КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ВІЛЬНА ЯРОСЛАВА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 821.161.2 (Квітка-Основ’яненко)

Ідейно-естетичниЙ феномен творчості

Г.Квітки-Основ’яненка: Герменевтичний АСПЕКт

10.01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

КИЇВ – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії української літератури

і шевченкознавства Інституту філології Київського національного

університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант – доктор філологічних наук, професор,

завідувач кафедри історії української

літератури і шевченкознавства

Задорожна Людмила Михайлівна

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Ткачук Микола Платонович,

Тернопільський національний педагогічний

університет ім.Володимира Гнатюка, завідувач

кафедри української літератури, декан

філологічного факультету

доктор філологічних наук,

Козачок Ярослав Вікторович,

Київський національний авіаційний університет,

проректор, професор кафедри журналістики

доктор філологічних наук, професор

Дем’янівська Людмила Семенівна,

пенсіонерка

Провідна установа – Кіровоградський державний педагогічний

університет імені Володимира Винниченка, Міністерство освіти

і науки України, м.Кіровоград

Захист відбудеться “15” травня 2006 року о 10.00 год. на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д.26.001.15 із захисту дисертацій

на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при

Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

(01017, м. Київ, бульвар Шевченка, 14).

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці

імені М.О.Максимовича Київського національного університету

імені Тараса Шевченка (01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58)

Автореферат розіслано “14” квітня 2006 р.

Вчений секретар спеціалізованої

вченої ради Л.М.Копаниця

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Творчість Григорія Квітки-Основ’яненка – письменника першорядного, знакового, справедливо вважається явищем етапним у літературі.

Митець, як один із перших у європейській літературі творців “нової, чисто народної русько-української літератури” Франко І. Zarysy ruchu literackiego Rusinow // Зібр. тв.: У 50 т. – Т. 26. – К.: “Наукова думка”, 1980. – С. 352., залишив непроминальний слід у розбудові етико-гуманістичних традицій національного письменства, зумів теоретично обґрунтувати й зреалізувати в художній практиці нові засадничі принципи української літератури.

Свого часу П.Куліш завважував: “Імена Квітки (Основ’яненка) і Т.Г.Шевченка становлю я на першому плані й залишаюся при своєму переконанні, що вони прикрасили б будь-яку літературу, за вірністю живопису з натури й глибині сердечного почуття, нестача якого особливо виявилася в сучасній російській літературі. У ній... не вистачає... того гарячого, що б’є із серця струменя, який лише й перетворює твір словесності на коштовне надбання народу” Куліш П.О. Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги “Народні оповідання Марка Вовчка” // Твори: В 2 т. – Т. 2. – К.: Дніпро, 1989. – С. ..

Художня спадщина Г.Квітки-Основ’яненка, попри наявність поважної кількості досліджень різного плану потребує нині незаклішованої історико-літературної рецепції, об’єктивного визначення суті специфіки естетичних і світоглядних переконань прозаїка та драматурга, на часі, зокрема, й відстеження характеру еволюції історико-літературної думки про творчість Г.Квітки-Основ’яненка, від ще найперших спостережень (О.Бодянський, Є.Гребінка, О.Афанасьєв-Чужбинський, М.Костомаров, П.Куліш), що виявилися найвідповіднішими характеру смислової та художньо-естетичної суті мистецької спадщини Г.Квітки. Наявні історико-літературознавчі підходи в оцінці різних граней доробку митця, формуючись ось уже впродовж понад півтора століття, створили своєрідну парадигму цього розвитку, що виявляє не лише етапність та вагу студій над спадщиною письменника, але і якість, особливість поступування національної історико- й теоретико-літературної думки загалом. Ураховуючи тезу Х.Ортеги-і-Гассета, що “сьогоднішня наука коригує вчорашню, а завтрашня – сьогоднішню” Ортега-і-Гасет Х. Тема нашої доби // Вибрані твори. – К.: “Основи”, 1994. – С.352., вважаємо необхідним уточнити, конкретизувати, незрідка й переосмислити літературознавчі версії, зафіксовані у студіях М.Сумцова, Д.Багалія, І.Франка, С.Єфремова, П.Петренка, В.Бойка, Д.Чижевського, В.Петрова, М.Возняка, О.Білецького, Д.Чалого, О.Гончара, С.Зубкова, Є.Вербицької, О.Борзенка, В.Трофименко тощо. Зважаємо на те, що літературознавчі студії, інспіровані творчістю Г.Квітки-Основ’яненка, є, водночас, явищем, що постійно розбудовується, включаючи до своєї сфери щоразу новий спектр спостережень над творчістю митця. Цим забезпечується нове сприйняття ідейних і стильових констант цієї творчості, що, як естетичне явище, зайвий раз підтверджує: “Історія естетичного предмета – це історія його рецепції” Фізер І. Літературна теорія: нормативна регламентація чи понятійне осмислення естетичного факту // Слово і час. – 1994. – № 7. – С.65., а історія літератури – художня динаміка, надто тоді, коли це стосується концептуальної постаті в історії письменства, що явила новий “тип художньої свідомості”. Сутнісно важливим у цьому разі є те, що впродовж тривалого часу науково-неупереджене пізнання творчого феномена Г.Квітки-Основ’яненка унеможливлювалося пануванням казенно-ідеологічних приписів у літературознавстві, заґрунтованих на марксистській методології, міфах про класове “чуття” митця та соціодетермінації мистецтва.

