НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

ВАЛЮХ Зоя Орестівна

УДК 81'367.622.81?373.611=161.2

ТИПОЛОГІЯ СЛОВОТВІРНИХ ПАРАДИГМ ІМЕННИКА

В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

А в т о р е ф е р а т

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі історії та граматики української мови Інституту української мови НАН України.

Науковий консультант – доктор філологічних наук, професор

Городенська Катерина Григорівна,

Інститут української мови НАН України,

провідний науковий співробітник відділу

історії та граматики української мови.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Сологуб Надія Миколаївна,

Інститут української мови НАН України,

провідний науковий співробітник

відділу стилістики і культури мови;

доктор філологічних наук, професор

Ґрещук Василь Васильович,

Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника,

завідувач кафедри української мови;

доктор філологічних наук, професор

Олексенко Володимир Павлович,

Херсонський державний університет,

директор Інституту філології та журналістики.

Провідна установа - Запорізький національний університет,

кафедра української мови,

Міністерство освіти і науки України, м. Запоріжжя.

Захист відбудеться “28”лютого 2006 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .173.01 при Інституті української мови НАН України (01001, м. Київ, вул.Грушевського, ).

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту мовознавства імені О.О. Потебні НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розіслано 27січня 2006 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук І.А. Самойлова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. На сучасному етапі розвитку української дериватології особливої актуальності набуває проблема створення типології словотвору, в основі якої лежить функціональне навантаження твірних слів різної частиномовної належності. Розв’язання цієї проблеми можливе лише в межах підходу, що сформувався порівняно недавно і названий у словотворі як основоцентричний, бо він зорієнтований на твірну основу. Цей підхід дає змогу виявити словотвірну потужність слів, що належать до різних частин мови, установити закономірності функціонування сукупностей дериватів, утворених на їхній базі (десубстантивів, деад’єктивів, девербативів, денумеративів тощо), та визначити вплив мовних і позамовних чинників, що регулюють реалізацію твірними основами закладених системою мови дериваційних можливостей.

Універсальним засобом установлення дериваційного потенціалу різних лексико-семантичних груп у межах тієї чи тієї частини мови є словотвірна парадигма ? комплексна системотвірна одиниця, яку формують сукупності дериватів, безпосередньо мотивованих тим самим твірним словом. Уведення до словотвірної теорії поняття словотвірної парадигми уможливило визначити словотвір як упорядковану за певними принципами систему, а не як просту сукупність похідних одиниць.

Дослідження словотвору з опертям на твірну основу потребує вичерпного аналізу дериваційних можливостей усіх частин мови, оскільки аналіз спільних особливостей та відмінностей у реалізації словотвірного потенціалу цілих лексико-граматичних класів, а в їхніх межах – лексико-семантичних груп сприяє створенню типології словотвірних парадигм.

В українському мовознавстві відома спроба створити типологію словотвірних парадигм. Першою монографічною дериватологічною працею основоцентричного спрямування стала розвідка В.В. Ґрещука “Український відприкметниковий словотвір” [1995]. У ній проаналізовано структуру конкретних і типових словотвірних парадигм, що засвідчують реалізацію дериваційного потенціалу різних лексико-семантичних груп якісних прикметників української мови. Унаслідок вивчення словотвірних можливостей цих прикметників були з’ясовані важливі питання про формування словотвірних значень відприкметникових похідних та про вживання тих словотворчих засобів, у яких ці значення зреалізовано. В.В. Ґрещук спостеріг, що структура словотвірної семантики українських деад’єктивів демонструє їхню залежність від можливостей дериваційно-значеннєвих трансформацій вершинного прикметника, а реалізація словотвірних потенцій конкретних прикметників суттєво відмінна за повнотою і типами деривації.

Схему аналізу та методику систематизації й класифікації фактичного матеріалу, запропоновану В.В. Ґрещуком, використано в деяких працях молодих дослідників, зокрема для вивчення дериваційної поведінки окремих лексико-семантичних груп дієслів (І.Ф. Джочка, Н.М. Пославська) та деяких груп іменників (О.Д. Микитин, О. Скварок, Р. Бачкур). Проте ці дослідження не подають вичерпної типологічної характеристики словотвірних парадигм згаданих класів твірних слів, вони є лише фрагментом у майбутній типології українського словотвору. Повного обстеження основних типів словотвірних парадигм іменника, який має особливий статус у частиномовній ієрархії, в українському мовознавстві досі немає. Основоцентричний підхід до вивчення відіменникового словотвору сприяє цілковитому охопленню іменників, що становлять найпотужнішу словотвірну базу.

Актуальність теми пропонованого дослідження зумовлена об’єктивною потребою вивчити дериваційний потенціал іменників в українській мові, установити структурно-семантичні типи їхніх словотвірних парадигм, узагальнити словотвірні парадигми окремих іменників та виявити типові словотвірні парадигми всіх лексико-семантичних груп, на основі яких можна створити словотвірну парадигматику іменника.

Іменник як центральна частина мови становить ядро дериваційної бази українського словотвору. Він має розвинену морфологічну структуру та великі можливості для поповнення словотвірного складу. Його словотвірна парадигма є своєрідною, відмінною від словотвірних парадигм дієслова та прикметника, що зумовлено, зокрема, розмаїттям категорій, які конкретизують предметність у термінах особи/неособи, конкретності/абстрактності, виконавця дії/її адресата, та словотвірною структурою.

Вивчення сутнісних характеристик іменника як вихідної одиниці з погляду його словотвірної поведінки дає змогу встановити значні релевантні відмінності у використанні способів і засобів словотворення, у типології словотвірних значень відіменникових дериватів, зумовлених категорійними властивостями цього лексико-граматичного класу.

