Ці втрати в кожному з названих і основних тодішніх суспільних станів зумовлені, на думку митця, втратами в плеканні, повсякчасному підтримуванні тієї моральності й духовності, що є і загальною, і відповідною кожному зі станів. Однак запорукою збереження моральності кожного зі станів є той, хто перебуває на вершині певного щабля суспільної піраміди. Непомильність і верховна справедливість його учинків зумовлена, вочевидь, тим, що він настановлений від Бога. Незалежно від того, як сьогодні ми сприймаємо цю суспільну та морально-етичну схеми, що виразно постають у творчості Г.Квітки, висновком із цього може стати той концепт, що митець причиновий зв’язок між явищами суспільного життя розумів і, відповідно, застосував це розуміння у своїй творчості, згідно християнських засад і згідно християнської традиції збереження та пошанування певного ідеалу, здатного забезпечити кожному можливість шестя до такого ідеалу, сходження до нього і самореалізацію згідно естетики цього ідеалу.

Відповідно до естетики історичної доби, в якій реалізувалася творчість митця, та етнічної ментальності народу Г.Квітка показав, що саме людину збагачує, що здатне проявити людину, виявив діалектику внутрішньої логіки життя, того в цьому житті, що належить до результатів колективних зусиль низки поколінь, і що є зужитим у цих колективних зусиллях, як неконструктивне; митець явив, наскільки і за яких обставин, завдяки чому людина здатна бути саморегулятивною системою, і здійснив це, сам шукаючи і сам певним чином реалізовуючи той ідеал, що наявний у його творчості: ідеал, відповідний засадам раннього християнства, з його орієнтацією на простолюд і, що особливо важливо, з його вірою в месійність простолюду.

Г.Квітка вважає, що саме особистість, дедалі віддаляючись від станової парадигми простолюдина, втрачає: чи то завдяки певному освітньому цензові – писар Пістряк, чи завдяки причетності до вищої суспільної ієрархії, що не дає змоги сутнісно співвіднестися зі своїм освітнім цензом: сотник Забрьоха, Трушко Халявський, чиновники зі сфери судочинства – повість “Козир-дівка” тощо. Освіта, високий суспільний ценз – за віддаленості від простонародної психології та етики – таять у собі, на думку письменника, можливість або й небезпеку катастрофічних змін у єстві людини і уникнути цього можна в результаті серйозної душевної праці, лише перейшовши тяжкі випробування долі або відмовившись від переходу в інший суспільний стан – повісті “Сердешна Оксана”, “Щира любов”, “Божі діти”.

Увага письменника до освіти зумовлена, гадаємо, низкою причин, серед яких виділимо дві основних: Г.Квітка, як і Аристотель, вважав, що в людині від природи закладено потяг до знань, а по-друге, й тут митець співвідноситься своєю позицією із наступниками, – кирило-мефодіївцями, – які особливу увагу приділяли в своїй програмі питанню освіти, оскільки це було велінням часу та ідей, найбільш притаманних цьому часові. Адже найбільш радикальні зміни в суспільстві можливі не завдяки революційному, а завдяки еволюційному поступу, в якому основним рушійним фактором виступає і освіта, здатна стати не лише регулятивним чинником світосприйняття, але й вирішальним моментом світотворення.

У митця прочитуємо розуміння того, що для радикальних змін у житті країни належить підготувати відповідну основу, якою може бути або прагнення сягнути істини, або, принаймні, намагання осягнути шлях, яким простувати до неї; із цим останнім, на нашу думку, в письменника співвідноситься роль освіти.

Г.Квітка-Основ’яненко не вважає, що освітній ценз та певні суспільні щаблі, які дозволяють вивищуватися над простолюдом, адекватні втіленню доброчесностей. Доброчесності, як духовний зміст, підважують матеріальну форму: “нелінійність” цих взаємин зумовлена тим, що матеріальна форма повинна безнастанно облагороджуватися посередництвом таких етапів, як думка-почуття-уявлення-вчинок, щоб, у прикінцевому результаті, виник довершений варіант гармонійної єдності духовного змісту і матеріальної форми. Наявність доброчесних губернаторів та царів-добротворців у Г.Квітки означає, на нашу думку, лише одне: зв’язок духовного змісту і матеріальної форми повинен безнастанно підтверджуватися такими докомпоновуючими етапами, що співмірні, щоразу з високим ступенем відповідальності за почуття, думки та вчинки свої й інших. Прикметно, що є такі особистості у митця й у середовищі вищих посадовців, але є такі й у середовищі простолюду: Маруся, Ївга, Галочка, Кость, Тихон Брус тощо. Митець ні перед ким із них не замикає можливості, що її вважає головною, основоположною у житті людини: можливості високого духовного злету, що забезпечує цілковито нову характеристику і поведінки й світогляду такої особистості. Лише одного при цьому вимагає письменник від такої особистості: очиститися думкою, почуттями, уявленнями, що і забезпечить наявність цілковито нового статусу поведінки такої особистості.