І досі письменницькі здобутки Г.Квітки-Основ’яненка залишаються відповідним чином не поцінованими ще й тому, що його ім’я звично, проте упереджено, асоціюється з сентименталізмом, літературним напрямом, який не мав на українському ґрунті чітко окресленого національного обличчя, теоретичної аргументації та першорядних талантів. У випадку з Квіткою слід радше вести мову про сентиментальний пафос, що є генетичною ознакою української національної уснопоетичної традиції. Відтак потребує перегляду теза про сентименталізм митця з актуалізацією романтичного концепту й обґрунтуванням дискурсу стильового синкретизму його творчості.

У історії літератури знаходять своє відображення сутнісні загальні закономірності поступування естетичної думки певного періоду. Маємо це і тоді, коли йдеться про характеристику найпоказовіших ознак відповідного стилю доби, мистецького напряму, в руслі яких розгортається творчість конкретного письменника. Пам’ятаємо також про те, що стиль доби акумулює в собі найбільш сутнісні художні смаки, які є синтезом ідейних та естетичних пріоритетів. Творчість Г.Квітки-Основ’яненка засвідчила: “Ґрунт, на якому воно (мистецтво. – Я.В.) виростає, – це, очевидно, життя, але само воно не є життям як таким, а тільки одним з його моментів, естетичною його можливістю” Євшан М. Суспільний і артистичний елемент у творчості // Критика. Літературознавство. Естетика. – К.: “Основи”, 1998. – С.23.. Світ благородства, виняткової моральності, відтворений митцем, ставав ідеалом, на який орієнтувалися його сучасники. Творчі пріоритети Квітки позначилися на розвитку прози всього ХІХ століття; його художню манеру брали за взірець П.Куліш і Марко Вовчок, О.Стороженко і Ганна Барвінок, Данило Мордовець і А.Свидницький, І.Нечуй-Левицький і Панас Мирний, М.Гоголь, М.Лєсков, Ф.Достоєвський, М.Салтиков-Щедрін та інші. Окрім того, традиції Квітки помітні й у жанрово-стильовій та образно-тематичній структурі низки творів новітніх українських письменників. Саме тому в контексті дослідження творчості Г.Квітки-Основ’яненка значною мірою актуалізується проблема осмислення характеру впливів у найширших вимірах: на читача, та, як писав П.Куліш, “душу народу” і на подальший поступ національного письменства.

Важливим є те, що у житті, як і в своїй творчості, Г.Квітка-Основ’яненко виявляв риси української національної вдачі, постаючи попри весь обшир свого таланту, людиною поміркованою і скромною що, ймовірно, й спричинило нерозуміння дійсного масштабу особистості митця, обвинуваченню його у вірнопідданстві, в утвердженні “консервативних” патріархально-релігійних ідей чи т.зв. дворянської ідеології і под. З огляду на це, вважаємо за потрібне визначити критерії оптимізації в оцінках світоглядної орієнтації письменника. Адже довгий час домінантними конструктивами в цьому разі виступали погляди І.Франка про “ідейні грані творів” митця, які, рівнобіжно із деструктивами (обвинувачувальний пафос на адресу письменника М.Драгоманова, П.Христюка, П.Петренка), не давали можливості з історико-літературних позицій вповні об’єктивно окреслити характер етносоціальної свідомості Квітки, проблему філогенезу, зокрема, соціально-історичної зумовленості світогляду митця, характер його онтогенезу – руху по висхідній. Найпоказовішими етапами цього відрухового процесу вважаємо національні та релігійні орієнтації митця; до концептуальних моментів відносимо й осмислення духовно-творчого виміру плюралізму Квітки, а також феномен ідеалу прозаїка та драматурга.

Історико-літературний процес визначає необхідність адекватного сприйняття і, відповідно, рівноцінного витлумачення художніх творів Г.Квітки-Основ'яненка, що являє системоутворюючу суть герменевтичного осмислення творчості українського письменника. За такого обсягу рецептивного літературознавчого матеріалу, що нині співвіднесений з творчістю митця, своєрідним застереженням постає – як методологічна проблема – закоріненість досліджень саме в суспільно-історично детерміновану традиційну модель розуміння творів письменника.

Стоїмо перед необхідністю, отже, вибудови “системи надійно обґрунтованого пізнання” Гадамер Г.Г. Істина і метод. Основи філософської герменевтики. – Т.1. Герменевтика І. – К.: Юніверс, 2000, – С.7. об'єктивних орієнтирів при оцінці мистецької спадщини Г.Квітки-Основ'яненка, що спонукає до послідовної характеристики переданої нам рецептивної традиції і в той же час дає можливість подолати “...ілюзію цієї зоднобоченої герменевтики”, наголосивши на тому, що “...минулу подію не можна зрозуміти без її наслідку, а твір мистецтва відмежувати від його впливу. Історія впливів і тлумачень події чи твору минулого назагал тільки відкриває шанс зрозуміти їх у ще непрозорому для сучасників розмаїтті значень” Яусс Г.Л. Естетичний досвід і літературна герменевтика // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. – Львів: Літопис, 1996. – С.279..

Наразі, абсолютно очевидним є те, що творчому портретові Г.Квітки-Основ’яненка бракує цілісності й завершеності. Існує потреба всебічного, позбавленого внутрішніх суперечностей і здійсненого на новій методологічній основі осмислення ідейно-тематичної, стильової, світоглядної систем творчості письменника, уведення цих систем до сучасного національного наукового контексту задля оптимізації адекватної картини стану розвитку української літератури першої половини ХІХ століття.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження ідейно-естетичного феномена творчості Г.Квітки-Основ’яненка здійснювалося у межах комплексного плану науково-дослідницької роботи кафедри історії української літератури і шевченкознавства Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Тема роботи скоординована на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література”14 вересня 2004 року (протокол № 3).