Зв'язок дисертації з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційна робота пов’язана з плановою темою “Граматика сучасної української літературної мови”, над якою працюють у відділі історії та граматики української мови Інституту української мови НАН України. Вона входить також до комплексної теми “Слово і його системні зв’язки в мові й мовленні”, яку опрацьовують члени кафедри української мови Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є створення типології відіменникового словотворення на основі словотвірних парадигм, вершинне слово яких репрезентує цілу лексико-семантичну групу іменників.

Для реалізації поставленої мети розв’язано такі конкретні завдання:

1) обґрунтовано концептуальні засади визначення словотвірної парадигми як класифікаційної одиниці основоцентричної дериватології;

2) визначено основні параметри словотвірної парадигми;

3) проаналізовано словотвірну парадигму в контексті морфологічної та синтаксичної дериваційної парадигм;

4) виокремлено лексико-семантичні групи іменників, що слугують узагальненим репрезентантом вершинного слова типової словотвірної парадигми;

5) установлено структурні типи словотвірних парадигм лексико-семантичних груп іменників на основі частиномовної належності їхніх дериватів;

6) визначено інвентар дериваційних формантів, що експлікують словотвірні значення відіменникових дериватів у межах кожної зони;

7) проаналізовано глибину семантичних позицій відіменникових словотвірних парадигм;

8) простежено вплив мовних і позамовних чинників на дериваційну поведінку іменників;

9) виявлено відмінності в компонентному складі однотипних словотвірних парадигм;

10) систематизовано іменники з нульовою словотвірною парадигмою;

11) установлено характерний для кожної лексико-семантичної групи іменників структурний тип словотвірної парадигми;

12) визначено співвідношення між структурними типами словотвірних парадигм іменника;

13) запропоновано типологічну характеристику словотвірної парадигматики іменника.

Об’єктом дослідження є конкретні й типові словотвірні парадигми іменників одинадцяти лексико-семантичних груп, які виокремлено, зважаючи на їхню лексичну та граматичну семантику, фономорфемну структуру, прагматичні параметри й походження. Це – назви осіб за професією, соціальним станом та званням, внутрішніми ознаками, внутрішніми або зовнішніми ознаками, територіальною ознакою, етнічною та національною належністю, ідейними переконаннями і належністю до певних суспільно-політичних, релігійних, філософських, наукових та інших течій, найменування осіб як носіїв індивідуального входження, назви рослин, знарядь та засобів дії, іменники з локативним значенням.

Предметом дослідження є систематизація типових словотвірних парадигм іменників за кількісним та якісним складом їхніх частиномовних зон.

Методи дослідження. Специфіка досліджуваного об’єкта зумовила використання в дисертації відповідних методів. Як основний застосовано описовий метод, реалізації якого сприяли методики компонентного, трансформаційного та функціонально-транспозиційного аналізу. Частково використано прийоми квантитативного методу.

Джерела фактичного матеріалу. Дослідження ґрунтується на відіменникових дериватах, згрупованих у словотвірні парадигми за лексико-семантичною спільністю їхніх вершинних іменників. Фактичний матеріал ? понад 30 тисяч одиниць ? дібрано зі Словника української мови в 11-ти томах [1970 – 1980], Словаря української мови в 4-х томах за редакцією Бориса Грінченка [1996 – 1997], Кореневого гніздового словника української мови Є.А. Карпіловської [2002], Великого тлумачного словника сучасної української мови [2001] та Великого тлумачного словника сучасної української мови (з додатками і доповненнями) [2005], відповідальний редактор В.Т. Бусел. Ілюстративний матеріал дібрано з творів художньої літератури та з публіцистичних текстів.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше в українському мовознавстві встановлено типові словотвірні парадигми цілих лексико-семантичних груп іменників, на основі яких створено словотвірну парадигматику іменника; обґрунтовано виокремлення зон парадигми за частиномовною належністю дериватів; виділено структурні типи словотвірних парадигм залежно від кількості таких зон; з’ясовано специфіку словотвірної поведінки різних лексико-семантичних груп іменників, зумовлену їхньою лексичною та граматичною семантикою, фономорфемною структурою, їхнім походженням і поширенням у мовленні; визначено основні мовні та позамовні чинники, що впливають на дериваційний потенціал вершинних слів парадигми; виявлено групи іменників української мови з нульовою словотвірною парадигмою, указано на причини, що унеможливлюють творення від них похідних одиниць.

Теоретичне значення дослідження полягає у розбудові концепції словотвірної парадигматики іменника в українській мові. Запропонований парадигматичний принцип словотвірної типології сприяє розв’язанню важливого завдання основоцентричної дериватології – створенню словотвірної парадигматики сучасної української мови. Узагальнення структурно-семантичних ознак відіменникових словотвірних парадигм збагачують новими відомостями теоретичну дериватологію, формують наукові засади для комплексного вивчення словотвірної спроможності інших лексико-граматичних класів слів, виявляють національну специфіку парадигмотворення. Висновки виконаного дослідження можуть прислужитися також для подальших наукових пошуків у галузі порівняльно-типологічного мовознавства та словотвору сучасної української мови.

Практичну цінність виконаної роботи визначає передусім те, що висунуті й обґрунтовані в ній засади створення типології словотвірних парадигм іменника можуть бути використані в теоретичних дослідженнях із словотвору сучасної української мови. Установлені типові словотвірні парадигми іменника сприятимуть розв’язанню завдань словотвірного синтезу. Матеріали і висновки дисертації можуть бути використані для написання підручників та навчальних посібників із словотвору. Зібраний матеріал прислужиться в лексикографічній практиці для укладання гніздового словотвірного словника або ж словника словотвірних парадигм української мови. Одержані результати можна використати і для спецкурсів та спецсемінарів.

