НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ І МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

ВРАДІЙ Олексій Сергійович

УДК 327 (061.1ЄС)

ІНСТИТУЦІОНАЛЬНИЙ ВИМІР ФОРМУВАННЯ ЄДИНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Спеціальність 23.00.04 - політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ - 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі теорії міжнародних відносин Інституту світової економки і міжнародних відносин НАН України, м. Київ

Науковий керівник:

доктор філологічних наук, професор РУДЯКОВ Павло Миколайович,

Київський Національний університет імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор КУДРЯЧЕНКО Андрій Іванович,

Національний інститут стратегічних досліджень,

завідуючий відділом стратегій розвитку політичної системи

кандидат політичних наук КОНДРАТЮК Сергій Володимирович,

Інститут світової економки і міжнародних відносин, науковий співробітник відділу трансатлантичних досліджень

Провідна установа

Одеський національний університет імені І.І.Мечникова МОН України.

Захист відбудеться “10” жовтня 2006 року о 15 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.176.02 Інституту світової економки і міжнародних відносин НАН України за адресою: 01030, м. Київ, вул. Леонтовича, 5.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України за адресою: 01030, м. Київ, вул. Леонтовича, 5.

Автореферат розісланий “7” вересня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат політичних наук Сушко О. В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження обумовлена становленням і розвитком на європейському континенті історично безпрецедентних явищ і процесів добровільної відмови національних держав від частини традиційних для них повноважень на користь наднаціональних органів у рамках політичної системи нового типу. Сталий процес поглиблення європейської інтеграції, її функціонального поширення на нові, більш глибокі сфери економічного, політичного, безпекового та гуманітарного співробітництва з поступовим залученням постійно зростаючих за інтенсивністю та складністю форм наднаціонального співробітництва супроводжується практично перманентним процесом розширення її географічних меж. Останнім часом на порядок денний висувається нагальне завдання реформування політичних інститутів ЄС.

Процеси інституційного реформування та розширення завжди здійснювалися багато в чому паралельно. Утвердження оригінальності єдиної політичної системи ЄС та її самогенеруючий характер часом превалювали над питаннями кінцевої мети розбудови Європейського Союзу, тобто її остаточної сутності і форми виявлення.

Розширення географічних кордонів ЄС перетворює його із об’єднання західно та північноєвропейських держав на союз загальноконтинентального масштабу, а водночас на могутню політичну систему, що спричиняє якісно нові виклики як внутрішнього, так і зовнішнього характеру. Регулярне розширення надає ЄС кількісної ваги, але одночасно робить його якісно більш неоднорідним і ставить зростання політичної значимості у залежність від здатності уникнути послаблення внутрішньої згуртованості та єдності й готовності протистояти новим викликам та ризикам, що постали в постбіполярний період.

Поширення інтеграційних процесів поза межі економічної сфери виводить ЄС на шлях побудови єдиної політичної системи, яка має визначити її місце в світі. При цьому конкретного прогресу було подекуди досягнуто без абсолютизації усталених концепцій та визначення кінцевої мети і географічних рамок інтеграції. В цих умовах виникає нагальна потреба критичного у теоретичному і політичному сенсі аналізу суперечностей в оцінках базових елементів спонук і характеру формування єдиної політичної системи ЄС в її інституційному вимірі та залучення нових держав до європейської інтеграції. Ця проблема у цілісному вимірі поки що не знайшла належного висвітлення в рамках жодної із політологічних шкіл євроінтеграційних досліджень. Відсутність єдиних підходів в оцінках природи, рушійних сил європейської інтеграції, активні дебати щодо визначення та формування загальноєвропейської інтеграційної стратегії і, відповідно, стратегії формування єдиної політичної системи ЄС, визначенням його географічних кордонів вимагають відходу від фрагментарного використання існуючих методологій і методів дослідження євроінтеграційного процесу від його початків і до останнього етапу інституційного реформування.

Інший не менш важливий аспект актуальності на фоні безпосереднього наближення ЄС до кордонів України обумовлюється наявністю радикальних розходжень в оцінках доцільності, можливостей, перспектив і наслідків реалізації Україною європейського вибору представниками різних вітчизняних наукових шкіл, неузгодженістю існуючих концепцій євроінтеграції, відсутністю чіткої і, головне, стабільної теоретичної основи забезпечення євроінтеграційної стратегії нашої держави, постійно зростаючим протиставленням європейського та євразійського напрямів української інтеграційної політики.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота є складовою частиною досліджень у рамках наукових тем відділу теорії міжнародних відносин Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України „Геоекономічна політика України в контексті європейських інтеграційних процесів” (2003 – 2004 рр., номер державної реєстрації 0103U006311) та „Периферизація в сучасних міжнародних відносинах” (2005 – 2007 рр., номер державної реєстрації 0105U002588).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є цілісний аналіз інституціональної системи Європейського Союзу та її реформування на сучасному етапі розвитку, а також її впливу на формування єдиної політичної системи ЄС. Для реалізації зазначеної мети в дисертації були поставлені наступні завдання:

