Національний університет

„Києво-Могилянська академія”

Волошин Юрій Володимирович

УДК 2-855(477);314 “17”

Розкольницькі слободи на території Північної Гетьманщини у ХVIII ст.: історико-демографічний аналіз

07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка.

Науковий консультант: доктор історичних наук,

професор, дійсний член АПН України

Пащенко Володимир Олександрович,

ректор Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук,

Гуржій Олександр Іванович

провідний науковий співробітник

Інституту історії України НАН України;

доктор історичних наук, професор,

Мицик Юрій Андрійович,

професор кафедри історії Національного університету „Києво-Могилянська академія”;

доктор історичних наук, професор,

Путро Олексій Іванович

завідувач кафедри суспільних наук Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв.

Провідна установа: Львівський Національний університет

ім. Івана Франка.

Захист відбудеться „14” квітня 2006 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.008.02 у Національному університеті „Києво-Могилянська академія” Міністерства освіти і науки України (04070, м.Київ, вул. Г.Сковороди 2, корп.1, ауд.301).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Національного університету „Києво-Могилянська академія” (04070, м. Київ, вул. Г.Сковороди 2).

Автореферат розісланий „10” березня 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент О. Г. Бажан

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Історія Гетьманщини у XVIII ст., як окремий системний і багатоаспектний об‘єкт дослідження, привертає увагу науковців, оскільки у цей період відбувалася глибока трансформація соціальної й економічної структури тогочасного українського суспільства, інкорпорація його в політичну систему Російської імперії, закладалися основи формування ідентичності майбутньої української модерної нації. При цьому населення Лівобережної України не було гомогенним, а являло собою доволі строкату мультиетнічну та мультиконфесійну спільноту. Очевидно, що без вивчення співіснування в межах цього політико-адміністративного утворення різних етнічних та релігійних груп не можливо зрозуміти як історичне тло подій, що тоді відбувалися, так і розвиток історичного процесу в цілому. У зв‘язку з цим вивчення у рамках даного дослідження однієї з таких етноконфесійних груп, а саме російських старообрядців, поселення яких знаходилися на території двох північних полків – Стародубського та Чернігівського, видається нам доволі актуальним.

З іншого боку проблему актуалізує також активне розгортання в сучасній Україні історико-релігійних студій, переосмислення впливу релігійного та конфесійного чинника на соціальні, економічні й політичні процеси. Однак старообрядці, які на основі православного християнства створили не лише оригінальне віровчення, але й унікальну культуру, на сьогодні залишаються однією з найменш вивчених релігійних конфесій, що діють на території сучасної України. Історія цієї релігійної спільноти активно розробляється російськими істориками, однак у центрі їхньої уваги закономірно є питання тих старообрядницьких центрів, які тепер знаходяться на території Росії. Російсько-українське пограниччя, яке до того ж опинилося у Чорнобильській зоні, нажаль не входить в коло їхніх інтересів. Натомість історія старообрядницьких поселень в Україні тільки починає розвиватися і нині представлена лише поодинокими науковими розвідками Таранець С. Куреневское тримонастырье: история русского старообрядческого центра в Украине (1675-1935). – К., 1999. – 159 с.; його ж: Старообрядчество Подолии. – К., 2000. – 239 с.; його ж: Джерела з історії старообрядництва Правобережної України кін.XVIII – поч. ХХ ст. - Автореф. дис. канд. іст. наук. – К., 2003. – 18 с.; його ж: Старообрядчество города Киева и Киевской губернии / НАН Украины. Институт украинской археографии и источниковедения им. М.С. Грушевского. Музей истории и культуры русского старообрядчества Украины. – К., 2004. – 350 с.; Липоване: история и культура русских старообрядцев. – Одесса, 2004. –Вып. 1 – 152 с.; Федрова А. Старообрядницькі общини Південної Бессарабії у ХІХ – першій половині ХХ ст.: історико-конфесійний аспект. – Автореф. дис. канд. іст. наук. – Одеса, 2005. – 20 с.. Не краща ситуація з вивченням старообрядницьких поселень Гетьманщини, дослідженням яких займається надзвичайно обмежене коло науковців. З огляду на недостатню наукову розробку проблеми в сучасній Україні такі студії набувають важливого значення.

Крім того, зміна історико-теоретичної парадигми, яка сьогодні відбувається в українській історичній науці, сприяє оновленню теоретико-методологічного апарату та розширенню предметного поля досліджень і дозволяє по новому підійти до вирішення окремих історіографічних проблем. З‘явилася можливість застосування на українському матеріалі випробуваних у світовій історіографії методологічних підходів та методів дослідження. Це в свою чергу дає можливість звернутися до ряду тем, які в українській соціальній історії розвинуті надзвичайно слабо. Серед них такі субдисципліни, як історична демографія, історія сім‘ї, домогосподарств та родинних зв‘язків, ґендерна історія тощо. Поселення російських старообрядців у силу компактності розташування, особливих світоглядних і релігійних уявлень їхніх мешканців, достатньою забезпеченістю масовими джерелами допускають можливість проведення досліджень з цієї проблематики. Все це загалом стало вирішальним при виборі теми дослідження.