Апробація роботи. Основні теоретичні положення дослідження викладено в наукових доповідях на міжнародних (Полтава, 1998; Дніпропетровськ, 1999; Полтава, 2000; Харків, 2001; Ялта, 2001; Луцьк, 2001; Полтава, 2003; Ялта, 2003; Одеса, 2003; Харків, 2004; Полтава, 2004) і всеукраїнських (Полтава, 2000; Полтава, 2001; Івано-Франківськ, 2002; Луцьк, 2002; Донецьк, 2002; Київ, 2003; Дніпропетровськ, 2003; Полтава, 2003; Херсон, 2004; Донецьк, 2005) конференціях, а також щорічних наукових конференціях професорсько-викладацького складу і студентів Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка (1999?2005).

Публікації. Проблематику, теоретичні та практичні результати дисертаційної роботи викладено в 35 друкованих працях, серед яких монографія “Словотвірна парадигматика іменника в українській мові” і 23 статті, опубліковані у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, списків скорочень, лексикографічних джерел та використаної літератури (437 позицій). Повний обсяг дисертації – 395 стор. комп’ютерного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, предмет, об’єкт та методи дослідження, сформульовано його мету і завдання, схарактеризовано джерела фактичного матеріалу, указано на зв'язок теми дисертації з науковою проблематикою установи, у якій її виконано, подано форми апробації, зазначено кількість публікацій, у яких викладено загальну концепцію, теоретичні й практичні результати дослідження.

У першому розділі “Теоретичні проблеми словотвірної парадигматики” проаналізовано основні підходи до витлумачення поняття словотвірної парадигми, визначено авторську позицію в його трактуванні, окреслено основні параметри словотвірної парадигми, виокремлено типи парадигм за ознакою протяжності, схарактеризовано особливості словотвірної парадигми в контексті морфологічної та синтаксичної дериваційної парадигм.

Вивчення словотвору як особливої, ієрархічно впорядкованої системи мови протягом останніх десятиліть ґрунтується на одній із фундаментальних ідей лінгвістики ХХ століття – парадигматичних зв’язках мовних одиниць.

Поняття парадигми в теорії словотвору є відносно новим. Його використовували спочатку в морфології як зразок, схему словозміни, сукупність усіх морфологічних форм слова. Наслідком інтенсивних пошуків вияву системності мови на всіх її структурних рівнях та ізоморфізму мовних рівнів стало застосування цього морфологічного поняття в різних галузях мовознавчої науки, зокрема у фонології, лексикології, синтаксисі та словотворі.

Широке використання поняття парадигми в дериватології зумовлене основоцентричним підходом, що ґрунтується на системних дериватологічних дослідженнях, які враховують роль і функціональне навантаження основи твірного слова як засобу виявлення типології словотвору. Виокремлення словотвірної парадигми поряд із парадигмою словозмінного типу дає змогу повніше проаналізувати складну організацію словотвірного рівня мови, а також пояснити цю складність не тільки особливими функціями словотвору, а й різноманітними зв’язками його з іншими рівнями мовної системи.

Парадигму в словотворі витлумачують неоднозначно. У визначенні її сутності в сучасному мовознавстві відомі різні підходи.

Основним із них є той, що визначає словотвірну парадигму як сукупність похідних одиниць, утворених від тієї самої основи на одному ступені деривації (Е. Хемп, Л. Дюрович, В.В. Лопатін, О.А. Земська, В.В. Ґрещук та ін.). Згідно з таким визначенням ця комплексна одиниця є складником словотвірного гнізда.

Відома спроба кваліфікувати словотвірну парадигму і як ланцюжок спільнокореневих дериватів, у якому кожне похідне слово виступає твірним для наступного (В. Стракова), або як сукупність словотвірних моделей (В.М. Мигирін).

Поширений також семантичний критерій визначення словотвірної парадигми (Р.З. Мурясов, Р.С. Манучарян, Г.П. Циганенко, К. Бузашшіова). Його представники поняття словотвірної парадигми тісно пов’язують із поняттям словотвірної категорії. Р.С. Манучарян, зокрема, визначаючи словотвірну парадигму як комплекс словотвірних значень, пропонує вважати її словотвірно-семантичною. Словацька дослідниця К. Бузашшіова клас слів, від яких утворюються похідні одиниці з однаковим категорійним значенням, називає “словотвірною відміною”.

Дехто з дослідників (Г.С. Зенков, І.Г. Галенко) в основу виокремлення словотвірної парадигми кладе критерій спільності похідних слів у межах одного способу творення (префіксації, суфіксації, конфіксації). Таке обмеження словотвірної парадигми одним способом творення значно збільшує кількість словотвірних парадигм, що ускладнює можливості системного опису дериваційної системи.

Прихильник так званого поліпарадигмемного підходу О.Г. Ликов стверджує, що словотвірна парадигма – це сукупність дериватів із тим самим спільним компонентом – твірною основою чи формантом. А оскільки кожна похідна одиниця містить твірну основу і формант, то вона входить одночасно до двох словотвірних парадигм. Інший представник цього підходу Ш.С. Сафаров розмежовує парадигматику елементарних словотвірних одиниць (твірних основ і формантів) та парадигматику конструктивних одиниць – твірних слів.

