бачить у Г.Квітці-Основ’яненкові реаліста в зображенні життя. Що ж до тези С.Єфремова про Г.Квітку як “непоправного романтика” – тут мова іде про суспільну, громадянську позицію письменника. Протиріч і непослідовності сповнені й міркування Вас.Бойка про стильовий феномен творчості митця, хоч, за остаточним висновком квіткознавця, письменник – реаліст. Досить показовою у ставленні до стильової характеристики творів Г.Квітки є позиція Гр.Гетьманця (Сьогобочного); літературний критик пропонує читачеві самому визначити стильову приналежність (до романтизму чи до сентименталізму) творів митця. Оцінку стильової парадигми Г.Квітки як етнографічному реалізмові дає М.Возняк: вчений вважає, що Г.Квітка-Основ’яненко здійснює працю, яку першочерговою для себе мислять всі романтики першої половини ХІХ ст.: явити освіченому загалові красу й значення побутово-звичаєвої грані життя українського народу, в героєві-етнотипі зобразити дійсність переосмисленою саме в народному ключі, згідно розстановки акцентів у цінностях, що відповідають пріоритетам простолюдина. Особливістю у погляді на стильову характеристику творчості письменника вирізняється Д.Чижевський, візія якого конструюється із класицизму, сентименталізму і романтизму. Низка інших квіткознавчих досліджень цієї доби або уникає атрибутування стильової специфіки Квітчиної творчості, або кваліфікує її в стильовій парадигмі сентименталізму з відповідним постулюванням засадничих якостей цього напряму в творчості Г.Квітки-Основ’яненка, що неухильно вело до концепту про вторинність творчості митця, його залежність від стилю (Карамзін), манери розповіді російських літераторів (М.Гоголь, В.Даль, М.Погодін).

У підрозділі 2.2. “Стильові та соціологічні маркери комплексу складників творчості Г.Квітки-Основ’яненка” мова іде про характер і тенденції в оцінках літературознавцями стильової парадигми, зокрема, сентименталізму в письменника. Дослідники вважають за можливу таку оцінку з огляду на наявність у письменника замальовок природи, зображення побутових подробиць, притаманної його героям психологічної вмотивованості вчинків. Наявна й інша тенденція: сприймати в цьому разі сентименталізм як негативне стильове явище (що, на нашу думку, є парадоксальним, оскільки будь-який стильовий напрям не таїть у собі негації).

Зауважуємо у попередників й інше: відсутність розуміння відмінності між стильовим напрямом і пафосом літературного твору, а також накидання загальноприйнятої для певної доби стильової характеристики без урахування історичних, психологічних, культурних, геополітичних чинників, які визначають контекст творчості митця й відсутність уваги до яких здатна спричинити до певного нівелювання, зокрема, в стильовому плані, його творчості або накидання цій творчості не відповідної їй характеристики.

Окремі квіткознавці, полегшуючи своє дослідницьке завдання, узалежнюють стильову природу від класової природи, походження зачинателя української прози. Так встановлюється принцип детермінованості суспільної позиції митця та жанрово-стильової природи його творчості. Однак, певного глузду не слід шукати у взаємозалежності розумового пріоритету і суспільного закону в його пласкому застосуванні до сприйняття художньої творчості як такої. Саме тому заперечуємо абсолют у потрактуванні романтизму Г.Квітки, як напрям, інспірований класовою приналежністю митця (П.Христюк).

Не надається, на нашу думку, врахування стильових факторів у творчості Г.Квітки-Основ’яненка в системі й “умовного” стильового кодування його творчості (скажімо, “умовно” сприймає реалізм письменника І.Айзеншток), оскільки умовність сприйняття певного стилю визначає можливість запитання: де межа цієї умовності, чим ця межа зумовлена і коли її можна застосовувати.

Отже, попередні етапи у погляді на стильовий феномен творчості Г.Квітки не завжди несли із собою належно виважений і об’єктивний оціночний елемент стильової програми письменника – надто тому, що ця програма сприймалася однобоко, з суто класової позиції, та цією класовою-таки позицією прагнула пояснюватися.

Цей пошук, проте, виявляє, на нашу думку, особливу якість стильових явищ у системі творчості письменника: не просто поєднуватися, а набувати особливої здатності динаміки, гнучкості, перемоделювання відповідно “національного космосу” і мікрокосму митця, тамуючи, таким чином, у собі значний заряд стильового перекодування і стильової повноти.

У підрозділі 2.3. “Новітня модель стильової рецепції творчості Г.Квітки-Основ’яненка. Рух концепцій” визначаємо порубіжжям у сучасному погляді на стильову манеру письменника оцінку його стильового напряму, здійснену О.Білецьким, який відкидає залучення митця до послідовників Карамзіна, підкреслюючи виразність творчого обличчя Г.Квітки та постулює наявну в нього схильність до реалістичної стильової манери, не зауважуючи, втім, притаманної письменникові своєрідності в переосмисленні життя, питомої саме для романтиків.

Не помічає цього, услід за О.Білецьким, Д.Чалий, вважаючи наявною у творчості Г.Квітки й дивовижно поєднаною у ній сатирично-реалістичну парадигму з сентиментально-ідилічною та розцінюючи спадщину Г.Квітки як мистецьке явище перехідного плану, що здійснює лише накопичення нової якості.