Зв‘язок роботи з науковими програмами. Дисертація виконувалася в межах науково-дослідної теми Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка: „Християнські конфесії в культурно-історичному просторі України” (номер державної реєстрації 0103U001240).

Об‘єктом дослідження є мешканці старообрядницьких поселень розташованих на території Стародубського та Чернігівського полків Гетьманщини. У період правління Петра І старообрядницькі поселення були вилучені з-під влади малоросійських землевласників і об‘єднані в окрему адміністративну одиницю: „Государеві описні малоросійські розкольницькі слободи” (далі „описні слободи” – Ю.В.), підпорядковану Київській губернській канцелярії, що репрезентувала в тогочасній Україні царський уряд. Вона існувала до кінця XVIII ст., коли на Гетьманщину був поширений імперський адміністративний устрій.

Предметом дослідження є закономірності й особливості демографічної поведінки (народжуваність, смертність, приріст населення) та шлюбно-сімейних відносини населення старообрядницьких слобод.

Мета дослідження полягає у реконструкції демографічних процесів, що відбувалися в поселеннях старовірів протягом окресленого хронологічними рамками періоду, визначенні рис демографічної поведінки й соціальних стереотипів поведінки та з‘ясуванні впливу на них конфесійних особливостей цієї групи населення Гетьманщини.

Завдання підпорядковані поставленій меті. Ними передбачено:

- проаналізувати джерельну базу дослідження старообрядницьких поселень, дослідити архівні фонди у яких зберігаються необхідні матеріали, визначити їхню структуру й склад документів, ступінь збереженості, репрезентативності й інформативності;

- розглянути причини, передумови та обставини заснування російськими розкольниками своїх поселень у володіннях українських землевласників та рангових маєтках козацької старшини, процес об‘єднання їх в „описні слободи”, стосунки старовірів з різними категоріями місцевого українського населення до і після об‘єднання;

- дослідити міграційні процеси у які було втягнуте старообрядницьке населення Гетьманщини, їхній вплив на демографічну ситуацію в слободах; визначити особливості, направленість, інтенсивність та соціальний склад міграційних потоків викликаних політикою царського уряду та гетьманської адміністрації;

- визначити основні демографічні характеристики поселень, вивчити статево-віковий склад мешканців слобод, особливості природного руху населення, з‘ясувати показники народжуваності, смертності, приросту населення та антропонімічні особливості старовірів; зробити порівняльний аналіз отриманих даних з аналогічними показниками українських сіл цього ж регіону;

- з‘ясувати шлюбний стан та рівень шлюбності старообрядницького соціуму; визначити вік укладання шлюбу представниками обох статей, яке число жителів слобод перебувало у шлюбі в досліджуваний період, скільки залишалось поза його межами; дослідити ситуацію на шлюбному ринку, межі шлюбного кола, тривалість шлюбів, поширеність повторних шлюбів та позашлюбних зв‘язків; зіставити ці дані з результатами отриманими в українських селах;

- охарактеризувати типи домогосподарств, що існували в розкольницьких слободах, визначити які з них, і чому, переважали; розглянути структуру різних типів господарських одиниць, проаналізувати родинні зв‘язки між їхніми членами;

- дослідити проблеми, пов‘язані з становищем жінки у родині старообрядців, визначити рівень суспільного контролю над жіночою сексуальністю у порівнянні з чоловічою, місце жінок в економічній, культурній та релігійній сферах життя старообрядницького соціуму, їхній доступ до освіти, а також проаналізувати статево-рольову систему в сім‘ях розкольників.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становлять принципи історизму, системності, антропологізації та міждисциплінарності. Вони тісно поєднуються з історико-порівняльним, історико-типологічним, квантитативним та мікроісторичним методами. Поряд з цими загально історичними методами для вирішення ряду конкретних завдань поставлених у цьому дослідженні використовувалися також спеціальні методи – історичної демографії, соціології, історії сім‘ї та родинних зв‘язків.

Хронологічні межі дисертації визначені часом існування поселень старовірів як окремої адміністративної одиниці – „Государевих описних малоросійських розкольницьких слобод”. З 1715 року, коли згідно з указом Петра І, виникло це адміністративне утворення і по 1782 рік, коли у зв‘язку з поширенням на територію Гетьманщини загальноімперського адміністративного устрою, воно було ліквідоване.

Географічні межі визначаються територією двох північних полків Гетьманщини – Чернігівського та Стародубського через те, що саме на їхній території розташовувалися поселення старовірів об’єднані царським урядом у „описні слободи”.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше в українській історіографії на основі широкого кола масових джерел статистичного характеру, у тому числі введених до наукового обігу автором дослідження, з позицій сучасної методології розглянуто „Государеві описні малоросійські розкольницькі слободи” як окремий об‘єкт дослідження. З‘ясовано, що ця адміністративна одиниця займала особливе становище на території Гетьманщини, яке виражалося в підпорядкуванні старовірських поселень не гетьманському уряду, а Київській губернській канцелярії, яка представляла імперський центр. Проаналізовано стосунки мешканців описних слобод з українським населенням та землевласниками цього регіону упродовж усього XVIII ст. Доведено, що ці стосунки не були однозначними, а головними чинниками, які їх визначали були не релігійні відмінності, як стверджувалося на офіційному рівні, а економічні інтереси обох груп населення.

