Інститут філософії імені Г.С. Сковороди

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

Верлока Володимир Едуардович

УДК 177.72

ІДЕНТИЧНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ:

ЕТИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ

Спеціальність 09.00.07 - етика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

КИЇВ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України у відділі філософії культури, етики та естетики

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Малахов Віктор Аронович

Інститут філософії імені Г.С. Сковороди

НАН України, провідний науковий

співробітник

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Савельєва Марина Юр’євна

Центр гуманітарної освіти НАН України,

професор кафедри філософії науки

Провідна установа: Національний університет “Києво-

Могилянська академія” МОН України,

Кафедра філософії та релігієзнавства

Захист дисертації відбудеться 28 квітня 2006 року о 14 годині на засіданні Спеціалізованої вченої

Ради Д 26.161.01 в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4, к.318.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди

НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4, к.318.

Автореферат розіслано “____” березня 2006 р.

Учений секретар

Спеціалізованої вченої ради

Кандидат філософських наук Т. В. Гардашук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Проблема аналізу структур особистості та глибинних засад її буття є наскрізною темою філософії ХХ століття. Якщо філософія від Декарта до Гегеля, виходячи з так званої суб’єкт-об’єктної парадигми, прагнула так чи інакше пояснити індивідуальне через загальне, чи навіть підпорядкувати перше останньому, то починаючи від часів Маркса, Ніцше й Фрейда виявляється, що суб’єкт-об’єктне відношення ніколи не є безпосереднім, і більш того, може опосередковуватися чинниками, що за звичайних умов не дані суб’єктові безпосередньо. Внаслідок цього у європейській філософії відбувається “вибух суб’єктивності”, в центрі уваги опиняються вже не так взаємини людини і світу, як ставлення людини до самої себе, шляхи засвідчення її особистої ідентичності, її уреальнення як самочинного буття.

Ці зміни в поглядах на сутність особистості в її суб’єктивному бутті, звичайно ж, не є безпідставними. Вони були спричинені певними зрушеннями у структурі європейського життя, руйнацією та розмиванням суспільної ієрархії, боротьбою за утверждення ідеалів рівності та демократії. З іншого боку не слід думати, що філософські проблеми, пов’язані з буттям особистості, виявилися чимось принципово новим. Насупротив, аналіз Я, осмислення внутрішнього, духовного життя людини завжди були одним з головних і наскрізних сюжетів європейської думки. А ті зрушення, про які ми ведемо мову були спричинені неможливість відтворення цілісного образу Я як проекції цілісного й позбавленого протиріч образу світу, що його уфундовано на непохитному й самототожньому Абсолюті.

Слід також взяти до уваги, що названий поворот був значною мірою спричинений суттєвою методологічною кризою, що спостерігалася як у гуманітарних, так навіть і у природничих науках, наслідки якої помітні й досьогодні. Сутність кризи полягала у несумірності категоріального апарату та пізнавальних установок з одного боку та суттю явищ, зокрема, особистісних проявів, осмислення яких постало на часі. Пошук нових методологічних підходів впродовж ХХ ст. спричинив створення цілої низки оригінальних теорій та дослідницьких напрямків, таких як екзістенційна філософія, психоаналіз, глибинна психологія, культурна антропологія, персоналізм, які так чи інакше мали на меті вивчення особистості як онтологічно первинного й самочинного буття. Одним з важливих чинників розвитку нових напрямків дослідження була їх виразна антропоцентрична зорієнтованість і протиставлення “старій” науці, об’єктивістські ідеали якої почали до певної міри тлумачитися як не-людськість, антигуманізм. Зрештою, вже близько середини ХХ століття у працях таких авторів як Е. Гуссерль (останній період творчості), А. Бергсон, Е. Жильсон, виявилося, що реальні проблеми лежать значно глибше такого спрощеного протиставлення. Постало на часі питання про узгодження класичної наукової спадщини та нових питань, які ставили наука і філософія. Саме в цей час (50-і, 60-і роки) побачила світ ціла низка історико-філософських та культурологічних праць, в яких активно аналізувалася та переосмислювалася класична спадщина.

Загалом неважко помітити, що класична традиція йшла по шляху розчинення етики як специфічного філософського знання в більш фундаментальних гносеологічних та метафізичних проектах, тобто від “математизованої” етики Спінози та формальності категоричного імперативу Канта до майже повного розчинення етики у філософії права у Гегеля. На противагу старій філософії, нова традиція, яку згодом стануть називати “некласичною”, уособлена в іменах Маркса, Фейєрбаха, К’єркегора та Ніцше, прагне вивільнитися із прокрустова ложа панраціоналізму, висуваючи на перший саме етичні питання, і наголошуючи їх ключове значення для філософії в цілому. Істина практичної дієвості протиставляється, а згодом і бере гору над істиною логічної несуперечливості, і ця тенденція обумовлює перебудову всієї системи філософського знання, й навіть самої логіки, призводячи до появи нових, некласичних напрямків.