- виявити і систематизувати передумови формування вже існуючої системи інститутів ЄС і їхнього функціонування;

- дослідити еволюцію традиційних теорій та концепцій європейської інтеграції в контексті взаємозалежності процесів інституціонального реформування і переходу до формування єдиної політичної системи ЄС;

- охарактеризувати основні концепції інтеграційних перетворень та розвитку політичної системи ЄС на сучасному етапі;

- з'ясувати основні закономірності розвитку інституціональної системи ЄС у цілому;

- систематизувати існуючі проблеми у функціонуванні інститутів ЄС і системи управління об'єднанням;

- виявити можливі проблеми розширення ЄС для його інститутів і розглянути передбачувані шляхи їх вирішення;

- проаналізувати і дати політологічну оцінку політико-правової бази реформування європейських інституцій як одного з основних рушійних чинників формування політичної системи ЄС;

- дослідити реформування інституціональних структур з погляду адаптації інститутів до функціонування в рамках розширеного Союзу;

- дослідити значення впливу інституціональних реформ і процесу розширення на формування та розвиток нової стратегії відносин ЄС з Україною.

Об’єктом дослідження обрана інституціональна система Європейського Союзу, що представляє собою одне з найбільш успішних інтеграційних об'єднань у світі, перебуваючи в даний момент на порозі одного з поворотних етапів свого розвитку.

Предметом дослідження є тенденції реформування інституціональних структур ЄС на сучасному етапі, що відображають складність і суперечливість процесу європейської інтеграції загалом.

Методи дослідження: загальнонаукові принципи дослідження, серед яких системний, функціональний, проблемно-історичний, порівняльний та логіко-аналітичний.

Системний підхід з притаманним йому системно-структурним, системно-функціональним, системно-ситуаційним та системно-аналітичним методами дослідження виступає ключовим методологічним механізмом розкриття специфіки реформування інституціональної структури ЄС як фактору становлення єдиної політичної системи.

Метод порівняльного аналізу широко використовуються при дослідженні особливостей формування єдиної політичної системи ЄС в контексті його інституціонального реформування.

При роботі із фактичним матеріалом, в першу чергу, офіційними документами основних інституцій Європейського Союзу, матеріалами міжнародних організацій та конференцій за темою дослідження, автор використовує прикладну міждисциплінарну методику контент-аналізу та інвент-аналізу.

Наукова новизна запропонованої до захисту дисертаційної роботи полягає в тому, що:

- вперше формалізовано гіпотезу про становлення єдиної політичної системи Європейського Союзу в її інституціональному вимірі;

- на основі компаративного аналізу здійснено наукову систематизацію та класифікацію існуючих у сучасній політичній науці поглядів, концепцій та теорій стосовно природи політичної системи ЄС та перспектив її розвитку;

- подано можливі шляхи розвитку інституціональної системи ЄС в процесі розширення, визначена залежність ефективності функціонування політичної системи ЄС від пристосування її інститутів до нових умов розширення;

- визначена ефективність реформування політичних інститутів ЄС як одного з основних факторів формування єдиної політичної системи ЄС;

- доведена взаємозалежність між елементами політичної системи ЄС та реформуванням його інститутів у зв’язку з розширенням;

- доведено, що останнє розширення стало черговим етапом на шляху кількісних та якісних інституціональних трансформацій, успішна реалізація яких вимагатиме домінуючого впровадження наднаціональних принципів інтеграційного будівництва;

- зроблено висновок про нерівномірний і компромісний характер реформування інститутів внаслідок зіткнення національних інтересів, конкуренції за лідерство в рамках ЄС та протиріч між великими і малими країнами-членами ЄС;

- обґрунтовано самобутність (унікальність) інституціональних структур Союзу, що сполучають у собі риси інститутів національної держави і міжнародної організації та поступово наближаються до інститутів єдиної політичної системи;

- розроблено положення про те, що підвищення якості демократичного управління ЄС, й, головне, розробка Конституції Союзу свідчать про новий етап у розвитку державності ЄС;

- розвинена думка про те, що інституціональна реформа ЄС на сучасному етапі є необхідною для успішного функціонування Союзу після розширення;

- виявлено, що за відсутності спільності поглядів членів ЄС на модель його майбутнього політичного устрою подальший розвиток інституціональних структур буде відбуватися відповідно до інтересів найбільш впливової держави-члена ЄС або групи держав.

- актуалізовано підходи до євроінтеграційної стратегії України, осмислені основні національні інтереси та пріоритети в європейському регіоні, визначено перспективи реалізації євроінтеграційних прагнень України.

- проаналізовано механізми концепції партнерства як основи співробітництва України та Європейського Союзу, встановлено її міжфункціональний та міжрівневий характер, а також визначено потенціал партнерства щодо підвищення ефективності співпраці Україна – ЄС.