Досліджено міграції населення, які відбувалися у слободах упродовж усього періоду їхнього існування. Встановлено, що вони мали значний вплив на демографічну ситуацію в слободах. Визначено основні етапи міграцій, з‘ясовано територіальну приналежність та соціальний склад учасників міграційних потоків.

Проведено порівняльний аналіз статево-вікового складу, рівня народжуваності, смертності, приросту населення і антропонімічних особливостей мешканців старообрядницьких поселень і українських сіл. Доведено, що за більшістю цих параметрів старовіри відрізнялися від православного населення досліджуваного регіону.

Через окреслення специфічних рис ставлення старообрядців до інституту шлюбу, з‘ясовано особливості шлюбно-сімейних відносин, зокрема, визначено рівень шлюбності, шлюбний вік, досліджено ситуацію на шлюбному ринку, тривалість шлюбів та поширення позашлюбних зв‘язків.

Відповідно до загальноприйнятої в історичній науці класифікації, встановлено які саме типи домогосподарств були найпоширенішими у слободах, визначено їхню середню населеність. Доведено перевагу малої сім‘ї та з‘ясовано причини цього не типового, як для аграрного суспільства, явища. Розглянуто структуру слобідських родин, відзначено домінування патрилінійного принципу їхньої організації та перевагу працездатних серед членів окремих сімей.

За допомогою сучасних методик, проаналізовано становище жінки в старообрядницькому соціумі. Встановлено, що, незважаючи на незначні виключення, життя жінки-старообрядки регламентувалося традиційними для патріархального суспільства нормами поведінки.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що основні положення, матеріали та висновки можуть бути використані при написанні конкретно-проблемних та узагальнюючих праць з історії України XVIII ст., історичної демографії, історії релігій в Україні, релігієзнавства. Результати дослідження можна рекомендувати при розробці вузівських підручників та навчальних курсів для гуманітарних факультетів, де вивчається історія України, історична демографія та релігієзнавство.

Окремі факти, судження та гіпотези, висловлені автором у дисертаційній роботі можуть бути використані науковцями при дослідженні певних аспектів історії сім‘ї та родинних зв‘язків, антропоніміки, ґендерної проблематики, народної релігійності, вирішенні мікроісторичних питань.

Апробація положень і результатів дослідження. Отримані результати роботи оприлюднювалися у формі доповідей на міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях, зокрема: Всеукраїнській науковій конференції „Історичне краєзнавство на межі тисячоліть: досвід, проблеми, перспективи” (Дніпропетровськ, 1999), Всеукраїнській науковій конференції „Християнські старожитності Лівобережної України” (Полтава, 1999), Х-й Подільській історико-краєзнавчій конференції (Кам‘янець-Подільський, 2000), шести сесіях міжнародної наукової конференції „Історія релігій в Україні” (Львів, 2000, 2001, 2002, 2003, 2004, 2005), міжнародній науковій конференції „Екуменізм і проблеми міжконфесійних відносин в Україні” (Київ, 2001), міжнародній науковій конференції „Свобода релігії і національна ідентичність: світовий досвід та українські проблеми” (Київ, 2002), міжнародній науково-практичній конференції „Старообрядництво як історико-культурний феномен” (Гомель, Білорусія, 2003), міжнародній науковій конференції „Проблеми термінології білоруської історичної науки” (Мінськ, Білорусія, 2003), міжнародній науковій конференції „Релігія і церква в Україні: уроки минулого і проблеми сьогодення” (Київ, 2003), ІІ міжнародному конгресі українських істориків: „Українська історична наука на сучасному етапі розвитку” (Кам‘янець-Подільський, 2003), міжнародній науковій конференції „Археологія та етнологія Східної Європи” (Одеса, 2003), всеукраїнській науковій конференції „Український етнос в часі і просторі” (Київ, 2003), міжнародній науковій конференції „Духовна вісь України: Галичина – Наддніпрянщина – Донеччина” (Івано-Франківськ, 2004), міжнародній науковій конференції „Липовани-старообрядці на Дунаї: історія та культура” (Одеса, 2004), ІІ наукових читаннях „Біографічна некрополістика в контексті сучасної історичної науки. Джерела та результати досліджень” (Київ, 2004), ІІ міжнародній науково-теоретичній конференції „Знаки питання в історії України: українська історія у східноєвропейському контексті” (Ніжин, 2004), VІІ міжнародній науково-практичній конференції: „Старообрядництво, історія, культура, сучасність” (Москва, Росія, 2005), IV міжнародному науковому симпозіумі „Культура російських липован у національному і міжнародному контексті” (Бреіле, Румунія, 2005), VI міжнародному конгресі україністів (Донецьк, 2005), міжнародній науковій конференції „Конфлікти та порозуміння в історії середньовічної і ранньомодерної Європи (Київ – Рівне – Остріг, 2005), міжнародній науковій конференції присвяченій 100-річчю з дня народження академіка Л.В. Черепніна: „Суспільство, держава, верховна влада в Росії в Середні віки і ранній Новий час в контексті історії Європи і Азії (X-XVIII століття)” (Москва, Росія, 2005). Дисертація обговорювався на кафедрі історії України Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка.