Безперечно, світоглядні засади митця зазнають видозміни; вочевидь, її зумовлюють агресивний та репресивний впливи суспільства. Бачимо відторгнення митця від цих репресивних чинників і навертання до заохочувальних, піднаснажувальних для особи таких субкультур, як фольклор, релігія тощо. Тому світоглядні засади митця постають як системні та послідовні, з наявною моделлю взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів-складників.

Водночас, письменник своєю творчістю явив верховенство над причетністю до певного станового походження, безперечну світоглядну випереджальність для свого часу – звідси усі його тяжкі повсякчасні страждання, зумовлені щоденним змаганням із обмеженістю, шахрайством, корумпованістю в поміщицько-чиновницькому середовищі. Г.Квітка був абсолютно цілісною особистістю, до того ж із такою громадянською позицією, згідно якої творчістю й щоденним екзистенційним рівнем проводилося в життя одне: ранньохристиянський ідеал людини можливий, так само як можливий і ранньохристиянський ідеал взаємин між людьми. Саме тому письменник по-особливому охарактеризував у своїй творчості священиків – як тих духовних проводирів народу, що, на його думку, відступилися від свого життєвого завдання і тієї місії, яка, первісно, покладалася на них.

Цими світоглядними позиціями творчість Г.Квітки концептуально готувала появу низки світоглядно споріднених і таких, що надаються до художньо-ідейного співвіднесення мистецьких творів у подальшому розвиткові літератури.

У підрозділі 4.5. “Розуміння Г.Квіткою-Основ’яненком моральної природи людини” розглядається гуманістичний пафос художньої спадщини письменника.

Характерною особливістю Квітчиного бачення людини є прагнення осягнути “метафізику природи” індивідуальності, що веде митця до ототожнення істини не просто з життям, а із життям того, хто найближче перебуває до цієї істини завдяки своїй праці; того, хто впорядковує завдяки їй своє світовлаштування.

Гуманістичні акценти Г.Квітки дають підстави стверджувати, що не існує полеміки між світоглядом митця та його творчістю. Саме звідси, вважаємо, виникає і цим пояснюється домінанта позитиву в картині світу письменника, основним чинником якої постають ціннісні орієнтації особи. Ті якості, що співмірні істинному і, як цілісна духовна енергія, адекватні позитиву, адекватні, вважає письменник, лише простолюдинові, оскільки характер життя народу, його сутнісна іпостась, дозволяє закріпитися в ній тим якостям, що співмірні вищим вимогам.

Вважаємо, що своїм доробком Г.Квітка, як І.Котляревський і Т.Шевченко, створює концептуальну модель позитиву; система героїв Квітчиної творчості є конструктивною, оскільки дає змогу системі героїв творів письменника розкриватися в напрямі до кращого, у впевненості в це краще. Бачимо й переконання митця в змозі позитивно налаштувати особистість на потяг до того, щоб власними моральними якостями творити таку ж досконалу екзистенційну та суб'єктну сутності. Тому творчість письменника несе, на нашу думку, ту структуру семантично-смислового плану, що забезпечує їй тривалий і переконливий вплив на характер духовної, душевної динаміки, всієї сукупності інтелектуальної праці людини та здатність становити методологію поведінки людини, програму її дій.

Сутність модальної природи людини в Г.Квітки полягає, на нашу думку, не в гносеологічному, а в аксіологічному моментах. Тому своєю творчістю письменник являє зразок форми художньо-ціннісної свідомості як основи орієнтації людини в соціоприродній реальності. В такій якості людина найбільш споріднена з ідеалом, об’єктивними властивостями суб’єкта.

Г.Квітка зумів переконливо творчо показати, що внутрішньо збагачує людину, виявляє діалектику внутрішньої логіки її життя, та що є неконструктивним і несуттєвим у цій логіці життя. Письменник явив, наскільки і за яких обставин людина здатна бути саморегулятивною системою, і здійснив це, сам шукаючи і сам певним чином реалізовуючи той ідеал, який подав у своїй творчості.

