АКАДЕМІЯ АДВОКАТУРИ УКРАЇНИ

ЮНОШЕВ ОЛЕГ ВАСИЛЬОВИЧ

УДК 343.976

ПРИМУСОВЕ ЛІКУВАННЯ ВІД НАРКОМАНІЇ:

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИЙ ТА КРИМІНОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТИ

Спеціальність 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Донецькому юридичному інституті Луганського державного університету внутрішніх справ

Науковий керівник: заслужений юрист України, кандидат юридичних наук, професор Філонов Володимир Петрович, Донецький юридичний інститут,

професор кафедри кримінального права та кримінології

Офіційні опоненти: заслужений діяч науки і техніки України,

доктор юридичних наук, професор

Стрельцов Євген Львович,

Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова,

проректор з навчальної роботи

кандидат юридичних наук,

старший науковий співробітник

Женунтій Володимир Іванович,

Київський регіональний центр АПН України,

головний науковий співробітник

Провідна установа: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького

Національної академії наук України,

відділ проблем кримінального права, кримінології

та судоустрою, м. Київ

Захист відбудеться 11 січня 2007 року о 15-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.122.01 в Академії адвокатури України (01032, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 27)

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Академії адвокатури України за адресою: 01032, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 27

Автореферат розісланий “___” грудня 2006 року

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Стаття 49 Конституції України закріпила право людини на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Забезпеченню цього права перешкоджає суттєве погіршення ситуації у сфері обігу наркотиків в Україні та помітне зростання пов’язаної із цим злочинності. На сьогодні Україна займає одне з перших місць у Європі за темпами розповсюдження наркоманії.

Проблема незаконного розповсюдження наркотиків має чітко виражену соціальну спрямованість: наркоманія домінує переважно в молодіжному середовищі і справляє значний руйнівний вплив на суспільство. За даними МВС України у 2005 р. виявлено 92,8 тис. хворих на наркоманію (у 2004 р. – 83,7 тис.). Загальна кількість громадян України, які допускають немедичне вживання наркотичних засобів, у 2005 р. склала 152,4 тис. осіб (у 2004 р.–124,8 тис.), з них близько 7 тис. – неповнолітні. Зростає і частка злочинів у сфері обігу наркотичних засобів у загальній кількості злочинів, вчинених в Україні, з 12,6 % у 2004 р. до 13,4% – у 2005 р., а також частка осіб, які вчинили такі злочини, з 17,3% у 2004 р. до 18,4% – у 2005 р. Зважаючи на латентність цього явища, можна стверджувати, що реальні цифри є набагато більшими.

Поширення наркоманії потребує застосування новітніх попереджувальних засобів правового, організаційного, економічного, психолого-педагогічного та медичного характеру. Низка прийнятих за останні роки законодавчих актів і державних програм свідчить про зростання ролі медичних заходів протидії наркоманії та правопорушенням у сфері обігу наркотичних засобів і психотропних речовин. Разом із тим, недостатня правова врегульованість питань, пов’язаних із застосуванням соціального інституту примусового лікування, помітно знижує ефективність протидії цьому явищу в суспільстві.

Аналізові проблем, пов’язаних із наркоманією, а в цьому контексті і з примусовим лікуванням, присвячено праці багатьох учених, зокрема Р. Авакяна, Л. Анісімова, М. Бажанова, Ю. Бауліна, Т. Білика, І. Брехмана, С. Гарницького, М. Гернета, В. Глушкова, С. Гончаренка, А. Гришка, С. Гусєва, О. Гуміна, С. Дідковської, О. Джужі, І. Дружиніна, В. Єсипова, В. Єраксіна, В. Женунтія, А. Закалюка, А. Зелінського, М. Коржанського, І. Нікіфорчина, П. Матишевського, Н. Мірошниченко, А. Музики, Б. Протченка, С. Ромазіна, М. Селіванова, В. Смірнова, В. Смітієнка, Б. Спасеннікова, В. Сташиса, В. Тація, Ю. Ткачевського, А. Трайніна, І. Туркевич, Є. Фесенка, А. Філатова, В. Філонова, В. Фоміна, М. Хруппи, М. Шаргородського, В. Шаповалова, А. Ярмиша та ін.

Їх наукові праці відіграли надзвичайно важливу роль у дослідженні проблематики соціально-правових, кримінально-правових, кримінологічних та інших проблем протидії наркоманії.

Однак, зважаючи на традиційну недооцінку суспільством криміногенного значення поширення наркоманії, відсутність ефективної практики та невелику кількість наукових розробок питань саме примусового лікування як одного із заходів протидії наркоманії, актуальними є систематизація, аналіз та узагальнення кримінально-правових і організаційно-управлінських заходів щодо здійснення примусового лікування, у першу чергу серед молоді, вивчення вітчизняного та зарубіжного досвіду регламентування і застосування примусового лікування, внесення відповідних пропозицій та рекомендацій до законодавства.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до затвердженої МВС України тематики пріоритетних напрямів дисертаційних досліджень на період 2002–2005 рр. (п. 114 розділу 2 наказу МВС України від 30.06.2002 № 635). Обрана тема дослідження безпосередньо пов’язана із виконанням завдань пп. 4.6, 4.7 Концепції реалізації державної політики у сфері боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів на 2002–2010 рр. та пп. 5.1, 5.4 Програми реалізації державної політики у сфері боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів на 2003–2010 рр.