Втім, невдовзі виявилося, що антропоцентризму властива суттєва обмеженість, а саме поняття людини розпадається на нічим не обмежену кількість складових, які не вдається зібрати докупи. Цей момент помітний вже в тому, як Маркс критикує Фейєрбаха а Ніцше долає і спростовує побудови Шопенгауера саме в площині етики. Згодом ці тенденції будуть узагальнені Гайдеггером в його славнозвісному “Листі про гуманізм”, в якому однозначно вказано на марність спроб віднайти “справжню” людину в світі “сущого”, тобто на рівні об’єктності. Сам Гайдеггер, як і інші мислителі прагнув знайти альтернативу антропному підходу, вбачаючи суть людини не так в її видовій виокремленості з природних систем, або в її “місці в космосі”, а в її спроможності до особистісного буття, до самозасвідчення власної ідентичності.

У повоєнні роки проблема ідентичності є центром уваги і предметом досліджень таких визначних мислителів як Поль Рікер, Чарльз Тейлор, Емануель Левінас, Жак Лакан, Жиль Дельоз, Юрген Габермас. Якщо філософія початку ХХ століття була значною мірою філософією підозри, тобто намагалося розкрити приховані мотиви людського мислення і діяльності, то ці нові автори, беручи до уваги досвід таких течій як психоаналіз, герменевтика, міфокритика та культурна антропологія, намагалися розкрити нові моменти позитивності, на основі яких відбувається самозасвідчення особистої ідентичності.

У вітчизняній літературі звернення до проблеми особистості мало скоріше епізодичний характер. З найвідоміших авторів, котрі писали про особистість, слід згадати Дм. Донцова та О. Кульчицького. В радянській філософській літературі, котра переважно ґрунтувалася на марксистській методології, розвідки щодо особистості велися навколо інтерпретації марксової тези про класову природу індивіда та суспільний характер свідомості. Та попри обмежений характер цієї методології, в її межах було створено низку визначних праць, таких як “Бытие и сознание” С. Рубінштейна, “Деятельность. Сознание. Личность” В. Леонтьєва, твори Е. Ільєнкова та М. Мамардашвілі, а на Україні – твори С. Кримськолого, В. Табачковського, Є. Бистрицького. Неважко помітити, що внаслідок відомих ідеологічних обставин продуктивні відкриття пов’язані із проблемою особистості, робилися не так в царині самої філософії, як у суміжних галузях наук про людину – психології, культурології, лінгвістиці. Проте, як ми тепер бачимо, ці відкриття мали й неабияке філософське та етичне значення.

Та попри ці успіхи, в галузі філософського, а надто – етичного висвітлення проблем буття особистості відчувається суттєвий брак методології. Наразі у вітчизняній філософській літературі ми не знаходимо виразно сформульованого принципу, який би конституював собою проблемне поле етичного буття особистості. Тим часом в сучасній світовій літературі існує низка підходів, що намагаються пояснити певні суттєві моменти етичного буття особистості, дати їх тлумачення. На нашу думку ці підходи гідні уваги і детального аналізу.

Основною ідеєю, на яку спирається наш підхід до цієї проблеми, є ідея особистості як самочинного буття, тобто такого буття, що самe певним чином сутнісно уможливлює своє існування. Іншим, не менш важливим постулатом, що розробляється в роботі, є теза про те, що самосприйняття особистості, а відтак і вбачання приступних їй в кожний момент практичних можливостей, нерозривно пов’язане із процесами самозасвідчення її ідентичності, що відбувається на багатьох рівнях. Та базовим рівнем, на нашу думку, завжди лишається принцип самочинної дії, яка й спричинює появу та уреальнення ідентичності того чи іншого типу.

З огляду на таку постановку проблеми ми вважаємо за доцільне в другій частині роботи звернутися до розгляду проблем особистості в романах великого російського письменника Федора Достоєвського, адже в певному сенсі саме йому належить честь першовідкриття проблематики внутрішнього світу особистості в її метафізичній глибині, тобто в світлі “останніх питань” про буття людини, світу і Бога. Достоєвський перший у європейській літературі зобразив особистість саме як вільне, самочинне буття, в ситуації нічим необмеженої свободи з усіма її як позитивними так і негативними наслідками. Проте слід зазначити, що розгляд його творчості в рамках нашої роботи не має ані виключно літературознавчого, ані вузько історико-філософського характеру, що тим не менш не заважає при розгляді ідей, викладених у творах великого письменника звертатися до критичної літератури та праць з історії російської філософії. Творча спадщина Достоєвського виконує у нашій роботі роль розгорнутого прикладу, певного набору ідей і ситуацій, світоглядно й парадигматично пов’язаних між собою, на якому можна виразно унаочнити слушність і практичну дієвість викладених методологічних нововведень. Звернення до творчості Достоєвського зумовлено також багатьма іншими чинниками, а надто тим, що проблеми, які ставив Достоєвський лишаються актуальними і болючими і для сьогоднішнього життя. І головна з цих проблем – проблема самовизначення особистості, її можливостей і права на самочинне існування – цілком співпадає з темою нашої роботи.