Структура дисертації обумовлена метою та завданням дослідження. Робота складається зі вступу, 5 розділів (21 підрозділ), висновків, списку джерел та літератури (25 c., 251 позиція). Загальний обсяг 394 сторінки.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, визначено об‘єкт і предмет дослідження, мету й завдання роботи, методологію, окреслено хронологічні й територіальні межі, з‘ясовано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі „Історіографія та джерельна база дослідження” з‘ясовується ступінь досліджуваності цієї наукової проблеми, визначається коло джерел, їхні інформативні можливості для вивчення демографічних процесів у „Государевих описних малоросійських розкольницьких слободах”.

Підрозділ 1.1 „Государеві описні малоросійські розкольницькі слободи” в історіографії”, присвячений оглядові основних праць з історії старообрядницьких поселень на території Стародубського та Чернігівського полків Гетьманщини. Встановлено, що українська історіографія не має традиції дослідження „описних слобод”. Хоча історики не раз брали до уваги існування старообрядницьких поселень на території Гетьманщини, демографічні процеси залишалися поза їхніми науковими інтересами. Пояснюється це перш за все тим, що історична наука у ХІХ ст. ще не напрацювала методології історико-демографічних досліджень, а в радянську добу вивчення релігійних груп і течій розвивалося майже виключно в контексті антирелігійної боротьби.

Загалом, в розвитку історіографії проблеми можна умовно виокремити чотири періоди, кожен з яких має свою внутрішню логіку. Це, зокрема, кінець XVII – середина XIX ст., середина XIX ст. – 1917 р., радянський період (1917 – 1991 рр.) і сучасна історіографія.

Першим до проблеми появи старовірів на території північних регіонів Гетьманщини звернувся автор козацької хроніки другої половини XVII ст. – літопису Самовидця, який основною причиною їхнього переселення назвав репресії царського уряду Літопис Самовидця. – К.: Наук.думка, 1971. – С. 123.. У XVIIІ ст. розробку старообрядницької тематики продовжили як світські автори, так і представники т.з. „богословського” напрямку. Серед перших слід виділити О. Шафонського, який докладно охарактеризував розкольницькі слободи Добрянку і Радуль, розташовані на території Чернігівського полку Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание. – К.: Тип. Ун-та, 1851. – С. 23, 318 – 320, 331. та автора однієї з найбільш видатних історіографічних пам‘яток того періоду – „Історії Русів”. Останній висловив загалом неприязне ставлення до старовірів, а причину виникнення “описних слобод” у 1718 р. пов‘язував з конфліктом між князем О.Меншиковим та гетьманом І.Скоропадським Кониский Г. История Руссов или Малой России. (Репр. воспр. Изд. 1846 года) – К.: Дзвін, 1991 – С. 222-223.. У той же час з‘являються і роботи представників церкви: старообрядницької – І.Алексєєва Алексеев (Стародубский) И. История о бегствующем священстве. – М.: Археодоксия, 2005. – 108 с. та офіційної – А.Журавльова Журавлев А.И. (Иоаннов А.) Полное историческое известие о древних стригольниках и новых раскольниках, так называемых старообрядцах, о их учении, делах и разногласиях. – 3-е изд., испр. и умнож. прибавлениями – Спб.: Имп. Акад. Наук., 1799. – 327 с.. Перший автор у своїй роботі, виданій у 1755 р., поряд з обґрунтуванням богословських аспектів старообрядництва порушив і ряд питань, пов‘язаних з переселенням старовірів на територію Гетьманщини. Зокрема, він вказав точну дату появи розкольників на Стародубщині – 1669 р., а також торкнувся проблеми заснування перших поселень і стосунків старовірів з гетьманськими урядовцями. Праця А.Журавльова хоча й мала антистарообрядницьке спрямування, однак стала значним внеском у дослідження „описних слобод”. Вона містила чимало цікавих свідчень про заснування старообрядницьких поселень, описи церков та монастирів. А.Журавльов висловив іншу, відмінну від автора „Історії Русів”, точку зору на причини об‘єднання старообрядницьких поселень Стародубщини в „описні слободи”. Він зокрема вважав, що цар Петро І вчинив це з метою покарання українських поміщиків, які дозволили старовірам селитися у своїх маєтках.

Автори перших синтетичних праць з історії України – Д.М. Бантиш-Каменський Бантыш-Каменский Д.Г. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. – К.: Час, 1993. – С. 440. та М.А. Маркевич Маркевич Н. История Малороссии – Т. 2. – М., 1842. – С. 552-554. теж включили в свої роботи сюжети про „описні слободи”, засвідчивши тим самим важливість даної проблематики для дослідження Гетьманщини.

Таким чином, під час першого, виділеного нами періоду, „описні слободи” ще не стали, за невеликим виключенням, предметом спеціальних наукових розвідок. Проте саме тоді окреслився ряд питань, які в подальшому стали підґрунтям для серйозних наукових дискусій – це причини і час появи розкольників на території Гетьманщини, причини об‘єднання поселень старовірів в „описні слободи” тощо.