Мета і завдання дослідження. Концептуальною метою дисертації є теоретична розробка й обґрунтування доцільності правового забезпечення застосування примусового лікування від наркоманії як одного із засобів захисту здоров’я населення, визначення основних напрямків оптимізації форм такого лікування, розробка й обґрунтування пропозицій до чинного законодавства та рекомендацій щодо вдосконалення інституту примусового лікування.

Для досягнення поставленої мети в дисертації вирішуються такі основні завдання:

- визначити сучасний стан поширення наркоманії серед населення України, виявити та дослідити причини й умови, які сприяють росту незаконного обігу наркотичних засобів на сучасному етапі;

- виявити кримінологічний механізм протиправної поведінки та дати характеристику осіб – суб’єктів примусового лікування від наркоманії; визначити типовий портрет наркомана;

- здійснити системний аналіз правового регулювання примусового лікування в Україні для вдосконалення шляхів протидії наркоманії та пов’язаній з нею злочинності;

- проаналізувати досвід зарубіжних країн щодо примусового лікування наркоманів та протидії наркоманії, а також можливості його використання в Україні;

- визначити напрямки вдосконалення заходів кримінального попередження та припинення правопорушень, пов’язаних із незаконним обігом наркотиків;

- комплексно дослідити загальні та індивідуальні заходи попередження наркоманії;

- проаналізувати взаємодію державних органів та громадських організацій у сфері примусового лікування;

- сформулювати та обґрунтувати відповідні пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства.

Об’єктом дослідження є правовідносини у сфері примусового лікування від наркоманії.

Предметом дослідження виступає стан кримінально-правового та кримінологічного забезпечення примусового лікування від наркоманії, норми вітчизняного і зарубіжного кримінального законодавства, які передбачають примусове лікування, а також практика застосування цих норм.

Методологічну основу дисертаційного дослідження складає сукупність методів і прийомів наукового пізнання. Головним у цій сукупності виступає загальнонауковий метод системного підходу, що вимагає досліджувати проблеми в єдності їх соціального змісту і юридичної форми. У роботі також використовуються такі методи пізнання: історико-правовий – для вивчення процесу становлення примусового лікування в часовій перспективі; формально-юридичний – для аналізу правових норм, які регламентують примусове лікування в Україні, з метою їх оптимізації; порівняльно-правовий – для вивчення досвіду регламентування і застосування примусового лікування в Україні та зарубіжних країнах, а також порівняння вітчизняного і зарубіжного відповідного законодавства; системно-функціональний – для аналізу примусового лікування від наркоманії та протидії незаконному обігу наркотиків як системи, що складається із взаємозалежних елементів, та ролі кожного з них; соціологічний – для проведення контент-аналізу антинаркотичного законодавства, документації органів державної влади та громадських організацій, які здійснюють антинаркотичну діяльність; анкетування наркоманів – для вивчення ефективності та доцільності примусового лікування; експертної оцінки працівників наркологічних установ, співробітників закладів виконання покарань – для вивчення рівня взаємодії державних органів щодо здійснення примусового лікування, а також виявлення чинників, що перешкоджають удосконаленню такої діяльності; статистичний – для вивчення даних щодо кількості осіб, які перебувають на наркологічному і профілактичному обліку, числа скоєних злочинів, пов’язаних із незаконним обігом наркотиків, виявлених злочинців, ліквідованих організованих злочинних груп тощо.

Ці та інші методи наукового дослідження використовувалися у діалектичному взаємозв’язку та взаємодії.

Нормативно-правовою, теоретичною та емпіричною базою дослідження є: законодавчі та інші нормативно-правові акти України та окремих зарубіжних країн; статистичні дані, які характеризують поширення наркоманії, пов’язану з цим криміногенну обстановку та її динаміку в Україні; узагальнення практики діяльності органів внутрішніх справ та інших суб’єктів щодо організації примусового лікування; праці науковців; публікації у періодичних виданнях; довідкова література; відомчі аналітичні матеріали; огляди та інші службові документи, які містять інформацію з досліджуваної проблеми.

У процесі написання дисертації автор вивчив та проаналізував статистичні й аналітичні дані МВС України, Міністерства юстиції України, Верховного Суду України за період з 1994 до 2005 року. За цей же період у Донецькому регіоні проведено опитування 70 працівників закладів виконання покарань, 10 працівників МОЗ і 54 засуджених за злочини, пов’язані з наркотизмом. Вивчено та проаналізовано 693 кримінальні справи, порушені в Донецькій області з 1995 до 2003 року.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є одним із перших в Україні досліджень, виконаних на сучасному етапі реформування суспільних відносин, в якому проаналізовано кримінально-правові та кримінологічні засади примусового лікування від наркоманії, визначено місце та роль цього заходу у боротьбі з незаконним обігом наркотичних засобів та психотропних речовин, з’ясовано його зміст і форми, напрацьовано пропозиції до чинного законодавства та практики його застосування.