У творчості Достоєвського яскраво віддзеркалилися деякі глибинні протиріччя, притаманні слов’янському, переважно православному світогляду, що стосуються співвідношення індивідуального та суспільного, ідеї волі та ідеї порядку. В Європі подібні теми яскраво розкрилися у творчості Ф. Ніцше, який сам визнавав, що романи Достоєвського справили на його творчість суттєвий вплив. Можна сказати, що Достоєвський і Ніцше, а також ціла низка не менш видатних мислителів і письменників ХХ ст. зіткнулися із проблемою самовизначення людини в ситуації, коли її існування не вписується у рамки природного й суспільного порядку, однозначної цілісності природи. Для самого Достоєвського питання про співвідношення індивідуального і загального, про етичний статус індивідуальної волі і її відповідальність перед волею Божою лишило нерозв’язним до кінця життя. Більш того, без перебільшення можна сказати, що подальша суспільна історія народів Російської Імперії впродовж більш як ста років розвивалася “за Достоєвським”. Все це недвозначно вказує на необхідність докладного розгляду творчості Достоєвського з вказаних позицій, що дасть можливість поцінувати його творчий доробок у світлі сучасних філософських концепцій, а з іншого боку розкрити суперечностей, що були притаманні його ідеям, і лишаються нерозв’язаними досьогодні.

Стан дослідницької розробки проблеми. Як зазначалося, проблема особистості є одним з магістральних сюжетів європейської філософії, починаючи із самих її витоків. Впродовж багатьох віків ця проблема набувала різного висвітлення в залежності від релігійних, ментальних та загальноісторичних особливостей кожної епохи. Можна без перебільшення сказати, що категорії сутності та існування, розроблені іще Аристотелем, досі не втратили своєї актуальності при розгляді цієї проблеми. Розроблювана в рамках християнства тринітарна концепція також справила і продовжує справляти суттєвий вплив на вибір того чи іншого погляду стосовно особистості. Проте, всі доктрини, що існували і існують у Новий час, так чи інакше приставали чи до кантіанського, чи до гегельянського тлумачення цієї проблеми, тобто або розглядали особистість як сталу, замкнену в собі монаду, або ж розчиняли її в нескінченному русі до всезагального. Та не слід забувати, що саме Кант вперше сформулював і чітко висловив думку про те, що людська гідність неможлива без опанування силами власного розуму. Ця ідея стала основоположною також і для нашого дослідження.

На межі ХІХ-ХХ століть, як було сказано, відбувається істотний злам у філософії взагалі, і в підходах до проблеми особистості зокрема. Багатьом тоді здавалося, що можливо зректися застарілого “раціоналізму” й повернутися “до самих речей”. Та “нова” філософія, провісниками якої, безперечно, слід вважати Фейєрбаха, Маркса і Ніцше, відразу ж відчула суттєвий брак методології. Попри всі проголошувані заклики про необхідність звернення “до людини” з її неповторним особистісним світом, лишалося незрозумілим, “де” і як її слід шукати. Хоча вже у “Бутті та часі” Ґайдеггер визначив основну рису тут-буття як рішучість до можливості бути собою. Тим самим було перекинуто місток до картезіансько-кантівської традиції, в рамках якої сутністю людини вважалася її здатність до самочинного існування й користування власним розумом. Проте, не можна сказати, що ця точка зору знайшла надто багато прихильників, скоріше навпаки. Традиційно вважають, що заслуга самої постановки проблеми особистості і створення персоналістично орієнтованої філософії належить екзистенціалістам, серед яких найвідоміші – Камю, Муньє, Ясперс, та екзистенційно орієнтованим психоаналітикам (Е. Фромм, Л. Бинсвангер) В той же час, наприклад, в англомовній літературі (Б. Рассел, Дж. Марголіс, У. Джемс, П. Строссон) іще довгий час панувала тенденція, що прагнула звести діяльність свідомості чи то до мовленнєвих чи то до поведінкових актів, які тлумачились в рамках реакції на зовнішній подразник чи ситуацію. Та зрештою уже Р. Рорті переконливо показав, що сама ідея причинно-наслідкового пояснення психічних та поведінкових явищ не витримує критики.

Можна сказати, що найбільший внесок у ХХ ст. в розробку названих ідей зробили французскі автори (А. Бергсон, Р. Барт, М. Фуко, Ж. Дельоз, Ж. Дерріда, П. Ріккер, Ж. Бодріяр), яким вдалося подолати однобічність психоаналітичного та структуралістського підходів до вивчення людської свідомості. Щоправда, у ході цих досліджень виявилися не менш складні проблеми, пов’язані із “розпадом” суб’єктивності, заміною її нескінченністю масок-симулякрів, про що у свій час говорив Ніцше.