Наявність реалістичної візії життя у письменника зчаста пояснюється дослідниками появою у митця яскравого образу представника народних низів, що дозволяє письменникові навіть долати ідеологічно – консервативну тенденцію у його творчості (Є.Вербицька), в такий спосіб ставлячи у пряму залежність від стильової характеристики творчості художню вартість спадщини митця, що, на наш погляд, не правомірно, оскільки приявність доробку до певної стильової моделі не заперечує цінності ідей творів тощо.

Найбільш усталеною у квіткознавстві виявиться думка дослідників про домінанту описово-етнографічного реалізму в письменника, що розцінюємо як тяжіння літературознавців до об’єктивної кваліфікації стильової динаміки та її самобутності в Квітки-прозаїка. Водночас, нехтування історико-літературним контекстом життя Г.Квітки-Основ’яненка, пов’язаним із романтизмом, спричинилося до втрати усвідомлення того, що романтизм, як нове стильове явище, дарував літературі, як і творчості окремого митця, нові можливості, тим збагачуючи її.

Стоїмо, водночас, на тому, що Г.Квітка в жодному разі не змагається із жодним стильовим напрямом: згідно художніх завдань, що їх він вирішує певним твором, письменник вдається до певних стильових ознак, що увиразнюють художню думку письменника, художню структуру твору, оптимізує зв’язок письменника із створеними ним образами. При цьому, однак, ми не схильні вважати, що митець підпорядковується певному стильовому напрямові як імперативу або канонізує принципи художньої формотворчості, – творча активність Г.Квітки підвладна, гадаємо, повній, цілковитій свободі індивідуальної інтерпретації певної змістової категорії. Г.Квітка-Основ’яненко, являє своєму читачеві не віддзеркалену, а переосмислену картину дійсності та, попри виразний індивідуальний спектр в осяганні героя, бачить свого героя насамперед у незлагоді, в непогодженості з довколишнім, а це вже є романтизм. Стильова суголосність із добою романтизму виразно виявляється і шляхом вирішення письменником теми свободи посередництвом змагання за визволення когось, і шляхом вдавання до категорій національного, індивідуального: герой письменника переконується в деструктивності відречення від питомого заради некритичного засвоєння чужинського в інтелектуальному, звичаєвому на суспільному рівнях існування людини. Не визнання цього провокує відверте ігнорування низки явищ, процесів, що відбуваються в українській літературі першої половини ХІХ ст., а також того, що в літературі цієї доби вигранюються чинники, що сприятимуть і становленню й розвитку потужного стильового явища в нашій літературі.

Визнання квіткознавцями-попередниками вибору стильової манери письменника як реалістичної давало їм змогу, на нашу думку, попри кваліфікацію “звільнення” митця від сентименталізму, зауважити сталість художніх переконань письменника, відсутність у нього вагань і послідовність у слідуванні раз обраним принципам; так у стильовому феномені творчості митця педалювалося не на тому, що розбудовує цю творчість, а що локалізує її здобутки. Таке схематизування, як показало вивчення творів письменника, звужувало “коридор”, у якому можна об’єктивно концептуалізувати явище, яким є творчість цього оригінального, самобутнього митця, не залишало місця в його доробку для провідного в українській літературі першої половини Х1Х ст. стильового явища – романтизму, що дозволяє зауважити відкидання Квітчиної творчості на маргінеси стильових шукань української літератури даної доби, з означенням стильової програми творчості митця в режимі автономності від превалюючого в першій половині Х1Хст. романтичного стильового напряму. Вважаємо, що відповідною добі стильовою основою Квітчиної творчості є романтизм, із усіма притаманними цьому явищу характеристиками.

Третій розділ роботи “Характер і роль впливу творчості Г.Квітки-Основ’яненка на подальший розвиток української літератури” присвячено з’ясуванню впливу Г.Квітки і на стильові виміри творчості письменників-наступників, й на образно-тематичний лад їхнього доробку.

Зауважуємо обмеження дослідниками Квітчиного впливу на подальший розвиток літератури двома обставинами: мірою таланту й співвіднесенням із суттю ментальності народу: його, народу, розумовим та емоційним складом вдачі. Концептуальний характер щодо впливу творчості письменника на подальший розвиток письменства М.Костомаров вбачає у тому, що з іменем письменника пов’язаний новий, вищий ступінь розвитку рідного слова. Так само й П.Куліш вважає, що сутнісний момент впливу письменника на поступ української літератури полягає у поглибленні вияву виражальних можливостей української мови, а також у здатності літератури після Г.Квітки повернутися обличчям до простолюду.

У підрозділі 3.1. “Інтерпретаційна естетика як чинник реалізації Квітчиного тексту” зауважено, що чи не найбільшою категоричністю серед літературознавців у оцінці впливів творчості Г.Квітки-Основ’яненка виділяється Д.Чижевський, який визнає, що від початку роботи письменника над оповіданнями і повістями, писаними українською мовою, уся його творчість вибудувана на засадах літературних взаємовпливів.