У результаті проведеного дослідження сформульовано низку наукових положень і висновків. Основні з них такі:

- доведено, що примусове лікування – це один із заходів, який держава повинна застосовувати, щоб захистити суспільство та права окремих громадян, тобто з правової позиції примусове лікування не порушує загальнолюдських прав, що обґрунтовує правомірність та доцільність застосування примусового лікування від наркоманії;

- здійснено комплексний аналіз і сформульовано конкретні дефініції понять, пов’язаних із примусовим лікуванням та обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, а саме: “примусове лікування”, “наркоманія”, “наркотизм”, “здоров’я населення”, “соціальна реабілітація хронічних наркоманів”, “міжвідомча взаємодія у сфері примусового лікування наркоманії” тощо;

- обґрунтовано помилковість тез, висловлених деякими фахівцями, про: насильство як домінуючий фактор в інституті примусового лікування; порушення прав людини; малоефективність та дорожнечу лікування як фактори, що роблять примусове лікування непотрібним;

- установлено, що категорії примусового лікування притаманна двополюсність, закладена в її назві: примусове (юридичний аспект) лікування (медичний аспект). Визначено діалектичну єдність цих двох складових із домінуванням правового фактору. Об’єднуючими моментами є загальносоціальні цілі: лікування хворих і повернення їх до нормального життя, зниження рівня злочинності, зміцнення здоров’я населення, забезпечення нормального розвитку суспільства;

- виділено етапи розвитку інституту примусового лікування в Україні;

- визначено, що примусове лікування реалізується на трьох рівнях, які утворюють комплексну систему профілактики наркоманії. Зокрема, на рівні ранньої профілактики наркоманів примусове лікування покликане стати методом індивідуальної профілактики, спрямованої на попередження злочину і повернення суспільству здорової та повноцінної особистості. У процесі безпосередньої кримінологічної профілактики примусове лікування здійснюється щодо осіб, поведінка яких характеризується стійкою антисоціальною спрямованістю. Примусове лікування щодо таких осіб здійснюється у спеціальних медичних закладах і є можливим лише згідно з адміністративним законодавством. У посткримінологічній обстановці (тобто профілактика рецидиву) примусове лікування застосовується до осіб, які за вчинений злочин відбувають покарання у місцях позбавлення волі. Таким чином, три рівні, на яких реалізується примусове лікування, дозволяють розглядати його як засіб комплексної профілактики наркоманії та пов’язаної з нею злочинності;

- одержали подальшого розвитку: характеристика системи причин та умов, які сприяють виникненню та розповсюдженню наркоманії (доведено, що основне місце серед них займають соціально-економічні фактори та відсутність у населення чітких ідеологічних і соціальних орієнтирів тощо); системний аналіз норм міжнародного та вітчизняного права, яке регулює правовідносини у сфері примусового лікування наркоманії, у результаті доведено зростаючий у цілому позитивний вплив міжнародно-правових норм на формування національного законодавства;

- деталізовано соціально-правову характеристику поширення наркоманії, у результаті встановлено тенденцію зростання темпів наркотизації молоді, яка стає своєрідним детермінантом кризових явищ у суспільстві; зроблено прогноз, що таке зростання буде продовжуватися через відкритість кордонів, погіршення життєвого рівня населення; відповідно більш прискореними темпами буде поширюватися злочинність, пов’язана з феноменами наркотизму;

- визначено кримінально-правову сутність інституту примусового лікування від наркоманії, яка полягає в тому, що вона є спеціальною формою примусових заходів медичного характеру і регламентує певні правообмеження, що застосовуються до наркоманів, які скоїли злочин на ґрунті наркоманії, але це є формою профілактики девіантної поведінки, формою лікування, а не кримінальним покаранням;

- уточнено основні напрямки організації міжвідомчої взаємодії щодо примусового лікування наркоманів;

- деталізовано систему загальних та індивідуальних організаційно-правових заходів профілактики наркоманії та протидії їй у сучасних умовах;

- обґрунтовано доцільність використання досвіду зарубіжних країн з питань застосування примусового лікування наркоманії, вироблено рекомендації щодо можливого його використання в Україні;

- запропоновано зміни до чинного кримінального законодавства України, які можуть забезпечити вдосконалення та оптимізацію кримінально-правових та організаційно-правових заходів застосування примусового лікування від наркоманії та протидії незаконному обігу наркотичних засобів.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що на основі викладених розробок розширено наукові знання щодо застосування примусового лікування як заходу протидії наркоманії та пов’язаній з нею злочинності. Одержані результати та сформульовані на їх основі пропозиції можуть бути використані:

- у сфері науково-дослідної діяльності – для подальшої розробки правових механізмів застосування примусового лікування;

- у правотворчості – для підготовки й уточнення положень деяких законодавчих і підзаконних правових актів;

- у правозастосовній діяльності – для поліпшення практичної діяльності державних органів та громадських організацій у сфері примусового лікування та протидії поширенню наркоманії;

- у навчальному процесі – під час викладання дисциплін “Кримінальне право”, “Кримінологія” та “Кримінально-виконавче право”, підготовки підручників і навчальних посібників із цих дисциплін.