У вітчизняній літературі проблематика особистості почала систематично розроблятися порівняно недавно. З російських філософів початку століття такі автори як М. Бердяєв, Л. Карсавін, Дм. Мережковський так чи інакше звертався до проблеми особистості, та ці звернення мали скоріш релігійно-естетичний, аніж аналітичний характер. В українській літературі слід згадати Дм. Донцова та О. Кульчицького.

В 70-80-і роки, незважаючи на ідеологічні утиски, вітчизняні вчені плідно розробляють проблему особистості. Наукова діяльність та й саме життя таких вчених як О. Лосєв, М. Мамардашвілі, С. Аверінцев відкривало для багатьох молодих вчених нові горизонти мислення, суттєво впливало на духовну атмосферу в суспільстві. Окрім того плідними і вельми важливим виявились дослідження таких психологів як Л.Виготський, О. Леонтьєв, І. Кон, Д. Узнадзе. Проблематика особистості посідає дедалі все більше місце в роботах вітчизняних філософів. Багато з них, зокрема працівники київського Інституту філософії, видали статті та монографії з питань, дотичних до цієї теми. Етапною подією став вихід у 1991 р. монографії Є. Бистрицьокого “Феномен личности”, в якій було зібрано і узагальнено результати багаторічних досліджень. В ці ж роки виходили статті та праці таких київських вчених як С. Кримський, І. Бичко, В. Іванов, В. Табачковський, О. Білий, Н. Хамітов, М. Попович, в працях яких тема особистості, її антропологічного та культурного буття завжди грала суттєву роль.

При роботі над спадщиною Ф. Достоєвського нами була використана низка праць, в яких його творчість стає предметом аналізу. Це перш за все роботи Вол. Соловйова, М. Бердяєва, В. Розанова, Дм. Мережковського, М. Бахтіна, В. Лосського, Л. Гросмана, Л. Шестова, що вже стали класичними і становлять основу вивчення творчості великого письменника, а також твори сучасних як вітчизняних, так і західно-європейських вчених - Л. Аллена, О. Білого, Я. Голосовкера, Г. Померанца, Р. Лаута.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дана робота виконана в рамках дослідницької програми “Етика діалогу”, що виконується сектором етики Інституту Філософії НАН України.

Об’єктом дослідження є людська особистість, як самочинне буття та шляхи засвідчення її власної ідентичності.

Предметом дослідження особистісна ідентичність та адекватні філософсько-етичні підходи до її осмислення.

Мета і головні завдання дослідження. Наша робота має на меті висвітлити ситуацію, що склалася стосовно вивчення проблеми особистості, й запропонувати декілька основних положень, на базі яких можна побудувати теорію та вести ефективне дослідження проявів особистості. Неважко пересвідчитись, що висхідним положенням більшості робіт останнього часу лишається напівприховане протиставлення “матеріального” і “духовного”, гуманістичного і прагматичного підходу до цілей людського життя та засобів їх досягнення. В роботі висловлюється ідея, що саме це протиставлення можливо подолати за допомогою висвітлення шляхів самозасвідчення власної ідентичності, яка є етосом буття особистості.

Названа мета реалізується шляхом виконання наступних завдань:

- огляд, стислий виклад суттєвих рис і порівняльний аналіз існуючих концепцій особистості.

- оцінка ефективності та з’ясування притаманних їм суперечностей;

- формулювання та обґрунтування гіпотези щодо важливості самзасвідчення особистої ідентичності, виходячи з розуміння сутності особистості як самочинного буття;

- уточнення поняття особистої ідентичності в аспекті взаємодії усталених культурних зразків (ролей), та рівня й шляхів їх засвоєння індивідом;

- розкриття описаних структур на конкретному текстуальному матеріалі (творчий доробок Достоєвського).

- висвітлення конституюючих моментів буття особистості, описаних у романах Достоєвського, та їх інтерпретація в світлі висунутих теоретичних припущень;

- осмислення отриманих результатів в контексті розвитку філософсько-етичної концепції особистості.

Методологічна основа дослідження. Методологічною базою дослідження є широкий спектр порівняльно-історичних, структурно-функціональних, феноменологічних та герменевтичних підходів. Загалом для роботи характерний структурно-аналітичний підхід до проблем, що розглядаються, із характерними уточненнями, необхідними з огляду на етичний та культурно-антропогічний характер роботи в цілому.