Зважаючи на специфіку словотвору, суть якої полягає передусім у тому, що з усіх мовних підсистем саме він слугує відображенню номінативної діяльності людини, забезпечуючи функціонування особливих одиниць номінації – похідних слів, найперспективнішим у вивченні словотвірної парадигматики вважаємо напрямок, представлений працями О.А. Земської та В.В. Ґрещука. Словотвірну парадигму тут кваліфікують як комплексну одиницю, що являє собою особливу мікросистему дериватів одного ступеня творення, об’єднаних тотожністю твірної основи і протиставлених словотворчими формантами. Запропоноване витлумачення, по-перше, найбільш ізоморфне поняттю парадигми в морфології; по-друге, на його основі можливе комплексне дослідження дериваційного потенціалу слів різної частиномовної належності та встановлення словотвірних значень, властивих дериватам, твірні яких репрезентують ту саму лексико-семантичну групу; по-третє, воно дає змогу з’ясувати ступінь впливу чинників, що зумовлюють дериваційну поведінку вершинних слів парадигми, і який інвентар словотворчих формантів властивий різним класам твірних слів.

До основних параметрів словотвірної парадигми належать її протяжність і глибина семантичної позиції. Протяжність зумовлюють зони дериватів, кожна з яких охоплює похідні слова тієї самої частиномовної належності та словотвірні значення, експлікаторами яких в дериватах є різні словотворчі засоби. Глибину словотвірної парадигми формують структурно різнотипні похідні одиниці в межах одного словотвірного значення. За ознакою протяжності словотвірні парадигми бувають нульовими, однозонними, двозонними, тризонними, чотиризонними та п’ятизонними.

У дериватології розрізняють два види словотвірних парадигм – конкретні й типові. Конкретна словотвірна парадигма – це одиниця плану змісту й засобів його вираження, яка охоплює всі похідні слова, утворені на першому ступені деривації, або безпосередньо від нього. Кожен член конкретної словотвірної парадигми відрізняється від вихідного слова якимсь семантичним компонентом, уведеним словотворчим засобом, здебільшого суфіксом. Між собою члени конкретної словотвірної парадигми перебувають у відношеннях кодеривації, тобто вони є семантично рівноправними величинами, пов’язаними не безпосередньо, а опосередковано, через семантику твірного слова. Конкретні словотвірні парадигми слів однієї лексико-семантичної групи не завжди є однорідними щодо їхнього кількісного і якісного складу. Це зумовлено наявними в мові формально-семантичними, стилістичними та іншими обмеженнями. Типову словотвірну парадигму виводять із тих семантичних позицій, які містить конкретна парадигма кожного слова, що входить до складу певної лексико-семантичної групи.

Особливості парадигматики словотвору досить помітні на тлі морфологічної та синтаксичної парадигматики, оскільки морфологія, словотвір та синтаксис перебувають у тісній взаємодії як три рівні граматичної системи. Морфологічна, словотвірна та синтаксична дериваційна парадигми мають багато спільного. Подібність між ними полягає передусім у тому, що ці парадигми становлять своєрідні класифікаційні ряди, схеми породження, або деривації, вторинних одиниць з однієї вихідної одиниці.

Спільним для словотвірної та словозмінної парадигм є наявність у їхній структурі двох частин: постійної, яка об’єднує всі компоненти парадигми, та змінної, у якій компоненти парадигми розрізняються і протиставляються. Постійними елементами обох парадигм є основа (твірна чи граматична), змінними – дериваційні чи словозмінні (формотворчі) афікси. В основі структурування словотвірної та словозмінної парадигм лежить протиставлення значень: у морфології словозмінних граматичних значень, у словотворі – словотвірних (дериваційних) значень. Подібність словотвірної та словозмінної парадигм ґрунтується також на здатності їхніх компонентів до чергування залежно від синтаксичної позиції. Словозмінна парадигма – це набір словоформ тієї самої формотворчої основи, що реалізують її граматичні потенції, закладені системою мови. Словотвірна парадигма – це комплексна дериваційна одиниця, складниками якої є похідні тієї самої твірної основи, що реалізують її дериваційні потенції.

Відмінності між словотвірною та словозмінною парадигмами полягають передусім у тому, що словотвірній парадигмі властива, з одного боку, нестандартність її компонентів і менша регулярність порівняно зі словозмінною, а з другого – твірна основа вільна у виборі афіксальної морфеми в процесі творення дериваційних рядів. Такого вільного вибору немає у словозмінній парадигмі. Основними ознаками словотвірної парадигми є частиномовна спільність твірного слова та різна частиномовна належність дериватів – членів парадигми, їхня семантична незалежність, необов’язковість постійного набору словотвірних значень та залежність її дериваційного наповнення від структурно-семантичної і граматичної сутності вихідного слова парадигми. Структуру морфологічної парадигми зумовлює не лише належність вихідного слова до якоїсь частини мови, а й набір властивих цій частині мови граматичних категорій. Членами словозмінної парадигми є форми того самого слова, що розрізняються не лексичними, а граматичними значеннями. Морфологічна парадигма містить фіксовану кількість членів, тобто її репрезентують закриті ряди словоформ. Отже, словотвірна парадигма поступається словозмінній ступенем стандартності й регулярності її складників.