Результати дисертаційного дослідження прийнято до використання Комітетом з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України для вдосконалення Кримінального кодексу України (акт від 14 червня 2005 року № 06/1947).

Апробація результатів дисертації. Підсумки розробки проблеми в цілому, окремі її аспекти, одержані узагальнення і висновки було оприлюднено дисертантом на науково-практичних конференціях:

- республіканській науково-практичній конференції “Всезагальна декларація прав людини як міжнародний стандарт правового становища особистості в Україні” (м. Луганськ, 1999 р.);

- міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні проблеми діяльності ОВС по попередженню, розкриттю та розслідуванню злочинів” (м. Одеса, 2000 р.);

- науково-практичній конференції “ОВС на початку третього тисячоліття: проблеми протидії злочинності” (м. Дніпропетровськ, 2000 р.);

- науково-практичній конференції “Особливості кримінально-правових проблем боротьби із злочинністю у Донецькому регіоні” (м. Донецьк, 2001 р.);

- міжнародній науково-практичній конференції “Нове кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство та завдання юридичної підготовки кадрів ОВС України” (м. Луганськ, 2002 р.);

- всеукраїнській науково-практичній конференції “Боротьба з наркобізнесом: проблеми та шляхи їх вирішення” (м. Одеса, 2002 р.);

- міжнародній науково-практичній конференції “Пріоритетні напрямки діяльності ОВС у боротьбі зі злочинністю в сучасних умовах” (м. Дніпропетровськ, 2002 р.);

- міжвузівській науково-практичній конференції “Сучасні правові проблеми профілактики та розкриття злочинів, які скоюються неповнолітніми” (м. Донецьк, 2002 р.);

- міжнародній науково-практичній конференції “Проблеми підвищення ефективності протидії нелегальному обігу наркотичних та психотропних речовин: вітчизняний та міжнародний досвід” (м. Дніпропетровськ, 2003 р.);

- всеукраїнській науково-практичній конференції “Проблеми розкриття та розслідування злочинів, пов’язаних із незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів” (м. Донецьк, 2003 р.),

а також на засіданнях кафедри кримінального права та кафедри кримінології та юридичної соціології Донецького юридичного інституту. Теоретичні напрацювання автора використовуються в процесі викладання в Донецькому юридичному інституті курсів “Кримінальне право”, “Кримінологія” та “Кримінально-виконавче право”.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження знайшли своє відображення у 9 наукових статтях у фахових виданнях.

Структура дисертації. Відповідно до логіки дослідження дисертація складається зі вступу, трьох розділів, що включають вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел (222 найменування) і 17 додатків, які містять аналіз анкетування, діаграми, проект Інструкції з організації примусового амбулаторного лікування засуджених тощо. Повний обсяг дисертації становить 248 сторінок, обсяг основного тексту дисертації – 186 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі визначається актуальність теми, мета і завдання, об’єкт та предмет дослідження, методи, зв’язок із науковими програмами та планами, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, зазначаються їх апробація та структура роботи.

Перший розділ “Поняття, сутність та генезис примусового лікування від наркоманії, його правове регулювання” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Етимологія категорії примусового лікування та його семантичний аналіз” піддається обґрунтованій критиці теза про те, що аспект насильства над особою є головним у примусовому лікуванні, а тому його застосування порушує права людини. Ретельно проведений етимологічний та семантичний аналіз філологічного змісту поняття примусового лікування довів таке: поняття “принудить” у російській мові застосовується переважно лише як синонім поняття “заставить” – “примусити”. Але етимологія цієї категорії є більш складною. Так, якщо словенські nuditi, nыdim та готське nau?jan дійсно означають примушування, то давньоверхньонімецькі однокореневі слова niot, niet означають “гостре бажання, прагнення”. Тому можна вважати, що російське поняття “принудить” означає не тільки і не стільки “заставить” – “примусити”, але й виражає “гостре бажання, прагнення”. Тобто “принудить” – “примусити” можна також вважати синонімом “привести к нужде” – “привести до потреби”, “привести к необходимости” – “привести до необхідності”, “привести к острому желанию, стремлению” – “привести до гострого бажання, прагнення”, “привести к осознанию” – “привести до усвідомлення”. Не існує перешкод, щоб вважати останні значення основними. Тобто під впливом якогось зовнішнього чинника особа хоч і вимушено, але сама повинна усвідомити необхідність певних дій. У нашому випадку держава застосовує такі засоби, мета яких – привести наркомана до усвідомлення необхідності лікування своєї хвороби, а саме: наркоманії.

Отже, потрібно визнати, що згідно з етимологією та семантичним аналізом у понятті “примусове” (рос. “принудительное”) аспект насильства не є домінуючим. Тому сутність примусового лікування полягає не в насильстві над особою, як здається на перший погляд, а у допомозі хворому, який самостійно не здатний усвідомити необхідність лікування. Особу перш за все примушують усвідомити “нужду”, необхідність лікування.

