КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ

ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Ваколюк Тетяна Олегівна

УДК 94 (497) „1908/1913”

Балканська політика Росії 1908-1913 рр.

Спеціальність 07.00.02 – всесвітня історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі Нової та новітньої історії зарубіжних

країн історичного факультету Київського національного

університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник – кандидат історичних наук, доцент

Павленко Валерій Михайлович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри нової та новітньої

історії зарубіжних країн

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Майборода Олександр Микитович,

Інститут політичних та етнонаціональних

досліджень НАН України,

завідувач відділу етнополітології

кандидат історичних наук, доцент

Каменецький Максим Станіславович,

Інститут міжнародних відносин

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри історії міжнародних відносин

Провідна установа – Інститут української археографії

та джерелознавства

ім. М.С. Грушевського НАН України

Захист відбудеться 20 березня 2006 року о 10 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26. 001. 20 у Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка

(01017, м. Київ, вул. Володимирська, 60).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці

ім. М.О. Максимовича Київського національного університету

імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58

Автореферат розісланий 17 лютого 2006 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент Сокірко О.Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Структура дисертації зумовлена її метою та дослідницькими завданнями. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку джерел та літератури (17 сторінок, 205 позиції). Загальний обсяг дослідження 190 сторінок.

Вступ. Актуальність дослідження. На початку ХХ ст. балканські кризи були всеохоплюючими і впливали на міжнародні відносини і політику великих держав Європи. Росія була активним учасником процесів, що відбувалися на Балканах, її політика впливала на хід і розв’язання балканських конфліктів, на створення військово-політичного блоку балканських держав та на його зовнішньополітичну орієнтацію.

Актуальність теми визначається недостатньою дослідженістю окремих аспектів історії боротьби держав на Балканах на початку ХХ ст., а також відсутністю у вітчизняній історіографії дослідження балканської політики Росії того часу, особливо стосовно міжнародних криз, пов’язаних з балканськими країнами та посиленням їх національно-визвольного руху.

Актуальність дослідження посилюється тим, що регіональні конфлікти і в сучасному світі є надзвичайно гострими, впливають як на розвиток окремих регіонів так і на розвиток світу в цілому. Боротьба за сфери впливу на стратегічно важливі (через своє географічне становище) країни з порушеннями норм діючого міжнародного права відбувається і дотепер. Без глибокого і всебічного вивчення проблем та історичних реалій досліджуваного періоду неможливо зрозуміти сучасної російської політики щодо балканських держав, та гострих конфліктних ситуацій, які виникають на Балканах на сучасному етапі і суттєво впливають на європейські міжнародні відносини.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана на кафедрі нової та новітньої історії зарубіжних країн у рамках науково-дослідної теми „Історія формування і розвитку української держави” (державний реєстраційний номер 01 БФ 046-01), що включена до тематичного плану Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Об’єктом дослідження є балканська політика Російської імперії, а також її зміни протягом визначеного періоду.

Предметом дисертаційного дослідження є сукупність проблем, пов’язаних з політикою Росії на Балканах, її боротьбою за виключний вплив у південнослов’янських країнах та вплив на міжнародні відносини в регіоні на початку ХХ ст.; причини змін та етапи розвитку нової російської політики стосовно балканських держав; дипломатична діяльність російського уряду під час регіональних конфліктів, його прагнення задовольнити російські зовнішньополітичні інтереси та підвищити престиж держави на світовій арені.

Метою дослідження є аналіз ключових аспектів балканської політики Росії 1908-1913 рр. та визначення її впливу на вирішення регіональних конфліктів та долю південнослов’янських народів.

У зв’язку з цим завданням дисертації є:

- з’ясувати стан дослідження проблеми та ступінь її джерельного забезпечення;

- розкрити позиції політичного керівництва Росії, дослідити його програми та діяльність стосовно балканських країн у 1908-1913 р., спрямовані на забезпечення власних інтересів, відновлення та закріплення свого впливу в регіоні, зокрема вирішення завдання зміни статусу чорноморських проток;

- простежити вплив внутрішніх та зовнішніх факторів на балканську політику царського уряду;

- окреслити роль Росії у розв’язанні Боснійської кризи 1908-1909 рр., її політику під час та після кризи, вплив наслідків кризи на подальшу боротьбу російської дипломатії за вирішення своїх зовнішньополітичних завдань;

- дослідити ставлення зовнішньополітичного відомства Росії, до утворення Балканського союзу, а також прагнення втримати цей союз орієнтованим на Росію;

- висвітлити зовнішню політику Російської імперії напередодні та під час Балканських воєн, та виявити вплив їх наслідків на міжнародну ситуацію в Європі напередодні Першої світової війни.

Хронологічні рамки даного дослідження обумовлені його тематичною спрямованістю і охоплюють період з 1908 по 1913 р., коли починається переорієнтація зовнішньополітичних пріоритетів російської зовнішньої політики з Далекого Сходу на Європу і Близький Схід. Такий поворот зовнішньополітичного курсу Російської імперії пов’язаний з поразкою в російсько-японській війні. Основна увага приділяється діям російської дипломатії напередодні та під час Боснійської кризи, у період після неї до закінчення Балканських воєн 1912-1913 рр., оскільки ці конфлікти безпосередньо пов’язані між собою і призвели до змін у російській зовнішній політиці.

