіри. Встановлено, що дитячість у такому розумінні стає необхідною умовою повноцінного існування і функціонування суспільства.

У підрозділі 3.4 “Ідея дитячості (символіка і смисл): перевернута дитячість у творчості А. Платонова” здійснено спробу проаналізувати дитячість як стан дорослої людини на прикладі філософсько-художніх текстів Андрія Платонова, в яких обидва стратегічні напрями (апологетичний і патерналістський) досягають своєї кульмінації.

У підрозділі 3.5 “Дитина як ідеальний дорослий, або по обидва боки межі, яка зникає (у текстах А. Платонова)” дитячість (у апологетичному сенсі) осмислюється як ідеал, до якого прагнуть, але якого так і не досягають дорослі.

У підрозділі 3.6 “Ретроспективний огляд практик зняття дитячості” проаналізовано різні культурні практики (аналоги (трансформованих) обрядів ініціації; традиційне “просвітництво”), що дають можливість індивіду повноцінно існувати в соціумі, тобто сприяють зняттю негативного аспекту дитячості.

У четвертому розділі “Зняття і збереження дитячості як філософсько-методологічна проблема” обґрунтовується необхідність збереження дорослою людиною позитивних аспектів стану дитячості і зняття його негативних моментів.

Необхідність використання філософського потенціалу для переструктурування освітянського процесу як у середній, так і у вищій школі обґрунтовано в підрозділі 4.1 “Філософія в контексті пріоритету освіти”. Показано, що в суспільстві, що інтенсивно розвивається, філософія є засобом, що розвиває інтелектуальні здібності, формує самостійність, відповідальність, моральність. Ось чому філософія може і повинна стати новою парадигмою освіти.

У підрозділі 4.2 “Програма “Філософія для дітей” (“Співтовариство дослідників”, або “ті, хто прагне до істини”)” проаналізовано основні принципи програми “Філософія для дітей” М. Ліпмана, в якій акцент ставиться на відкритості як засобі “конструювання” Зрілої особи. Початковий принцип програми – демократизм – дає змогу кожному розкрити незадіяні можливості розуму, максимально зменшити негативні впливи соціуму на особу. Програма ґрунтується на сократичному методі, що забезпечує рух від проблеми (її обговорення) через критику і діалог до істинного знання та доброчинності. Базовим елементом програми є співтовариство “тих, хто прагне до істини”, що покликане поступово навчити дітей логічно мислити, самостійно ставити питання, проводити аналогії, не боятися висловлювати свою думку, аналізувати і, що важливо, вільно говорити публічно. Довіра і турбота при цьому мають сприяти розвитку солідарності, згуртованості, відданості групі, відповідальності за себе та Іншого.

У підрозділі 4.3 “Профілактика деструктивної поведінки молоді як шлях до етичної зрілості” досліджуються умови формування особи, яка здатна протистояти різноманітним зовнішнім впливам, зокрема маніпуляційним. Показано шляхи формування “культурного імунітету” до розгнузданості і водночас – установки на ненасильство. Наголошується необхідність критичного ставлення не тільки до чужої думки, а й до власної.

Про одну з найактуальніших проблем сучасності – перетворення “демократії для народу” на справжню “народну демократію” – йдеться у підрозділі 4.4 “Освіта для демократії (демократія “згори” і/чи демократія “знизу”)”. Автор переконана, що проникнення демократичних принципів у суспільство, побудова істинної демократії можливі тільки тоді, коли суб'єкт демократії буде формуватися у “співтоваристві тих, хто шукає істину”. Безцінність цієї практики полягає в тому, зазначає М. Ліпман, що вона створює мікрокосм демократії, що має власні способи саморегуляції і самокоригування і здатний поширюватися також на великі суспільні структури.

У підрозділі 4.5 “Практичні результати Програми” аналізується її педагогічна стратегія – стратегія розвитку навичок мислення, що має у своєму арсеналі максимальну кількість “інструментів” для вирішення неординарних проблем сучасності. На сьогодні Програма успішно апробована на практиці в багатьох країнах світу, затверджена ЮНЕСКО, ООН та Європарламентом. Вона є актуальною практикою збереження дитячості в апологетичному значенні і водночас – зняття дитячості в патерналістському сенсі, що сприяє формуванню у дітей та юнаків “імунітету” до різноманітних залежностей (як зовнішніх, так і внутрішніх).