Далі у підрозділі наводяться визначення примусового лікування, пропоновані різними науковцями, щодо висвітлення в них аспекту насильства, а також пропонується авторське тлумачення, за яким під примусовим лікуванням від наркоманії слід розуміти систему правових, медичних та організаційних заходів, застосовуваних державними органами та громадськими об’єднаннями і спрямованих на допомогу хворому усвідомити необхідність лікування та вилікування, а також на подальшу ресоціалізацію особи.

Такий інститут примусового лікування залежності від наркоманії як один із дійових заходів протидії наркоманії та пов’язаній із нею злочинності застосовується у більш ніж 50 країнах світу.

Підрозділ 1.2 “Історія примусового лікування від наркоманії: соціальний та кримінально-правовий аспекти” висвітлює історію застосування людством наркотичних засобів, починаючи з ХХ ст. до н.е., коли люди вживали “бханг” (тобто каннабіс, марихуану, гашиш) – дикі індійські коноплі, чому є документальне підтвердження, і закінчуючи сьогоденням.

З появою наркотичних засобів перед суспільством майже одночасно постало завдання обмежити їх вживання. У давні часи суспільство намагалося обмежити використання цих речовин лише релігійними або лікувальними цілями, довіривши їх священнослужителям або цілителям і лікарям. У роботі зазначається, що в середні віки проблема алкоголізму перед суспільством стояла більш гостро, ніж проблема наркоманії. Визнається, що інститути примусового лікування як від алкоголізму, так і від наркоманії, безумовно, не є тотожними, але достатньо близькими із соціальної та правової позиції. Тому спочатку згадуються примусові заходи з боку держав щодо обмеження зловживання алкоголем. Так, початком історії обмеження вживання алкоголю в Росії слід вважати ХV ст., коли митрополит Фотій заборонив пити вино перед обідом, а у ХVІ ст. Великий князь Іван ІІІ підписав Указ, згідно з яким заборонялося “гнусноє” пияцтво. А вже у 1782 р. Катерина ІІ в Статуті Благочинія або поліцейському вперше в Росії заклала елементи примусового лікування. Отже, можна вважати, що інститут примусового лікування в Україні має 225-річну історію.

У підрозділі аналізуються законодавчі акти, які у ХІХ та ХХ ст.ст. регламентували протидію поширенню наркоманії, у тому числі з використанням примусового лікування у Німеччині, Франції, , США, Китаї, Росії. Детально аналізуються відповідні частини Кримінального кодексу УРСР 1922, 1927, 1960 років. Особлива увага приділяється міжнародним законодавчим актам, які не заперечують можливості застосування примусового лікування від наркоманії.

Як результат дослідження примусового лікування від наркоманії в історичному аспекті у висновках до підрозділу пропонується періодизація інституту примусового лікування в Україні.

Головним у соціальній сутності примусового лікування пропонується вважати забезпечення необхідного рівня здоров’я населення як умови соціальної активності членів суспільства. Крім цього, застосування примусового лікування підвищує ефективність боротьби зі злочинністю, стає перешкодою на шляху розповсюдження наркоманії, передусім серед молоді, зміцнює сім’ю як основу суспільства, сприяє підвищенню трудової активності населення, а отже – зміцненню держави та підвищенню рівня добробуту її громадян.

У підрозділі 1.3 “Кримінально-правове регулювання примусового лікування” визначаються підстави та порядок здійснення примусового лікування від наркоманії. Виявлено певні розбіжності між різними галузями законодавства. Зокрема, якщо Постанова Пленуму Верховного Суду від 03.06.2005 № 7 “Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування” заперечує кримінально-правове застосування примусового лікування до наркоманів, які скоїли злочин, то ст. 411-1 КПК України регламентує порядок застосування судом примусового лікування до засуджених, які є алкоголіками чи наркоманами. Кримінально-виконавчий кодекс України, який набрав чинності з 1 січня 2004 року, містить ст. 117, де йдеться про примусове лікування засуджених до позбавлення волі осіб, які мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб. А Кодекс України про адміністративні правопорушення взагалі не згадує примусового лікування серед видів адміністративного впливу. Цивільний кодекс України у ст. 36 надає суду право обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає наркотичними засобами і тим ставить себе чи свою сім’ю у скрутне становище. У ст. 244 Сімейного кодексу України зазначається, що не може бути опікуном, піклувальником дитини особа, яка зловживає наркотичними засобами.

Більш детально у підрозділі аналізуються коментарі до Кримінального кодексу України в ред. 2001 року, в яких науковці та практичні працівники надають різні, іноді діаметрально протилежні рекомендації щодо застосування ст. 96 “Примусове лікування”. Одна з причин таких розбіжностей полягає у відсутності законодавчого визначення переліку хвороб, які становлять небезпеку для здоров’я інших осіб.

Дисертантом було вивчено засади правового регулювання відповідних проблем у Росії, США, Китаї, Азербайджані, Болгарії, Грузії, Данії, Казахстані, Іспанії, Киргизії, Латвії, Нідерландах, Німеччині, Польщі, Узбекистані, Фінляндії, Швейцарії, Швеції, країнах колишньої Югославії тощо.