Наявність певних вказівок митця – “латинська побрехенька” тощо – на елементи впливу в його творчості засвідчує, гадаємо, відкритість Г.Квітки до спілкування в контексті літератур світу, надто, що письменник володів розумінням стихії життя, яку добре знав, поряд із цим трансформуючи у своєму творі те, що притаманне іншим народам. Безперечно, зближує Г.Квітку-Основ’яненка з творчістю представників інших літератур і стильова модель, і жанрова.

Зазвичай, у сприйнятті переважної більшості дослідників вплив розглядається як явище одностороннього плану, що працює лише в одному напрямі, й де Г.Квітка-Основ’яненко постає лише узалежненим від доробку або стильової манери інших митців засвоювачем, митцем вторинного плану і носієм такого впливу. При осмисленні впливів щодо стильової моделі творчості письменника концептуальною є теза дослідників про засвоєння митцем – посередництвом обробки сюжетів, змалювання образів – традицій сентименталізму; кваліфікується також вплив українського фольклору на письменника, що дозволяє вести мову про заданість позиції, очевидну цілеспрямовану кон’юнктурність у осяганні ролі та значення впливу в творчості митця.

Посутньою вважаємо таку оцінку, що, зокрема, враховує вплив письменника на культурне життя поспільства Слобожанщини, насамперед, ініціювання Г.Квіткою, внаслідок посідання високих посад, створення низки культурних закладів: кадетського корпусу в Харкові, благодійного товариства, Інституту шляхетних дівчат, публічної бібліотеки, без якої не міг існувати Харківський університет тощо. Це дозволяє оцінити Г.Квітку-Основ’яненка як етапну постать в системі української культури, яка розвивалася значним чином в такий, а не в інший спосіб і завдяки письменникові. Прикметно, що звертання І.Франка до самої лише драматургії, як до одного аспекту творчості Г.Квітки, дозволяє йому оцінити письменника як запоруку духу “тяглості творчості” серед освіченого поспільства.

Розуміючи поняття впливу достатньо широко, літературознавці-попередники в стильовому плані амплітуду між впливом та органічно властивим у письменника моделюють між явищами, що приходять у творчість Г.Квітки-Основ’яненка “ззовні” й такими, що органічно притаманні творчості митця. З такою позицією можна погодитися, коли під іншими художніми сферами, що їх звідувала творчість письменника, мається на увазі українська фольклорна і літературна традиція. Конструктивною вважаємо наукову тезу про вплив тоді, коли диференціюються у застосуванні до творчості Г.Квітки поняття про вплив і паралелі – як формо – і змістотворчі чинники, наявні в письменника, як і, загалом, у кожного митця.

Конструктивною у цьому разі мислимо і таку позицію, що здатна об’єктивно виважити характер і міру тих чинників, які працюють на зближення певних явищ, а, водночас – приводить нас до тієї думки, що окреме історичне явище, підлягаючи впливові низки певних причин і розвиваючись при цьому з відповідним багажем самодостатності, й саме – в свою чергу – виявляється достатньо активним, щоб із належною потугою впливати на середовище, котре покликало його до життя і навіть достатньо увиразнювати причини, що породили його, оскільки неможливе будь-яке осягання літератури поза історичним процесом.

Визнаючи слушність за літературознавцями (скажімо, О.Білецьким) тоді, коли вони співвідносять манеру відтворення змісту за допомогою оповідача та за вдаванням до розмовної мови, чергування фантастики й реальності та комічне зображення народних образів; огуджуємо трактування Т.Шевченка як прямого контрасту Г.Квітці, оскільки Т.Шевченко пішов далі, прокладеним прозаїком шляхом, а Шевченкові поема і повість “Княжна” і “Княгиня” – свідчення тому, що і поет поняття “панство” диференціював із, гадаємо, загальноцивілізаційних позицій: так сам, як це здійснював Г.Квітка.

Слушним визнаємо концепт Н.Крутікової, яка однією з перших у квіткознавстві в руслі традицій порівняльного літературознавства А. і В.Шлегелів, Т.Бенфея, ставить питання про наявність у певну епоху в літературах сюжетів, що виникають і розробляються цілковито незалежно, а “формальна подібність” їх пояснюється схожістю життєвих ситуацій, що їх породили; при цьому ми, однак, вважаємо полемічною тезу дослідниці про можливість на основі написаних російською мовою творів Г.Квітки залучати цього письменника до кола російських письменників, оскільки об’єктивним фактом є те, що в першій половині ХІХ ст. українська література творилася і українською, і російською мовами.

Переконуємося, що генетичний підхід у дослідженні та характеристиці взаємин певних літературних явищ у процесі становлення культури та ціннісно-орієнтованому її сприйнятті виявляє фіксацію розчленованості – як позитивну і негативну, підготовчу та завершену тощо – ціннісної художньої свідомості та національного закріплення цих ціннісних позицій відповідно орієнтирів, що в цьому разі можуть визначатися як політична ідеологія або “одержавлення” наукового підходу у вирішенні проблеми, що підпорядковувалася інтеграційним факторам найбільш стратегічної в минулому суспільстві ідеологеми. Скажімо, Д.Чалий, зауважуючи зв’язок творчості Г.Квітки з російською сатирою відмовляє, по суті, у такому зв’язку з українською сатиричною літературою, що виявляє у цього, як і у низки інших сучасних йому дослідників, приявність до заручництва від жорсткої системи приписів; це перешкоджало отриманню повної, широкоаспектної картини взаємин творчості митця з попереднім історико-літературним процесом та кваліфікації спільних закономірностей, які наявні в обох моделях.