Наукова новизна отриманих результатів. В дисертації по-новому поставлено проблему методологічного етико-філософського аспекту вивчення проблем особистості стосовно процесу і засобів засвідчення її ідентичності. Викладено і обґрунтовано гіпотезу про сутність особистості як самочинне буття, що засвідчує свою самоідентичність в культурі. Загалом отримані нові результати формулюються наступним чином:

- плідний розгляд буття особистості в культурі можливий на основі розуміння її як самочинного буття, що дозволяє уникнути редукції її сутності до сукупності природних, загальнокультурних чи будь-яких інших зовнішніх чинників;

- конституюючи моменти буття особистості перебувають у тісній залежності від процесів самозасвідчення ідентичності;

- показано, що гіпотеза про морфологічну суть буття особистості в культурі дає змогу пояснити широкий спектр особистісних проявів з наявного факту самозасвідчення, не вдаючись при цьому до введення додаткових факторів, біологічного чи соціального походження;

- продемонстровано, що висунуті теоретичні положення при застосуванні їх до конкретного матеріалу дають змогу прослідкувати приховані структурні зв’язки між різними культурними шарами, зокрема, між загальними поглядами, що панували в ті чи інші часи і поведінкою конкретних особистостей;

- виявлені у такий спосіб структурні зв’язки є підстави вважити типовими для будь-якого культурно-історичного контексту, зокрема і для сучасної культури;

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів. Висловлені в дисертації положення можуть стати основою для системного вивчення та практичного осмислення процесів самозасвідчення особистості в їх етичному аспекті стосовно різних галузей культури і суспільного життя. Вони також відкривають нові можливості для введення категорії особистості у дослідницькі та навчальні програми з суспільствознавчих дисциплін. Отримані результати також мають істотне значення для формування сучасних поглядів на виховання та практичну педагогіку, уникнення спрощених та редукціоністських підходів до формування особистості. Отримані результати також можуть бути використані як при створенні загальних курсів етики та культурної антропології, а також у спецкурсах з конкретних питань особистісної ідентичності.

Апробація дисертації здійснювалася шляхом обговорення отриманих результатів на засіданнях сектору етики Інституту Філософії НАН України, а також виступів на наукових конференціях “Мова і культура” (1999), “Проблема особистості в сучасній науці” (2000), “Філософія: нове покоління” (2006). Основні положення і результати дисертації викладено у 7 публікаціях (з них 5 у фахових виданнях).

Структура роботи зумовлена метою і завданнями дослідження. Дисертація складається із вступу, двох частин (десяти підрозділів), висновків та списку використаної літератури. Повний обсяг роботи становить 180 сторінок та містить 102 найменування використаних джерел.

Загальна характеристика роботи

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми та показано, що питання про самозасвідчення особистісної ідентичності в посткласичній філософії є одним з найбільш засадничих та суттєвих. Висвітлено теперішній стан дослідження цієї проблеми, охарактеризовано методологічні засади, на які спирається запропонований підхід до неї проблеми, а також вказано на наукову новизну результатів дослідження. Також показано практичне значення цих результатів для розробки нових методологічних підходів до вивчення особистісної ідентичності.

У розділі 1 “Проблема ідентичності у посткласичній філософії” розглянуто історію виникнення, розвитку та спроб розв’язання етичної проблеми самозасвідчення ідентичності від часу її чіткого формулювання у філософії Маркса, Ніцше та Фрейда, до наших днів. Зокрема показано, що постання цієї проблеми не було випадковим, а сама вона глибоко вкорінена у класичній філософії, насамперед, у філософії Декарта, Канта та Гегеля, а своїм корінням сягає творчості стародавніх мислителів, як от Платона, Аристотеля та Августина. Втім відмічено, що свого виразного формулювання проблема особистісної ідентичності справді набуває лише з виникненням некласичного способу філософування, тобто в умовах критичного переосмислення гегельянства та залучення досвіду повсякденності до розгляду абстрактних філософських проблем. Йдеться, однак, не про радикальний злам традиції філософування, бо посткласична філософія лише почасти заперечує класичну, оскільки не може не спиратися на її спадок, а лише про перетлумачення базових проблем у дослідженні особистості із урахуванням нових умов. Показано, що новий, антропологічний компонент проблеми ідентичності постає саме внаслідок етичної переінтерпретації традиційних онтологічних та гносеологічних питань.

У підрозділі 1.1. Проблематизація ідентичності в межах “філософії підозри” (Маркс, Ніцше, Фрейд), розглянуто шляхи виникнення та перших спроб формулювання проблеми особистісної ідентичності за часів формування некласичного типу філософування. Розглядаючи внесок, зроблений у розробку цієї проблеми такими авторами як Маркс, Ніцше та Фрейд, відзначено, що проблема ідентичності постає в контексті здійснюваної цими авторами критики класично-унітарної, найближчим чином – фейєрбахівської та гегелівської антропології. Незважаючи на різницю в підходах цих авторів неможливо не відзначити, що всі вони, кожен у свій спосіб, намагалися пов’язати проблему самозасвідчення із виявленням етичного статусу особистості в умовах проблематизації, ба навіть заперечення існування привілейованої інстанції етичних суджень та приписів, роль якої відігравало cogito у Декарта чи Абсолютне знання у Гегеля. Але за умов редукції такої інстанції виявляє себе самочинний характер буття особистості, а відтак виникає потреба у самозасвідченні виходячи лише з власних можливостей. Також вказано на те, що попри суттєвий крок уперед у розробці цієї теми та формування нового контексту її розгляду, вказаним авторам не вдалося повною мірою подолати класичну парадигму ідентичності.