З середини ХІХ ст. простежується посилення інтересу як церковних, так і світських істориків до проблеми старообрядництва в цілому та „описних слобод” зокрема. Це, очевидно, слід пов‘язувати з впливом ліберальних реформ Олександра ІІ, у результаті яких держава послабила тиск на старообрядців. Проблему поширення розколу на тодішній території Харківської та Чернігівської єпархій активно розробляв архієпископ Філарет (Гумілевський) Филарет (Гумилевский). Исторические сведения о раскольниках Черниговской губернии // Тр. Киевской духовной академии. – К., 1860. – Кн. 3. – С. 189-203; його ж: Филарет (Гумилевский) Историко-статистическое описание Харьковской епархии. – Харьков, 1857 – С. 244 – 245.; його ж: Филарет (Гумилевский) Историко-статистическое описание Черниговской епархии. – Чернишов, 1873. – Кн. 1. – С. 129.. Незважаючи на своє негативне ставлення до старообрядництва, цей автор намагався знайти документальні свідчення твердженням попередників. Архієпископ Філарет був, очевидно, першим дослідником який звернув увагу на те, що старообрядництво в Україні поширювалося виключно серед росіян.

В останній чверті ХІХ ст. особливий інтерес до проблеми розкольницьких слобод Гетьманщини стали виявляти світські історики. Більшість із них походила зі священицьких родів, а тому досить заангажовано ставилися до старообрядництва, вважаючи його наслідком неосвіченості російського народу. Одним з перших таких дослідників був Е.В. Барсов, який у 1884 році опублікував детальний опис документів з архіву М.А. Маркевича, що стосувалися проблеми „описних слобод” Барсов Е.В. Описание актов архива Маркевича, относящихся к истории Стародубских скитов // Чтения в императорском обществе истории и древностей Российских при Московском университете – 1884. – Кн. 2. – С.37 – 47. . Згодом у журналі „Київська старовина” з‘явилася публікація невідомого автора, у ній, на основі документальних джерел, коротко переказувалися обставини заснування на території Гетьманщини розкольницьких слобод, аналізувалася політика російських імператорів та українських гетьманів, стосовно цієї категорії населення Раскольничьи слободы в Черниговщине в первой половине XVIII в. // Киевская Старина – 1886. – Т. XVI. – С.398 – 400..

Помітний внесок у розробку проблеми зробив і видатний український історик О. Лазаревський, який значно розширив попередні уявлення про обставини та умови розселення розкольників, причини, що спонукали Петра І до утворення „описних слобод”. Досить детально дослідник описав окремі старообрядницькі слободи подавши інформацію про час заснування кожної з них, число дворів, заняття мешканців тощо Лазаревский А. Описание старой Малороссии: Материалы для истории заселения, землевладения и управления. – Т. 1: Полк Стародубский. – К.: Тип. К.Н. Милевского, 1888. – С. 440 – 465. .

Найбільш активно проблемою старообрядницьких поселень Гетьманщини займався у зазначених період викладач історико-філологічного інституту в Ніжині М.І. Лілєєв, більшість робіт якого стосувалися саме цієї теми. Слід відмітити значну здійснену ним роботу по віднайденню і публікації джерел з даної проблематики. Розглянувши обставини, які змусили старовірів вибрати для поселення саме цю територію, вчений дійшов висновку, вирішальну роль у цьому зіграло те, що вона була віддаленою від адміністративних центрів, до неї відносно легко можна було дістатися, а в разі небезпеки перейти за кордон Речі Посполитої. Крім того дослідник, спираючись на віднайдені документи, проаналізував та спростував ряд панівних на той час тверджень відносно діяльності перших „організаторів розколу” в Гетьманщині, причин та обставин виникнення „описних слобод”, становища їхніх мешканців. Він також зауважив, що становище старообрядців в „малоросійських слободах” вигідно відрізнялося від умов проживання їхніх одновірців у інших регіонах імперії Лилеев М.И. Новые материалы из истории раскола на Ветке и в Стародубье (XVII – XVIII вв.) — К., 1893. – 278 c.; його ж: Из истории поповщинского раскола. – К., 1915. – 112 с.; його ж: Из истории раскола на Ветке и в Стародубье XVII – XVIII в.в. – К., 1895. – 596 с.; його ж: Из истории раскола на Ветке и в Стародубье XVII – XVIII в.в. – К., 1895. – 596 с.; його ж: Из начальной истории раскола на Ветке и в Стародубье XVII- XVIII вв. // Известия историко-филологического института кн. Безбородко в Нежине. – Нежин, 1895. – Т.13 – 14; його ж: К вопросу о времени происхождения Стародубских и Черниговских раскольничьих слобод // Киевская Старина. – 1889. – Т.26. – С.377 – 401, 599 – 614..

Професор Київської духовної академії В.З. Бєлоліков розглянув релігійну ситуацію, що склалася в поселеннях старовірів в останній чверті XVIII ст. Досліджуючи діяльність ченця Никодима, одного з ініціаторів ідеї отримання старовірами трьох чинної ієрархії за допомогою держави та офіційної церкви, вчений намагався з‘ясувати причини її виникнення Белоликов В.З. Инок Никодим Стародубский (его жизнь и литературная деятельность). – К., 1915. – 470 с..