Мета роботи – системний аналіз ідейно-естетичної специфіки художнього доробку Григорія Квітки-Основ’яненка, адекватне осмислення семантики текстів, рецепцій, форм інтерпретації творчості письменника крізь призму жанрових модифікацій, стильового діапазону, традицій і новаторства та світоглядних орієнтирів митця.

Реалізація цієї мети передбачає розв’язання таких конкретних завдань:

- комплексно проаналізувати існуючі квіткознавчі студії з метою сенсуальної ідентифікації примату літературно-критичного освоєння спадщини письменника та виявлення оптимальної характеристики рецептивної парадигми його творчості;

- обґрунтувати характер ідеологічних тенденцій у літературознавчому тлумаченні проблем, пов’язаних із творчістю митця;

- дослідити літературний спадок Г.Квітки-Основ’яненка у силовому полі стильового феномена: синкретизму, впливів, мистецьких традицій і художнього новаторства;

- у контексті новітніх наукових підходів охарактеризувати специфіку змістових, структурно-композиційних, жанрових, нараційних та образотворчих засад творчості письменника;

- осмислити домінантні світоглядні принципи прозаїка і драматурга, висвітлити їх взаємозв’язки з мистецьким набутком літератора під кутом зору національної ідентичності;

- визначити національні первні ідейно-естетичного феномена творчості Г.Квітки, місце та роль письменника в процесі становлення і розвитку нової української літератури;

- визначити роль Г.Квітки-Основ’яненка у примноженні традицій української літератури як складової світової культури, вивчивши специфіку трансформаційних процесів його мистецької спадщини.

Об’єктом дослідження став художній доробок Г.Квітки-Основ’яненка. Вирішення проблеми характеристики концептуально-феноменологічних, філософсько-антропологічних та екзистенційно-персоналістських засад літературного доробку письменника, вимагає прийняття оптимальної позиції, що активізує і залучає до чину досвід історичної герменевтики, як такої, що володіє належним інструментарієм для означення суті певної мистецької свідомості згідно можливого, притаманного певній добі, а також співмірного з цією добою пошуку.

Окреслена проблема розглядається у широкому контексті національного культурного життя відповідної епохи, що представляє митця як одного з фундаторів нової української літератури. Окрім художньої (проза, драматургія), аналізується й епістолярна спадщина Г.Квітки-Основ’яненка.

Предмет дослідження – осмислена в герменевтичному аспекті своєрідність ідейно-естетичної моделі творчості Г.Квітки-Основ’яненка як однієї з форм художнього мислення першої половини ХІХ століття.

З огляду на обсяг і неоднорідність першоджерельного матеріалу, в роботі застосовуються типологічний, історико-генетичний, порівняльно-історичний, рецептивно-інтерпретаційний та естетичний методи дослідження.

Герменевтичний концепт дослідження забезпечується як особистими спостереженнями авторки, так і врахуванням наукового досвіду низки, переважно українських, а також зарубіжних вчених у галузях: історії, теорії літератури й компаративістики (П.Куліш, М.Костомаров, М.Волков, І.Франко, М.Драгоманов, М.Сумцов, Д.Багалій, С.Єфремов, М.Зеров, М.Плевако, Д.Чижевський, М.Возняк, О.Білецький, І.Айзеншток, Є.Вербицька, П.Волинський, О.Гончар, С.Зубков, Н.Крутікова, О.Кульчицький, Д.Чалий, Д.Наливайко, М.Яценко, Г.Р.Яусс та інші); структуралізму (К.Леві-Строс, Ю.Лотман), філософії (Г.Сковорода, Ф.Шлейєрмахер, Г.Гадамер, М.Гайдеґґер, П.Рікер, К.Ерберг, М.Мамардашвілі, В.Розанов,); естетики (Л.Каждан, Х.Ортега-і-Гассет, В.Сеземан); релігієзнавства (М.Брайчевський, М.Парнюк, В.Пивоєв); природничих наук (П.Капіца, М.Ожеван) тощо. Їхні праці, володіючи значним теоретико-методологічним потенціалом стали теоретико-методологічною основою дисертації, сприяли забезпеченню комплексного підходу до об’єкта аналізу, а також сприяли виявленню концептуальних ознак художньої свідомості Г.Квітки-Основ’яненка, оптимізації аксіологічних моделей, зреалізованих митцем художніх явищ, характеру та якості співвідношення в його творчості об’єкта і суб’єкта. Осмислення загальнотеоретичних понять, уміщених у студіях названих та низки інших дослідників, актуалізувало сприйняття ідейно-естетичного феномена творчості Г.Квітки-Основ’яненка, дозволило репрезентувати нову концепцію сприйняття спадщини митця для подальшої розробки як загальних, так і часткових проблем квіткознавства.

Методологічною основою дослідження є концептуальні положення сучасної історії та теорії літератури, естетики, філософії, культурології.

Основне завдання дисертації реалізується на основі герменевтичного концепту дослідження, який дає змогу осмислити ідейно-естетичний феномен творчості Г.Квітки-Основ’яненка. За допомогою типологічного методу артикулюється діапазон типового в творчості письменника: як проекція, що репрезентує добу і націю; згідно історико-генетичного методу досліджується еволюційний характер світоглядних засад зачинателя української прози; на основі порівняльно-історичного аналізується характер впливів у творчості письменника; у відповідності з рецептивно-інтерпретаційним класифікуються і систематизуються провідні настанови в класичному і новітньому квіткознавстві; за вдавання до естетичного методу здійснюється поцінування публіцистичних та літературних творів Г.Квітки-Основ’яненка як непересічного художнього явища.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що художня творчість Г.Квітки-Основ’яненка і науково-рецептивний матеріал про неї вперше стали об’єктом системного осмислення під герменевтичним кутом зору як чільним.