У підрозділі 1.2. Постановка проблеми індивіда у філософії життя, переформулювання проблематики індивіда та особистості в рамках зазначеної філософської течії пов’язується із загальною методологічною кризою, що виникла не лише в гуманітарних, але й у суспільних та навіть природничих науках на межі ХІХ-ХХ ст. Ця криза була пов’язана із неможливістю в межах старої методології описувати цілий шар особистісних та суспільних проявів – найближчим чином людські переживання та цінності. Саме на цьому тлі розкривається сенс введеного В. Дільтеєм поняття життя, не як біологічної чи навіть антропологічної категорії, а як принципово нового поняття, що вказує на єдність духовного і тілесного життя індивіда, тобто на його як особистість. Ці ідеї набули свого розвитку у працях іншого представника “філософії життя” – Г. Зіммеля. Розглядаючи такий прояв життя як його тривання у часі Зіммель, ще радикальніше зміщує акценти і прагне довести, що не індивідуальність існує в часі, а, навпаки, час як такий є одним з проявів буття індивідуальності. Втім, слід розрізняти індивідне начало як певну онтологічну реальність та міру його вираженості у конкретному індивіді. Саме прагнення до якомога більшої міри цієї вираженості засвідчує себе як етичне начало індивіда, як голос його совісті. Суттєвий внесок у цю проблематику зробив також А. Бергсон, котрий у своїй праці “Творча еволюція” прагне відмежуватися від дарвіністського та ламаркістського природознавства і побудувати нову гносеологію на основі цілісного персоно-центричного світогляду.

В розділі 1.3. Пошук нової форми індивідуального в межах феноменології, розкривається нове значення, що його питання про особистість набуває в межах феноменології, започаткованої Гусерлем, філософський проект якого передбачав розкриття сфери чистих універсальних смислів, що уможливлюють мислення і діяльність. Як Гусерль показує у своїх “Картезіанських роздумах”, він показує, що самоконституювання ego є тією первинною смисловою структурою, що уможливлює існування горизонту значень. Втім, його тлумачення ego суттєвим чином відрізняється, приміром, від картезіанського, адже хоча Гуссерль і прагнув віднайти трансцендентальну основу суб’єктивності, стає очевидним, що конституювання такої структури можливе лише в досвіді. Саме цю ідею плідно розвинув М. Гайдеггер у своїй славнозвісній праці “Буття та час” а також в інших творах. Він певним чином доводить до логічного завершення запропонований Гуссерлем метод, долаючи рештки трансценденталізму. Вводячи своє поняття Dasein, яке позначає не саму особистість, а буттєві обставини, що уможливлюють її існування, Гайдегер показує, що становлення особистості не може відбутися інакше, ніж через вбачання можливості себе і самочинне становлення собою. Внаслідок такого становлення, марудна повсякденність має перетворитися на сферу турботи, причому остання є сутнісним екзистенціалом буття особистості. Подібні ж ідеї, але з більш яскравою етичною спрямованість були розвинуті Е. Левінасом. Для нього самоконституювання самості завжди відбувається у стосунках з Іншим і лише за такої умови може відбутися саморозкриття Я. Втім, ситуація зустрічі не є простим протиставленням, а від початку має стосунковий, а відтак – етичний характер. Ця принципова стосунковість проявляється у мові, яка знов-таки не зводиться до формальної передачі інформації, а завжди до когось звернена. Отже, ідентичність є рухомим контуром взаємодії з Іншим, і завжди вплетена у тканину стосунків.

У розділі 1.4 . “Деконструкція і герменевтика ідентичності”, йдеться про те, що в межах методології, яку було запропоновано структуралізмом та геременевтикою (переважно французькою), проблеми самозасвідчення ідентичності набувають нового, більш яскравого й навіть радикального звучання. Як показує у своїх роботах М. Фуко, сучасне мислення у певних ситуаціях доходить власних меж, тобто радикальним чином стикається із принциповою неможливістю помислити певні речі. Місце колишнього універсалізму заступає функціоналізм, тобто мислення, прив’язане до певного регіону діяльності – виробництва, політики, права, мистецтва, причому обставини, що уможливлюють саме існування цих регіонів, не завжди взаємоузгоджуються і вписуються в єдину картину, ба й можуть навіть не усвідомлюватись. Це призводить до радикальної трансформації інстанції cogito, навіть порівняно з тим, як його мислив Гуссерль. В теперішньому своєму вигляді ця інстанція не відсилає ані до якоїсь картини світу й пов’язаної з нею епістеми, ані до трансцендентальних смислів. Саме це, на думку іншого французького мислителя Ж. Дельоза змушує переформулювати питання про витоки особистісної ідентичності. Втім, каже він, у сучасному світі симулякрів, тобто штучно створюваних смислів, радше доводиться говорити про індивідуацію, яка не тотожна індивідові, як такому, а є чинником інтенсивності, що породжує одні й знищує інші регіони значень. Індивідуація має двоїсту природу – з одного боку, вона завжди існує в конкретній ситуації і до певної міри є її породженням, а з іншого здатна сама впливати на перебіг подій і трансформацію тієї ж ситуації. Більш тонко окреслити цю двоїсту природу індивідуації, а відтак і засвідчення особистісної ідентичності вдалося П. Рікеру у його роботі “Сам як інший”, де він застосовує розрізнення самості і тотожності. Він розглядає їх діалектику на тлі залученості індивіда до певних життєвих колізій, або ж трансформації особистості героя літературного твору.