Чи не єдину етнографічну розвідку створив досить відомий тогочасний дослідник народного побуту старообрядців – І.С. Абрамов, який відвідав Стародубщину у 1908 році. Він описав особливості господарської діяльності їхніх жителів, шлюбні відносини, особливості віровчення тощо Абрамов И.С. Поездка в Стародубье // Материалы к истории и изучению русского сектанства и старообрядчества / Под ред. В. Бонч-Бруевича. – СПб., 1910. – Вып. 3.– С. 283 – 298..

Таким чином історики цього періоду окреслили основні підходи до вивчення проблеми існування „описних розкольницьких слобод” на території Гетьманщини, запровадили до наукового обігу великий масив раніше невідомих документальних джерел, визначили головні напрямки та основні проблеми подальших досліджень.

Найменш плідним для вивчення даної проблеми виявився третій – радянський період. Основною особливістю підходу радянських істориків до вивчення даної проблеми було домінування в науці класових уявлень про перебіг історичного процесу. У зв‘язку з цим релігійному рухові, в тому числі й старообрядництву, приділялося зовсім мало уваги. Крім чітко вираженого атеїстичного характеру, роботи того часу мали ще принаймні дві характерні особливості. По-перше, проблема „описних слобод” порушувалася у більшості з них лише фрагментарно і не була спеціальним предметом дослідження. По-друге, пожвавлення інтересу до цієї проблематики з 1970-х рр., супроводжувалося зосередженням уваги дослідників виключно на вивченні книжної та духовної культури мешканців регіону.

У 1920-30-х рр. окремі аспекти історії „описних слобод” з позицій класового підходу висвітлив у своїй синтезі з історії РПЦ М.Н. Нікольський, який зосередився на дослідженні соціальних витоків старообрядництва. Він, зокрема, наголошував на тому, що перші поселенці були купцями, які, розбагатівши на новому місці, за допомогою „гіпнозу старої віри” поставили в економічну залежність інші категорії розкольників Никольский Н.М. История русской церкви. – М.: Политиздат, 1983. – С. 156, 238.. Нового імпульсу вивчення даної проблеми набуло лише у 70-ті рр. ХХ ст., після того як наукова бібліотека МГУ направила у цей регіон ряд археографічних експедицій. Наслідком цього стало суттєве розширення поля дослідження. Предметом зацікавлення вчених стали культурні особливості старообрядницького населення цього регіону: іконописання, спів, усна й писемна традиція, фольклор і народна творчість Поздеева И.В. Археографические работы московского университета в районе древней Ветки и Стародуба (1970 – 1972 гг.). // Памятники культуры. Новые открытия, 1975. – М.: Наука, 1976. – С. 52 – 69; Гусева Э.К. Памятники старообрядческой живописи конца XVIII – XIX вв. // Русские письменные и устные традиции и духовная культура (по материалам археографических экспедиций 1966-1980 гг.): Сб. статей – М.: Изд-во МГУ, 1982. – С.151 – 156; її ж: Старообрядческое исскуство на Брянщине и Гомельщине. // Из истории фондов научной библиотеки Московского университета. – М.: Изд-во МГУ,1978. – С. 130 – 135; Богомолова М.В., Кобяк Н.А. Описание певческих рукописей XVII – XX вв. Ветковско-Стародубского собрания МГУ // Рус. Писменные и усные традиции и духовная культура: (По материалам археографических экспедиций 1966 – 1980 гг.). Сб. статей – М.: Изд-во МГУ, 1982. – С. 182 – 201; Игошев Л.А. К вопросу о значении традиций древнерусского певческого искусства (по материалам археографического обследования Ветковско-Стародубских слобод) // Рус. письменные и устные традиции и духовная культура: (По материалам археографических экспедиций 1966-1980 гг.). Сб. статей – М.: Изд-во МГУ, 1982. С. 156 – 237. Кобяк Н.А., Кукушкина О.В. Филологические разыскания в рамках комплексных исследований района старообрядческих слобод Брянщины и Гомельщины: Из истории фондов научной библиотеки Московского университета. – М.: Изд-во МГУ,1978. – С.120 – 129..