У дослідженні базуємося на необхідності усвідомлення ще й того, що герменевтика як учення про розуміння виходить “... не з того, що самозрозумілим є не розуміння, а нерозуміння, яке є справжньою проблемою мистецтва тлумачення” Квіт С. Романтична систематизація герменевтики // Основи герменевтики. – К.: “КМ Академія”, 2003. – С.47.. Додамо також, що ідеться, безперечно, про об’єктивність оцінок при такому розумінні.

Новизна одержаних результатів полягає також у тому, що:

уперше сформовано загальну картину сутнісних ознак історико-літературного дослідження творчості Г.Квітки-Основ’яненка, схарактеризовано якісні показники наукових досліджень спадщини письменника в контексті тих чинників, що засвідчують певні еволюційні тенденції у їх структурі;

з метою усвідомлення іманентної суті естетичного феномена творчості Г.Квітки-Основ’яненка розкрито природу і наслідки поліфонізму традиційних підходів до визначення його стильових орієнтирів;

осмислено найпоказовіші художні й стильові пріоритети митця; доведено, що вони системно розвивалися у філософсько-естетичному векторі романтичного світовідчуття;

висвітлено іманентні динамічні зв’язки праці Г.Квітки-Основ’яненка – письменника з чинниками творчості літературних попередників та сучасників;

у парадигмально новій площині літературну спадщину митця введено до синхронно-діахронного контексту національної літератури нової та новітньої доби, а також європейського письменства перших десятиріч ХІХ ст.;

виявлено і проаналізовано фундаментальні інтенції світоглядних засад митця; в історико-літературному аспекті прокоментовано розуміння ним національного онтогенезу, естетичних та моральних ідеалів українського етносу;

запропоновано нові, найбільш відповідні творчості Г.Квітки-Основ’яненка підходи до осмислення зв’язків його світогляду та загальнокультурної семантики доби; відстежено вплив світоглядної позиції письменника на окреслення персонажної системи його творчості;

здійснено спробу створення загальноцивілізаційної парадигми творчості прозаїка і драматурга, визначено її провідні змістові та структурно-функціональні ознаки.

Особистий внесок автора. Дисертація є самостійним дослідженням. Отримані результати, теоретичні положення і висновки сформульовані безпосередньо автором.

Теоретичне значення дисертації. Осмислений матеріал, висновки і результати дослідження відкривають нові можливості для вивчення історико- й теоретико-літературних проблем, зокрема, специфіки розвитку українського романтизму, співвідношення світогляду й творчості; розробки цілісної концепції творчості Г.Квітки-Основ’яненка, формування сучасних підходів до прочитання класичного українського письменства загалом.

Практичне значення одержаних результатів. Здобуті результати сприятимуть розширенню проблематики подальших досліджень, можуть слугувати матеріалом для створення нових монографічних праць, підручників і посібників з історії української літератури, культурології, психоестетики, інших галузей гуманітарних знань, що вивчають специфіку художнього мислення. Положення, оприлюднені в роботі, можуть використовуватися при читанні нормативних курсів історії української літератури та культури, спецкурсів, спецсемінарів у вищих навчальних закладах.

Апробація роботи. Основні положення дисертації були заслухані та обговорені на засіданнях кафедри історії української літератури і шевченкознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка 14 листопада 2003 року, протокол № 6, науково-практичній конференції професорсько-викладацького складу КНУ (Київ, 2003), міжнародних та всеукраїнських щорічних шевченківських конференціях (2000, 2001, 2002, 2003, 2004, 2005), міжвузівській науковій конференції “Історична ретроспектива в українській літературі: від давнини до сучасності” (Київ, 2002), міжнародних наукових конференціях “Проблеми розвитку філології в Україні у контексті світової культури” (Київ, 2003), Всеукраїнська наукова конференція “Квітка-Основ'яненко та українська культура ХІХ – ХХІ ст.” Харківський державний педагогічний університет імені Г.С.Сковороди (2003), Міжнародній науковій конференції “Київські філологічні школи: історико-теоретичний спадок і сучасність”, 2005 рік.

Публікації. Основні наукові результати дослідження відбито у 24 друкованих роботах. Із них: монографій – 1, статей у наукових журналах і збірниках – 23.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури (509 найменувань).

Загальний обсяг роботи – 414 сторінок (369 сторінок – основного тексту).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано основні проблеми роботи та напрямки їх розкриття, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і наукову новизну праці, аргументовано теоретичне і практичне значення одержаних результатів, з’ясовано теоретико-методологічні засади дослідження, означено форми апробації та впровадження його загальної концепції.

У першому розділі роботи “Парадигма розвитку історико-літературного концепту в оцінці творчості Г.Квітки-Основ’яненка” розглядаються етапи сприйняття доробку знакового митця – як процес, що виявляє характерні прикмети еволюційності, поступу в напрямі осмислення творчості Г.Квітки. Сьогодні це осмислення, стаючи запорукою якості внеску цих студій у розбудову літературознавчої науки загалом, сформоване в значну галузь літературознавства. Художній рівень творчого спадку митця, як упевнюємося тоді, коли мова іде про Г.Квітку-Основ’яненка, стає прогностичним для виникнення поліфонізму акцентів у сприйнятті його творчої постаті. При цьому, переконуємося, зчаста нехтується закликом письменника до об’єктивного тлумачення творів літературознавцями, його вимогою до них забезпечити відповідність літературознавчої оцінки власне творчості митця.

