НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ І МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

ЗАХАРЧЕНКО Алла Миколаївна

УДК 327.5(73:569.4-076)"1991/2001" (043.3)

КОНЦЕПТУАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОЛІТИКИ США ЩОДО

ВРЕГУЛЮВАННЯ АРАБО-ІЗРАЇЛЬСЬКОГО КОНФЛІКТУ В

1991-2001 рр.

Спеціальність 23.00.04 – політичні проблеми міжнародних

систем та глобального розвитку

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ - 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Одеському національному університеті ім. І.І. Мечникова Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор політичних наук, професор

Коваль Ігор Миколайович,

Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова,

директор Інституту соціальних наук,

завідувач кафедри міжнародних відносин.

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

Скороход Юрій Степанович,

Інститут міжнародних відносин Київського

національного університету ім. Тараса Шевченка,

професор кафедри міжнародних організацій

та дипломатичної служби;

кандидат історичних наук, доцент

Дудко Ірина Дмитрівна,

Київський національний економічний університет

ім. Вадима Гетьмана, доцент кафедри політичної історії.

Провідна установа: Одеська національна юридична академія,

кафедра соціальних теорій.

Захист відбудеться “ 20 ” червня 2006 р. о 14:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.176.02 в Інституті світової економіки і міжнародних відносин НАН України за адресою: 01030 м. Київ, вул. Леонтовича, 5.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, м. Київ, вул. Леонтовича, 5.

Автореферат розісланий “ 15 ” травня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат політичних наук О.В. Сушко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження визначається тим, що арабо-ізраїльський конфлікт як безпрецедентне регіонально-міжнародне явище протягом багатьох десятиліть залишається одним із найбільш вибухонебезпечних конфліктів Близького Сходу, ескалація якого може в будь-який момент призвести до нової регіональної війни, а також істотно вплинути на систему міжнародних відносин. При цьому наукові оцінки конфлікту здебільшого далекі від об’єктивності, оскільки базуються на ідеологічній заданості положень і висновків.

90-ті роки ХХ століття стали важливою віхою на шляху пошуку політико-дипломатичних рішень, пов'язаних із спробами мирного врегулювання близькосхідного конфлікту. Завдяки сприятливим зовнішнім обставинам був досягнутий значний прорив у справі врегулювання конфронтації між Ізраїлем та арабськими державами. Однак, суб’єктивізм авторів концептуального забезпечення вкупі з недостатнім врахуванням наукових розробок у ході врегулювання призвели до того, що близькосхідний мирний процес не набув незворотного характеру, знову повернувши регіон до напруженої, вибухонебезпечної ситуації.

Проблема послідовності політики Вашингтона щодо врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту в 1990-ті рр. є ключовою для аналізу еволюції близькосхідного мирного процесу, адже Сполучені Штати протягом досліджуваного періоду були вирішальним його посередником. Зважаючи на те, що саме американське коспонсорство в найближчому майбутньому буде визначати динаміку врегулювання арабо-ізраїльської конфронтації, особливого значення набуває розв’язання наукової проблеми, пов’язаної з систематизацією еволюції концептуального забезпечення американської політики щодо окресленого конфлікту, котрий, що важливо, не отримав належного висвітлення в українській та зарубіжній політичній науці. Системне уявлення про концептуальне оформлення політики США і вплив політологічних концепцій на практичну реалізацію політики Вашингтона щодо арабо-ізраїльського мирного врегулювання є іншою складовою наукової проблеми, що розв'язується в цій дисертації.

Проблема, безумовно, актуальна для України. На початку XXI століття наша держава значно активізувала близькосхідний вектор своєї зовнішньої політики, і це знайшло своє відображення як у поглибленні двосторонніх відносин із державами регіону, так і в зусиллях, спрямованих на врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Відтак, аналіз підйомів і спадів арабо-ізраїльського мирного процесу в 1990-ті рр., позитивного й негативного досвіду США з врегулювання конфлікту, набуває практичної актуальності в процесі вироблення й здійснення української політики на Близькому Сході, а також у визначенні перспектив поглиблення співробітництва між Україною та США, зокрема, на близькосхідному напрямку.

Зв'язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Ця дисертація виконана в рамках наукової теми кафедри міжнародних відносин Інституту соціальних наук Одеського національного університету “Україна в системі сучасних міжнародних відносин. Аналіз концепцій зарубіжної політології” (Затверджено на засіданні Вченої ради Інституту соціальних наук 6 вересня 2001 р., протокол №1).

Метою дисертаційної роботи є критичний аналіз еволюції основних концепцій американських учених-політологів, представників різних наукових шкіл, а також ідеологічних підходів до політики США стосовно врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту в 1990-ті рр., осмислення її ролі й місця в регіональній і глобальній політиці Вашингтона.