Наукове та практичне значення результатів дослідження полягає у цілісному вивченні проблематики європейських інтеграційних процесів та дослідженні концептуально-теоретичних і практичних аспектів формування єдиної політичної системи Європейського Союзу, особливо її інституціонального аспекту. Положення і висновки дисертації можуть бути використані у діяльності державних та недержавних установ України, інституцій та відомств, залучених до процесу формування та реалізації зовнішньої політики України, а також при розробці практичних завдань сучасних інтеграційних процесів регіонального й глобального масштабів. Результати дослідження також можуть бути використані при підготовці та читанні у вищих учбових закладах курсів та спецкурсів з проблем інтеграції, на глобальному та регіональному рівнях, зокрема, при підготовці курсів “Міжнародні відносини та світова політика”, “Зовнішня політика України”, “Європейський Союз в міжнародних відносинах”, “Проблеми розширення ЄС та НАТО”, “Європейська політика України” тощо.

Апробація результатів дослідження. Основні результати наукової роботи дисертанта над досліджуваною проблематикою пройшли апробацію і були оприлюднені у виступах на міжнародних та національних наукових конференціях: „Європейський вектор України в контексті цінностей Схід-Захід" (організована Інститутом міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Інститутом світової економіки і міжнародних відносин НАНУ, Київським національним економічним університетом, Київ, 14 лютого 2003р.); „Моніторинг східних кордонів Польщі” (організована Фондом ім. Стефана Баторія, Колегіумом Цивітас та Гельсінським фондом з прав людини, Варшава 20-21 листопада 2003р.); “Україна в міжнародній політиці та на світових ринках: підсумки 2003 року, перспективи на 2004 рік” (організована Фондом Фрідріха Еберта і Центром миру, конверсії та зовнішньої політики України, Київ, 31 січня 2003р.); “Міграційний феномен України в розширеній Європі” (організована Фондом Фрідріха Еберта – Регіональне Представництво в Україні, Білорусі та Молдові, Державним Комітетом України у справах національностей та міграції, Центром миру, конверсії та зовнішньої політики України, Київ, 26 - 27 вересня 2003р.); „Україна і Європейський Союз: взаємні інтереси” (організована Інститутом Євро-Атлантичного Співробітництва, Представництвом Фонду Конрада Аденауера в Україні, Київ, 14 травня 2004р.); “Діалог цивілізацій: роль і місце латентних структур в управлінні світом” (організована Міжнародною Кадровою Академією, Міжрегіональною Академією управління персоналом, Конфедерацією недержавних вищих закладів освіти України та Академією наук вищої школи України, Київ, 28 травня 2004р.); „Традиція та інновація в теорії міжнародних відносин” (організована НАН України, ІСЕМВ НАН України, Київ, 21-22 квітня, 2005 р.), а також на методологічних семінарах відділу теорії міжнародних відносин ІСЕМВ НАН України. Пропозиції дослідника також були використані при підготовці 9-го етапу дослідницького проекту „Україна та розширений Європейський Союз: нові відносини” (організованого за фінансової підтримки Польсько-Американсько-Української Ініціативи про співпрацю (ПАУСІ), Київ, 26 червня 2003 р), на якому відбулась презентація доповіді „Більше ніж сусід – пропозиції щодо майбутньої політики ЄС стосовно України” (More than a Neighbour – proposals for the EU’s future policy towards Ukraine, presented at the Center for European Policy Studies on February 17, 2003, Brussels). Основні наукові результати дисертаційного дослідження знайшли відображення в 5 статтях у провідних наукових фахових виданнях та збірках наукових праць.

Структура дисертації. Дисертаційна робота складається із вступу, трьох розділів і дев’яти підрозділів, висновків та списку використаних джерел та літератури українською, російською, англійською, французькою та німецькою мовами у кількості 187 найменувань. Загальний обсяг роботи складає 190 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У „Вступі” обґрунтовано наукову актуальність теми, визначено об'єкт, предмет, мету та завдання дослідження, встановлено зв'язок з науковими програмами й планами ІСЕМВ, висвітлено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, а також представлено інформацію про апробацію висновків дослідження.

У першому розділі „Еволюція інституціональної системи ЄС” розглянуто основні концептуальні підходи, обґрунтовано методологічну основу дослідження та здійснено класифікацію й критичний аналіз основних джерел, на які спирається робота. Виявле-но загальні тенденції та альтернативні засоби дослідження політичної системи в її інституціональному вимірі, проаналізовані основні теорії європейської інтеграції, а також обґрунтовано авторську стратегію наукового аналізу. Автор аналізує процес становлення європейської інституціональної системи в рамках розвитку європейської інтеграції. Оскільки економічна складова була основною у формуванні Європейських співтовариств, розглядається поняття економічної інтеграції, його джерела, а також основні течії в теорії економічної інтеграції. І незважаючи на те, що жодна із цих теорій не була повністю перетворена в життя, кожна з них має безсумнівну цінність з точки зору аналізу й прогнозування реальних процесів європейської інтеграції.