На основі здійснених над творчістю Г.Квітки-Основ’яненка спостережень можна прийти до висновку, що весь обсяг проблеми “світогляд і творчість Г.Квітки-Основ’яненка” надається до розкриття в таких найголовніших чинниках: національна позиція митця, його релігійні засади, суть ідеї плюралізму в Г.Квітки та феномен ідеалу у письменника.

Зневагу до цінностей козацької доби митець розцінює як насильницьке розхитування підвалин свободи цілого суспільства, що становить загрозу й для того, хто здійснює це розхитування, “в нагороду” отримуючи суспільних недорік на зразок сотника Забрьохи або паничів Халявських, які стають ментальними частками іншого суспільства. Етнонаціональні питомі культурні цінності Г.Квітка оцінює з патріотичних засад, що поєднується з критичною оцінкою ролі інтелігенції та постановкою перед нею важливих завдань – повість “Вояжеры”, що співвідноситься з засадами Т.Шевченка в творі “І мертвим, і живим, і ненарожденним…”.

Позитивний герой Г.Квітки, зазвичай, глибоко віруюча людина, оскільки письменник вважав, що саме релігійні системи забезпечують інтенсивність людської духовності. У своєму релігійному світовідчутті письменник був налаштований саме на православ’я у християнстві, глибоку відданість якому виявляє в художній моделі, де віра, церква усвідомлюються як складові інститути держави.

Усвідомлення наявності в світоглядних засадах письменника плюралізму дозволяє, вважаємо, знайти у вчинках його героїв керування обов’язком та нехтування егоїстичними пориваннями, переважання глузду над імпульсивністю, і в той же час, – прагнення жити серцем і вірити його досвіду. Саме цим, вважаємо, можна пояснити в творчості Г.Квітки-Основ’яненка таке важливе значення ідеалу, яке він або утверджує – “Салдацький патрет”, “Маруся”, “Божі діти”, “Добре роби – добре і буде”, “Щира любов”, “Козир-дівка”, або прагне з’ясувати причину його деструкції: “Мертвецький великдень”, “Конотопська відьма”, “От тобі і скарб”, “Перекотиполе”.

Згідно співвідношення суб’єкта – як носія світогляду – і довколишнього світу, Г.Квітці-Основ’яненкові, безперечно, притаманний, ґрунтований на філософії Фіхте, Шеллінга, Гегеля підхід, що визначає взаємини особи і світу в формі певної несполучуваності суб’єктивного і об’єктивного, що відповідає і засадам романтизму в митця. Визнаючи наявність у Квітчиній творчості засадничо-демократичного ідеалу (він формується із максимально наближеного до біблійних приписів та суспільного, соціального), маємо враховувати те, що саме цим ідеалом письменник висловлює свою незгоду – суто романтична концепція сприйняття дійсності – з довколишнім життям, виявляє усвідомлення кризовості, що її переживає суспільство й здійснює намагання посередництвом цього ідеалу вийти за межі кризи, в такий спосіб заперечуючи цю реальність. Ідеал був конче необхідний для Квітки-романтика, оскільки слугував масштабом і напрямом руху до того, що заперечувало невідповідну цьому ідеалові екзистенційну сутність. Створенням ідеалу письменник явив читачеві, по суті, напрям руху до саморозбудови, що, в кінцевому результаті, мало позитивно, конструююче вплинути і на розбудову всього суспільства. В цій засаді митця, вважаємо, відзеркалено високий рівень його свідомості, зрілість і завершеність його світоглядної програми, що творить із нього, як письменника, провідного митця української літератури, а тим і світового письменства.

У Висновках синтезовано результати дослідження ідейно-естетичного феномена творчості Г.Квітки-Основ’яненка в герменевтичному аспекті.

Вивчення творчості письменника та досліджень про його творчість дозволяє зробити висновок про неоднозначність поступування квіткознавчої думки в українському літературознавстві. Найбільш відповідними сутності естетичної природи спадщини Г.Квітки-Основ’яненка вважаємо оцінки П.Куліша та М.Костомарова, які, власне, започаткували наукове висвітлення цієї проблеми.