Наукова новизна роботи. У дисертації вперше в сучасній українській історіографії узагальнено і проаналізовано розвиток політики Російської імперії на початку ХХ ст. стосовно Балканського питання, балканських криз в системі міжнародних відносин. У роботі здійснено аналіз з позицій сучасного історичного мислення до висвітлення як російської зовнішньої політики, так і політики великих держав Європи, їх боротьби за вплив на Балканах, місця і ролі в цій політиці південного слов’янства. Уперше серед репрезентацій вітчизняного наукового пошуку узагальнюється і конкретизується роль Балканських криз 1908-1913 рр. та їх впливу на формування нового курсу зовнішньої політики Росії та нової розстановки сил на міжнародній арені.

Вперше у вітчизняній історіографії розкрито міжнародну ситуацію під час досліджуваного періоду, у руслі російської зовнішньої політики, а також внутрішню обстановку в самій Російській імперії, визначено ті фактори, які впливали на дипломатичні дії царського уряду. Зроблені в дисертації висновки розширюють межі науково-теоретичних уявлень про процес формування балканської політики Росії у досліджуваний період. Визначено, що російська зовнішньополітична діяльність насправді була направлена на створення регіональних балканських криз (особливо на початку досліджуваного періоду), з метою усунення більш сильних конкурентів та повного перетворення Балканських країн на сферу виключно російського впливу.

Методологічну основу дисертаційного дослідження складають принципи історизму та об’єктивності. У роботі застосовані конкретні методи наукових досліджень: проблемно-хоронологічний, комплексного аналізу і альтернативності. Вони тісно поєднуються з методом політологічного аналізу ситуації на міжнародній арені.

Практичне значення дослідження, положень та висновків, полягає у можливості використання його матеріалів для вивчення важливих науково-теоретичних завдань, для підготовки узагальнюючих і спеціальних праць з новітнього періоду всесвітньої історії, історії Росії, історії південних слов’ян та міжнародних відносин у Європі. Вони можуть залучатися до учбового процесу в середніх і вищих навчальних закладах.

Результати та частина матеріалів дисетації оприлюднені на архівознавчих читаннях у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка „Особові архівні фонди: актуальні проблеми дослідження та використання” (Київ, грудень 2002 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції „Молодь, освіта, наука, культура і національна свідомість” (Київ, березень 2003 р.).

Основний зміст дисертаційного дослідження відображений у провідних наукових фахових виданнях і в тезах виступів на наукових конференціях загальним обсягом 2,5 друкованих аркуші.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі „Історіографія проблеми та джерельна база дисертації” зроблено огляд наукової розробки досліджуваної проблеми, систематизовано і проаналізовано джерельну базу дослідження.

Історіографію проблеми, на думку автора, доцільно розділити на чотири групи за таким принципом: праці російських та зарубіжних авторів до 1918 р.; доробок радянських вчених-істориків; сучасна українська та російська історіографії (після 1991 р.); зарубіжна історіографія.

Цікавими для вивчення є праці російських і зарубіжних авторів до 1918р. Вже безпосередньо після балканських воєн з’явилися праці, автори яких намагалися осмислити недавнє минуле. Серед них: „Балканські війни та їх результати” В. Якушкіна Якушкин В. Балканские войны и их результаты. – М., 1914, 25 с., книга Б.Нольде „Зовнішня політика. Історичні нариси” Нольде Б.Э. Внешняя политика. Исторические очерки. – Пг., 1915, робота Г. Тельберга „Росія і протоки”. Тельберг Г.. Россия и проливы. Русская политика в вопросе о Босфоре и Дарданеллах. – Томск, 1915, 19 с. Такі автори як В. Водовозов, М.Г. Мілоєвич, А. Бєліч та інші вищезгадані автори, спиралися лише на спогади очевидців і на тогочасні матеріали. Див. Водовозов В. Балканская война и Россия. // Современник., 1913, №11; Милоевич М.Г. Равновесие на Балканах. - СПб., 1913, 46 с.; Белич А. Сербы и болгары в Балканском союзе. – Спб., 1913, 85 с. Джерельна база цих робіт була слабкою, факти подавалися у спотвореному вигляді через те, що більшість документів відносилися до розряду секретних і були недоступними для дослідження. Однак в цих працях містяться оцінки, які дозволяють зрозуміти громадські настрої того часу.

В історіографії радянського періоду є велика кількість праць, присвячена балканській проблемі. Вони є безперечно цінними, оскільки базуються на широкій джерельній базі. Однак більшість з них є морально застарілими, оскільки події в них висвітлюються з позицій ідеологічної заангажованості. Наприклад, праці М.М. Покровського Див. Покровский М.Н. Внешняя политика. Сборник статей. – Пг. 1918; Внешняя политика России в ХХ веке. – М., 1923; Дипломатия и войны царской России. – М., 1929 стосовно зовнішньополітичної діяльності Росії до 1917 р., які були написані ним вже в перші роки радянської влади.