Дисертант показує, що визначальними в розвитку європейської інтеграції стали особливості економічної й політичної ситуації, які склалися в Європі після Другої світової війни, коли саме інтеграція представлялася оптимальним вирішенням проблем післявоєнного економічного відновлення, запобігання майбутніх франко-германських конфліктів і об'єднання сил в умовах формування двополярного світу. Найбільшою мірою потребам Європи того часу відповідав план Шумана, який припускав поступовість європейської інтеграції, що стало згодом, на думку автора, одним з основних принципів європейської інтеграції в цілому й запорукою її успішності.

Першим кроком на шляху загальноєвропейського будівництва було утворення Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС), новаторство якого полягало у створенні зони вільної торгівлі й закладенні основ спільного ринку. Римський договір 1951 р. знаменував початок інституціонального оформлення європейської інтеграції - для досягнення цілей ЄОВС була створена інституціональна система, яка мала низку наднаціональних характеристик. Зрозуміло, що мова йшла про інтеграційне об'єднання, обмежене двома галузями промисловості, однак саме перші успіхи секторної надгалузевої інтеграції дали імпульс для подальшого розширення сфер співробітництва країн-учасниць ЄОВС. Крім того, цей приклад показав вигоди секторної інтеграції при наявності політичних перешкод в інших сферах.

При дослідженні інститутів цього об'єднання, втім, як і інституціональної системи Співтовариств у подальшому, дисертант використав інституціональний підхід, детальна розробка якого належить Д. Норту і який в останні десятиліття набирає ваги. Він визначає інститути як правила гри в суспільстві або обмежувальні рамки, що організують взаємини між людьми й задають структуру спонукальних мотивів людської взаємодії в політиці, економіці, соціальній сфері й т.д. Таке тлумачення інститутів дозволяє розглядати їх у взаємозв'язку з різними факторами розвитку, насамперед економічними, і в контексті “обмежувальних рамок” реального процесу інтеграції, у якому взаємодіють країни-учасниці. Традиційно в офіційних документах під інститутами ЄС розуміються основні компоненти його політико-організаційної структури - Комісія ЄС, Рада ЄС, Європарламент, Суд і Рахункова палата.

При помітному взаємному побоюванні країн післявоєнної Європи інституціональне оформлення ЄОВС означало фактично якісно новий рівень у відносинах країн-учасниць і заклало необхідні основи для подальшого інституціонального розвитку європейської інтеграції. Наступні зміни в інституціональній структурі були пов'язані з новими потребами і цілями інтеграції, зростанням кооперації усередині галузей і, як наслідок, взаємозалежності країн учасниць. Зокрема, підвищення кооперації й спеціалізації в економічному співробітництві спричинило ускладнення й удосконалення інституціональних структур. Те, що було достатнім для реалізації цілей ЄОВС, вимагало перегляду й доповнення відповідно до нових завдань інтеграції.

Саме помітні успіхи ЄОВС дозволили державам-членам ухвалити рішення щодо поширення свого співробітництва на інші економічні сфери, в результаті чого в 1957 р. Римським договором було засновано Європейське економічне співтовариство, що стало найбільш важливим із трьох європейських об'єднань. Одночасно було утворено Європейське співтовариство з атомної енергії, оскільки успішний розвиток цієї галузі в рамках однієї країни був неможливий і, відповідно, таке об'єднання представлялося взаємовигідним і, мабуть, єдиним вирішенням проблеми для всіх країн-учасниць.

Тим часом, як показує автор на прикладі невдачі Європейського оборонного співтовариства, спроби інтеграції в політичній сфері у світлі економічних успіхів, виявилися передчасними й чітко показали неготовність Європи до швидкого розширення інтеграції, виявивши важливість принципу поступовості, особливо в політично чутливих сферах, де країни-учасниці ревно охороняли свої інтереси.

Договір про ЄЕС передбачав чотири найважливіших інститути - Європейську парламентську асамблею, Раду, Комісію й Суд. Характер його цілей і завдань (формування спільного ринку, економічного й валютного союзу) обумовив верховенство ЄЕС у системі Співтовариств, і тому згодом саме його інституціональні структури зайняли центральне місце в системі трьох Співтовариств. Характеризуючи порядок формування, коло повноважень і місце кожного інституту в інституціональній архітектурі, автор проводить думку про її оригінальність, оскільки вона сполучала в собі риси, властиві міжнародним організаціям, федеративним і конфедеративним структурам, а також національній державі. Крім того, в інституціональній системі ЄЕС відбилася властива процесу європейської інтеграції боротьба наднаціональних і міжурядових сил за верховенство в Співтоваристві, яку вдалося до деякої міри пом'якшити за допомогою введення в правову базу ЄЕС принципу субсидіарності.

У числі найбільш характерних проявів цього протиборства й одночасно політичних “збоїв” у розвитку інтеграції дисертант звертає увагу на так звану “кризу порожнього крісла”, оскільки за цим стояла характерна для розвитку Співтовариства боротьба за лідерство між традиційними суперницями - Францією й Німеччиною.