Відповідно до поставленої мети були визначені наступні дослідницькі завдання:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

Об'єктом дослідження є політика США щодо арабо-ізраїльського мирного врегулювання в 1991-2001 рр.

Предметом дослідження є еволюція концепцій американської політичної думки стосовно політики Вашингтона у врегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту.

Методи дослідження. Прагнення автора здійснити всеохоплююче дослідження складного процесу концептуального оформлення політики США щодо врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту й особливостей її практичного здійснення за допомогою аналізу робіт американських дослідників обумовило вибір системного аналізу в якості базового методу дослідження. При аналізі еволюції американських політологічних концепцій і політики офіційного Вашингтона щодо врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту був використаний критичний підхід, який дає можливість визначити ступінь відповідності реальної політики США стосовно декларованих програмних цілей і принципів, виявити рівень заідеологізованості робіт представників американської політичної науки.

Враховуючи те, що праці американських фахівців нерідко комплексно охоплюють широкий спектр історичних, політичних, військово-стратегічних і, частково, економічних та юридичних сюжетів, у ряді випадків автор використовував проблемно-хронологічний і порівняльно-історичний методи. При аналізі джерел, у якості допоміжного був використаний формально-юридичний метод дослідження, а також методика контент-аналізу.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1991 до 2001 рр. Прийняття 1991 року як відправної точки періоду, що розглядається, зумовлено проведенням у цьому році з ініціативи США й СРСР Мадридської конференції з мирного врегулювання на Близькому Сході, яка заклала основи розвитку мирного процесу в регіоні. Додатковим, попереднім етапом є відрізок з 1989 до 1991 рр., протягом якого відбулося формування підходів адміністрації Дж. Буша-старшого до проблеми близькосхідного врегулювання в умовах трансформації регіональної й міжнародної обстановки, зумовленої закінченням “холодної війни”. Верхньою хронологічною межею є завершення другого президентського терміну Б. Клінтона.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в постановці, аналізі й розв’язанні наступних проблем:

1.

2.

3.

4.

5.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що в роботі проаналізовано існуючі в сучасній політичній думці США підходи до формування американської політики щодо проблеми врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Результати дослідження можуть бути використані працівниками державних установ, що займаються розробкою й практичним утіленням зовнішньої політики України на близькосхідному напрямку з метою уточнення позиції України щодо проблеми арабо-ізраїльського мирного врегулювання, а також з’ясування варіантів взаємодії між Україною та Сполученими Штатами у рамках процесів, що досліджуються. Крім того, вони можуть також використовуватися для розроблення й викладання навчальних курсів “Зовнішня політика США”, “Новітня історія країн Азії й Африки”, “Зовнішня політика країн Близького й Середнього Сходу”, “Сучасні проблеми безпеки в регіоні Близького та Середнього Сходу”.

Апробація результатів дисертаційної роботи здійснена автором у доповідях і виступах на наступних наукових конференціях: 14-му Всесвітньому конгресі з юдаїки (Єрусалим, 31 липня – 4 серпня 2005 р.), 11-му міжнародному симпозіумі “Розширення глобальної безпеки” (Вашингтон, 15-20 червня 2000 р.); 7-й і 8-й міжнародних конференціях з юдаїки (Москва, 15-17 липня 2002 р., 14-16 липня 2003 р.); 3-х, 6-х і 9-х Сходознавчих читаннях Інституту сходознавства ім. А. Кримського (Київ, 27-28 травня 1999 р., 30-31 жовтня 2002 р. і 30-31 травня 2005 р.); 5-й міжнародній науково-практичній конференції “Україна – країни Сходу в XXI столітті: діалог мов, культур, цивілізацій” (Київ, 18-19 квітня 2003 р.); міжнародній конференції “Соціальна політика й механізми інтеграції українського суспільства” (Одеса, 27-28 вересня 2002 р.), круглих столах Одеської філії Національного інституту стратегічних досліджень, виступах на засіданні Одеського міського Семінару з теорії, історії й історіографії міжнародних відносин.

Публікації положень і результатів цього дослідження здійснені у 8 статтях, 5 з яких – у фахових збірниках наукових праць, а також у 4 тезах доповідей і матеріалах виступів на всеукраїнських і міжнародних наукових конференціях.

Структура роботи зумовлена об'єктом, предметом, метою й завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, науково-теоретичного розділу, трьох основних розділів, 12 підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи складає 201 сторінку. Список використаних джерел становить 420 найменувань (35 сторінок).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі – “Теоретико-методологічні аспекти дослідження” – розглядається стан наукової розробки проблеми радянськими, українськими та російськими дослідниками, а також розкриваються методологія й методи дослідження.