У підрозділі 3.2. “Герменевтичний простір аналогій у квіткознавстві” з’ясовуємо, що, не обмежуючись увагою до тенденцій у творчості Г.Квітки, що дають підстави стверджувати наявність елементів впливу, запозичення тощо, в окремих випадках дослідники апелюють до аналогії, яка, відомо, є наслідком незалежного виникнення, появи окремих явищ.

Вдаючись до аналогії, дослідники-літературознавці (як от Є.Вербицька), тим виявляють іще один зразок суголосся творчості Г.Квітки зі світовою літературною традицією, яка враховує: основу тексту становить не тільки його внутрішня, закрита структура, що піддається вичерпному вивченню, а його вихід у інші тексти, інші коди, коли “текст існує лише внаслідок міжтекстових взаємин” Барт Р. Текстовый анализ одной новеллы Эдгара По // Избранные работы. – М.: “Прогресс”, 1989. – С.428.

Якщо уподібнення у квіткознавців, надто, коли мова іде про творчий діалог М.Гоголя і Г.Квітки-Основ’яненка, з урахуванням того, що один митець не запозичав у іншого ні сюжетів, ні мотивів, ні образів, а, проте, обидва вони тяжіли до зображення саме народного життя – як найбільш відповідного високим моральним якостям, – внаслідок непослідовності лінії такої аналогії, завжди тяжіють до “розподібнення”, то в інших моделях аналогій (скажімо, Г.Квітка – Є.Гребінка тощо) фіксується якісна єдність (див., зокрема, Є.Вербицьку), що хибує, гадаємо, настільки, наскільки хибує зіставлення, здійснене за допомогою невідповідної методології, та ще й захаращеної кон’юнктурою.

Перелічені іманентні явищу стимули до запозичення, проте, співвідносні з традиційними творчими схемами першої половини ХІХ ст. у літературі й не вириваються за межі адекватної добі художньої свідомості, що дозволяє нам залишити відкритим у цьому разі питання про можливу залежність певного художнього явища в творчості одного митця відповідно аналогічного явища творчості другого. Наголошуємо, що шлях гуманістично орієнтованої літератури ніколи не може бути односпрямованим – точніше, він передбачає взаємне залучення і збагачення, якщо перед нами не суто формотворчість. Тому ствердження наявності гоголівських рецепцій у творчості Г.Квітки – за об’єктивованої їх оцінки та підходу до наявності таких – вимагає, рівнозначно, визнання певних Квітчиних рецепцій і у творчості М.Гоголя, оскільки, на нашу думку, літературу не можна виключити із сфери комунікативної взаємодії, що характерна для цієї форми духовного спілкування людей, і в цьому – одна із закономірностей естетичного сприйняття, та, загалом, буття естетичних цінностей, а не рецидив процесів, здатних принизити митця або применшити значення його творчості.

Інший аспект вивчення аналогій – проведення невідповідних ліній зв’язку між творами, що відмінні своїми художніми завданнями – як от між романом І.Гончарова “Обломов” та Г.Квітки-Основ’яненка “Пан Халявский” або співвіднесення творів українського письменника із доробком Вальтера Скотта чи співвіднесення на основі стильової моделі класицизму творчості Г.Квітки-Основ’яненка й Фонвізіна. Гадаємо, кожен із названих митців по-своєму “вибирав” із внутрішнього світу героя – як представника певного народу – такі якості, що давали змогу, за умови типізації персонажа, належно індивідуалізувати його психологічний портрет, цим якісно індивідуалізуючи й свою творчість.

Найслабшою ланкою тих квіткознавчих досліджень, у яких мова іде про особливості взаємин мистецьких начал певних письменників, наявного в їх творчості перегуку, вважаємо превалюючу бездоказовість тверджень літературознавців.

Підрозділ 3.3. “Пошук нових концепцій взаємодії творчості Г.Квітки з іншими художніми явищами” присвячено вирішенню питання, якими саме аспектами своєї творчості Г.Квітка-Основ’яненко розбудовує і українську, й світову літератури, що саме – в естетичному плані – приходить із письменником як конструктивний елемент і літературного процесу в Україні, й творчості митця зокрема.

Обстоюючи жанрово-тематичне й образне новаторство письменника, його стильову адекватність добі, ми, проте, визнаємо наявність виразного впливу на письменника традицій давньої української літератури (зокрема, житійних її зразків) та фольклору, що, на нашу думку, забезпечує єдність письменника із контекстом української культурної традиції та елемент тяглості української літератури, зокрема, її жанрово-стильової та сюжетно-образних структур. При цьому враховуємо стан розвитку літератури, яка починає вести мову про героїв, що є утіленням національно-історичних рис.