При дослідженні основних напрямків зовнішньої політики Росії велике значення має книга І.В. Бестужева „Боротьба в Росії з питань зовнішньої політики. 1906-1910”. Бестужев И.В. Борьба в России по вопросам внешней политики. 1906-1910. – М., 1961, 406 с. В ній описується боротьба в середині держави тих політичних сил, які безпосередньо впливали на прийняття тих чи інших зовнішньополітичних рішень. Заслуговує на увагу монографія К.Б. Виноградова „Боснійська криза 1908-1909 рр. Пролог світової війни” Виноградов К.Б. Боснийский кризис 1908-1909гг. - Л., 1964, - 158 с., де розглядаються основні лінії діяльності європейських держав в 1908-1909 рр. у зв’язку з загостренням протиріч на Балканах, збільшенням їх ролі у міжнародних відносинах.

Окрім монографій при написанні дисертації автор використала велику кількість наукових статей, пов’язаних з досліджуваною темою. Серед них заслуговує на увагу стаття радянського вченого І.І. Астаф'єва „Питання про чорноморські протоки в період Боснійської кризи 1908-1909 років” Астафьев И.И. Вопрос о черноморских проливах в период Боснийского кризиса 1908-1909 годов. // Вестник Московского университета, сер. История. – М., 1967, №1, С. 35-53, стаття О.М. Ісаєвої „Російська дипломатія про розвиток національного питання в Македонії (початок ХХ ст.)” Исаева О.Н.. Русская дипломатия о развитии национального вопроса в Македонии (начало ХХ в.) // Историк и историография. Материалы научной конференции, посвященной 90-летию со дня рождения Л.А. Дербова. 5-6 октября 1999 г. – Саратов, 1999, Урібеса Е. „Балканська криза 1911 р. і європейські держави” Урибес Э. Балканский кризис 1911 г. и европейские державы. // Советское славяноведение. – М., 1977, №1, С. 39-48, Морозова О.В. „Політика Росії і європейських держав на Балканах в період підготовки Сербсько-болгарського договору 1912 р.” Морозов А.В. Политика России и европейских держав на Балканах в период подготовки сербо-болгарского договора 1912 г. // Вестник Московского университета., сер. История – М. 1978, №1, С. 17-27, Жебокрицького В.А. „З історії виникнення балканської війни 1912 р.” Жебокрицький В.А. З історії виникнення балканської війни 1912 р. // Наукові записки Інституту історії АН УРСР – К., 1953, Т. 5, С. 82-95, „Балкани між миром і війною (Лондонські конференції1912-1913 рр.)” Ю.А.Писарєва. Писарев Ю.А. Балканы между миром и войной.(Лондонские конференции 1912-1913 гг.).//Новая и новейшая история.– М., 1984, №4, С.63-75

Серед сучасних наукових статей, присвячених темі зовнішньої політики Росії, на думку автора, потрібно виділити такі: „Російські ліберали про слов’янський національний рух у Східній Європі і на Балканах” Д.Є. Новікова Новиков Д.Е. Русские либералы о славянском национальном движении в Восточной Европе и на Балканах (1906-1914 гг.) // Славянский альманах. – М., 2001 та статтю „Ця система союзів носить в собі зерно невідворотних зіткнень” „Эта система союзов носит в себе семя неизбежных столкновений”. // Источник. – М., 1997, №6 , С. 32-57.

Слід сказати, що серед сучасних праць, можна визначити лише декілька книг загального спрямування, які торкаються проблеми балканської політики Росії у зазначений період. Зокрема такі як „Росія і Чорноморські протоки (XVIII – ХХ ст.)” Россия и Черноморские проливы (XVIII – ХХ в.). – М., 1999. - 557 с. та „Історія зовнішньої політики Росії (кін. 19- поч. 20 ст.)” История внешней политики России (кон. 19-нач. 20 вв.) - М., 1999. - 671 с. Слід відзначити також колективну працю російських вчених „В „пороховому погребі Європі” 1878-1914 рр.” В „пороховом погребе Европы” 1878-1914 гг.”. – М., 2003. – 537 с.

В українській сучасній історіографії, на жаль, не представлено як загальних праць, так і конкретних досліджень з проблеми балканської політики Росії на початку ХХ ст.

В працях зарубіжних авторів стосовно подій на Балканах, на нашу думку, основна увага акцентувалася не зіткненні інтересів великих держав, перед усім царської Росії та Австро-Угорщини (дослідження Е. Хельмрайха, С. Фея, Г. Гуча, А Дж. Тейлора та І. Хоффмана, Р. Ренкіна „Внутрішня історія балканських воєн”, Е. Теддена „Росія і Балканський союз 1912 р.”). E. Helmreich The diplomacy of the Balkan Wars, 1912-1913.- Cambridge, 1938; Фей С. Происхождение мировой войны. – М., 1934, Т. І, ІІ; Тейлор А.Дж. Борьба за господство в Европе. – М., 1958; J. Hoffmann. The Austro-Russian Rivalry in the Balkans. – Chicago, 1940; R. Renkin. The Inner History of the Balkan Wars. – London, 1930, Vol. I, II; E. Thaden. Russia and the Balkan Alliance of 1912. – Pennsylvania, 1965

Отже, як показує аналіз літератури, висвітленими були загальні питання міжнародної діяльності Росії на початку ХХ ст., питання безпосередньої підготовки і виникнення Першої світової війни, або окремі епізоди історії зовнішньої політики Росії цього періоду.