Наступною найважливішою подією для становлення інституціональної системи ЄС стало прийняття в 1986 р. Єдиного європейського акту, що здійснив легітимізацію Європейської Ради як вищого органа в системі керування Співтовариствами а також підтвердив застосування принципу прийняття рішень більшістю голосів, підвищення ролі Європарламенту через закріплення процедури співробітництва, створення Суду першої інстанції. Однак, як показує автор, при всій своїй прогресивності цей документ у значній мірі носив компромісний характер і був перехідним до нової фази інтеграції - політичного союзу.

Другий розділ „Сучасний етап розвитку інституціональної системи ЄС” присвячений аналізу проблем інституціонального реформування ЄС на сучасному етапі, який, за хронологією дослідження, почався із підписання у 1991 р. „Договору про Європейський Союз” у м. Маастріхт (або Маастрихтського договору).

Маастрихтський договір продовжив традицію установчих договорів і Єдиного європейського акту, заклавши необхідні правові основи політичного союзу країн ЄС. Крім того, він припускав серйозну інституціональну реформу, спрямовану на посилення наднаціональних рис в інституціональній архітектурі Союзу, що виразилося, зокрема, в подальшому підвищенні ролі Європарламенту, розширенні сфер голосування кваліфікованою більшістю, доробці принципу субсидіарності. Однак очевидні розходження в підходах країн-членів привели до необхідності досягнення консенсусу по цілому ряду питань і додання гнучкості тексту Договору з метою уникнення зриву його прийняття, а розгляд частини з них було відкладено. На думку дисертанта, саме внаслідок компромісного характеру ряду найважливіших положень Маастрихтського договору й політики відкладання проблем незабаром стала очевидна необхідність у продовженні реформування, що й було зроблено в ході підписання Амстердамської редакції Договору про ЄС, а потім Ніццького Договору.

Ці договори були пов'язані, насамперед, з найбільшим за своїми масштабами розширенням Союзу. З моменту свого зародження європейська інтеграція ставала усе більш складною й різнобічною, у той час як періодичне розширення ЄС супроводжувалося лише механічним інституціональним “латанням” без уваги до самої структури. Тому назріла необхідність у комплексній реформі, яка і була розпочата в Ніцці, з метою забезпечення керованості об'єднання при значному збільшенні його учасників та з урахуванням нових політичних реалій.

Пріоритетними напрямками інституціональної реформи, які були включені до Ніццького Договору, стали: зміна порядку формування керівних органів Союзу; вдосконалення принципів прийняття рішень у цих органах і врівноваження впливу голосів держав-членів; розширення повноважень і компетенції даних інститутів, а також скорочення дефіциту легітимності й додання траспарентності всій інституціональній системі ЄС.

Однак Ніццький Договір, при всій різноманітності оцінок його результатів, недостатньо відповідав масштабності змін, які повинні були спричинити майбутнє розширення Союзу, а також носив характер компромісу. Як показує автор, найважливіша причина як і раніше полягала в тому, що в питаннях інституціональних перетворень присутня особливо гостра полеміка між державами-членами ЄС, які продовжують відстоювати власні інтереси на європейській арені. Слід зазначити, що боротьба інтересів мала місце як між групами держав (малими й великими країнами-членами), так і між провідними державами ЄС, які прагнуть втілити в ЄС бажану модель розвитку. Про це красномовно свідчило небажання ряду членів ЄС розширювати число сфер, що підпадають під принцип голосування кваліфікованою більшістю, дебатів відносно розподілу мандатів у європейських інститутах у ЄС-27, а також заяви лідерів держав-членів. При цьому результати Конференції найбільшою мірою відповідали очікуванням Німеччини, вага якої в ЄС завдяки цьому зросла ще більше.

У третьому розділі „Перспективи розвитку інституціональної системи ЄС” розглядаються можливі варіанти розвитку інституціональної системи ЄС в найближчому майбутньому а також аналізується проект Європейської Конституції, яка в разі її прийняття державами-членами повинна замінити установчі договори Європейського Союзу.

Один з найважливіших аспектів Ніццького Договору полягає в тому, що в ньому було передбачено подальше реформування інституціональної системи. Крім того, було ухвалене рішення про скликання конвенту для розробки Конституції й підвищення рівня демократичності в ЄС. Ці кроки дозволяють визнати, що, незважаючи на різноспрямованість національних інтересів і численні розбіжності, держави-члени ЄС продемонстрували бажання й волю розвивати реформування інституціональної системи при посиленні її наднаціональних характеристик. Ніцца стала черговим кроком у цьому напрямку, хоча і менш значущим, ніж очікувалося.

Склад конвенту, процедури й методи роботи, коло питань для обговорення були визначені в “Лакенській Декларації”, прийнятій на зустрічі Європейської ради в Лакені. Багато в чому дублюючи проблематику дебатів, конвент під головуванням Ж. д'Естена повинен був також зосередитися на виробленні Європейської Конституції. Слід зазначити, що конвент почав свою роботу відкритими слуханнями, після чого відбувся аналіз отриманих пропозицій і відповідей на питання “Декларації про майбутнє Союзу” за допомогою дискусій усередині конвенту.