Ізоморфізм між парадигмою в словотворі та синтаксичною дериваційною парадигмою полягає в тому, що словотвірна парадигма відображає дериваційну спроможність як окремих слів, що належать до різних частин мови, так і окремих лексико-семантичних груп у межах якоїсь конкретної частини мови, синтаксична дериваційна парадигма – дериваційну спроможність базової синтаксичної одиниці, яка перебуває у відношеннях синтаксичної похідності з іншими її членами. Ознакою подібності обох парадигм є наявність у їхній структурі двох видів дериватів: модифікаційних і транспозиційних, а також те, що вони не мають постійного дериваційного наповнення. Нестандартність їхніх складників залежить від багатьох чинників, одним із яких у словотвірній парадигмі є граматичне значення твірного слова та особливості його лексичної семантики, у синтаксичній дериваційній парадигмі – якісний набір семантем та лексичне наповнення спільних компонентів. Відмінності між словотвірною і синтаксичною дериваційною парадигмами зумовлені передусім специфічними особливостями системної організації синтаксичного рівня мови, а також багатовимірністю його основної одиниці-конструкції, якою є речення. Словотвірну парадигму формують здебільшого похідні одиниці, що містять афікс (префікс, суфікс, конфікс тощо), тому вони структурно й семантично складніші, ніж їхні твірні слова. Формальна похідність синтаксичних одиниць виявлена в спрощенні, а не в ускладненні формально-граматичної структури базового речення.

Порівняння морфологічної, словотвірної та синтаксичної дериваційної парадигм дає підстави констатувати, що слово і речення можуть входити до таких рядів співвідношень, які засвідчують системність морфологічного, словотвірного та синтаксичного рівнів мови.

У другому розділі “Тризонні словотвірні парадигми іменника сучасної української літературної мови” виокремлено основні лексико-семантичні групи іменників, які слугують узагальненим репрезентантом вершинних слів типових тризонних словотвірних парадигм, з’ясовано семантичну специфіку кожної лексико-семантичної групи іменників та встановлено характерний для кожної з них структурний тип словотвірної парадигми, виявлено розбіжності в компонентному складі однотипних словотвірних парадигм, визначено потенціал словотворчих засобів та проаналізовано їхню функціональну взаємодію, указано на основні мовні та позамовні чинники, що впливають на дериваційну поведінку вершинних іменників.

Іменники – назви осіб за професією, постійним або тимчасовим видом заняття за своїми структурно-семантичними та дериваційними ознаками становлять окрему групу, що охоплює здебільшого віддієслівні та відіменникові утворення. Кількісно переважають віддієслівні іменники, проте спільною властивістю обох підгруп є суфіксальна реалізація семантико-синтаксичної функції суб’єкта дії. Розрізняються вони насамперед тим, що відіменникові найменування діяча не експлікують предикат дії базової реченнєвої структури. Віддієслівні та відіменникові назви осіб за професією мають однакові можливості щодо творення похідних, пор.: пекар > пекарка, пекарик, пекарчук, пекарівна, пекарство, пекарний, пекарський, пекарити, пекарювати; косар > косарик, косарів, косарський, косарювати; вівчар > вівчариха, вівчарик, вівчаренко, вівчарівна, вівчарство, вівчарня, вівчарний, вівчарський, вівчарити, вівчарювати; кобзар > кобзарство, кобзарів, кобзарський, кобзарювати та ін. Їхня типова словотвірна парадигма представлена стандартним набором похідних іменників, прикметників та дієслів, що сформували її субстантивну, ад’єктивну та дієслівну зони.

Специфіку субстантивної зони назв осіб за професією становить наявність великої кількості модифікаційних дериватів. Модифікаційне словотвірне значення “особа жіночої статі щодо особи чоловічої статі, названої твірним іменником”, на вираженні якого спеціалізується низка словотворчих суфіксів, основним з-поміж яких є суфікс -к-, зумовлене власне-граматичною особливістю – належністю твірного іменника до чоловічого роду, напр.: бандурист > бандуристка, квітникар > квітникарка, учитель > учителька, жнець > жниця, сторож > сторожиха, поет > поетеса та ін. Водночас, незважаючи на високий ступінь регулярності цього модифікаційного словотвірного типу, від деяких найменувань осіб за професією не можна утворити деривати із значенням жіночої статі. До них належать іменники кобзар, коваль, швець, ловець, стрілець, бортник, гірник та ін., що спричинено соціальною диференціацією суспільства, зокрема тим, що в кобзарстві, ковальстві, шевстві, ловецтві, бортництві були зайняті лише чоловіки. Перешкодою для утворення дериватів з модифікаційним значенням особи жіночої статі від деяких іменників – найменувань осіб за професією може бути наявність у лексичній системі української мови слова з іншим лексичним значенням, омонімічного тому, яке мало б утворитися. Саме з цієї причини немає співвідносних з іменниками – назвами осіб чоловічої статі пілот, косар, жнивар, молотар, вівчар і под. найменувань осіб жіночої статі із суфіксом -к-, бо пілотка, косарка, жниварка, молотарка, вівчарка вже функціонують у мові з неособовими значеннями, пор.: пілотка – “літній формений головний убір у деяких військовослужбовців”; молотарка ? “машина для обмолочування сільськогосподарських культур”; вівчарка – “назва породи собак, яку використовують здебільшого для охорони отари овець, складів” та ін.

До модифікаційних утворень належать так звані збірні іменники, що наповнюють субстантивну зону словотвірної парадигми найменувань осіб за професією, постійним або тимчасовим видом діяльності. Найактивнішу участь в утворенні цих дериватів бере суфікс -ств-/-цтв-. Малопродуктивний суфікс збірності -н'- має дещо негативний відтінок суб’єктивної оцінки на відміну від стилістично нейтрального форманта -ств-/-цтв-. Пор.: Зворушливою піснею “Вчителько моя” А. Малишко низько вклонився всьому вчительству за його многотрудну роботу (А. Малишко); Через неї не раз мене брала на глузи пастушня (О. Гончар). Спеціалізовані на вираженні модифікаційного значення збірності суфікси, приєднуючись до іменникових твірних основ, змінюють їхню граматичну ознаку – переводять із лексико-граматичного класу іменників чоловічого роду до класу слів відповідно середнього та жіночого роду.