Документальною основою дослідження послужили джерела різних типів, насамперед дипломатичні документи і матеріали: офіційний актовий матеріал (архівний та опублікований), що включає у себе договори, угоди, меморандуми, ноти, протоколи конференцій, виступи провідних політичних діячів, доповідні записки, інструкції, донесення, листи, телеграми тощо. Международная политика новейшего времени в договорах, нотах и декларациях., - М. 1925, ч. 1, - 441 с.; Сборник договоров России с другими государствами 1856-1917., - М., 1952; Константинополь и проливы. – По секретным документам бывшего императорского российского министерства иностранных дел.- М., 1925. т. 1, 549 с., 1926, т. 2, 473 с.

У праці використано матеріали Архіву зовнішньої політики Російської імперії (АЗПРІ), Відділу рукописів Російської державної бібліотеки (ВРРДБ).

З численних фондів Архіву зовнішньої політики Російської імперії для теми обраного дослідження автор використала фонди: „Канцелярія”, „Політархів”, „Звіти МЗС”, „Посольство у Відні”. Із особистих фондів найбільш цінними і цікавими на наш погляд є фонди О.П. Ізвольського, П.М. Мілюкова, П.О. Столипіна, В.М. Коковцова, С.Д. Сазонова, М.Г. Гартвіга, що містять особисте листування провідних російських дипломатів, в якому вони дозволяли собі критично висловлюватися стосовно напрямку зовнішньої політики, що не допускалося в офіційному листуванні. АВПРИ, фонды департамента личного состава и хозяйственных дел, А.П. Извольского, С.Д. Сазонова, Н.Г. Гартвига, П.Н. Милюкова, П.А. Столипина, В.Н. Коковцова.

Велике значення для дослідження питань балканської політики Росії мають публікації документів, які доповнюють архівні матеріали і дають можливість краще уявити собі характер міжнародних відносин у період з 1908 по 1913 рр. Багатотомне видання „Міжнародні відносини в епоху імперіалізму: Документи з архівів царського і тимчасового урядів 1878-1917 рр.” Для теми дослідження є цікавим листування міністерства закордонних справ з російськими дипломатичними місіями Болгарії, Сербії та Чорногорії, донесення військових агентів, а також листування між російськими посланцями в Белграді М.Г. Гартвігом і в Софії А.В. Неклюдовим, яке міститься у документах другої серії. Международные отношения в эпоху империализма. Документы из архивов царского и временного правительства. 1878-1917., - М., 1938, сер. 2, т. ХVIII, ч.1, - 470 с.; т. XVIII, ч.2, - 382 с.; т. ХІХ, ч. 1, - 332 с.; т. ХІХ, ч. 2, - 551 с. Матеріали цього видання доповнюються документами, що містяться в історичному журналі „Красний архів”. Опубліковані в VI і VII, VIII і ІХ, а також Х, XV i XVI томах журналу добірки документів містять дипломатичне листування між міністрами закордонних справ (О.П.Ізвольським (1906-1910 рр.), С.Д. Сазоновим (1910-1916 рр.) з посланцями у Відні, Белграді, Софії, Цетін'ї, Лондоні і Парижі, листування Вільгельма ІІ з Миколою ІІ, частина листування царя зі Столипіним, Сазоновим та імператрицею Марією Федорівною. Константинополь и проливы., “Красный архив”, 1924, тт. 6 и 7; Дипломатическая подготовка Балканской войны, 1912 г., “Красный архив”, 1925, тт. 1(8) и 2 (9); Вокруг аннексии Боснии и Герцеговины. Англо-русская конвенция 1907 г. И раздел Афганистана., “Красный архив”, 1925, т. 3 (10); Первая Балканская война., “Красный архив”, 1926, тт. 2 (15) и 3 (16)

Для характеристики офіційного урядового курсу Росії напередодні Балканських воєн цікава добірка документів „Доповіді колишнього міністра закордонних справ С.Д.Сазонова Миколі Романову за 1910 – 1912 роки”, що міститься в тому ІІІ „Красного архіву” за 1923 р. Доклады С.Д. Сазонова Николаю ІІ (1910-1912 гг.)., “Красный архив”, 1923, т. 3

У дослідженні використані іноземні збірники документів, зокрема, англійське видання „Британські документи джерел війни. 1898-1914” British Documents of the Origins of the War. 1898-1914. – London, 1928-1936, vol. IV-X, яке містить досить широкий матеріал по темі дослідження. Зі збірників документів, що були видані в країнах Балканського півострова, автором було використано збірник „Документи і матеріали з історії болгарського народу”. Документи и материали за историята на българский народ. – София, 1969, - 561 с.