Як представляється здобувачеві, такий підхід свідчив про бажання європейських чиновників знову продемонструвати свою рішучість зробити чергове коло дебатів як можна більш відкритим для європейців для того, щоб запобігти традиційним обвинуваченням „євроскептиків” у тому, що будівництво ЄС було й залишається справою еліт, і для забезпечення довіри європейських громадян. При цьому необхідно визнати, що перед конвентом стояло дійсно серйозне завдання - створити документ, який би являв собою результат консенсусу членів конвенту й одночасно відповідав запитам держав-членів ЄС.

10 липня 2003 року у Брюсселі відбулося останнє засідання „Європейського Конвенту щодо майбут-нього Європи”, який завершив роботу над „Проектом Договору, що встановлює Конституцію для Європи”. Успіх діяльності Конвенту рівною мірою залежав від того, наскільки вміло йому вдавалося в єдиній концепції згладити протиріччя в дискусії про Конституцію між наднаціональними-федералістськими поглядами та міжурядовими уявленнями, орієнтованими на збереження суверенітету. Участь парламентаріїв ніяким чином не означала, що наднаціональні концепції будуть схвалені ними автоматично. Національні уряди, парламенти й громадяни були зацікавлені насамперед у розподілі сфер компетенції, що стає перешкодою на шляху поступового розмивання державного суверенітету.

Конституція базується на двох документах ЄС: Римському та Маастрихтському договорах. Вона складається із 265 сторінок, 448 статей, поділених на чотири розділи: інститути ЄС, компетенція інститутів ЄС, політика ЄС в різних галузях, порядок перегляду Основного закону.

Окремо слід зупинитися на розгляді питання процедури голосування. Після того як Конституція буде ратифікована країнами-членами ЄС, починаючи з 2009 року рішення в ЄС прийматимуться 55-ма % всіх голосів плюс одна держава, в яких проживає щонайменше 65% населення ЄС, тобто 15 з 25 держав або 16 із 27 після вступу в ЄС Румунії та Болгарії. Якщо проект документу пропонує Рада Міністрів, а не Єврокомісія, то за нього повинні проголосувати щонайменше 72% країн. В першу чергу це стосується питань зовнішньої політики та внутрішнього правопорядку. Така процедура захищає права малих країн. Необхідно відзначити, що Конституція скоротила кількість рішень, які потрібно приймати одноголосно, натомість введено принцип подвійної більшості.

Конституція Європейського Союзу була одноголосно прийнята на самиті голів держав та урядів ЄС у липні 2004 року та формально закріпила посилення наднаціонального регулювання інтеграційних процесів і підтвердила початок формування державного устрою в ЄС по федеративному типу. Після цього відбулось схвалення Європейським парламентом Конституції в січні 2005 року. Загалом слід зазначити, що більшість європейських політиків оцінюють Конституцію як результат компромісу різних точок зору. На думку автора, ні федералістам, ні конфедералістам не вдалося отримати переконливу перемогу. Прийняття Конституції не гарантує припинення суперечок з актуальних питань співтовариства, а лише переведе їх на дещо інший рівень, процес обговорення важливих питань дещо сповільниться, оскільки вимагає прийняття погоджених рішень.

Нинішній етап внутрішнього розвитку ЄС характеризується необхідністю вирішення питання щодо режиму ратифікації Конституції. Існує два варіанти: референдум та утвердження парламентом. Отже, процес прийняття Конституції в країнах, де останнє слово залишається за народом, вже є і далі буде суперечливим та неоднозначним. Найближчі два роки для Європи будуть непростими доти, доки Конституція не буде прийнята всіма країнами. Однак якщо, все ж таки, деякі країни загальмують прийняття відповідального рішення, це не буде означати остаточного краху. Адже протягом історії свого існування ЄС переживав чимало непростих моментів.

В цьому розділі автор також розглядає євроінтеграційні перспективи України в контексті інтеграційних змін ЄС. У відносинах України та Європейського Союзу склався комплекс передумов для їх по-мітного поглиблення та істотної диверсифікації, із довгостроковим прицілом на інтеграцію України до ЄС. Таке пожвавлення співробітництва "Україна - ЄС" розповсюджується, у тому числі, на сферу зовнішньої, безпекової та оборонної політики. Наявний наразі формат діалогу України та ЄС, що становить політичну основу співпраці як у двосторонньому, так і в інтеграційному вимірах, передбачає досягнення такого рівня відносин, який був би більший, ніж просто партнерство і відрізнявся б від ста-тусу членства лише відсутністю спільних комунітарних інституцій.

У „Висновках” автор підводить підсумки дослідження й робить ряд узагальнень. Зокрема, можна стверджувати, що останнє розширення ЄС є безпрецедентним по масштабності територіального збільшення ЄС і амбіційності поставлених перед Союзом цілей з економічної й політичної точок зору. Не менш амбіційним проектом є ратифікація Європейської Конституції.