У розділі 1.5, Ідентичність та самозасвідчення особистості, підбито підсумки теоретичної частини роботи, щодо формулювання понять особистісної ідентичності та її самозасвідчення. Для того щоб звести до єдиної картини вищезгадані аспекти, потрібно звернутись до витоків новоєвропейського мислення, а саме до спадщини Декарта, котрий своєю знаменитою формулою cogito ergo sum вказав на онтологічну основу мислення та вкоріненість особистісної ідентичності у ньому. За Декартом, мислення актуалізує себе у формі я (ego). Втім, попри істотні надбання, важливим недоліком такого підходу залишається те, що декартове Я існує поза межами часу. Цей недолік було подолано Кантом, котрий показав, що час і простір є формами споглядання, а відтак і самоусвідомлення для Я. Кант зауважує, що будь-яка етика можлива лише за тієї умови, коли Я почуває себе вільним, тобто мислить себе як суб’єкта, що не залежить від жодних зовнішніх обставин. Втім, навіть така позиція є недостатньою для засвідчення буття особистості, адже вона відсилає до одноманітної дії логічних законів, а отже, не дає критерію розрізнення однієї особистості від іншої. Розгадку цієї проблеми слід шукати, беручи до уваги, що ідентичність ніколи не може бути чимось сталим і завершеним, вона дійсно є процесом взаємодії самості і тотожності індивіда, котра не зводяться одна до одної, що й створює простір для неповторного буття особистості.

У розділі 2 “Проблеми особистісної ідентичності в романах Достоєвського” ті питання самозасвідчення особистісної ідентичності, що були проаналізовані у першій частині в теоретичній площині, розглянуто практично, на матеріалі творів видатного російського письменника Ф. Достоєвського. В першій частині було показано, що літературний твір є специфічним смисловим простором, де логіка життєвої ситуації накладається на логіку сюжету, що дозволяє говорити про специфічну онтологію літературного персонажу. Ідентичність героя формується і розкривається через перипетії сюжету, що є синтезом авторського задуму, та логіки, що закладена у самій суті оповіді. В якості розгорнутого прикладу нами було обрано творчість Достоєвського, оскільки саме у цього автора базові настанови християнської та, почасти, просвітницької етики стикаються із некласичними темами екзистенційних переживань та прагнення до необмеженого самоствердження, тобто з тими мотивами, які згодом набули яскравого висвітлення у творчості Ніцше.

У підрозділі 2.1, Онтологізація етичних проблем і основне антропологічне протиріччя в романах Достоєвського, показано, що основні етичні проблеми, висвітлені у романах Достоєвського, постають з протиріччя між уявленнями про довершений і раціонально облаштований світоустрій, які Достоєвський засвоїв у молоді літа в гуртку Бєлінського, та притаманним людині прагненням до необмеженого буття власної самості, в максимальному виразі – до особистого безсмертя. Власне, тим, як для себе вирішує цю проблему той чи інший персонаж і визначається його етична позиція, а відтак і його особистісна ідентичність. Позиції всіх основних персонажів романів Достоєвського чітко вибудовуються вздовж етичної вісі добро-зло, причому добро неодмінно асоціюється із тим чи іншим способом самозречення, принесення в жертву індивідуального заради загального, тоді як зло співставляється із прагненням до самоствердження, майже завжди за рахунок інших. На сюжетному рівні такі позиції ототожнюються із жертвою та злочином, тобто або віддаванням себе іншим, або самоствердженням за рахунок інших. Але тим самим питання про можливість позитивної етики індивіда не знімається, а лише загострюється.

У підрозділі 2.2, Онтологія зла, розглядаються позиції та погляди персонажів, яких можна розглядати як абсолютно негативних, тобто таких, що втілюють абсолютне зло. На думку Достоєвського, свідомий егоїзм, покладений в основу самозасвідчення не може не породжувати абсолютного зла, не призводити до протиставлення свого Я світові в цілому, а також до жахливих злочинів. В різних романах Достоєвського ми знаходимо цілу низку персонажів, таких, як, приміром, Свідригайлов у “Злочині і карі” чи Ставрогін з “Бісів”, що, за задумом автора, поклали свідомий егоїзм в основу власної ідентичності. Цей тип ідентичності засвідчує себе через протиставлення світові, через свавілля, яке часто проявляється у вигляді свідомого і мало не відкрито проголошуваного права на злочин. Втім, персонажі цього типу зазвичай кінчають життя самогубством.