Звертаємо також увагу на відсутність у дослідників-попередників теми наявності або відсутності рецепції у Квітчиних творах тоді, коли мова іде, наприклад, про очевидні речі, як от: вплив у самій системі творчості Г.Квітки-Основ’яненка образу Фалалея Повинухіна на творення образу головного героя “Пана Халявского” або корекцію – згідно цього впливу – образів роману письменника “Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова, помещика в трех наместничествах. Рукопись XYШ века”. Аналогічно вирізняємо свою позицію у погляді на літературні впливи та взаємодію від наших попередників тоді, коли бачимо в цих впливах діалогічний контакт попереднього (минулого) і наступного (майбутнього), що є умовою і гарантом літературного процесу, буття літератури взагалі, наявних у ній традицій та новаторства, причому якість і потужність одного забезпечує масштаб та якість – у історичному вимірі – й іншого.

Зауважуємо також, що радше винятково, аніж закономірно квіткознавці (зокрема, С.Зубков) одним із сутнісних важелів системи впливів у літературному процесі розглядають роль перекладу в системі впливів, із огляду на, попри написані Г.Квіткою російською мовою твори, наявний у митця автопереклад творів, вивершених українською мовою. Гадаємо, підемо, однак, далі цього дослідника зауваженням, що Г.Квітка-Основ’яненко стояв на тій позиції, згідно якої жодні виражальні засоби не мають стати перепоною на шляху сприйняття культури, отже, виходив у цій своїй справі не з раціоналізації національної приналежності митця, а із засад культурної тенденції, що розглядала відповідність національного прогресивному.

У підрозділі 3.4. “Модель інтерпретаційних тенденцій новітнього зразка” спостерігаємо наявність у процесі розуміння зв’язку творчості митця з іншими естетичними явищами, як найуживаніших у квіткознавстві, понятійних “зсувів”: до формул “наявні тенденції”, “відбиток” тощо. Поняття “вплив” фактично прирівнюється до понять “інтерес, захоплення, ознаки”, при цьому фактично ставиться знак рівності між поняттям “вплив” і “розуміння” тоді, коли мова іде про філософський концепт у Г.Квітки і фольклорні тенденції його творчості. Препарування творчості письменника при намаганні з’ясувати фактори впливів значною мірою постає деструктурантом оцінки самобутності митця.

У квіткознавстві 90-х рр. ХХст. здійснюється прочитання моделі впливу у творчості письменника як важливого психологічного чинника, до якого вдався митець при формуванні індивідуальних якостей своїх персонажів. Ближчою, гадаємо, до суті поставленої проблеми та відповідною їй стають дослідники-квіткознавці тоді, коли розцінюють зв’язки творчості Г.Квітки-Основ’яненка з українською літературною традицією, вбачаючи їх у формуванні характерів персонажів та психологічній мотивації вчинків героїв і зображенні їх внутрішнього світу.

Переконуємося, що окремі дослідження тяжіють до такої моделі з’ясування проблеми, коли – за відсутності синтетичного організовуючого стрижня – втрачається співвіднесення між впливами та самобутністю, творчою самодостатністю митця, а його хистові відводиться вкрай незначна роль. За таких випадків особливу роль починає відігравати суб’єктивно-смаковий підхід.

Наша позиція в цьому разі – принципово відмінна. Ми вважаємо, що при оцінці явища належить вести мову не про окремі твори ( чи й митців), а про весь комплекс явищ літератури чи фольклорної традиції, що передували появі чи співвідносні з творчістю основоположника української прози. Але й у цьому разі, коли мова іде про комплекс явищ літератури і фольклору, маємо здавати собі справу в тому, що залучення цих та інших чинників строго регламентоване характером і ментальністю, мірою хисту письменника; в такий спосіб ми ставимо на перше місце творче, індивідуальне “я” митця, а на друге місце (що відповідає характеру нашої поваги до письменника, творчість якого вирізняється оригінальністю тематики та жанрових і образних пошуків) фактор впливу на його самодостатнє творче “я”. За всіх інших обставин – як це було досі – будемо бачити окремішності, частковості, але не будемо розуміти, чому творчість митця, в якого гуманізм – від Г.Сковороди, зображення діяльного героя – від І.Котляревського, етико-естетичний комплекс – від фольклору і т.п. – належить до етапних не лише в українській, але й, у плані випереджувальності – у світовій літературах.

Зауважуємо, що, визначаючи, які саме чинники регламентують характер впливів у творчості Г.Квітки, дослідники вважають, що тут переважає християнізована модель, випускаючи з поля зору те, що європейському світосприйняттю певної доби характерним є романтизм, інспірований християнською моделлю, й штучне виокремлення митця за межі стильового феномена епохи, в яку реалізується творчість письменника, – неможливе.

Акцентуємо, що справа не в тому, у кого й що саме забирає письменник у свою творчість (саме таким спрощеним підходом до вирішення проблеми “грішили”, вважаємо, наші попередники), а в тім, що належить визнати: творчість будь-якого митця, надто наділеного хистом особливої потуги, – явище неможливе поза реалізацією і завдяки наявній у ній системі впливів.