Особливістю цієї дисертаційної роботи є вивчення процесу формування й практичної реалізації американської політики щодо врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту крізь призму аналізу політичної думки США. Такий підхід відрізняє це дослідження від більшості попередніх робіт, як радянських, так і пострадянських, оскільки дозволяє заглянути в творчу лабораторію, в якій розроблялися й розробляються сьогодні рекомендації правлячим колам США, а також дає можливість певною мірою прогнозувати подальший розвиток практичного курсу зовнішньої політики на ранніх етапах її формування – в академічних розробках американських політологів.

Аналізуючи праці радянських дослідників, їх доцільно розділити на три основні групи: 1) праці, присвячені вивченню загальних проблем і концепцій зовнішньої політики США, зокрема на близькосхідному напрямку (А. А. Кокошин, В. О. Кременюк, Ю. М. Мельников, В. Ф. Петровський, Г. О. Трофименко); 2) роботи, що аналізують безпосередньо сам арабо-ізраїльський конфлікт, а також різні аспекти політики Вашингтона щодо цієї проблеми (Р. В. Борисов, Р. А. Боронов, Є. І. Дмитрієв, В. І. Кисельов, В. П. Ладейкін, С. А. Лосєв, Ю. К. Тиссовський, Л. І. Медведко, О. І. Осипов, Є. М. Примаков); 3) дослідження, що торкаються проблеми систематизації й класифікації ідеологічних напрямків американської політичної думки (С. Й. Аппатов, П. Я. Райнов, Д. Звягельська, Є. І. Попова).

Наукові доробки російських вчених з цієї проблематики в 1990-ті рр. можна розділити на дві окремі категорії: 1) присвячені дослідженню еволюції зовнішньополітичного курсу адміністрацій Дж. Буша-старшого та Б. Клінтона щодо Близького Сходу, а також аналізу деяких аспектів посередницької діяльності США з врегулювання близькосхідного конфлікту; 2) такі, що комплексно аналізують безпосередньо сам арабо-ізраїльський конфлікт. До першої категорії можна віднести роботи Г. Мирського, А. Ю. Шуміхина, А. З. Єгоріна та Х. А. Абдель Хаміда, В. К. Кіташова, Г. Новикової, О. А. Колобова. Другу, набагато численнішу, групу досліджень презентують праці А. Медведка, В. Тураджева, А. Бакланова, В. І. Гусарова, В. Посувалюка, П. Демченка, Є. Пирліна, Б. В. Панкіна, А. Шеїна, Л. Бакуна, К. З. Хамзіна, Є. Супоніної, В. Кисельова та ін.

Значний внесок у вивчення близькосхідного регіону в цілому, а також окремих його проблем зробили українські дослідники В. К. Гура, О. А. Коппель, А. А. Пархомчук, Ю. М. Кочубей, А. Маначинський, Б. Парахонський. Українські близькосхідники О. Богомолов, О. Волович, С. Данилов, І. Семиволос, А. Веселовський досліджують різні етапи розвитку близькосхідного мирного процесу в 1990-ті рр., аналізують основні американські миротворчі ініціативи з врегулювання конфлікту. На особливу увагу в цій групі робіт заслуговують праці провідного українського сходознавця Ю. С. Скорохода, в яких автор досліджує еволюцію основних проблем близькосхідного мирного врегулювання, а також політику Вашингтона, спрямовану на їх вирішення.

Серйозні успіхи українською наукою були досягнуті у вивченні власне зовнішньої політики США. Загальне визнання завоювали праці київської школи американістики під керівництвом академіка О. М. Шлепакова в Інституті світової економіки й міжнародних відносин, сьогодні репрезентованої відділом трансатлантичних досліджень на чолі з професором Є. Є. Камінським. У фундаментальних роботах представників цієї школи – Є. Є. Камінського, Б. І. Канцелярука, О. В. Потєхіна, Ю. Б. Гончара, С. О. Шергіна – міститься аналіз зовнішньої політики США відносно держав Європи й колишнього Радянського Союзу та характеристика її глобальної спрямованості.

Значний внесок у вивчення американської політичної думки зробили представники одеської школи під керівництвом академіка С. Й. Аппатова, співробітники кафедри нової й новітньої історії Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова, сьогодні – кафедри міжнародних відносин ОНУ під керівництвом професора І. М. Коваля. Особливістю праць одеських дослідників ( І. М. Коваля, О. І. Брусиловської, О. І. Войтовича, В. В. Глебова, В. А. Дубовика) є концептуальне дослідження формування й практичного здійснення зовнішньополітичного курсу Вашингтона стосовно глобальних і регіональних питань на основі аналізу позицій представників американської політичної науки. Окреме місце серед цих робіт посідає колективна монографія представників одеської школи “США: сучасна зовнішньополітична думка. Аналіз концепцій американської політології 80-х рр.”.