Закономірним підсумком усього вищезазначеного є пропозиції про зміну редакції ч.1 та ч.3 ст. 96 КК України (“Примусове лікування”); законодавчого визначення переліку хвороб, небезпечних для здоров’я інших осіб; про уточнення ст.ст. 8, 9, 21, а також нової редакції ст. 117 КВК, ст. 417-1 КПК.

Другий розділ “Кримінологічні проблеми примусового лікування від наркоманії” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Кримінологічна характеристика протиправної поведінки та осіб – суб’єктів примусового лікування від наркоманії” дається аналіз статистичних показників, які стосуються стану, рівня та динаміки злочинності, пов’язаної з наркоманією. Зокрема, зазначається, що в Україні у період з 1994 до 2005 року кількість злочинів, пов’язаних з незаконним обігом наркотичних засобів, збільшилася у 2,4 разу, а у порівнянні з 1972 роком – у 845 разів. За цей період наркомани скоїли у 2,4 разу більше вбивств, у 2 рази – розбоїв, грабежів та крадіжок. У 10 разів збільшилася кількість зафіксованих фактів втягнення до наркоманії. Стверджується, що така негативна тенденція стала наслідком збільшення кількості осіб, які перебувають на обліку за вживання наркотиків, з 47,8 тис. – у 1994 році до 152,4 – у 2005 році (ріст склав 3,2 разу). У 1994 році хворих на наркоманію було 35,8 тис., у 2005 – 92,8 тис., а від вживання наркотиків померло відповідно 700 та 1430 осіб.

Після аналізу статистичних показників у підрозділі досліджується особистість наркомана та особи, яка допускає немедичне вживання наркотичних засобів, як потенційний об’єкт застосування примусового лікування. Наприклад, жінки серед такої категорії протягом періоду, що досліджується, стабільно складають майже 20%, кількість службовців та робітників навіть дещо зменшилась, а ось мешканців сільської місцевості серед осіб, які перебувають на обліку за вживання наркотичних засобів, стало більше у 35 разів, і за абсолютними показниками їх у 2,5 разу більше, ніж робітників (відповідно 35,3 тис. та 14,2 тис.). Кількість осіб, які не працюють, не навчаються і вживають наркотики, зросла у 2,9 разу, кількість учнів шкіл – у 2,5 разу, неповнолітніх взагалі – у 2,3 разу.

Для більш глибокого дослідження осіб, які вживають наркотики та вчинили злочини, було проведено анкетування засуджених та інтерв’ювання працівників МВС та МОЗ, а також проаналізовано кримінальні справи за відповідним напрямком. Як висновок – запропоновано типовий портрет наркомана, який скоїв злочин та був засуджений до позбавлення волі. Це чоловік до 35 років, із середньою освітою, засуджений за незаконні дії з наркотиками без мети збуту. Він не працює і не навчається. Неодружений. Вперше вжив конопель із цікавості у 17-20 років, але залежним від наркотиків себе не вважає. Наркотичні засоби йому запропонували друзі або знайомі. Саме пристрасть до наркотиків привела його за ґрати, але він вважає, що спроможний самостійно подолати наркотичну залежність.

У підрозділі 2.2 “Причини та умови втягнення до наркоманії” стверджується, що наркоманія – це складне соціальне явище, результат дії багатьох причин та умов, різних за характером. Крім того, наркоманія є одним із детермінантів “наркозлочинності”, що також вказує на складність цього явища, на його зв’язок із протиріччями суспільного життя та природою конфліктів. Отже, не визначивши причин та умов наркоманії, неможливо запропонувати ефективну систему примусового лікування як захід її подолання.

Під наркоманією в роботі розуміється суспільно небезпечне явище, в основі якого лежить хвороба, що характеризується нездоланним потягом до наркотиків і призводить до тяжких наслідків як щодо самого наркомана, так і до оточуючих та суспільства.

Поряд із поняттям “наркоманія” аналізуються й інші суміжні категорії, зокрема “наркотизм”, “залежність від лікарських препаратів” тощо. Більше уваги приділяється категорії “наркотизму”, тому що останнім часом вона все частіше використовується у науковій літературі. У дисертації пропонується розглядати поняття “наркотизм” у двох семантичних вимірах. Наркотизм у широкому значенні – це багатопланове соціальне явище, що заподіює значну шкоду народному здоров’ю і включає в себе: наркотизацію населення (у т.ч. і легальну з боку держави); наркоманію, токсикоманію і алкоголізм; злочини у сфері незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів; злочини, пов’язані з наркоманією, тобто під впливом наркотиків або з метою здобути засіб для їх придбання. Наркотизм у вузькому значенні – це сукупність злочинів, пов’язаних з незаконним обігом і (або) вживанням наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів.