Для І.Франка, який аналізував творчість митця в декількох ракурсах, все-таки ця творчість була і своєрідним показником духовної єдності українського народу. Окрім того, літературознавець переконливо обґрунтував, засвоєну й пізнішим квіткознавством, візію художнього новаторства письменника у світовій літературі. Ці тези найактивніше розвивали О.Колесса, Я.Пеленський, О.Сулима-Блохіна, тобто ті літературознавці, які працювали в еміграції, зокрема О.Колесса зауважив, що Г.Квітка-Основ’яненко є першим в європейській літературі творцем новітньої “… на тривкому реалістичному підкладі основаної повісти з життя сільського люду. На підвалинах, покладених Квіткою, розвинулася в українській літературі, відповідно до соціяльного розкладу кляс і верств українського народу із рішучою перевагою верстви селянської – повість із життя сільського люду ширше і буйніше як у інших європейських народів” Колесса О. Генеза української новітньої повісті. Інавгураційний виклад ректора проф. Олександра Колесси. – Прага., 1927. – С.26..

Основні якості парадигми квіткознавства ХХ століття формувалися у контексті тези, що література, літературознавство – це прояви суспільних граней життя. І.Айзеншток чи не єдиний із дослідників поставив питання про розробку Г.Квіткою-Основ’яненком концепції розвитку української літератури, спираючись на яку, письменник визначав своє бачення життя народу. Етапною у квіткознавстві була роль Д.Багалія, який посутньо розбудовує (після першого біографа Квітки Данилевського) життєпис митця, збагачуючи його численними фактографічними матеріалами.

На початку ХХ століття українське квіткознавство замислюється над адекватністю прижиттєвої критики на адресу письменника, феноменом білінгвізму, що у першій половині ХІХ віку відігравав роль і своєрідного рисорджименто і, водночас, останнього бастіону, що – посередництвом літератури – забезпечував самоідентичність українського народу.

Співвіднесення творчості письменника з певним філософським концептом – один із важливих складників новаторського підходу до оцінки спадщини письменника С.Єфремовим, який кваліфікує творчість митця у суголоссі з попереднім “літературно-громадським фоном” та впливом на наступників.

До етапних квіткознавчих досліджень відносимо одну із праць М.Возняка, який чи не найбільш виважено сформулював візію стильового феномена спадщини письменника, акцентуючи переосмислення з’яв життя у ній та відсутність залежності стильової парадигми творчості митця від сентименталізму як чужого для нашої літератури явища. Концептуальність погляду О.Білецького на спадщину Г.Квітки-Основ’яненка полягає, вважаємо, в новому баченні ролі та специфіки її впливу на жанровий і образно-тематичний склад української літератури у подальшому її розвиткові.

Чи не найвиразніше – як на свою добу – дискурс стильового синкретизму спадщини Квітки провадить Д.Чижевський, закріплюючи за творчістю письменника конструктив трьох стильових напрямів: класицизму, сентименталізму і романтизму. Те, що в дослідника оцінюється як “почасти можливе”, пізнішими квіткознавцями сприймається вже за стильову константу доробку митця.

Найпоказовіші концепції, позначені соціальною заанґажованістю у студіях 30-х рр. ХХ ст. були засвоєні й розвинені у працях Д.Чалого, О.Гончара, С.Зубкова, Є.Вербицької, що забезпечило певну наступність цих позицій тодішнього квіткознавства. Соціальна заанґажованість у сприйнятті творчості Г.Квітки-Основ’яненка була значною мірою переборена дослідниками нашого часу, в полі зору яких постає, насамперед, роль письменника в подальшому розвиткові української літератури – від драматургії Т.Шевченка до жанрових і образно-тематичних пошуків О.Ільченка, В.Земляка, В.Дрозда з їх ліричною прозою. Однак неважко помітити, що фольклорна та літературні традиції, що позначилися на творчості письменника, осмислені не повною мірою.

Характер впливів у контексті спадщини Г.Квітки-Основ’яненка розглядається вітчизняною літературною критикою в найширшому регістрі – від з’ясування ролі та ваги впливу творчості письменника на читачів (М.Костомаров) до констатації підпадання митця під вплив Божественної суті й сутності життя українського народу (О.Борзенко). Але все-таки найактивніше самому ж письменникові нав’язувалася роль інтерпретатора художніх ідей, засвоєних із інших літератур або творчості інших митців.

Оцінки дослідниками погляду письменника на світ і місце людини в ньому доцільно розглядати, як переконливо довів ще І.Франко, у контексті історико-літературних епох. І хоч його спостереження були відзначені увагою лише до суспільного аспекту ідеологічних засад митця без урахування універсального смислу світогляду й естетичних та етичних докомпонентів явища, тим не менш вони стали додатковим стимулом активації уваги дослідників до творчості Г.Квітки-Основ’яненка.