Уваги потребує й інша грань впливів, пов’язана з творчістю Г.Квітки, а саме – вплив його творчих ідей на подальший розвиток української літератури: від драматургії Т.Шевченка – й до творчості низки українських прозаїків другої половини Х1Х ст. При подальшому спостереженні, стосовно вже ХХ ст., безперечний інтерес становить жанрова, тематично-стильова система таких митців, як О.Ільченко, В.Земляк, В.Дрозд тощо; водночас, генеруючи здатність засвоювання і трансформування певних мистецьких явищ, спадщина митця виявляється самоцінною в національному плані.

Розділ четвертий “Система поглядів Г.Квітки-Основ’яненка на світ і місце людини в ньому” присвячено з’ясуванню того, як найбільш повно відбувається реалізація в літературній творчості письменника філософських, моральних, естетичних, релігійних ідей, політичних ідеалів, що є глибинним підґрунтям його світоглядної позиції.

Одним із перших літературознавців зауваживши вплив на Г.Квітку-Основ’яненка гуманістичної філософії Г.Сковороди, С.Єфремов мовби спрогнозував ті само закиди Г.Квітці, що виникали в багатьох дослідників філософської спадщини Г.Сковороди стосовно позиції філософа в погляді його на світ і на місце людини в ньому.

Коли мова іде про творчість Г.Квітки, діє принцип: у кожного квіткознавця своє, що до певної міри має під собою підстави, коло асоціацій в оцінці системи поглядів митця. Саме тому одні дослідники вважатимуть, що письменник зайняв у літературі цілковито послідовну національну позицію, інші – що психологічні, естетичні й філософські засади творчості письменника актуалізовані суто історичною ситуацією, треті – що письменник ідеалізував моральні якості селянина, ще інші – що письменник – християнський, релігійний мораліст; ці концепції об’єднуватиме зверхньо-поблажливий або надміру доскіпливий тон, який виявлятиме недостатність об’єктивності в аналітичному сприйнятті явища. Важливою тенденцією при оцінці спадщини Г.Квітки є позиція, що розглядається в підрозділі цього розділу: 4.1. “Народницький тип світорозуміння у світоглядних засадах Г.Квітки-Основ’яненка”. Поза доказовою моделлю вибудовуючи оцінку світоглядних засад Г.Квітки, І.Франко сконстатовує очевидний, на його думку, факт, що письменник вважає можливим щасливе життя селянина й при панщині, а суспільний стан цим виправдовується. Цими елементами світогляду Г.Квітки обмежується не лише візія І.Франка та, скажімо, М.Драгоманова; останній як докомпоновуючий момент світосприйняття митця означує його релігійність. У літературознавчих спостереженнях М.Драгоманова, присвячених питанням про світоглядні засади Г.Квітки, що прикметні ригористичністю та непослідовністю, імпонує, проте, прирівнювання мистецьких засад Г.Квітки до Шевченкових. Найчастіше, літературознавці, проте, саме суспільний чинник визначають не як складову, що докомпоновується естетичними, релігійними, етичними тощо позиціями, а як основну та єдину засаду Квітчиного бачення світу. Замалим не традиційними для українського літературознавства є співвіднесення і визначення як синонімічних понять ставлення митця до суспільного ладу і його світоглядні засади.

Крім того, визнаючи сформованість світоглядних засад Г.Квітки-Основ’яненка як раз і назавжди даних та “законослухняних”, літературознавці не враховували того, що в митця, наділеного таким великим талантом, як у нашого письменника, має бути виявлено в перфектній якості певне ставлення (позитивне або негативне) до життя, що виявляло б єдність ґрунтованих на засадах розуму і віри уявлень, а також, можливо, критичність у ставленні до комплексу уявлень та стану буття сучасної йому дійсності. Уявлення про сутнісні якості світогляду письменника розцінюється літературною критикою як суголосне суспільному ладові, в якому вибудувалася його творчість. Сприйняття цієї позиції літературної критики бодай як варіанта адекватної оцінки визначає необхідність відповіді на запитання: як тоді пояснити в цьому разі те, що письменник звертається – як до ідеалу – до найнижчої суспільної верстви – селянства. Вочевидь, мова може вестися не про ретроградну відданість концепції “природної людини”, так само – й не про “соціальне замовлення”, що його він у цьому разі міг виконувати, надто що в такому замовленні відсутня відповідність до основних мотивів творчості письменника.

У підрозділі 4.2. “Проблема конвергентності моделі світогляду письменника” зауважуємо, що за умов конвергенції світоглядних та суспільних позицій власне конвергентними у сприйнятті літературознавців стають і моделі світогляду та вдачі письменника, причому, різна оцінка компонентів цих явищ забезпечує константність негативу в обидвох випадках узагальнень.

Переконуємося, що про світоглядні засади митця літературна критика найчастіше судила з певних заявок у окремому творі, а не на основі сукупного цілісного погляду митця, що визначається із низки, із системи його творів, хоч при цьому і виникали певні застереження щодо можливих перекосів, коли окремі висловлювання митця, вихоплені з контексту його творчості, або довільно поціновувалися, або потрактовувалися неадекватно до всього комплексу, що співвідноситься із поняттям світогляд.