Група дериватів субстантивної зони зі значенням недорослості, різновидами якого є “дочка особи, названої твірним іменником”, “син особи, названої твірним іменником”, “син за заняттям батька”, “учень особи, названої твірним іменником”, напр.: ковалівна, коваленко, ковальчук; кравцівна, кравченко, кравчук; крамарівна, крамаренко, крамарчук; мельниківна, мельниченко, мельничук, не поповнюється новими словами, бо словотвірні типи із згаданим словотвірним значенням у сучасній українській літературній мові втратили свою продуктивність. У конкретних словотвірних парадигмах найменувань осіб за професією, що зявилися пізніше, немає таких структурних типів дериватів із значенням недорослості.

Десубстантиви, що виражають словотвірне значення “заняття, ремесло особи, названої твірним іменником”, належать до від’ємно-мутаційного типу дериватів. Ці іменники набули узагальнено-абстрактного значення, яке експлікує суфікс -ств-/-цтв-. Напр.: Коли я закінчив чотирирічку, батько вирішив віддати мене в науку до глухого і скаженого шевця. Моя мати муром стала між мною і шевством (М. Стельмах); Він мав велику охоту до різних механічних праць, до токарства, до стельмаства, до пасічництва і садівництва (І. Франко); Коли б йому хтось колись запропонував змагатися з дівчиною в стрілецтві, він посміявся б і взяв би те за злий жарт (Іван Багряний).

Лексичною семантикою вершинних іменників зумовлена в субстантивній зоні семантична позиція “місце, приміщення, пов’язане з особою, названою твірним іменником”. Деривати із цим словотвірним значенням послідовно утворюються від найменувань осіб за професією: бондарня, дігтярня, столярня, конюшня, мідярня, перукарня та ін.

Ад’єктивну зону наповнюють деривати, що репрезентують семантичні позиції: “такий, що належить особі, яку називає твірний іменник”, “такий, що має стосунок до особи, яку називає твірний іменник”, “призначений для особи, яку називає твірний іменник”, “властивий особі, яку називає твірний іменник”. Основним виразником словотвірних значень прикметників є продуктивний словотворчий суфікс -ськ-. Пор.: На городах ще вилежується туман, десь біля бондарської криниці його розкльовують півні (М. Стельмах); Гончарські печі заросли хвощем (Л. Костенко); Коли він виходить із садка на наш гомін, ще здаля на ходу знімаючи пасічницький каптур, то найперше кидає лагідний погляд на свою улюбленичку (О. Гончар); Деколи до нього навідується і Роман-степовий, головний “бджолиний отаман”, разом вони тоді радяться, схилившись над вуликом, обмірковуючи щось своє, бджолярське (О. Гончар).

Дериваційне та семантичне наповнення дієслівної зони типової словотвірної парадигми найменувань осіб за професією зумовлюють семантико-синтаксичні зв’язки твірного іменника. Основною умовою перетворення іменників у дієслова із словотвірним значенням “бути тим, хто названий твірним іменником” є їхня здатність уживатися в типовій для цієї частини мови формально-синтаксичній позиції присудка, пор.: він – лісник > лісникує; він – кравець > кравцює; він – поштар > поштарює; він – учитель > учителює; він – пекар > пекарює, пекарить та ін. У межах цього словотвірного значення функціонують деякі паралельні спільноосновні дієслова з різними суфіксами.

Лексико-семантична група найменувань осіб за їхнім станом та званням у суспільстві об’єднує непохідні та похідні, здебільшого суфіксальні, іменники, що їх активно використовують у словотвірних процесах. Це зумовлено тим, що згадана лексико-семантична група іменників здавна належала до найчисленніших, вирізнялася в українській мові постійним оновленням її складу у зв’язку зі зміною суспільно-політичного життя носіїв мови. Загальна модель мотивувального значення найменувань осіб за соціальним станом та званням постає в трьох варіантах залежно від напрямку мотиваційних відношень: “іменник > іменник”, “іменник > прикметник”, “іменник > дієслово”.

Субстантивну зону типової словотвірної парадигми представлено регулярними й нерегулярними суфіксальними, зрідка префіксальними і префіксально-суфіксальними дериватами. З-поміж них кількісно переважають іменники, що виражають модифікаційні словотвірні значення: ”особа жіночої статі щодо особи чоловічої статі, названої твірним іменником”, “демінутивність”, “аугментативність”, “збірність”: бурлачка, заробітчанка, злидарка, сотничка; злидарча, наймитча, наймиточок, лейтенантик, бурлаченько; злидарюга, наймитюга; бурлацтво, лицарство, козацтво та ін. Характерно, що в межах однотипних модифікаційних словотвірних значень дериватів взаємодіють синонімічні суфікси -ок- та -еньк-; -чик- та -оньк-; -ищ-, -иськ- та -уг-/-юг-; -ищ-, -иськ- та -аг-/-яг-; -ств-/-цтв- та -н?-; -ств-/-цтв-, -в- та -от-; -ств-/-цтв- та -от-, пор.: приймак > приймачок, приймаченько; гетьман > гетьманчик, гетьманонько; козак > козчище, козачисько, козарлюга; парубок > парубчище, парубчисько, паруб’яга; козак > козацтво, козачня; пан > панство, панва, панота; парубок > парубоцтво, парубота й под. Ці похідні одиниці визначають глибину модифікаційної семантичної позиції в парадигмі.