У підрозділі 1.1. “Перший ступінь студій про Г.Квітку як ступінь найвищий” зауважуємо, що висока оцінка творчості Г.Квітки-Основ’яненка починається тезою М.Костомарова в його “Обзоре сочинений, писанных на малороссийском языке” (1843) про “возведення рідного слова на вищий ступінь розвитку”, тобто, визначення у творчості цього письменника позицій, важливих для сприйняття всієї української літератури, й таких, що забезпечують, водночас, нашій літературі достойне місце серед літератур світу. Важить при цьому й те, що в наступній своїй праці “Малорусская литература” (1871) М.Костомаров співвідносить мистецькі портрети Гоголя й Квітки: зрозуміло, як приналежних не лише до однієї літератури, але й як таких, що художньо надаються до співмірності.

Чітка і безстороння позиція П.Куліша у погляді на українську літературу дозволяє йому в праці “Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги “Народні оповідання” Марка Вовчка” охарактеризувати місце Г.Квітки в історії нашого письменства, визначаючи основоположною, пріоритетною роль цього митця в таких напрямах розвитку української літератури: 1.аспект зображення; 2. об’єкт зображення; 3. спосіб зображення; 4. характеристика і якість впливу зображеного на читача.

Перед нами – вияв цілковитого розуміння засобів і шляхів повноти реалізації письменника та вияв можливих аспектів “віддачі” літератури.

Далі від П.Куліша у кваліфікації заслуг Г.Квітки-Основ’яненка перед українською літературою та ролі письменника в процесі формування основних якостей цієї літератури сягає М.Сумцов, уперше охарактеризувавши не тільки засади народності митця, але й побачивши у нього ясне і чітке розуміння суті станової специфіки суспільства, а також наявність цілковито сформованого стильового підходу в зображенні життя.

На ім’я Г.Квітки-Основ’яненка як на верховний авторитет при вирішенні питань, що мають важливий суспільний та політичний характер у долі українського народу покликається І.Франко; безперечним взірцем для нього є цей митець і як такий, що здатний засвідчити лексичне багатство української мови, а також забезпечити цілий комплекс вимог, котрому підлягає сполучувана з класичною парадигмою митця, спроможного представити народ, творчість письменника. Визначаємо заслугу І.Франка у оцінці ролі Г.Квітки в жанровому новаторстві української літератури, в розбудові тематичної поліфонії прози та драматургії нашої літератури, у формуванні системи образів української літератури та у визнанні її світової першості при творенні позитивного образу з середовища народу, у становленні мистецьких засад українських письменників, у трансформації світоглядних засад митця під безпосереднім впливом проблем, основоположних для його творчості. Водночас, відзначаємо нечіткість і неповноту в І.Франка оцінки стильової моделі творчості Г.Квітки-Основ’яненка та визначаємо можливі причини такої оцінки.

Студії про Квітку в ХІХ ст. рухаються у своєму розвиткові кількома напрямами: біографічне квіткознавство; окреслення спадщини митця як важливого фактора розвитку української літератури; вивчення стильової особливості творчості письменника; новаторство митця в образно-тематичному розвиткові не лише української, але й світової літератури; кваліфікація художніх та естетичних якостей окремих творів письменника.

У підрозділі 1.2. “Новітні студії про Г.Квітку. Основні якості парадигми” аналізуються здобутки галузі в основних напрямах пошуку цієї доби: творча біографія митця, світоглядні засади письменника, а також особливість стильових явищ у творчості Г.Квітки.

Концептуальність у міркуваннях зауважуємо в працях Вас.Бойка, який, проте, не усвідомлює можливості права за письменником явити не лише свою добу, але і своє бачення цього часу; це виявляє і певний симптом у подальших квіткознавчих спостереженнях, а саме: маніпулювання літературної критики певними фактами творчості письменника. Не менш концептуальними є і квіткознавчі спостереження І.Айзенштока, який звертає увагу на такі проблеми, пов’язані з творчістю письменника, як необхідність достатньо об’єктивованої концепції переходу Г.Квітки до писання українською мовою (це питання підтверджує чинніcть низки невирішених проблем, до яких постійно повертатиметься літературознавство), а також необхідність кардинального вирішення проблем стильової приналежності творів митця, та, рівно, й того, що в стильовому плані є визначальним для його творчості.

Квіткознавство означеної доби завдячує Д.Багалієві у розбудові наукового осмислення біографії Квітки, у обґрунтуванні необхідності тематичної і стильової кваліфікації прозової спадщини Г.Квітки, а також у глибокій оцінці історіософської концепції Г.Квітки-Основ’яненка.

Пріоритетним для низки подальших літературно-критичних спостережень новітньої епохи стає прагнення побачити в письменникові свого сучасника; з цієї позиції акцентується на вадах його світосприйняття, огуджується пошук нових виражальних можливостей у творчості, соціологізується стильова парадигма тощо.

Важливим внеском у національне літературознавство вважаємо тезу С.Єфремова про межі, в яких стала можливою реалізація свободи Г.Квітки-Основ’яненка як митця та його випереджальність у цьому разі для літературного процесу своєї епохи.