Особливий розділ документальних джерел складають мемуари і спогади провідних державних і політичних діячів того періоду О.П. Ізвольського, С.Д. Сазонова Извольский А.П. Воспоминания. – Минск, 2003, - 221 с.; С.Д. Сазонов. Воспоминания. – М., 1991, - 399 с.. Спогади В.М. Коковцова, П.М. Мілюкова, А.А. Поліванова, В.А. Сухомлинова та ін. Коковцов В.Н. Из моего прошлого. Воспоминания. 1903-1919. – Париж, 1933, т. 1; Милюков П.Н. Воспоминания. – Нью-Йорк, 1955, т. 1-2; Поливанов А.А. Из дневников и воспоминаний по должности военного министра и его помощника. – М., 1924; Сухомлинов В.А. Воспоминания. – М.-Л., 1926 дають можливість, більш чітко уявити настрої різних політичних сил в Росії, а також їх вплив на зовнішню політику. З іноземних мемуарів значний інтерес, з точки зору викладеного фактичного матеріалу, викликає книга тогочасного прем’єр-міністра Болгарії І.Гешова „Балканський союз. Спогади і документи”. Гешов И. Балканский союз. Воспоминания и документы. – Пг., 1915, - 110 с.

Для характеристики політичних настроїв правлячих кіл великих європейських держав додатковим джерелом є книга Дж. Б'юкенена „Мемуари дипломата” Бьюкенен Дж.. Мемуары дипломата. – М., 1924, - 311 с.. В дослідженні була також використана книга французького державного і політичного діяча Р. Пуанкаре „Походження світової війни” і його спогади „На службі Франції”. Пуанкаре Р. Происхождение мировой войны. – М., 1924, - 256 с.; На службе Франции. – М., 1936, т.1, - 287 с.

Ще однією групою джерел, що були використані в дисертації, є матеріали преси. Різні за своїми напрямками, органи преси не просто висвітлювали зовнішньополітичні проблеми, але й відображали інтереси політичних кіл і партій, які вони представляли. При написанні дисертації була використана близька до урядових кіл газета „Московські відомості” за 1909-1911 рр.; друкований орган партії кадетів „Речь” за 1908-1911 рр., що видавався під редакцією П.М. Мілюкова та І.В. Гессена; журнал „Російська думка” за 1908, 1910-1912 рр.; а також октябристська газета „Голос Москви” за 1908, 1909, 1912 рр. і „Новий час” за 1906-1912 рр., що відображали консервативний напрямок. Газета „Росія” за 1906-1910 рр. Московские ведомости”, 1909-1911 гг.; “Речь”, 1908-1911 гг.; “Русская мысль”, 1908, 1910-1912 гг.; “Голос Москвы”, 1908, 1909, 1912 гг.; “Новое время”, 1906-1912 гг.; “Россия”, 1906-1910 гг. надзвичайно рідко виступала з питань зовнішньої політики, але вона була офіціозом царського уряду і в ній з’являлися матеріали, що відображали урядову точку зору на той чи інший аспект зовнішньої політики.

До матеріалів преси близькими за характером є окремі публіцистичні видання, в яких платформи політичних партій з питань зовнішньої політики висвітлювалися більш докладно, ніж в газетах і журналах. До таких слід віднести праці, що є відомими „Балканська криза і політика О.П. Ізвольського” П.М. Мілюкова, „Реальні основи сучасної міжнародної політики” М.П. Федорова, збірка статей С.Ф. Шарапова „З Англією чи Німеччиною?” Милюков П.Н.. Балканский кризис и политика А.П. Извольского. – СПб., 1910; Федоров М.П. Реальные основы современной международной политики. – СПб., 1909; Шарапов С.Ф. С Англией или Германией? – М., 1908 і т. д.

У другому розділі „Політичне становище на Балканах і дипломатичні плани Росії на початку ХХ ст.” досліджуються основні тенденції зовнішньої політики та дипломатичної діяльності провідних країн Європи і, зокрема, Росії напередодні Боснійської кризи 1908-1909 рр., подається аналіз розвитку міжнародних відносин у балканському питанні в першому десятилітті ХХ ст. Окреслено завдання, які ставила перед собою російська дипломатія на Балканах в той час. Аналізуються причини, передумови і роль Росії та інших європейських держав у розв’язанні Боснійської кризи.

У розділі зазначається, що балканська політика Росії починає активізуватися після поразки в російсько-японській війні у 1905 р., однак, зважаючи на економічну і військову слабкість і залежність від інших країн, Росія прагнула до збереження статус-кво на Балканському півострові. Для неї було б невигідним розв’язання регіонального конфлікту, оскільки це б завадило вирішенню одного з головних питань російської зовнішньої політики – зміни статусу чорноморських проток Босфору і Дарданелл. Всередині правлячих кіл Росії не було однієї думки з приводу бажаної зовнішньополітичної орієнтації. Царська дипломатія намагалася лавірувати між двома європейськими політичними блоками. З одного боку, вона намагалася дотримуватися Мюрцштегської угоди з Австро-Угорщиною 1903 р., з іншого – в російських правлячих колах розуміли, що Австро-Угорщина і її союзниця Німеччина були головними суперниками Росії на Балканах і Близькому Сході, а отже, потрібно було закріпити і розширити свої угоди з Великою Британією та Францією.