Слід констатувати, що в період з 1990 до 2005 рр., як в українській, так і в російській історіографії, проблема концептуального забезпечення політики США щодо арабо-ізраїльського мирного врегулювання не одержала повного висвітлення. Практично не було праць, присвячених комплексному аналізу впливу концепцій американської політології на формування зовнішньополітичного курсу США щодо вказаної проблеми, не здійснювалися серйозні спроби переглянути класифікацію підходів представників американської політичної науки, що існувала в роки “холодної війни”.

Це дисертаційне дослідження націлене на усунення такої прогалини у вітчизняній політичній науці. На основі критичного аналізу підходів американських дослідників до арабо-ізраїльського мирного врегулювання, формування й практичної реалізації американської політики щодо цієї проблеми, а також відносин США з основними регіональними й міжнародними учасниками близькосхідного мирного процесу в 1990-ті рр., дисертант виділяє наступні основні напрямки політичної думки США:

1) консервативний, представники якого виступають за збереження “особливих відносин” між Вашингтоном і Ізраїлем, характерних для часів “холодної війни”; є прихильниками домінування питань ізраїльської безпеки над інтересами арабських учасників переговорів; не підтримують вирішення палестинської проблеми шляхом створення незалежної палестинської держави; дотримуються вкрай жорсткої позиції щодо радикальних арабських держав, що виступають проти нормалізації своїх відносин з Ізраїлем і загрожують американським інтересам у регіоні; наполягають на необхідності збереження повного домінування Сполучених Штатів у арабо-ізраїльському мирному процесі й виступають категорично проти розширення кола міжнародних посередників у близькосхідному конфлікті (Д. Пайпс, Н. Подгорець, Г. Лафт, Д. Фейт, Е. Карш,І. Кармон, С. Плот, Е. Кановські, Дж. Вертеймер, Дж. Тороп, М. Хелпрін);

2) збалансований, прихильники якого визнають важливість збереження “особливих відносин” із Тель-Авівом, але водночас роблять акцент на необхідності пошуку балансу між союзницькими відносинами з Ізраїлем і стабільними, конструктивними відносинами з арабськими державами; підтримують урегулювання конфлікту між Ізраїлем і арабськими державами на основі зваженого, прагматичного підходу – реалізації принципу “мир в обмін на території” при одночасному гарантуванні безпеки Ізраїлю; визнають необхідність якнайшвидшого вирішення палестинської проблеми, проте, залежно від своїх політичних переконань, пропонують різні форми для палестинського самовизначення: повну автономію, незалежну палестинську державу та ін.; виступають за залучення в близькосхідний мирний процес інших міжнародних посередників, але при збереженні в ньому провідної ролі США (У. Квандт, Р. Ньюманн, Т. Матейр, Л. Хадар, Р. Хаас, М. Хадсон, Ф. Джерджес, Ш. Телхамі, Б. Рейч, Р. Лебер, Д. Сонтаг);

3) радикально-критичний, представники якого піддають жорсткій критиці принципи, методи й цілі американської політики в мирному процесі, акцентуючи увагу на її відверто проізраїльському нахилі; звинувачують Вашингтон у політиці “подвійних стандартів” у відносинах з Ізраїлем і арабськими державами; наполягають на врегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту на основі принципу “мир в обмін на території” і резолюцій РБ ООН № 242 і № 338 під контролем з боку ООН, звільненні Ізраїлем всіх окупованих територій, разом із Голанськими висотами, а також вирішенні палестинської проблеми шляхом створення незалежної палестинської держави на території Західного берега р. Йордан, сектора Газа і Східного Єрусалиму; визнають неефективність одноосібного контролю над мирним процесом з боку США й наполягають на необхідності залучення альтернативних міжнародних посередників на рівних із Сполученими Штатами ролях у мирному врегулюванні (Н. Арурі, Д. Нефф, В. Халіді, Р. Халіді, С. Зунс, Р. Маршалл, Ф. Бенніс, Н. Чомські, С. Рой, Е. Саїд).

Основну джерельну базу цього дослідження склали монографії та статті американських політологів, експертів з військово-стратегічних питань, економістів і політичних діячів, фахівців із Близького Сходу, присвячені виробленню й проведенню політики США щодо арабо-ізраїльського конфлікту. Також було залучено ряд документальних матеріалів, які можна розділити на три основні категорії: 1) тексти американських планів та ініціатив з врегулювання близькосхідного конфлікту; тексти публічних виступів і заяв американських офіційних осіб, що мали безпосереднє відношення до формування й практичної реалізації політики США щодо вказаної проблеми; офіційні заяви арабських і ізраїльських лідерів; 2) документи, пов'язані з процесом організації та проведення Мадридської мирної конференції; тексти мирних договорів Ізраїлю з Єгиптом і Йорданією; угоди й домовленості, досягнуті між ОВП та Ізраїлем у рамках “мирного процесу Осло”; окремі публікації документів і матеріалів ООН; 3) мемуари американських, ізраїльських і арабських державних діячів.