Це підтверджує той факт, що європейська інтеграція при своїй об'єктивності й закономірності - процес складний і тривалий: не так швидко, як це передбачалося спочатку, Союзу вдалося досягти помітних результатів у справі вироблення стратегії розширення, адаптації існуючих структур і подолання внутрішніх розбіжностей. Необхідно враховувати, що політична інтеграція в ЄС характеризувалася й продовжує характеризуватися зіткненням національних інтересів держав-членів і, як слідство, прогрес здійснюється за допомогою знаходження взаємоприйнятих компромісів, створюючи складності не тільки в еволюції керуючих систем, але й у політиці ЄС в цілому.

Важливим етапом на шляху до розширення стала Міжурядова Конференція в Ніцці - саме в Ніцці були намічені найважливіші кроки в напрямку розширення ЄС, розробки інституціональної реформи і Європейської Конституції. Однак, внаслідок завзятого опору більшості країн-членів подальшому розширенню сфер голосування кваліфікованою більшістю й протиборств більших і малих країн ЄС, Ніццький Договір представив скоріше попередню версію необхідних змін в інституціональній системі, знову відстрочивши прийняття остаточних рішень і викликавши справедливу критику щодо цього.

Що стосується розробки Конституції то, на думку автора, цей фактор може стати додатковим імпульсом для поглиблення інтеграції і свідчить про перехід до чергового етапу розвитку державності Європейського Союзу в рамках реформування єдиної політичної системи. В інституціональній системі та системі управління ЄС уже відбиті в тій або іншій ступені принципи наддержавності, субсидіарності, демократичності, поділу влади. Відповідно, прийняття Конституції повинне сприяти подальшому руху об'єднання в напрямку федералізму та формування супердержави нового типу.

Комплексний аналіз існуючих підходів до визначення місця і ролі України в Європі дає автору підстави стверджувати, що наступні два роки надають Україні вагому можливість посилити та розвивати співробітництво з ЄС у сфері зовнішньої політики, а також залучити Євросоюз та його членів до політичного діалогу щодо характеру нових договірних відносин між Україною та ЄС. Першочерговим завданням Уряду буде укладення „посиленої угоди”, що прийде на зміну діючої Угоди про партнерство та співробітництво та виведе відносини між Україною та ЄС на якісно новий рівень.

Автор вважає доцільним дослідження досвіду інституційного реформування в окремих нових державах-членах, що успішно інтегрувалися до Європейського Союзу. Як засвідчує досвід України та країн Центрально-Східної Європи успіх на шляху європейської інтеграції залежатиме від відданості найвищого керівництва держави ідеї вступу до Європейського Союзу. Рушійною силою європейської інтеграції є, перш за все, політична воля керівництва держави впроваджувати цілісний комплекс євроорієнтованих внутрішніх реформ.

Належна організація та ефективність роботи інституцій є надзвичайно важливим фактором інтеграції України в Європейський Союз. Політична воля може бути легко знівельована існуючими інституціями, що діють повільно або не бажають реформуватися. Ключова роль інституцій у процесі європейської інтеграції була чітко виявлена у вступі десяти нових держав-членів до ЄС у 2004 році. У зв’язку з цим, надзвичайно важливим фактором у цьому процесі є впровадження Україною відповідної моделі інституційної архітектури та використання потенціалу існуючих інституцій, що завоювали довіру у населення.

Саме тому, на думку автора, настав час для ЄС та України перейти до стратегії інтеграції, навіть якщо на даному етапі неможливо чітко озвучити поняття членства. Водночас критично важливо, щоб “посилена угода” містила таку мову, яка чітко покаже, що асоціація, в тому числі перспектива членства, не виключена у майбутньому. Якою б не була за характером “посилена угода” між Україною та ЄС, надзвичайно важливо для України продовжити курс та стратегічний напрямок євроінтеграції з кінцевою метою членства ЄС. З точки зору сьогодення цей процес буде довготерміновим, а тому українській еліті та народу необхідно це усвідомити. Попри все, європейська інтеграція залишається необхідною передумовою успіху України та її трансформації у стабільну демократичну та процвітаючу європейську державу.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Врадій О.С. Політичні компоненти Європейського Союзу в світовому цивілізаційному процесі // Сучасна цивілізація: гуманітарний аспект. Зб. наук. пр. Вип. 1. – К., 2004.- С. 439-444.

2. Врадій О.С. Формування єдиної політичної системи Європейського Союзу та її роль у світовому цивілізаційному процесі // Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. . Зб. наук. пр. Т. 2. – К., 2006.- С. 479-485.

3. Врадій О.С. Конституційний процес в Євросоюзі: об’єктивний погляд // Трибуна. – 2004. - № 9/10.- С. 30-31.

4. Врадій О.С. Концепції інтеграційних перетворень ЄС: перехід до політичних компонентів розвитку // Дослідження світової політики: Зб. наук. пр.- Київ: ІСЕМВ НАН України, 2004.- Випуск 29. - С. 129-143.