У висновках зафіксовано, що властиве сьогоденню зростання інтересу до проблем дітей свідчить про еволюційне дорослішання і індивіда, і цивілізованого людства. Підкреслюється, що філософія здатна синтезувати існуючі підходи до проблеми дитинства і поглибити його розуміння як цілісного культурно-антропологічного феномена.

У дисертаційному дослідженні дитинство проаналізовано не як автономне явище, а як макрокосм, що містить у собі інші світи, зокрема світ дорослих, причому дитячість (смислові конотації концепту якої виявлено у текстах Андрія Платонова) є його невід’ємним елементом. Запропоновано принципово нові підходи до осмислення дитинства і дитячості: філософсько-антропологічний і екзистенційний, які відповідають апологетичній стратегії, долають традиційний погляд на дитинство як період, що має чіткі часові межі. Зроблено висновок, що дитячість – не швидкоплинне, а навпаки, стаціонарне явище, яке супроводжує людину все її життя, переростаючи в антропологічну константу, яка істотно впливає на соціокультурну реальність.

Запропонована ризомна модель дитячості дозволила продемонструвати, що дитячість – це явище, що не відноситься до категорії віку, а є універсальним атрибутом, модусом людського буття; відповідно уявлення про дитячість і способи одитинчення – це універсальні інструменти культури.

Дитячість має позитивні і негативні вияви. Як позитивний стан людини вона потребує збереження як культурна універсалія. “Зріла особа” визначається як особистість, що зуміла зняти негативні прояви дитячості в собі і зберегти її позитивні аспекти, – іншими словами, гармонійно розвинена особистість, що відкрита для самокоригування. Серед шляхів її становлення пріоритетними є такі соціальні практики: аналоги (трансформованих) обрядів ініціації; традиційне “просвітництво” як вихід зі стану “неповноліття”.

На основі аналізу методики М. Ліпмана сформована авторська стратегія формування гармонійно розвиненої особистості, що дозволяє зняти негативні прояви стану Дитячості і тим самим зберегти останню в апологетичному значенні.

СПИСОК ПРАЦЬ ОПУБЛІКОВАНИХ

ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Украинец Л.В. Программа “Философия для детей” в Украине // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: Теорія культури і філософія науки. – № 552–2. – Харків, 2002. – С. 147–152.

2. Украинец Л.В. Проблемно-деятельностный метод трансляции философского знания в программе “Философия для детей” // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: Теорія культури і філософія науки. – № 615. – Харків, 2004. – С. 93–96.

3. Украинец Л.В. Феномен детства в философской антропологии // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: теорія культури і філософія науки. – № 625-1.– Харків, 2004. – С. 137–139.

4. Украинец Л.В. Философско-культурологический смысл инициации: язычествоВісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: теорія культури і філософія науки. – № 625-2. – Харків, 2004. – С. –141.

5. Украинец Л.В. Взрослый – ребенок: некоторые аспекты неравенств // Вестник Национального технического университета “ХПИ”. Серия: Философия. – № 8. – Харьков, 2005. – С. –121.

6. Украинец Л.В. Концепт детскости в творчестве А. ПлатоноваВісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: Філософія. – № . – Харків, 2005. – С. –196.

7. Українець Л.В. Патерналізм у тоталітарних системах // Наукові записки Харківського військового університету. Серія: Соціальна філософія, психологія. – Харків: ХВУ, 2004. – Випуск 3 (21). – С. –200.

8. Українець Л.В. Віки життя: проблема демаркації // Наукові записки Харківського університету Повітряних Сил. Серія: Соціальна філософія, психологія. – Харків: ХУ ПС, 2005. – Випуск 2 (23). – С. –158.

9. Украинец Л.В. Философско-культурологический смысл инициации: христианство // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: Теорія культури і філософія науки. – № 656. – Харків, 2005. – С. –179.