У другому розділі – “Концептуальне обґрунтування стратегії США на Близькому Сході в контексті арабо-ізраїльського мирного процесу” – визначено місце близькосхідного мирного врегулювання в зовнішньополітичних концепціях і доктринах адміністрацій Дж. Буша-старшого і Б. Клінтона, а також виявлено й систематизовано базові підходи американських політологів до розвитку американо-арабських й американо-ізраїльських відносин у контексті еволюції політики Вашингтона щодо врегулювання близькосхідного конфлікту.

У першому підрозділі – “Миротворчий контекст політики США щодо врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту” – дисертантом установлено, що впродовж всього періоду, який досліджується, врегулювання конфлікту між Ізраїлем та арабськими країнами залишалося одним з найважливіших напрямків близькосхідної політики США, тоді як Близький Схід посідав одне з центральних місць у глобальній стратегії Вашингтона. Необхідність якнайшвидшого врегулювання конфлікту визнавалася переважною більшістю американських політологів, одностайність яких у цьому питанні, безумовно, впливала на формування американської політики в регіоні. Врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту було важливою складовою частиною “доктрини Буша”, яка проголошувала будівництво “нового світового порядку” і віддавала пріоритетне місце мирному врегулюванню конфліктів. Прийняття в 1993 р. “доктрини Клінтона”, а також концентрація Вашингтона на внутрішньополітичних проблемах призвели до початкового зниження інтересу США до проблеми мирного врегулювання в регіоні. Однак, загроза зриву близькосхідного мирного процесу в другій половині 1990-х рр. знов повертає цю проблему в список найпріоритетніших завдань зовнішньої політики другої адміністрації Б. Клінтона.

Другий підрозділ – “Концептуальне обґрунтування “особливих відносин” з Ізраїлем та їхній вплив на арабо-ізраїльський мирний процес” – містить аналіз дискусії навколо фундаментальних основ американо-ізраїльських відносин, а також особливостей їх розвитку в 1990-ті рр. З’ясовано, що вона розвивалася між прихильниками збереження “особливих відносин” з Ізраїлем, які пояснювали природу негласного американо-ізраїльського альянсу спільними стратегічними (концепція “спільних стратегічних інтересів”) і духовними (концепція “спільних цінностей”) інтересами, та їх опонентами, схильними розглядати підтримку Вашингтоном Ізраїлю як наслідок тотального впливу проізраїльського лобі на формування американського зовнішньополітичного курсу (концепція “лобі”).

Автором встановлено, що ідеї збалансованого підходу США в своїх відносинах з Ізраїлем і арабськими державами, певною мірою, знайшли своє відображення в політиці адміністрації Дж. Буша-старшого в 1991-1992 рр., яка протистояла будівництву нових ізраїльських поселень на окупованих територіях, а також стримувала вплив проізраїльського лобі на ухвалення рішень, пов'язаних з арабо-ізраїльським мирним процесом. Однак, якщо політика Дж. Буша в мирному процесі розглядалася більшістю американських політологів як більш неупереджена, то позиція Б. Клінтона, що був не в змозі протистояти зростаючому впливу у формуванні американської близькосхідної політики проізраїльського лобі, була практично одностайно охарактеризована ними як проізраїльська.

Третій підрозділ – “Причинно-наслідковий контекст американо-арабських відносин у межах мирного врегулювання в регіоні” – досліджує погляди американських дослідників на американо-арабські відносини в контексті врегулювання близькосхідного конфлікту. Особлива увага приділяється дискусії навколо проблеми ісламського радикалізму як однієї з основних перешкод на шляху досягнення остаточного врегулювання між Ізраїлем та арабськими країнами.

Дисертантом зазначається, що концептуальні підходи американських політологів щодо зазначеної проблеми зазнали певної еволюції. У першій половині 1990-х рр. для американських академічних кіл більшою мірою був характерний оптимістичний прогноз щодо розвитку американо-арабських відносин, зумовлений закінченням радянсько-американського протистояння в регіоні, а також позитивним потенціалом перемоги міжнародної коаліції на чолі з США у війні в Перській затоці. Проте, у міру стагнації мирного процесу в другій половині 1990-х рр. дискусія навколо цієї проблеми загострюється. У цей період все більший вплив на формування американської політики в регіоні здійснювали представники концепції “конфронтації”, які, на відміну від прихильників концепції “пристосування”, відстоювали доцільність більш жорсткого, аж до силового, підходу до арабських режимів, що не бажали йти на компроміс з Ізраїлем і спонсорували близькосхідні терористичні організації.