Як першопроходця-прозаїка в системі української літератури XІX ст. оцінює творчість письменника Д.Чижевський. Дослідник тематично групує прозу митця, виділяючи в ній такі тематичні вузли, що концентрують увагу на стилетворчих факторах прози Г.Квітки та виділяє константу в системі образів прози письменника. Опонуємо, водночас, дослідникові тоді, коли він віддає перевагу Г.Квітці-Основ’яненкові-класицисту, а також, заявляє про необхідність “нової ідеології” в системі української літератури, не бачачи цієї “нової ідеології” (жанрово-тематичний і образний плани) саме в творчості Г.Квітки-Основ’яненка.

Українську історико-літературну думку в погляді на спадщину митця репрезентують також дослідження В.Петрова, М.Возняка; останній, вважаємо, найбільш обґрунтовано після М.Костомарова та П.Куліша обстоює тезу про відсутність у системі стильової парадигми творчості Г.Квітки сентименталізму – явища чужого для нашої літератури, з огляду на потужні традиції в ній української народної лірики, що несуть із собою не лише певні мотиви, але й настанови у трактуванні системи образів, як і, утім, у трактуванні самої моделі певного образу. Зупиняючись на проблемі внеску митця в розбудову традицій нової української літератури, М.Возняк зауважує, як Г.Квітка не лише розвиває, але й наскільки далі пішов письменник порівняно із творчістю І.Котляревського – також зачинателя етапних рубрик у контексті української літератури.

По-новому осмислюється роль та особливість впливу творчості митця на жанровий і образно-тематичний стрій української літератури у її подальшому розвиткові наступним етапом розвитку нашого літературознавства, що його представляє О.Білецький. Концептуальністю і виваженістю позначена позиція вченого у ставленні до світоглядних засад Г.Квітки, в основі яких – позитивне бачення світу й пошук у конкретному реальному світі романтичного ідеалу. Зауважуємо аналогічний конструктив і у пошукові Н.Крутіковою оптимальної моделі впливу (Квітки і на Квітку) за умов художнього діалогу або полілогу.

Резерви цього етапу досліджень про Г.Квітку-Основ’яненка вбачаємо у міркуваннях літературознавців (зокрема, Д.Чалого) про механічне засвоєння митцем традицій російської сатиричної літератури ХVШ ст.; у Є.Вербицької до таких резервів відносимо підміну проблемного підходу в оцінці художніх явищ спадщини митця вдаванням до аналізу фабульної структури твору; в О.Гончара – кваліфікацію протиріч між засадами творчості письменника, ґрунтованими на демократизмі й спричиненими походженням Квітки та його становою приналежністю, особливість сприйняття певних державних інститутів та посадових осіб. Тяжінням до описовості позначена характеристика творів Г.Квітки-Основ’яненка у С.Зубкова; водночас, вона достатньо розлога для здійснення низки паралелей із явищами художнього плану в російській літературі, хоч такого аспекту спостережень дослідник у своїй праці не розвиває; зауважуємо, проте, в ученого належну відповідь тим літературознавцям, які, виявляючи позаісторичність і волюнтаризм міркувань, фахово некоректно кваліфікують усю творчість митця на основі окремих зразків його доробку.

Головною характеристикою квіткознавчих студій цього періоду, вважаємо їх неповноту (а, отже, необ’єктивність), соціологічну тенденційність у новітню епоху, надто в узалежненні стильової і образно-тематичної характеристик Квітчиної творчості від класової приналежності письменника, а також відсутність достатньої доказової бази, тобто конструктиву при оцінці основоположних засад творчості митця та, що основне, відсутність розуміння того, що своєю прозою Квітка створює в українській літературі привід для розмови про національну школу, при тім такого художнього ґатунку, що дозволяє не лише співвідносити його творчість із західноєвропейською літературною традицією, але й вести мову про значну хронологічну випереджальність творчості митця, надто при формуванні в літературі знакового образу (селянина), порівняно з німецькою, французькою чи російською літературними традиціями; це сприяє появі можливості розуміння того, що “саме діалектика національного і загальнолюдського в мистецтві пояснює, чому світовий історико-художній процес являє собою не низку паралельних національних ліній, а складну мережу взаємних перетинів, впливів, запозичень, обмінів, зближень і розходжень” Каган М. Эстетика как философская наука. СПб.: “Петрополис”, 1997. – С.416.

.

У підрозділі 1.3. “Концепція квіткознавства 80 - 90х рр. XX ст.” зауважуємо зростання її деестетизації та, відповідно, соціокультурних чинників, згідно яких творчість письменника осмислюється не лише з класових, соціологічних засад, але й піддається блокуванню в плані кваліфікації мистецького та духовного масштабу митця; впливу стагнаційних чинників зазнає і стильова амплітуда творчості Г.Квітки-Основ’яненка. Чи не найбільш ґрунтовно у 80-і рр. ХХ ст. у квіткознавстві кваліфікуються теоретико-літературні проблеми: попри стильову роль творчості митця, аналізується роль Г.Квітки у становленні прозових жанрів української літератури, здобуваються на оцінку явища поетики творчості Г.Квітки-Основ’яненка: функція комічного в творах, образ оповідача у письменника, засоби гумору та сатири.

Дедалі виразніше виявляє себе проблема зіставлення творчості Г.Квітки зі спадщиною інших митців – творчі паралелі; при цьому чи не найбільшу неспіввіднесеність (поліфонізм) думок дослідників простежуємо в оцінці літературознавцями стильової моделі творчості письменника за наявності вельми широкої амплітуди кваліфікації особливостей цієї моделі (В.Трофименко).