Не дивлячись на військову і економічну слабкість , Росія в той період володіла великими матеріальними та людськими ресурсами. З посиленням англійсько-німецького антагонізму, обидва військово-політичні блоки прагнули заручитися підтримкою Росії, оскільки її виступ з боку того чи іншого угрупування значною мірою створював перевагу над суперником.

У розділі підкреслюється, що перед російською дипломатією на Балканах та Близькому Сході стояло три основних завдання: забезпечити інтереси Російської імперії в районі чорноморських проток, закріпити політичні позиції Росії в цьому регіоні і створити умови для впровадження вітчизняного капіталу на балканському та близькосхідному ринках.

Для вирішення цих завдань, а , зокрема, стосовно чорноморських проток, Росія шукала підтримки серед провідних країн Європи. Це питання піднімалося російськими дипломатами в переговорах як з країнами Антанти, так і з Австро-Угорщиною та Німеччиною. Однак крім обіцянок дипломатичної підтримки російських прагнень царська дипломатія нічого не одержала.

У розділі простежується загострення російсько-австрійських протиріч у 1908 р. і, як наслідок крах Мюрцштегської програми реформ на слов’янських територіях Османської імперії та дипломатична підготовка Австро-Угорщини до анексії Боснії та Герцеговини.

Також у розділі визначається вплив молодотурецької революції 1908 р. на міжнародні відносини в регіоні, зокрема те, що революція пришвидшила дії Австро-Угорщини по підготовці до анексії. Оскільки новий турецький уряд схилявся до орієнтації на Велику Британію, в австрійських правлячих колах побоювалися, що постане питання про повернення Боснії і Герцеговини під владу Туреччини.

В кінці розділу автор дійшла висновку, що напередодні Боснійської кризи 1908-1909 рр. Росія не виробила чіткої лінії в політиці на Балканах та Близькому Сході. Це зумовлювалось постійними суперечками в правлячих колах по принциповим питанням зовнішньої політики, економічною слабкістю і залежністю від інших держав, намаганнями лавірувати між двома європейськими військово-політичними блоками. Такі коливання у зовнішній політиці у поєднанні з бажанням домогтися підтримки великих держав з питання зміни статусу Чорноморських проток підштовхнули Росію до згоди на анексію Австро-Угорщиною Боснії і Герцеговини в обмін на таку підтримку. Це була чергова поразка російської дипломатії, оскільки обіцяної підтримки вона так і не отримала, а натомість зіграла певну роль у розв’язанні Боснійської кризи.

У третьому розділі "Зміни в Балканській політиці Росії протягом Боснійської кризи (1908-1909 рр.)" охарактеризовано балканську політику Росії та великих держав Європи у період чергового загострення в міжнародних відносинах у балкансько-близькосхідному регіоні, викликаного самочинною анексією Боснії та Герцеговини Австро-Угорщиною. Висвітлюються намагання російської дипломатії протягом Боснійської кризи вирішити ряд своїх зовнішньополітичних завдань, насамперед, зміну статусу чорноморських проток, про що свідчать його зустрічі з дипломатами провідних європейських держав. Однак, ці намагання виявилися марними, міністр зовнішніх справ Росії О.П. Ізвольський не зустрів підтримки „європейського концерту”. В розділі зазначається, що на російську зовнішню політику той час відчутно впливала внутрішня ситуація в країні, після оголошення Австро-Угорщиною анексії Боснії і Герцеговини прокотилася хвиля антиавстрійських виступів в російській пресі. Не підтримувала російська громадська думка і ідею скликання міжнародної конференції по балканському питанню і закликала до відкритого невизнання і протидії анексії, виступала за зближення з Великою Британією та Францією проти Німеччини та Австро-Угорщини, за створення союзу балканських держав, направленого проти Троїстого союзу.

В розділі також зазначається, що саме під час Боснійської кризи починаються активні дії російської дипломатії по зближенню південнослов’янських країн, направленого проти німецько-австрійського блоку, що стало однією з причин утворення в майбутньому Балканського союзу.

Загострення кризи на початку 1909 р., пов’язане з територіальними претензія ми Сербії на Боснії та Герцеговини, показало всю непевність становища Росії на міжнародній арені, та неспроможність російської дипломатії впливати на розв’язання кризи у вигідному для себе руслі. Зважаючи на нездатність Росії на той час вступити у війну Німеччина і Австро-Угорщина пішли на оголошення ультиматуму, погрожуючи військовим конфліктом із Сербією, вони вимагали зняття останньою всіх претензій до Австро-Угорщини. Росія, що намагалася заручитися підтримкою держав Антанти, зрозуміла, що в правлячих колах великих європейських держав вважають сербські претензії не вартими загальноєвропейської війни, а отже не надаватимуть бажаної підтримки.