Далі у підрозділі розглядаються різні теорії, які визначають причини та умови втягнення до наркоманії. Підтримуються ті науковці, які стверджують, що причини наркоманії лежать в економічних, соціальних, психологічних явищах та процесах. Але не виключаючи важливості чинників такого рівня, пропонується аналіз причин та умов наркоманії починати з характеристики особистих властивостей конкретної людини. Вирішальну роль у наркотизації особи перш за все відіграє внутрішній конфлікт, який полягає в тому, що особа не бачить свого місця в суспільстві, колективі або сім’ї, тобто у відчуженості тощо. Але сам по собі цей конфлікт не веде з неминучістю до вживання наркотиків. До наркоманії особу приводить цілий комплекс внутрішніх та зовнішніх детермінантів. Серед зовнішніх чинників у роботі аналізуються економічні та пов’язані з ними соціальні причини (низький рівень виробництва, безробіття, несправедливий розподіл сукупного продукту тощо). Крім цього, досліджуються конституціонально-біологічні (спадкова обтяженість, психічні або наркологічні захворювання) та традиційні (вживання психоактивних речовин у певній місцевості або у певного етносу) чинники.

У підрозділі 2.3 “Примусове лікування в системі засобів профілактики та попередження наркоманії і пов’язаної з нею злочинності” зазначається, що на сьогодні в Україні ефективної системи соціальної профілактики наркоманії не існує. Про це свідчить постійне зростання кількості наркоманів та наркозлочинності.

Кримінальне покарання, застосовуване до хворих, які придбали для себе “ліки”, тобто до наркоманів, що вчинили злочин, передбачений ст. 309 КК України, не виконує жодної своєї функції. Тому пропонується для таких злочинців замість покарання застосовувати примусове лікування. Тим більше, що це повною мірою буде відповідати сучасному європейському правосвітогляду, який ґрунтується на поглядах І. Канта про злочин та порок. Порок карати не можна.

Проблема співвідношення примусового лікування з іншими запобіжними заходами вирішується на основі загальної характеристики соціальної профілактики, яка, крім іншого, охоплює кримінально-правову, кримінологічну, кримінально-процесуальну, криміналістичну та інші види профілактики. У цій підсистемі примусове лікування в аспекті дисертаційного дослідження аналізується як елемент кримінально-правової та кримінологічної профілактики.

Узагалі в примусовому лікуванні поєднано правові, соціальні та медичні аспекти, що є об’єктивною умовою взаємодії органів державної влади, закладів охорони здоров’я та громадських організацій. Але саме держава повинна стати координуючим центром боротьби з наркоманією. Це є можливим тільки за умови активного проведення в тому числі кримінально-правової політики у сфері боротьби з наркоманією та пов’язаною з нею злочинністю, під якою пропонується розуміти частину соціальної політики, що полягає в діяльності державних та громадських організацій, направленій на профілактику наркоманії як соціально небезпечної хвороби, попередження та розкриття злочинів, пов’язаних із наркоманією, а також на лікування та соціальну реабілітацію хворих на наркоманію, які встали на шлях скоєння злочинів.

Третій розділ “Організаційно-правові проблеми вдосконалення соціальної реабілітації наркоманів, до яких застосовується примусове лікування” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1 “Поняття та зміст соціальної реабілітації наркоманів” розкривається сутність соціальної реабілітації, яка містить у собі три аспекти: медичний (фізіологічне відновлення), правовий (відновлення в правах) і соціальний (відновлення доброго імені).

За медичними критеріями профілактика залежності від наркотиків розподіляється на: первинну, яка має за мету запобігти початку вживання наркотиків особами, що раніше їх не вживали; вторинну, зорієнтовану на осіб, що мають ознаки початкової стадії залежності від наркотиків; третинну, орієнтовану вже на хворих на наркоманію. Останній, третинній профілактиці в роботі приділяється більше уваги, тому що примусове лікування від наркоманії осіб, які вчинили злочин, є важливою складовою саме профілактики такого рівня. Крім того, без медичної реабілітації наркомана неможливо говорити про його подальшу ресоціалізацію.

У роботі доводиться теза, що правовий та кримінологічний аспекти соціальної реабілітації наркоманів полягають у тому, що цей інститут є одним із заходів профілактики злочинів та інших правопорушень з боку хронічних наркоманів. Узагалі під соціальною реабілітацією наркоманів пропонується розуміти комплекс суспільних, правових, організаційно-галузевих заходів, направлених на профілактику злочинів, перш за все у сфері незаконного обігу наркотичних засобів та психотропних речовин, вироблення нових методик у сфері застосування заходів медичного характеру, повне соціальне та правове відновлення особистості.

В Україні формування ефективної профілактичної стратегії щодо наркоманії проходить з великими труднощами. Відсутність Закону про профілактику злочинів, недостатнє наукове обґрунтування моделей профілактики, відсутність достатньої кількості апробованих методик не дають підстав для оптимістичних прогнозів дії профілактичних програм.

Аналіз чинного законодавства з питань надання наркологічної допомоги населенню, практики застосування примусового лікування до наркоманів свідчить про наявність принаймні двох слабких місць у системі заходів соціально-медичної реабілітації останніх: по-перше, відсутність законодавчо закріпленої самостійної системи таких заходів; по-друге, відсутність однієї з її основних ланок – надання соціально-наркологічної допомоги особам, що вживають наркотики без призначення лікаря, відмовляються від лікування та вчиняють правопорушення на ґрунті немедичного вживання наркотиків. У роботі стверджується, що для усунення цих прогалин доцільно було б розробити та прийняти відповідний Закон про соціальну і медичну реабілітацію наркоманів.