Для спостережень дослідників 90-х рр. особливу вагу має теза про сутність національної самосвідомості Г.Квітки (Л.Горболіс, О.Борзенко); при цьому, за нашими спостереженнями, переобтяжується залежність націєтворчого чинника у свідомості Г.Квітки від релігії. Доцільніше було б у цьому разі, гадаємо, зауважувати проникливе осягання письменником того, що в морально-етичному плані для нації ставало конструктивом, здатним доповнюватися іншими етико-естетичними програмами (окремі з яких забезпечує і релігія) – з тим, щоб явитися згодом і як, водночас, націєтворчий складник, і як загальногуманістична категорія буття. Саме тому, вважаємо, своїм розумінням національної суті особистості – як осяганням, у остаточному результаті, її достоїнства, пройшовши посередництвом власного життєвого і творчого досвіду шлях становлення національної самоідентифікації, Г.Квітка у своєму доробку і являє не тільки високий взірець розуміння української нації, але й дає відповіді на численні питання, що стоять перед елітою, насамперед, і, врешті, перед усім українським народом уже доволі тривалий час.

Народна, національна основа спадщини Г.Квітки-Основ’яненка, на нашу думку, спричинилася до випереджального внеску Квітчиної творчості в скарбницю світової літератури, адже ведучи мову саме про національне життя народу, заторкнувши певні теми, митець звернувся і до відповідних образів, доти не знаних ні західноєвропейською, ні російською літературами.

Для студій про Г.Квітку цього періоду каменем спотикання зостається, проте, візія стильової парадигми творчості письменника, що зумовлено, вважаємо, волюнтаристським постулюванням літературознавчої моделі та підпорядкованості її онтологічним і суспільним схемам, із полону яких або неспроможні виборсатися дослідники, або не воліють здійснити це (О.Гончар, М.Яценко).

Історико-літературний концепт оцінки творчості Г.Квітки-Основ’яненка дозволяє зробити висновок про амбівалентність парадигми її розвитку. З одного боку, спостерігаємо висхідний шлях у кваліфікації естетичної якості творчості Г.Квітки у таких дослідників, як П.Куліш та М.Костомаров, а, з другого, зауважуємо, як ці основоположні тези почали руйнуватися певними міркуваннями М.Сумцова та низки дослідників новітньої доби, починаючи з П.Петренка. ХХ ст. започатковує і низку стереотипів ув огудженні Квітки, зокрема, в педалюванні на сентиментальній природі стильової моделі творчості письменника, а також у намаганнях накинути письменникові роль не першовідкривача, а того, хто йде у фарватері російської літератури. Науково необґрунтованими видаються нам і намагання окремих дослідників початку ХХ ст. надмірно революціонізувати творчість Г.Квітки. Однак важливою прикметою досліджень цієї доби стає співвіднесення творчості Г.Квітки-Основ’яненка з певним філософським концептом. Такими, на наш погляд, є квіткознавчі студії С.Єфремова, з визначеними націєтворчими складниками творчої спадщини письменника.

Виокремлення у квіткознавстві виключно ідейного чинника для кваліфікації творчого потенціалу письменника, що відбувається у цю добу, вважаємо некоректним, оскільки світоглядно-ідейні засади митця вбирають у себе суспільний чинник лише як складову, поєднуючись із естетичними, релігійними, етичними та іншими позиціями. Окрім того, осмислення ролі та значення митця в літературі належить, на нашу думку, здійснювати без штучного завищення вимог до його творчості, надто, коли концепції митця володіли, згідно своєї епохи, випереджальним характером. Таке завищення “вириває” світоглядні засади письменника з контексту його творчості, а вона, поза сумнівом, носить на собі знак епохи. Оманливе бажання творити із митця, що жив півтора століття тому, нашого сучасника, виявляє невміння або небажання дослідників осягнути весь комплекс значення такого письменника насамперед для сучасної йому доби, яка покликала народження його як письменника.

Ось уже півтора століття Г.Квітку судять за чужими не тільки йому, як особистості, але й всієї його творчості критеріями, тим часом як він, згідно кантівського визначення генія, явив свої власні критерії, причому в масштабах цілої культури. У квіткознавстві можливо більше, ніж деінде, методологічно виправданою видається практика герменевтичного підходу – реставрація того, що, за В.Дільтеєм, можна назвати “життєвою єдністю” або гуманістичною спрямованістю творчості письменника.

Українська літературна критика, зокрема, в погляді на творчість Г.Квітки-Основ’яненка, ще раз підтверджує: “значні заслуги в осмисленні й обґрунтуванні далеких шляхів розвитку літератури, організації літературного процесу в Україні” Федченко П. Формування естетичної думки та літературної критики на Україні // Історія української літературної критики. – К.: “Наукова думка”, 1988. – С.24., а історія літератури постає як “рух ідей” Івашків В. Творча діяльність Пантелеймона Куліша 1840-х років і фольклор //Українська філологія: школи, постаті, проблеми. – Ч.П. – Львів: “Світ”, 1999. – С.27., надто, коли це стосується концептуальної постаті в історії літератури.

Українська художня свідомість першої половини ХІХ ст., адекватно реагуючи на романтичні тенденції в українській літературі, виявляє, водночас, характерні ознаки синкретичності стильових явищ – навіть у коді творчості одного письменника.

У другому розділі роботи “Стильовий феномен творчості Г.Квітки-Основ’яненка” розглядаються особливості цієї парадигми, що з’ясовує еволюційну динаміку оцінок стильової природи творчості Г.Квітки.