У кінці розділу зроблено висновки: найближчим результатом Боснійської кризи стало торжество Двоєдиної монархії і німецько-австрійського блоку в цілому, і напроти, очевидна поразка Росії втрата престижу Антанти. Авторитет царської Росії на Балканах і Близькому Сході значно похитнувся; жодне з основних завдань Росії в цьому регіоні не було виконано: статус проток лишився незмінним, не відбулося зближення з Туреччиною, від міжнародної конференції потрібно було відмовитися, Сербія та Чорногорія не отримали задовільних компенсацій. Дипломатичні здобутки Росії (запобігання розгрому Сербії, врегулювання болгарсько-турецького конфлікту, певне зближення поглядів з західними державами стосовно можливих змін у статусі проток, економічні компенсації Чорногорії) здавалися незначними порівняно з невдачами. До цього потрібно додати приниження від прийняття німецького ультиматуму, яке навмисне роздувалося російською пресою.

Як результат поразки відбулася подальша поляризація сил в Росії у питаннях зовнішньополітичної орієнтації. Посилилися антинімецькі настрої серед російської громадськості.

Четвертий розділ „Особливості російської зовнішньої політики напередодні та під час Балканських воєн (1912-1913 рр.)” поділяється на два підрозділи.

Підрозділ 4.1 „Роль Росії у створенні Балканського союзу”, присвячений дослідженню дипломатичної діяльності Росії та її ролі у створенні Балканського союзу, яка була обумовлена, з одного боку, бажанням закріпити свої позиції у цьому регіоні з метою подальшого переходу до конструктивного вирішення питання стосовно проток, а з іншого – надати підтримку балканським країнам у створенні незалежних національних держав, які б орієнтувалися в своїй зовнішній політиці на Росію. Однак, в Росії усвідомлювали, що прагнення молодих балканських держав, їх урядових кіл шляхом визволення інших слов’янських народів Балкан розширити свої власні кордони швидко призвело б до війни з Туреччиною і Австро-Угорщиною. До цього широкого конфлікту неминуче було б залучено і Росію, яка на той час ще не була готова, у зв’язку з поразкою у російсько-японській війні 1904-1905 рр., ні в економічному ні у військовому відношенні до участі у новому військовому конфлікті.

У підрозділі зазначається, що позиція Росії в період підготовки Балканського союзу мала обережний характер і була направлена на те, щоб запобігти або якнайдовше відтягнути збройне зіткнення між Балканським союзом і Туреччиною. Російський уряд прагнув зберегти політичну рівновагу в складній міжнародній обстановці того часу, намагаючись виграти час для зміцнення свого становища в середині країни, щоб мати можливість самостійно захищати свої інтереси на випадок європейської війни.

Потрібно згадати ще один надзвичайно важливий фактор, що впливав на формування того чи іншого зовнішньополітичного курсу держави в той період. Мається на увазі та напружена боротьба, яка розгорталася в середині країни стосовно зовнішньополітичної орієнтації.

Економічні і політичні зв’язки російських правлячих кіл з державами Європи визначали існування в Росії сильних проанглійських і пронімецьких угрупувань. Боротьба між ними, поряд з іншими факторами, також значною мірою впливала на суперечливу зовнішньополітичну діяльність Росії в той період. Слід також зазначити, що російська громадська думка підтримувала прагнення балканських народів встановити національну незалежність і схилялася до антинімецької орієнтації Росії.

В підрозділі 4.2 „Політика Росії в період Балканських воєн (1912-1913рр.)” розглядається балканська політика Російської імперії під час Балканських воєн та її зміни в цей період. Звертається увага, що розглядаючи цю проблему, потрібно враховувати ряд факторів, що ставили Росію в особливе становище, порівняно з іншими країнами Європи, ускладнюючи завдання царської дипломатії. Однією з них була необхідність приймати рішення в якості верховного арбітра і бути посередником у разі виникнення суперечок в рамках Балканського союзу. Важливим моментом для Петербурга було також питання про взаємовідносини з Туреччиною. Війна балканських союзників з Османською імперією порушувала балкансько-близькосхідну концепцію російського уряду про створення Всебалканського союзу за участю в ньому Туреччини. Росія повинна була проводити надзвичайно гнучку політику, щоб зберегти можливість впливати на обидві воюючі сторони, не втративши при цьому позиції як в балканських державах, так і в Туреччині.

Зазначається, що зовнішня політика Росії в період Балканських воєн залишалася дещо двоїстою. З одного боку, Росія прагнула до створення досить міцного союзного їй блоку балканських держав, на який вона могла б спиратися у подальшій боротьбі за вплив на півострові з Австро-Німецьким блоком. З іншого – для Росії була невигідною поява в цьому регіоні міцних держав, що були б незалежними від її рішень.

Оцінюючи результати Балканських воєн, потрібно розглядати обидві війни разом, хоча можна відмітити, що від першої Балканської війни Росія виграла більше, ніж від другої, Балканські війни – це єдиний процес становлення малих держав, змін на карті Балканського півострова, переділу європейських володінь Туреччини.