10. Украинец Л.В. “Детство и/или Детскость” в контексте философии коммуникации // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: Теорія культури і філософія науки. – № . – Харків, 2005. – С. –65.

11. Українець Л.В. Еволюція уявлень про “дитинство і/чи дитячість” // Наукові записки Харківського університету Повітряних Сил. Серія: Соціальна філософія, психологія. – Харків: ХУ ПС, 2005. – Випуск 3 (24). – С. –127.

12. Украинец Л.В. Апология Детскости // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: Філософія. – № . – Харків, 2005. – С. –151.

13. Українець Л.В. Філософія для дітей // Інформаційні технології: наука, техніка, технологія, освіта, здоров’я: Анотації доповідей XII міжнародної науково-практичної конференції (20–21 травня 2004 р.). – Харків: НТУ “ХПІ”, 2004. – С.  706.

14. Украинец Л.В. А. Платонов: взрослые “дети” // Філософія і література: Матеріали ХІ Харківських міжнародних Сковородинівських читань (24–25 вересня 2004 р.). – Харків: Прометей-Прес, 2004. – С.  227–229.

15. Украинец Л.В. Детскость как антропологическая константа // Философия – детям: Материалы І международной научно-практической конференции (27–29 января 2005 г.). – Москва: Прометей, 2005. – С. 50–52.

16. Украинец Л.В. Тоталитаризм как форма патернализма // Философия и будущее цивилизации: Тезисы докладов и выступлений IV Российского философского конгресса (24–28 мая 2005 г.): В 5 т. – Т.4. – Москва: Современные тетради, 2005. – С. 132–133.

17. Українець Л.В. Освітні практики М. Ліпмана в контексті філософії дитинства // Американська філософія освіти очима українських дослідників. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (22 грудня 2005 р.). – Полтава: ПОІППО, 2005. – С. 210–214.

АНОТАЦІЇ

Українець Л.В. Дитинство і дитячість у філософсько-антропологічному контексті. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.04. – філософська антропологія, філософія культури. – Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна. – Харків, 2006.

Дисертація присвячена філософському осмисленню дитинства як культурно-антропологічного феномена і дитячості як його інтегрального елемента, репрезентації дитинства як макрокосму, що містить у собі і світ дорослих. Обґрунтовано необхідність переосмислення традиційного негативного погляду на дитячість. Відповідно застосовуються дві стратегії дослідження: традиційна патерналістська і апологетична. Дитячість аналізується як феномен “внутрішньої (крізь призму побудованої автором ризомної моделі дитячості) і зовнішньої (занурення в яку відбувається шляхом одитинчення індивідів, тобто введення їх у стан дитини, якою маніпулюють) залежності”.

В дослідженні дитячість тлумачиться як екзистенціал, антропологічна константа, модус людського буття та універсалія культури. Обґрунтовано нову стратегію формування Зрілої особи, яка зуміла зберегти в собі позитивні аспекти дитячості (відкритість, самостійність, допитливість, адаптивність і т.п.) і здатна самотужки знімати негативні прояви цього стану (залежність, закритість, несамостійність, безвідповідальність і т.п.). Запропоновано якісно нові підходи до осмислення дитинства і дитячості: філософсько-антропологічний і екзистенційний.

Ключові слова: дитинство, дитячість, залежність, відкритість, самостійність, відповідальність, екзистенціал, Зрілість.

Украинец Л.В. Детство и детскость в философско-антропологическом контексте. – Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.04. – философская антропология, философия культуры. – Харьковский национальный университет им. В.Н. Каразина. – Харьков, 2006.

Диссертация посвящена философскому осмыслению детства как культурно-антропологического феномена и детскости (как его интегрального элемента); расширению границ понимания данного явления; репрезентации детства как макрокосма, содержащего в себе и другие миры, в частности мир взрослых.

В работе обосновывается необходимость переосмысления детства, а именно смены траектории, относительно которой детство и детскость было принято рассматривать через преимущественное сведение его к негативации. В эпоху Просвещения детскость воспринималась как то, что необходимо преодолеть, от чего нужно скорее избавиться. Такое понимание детскости особо обостряется в тоталитарных режимах, которые в этом смысле являют собой вершину просвещенческой линии.