Відтак модель світу у митця виявляється значно ширшою, ніж її кваліфікують наші попередники, і включає вона, крім соціопсихічних, етнічних, ще й історіософські та історіографічні моменти, етичні та естетичні виміри тощо. Натомість парадигма світогляду письменника значно ширша, аніж це визначено (як комплекс) у спостереженнях вчених, які, до того ж, не враховували й так званого закону симультанності, що передбачає сумісність і рівнозначущість явищ художньої свідомості.

В осягненні світоглядних засад Г.Квітки-Основ’яненка науковці не прийшли до розуміння суті позитивної програми письменника. Вона ґрунтується на усвідомленні апріорної рівності людей, неминучості та необхідності розбудови внутрішнього світу особистості в напрямі до душевної гармонії та ціннісної свідомості. Митець, на нашу думку, осмислює суть моральної природи людини в аксіологічному, а не в гносеалогічному аспекті, і саме тому його творчість є зразком форми художньо-ціннісної свідомості, власне, – ціннісної орієнтації людини у світі.

Творчість Г.Квітки-Основ’яненка дає підстави констатувати наявність у письменника сформованої національної свідомості, що виявляється в розумінні ним факту приналежності до своєї національної спільноти, в осмисленому ставленні до рідної мови, культури, території, історичної долі народу, в сутнісному чині якого виділяється така людина, що є носієм істинних моральних цінностей, вибудованих на засадах християнської релігії і що допомагає кожному вповні розкрити себе через етнічно-сакральне. Поняття ідеального героя у митця невіддільне від категорії свободи. В дискусії показано, що ідеал у письменника реалізується за умови осягнення індивідом власної свободи як форми практичного буття. Квітчин ідеальний герой – це той, хто виявляє свою непідвладність обставинам, верховенство над ними, хто осягає необхідність свободи волевиявлення.

Потреба створення ідеального героя у Г.Квітки-Основ’яненка зумовлювалася його розумінням сутності процесів, що відбувалися в тогочасному суспільстві, як кризових; посередництвом реалізації ідеалу письменник заявляв про свою незгоду з цими процесами, невдоволення ними. Своїм ідеалом митець явив взірцевого ефекту громадянську і моральну свідомість для практичного її впровадження. Це переконує у конструктивності, досконалості й зрілості програми всієї творчості письменника – який був свідомим того, що в “мистецтві переконання” остаточно переможуть ті, хто “чисті серцем”.

Розуміння Квітчиних творів літературно-науковою критикою дає підстави для ствердження того, що саме герменевтика, як загальний і незалежний метод інтерпретації, актуалізуючи спостереження нашого сучасника філософа С.Б.Кримського: “…Пізнання багатоманітне і містить стільки ж неочікуваних поворотів і форм існування, як і доля людини” Крымский С.Б. Философия как путь человечности и надежды. – К.: “Курс”, 2000. – С.190., надає найбільше можливостей виявити сутнісні характеристики стану розвитку історико-літературного процесу і, одночасно, такої постаті в ньому, як Г.Квітка-Основ’яненко.

Основні положення дисертації відображено в наступних публікаціях:

1. Ярослава Вільна. Історико-літературний феномен критичної інтерпретації творчості Г.Квітки-Основ'яненка: Монографія. – К.: Альтерпрес, 2005. 297 с. (16,5 др.арк.).

Рецензії:

Александрова Галина. Подолання стереотипів. [Вільна Я.В. Історико-літературний феномен критичної інтерпретації творчості Г.Квітки-Основ'яненка: Монографія. – К.: Альтерпрес, 2005. 297 с.] // Українська мова і література. № 1-2, 2006. – С.41.

Боронь Олександр. Інтерпретація рецепції у світлі сучасних літературознавчих проблем [Вільна Я.В. Історико-літературний феномен критичної інтерпретації творчості Г.Квітки-Основ'яненка: Монографія. – К.: Альтерпрес, 2005. 297 с.] // Слово і час. № 11, 2005.– С. 89-92.

2. Вільна Я.В. Активація філософських поглядів Г.Сковороди у творах Г.Квітки-Основ'яненка. – Література. Фольклор. Проблема поетики. Випуск 11. Київський університет. – К., 2001. – С. 90-103. (0,5 др.арк.).

Вільна Я.В. Філософсько-ірраціональні основи художньої творчості (Пневмічна модель пізнання в культурі епохи українського Бароко). – Проблеми сучасного літературознавства. Збірник наукових праць. Випуск 10. – Одеса: Маяк, 2002. – С.5-15. (0,5 др.арк.).