У підрозділі 2.3, Ідея об’єктивності як джерело ідентичностей, розглянуто інший, не менш прикметний спосіб самозасвідчення. Він пов’язаний з ідеєю об’єктивно-наукового раціонального знання, а також із просвітницькою ідеєю панування людини над природою. В основу такого типу ідентичності покладено просвітницьке уявлення про світ як систему закономірних та передбачуваних проявів, тобто ідею природного закону, з одного боку та законодавчо регульованих стосунків між людьми, з іншого. Сам Достоєвський вважає такий підхід неприпустимим редукціонізмом, а його майже неуникненними наслідками – атеїзм та прагнення людини поставити себе на місце Бога, тобто проголосити себе “шефом бытия”. Найбільшої сили та виразності ця ідея набуває у знаменитій “Легенді про великого інквізитора” – вставному епізоді з роману “Брати Карамазови”, де Достоєвський зображує, спотворене християнство, очільник якого заради цілком земної влади над людьми зрікається Христової істини. Втім, в кінці підрозділу показано, що зображене Достоєвським протиріччя може бути вирішене через подолання своєрідного “духовного матеріалізму”, що виникає на основі уявлення про світ як єдине і стале ціле.

У розділі 2.4, Відособлення як самозасвідчення, розглядається вельми цікавий тип засвідчення ідентичності через “ідею”. Достоєвський радикально протиставляє “природу” і “ідею”, не припускаючи наявності жодної опосередковуючої ланки. Зауважимо, що ця “ідея”, звичайно ж, не є ідеєю в сенсі інтелектуальної абстракції, що може співіснувати на рівних правах з іншими ідеями, вона – втілення нового способу сасмозасвідчення особистої ідентичності, що відсилає до іншої реальності. “Ідея”, за Достоєвським, дозволяє героєві, який засвідчує свою ідентичність у такий спосіб, відчути суттєву, хоча, як згодом з’ясується досить штучну незалежність від природних вітальних сил. Вона не є репрезентантом злих сил, але слідування їй зазвичай спричинює зло, оскільки руйнує органічну цілісність буття. Так, приміром, герой роману “Злочин і кара” Раскольніков мав намір скоїти “маленький” злочин, і тим самим прокласти собі шлях до великих і добрих справ. Втім, у нього нічого не виходить, оскільки розірвавши своїм злочином вітальні зв’язки зі світом, він опиняється у своєрідному не-бутті, наодинці зі своїм злочином. У романі “Біси” Достоєвський продовжує розробляти ту саму проблему, але на іншому матеріалі – аристократ Ставрогін цілком усвідомлює своє неприродне становище і свою негідність, але йому важливо віднайти ту силу, яка знищить його гріх. Він розчаровується у народі і зрештою також погано кінчає через те, що його прагнення самостійності виявилося надмірним. Ці ідеї знаходять логічне завершення в образі Івана Карамазова, який водночас є і шукачем правди, що не може примиритися із існуванням зла у світі, і шукачем правди. В своєму останньому романі Достоєвський досягає досконалого рівня формулювання своїх етико-філософських ідей, котрі багато у чому нагадують кантівські антиномії.

У розділі 2.4, Доброчинність як покора, здійснено спробу проаналізувати комплекс уявлень Достоєвського про добро. Свою метафізику добра він вибудовує виходячи із свого християнського світогляду, Для нього, як і для його молодшого друга філософа Вол. Соловйова, добро є безпосередня присутність вищого, божественного начала в світі, яке постулюється, як ми бачили вище, через його протиставленість всьому земному. Як правило, добро реалізується через принесення себе в жертву, тобто добровільне зречення своєї партикулярної ідентичності заради буття світу в цілому. У романі “Ідіот” автор робить князя Мишкіна – безумовно прекрасну людину – головним героєм оповіді. Втім, виявляється, що такий позитивний характер можливий лише за умов виразної відстороненості героя від інтриг світу, “непричетності” до його страстей. Саме така “непричетність” дозволяє авторові вибудувати етичну позицію князя як критерій оцінки етичних позицій всіх інших персонажів.

У розділі 2.5, Діяльна любов, показано, що в епопеї “Брати Карамазови” Достоєвський суттєво переглядає і вдосконалює свої погляди на проблему добра. Істотні зрушення, що відбулися в його світогляді, стосується саме проблеми добра, в її взаємозв’язку із проблемою засвідчення ідентичності і буття особистістю. В своєму останньому романі він так вибудовує систематику героїв, що майже кожен з них якимсь чином залежить від когось іншого, хоча й у вельми неоднаковій мірі, внаслідок чого вибудовується певна ієрархія, де кожен є відмінним від інших мірою своєї самостійності, що засвідчує незалежність його духовних спрямувань і вчинків. Центральною сюжетною постаттю роману є, безперечно, Альоша Карамазов, а магістральними сюжетоутворюючими лініями оповіді є його стосунки