У підрозділі 3.2 “Принципи міжвідомчої взаємодії та основні праксеологічні напрямки соціальної реабілітації наркоманів“ дається характеристика діяльності суб’єктів правової профілактики та загальні засади їх взаємодії.

У роботі розглядаються основні форми та методи взаємодії державних органів з громадськими та релігійними організаціями, із засобами масової інформації. Наводяться приклади ефективної спільної роботи державних органів та різних громадських організацій: міжнародного Альянсу з ВІЛ/СНІД в Україні, молодіжного центру з проблем трансформації соціальної сфери “Соціум-ХХI”, Клубу “Квітень”, реабілітаційного центру ресоціалізації наркозалежної молоді “Вікторія” тощо.

Окремо розглядаються основні напрямки організації міжвідомчої взаємодії у сфері примусового лікування від наркоманії. А під міжвідомчою взаємодією у сфері примусового лікування від наркоманії пропонується розуміти основану на загальних цілях і завданнях, узгоджену за місцем і в часі діяльність державних органів і громадських організацій, релігійних об’єднань і засобів масової інформації щодо профілактики, припинення й подолання наркоманії та наркозлочинності шляхом найбільш раціонального сполучення повноважень, форм, методів і засобів такої взаємодії.

Для підвищення ефективності міжвідомчої взаємодії органів МВС, МОЗ, Мін’юсту та інших відповідних державних структур, а також їх взаємодії з недержавними організаціями пропонується створення єдиного державного органу, який би організовував усю антинаркотичну діяльність у країні.

ВИСНОВКИ

Проведене комплексне дослідження примусового лікування від наркоманії дозволило зробити певні теоретичні і практичні висновки та висловити ряд рекомендацій до вдосконалення і практичного застосування чинного законодавства. Найбільш значущими з них є такі:

1. В Україні кількість осіб, які допускають немедичне вживання наркотичних засобів, а також кількість злочинів у сфері незаконного обігу наркотиків та пов’язаних із наркоманією постійно зростає, що примушує державу застосовувати всі можливі, у тому числі і правові, засоби протидії.

Одним із таких засобів є примусове лікування від наркоманії, під яким пропонується розуміти систему правових, медичних та організаційних заходів, здійснюваних державними органами та громадськими об’єднаннями і покликаних допомогти хворому усвідомити необхідність лікування та вилікування, а також спрямованих на подальшу ресоціалізацію особи.

2. Етимологія поняття примусового лікування та його семантичний аналіз свідчать про те, що аспект насильства над особою не є домінуючим, а тим більше єдиним. Тому головним у соціальній сутності примусового лікування слід вважати забезпечення необхідного рівня здоров’я населення як умови соціальної активності членів суспільства. Крім цього, застосування примусового лікування підвищує ефективність боротьби зі злочинністю, стає перешкодою на шляху розповсюдження наркоманії, передусім серед молоді, зміцнює сім’ю як первинну основу суспільства, сприяє підвищенню трудової активності населення, а отже – зміцненню держави та підвищенню рівня добробуту її громадян.

Подібний інститут примусового лікування залежності від наркоманії як один із дійових заходів протидії наркоманії та пов’язаній із нею злочинності застосовується у більш ніж 50 країнах світу.

3. Кримінально-правова сутність інституту примусового лікування від наркоманії полягає в тому, що це спеціальна форма примусових заходів медичного характеру, яка регламентує певні правообмеження і повинна застосовуватися до наркоманів, що скоїли злочин на ґрунті наркоманії, але такі заходи не є кримінальним покаранням.

4. Кримінологічне дослідження осіб, які скоїли злочини, пов’язані з незаконним обігом наркотиків, та самі є наркоманами, свідчить про: по-перше, стабільно високі темпи приросту кількості осіб, що перебувають на обліку за немедичне вживання наркотиків; по-друге, постійне “омолодження” наркоманів та осіб, які вчиняють наркозлочини; по-третє, те, що випереджальними темпами збільшується кількість наркоманів-жінок та, особливо, наркоманів-мешканців сільської місцевості. Крім цього, більшість осіб, які зловживають наркотичними засобами, становлять особи, які не працюють та не навчаються (78%), а також не одружені (71%).

5. Проведене дослідження дозволило створити типовий портрет наркомана, який вчинив злочин та був засуджений до позбавлення волі. Це чоловік до 35 років, із середньою освітою, засуджений за незаконні дії з наркотиками без мети збуту. Він не працює і не навчається. Неодружений. Вперше вжив конопель із цікавості у 17-20 років, але залежним від наркотиків себе не вважає. Наркотичні засоби йому запропонували друзі або знайомі. Саме пристрасть до наркотиків привела його за ґрати, але він вважає, що спроможний самостійно подолати наркотичну залежність.

6. У роботі досліджено три напрямки подолання наркоманії та пов’язаної з нею злочинності: правовий, медичний та психосоціальний. Стверджується, що успішна боротьба з наркотизмом можлива лише в