У третьому розділі – “Концепції і практична реалізація американської політики щодо врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту” – аналізується еволюція основних зовнішньополітичних концепцій, а також особливості практичної реалізації політики США стосовно близькосхідного мирного врегулювання в 1990-ті рр.

Перший підрозділ – “Мадридська мирна конференція: сценарний план адміністрації Дж. Буша-старшого” – аналізує процес формування й здійснення стратегії Вашингтона відносно вказаної проблеми в 1989-1992 рр. Дисертантом з’ясовано, що на початку 1990-х рр. в основу стратегії адміністрації Дж. Буша був покладений всеохоплюючий підхід до мирного врегулювання в регіоні, а також концепція “активного залучення”, яка відстоювала необхідність активної, ініціативної політики Сполучених Штатів у близькосхідному мирному процесі. Практичною реалізацією цих підходів стало проведення з американської ініціативи в Мадриді у жовтні 1991 р. міжнародної мирної конференції з Близького Сходу, заснованої на резолюціях ООН № 242 і № 338 та принципі “мир в обмін на території”. На цьому етапі очолений Вашингтоном мирний процес ґрунтувався на принципі паралельного розвитку діалогу між Ізраїлем і сусідніми арабськими державами, при цьому переговори мали відкритий характер.

У другому підрозділі – “Угоди Осло й їхній вплив на трансформацію мирного процесу та участь у ньому США” – висвітлюється трансформація американських підходів до врегулювання близькосхідного конфлікту в роки першої адміністрації Б. Клінтона (1993-1996 рр.). У цей період в американських підходах до врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту домінували положення концепції “готовності”, виходячи з якої, офіційний Вашингтон утримувався від висунення самостійних ініціатив або планів з врегулювання конфлікту, підтримуючи ті компроміси й домовленості, які досягалися протиборчими сторонами. Внаслідок цього, угоди Осло 1993 р. між Ізраїлем та ОВП були досягнуті без активної американської участі. Незважаючи на гостру критику укладених в Осло угод з боку значної частини американських політологів, їх основний принцип – поступове вирішення спірних питань між протиборчими сторонами шляхом укладання проміжних угод – був повністю підтриманий адміністрацією Б. Клінтона й узятий за основу подальшого просування до врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту. “Формула Осло” стала значним відступом від принципів, вироблених у попередній період, адже на відміну від всеохоплюючого принципу “мадридської формули”, вона призвела до прориву тільки на палестино-ізраїльському треці, причому він був досягнутий шляхом секретних переговорів.

Третій підрозділ – “Проблема подолання стагнації мирного процесу в діяльності другої адміністрації Б. Клінтона” – досліджує період уповільнення близькосхідного мирного процесу, яке призводить до необхідності перегляду Б. Клінтоном своєї попередньої стратегії, заснованої на концепції “готовності”. В результаті, з метою активного просування до угоди про остаточний статус, у 1997-2001 рр. Сполучені Штати значно підвищують рівень своєї посередницької активності на усіх треках близькосхідного мирного врегулювання, зокрема, при укладанні “Угоди про Хеврон”, “Меморандуму Уай-Рівер” та ін. Водночас, слід констатувати, що американська дипломатія другої половини 1990-х рр. зосереджується в основному на забезпеченні технічної сторони двосторонніх контактів, і тільки після провалу кемп-девідських переговорів у липні 2000 р. уперше висуває самостійний американський план з врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту.

У четвертому розділі – “Багатостороння дипломатія в американських концепціях і стратегії врегулювання близькосхідного конфлікту” – досліджується еволюція, якої зазнала американська політична думка й офіційна стратегія США щодо ролі багатосторонньої дипломатії в урегулюванні конфлікту в регіоні.

Першій підрозділ – “Політологічні концепції міжнародного посередництва у врегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту” – присвячений дискусії між представниками багатостороннього й одностороннього підходів американської політології навколо доцільності розширення кола міжнародних посередників у близькосхідному мирному процесі. З’ясовано, що в період активного розвитку арабо-ізраїльських переговорів першої половини 1990-х рр. більшість американських політологів була схильна вважати посередництво Сполучених Штатів достатнім для досягнення остаточної угоди між протиборчими сторонами. Проте, починаючи з середини 1990-х рр., політика адміністрації Б. Клінтона, заснована на виключенні всіх альтернативних посередників із мирного процесу, піддається жорсткій критиці з боку прихильників багатостороннього підходу, які розглядали повернення до формули багатосторонньої дипломатії, що використовувалась під час Мадридської мирної конференції як один з найефективніших кроків з подолання кризи в мирному врегулюванні в регіоні. Навпаки, представники одностороннього підходу виступали проти розширення кола посередників, вбачаючи в цьому загрозу американському домінуванню в мирному процесі, і, перш за все, “особливим відносинам” з основним близькосхідним партнером США – Ізраїлем.