Вільна Я.В. Проблема формування стилю в мистецтві (методологічний дискурс). – Історико-літературний журнал. – № 7. Одеський університет. – Одеса, 2002. – С.74-83. (0,5 др.арк.).

Вільна Я.В. Проблема самобутності індивіда та нації в філософських роздумах діячів харківського культурного кола (до питання формування авторського стилю Г.Квітки-Основ'яненка). – Література. Фольклор. Проблема поетики. Випуск 13. Твім-інтер. – К., 2002. – С. 27-39. (0,5 др.арк.).

Вільна Я.В. Творчість Г.Квітки-Основ'яненка в оцінці І.Франка. Літературознавчі студії. Випуск 2. Київський університет. – К., 2002. – С.64-69. (0,5 др.арк.).

Вільна Я.В. Філософія романтизму і процес самоідентифікації творчої особистості Г.Квітки-Основ'яненка. Вісник (Літературознавчі студії) – № 4. Київський міжнародний університет. – К., 2002. – С. 132-139. (0,5 др.арк.).

Вільна Я.В. Альтернативи творчого вибору: діалогіка гуманістичних концептів Т.Шевченка і Г.Квітки-Основ'яненка. Розділ колективної монографії “Інтеграція позитиву в творчості Шевченка (аспекти символу, аксіології, онтології, міфу, психології і стилю). К.: Альтерпрес, 2002. –С.82-111. (1,5 др.арк.).

Вільна Я.В. Деякі аспекти літературних взаємин Г.Квітки та Т.Шевченка. Збірник наукових праць “Шевченкознавчі студії”. Випуск 4. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2002. – С. 44-52. (0,5 др.арк.).

Вільна Я.В. Поклик до осмислення себе як відповідь на запити часу в творчості Г.Квітки-Основ'яненка. Збірник наукових праць “Історична ретроспектива в українській літературі”. Київський університет. – К., 2003. – С. 64-68. (0,5 др.арк.).

Вільна Я.В. Парадигма розвитку історико-літературного концепту в оцінці творчості Квітки-Основ'яненка. Література. Фольклор. Проблема поетики. Збірник наукових праць. – Випуск 15. Київський університет. – К., 2003. – С.16-22. (0,5 др.арк.).

Вільна Я.В. Творчість Г.Квітки-Основ'яненка в оцінці Юрія Шереха. Літературознавчі студії – Випуск 10. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2004. – С.55-61. (0,5 др.арк.).

Вільна Я.В. Гуманізм прози Г.Квітки-Основ'яненка і засади соціодетермінізму в оцінці творчості письменника. Слово і Час. – № 9. – К., 2004. – С. 22-30. (0,5 др.арк.).

Вільна Я.В. Концепція розвитку національної літератури в доробку Г.Квітки-Основ'яненка. Літературознавчі студії. Випуск 11. – К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2004. – С.235-238. (0,5 др.арк.).

Вільна Я.В. “Моральна наука” Г.Квітки-Основ'яненка в інтерпретації П.Куліша. Література. Фольклор. Проблема поетики. Випуск 18. Твім-інтер. – К., 2004. – С. 27-39. (0,5 др.арк.).

Вільна Я.В. Сентименталізм у контексті традиційних критичних інтерпретацій творчості Г.Квітки-Основ'яненка. Вісник Київського славістичного університету. – К.: КСУ, 2005. – № 23. – С. 5-16. (0,5 др.арк.).

Вільна Я.В. Стильова своєрідність творчого доробку Г.Квітки-Основ'яненка. Наука і сучасність: Збірник наукових праць Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова. – К.: НПУ імені М.П.Драгоманова, 2005. – Том 48. – С. 235-246. (0,5 др.арк.).

Вільна Я.В. Морально-етичні максими світогляду Г.Квітки-Основ'яненка і Т.Шевченка. Шевченкознавчі студії. Випуск 7. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2005. – С. 20-24. (0,5 др.арк.).

Вільна Я.В. Григорій Квітка-Основ'яненко – “Не формула на двох ногах”. Українська мова та література. – Число 2-3 (402-403), січень 2005. – С.7. (0,1 др. арк.).

Вільна Я.В. Методологічна основа осмислення ідейно-тематичної, стильової, світоглядної системи Г.Квітки-Основ'яненка. Вісник. Література. Мовознавство Фольклористика. – № 16. 2005. – С.7-12. (0,5 др. арк.).

Вільна Я.В. Творчість Г.Квітки-Основ'яненка у силовому полі традицій і новаторства. Київський міжнародний університет. Вісник (Літературознавчі студії) Випуск № 7. 2005 р. – С.77-90. (0,5 др. арк.).