В кінці розділу зроблено висновки: російська зовнішня політика домоглася відомих успіхів, але зазнала і невдач. Позитивним результатом слід визнати значне посилення Сербії і встановлення спільного кордону між нею, Грецією та Чорногорією. В результаті на Балканах створився територіальний бар’єр на шляху австрійської експансії на південь. Виправлення Туреччиною свого кордону після 2-ї Балканської війни, що давало більшу безпеку для Константинополя і проток, також відповідало інтересам Росії. Територіальні надбання Румунії також були вигідними для Росії: в Бухаресті переконалися в тому, що австро-німецький блок не схильний підтримувати претензії румунів, і це штовхало їх до табору Антанти.

Розпад Балканського союзу російська дипломатія розцінювала як істотну втрату. Усвідомлюючи невідворотність майбутніх сутичок Болгарії та Сербії, Петербург вважав, що ворогуючи, обидві держави будуть скуті взаємним безсиллям, тоді як разом вони могли б і надалі здійснювати свої національні інтереси. Поразка Туреччини також була вигідною для Росії. Вона послаблювала Туреччину як потенційного противника. В той же час Туреччина після нищівної поразки опинилася на грані розпаду. Такий результат викликав занепокоєння Петербургу, оскільки протоки могли перейти до рук сильної європейської держави. Росію влаштовувало те, що Чорноморські протоки знаходилися під владою Туреччини, оскільки Туреччина була послаблена, особливо після першої Балканської війни. Тому пояснюється прагнення російської дипломатії відстрочити таке розв’язання проблеми проток.

В Петербурзі розуміли, що Балкани залишаються одним з основних осередків зіткнень, оскільки Балканські війни лише частково вирішили протиріччя, що склалися на півострові, створивши дуже нестійку рівновагу в регіоні.

У висновках дисертації зроблені узагальнення із головних проблем дослідження:

- Джерельна база по обраній темі дисертації є досить широкою і докладною, що дозволяє глибоко і об’єктивно дослідити проблеми балканської політики Росії на початку ХХ ст. Зазначається, що проблематика по темі дослідження вивчалась радянськими та зарубіжними науковцями, є окремі праці загального характеру російських учених, що видавалися в останні роки, однак вони є заангажованими та необ’єктивними. Водночас в українській історіографії на сучасному етапі немає спеціальних досліджень по даній проблемі;

- Позиції політичного керівництва Росії на початку ХХ ст. визначалися з одного боку, її економічним та внутрішньополітичним становищем, а з іншого – тією складною системою протиріч в міжнародних відносинах, яка склалася на той період між великими європейськими державами і блоками держав. Росія не мала на Балканах міцних економічних позицій, хоча і прагнула до розширення економічних зв’язків з балканськими країнами. Порівняно з іншими європейськими державами російський капіталізм не міг скласти їм реальної конкуренції. Тому основою близькосхідної політики Росії було закріплення її позицій на Балканському півострові шляхом згуртування балканських народів, через політичний вплив на ці території. Іншою, не менш важливою метою була зміна режиму чорноморських проток Босфору та Дарданелл. Обидва ці завдання були тісно пов’язані між собою. Використовуючи дипломатичні дії, Росія прагнула не допустити того, щоб протоками володіла інша європейська країна;

- На зовнішню політику Росії у досліджуваний період впливали ряд внутрішніх і зовнішніх факторів. Зокрема, економічна та військова слабкість не дозволяли проводити більш жорстку самостійну політику на Балканах, через страх небажаної війни і економічну залежність від великих європейських держав. Це змушувало Росію вдаватися лише до дипломатичних дій, не підкріплених реальною силою, і шукати союзників, які таку силу мали.

- Росія, проводячи двоїсту політику стосовно балканського питання, що обумовлювалося прагненням лавірувати між двома європейськими військово-політичними блоками, і припускаючись відчутних дипломатичних помилок зіграла відчутну роль у розв’язанні Боснійської кризи. Напередодні і протягом кризи Росія у своїй дипломатичній діяльності керувалася своїм основним завданням – змінити статус чорноморських проток, і таким чином збільшити свій вплив в регіоні.

- Російська дипломатія брала активну участь у створенні Балканського союзу, намагаючись надати підтримку незалежності балканських держав. Проголошуючи себе захисником південних слов’ян та нібито відстоюючи їх інтереси, Росія прагнула створити союзне собі угрупування і використати його у випадку європейської війни, а також завадити подальшому проникненню в регіон Австро-Угорщини та Німеччини. Разом з тим вона намагалася на якомога довший термін відстрочити військовий конфлікт між балканськими державами та Туреччиною, зберегти політичну рівновагу в складній міжнародній обстановці того часу, щоб виграти час для зміцнення становища в середині країни.

- Напередодні та під час Балканських воєн російська зовнішня політика залишалася дещо двоїстою. З одного боку, Росія прагнула до створення досить міцного союзного їй блоку балканських держав, на який вона могла б спиратися у подальшій боротьбі за вплив на півострові з Австро-Німецьким блоком.