Особливістю сучасного стану вивчення історії старообрядницьких поселень у Гетьманщині є те, що на тлі загального зростання кількості робіт з старообрядницької проблематики, Стародубським слободам приділяється, як і раніше, недостатньо уваги. Розробкою цієї проблеми займається не велике число українських та російських науковців. Серед українських дослідників слід виділити В. Мордвінцева Мордвінцев В. Політика Російської імперії щодо старообрядців у першій половині XVIII ст. // Укр. богослов. – Іст. і теолог. щорічник. – К., 2003. – Вип. 2. – С. 254 – 266.; його ж: Старообрядницькі громади України другої половини XVIII ст. та ставлення до них влади. // Соціум: альманах соціальної історії. – К.: Ін-т історії НАН України, 2002. – Вип. 1. – С. 191 – 202. та Г. Станкевича Станкевич Г. Чернігівські старообрядницькі слободи (смт. Добрянка і Радуль Ріпкинського району) за матеріалами перепису 1729 року.// Сіверянський літопис. – 2002. – № 6. – С. 32 – 46; його ж: Светская и церковная власть и старообрядцы на Черниговщине в последней четверти XVII – XVIII вв. // Старообрядчество: история, культура, современность. Материалы. М., 2002. – С. 31 – 42., які основну увагу зосереджують на вивченні та аналізові державної політики щодо „описних слобод” та стосунках їхніх мешканців з офіційним православ‘ям. Російська історіографія представлена в основному роботами краєзнавців – А.Г. Кубліцкого Кублицкий А.Г. Перекрестов Р.И. Ранние иночские поселения старообрядцев Стародубья и слободы Зыбкая в XVIII в. // Старообрядчество: история, культура, современность: Материалы. – М., 2002. – С. 72. – 77; його ж: Старообрядчество в борьбе за независимость // Старообрядчество как историко-культурный феномен / Материалы междунар. науч.-практич. конференции “Старообрядчество как историко-культурный феномен” (Гомель, 27 – 28 февр. 2003 г.): Гомель: ГГУ, 2003. – С. 136 – 138. , А.І. Піддубного Поддубный А.И. Злынковская земля сквозь дымку времени. Ист. очерки. – Клинцы, 2000. – 192 с; його ж: Из истории поселения слободы Зыбкая по материалам переписей обывателей слободы 1729 г. и 1736 г. // Актуальные проблемы современного лингвистического, литературного, исторического и естественнонаучного краеведения – Новозыбков, 2001. – С. 32 37; його ж: Был ли Емельян Пугачев в старообрядческом Климовском монастыре // Клинцовский летописец: Сб.– Клинцы, 2004. – Кн. 1. – С. 420 – 432. та Р.І. Перекрестова Перекрестов Р.И. Источники накопления капиталов старообрядцами Стародубья в начале XVIII в. // Старообрядчество: история, культура, современность. Материалы. М., 2002. – С. 78 – 83; його ж: К вопросу о переселенческих потоках крестьян из России в конце XVII – начале XVIII века. // Старообрядчество как историко-культурный феномен / Материалы междунар. науч.-практ. конференции (Гомель, 27 – 28 февр. 2003 г.): Гомель: ГГУ, 2003 – С. 136 – 138; його ж: К вопросу о заселении слободы Клинцы // Клинцовский летописец: Сб. – Клинцы, 2004. – Кн. 1. – С. 28 – 34; його ж: Структура переселенческих потоков из России и Польши в старообрядческие слободы Малороссии в конце XVII – начале XVIII веков по материалам переписи обывателей Государевых описных раскольничьих слобод 1729 года. // Там же, С. 70 – 154; його ж: Клинцовская живопись // Старообрядчество: история, культура, современность – М., 2005. – Т. І. – С. 377 – 390. . Серед них необхідно виділити роботи Р.І. Перекрестова. З багатьох проблем, яких торкається цей автор, найбільшу цінність для нашої теми мають роботи, присвячені міграції старовірів на територію Гетьманщини. Переселенський рух розкольників до Гетьманщини, за його твердженням, був не стихійним, а добре організованим і добре спланованим.

Отже, вивчення проблематики робіт засвідчує, що дослідженню демографічних процесів у старообрядницькому соціумі Гетьманщини приділялося найменше уваги. Проте це питання є надзвичайно важливим, оскільки демографічна поведінка слобідського населення значною мірою впливала на релігійні, соціальні, політичні й економічні процеси на території Північної Гетьманщини у XVIII ст.

Підрозділ 1.2 „Джерела з історії старообрядницьких поселень Гетьманщини” присвячений аналізові найголовніших джерел, котрі, залежно від походження й інформаційного наповнення, поділені на дві групи.

До першої відносяться джерела статистичного характеру, на підставі яких визначалися головні демографічні параметри досліджуваної мікрогрупи. Вони є досить об‘ємними й репрезентативними. Перш за все це переписи старообрядницького населення Малоросії, які проводилися у першій половині XVIII ст.: 1715-1718 рр., 1729 та 1736 років. Переписи зберігаються у фонді Сенату Російського державного архіву давніх актів (ф.248) та фонді Київської губернської канцелярії Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (ф.59). Окремі фрагменти перепису 1729 р. публікувалися відомим істориком розкольницьких слобод М.І. Лілєєвим Лилеев М.И. Новые материалы из истории раскола…. – С. 115 120., українським дослідником Г.П. Станкевичем Станкевич Г. Чернігівські старообрядницькі слободи... – С. 44 – 46. та російським краєзнавцем Р.І. Перекрестовим Перекрестов Р.И. Дело о переписи обывателей Государевых описных раскольнических слобод Малороссии 1729 года // Клинцовский летописец: Сб. – Клинцы, 2004. – Кн.1. – С. 51 69.. Ці документи є подвірними описами, які включають в себе повідомлення про те, коли, на чиїх землях і хто саме осаджував ту чи іншу слободу, дані про мешканців окремих дворів – вказуються імена, вік, стать, походження, кількість дітей, основні заняття, сума сплачуваних податків.