Застереження Г.Квітці щодо позитиву в сприйнятті системи влади Російської імперії, а також певних інститутів цієї влади, що визначаються сутнісними якостями світогляду письменника, не враховували, гадаємо, того, що митець, гаразд усвідомлюючи біди свого часу, проблеми і суспільного, станового, й морально-етичного плану, спрямував письменницьку працю на пошук позитиву, що допомагає зоставатися людині на достойному рівні людяності.

Важливо також збагнути й інше: Г.Квітка-Основ’яненко мав чітку стратегію творчості рідною мовою. Про це свідчить хоча б її початок: “Супліка до пана іздателя”, “Салдацький патрет”, уривок із повісті “Маруся” й лише потім – збірка повістей. Продуманою частиною цієї стратегії, елементом тактики було листування із критиками та видавцями, в якому письменник був доволі обережним у визначеннях і проханнях, але, погодимось, враховуючи творчий доробок, що був надрукований протягом десятиліття, цілком прагматичний у досягненні мети. Творчість Г. Квітки дозволяє вести мову про виразність та розробленість української лексики, її амплітуду, її можливості – тобто, Квітка-письменник здійснює саме те, що необхідно для певного етапу розвитку мови і національної літератури, і що можливе на цьому етапі для того, щоб пізніше можна було окремим галузям утверджуватися в сфері вибудови гуманітарних наук, а також працювати з відповідною базою при створенні засад точних наук. Велику проникливість у цьому разі й засадничий мистецький чин виявив, на нашу думку, І.Срезневський, який побачив у Г.Квітці й захисника, оборонця мови та – посередництвом мови – навчителя для цілого народу: чинників, що, безперечно, належать до складників національного відродження України.

Г.Квітка завжди реалізовував на практиці прагнення вести про себе мову якомога стриманіше; велика самодисципліна, відсутність егоцентризму стало тим, що зближувало і визначало за орієнтир для світоглядних засад письменника тези раннього християнства, в якому письменникові найбільш адекватною була його провідна засада – мучеництво, що знайшло, до певної міри, художнє вирішення і в образах героїв повістей “Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Щира любов”, “Божі діти”, “Перекотиполе”. Так, у першій половині ХІХ ст. Г.Квітка в художньому плані, образом своїх героїв висуває тезу, до якої людство прямує вже третє тисячоліття, обравши за моральний ідеал саме Христа.

Стоїмо на тому, що правильно буде вести мову не про релігійність у світогляді митця, а про його орієнтир на ранньохристиянський ідеал у людських взаєминах: лише в цьому разі як природне й цілковито життєве явище сприймаємо думки та дії Марусі, Галочки, Оксани, Наума Дрота, Тихона Бруса. Письменник вважав, що традиції ранньохристиянських взаємин можуть здобуватися на підтвердження у житті й знаходять свою реалізацію у середовищі народу, варто лише це середовище достатньо знати. Тому й Квітчин герой Кость наполягає в “Божих дітях” на необхідності життя заради творення добра людям.

Водночас, своїм героєм, темою своїх творів Г.Квітка-Основ’яненко явив, на нашу думку, приклад станової неупередженості, означивши примат духовної концепції, згідно якої цілком логічно бачити губернатора чи імператора настановленими від Бога правдолюбцями і добротворцями, тим переклавши на них відповідальність за збереження світу адекватним задумові Творця.

На відміну від дослідників-попередників, не визнаємо за можливе ототожнювати Г.Квітку-Основ’яненка з українським поміщицтвом, оскільки таке ототожнення поставило б нездоланну перешкоду між творчістю письменника і його класовою приналежністю, змушувало б світоглядні засади письменника сприймати як наслідок його класового, суспільного становища, а така позиція далеко не все дозволяє збагнути, – і тим більш, – пояснити в системі цінностей літератури. Наявне й інше: приймаючи цю позицію, дослідники мимоволі зводять поняття “світогляд” лише до заданості класової приналежності митця, що, зрозуміло, не є явищами взаємозамінними та взаємовичерпними та підважує питання про наявність віри у Г. Квітки в існування законів суспільного буття. Максималізуючи, завищуючи вимоги до світоглядних засад письменника, літературні критики, зазвичай, не зауважують того, що в Г.Квітки, як і в Т.Шевченка, естетично виявляє себе властива романтикам спорідненість засад митця та його героїв; коли ж мова іде про твори Г.Квітки-Основ’яненка, то в них таким героєм постає лише представник народу.

Підрозділ 4.3. “Неповторність, цілісність світоглядних координат Г.Квітки-Основ’яненка” присвячено розглядові достатньо чітко конкретизованої творчістю письменника його засадничої світоглядної позиції.