Лексико-словотвірне значення “дружина особи, яку називає твірний іменник” найчастіше передають суфікси -их- та -ш-, пор.: гетьманиха, гетьманша, головиха, старостиха, сотничиха, генеральша та ін., хоч ці утворення вживають і в суто модифікаційному значенні “особа жіночої статі” або можуть поєднувати обидва ці значення.

Особливості творення прикметників від іменників – найменувань осіб за професією та чинники, що стимулюють функціонування в мові цих дериватів, поширюються і на прикметники, які формують кількісний і якісний склад ад’єктивної зони типової словотвірної парадигми назв осіб за соціальним станом та званням. Це зумовлено тим, що твірні основи іменників першої і другої групи мають спільну категорійну семантику – вони належать до категорії особи. Саме особова семантика є тим визначальним чинником, який окреслив спільні межі словотвірних значень прикметників. Пор.: ? Попроси перейти в мою сотницьку хату, поможи влаштуватися (П. Загребельний); А сам [Богдан] уже думав: що то за влада настане тепер – гетьманська чи полковницька (П. Загребельний); У багатьох хатах великим постом шили матері бурлацькі торби своїм синам та дочкам у дорогу (О. Гончар); Професійна офіцерська гоноровитість раптом прокинулась, заговорила в ньому (О. Гончар).

Дієслівну зону сформували десубстантиви, яким властиво виражати три словотвірні значення. Найбільша кількість дієслів має словотвірне значення “бути тим, на кого вказує особа, названа твірним іменником, або робити те, що властиве такій особі”. Його передають суфікси трьох словотвірних типів, а саме: -ува/-юва- (наймитувати, сотникувати, гетьманувати, прикажчикувати, козакувати, володарювати), -и- (воєводити, господарити, княжити) та -ствува- (опікунствувати, диктаторствувати, губернаторствувати).

Другу семантичну позицію в дієслівній зоні представлено значеннями “перетворювати на того, хто названий твірним іменником” та “уподібнюватися до того, хто названий твірним іменником”, які виражають деривати, утворені відповідно префіксально-суфіксальними словотвірними типами: (покуркулити, покріпачити, обюрократити) та префіксально-суфіксальними і префіксально-суфіксально-постфіксальними словотвірними типами (зміщаніти, окуркулитися, обюрократитися, оміщанитися, зміщанитися, зашляхтитися).

Третю семантичну позицію “перебувати в певному соціальному стані, поводити себе так, як визначено твірним іменником” наповнюють дієслова, сформовані за словотвірними типами із суфіксом -и- (кріпачити, біднячити, злидарити) та -ува-/-юва- (приймакувати, злидарювати).

З огляду на лексико-словотвірне наповнення дієслівна зона словотвірної парадигми найменувань осіб за соціальним станом та званням є мікросистемою дериватів, протяжність якої визначають властиві їм словотвірні значення, а глибину місця – структурно різнотипні дієслова у межах того чи того словотвірного значення, пор.: злидарювати, злидарити; парубкувати, парубочити; князювати, княжити; жебракувати, жебрачити; зміщанитися, оміщанитися, зміщаніти.

Із-поміж чинників, що зумовили словотвірну поведінку згаданих іменників, крім мовних, важливу роль відіграють позамовні – їхня давність функціонування та широке вживання в мові, а також значущість особи, яку називає твірний іменник, у суспільстві на певному етапі його розвитку.

Дериваційне та семантичне наповнення типової словотвірної парадигми найменувань осіб за внутрішніми ознаками залежить передусім від фразеологічності семантики іменників як твірних слів ? наявності в їхньому лексичному значенні так званих семантичних нарощень, що не мають формального вираження. Їхню дериваційну поведінку визначають також функціонально-стилістичні особливості, зокрема негативно-оцінне забарвлення: гультяй > гультяйка, гультяйчик, гультяїще, гультяйство, гультяйський, гультяювати; ледар > ледарка, ледарюга, ледарство, ледарський, ледаркуватий, ледарювати; штукар > штукарка, штукарня, штукарство, штукарський, штукарювати та ін.

Субстантивну зону формують похідні одиниці з модифікаційними словотвірними значеннями особи жіночої статі та збірності. Утворення демінутивів та аугментативів обмежує те, що в структурі вершинних іменників наявні словотворчі суфікси, які, поєднуючись із негативно маркованими твірними основами, утворюють оцінні іменники, що називають носіїв негативних внутрішніх якостей. Лише зрідка зменшено-емоційні суфікси нейтралізують негативний предметно-логічний зміст твірних основ іменників і створюють позитивний тон висловлення, пор.: ? А хто повірить такому брехунцю? Що, може, скажеш, що сама попадя аж на покуття посадила тебе? (М. Стельмах); ? Ой синочку, порадничку. Ой де ж ти був, мій зрадничку. Як в бік мене улучено… І топтано, і палено (О. Олесь).

Одну семантичну позицію ? “властивість особи, її стан, спосіб поведінки, риса характеру” ? у субстантивній зоні типової словотвірної парадигми найменувань осіб за внутрішніми ознаками посідають деривати з від’ємно-мутаційним значенням, до яких належать іменники баламутство, бешкетництво, звідництво, зрадництво, інтриганство, ледарство, боягузтво, дуренство, скупарство, шахрайство та ін., напр.: Баламутство, злоба, кривда – все, як хрест отой, розтане (Д. Павличко); Не кажуть правди тим, хто помирає, ні тим, хто у дуренство впав безкрає (Д. Павличко).