У другому підрозділі – “Концептуальне обґрунтування політики США в ООН із питань мирного врегулювання в регіоні” – висвітлюється оцінка американською політичною наукою діяльності Сполучених Штатів в ООН, спрямованої на врегулювання близькосхідного конфлікту. Ця діяльність піддається жорсткій критиці з боку прихильників багатостороннього підходу, на думку яких Вашингтон цілеспрямовано усував ООН від участі в переговорному процесі з метою встановлення свого одноосібного контролю над мирним врегулюванням у регіоні, а також для захисту ізраїльських інтересів. Їх опоненти з числа прибічників одностороннього підходу, у свою чергу, вважали, що діяльність ООН у близькосхідному мирному процесі в 1990-ті рр. не відповідала основним американським інтересам у регіоні і, у зв'язку з цим, не заслуговувала на підтримку з боку Вашингтона.

Третій підрозділ –“Альтернативне посередництво: збіг і суперечності в позиціях США і ЄС”– досліджує перспективи розвитку американо-європейських відносин у межах близькосхідного врегулювання. Встановлено, що прибічники багатостороннього підходу виступали за активне підключення ЄС до арабо-ізраїльського мирного процесу на рівних зі США ролях, аргументуючи свою позицію тим, що європейські країни володіли всіма необхідними для ефективної посередницької діяльності ресурсами, а також, певною мірою, могли зрівноважити проізраїльську політику Вашингтона. Напроти, на переконання прихильників одностороннього підходу, ЄС не мав достатньої політичної ваги для впливу на протиборчі сторони, а відверто проарабська позиція європейських країн не дозволяла розглядати їх як ефективних і незацікавлених посередників у близькосхідному мирному врегулюванні. Водночас, слід окремо зазначити, що необхідність активної координації дій між США та ЄС у межах арабо-ізраїльського мирного врегулювання підкреслювалася представниками обох вищезазначених підходів.

У четвертому підрозділі –“Американські підходи до російського чинника в близькосхідному мирному процесі” – розглядаються підходи американських політологів до розвитку американо-російських відносин у контексті врегулювання конфлікту між Ізраїлем та його арабськими сусідами. Дисертантом з’ясовано, що на переконання переважної більшості представників американської політичної думки неупереджена позиція Росії в мирному врегулюванні у 1990-ті та її згода на домінуючу роль у ньому Сполучених Штатів давала підстави говорити про реалістичний підхід Росії до мирного процесу. Тісні відносини з Ізраїлем, з одного боку, і авторитет в арабському світі, з іншого, надавали Росії шанс активно впливати на обидві протиборчі сторони, що, з погляду прихильників активної американо-російської співпраці в рамках близькосхідного мирного процесу, неодмінно мало бути використано Вашингтоном. Представники одностороннього підходу, зі свого боку, ставили під сумнів як здатність, так і бажання Росії виконувати конструктивну роль в очолюваному Сполученими Штатами близькосхідному мирному процесі. На думку цієї групи дослідників, незважаючи на обмеженість можливостей Росії з просування мирного процесу вперед, її потенціал із дестабілізації процесу шляхом зриву переговорів між протиборчими сторонами впродовж 1990-х рр. залишався значним.

ВИСНОВКИ

1. Динаміка еволюції підходів американських політологів до врегулювання близькосхідного конфлікту в 1990-ті рр., в основному, співпадає з ключовими етапами трансформації офіційного американського зовнішньополітичного курсу щодо цієї проблеми. Дисертант виділяє три основні етапи такої еволюції:

1) 1990-1992 рр. – період домінування оптимістичних поглядів і прогнозів у політичній думці США з приводу перспектив урегулювання арабо-ізраїльського конфлікту, зумовлений поліпшенням радянсько-американських відносин у кінці 1980-х рр. і позитивним потенціалом перемоги міжнародної коаліції на чолі зі Сполученими Штатами у війні в Перській затоці. Найбільший вплив на формування стратегії Вашингтона стосовно вказаної проблеми в цей період здійснювали представники збалансованого напрямку американської політичної думки, а також прихильники концепції “активного залучення”; 2) 1993-1995 рр. – період домінування концепції “готовності” в американській стратегії щодо близькосхідного мирного врегулювання, а також значного впливу на її формування представників консервативного й частини збалансованого напрямків американської політології. 3) 1996-2000 рр. – період стагнації арабо-ізраїльського мирного процесу, що спровокував новий виток дискусії серед американських політологів навколо визначення причин загострення ситуації, а також шляхів модифікації американської політики щодо зазначеної проблеми. Для цього періоду характерна подальша диференціація поглядів американських дослідників, а саме: “розмивання” збалансованого підходу в американській політології, деякі представників якого, залежно від своїх політичних переконань, наближаються або до радикально-критичних поглядів, що осуджують офіційний Вашингтон за відверто проізраїльську політику, або до консервативного крила американської політології, яке звинувачує в провалі мирного процесу арабську сторону.