Важливим концептом у сприйнятті світоглядних засад письменника вважаємо його позицію щодо можливості здійснення свободи вибору кожною людиною. Г.Квітка таке здійснення пов’язує із виявом гідності людини. Саме тому не є протиріччям оцінка Г.Квіткою вчинку свого брата і зображення вчинку Галочки: в одному разі (мова про брата) залежність свободи вибору від того, що веде до несвободи (перфектність “неприборканої плоті”), а в іншому разі – Галочка – поведінка особистості виявляється такою, що підтверджує готовність людини зберегти свою гідність шляхом відповідності духовним вимогам. Г.Квітка-Основ’яненко розглядає обидва – життєве і літературне – явища крізь призму свободи вибору людини: того, що дає підстави для гордості за людську здатність із гідністю (і це стосується не тільки її приналежності до певного суспільного кола) реалізувати свою свободу. Письменникові не байдуже, що в його Галочки такої свободи у вияві своєї волі, тобто тотожності себе з самою собою виявляється чи не більше, ніж у його брата, і, що основне, цей вияв свободи у чиненні певної волі виявляється з самого початку осмисленим і послідовним у тому, щоб іти істинним шляхом, тобто, шляхом, на якому виявляється неодмінна узгодженість мисленнєвих засад із необмеженістю вибору.

На нашу думку, всі ознаки творчості Квітки-письменника, зумовлені цілим комплексом явищ, забезпечують неповторність його геопсихічної парадигми: саме тієї, що відповідає іпостасі митця та обраним письменником темам у характерології цілого народу, і є суголосними із стильовим напрямом; рівним чином, саме творчість митця репрезентує характеристику того, як саме і з якою повнотою виявляє себе мистецька свідомість на певному етапі історичного буття. Вочевидь, не помилимося, стверджуючи, що світоглядові письменника відповідало прагнення творити – навіть на засадах наявного в довколишньому житті антагонізму – таку візію життя, згідно якої зникала б напруга, породжена соціальним протиріччям, тобто, творити – посередництвом мистецтва літератури – позитивну модель світу.

Водночас, на нашу думку, вибір Квіткою псевдоніму “Грицько Основ’яненко” та манера репрезентації художнього матеріалу (оповідач із народу і для народу) зумовлена образно-тематичним характером усієї попередньої творчості письменника, насамперед, його драматургії, і знаменує у митцеві його цілковите розчарування у дворянстві та у дрібномаєтковому панстві (найперше – дрібномаєтковому, оскільки воно не володіло – внаслідок наявного майнового цензу – можливістю радикально поліпшувати свій стан життя, вдаючись до нової лінії у ньому): як суспільному станові паразитичному, якому він протиставляє любу йому працелюбність селянина, а бездушності й корисливості різних станів чиновництва визначає антитезу в селянстві, яке живе з праці без визиску (бо землею не можна визискувати), і з праці чесної: бо що в землю вкладеш – те й матимеш. Г.Квітка, так само, як І.Котляревський, створює модель позитиву, тим не замикаючи вихід героя до порятунку зі становища, в якому він опинився; саме завдяки цьому, вважаємо, система героїв Квітчиної творчості є конструктивною, оскільки на противагу негативному вибудовується те позитивне, що дає змогу персонажам письменника й читачеві його творів розкриватися в напрямі самореалізації, що промовляє і про чинність цієї ідеї у народу.

На глибоке переконання Г.Квітки, віра в іншу, кращу – сильну духом, високу моральними якостями – людину, здатна позитивно налаштувати особистість на потяг до того, щоб власними моральними якостями наближатися або й творити таку досконалу особистість. Саме тому, наголошуємо, творчість Г.Квітки несе особливу семантичну структуру, що забезпечує їй безсумнівний тривалий вплив на характер духовної, душевної праці, всієї сукупності культурологічного концепту, здатного регулювати вчинки читача.

Саме цим пояснюється у другому періоді творчості Г.Квітки домінанта позитиву в картині світу письменника, головним чинником якої постають вартісні орієнтації людини. Тому герої творів письменника виявляються не лише історично та етнічно, але й морально-етично маркованими – як адекватні простолюдові, представникові з народних низів. Сам-бо характер життя народу, вважає Г.Квітка, дозволяє закріпитися в його сутнісній іпостасі тим якостям, що співмірні істинному, та, як цілісна духовна енергія, адекватні позитиву. Відкриваючи шлях героя до позитиву, Г.Квітка-Основ’яненко забезпечує рух для героя і, водночас, для читача в напрямі до створення подальшої нової форми спілкування людей; у цьому – не лише, безсумнівно, виховно-ідеологічна складова творчості письменника, але і його, митця, концепція свободи в мистецтві, яке здатне змінювати світ, й, водночас, концепція динаміки людини в напрямі до істини, яка розкривається за правильного ставлення до явищ життя та істинного розуміння світу, заснованого на засадах добра, мудрості, злагоди.

Саме так – апріорно – формується ціннісно-осмислюючий і проекційно-складовий, предметно-творчий і комунікативний аспекти, що вибудовують нову якість мистецького “я” та адекватну цьому специфіку результату самореалізації творчого “я” у Г.Квітки.

Сутність модальності природи людини в Г.Квітки полягає в її аксіологічному, а не гносеологічному моментах, тому, вважаємо, своєю творчістю Г.Квітка-Основ’яненко являє зразок форми художньо-ціннісної свідомості, форми ціннісної орієнтації людини у світі, як такої, що найбільш споріднена з ідеалом, об’єктивними властивостями суб’єкта.

Об’єктом спостереження у підрозділі 4.4. “Релігійна та освічена людина – як основа естетичного ідеалу Г.Квітки-Основ’яненка” постає етичний ідеал письменника, співвіднесений з думкою про сходження людини до Бога. На засадах охорони