Ад’єктивну зону структурують прикметники з відносним значенням на
-ськ-(-ий)/-цьк-(-ий) та десубстантиви, що реалізують словотвірне значення “схильний до певного способу поведінки”, на -уват-(-ий)/-юват-(-ий), зумовлене лексичною семантикою твірного іменника. Саме вона є визначальним чинником і в формуванні словотвірного значення “уподібнюватися за якими-небудь ознаками або дією до того, хто названий твірним іменником” у дієсловах із суфіксом -ува-/-юва-. Напр.: Твій герб, відступнику Яремо, в віках чорнітиме окремо. Не княжим знаком, не орлом, ? твоїм відступницьким тавром (Л. Костенко); Дивакуватий кравець навіки розпрощався з нашим білим і без кінця загадковим світом (М. Хвильовий); А сам коронний стражник Лащ далі собі розбишакує та збиткується над нами (П. Загребельний). Дієслова із суфіксом -нича-, які поширилися в українській мові під впливом російської, вилучено з ужитку, бо вони суперечили словотвірним та лексичним нормам сучасної української літературної мови. Замість них уживають дієслова із суфіксами -ува- та -и-, пор.: гріховодничати і гріховодити, ловеласничати і ловеласити та ін.

Типова словотвірна парадигми іменників, що називають осіб за етнічною та національною належністю, також має свою специфіку. Її субстантивна зона представлена здебільшого регулярними модифікаційними дериватами “особа жіночої статі щодо особи чоловічої статі”, “збірність” та “демінутивність”. Крім регулярних похідних одиниць із продуктивним суфіксом -к-, до неї входять іменники на позначення осіб жіночої статі, що є наслідком нерегулярних співвідношень у назвах чоловічого та жіночого родів за національністю, пор.: китаєць > китаянка, турок > турчанка, туркеня, грек > гречанка, грекиня, француз > француженка, евенк > евенкійка, перс > персіянка, німець > німкеня, черкес > черкешенка.

Значення демінутивності завжди властиве іменникам, які характеризують дітей за національністю, належністю до різних етнічних груп. Це словотвірне значення експлікують спільнофункційні, але різні за звуковим складом словотворчі форманти. Вони визначають глибину семантичної позиції в словотвірній парадигмі та розрізняються різним ступенем експресивності, хоч усі вони мають позитивне емоційне забарвлення, пор.: китайча, китайчатко; циганча, циганя, циганятко; татарча, татарчатко, татарченя, татаренятко. Водночас у формуванні субстантивної зони беруть участь демінутиви із суфіксами -оньк-, -ик, -ок ? пестливі назви дорослих осіб: туронько, турчик, німчик, япончик, китайчик, французик, ляшок тощо. Іменників із збільшено-згрубілим словотвірним значенням у субстантивній зоні назв осіб за етнічною та національною належністю немає, проте контекстуально десубстантиви, до складу яких уходять зменшено-пестливі суфікси, можуть набувати негативного емоційного забарвлення, що поєднує в собі складну гаму негативних емоцій з усіма їхніми відтінками, передаючи найрізноманітніші переходи від легкої іронії до гіркого сарказму. Пор.: Стрілив ляшок, стрілив другий, стрілив чотирнацький. Чи він козак заворожен, такий чудернацький (Л. Костенко); ? Який це німчик міг би підняти серед вікового степу отакий могутній лісовий масив! Потріскалися б на ньому всі підтяжки, а не підняв би (О. Гончар).

Особливості ад’єктивної зони визначають відносні прикметники, яким властивий подвійний семантичний зв’язок: із назвами осіб за етнічною або національною належністю та з назвами країн, зумовлений чинниками історичного характеру. Найпродуктивнішим словотворчим засобом творення таких прикметників є суфікс -ськ-: англієць > англійський, естонець > естонський, болгарин > болгарський, слов'янин > слов’янський, печеніг > печенізький, словак > словацький, черкес > черкеський, чех > чеський, карел > карельський та ін.

Словотворчий суфікс -уват- передає ад’єктивне словотвірне значення “схожий на особу, яку називає твірний іменник”, пор.: татаркуватий, циганкуватий.

У дієслівній зоні за структурно-семантичними особливостями виокремлено дві групи десубстантивів. Першу групу формують префіксально-суфіксальні дієслова із словотвірним значенням “зробити тим, хто названий твірним іменником”. Спеціальними виразниками цього дієслівного мутаційного значення є префікси з-(c-), о-, по- і суфікс -и-. Та сама іменникова основа може сполучатися із суфіксом -и- та кількома префіксами, що надають дієсловам близьких, синонімічних значень, пор.: сполячити, ополячити; знімечити, онімечити; сфранцузити, офранцузити; отуречити, потуречити.

У другу семантично однорідну групу об’єднано префіксально-суфіксальні та префіксально-суфіксально-постфіксальні дієслова, які виражають словотвірне значення “набути певної ознаки, уподібнитися до когось”. Це значення передають різні комбінації словотворчих засобів чотирьох словотвірних типів відсубстантивних дієслів, зокрема префіксально-суфіксальні пари (знімчіти) та префіксально-суфіксально-постфіксальні комплекси (стурчитися, потурчитися, побусурманитися, ополячитися, ослов’янитися).

Спільнокореневі префіксально-суфіксально-постфіксальні дієслова з різними префіксами, що виражають те саме словотвірне значення, зумовлюють розгортання словотвірної парадигми в глибину.

Словотвірна активність іменників на позначення особи за етнічною та національною належністю неоднакова. Одні з них дуже результативні, їм властиво реалізувати свої