Значною мірою, ці джерела доповнюються статистичними відомостями, які з 50-х рр. XVIII ст. стала подавати до Сенату Київська губернська канцелярія і які, відповідно, зберігаються у її фонді. Особливо цінними є вміщені в них дані про рух населення, які дозволяють дослідити рівень та напрямки міграційних рухів і визначити відповідні коефіцієнти.

Особливу цінність серед цієї групи джерел мають ревізькі реєстри – подушні переписи населення в Російській імперії, які з 1765 р. були поширені й на територію Гетьманщини (ЦДІАК України, ф.ф. 206, 1907). Дані, які в них містяться, дають можливість з‘ясувати показники народжуваності, смертності, приросту й руху населення, а також розглянути шлюбну поведінку й визначити рівень шлюбності.

Одне з центральних місць серед статистичних джерел посідає Генеральний опис Лівобережної України 1765-1769 років, більш відомий дослідникам як Румянцевський опис Малоросії. Результати переписів старообрядницьких слобод знаходяться у 116 та 117 книгах опису, які зберігаються у ф.57 ЦДІАК України. Це джерело дозволяє досить детально розглянути склад і структуру населення, визначити місцевість із якої походили окремі родини та час їхнього приходу в Гетьманщину. Відомості про стан здоров’я кожного внесеного в опис мешканця, дають можливість більш детально проаналізувати причини смертності та хвороби, які були поширені серед слобожан і впливали на цей процес.

Другу групу складають ділові документи різноманітних адміністративних установ того часу, що стосуються „описних” слобод. Їх у свою чергу теж можна класифікувати за кількома видами: законодавчі та виконавчі акти, які надходили до Київської губернської та Генеральної військової канцелярій з Сенату й Колегії закордонних справ; різноманітні звіти керівників органів слобідського самоуправління та урядовців які посилалися в слободи для виконання спеціальних доручень; скарги і суперечки пов‘язані з усілякими конфліктами, перш за все земельними, у які доволі часто втягувалися представники досліджуваної спільноти. Створена таким чином джерельна база стосується різноманітних аспектів слобідського життя: чисельності населення, сплати податків, виконання рекрутської повинності, економічної діяльності, видачі паспортів, прийняття переселенців з інших регіонів імперії та з-за кордону тощо.

До цієї ж групи джерел слід також віднести скарги і суперечки, пов‘язані з різноманітними конфліктами, у які доволі часто втягувалося місцеве населення. Слобідські обивателі скаржилися на волосне правління, Стародубську полкову канцелярію, свавілля офіцерів і солдатів російських полків, розквартированих у регіоні та ін. Однак найчастіше предметом суперечок були землі та угіддя, за які слобожани змагалися з мешканцями сусідніх полкових сіл та місцевими поміщиками. Серед останніх були не лише представники генеральної старшини Гетьманщини, а й найвищі урядовці імперії.

Усі ці документи зосереджені в різноманітних фондах – Сенату та Розкольницької контори РДАДА (фф. 248, 288), Генеральної військової канцелярії (ф. 51), Стародубської полкової канцелярії (ф. 64), Новгород-Сіверського намісницького правління (ф. 206) ЦДІАК України, особистому фонді М.І. Лілєєва (ф. 127 ІР НБУ ім. В.І. Вернадського) та ін. Однак у зв‘язку з тим, що „описні розкольницькі слободи” з початку свого існування як єдиної адміністративної одиниці і майже до кінця XVIII ст. знаходилися у підпорядкуванні Київської губернської канцелярії, основний масив документальних джерел накопичився саме в її фонді (ф. 59).

У цілому комплекс джерел репрезентативний і дозволяє дослідити демографічну ситуацію, що склалася у старообрядницьких поселеннях Гетьманщини у другій половині XVIII ст. та проаналізувати основні демографічні параметри старообрядницького соціуму (народжуваність, смертність, приріст населення), визначити особливості функціонування інституту шлюбу і сім‘ї.

Другий розділ „Методологія та методи дослідження” присвячено аналізові методологічного підґрунтя та розкриттю основних наукових методів і дослідницьких методик використаних у дисертаційному дослідженні.

У підрозділі 2.1 „Методологія й теоретичне підґрунтя роботи” вказується, що в основу методологічних підходів даної роботи покладено системний аналіз, антропоцентризм та міждисциплінарність. Системний підхід забезпечує ефективність дослідження, дозволяє цілісно розглянути весь аналізований процес, а також робить можливим вивчення даного об‘єкта в усьому його багатоманітті. Традиційне суспільство, до якого належить досліджувана у дисертації мікрогрупа, являє собою сукупність стереотипно повторюваних його членами ритуальних та раціональних дій і уявлень, які можна розділити на ряд систем чи підсистем. У нашому випадку такими підсистемами виступають демографічна поведінка (народжуваність, смертність та приріст населення) і шлюбно-сімейні відносини (шлюбність, тип і структура родини, розподіл ролей між статями, становище жінки).

Основою сучасних історико-антропологічних досліджень є історична ментальність. Головним завданням дослідників, що працюють у цьому напрямку являється вербальна реконструкція світу заданого мовою, традицією, вихованням, релігійними уявленнями тощо. Використання методології історії ментальностей у