5. Врадій О.С. На шляху до Європейської Конституції: Європейський конвент і перспективи розробки Конституції Європейського Союзу // Дослідження світової політики: Зб. наук. пр.- Київ: ІСЕМВ НАН України, 2004.- Випуск 31. - С. 70-97.

АНОТАЦІЯ

Врадій О.С. Інституціональний вимір формування єдиної політичної системи Європейського Союзу. – Рукопис.

Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.04 - політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку. Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, Київ, 2006.

Дисертаційна робота присвячена вивченню інституціонального виміру формування єдиної політичної системи Європейського Союзу. У дослідженні комплексно розглянута інституціональна система ЄС та проаналізовані теоретичні та практичні аспекти європейської інтеграції. У роботі розглядається еволюція розширення та становлення інститутів ЄС, на основі чого виявлено загальні закономірності розвитку інституціональної системи Європейського Союзу. Доведено, що останнє розширення ЄС є черговим етапом на шляху кількісних та якісних інституціональних трансформацій, успішна реалізація яких вимагатиме стабільно домінуючого впровадження наднаціональних принципів інтеграційного будівництва. Зроблено висновок про нерівномірність і компромісний характер реформування інститутів на кожному етапі внаслідок зіткнення національних інтересів, переважаючого впливу боротьби за лідерство в рамках ЄС і протиріч між великими і малими країнами-членами ЄС. Обґрунтовано самобутність (унікальність) характеру інституціональних структур Союзу, що сполучають у собі риси інститутів національної держави, міжнародної організації й поступово наближаються до інститутів єдиної політичної системи. Розроблено положення про те, що підвищення якості керування ЄС, рівня демократичності й, головне, розробка Конституції Союзу свідчать про новий етап у розвитку державності ЄС. З погляду розроблених у дисертації положень системно проаналізовано стан і проблеми реформування інститутів ЄС в процесі розширення та можливі шляхи повноцінного залучення України до європейських політичних процесів.

Ключові слова: Європейський Союз, політична система, інституціональна реформа, розширення ЄС, європейська інтеграція, стратегія сусідства.

АННОТАЦИЯ

Врадий О.С. Институциональное измерение формирования единой политической системы Европейского Союза. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.04 - политические проблемы международных систем и глобального развития. Институт мировой экономики и международных отношений НАН Украины, Киев, 2006.

Диссертационная работа посвящена изучению институционального измерения формирования единой политической системы Европейского Союза. В исследовании комплексно рассмотрена институциональная система ЕС и проанализированы теоретические и практические аспекты европейской интеграции. В работе рассматривается эволюция расширения и становления институтов ЕС, на основе чего выявлены общие закономерности развития институциональной системы Европейского Союза. Доказано, что последнее расширение ЕС является очередным этапом на пути количественных и качественных институциональных трансформаций, успешная реализация которых будет требовать стабильно доминирующего внедрения наднациональных принципов интеграционного строительства. Сделан вывод о неравномерности и компромиссном характере реформирования институтов на каждом этапе вследствие столкновения национальных интересов, преобладающего влияния борьбы за лидерство в рамках ЕС и противоречий между крупными и малыми странами-членами ЕС. Обоснована самобытность (уникальность) характера институциональных структур Союза, которые совмещают в себе черты институтов национального государства, международной организации и постепенно приближаются к институтам единой политической системы. Разработано положение о том, что повышение качества управления ЕС, уровня демократичности и, главное, разработка Конституции Союза свидетельствуют о новом этапе развития государственности ЕС. С точки зрения разработанных в диссертации положений системно проанализированы проблемы реформирования институтов ЕС в процессе расширения и возможные пути полноценного привлечения Украины к европейским политическим процессам.

Ключевые слова: Европейский Союз, политическая система, институциональная реформа, расширение ЕС, европейская интеграция, стратегия соседства.

ANNOTATION

Vradii O.S. Institutional Dimension of the European Union Unified Political System Formation. – Manuscript.

Thesis for obtaining the scientific degree of Candidate of Political Sciences in specialization 23.00.04 - Political problems of international systems and global development. Institute of World Economy and International Relations of the National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2006.

The Dissertation is focused on studies of institutional dimension of the EU unified political system formation. The Thesis is devoted to the comprehensive research of the institutional reforms during the European Union’s enlargement process from the point of view of forming the unified political system of the EU. This phenomenon is studied through the complex analyses of the European integration models with close and logical connection to the main stages of the institutional reformation. The Thesis presents the author's concept of interconnection between two processes of enlargement and institutional reformation of the European Union. These aforementioned processes are the plots of the European Union unified political system formation.

In the research the EU system is considered and analyzed in complex institutional, theoretical and practical aspects of the European integration. In the Thesis the evolution of EU enlargement and institutional reformation is revealed and examined on the basis of the general laws of the EU institutional system development. The conclusion is made about non-uniformity and compromised character of the institutional reforming owing to collision of the national interests, prevailing influence of struggle for leadership within the EU and contradictions between large and small countries - members of EU. It is proved the unique nature of the EU institutional structure that includes features