В работе представлены две стратегические линии исследования детскости: традиционная, патерналистская, и апологетическая, о которой можно сказать, что она только начала формироваться, хотя довольно полно представлена уже в текстах А. Платонова. Анализ его трактовки детства позволил показать смысловые коннотации концепта детскости.

В результате ретроспективного анализа сквозь призму идеи зависимости показано, что детство и детскость – это не только определённый этап, период становления личности (общепринятый до последнего времени взгляд в исследовательской литературе), но и явление, выходящее за возрастные рамки. В результате переосмысления понятия “возрасты жизни” обосновано, что границы “возрастов жизни” человека оказываются достаточно прозрачными, подвижными, размытыми. Соответственно, детство и детскость – это явления без границ, феномены, включающие в себя и мир взрослых.

Также обосновано, что детскость – это не временное состояние человека, но явление, не имеющее отношения к категории возраста. Детскость проанализирована как постоянная единица человеческого существования, иными словами, антропологическая константа, сопровождающая человека всю его жизнь, трансформирующаяся в тех или иных видах в модусы существования человека. Детскость осмыслена как феномен “внутренней” (сквозь призму выстроенной автором ризомной модели детскости) и “внешней зависимости” (погружение в детскость, которое происходит путём одетствления индивидов, т.е. введения в ситуацию ребёнка, которым возможно управлять и манипулировать: в детскость могут ввергать обстоятельства, сфера общественного). Детскость понимается, с одной стороны, как индивидуально-экзистенциональное состояние, с другой – как универсальная форма существования человека и общества, то есть как антропологический модус. Основная идея, пронизывающая пребывание в детскости индивидов, людей, масс, – это зависимость.

Детскость определяется и как культурный экзистенциал (содержащий значимые позитивные стороны – начинание, открытость, потенциальность, доверие, самостоятельность, ответственность, любознательность, вопрошание, коммуникабельность и т.п.), способствующий объяснению и переосмыслению разнообразных процессов в социокультурном бытии человека.

Определены в работе и существовавшие ранее практики (посвящения, “просвещение”), способствующие снятию негативных аспектов детскости (как состояний безответственности, зависимости, несамостоятельности, неразумия, несамостоятельности, слабости).

На основе анализа методики М. Липмана в диссертации обоснована новая стратегия формирования гармонично развитой личности, позволяющая снять негативные аспекты состояния детскости и тем самым сохранить последнюю в апологетическом смысле. Зрелой определена гармонично развитая личность, сохранившая в себе позитивные аспекты детскости (открытость, доверие, самостоятельность, вопрошание, любознательность, удивление, адаптивность и т.п.), самоснимающая негативные проявления данного состояния (слабость, немощь, несамостоятельность, неразумие, безответственность, зависимость, закрытость).

Впервые детскость проанализирована как экзистенциал, антропологическая константа, модус человеческого существования и как универсалия культуры. Предложены качественно новые подходы к осмыслению детства и детскости – философско-антропологический и экзистенциальный, а также патерналистский и апологетический методологические подходы.

Ключевые слова: детство, детскость, зависимость, открытость, самостоятельность, ответственность, экзистенциал, Зрелость.

Ukraineс L.V. Childhood and Childishness in philosophical-anthropological context. – Manuscript.

Candidate of Philosophy degree dissertation in specialty 09.00.04 – philosophical anthropology, philosophy of culture. – The Karazin Kharkov National University. Kharkov, 2006.

The thesis is devoted to philosophical comprehension of the Childhood as cultural-anthropological phenomenon and Childishness, as its integrated element, Childhood representation as macrocosmos, containing the world of adults in itself too. Necessity of reconsideration of the traditional negative view at Childishness is proved. According to it, in the thesis two strategic lines of researches are submitted: traditional paternalistic and apologetistic ones. In the thesis Childishness, as a phenomenon “internal (through a prism built by the author chaotic model of Childishness) dependences”, and “external (involvement in which occurs by making individuals more childish, that is introduction of people in the situation of the child state