У підрозділі 2.1. “Первісний стильовий канон в оцінці творчості Г.Квітки-Основ’яненка” як незаперечне розцінюємо те, що відмовитися від розуміння реалістичного світосприйняття, наявного в творах письменника, означає відмовитися від адекватного авторському задумові їх сприйняття, оскільки в цьому разі безперечну довіру вселяє думка такого оцінювача творів митця, як Г.Г.Вульф. Ця думка є суголосною тій концепції, що її в своїх дослідженнях репрезентують сучасники Г.Квітки – М.Костомаров та П.Куліш. Усі наступні літературознавці одностайні в твердженнях про активну життєву, громадянську позицію письменника, що зініціював низку важливих літературних подій культурного життя Харкова, коли тут своє піднесення переживає Харківська школа романтиків, творчість яких ґрунтувалася на врахуванні національної специфіки психологічного і розумового складу, тобто ментальності українського народу, що невід’ємним є від ідеї розбудження і національної свідомості українців. Це середовище стало для Г.Квітки-Основ’яненка тією духовною реальністю, в якій відбувалося становлення його художньої свідомості. Вона не тільки вбирає в себе зміст інтелектуальної насиченості епохи, але завдяки їй вступає в конфлікт із реальністю, що реалізовується посередництвом буття Г.Квітки як митця; завдяки цьому він отримує здатність до творення нової реальності, інспірованої впливом філософсько-романтичних ідей.

Оцінка літературного доробку митця з позиції, що відповідає увазі до цієї реальності, як і, утім, увазі до вдачі народу, про якого мова іде в творчості Г.Квітки, буде знехтувана, в суті, тими літературознавчими візіями, серед яких помітне місце посіла російська літературна критика, зокрема, статті М.Полевого про письменника, замітки і рецензії В.Бєлінського, статті й нотатки про Г.Квітку-Основ’яненка в журналах “Телескоп”, “Северная пчела”, “Современник”, “Сын Отечества”, “Отечественные записки” за 1831-1857рр., а також у працях із історії літератури Пипіна, Спасовича, (1865 р.) та Петраченка, (1861 р.), в яких дедалі настійніше проводиться думка про засадничо сентименталізм як стильову орієнтацію творчості Г.Квітки. Зважимо: у цей час письменник неодноразово подає в художній формі чітко артикульовану, з елементами бурлескної манери пародію на сентиментальні твори, що спостерігаємо, зокрема, в дилогії, де головним героєм постає Шельменко.

Небезпека помилки в оцінці стильового спрямування творчості Г.Квітки полягала не лише у тому, що не враховувала національної специфіки ментальності, але й у тому, що концепція російської літературної критики будувалася на відмінних від національної специфіки української ментальності стереотипах; так виникла ситуація, коли, оперуючи іншим розумінням ментальності, літературна критика стала оцінювати творчість письменника, володіючи кліше, що відповідало способові сприйняття певного художнього явища літературною критикою, однак не способу сутнісного сприйняття цього явища, до якого це кліше застосовується.

Уже першими дослідниками творчості митця, зокрема, М.Костомаровим, визначається небезпека неадекватного сприйняття стильової манери письменника, однак – внаслідок низки відомих історичних причин, що здійснювали посутні корективи в українському історико-літературному процесі, цим застереженням було знехтувано, й українська літературна критика, услід за “великоросійськими критиками” стала бачити в авторові перших прозових творів українською мовою, надто – повістей, насамперед і тільки сентименталіста. Цей стереотип у сприйнятті творчості митця діє і досі. Проте усе зводиться не лише до цього стереотипу: у погляді на стильову спрямованість творів Г.Квітки в української літературної критики виробився на всьому історичному етапі її буття своєрідний і неоднозначний погляд, у якому означилося перекодування образно-сенсової природи творчості письменника.

Тоді як П.Куліш кваліфікує чинність різних рис стильових явищ класицизму, романтизму й реалізму в прозі письменника, В.Петров найбільшу роль у стильовій будові прозової творчості митця відводить романтизму. Принципово новим у концепції сприйняття В.Петровим стильового спрямування творчості Г.Квітки-Основ’яненка є співвіднесення стильового напряму та прояву художньої думки у слові, тобто мови, в якій виявляється і “душа народу”, і душа митця; це відкриття дослідник здійснює завдяки увазі до сприйняття П.Кулішем “Квітчиної художності”.

У певний спротив тезі літературознавців про Квітчин сентименталізм вступає М.Сумцов, оцінюючи стильову модель сентименталізму в застосуванні саме до творчості Г.Квітки-Основ’яненка: “Квітчин сентименталізм народний малоросійський, який виявляється і в українській народній поезії, і, в дійсності, є реалізм за вірним відтворенням основної риси народного характеру” Сумцов Н. Г.Ф.Квитка как этнограф // Киевская старина. – 1894. № 8. – С. 2., однак згодом, визнаючи приявність стильової манери письменника до реалістичної, дослідники тут-таки можуть наполягати, що основою стильової манери письменника є сентименталізм і закріпити усю творчість митця за цим стилем. Згодом визначається – як тенденція нашого літературознавства – практика, коли стильова оцінка творчості письменника провадиться мимохідь, як супровідний чинник загальноконцептуального погляду на творчість Г.Квітки-Основ'яненка, а що питання спеціально не досліджується, то при погляді на явище зберігається лише констатація приявності стильової рубрики до творчості митця. Характерно, що цей волюнтаризм в означенні стильового напряму творчості письменника (М.Волков, А.Данилюк) дозволить згодом закріпити за митцем як проблематичну будь-яку кваліфікацію усіх наявних ресурсів стильових моделей.

Погляд літературознавців початку ХХ ст. на стильові явища у творчості Г.Квітки значним чином співвідноситься із тим, що його виявляє літературна