2. У процесі формування політики Сполучених Штатів щодо Ізраїлю в 1991-2001 рр. домінувала концепція збереження “особливих відносин”. Незважаючи на те, що багато американських дослідників наполягали на необхідності перегляду місця та ролі Ізраїлю в близькосхідній стратегії Вашингтона на початку 1990-х рр., декілька кризових моментів у відносинах між адміністрацією Дж. Буша й Ізраїлем не зачепили основ американо-ізраїльського “стратегічного альянсу”, а в роки перебування на посту президента США Б. Клінтона рівень “особливих відносин” між державами, характерний для часів “холодної війни”, був повністю відновлений.

Погляди американських дослідників на розвиток американо-арабських відносин у 1990-ті рр. і проблему ісламського радикалізму й екстремізму в рамках близькосхідного мирного процесу також були далекі від консенсусу. При цьому, саме прихильники концепції “конфронтації”, які відверто симпатизували Ізраїлю, набагато більшою мірою, ніж прихильники концепції “пристосування”, впливали на політику США в арабо-ізраїльському конфлікті, що було найбільш очевидним у роки перебування в Білому домі президента Б. Клінтона. Водночас, слід зазначити, що незалежно від політичних уподобань американських учених, президентів, а також їх радників, основною метою ініційованого Вашингтоном близькосхідного мирного процесу впродовж всього періоду, що досліджується, було збереження конструктивних відносин як з Ізраїлем, так і з важливими для американських регіональних інтересів арабськими державами.

3. Сполучені Штати впродовж періоду, що досліджується, були ключовим посередником у арабо-ізраїльському мирному врегулюванні й здійснювали безпосередній вплив на його розвиток. Повномасштабне врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту на основі резолюцій РБ ООН № 242 і № 338 та принципі “мир в обмін на території”, визнавалося офіційним Вашингтоном одним з найбільш пріоритетних напрямків своєї близькосхідної політики, оскільки воно було необхідною умовою для стабілізації одного з найбільш стратегічно важливих для США регіонів Земної кулі, а також значною мірою мало б посприяти поглибленню як американо-ізраїльського, так і американо-арабського співробітництва.

Водночас, слід визнати, що ні Дж. Буш, ні Б. Клінтон не мали конкретної і чітко сформульованої стратегії з досягнення вищезазначеної мети. Адміністрації обох президентів не бажали брати на себе ризик з висування самостійних мирних ініціатив, і були більш зацікавлені в тому, щоб компромісне рішення було знайдено самими протиборчими сторонами. Американська дипломатія 1990-х рр., на думку дисертанта, також не завжди була послідовна у своїх підходах щодо основних проблем мирного врегулювання, зокрема, до проблеми ізраїльських поселень на окупованих територіях. Щодо палестинської проблеми, то незважаючи на те, що необхідність її якнайшвидшого вирішення визнавалася як Дж. Бушем, так і Б. Клінтоном, позиція обох президентів у мирному процесі, швидше, відбивала визнання Сполученими Штатами домінування проблем ізраїльської безпеки над проблемою палестинського самовизначення, що було продемонстровано як у процесі організації Мадридської мирної конференції, так і в роки “мирного процесу Осло”.

4. Впродовж усього мирного процесу, розпочатого в 1991 р. у рамках Мадридської мирної конференції, США виконували в ньому лідируючу роль. При цьому Вашингтон успішно утримував усіх інших потенційних посередників на периферії дипломатичного процесу, завдяки чому роль останніх у мирному врегулюванні була мінімальною. Найхарактернішою ця тенденція була для президента Б. Клінтона, у політиці якого односторонній підхід до вказаної проблеми був домінуючим.

Гостра дискусія між представниками одностороннього та багатостороннього підходів другої половини 1990-х рр. мала безпосередній вплив на формування зовнішньополітичного курсу Вашингтона на початку ХХІ століття, коли практичною реалізацією ідеї розширення кола посередників у близькосхідному мирному процесі стала в 2002 р. ініціатива адміністрації Дж. Буша-молодшого зі створення міжнародного “квартету” посередників у складі США, ЄС, ООН і Росії та їх спільний план близькосхідного мирного врегулювання “Дорожня карта”. Водночас, позиції учасників “квартету” з деяких питань мирного врегулювання не завжди співпадають, і розбіжності в позиціях США й трьох інших акторів найбільш очевидні, що може стати, на думку дисертанта, серйозною перешкодою на шляху ефективного функціонування “квартету” як посередницького інституту.

5. Рівень взаємозв'язку й взаємовпливу між американською політичною наукою й офіційною політикою США з врегулювання арабо-ізраїльського