Вільна Я.В. Феномен ідеалу в творчості Г.Квітки-Основ'яненка. Вісник Київського славістичного університету. – К.: КСУ, 2005. – № 25. – С. 10-16. (0,5 др. арк.).

Вільна Я.В. Детермінанти сенсуалізму в становленні літератури українського відродження (західноєвропейський контекст). Наука і сучасність: Збірник наукових праць Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова. – К.: НПУ імені М.П.Драгоманова, 2005. –Том 51. – С. 209-221. (0,5 др. арк.).

Вільна Я.В. Шевченкознавство у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (1860-2003): Колективна монографія – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2004. – 321с. / Шевченкознавство у Київському університеті (1931-1940). – С.40-70. (3 др. арк.)

Анотація

Вільна Я.В. “Ідейно-естетичних феномен творчості Г.Квітки-Основ’яненка: герменевтичний аспект”. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі спеціальності 10.01.01 – українська література. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2006.

Дисертацію присвячено дослідженню ідейно-естетичної специфіки художньої спадщини Г.Квітки-Основ’яненка, вивченню семантики текстів, рецепцій, форм творчості прозаїка та драматурга крізь виміри жанрових модифікацій, стильового діапазону, традицій і новаторства, світоглядних переконань.

У роботі комплексно проаналізовано студії творчості Г.Квітки-Основ’яненка, виявлено оптимальну характеристику рецептивної парадигми мистецької спадщини письменника, досліджено його літературний доробок у силовому полі стильового синкретизму, впливів, мистецьких традицій і художнього новаторства. Послуговуючись новітнім літературознавчим інструментарієм, авторка роботи схарактеризовує особливості змістових, структурно-композиційних, жанрових, нараційних та образотворчих моделей творчості митця, визначає роль Г.Квітки-Основ’яненка у примноженні традицій вітчизняного і світового письменства, осмислює провідні світоглядні принципи письменника, відстежує їх взаємозв’язки із його спадщиною під кутом зору національної ідентичності. У дисертації розкриваються національні первні ідейно-естетичного феномена творчості Г.Квітки-Основ’яненка, визначається місце та роль митця в процесі становлення і розвитку нової української літератури. Художній спадок митця, великий масив літературно-критичного матеріалу про нього вперше стали об’єктом системного наукового аналізу під герменевтичним кутом зору як домінантним.

Ключові слова: ідейно-естетичний феномен, герменевтичний аспект, національна ідентичність, жанрово-стильові модифікації, етнографічно-фольклорна достовірність, синкретизм, релігійна духовність, творча інтерпретація, рецепція, трансформація, авторська свідомість.

Аннотация

Вильна Я.В. “Идейно-эстетический феномен творчества Г.Квитки-Основьяненко: герменевтический аспект”. – Рукопись.

Диссертация представлена на соискание научной степени доктора филологических наук по специальности 10.01.01 – украинская литература. – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2006.

В диссертации исследуется идейно-эстетический феномен творчества Г.Квитки-Основьяненко – классика украинской литературы, основоположника новой украинской прозы.

Специфика его творчества осмысливается на основе факторов, которые составляют основу герменевтической теории. Именно этот научный аспект дает возможность в полной мере отразить динамику и основные константы тех литературоведческих оценок стиля, мировоззрения, структурно-композиционных, образно-тематических поисков, которые, – несмотря на то, что являлись своеобразными этапами общего процесса развития литературно-критической мысли, – сложились в определенную традицию рецепции, интерпретации и понимания творческой цели писателя.

Впервые в диссертационном исследовании, предметом которого является произведения, публицистика и эпистолярия украинского писателя, четко формулируется проблема переосмысления существующей критической парадигмы. Системный анализ соотношения текстов писателя, размышлений и оценок литературоведов и критиков требует адекватного осмысления креативной роли Г.Квитки-Основьяненко в существенном изменении современного ему литературного контекста, учитывая при этом, что художник сознательно в литературе также развивал нравственную и культурную национальную традицию.

В диссертации определено значение творчества Г.Квитки-Основьяненко для процесса становления новой украинской прозы. Учитывая количество работ, посвященных его творчеству, – этот сегмент исследования наиболее полемичен и максимально сосредоточен на проблеме, которая лежит в основу дискуссии, поскольку необходимо учитывать предпосылки стереотипных интерпретаций, оставшиеся от идеологии тоталитарного общества.

Поэтому-то в диссертации отмечается, что стилевая палитра писателя принципиально отлична от заданности классицизма, рациональности просветительского реализма, определенной поверхности сентиментализма. Учитывая позицию самого писателя, автор научной работы соотносит решение Г.Квитки-Основьяненко писать на родном языке с потребностью создавать свой художественный мир, отличный от навязываемых моделей. Подобная творческая позиция, безусловно, является результатом независимого личностного начала, целостного мировоззрения, гибкости эстетического мышления, сознательной национальной позиции, которые формировались, безусловно, и под влиянием эстетики романтизма.

В диссертации также отслеживается то, что сущность мировоззренческой, жанрово-тематической, стилевой направленности творчества писателя целостно и глубоко осознавали лишь немногие критики из многих, пожелавших понять украинского писателя. В ХІХ веке – это М.Костомаров и П.Кулиш; в ХХ в. – С.Ефремов, М.Возняк, И.Айзеншток, А.Билецкий и др.

Закономерно то, что в диссертационном исследовании особое место занимает полемика автора с общеизвестными тезисами И.Франко, например теми, которые обозначают т.н. “идейные грани творчества” писателя. Понимая то, что подобные оценки были своеобразной данью времени, отметим также и то, что они вполне “успешно” концептуально насыщали большинство работ в ХХ веке, (а это известные критические и литературоведческие труды Е.Вербицкой, С.Зубкова, Б.Деркача, А.Гончара, В.Трофименко и др.). Именно это дополнительно подчеркивает логику автора в том, что в работе акцентируется и предлагается для дополнительного осмысления, – без пафоса и патетики, – иной тезис И.Франко – о тематическом, образном и жанровом новаторстве Г.Квитки-Основьяненко не только в контексте украинской литературы, а и, – в плане опережения, – на уровне аналогичных тенденций в общеевропейском искусстве слова.

Собственно, понимание природы и результатов традиционных подходов, эклектизм и условность полифонизма этих, – в сущности своей стереотипных оценок, – представляет возможность создать ряд новейших проекций в анализе философско-эстетического вектора романтического мировоззрения писателя; проанализировать фундаментальные интенции религиозного сознания художника, в котором и закономерно, и своеобразно отразилось также и его понимание национального онтогенеза, эстетических и морально-этических приоритетов этноса; артикулировать сущность и характер самоидентификации творческого “я” писателя в процессе творческих связей и литературных влияний при создании произведений и квалификации последних в работах ученых-литературоведов.

Диссертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальности 10.01.01 – украинская литературы. – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2006.

Ключевые слова: идейно-эстетический феномен, герменевтический аспект, национальная идентичность, жанрово-стилевые модификации, этнографически-фольклорная достоверность, синкретизм, религиозная духовность, творческая интерпретация, рецепция, трансформация, авторское сознание.

Summary

Vilna Ia. Ideological and Esthetical Phenomenon of G.Kvitka-Osnovianenko’s creation: germeneutic aspect. – Manuscript.

Thesis for the degree of doctor of philological sciences in speciality 10.01.01 – Ukrainian Literature. – Kyiv National University named after Taras Shevchenko, Kyiv, 2006.

The Thesis studies ideological and esthetical specificity of literary heritage of G.Kvitka-Osnovianenko, semantics of texts, receptions, interpretation of creation forms of a prose writer and playwright through measuring of genre modifications, style range, correlation of traditions and innovations, world outlook views.

The work analysis comprehensively studios of creative works written by Kvitka-Osnovianenko, reveals optimal characteristics of receptive paradigm of literature heritage of the writer, studies his literature progress in a force field of style syncretism, impacts, creative traditions and art innovation. Using the latest means for literature study the author of the thesis characterises specific features of content, structural and composition, genre, narrative and image models of a creator’s works, determines the contribution of Kvitka-Osnovianenko into traditions of native and world writership, gives a meaning to leading world outlook principles of the writer, traces their interrelations with his heritage from the standpoint of national identity. The Thesis reveals national sources ideological and esthetic phenomenon of G.Kvitka-Osnovianenko’s creation, defines a place and role of a creator in the process of establishment and development of new Ukrainian literature. Creative heritage of the creator, great massif of literature-and-critical material about him for the first time considered as an object of scientific analysis from the germeneutic point of view as dominant one.

Key words: ideological and esthetical phenomenon, germeneutic aspect, national identity, genre and style modifications, ethnographic and folklore authenticity, syncretism, religion spirituality, reception, creative interpretation, transformation, author’s consciousness.