Харківський національний університет внутрішніх справ

Зеленко Інна Павлівна

УДК 340.0+351.745.5

ПРАВОВА КУЛЬТУРА

ПРАЦІВНИКІВ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

(ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ)

Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права

історія політичних і правових вчень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії та історії держави і права Харківського національного університету внутрішніх справ МВС України.

Науковий керівник: | доктор юридичних наук, професор

Скакун Ольга Федорівна,

Харківський національний університет внутрішніх справ,

професор кафедри теорії та історії держави
і права

Офіційні опоненти: |

доктор юридичних наук, професор,

Оборотов Юрій Миколайович,

Одеська національна юридична академія, проректор з наукової роботи,

завідуючий кафедрою теорії держави і права

кандидат юридичних наук, доцент

Богачова Людмила Леонідівна,

Національна юридична академія

імені Ярослава Мудрого,

доцент кафедри теорії держави і права

Провідна установа: |

Київський національний університет внутрішніх справ, кафедра теорії держави і права

Захист відбудеться “26” жовтня 2006 р. о “10” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.700.02 в Харківському національному університеті внутрішніх справ, за адресою: 61080, м. Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського національного університету внутрішніх справ, за адресою: 61080, м. Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27.

Автореферат розісланий “26” вересня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.Є. Кириченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження обумовлюється нагальною потребою підвищити рівень професійної правосвідомості і правової культури державних службовців правоохоронних органів, в тому числі працівників органів внутрішніх справ, до світових стандартів, з тим, щоб побудувати правову систему, здатну інтегруватися у європейський правовий простір. Правова культура працівників органів внутрішніх справ, при наявності специфічних умов формування і реалізації, як складова частина правової культури суспільства збагачується за рахунок тих же правових цінностей, що й правова культура усіх громадян суспільства. Загальний культурний рівень правоохоронця не може бути нижчий за культуру депутата, управлінця, підприємця, а також правопорушників. Водночас відмінні ознаки правоохоронної діяльності ОВС від інших правоохоронних структур складають специфічні умови формування правової культури їх працівників як субкультури у системі правоохоронної культури.

Актуалізують цю проблему процеси глобалізації, масштабність правоохоронної діяльності, яка набула не тільки регіонально-континен-тального, а й планетарного характеру, зокрема використання позитивного правового досвіду зарубіжних країн Європи, усвідомлення необхідності створення єдиного стандарту підготовки правоохоронця та поширення власних надбань у цій галузі.

Необхідним і актуальним є поєднання фундаментальної університетської освіти і спеціальної професійної підготовки майбутніх працівників міліції (поліції), що дасть можливість підвищити рівень їх правової культури, оволодіти системою правових настанов і ціннісних, гуманістичних орієнтацій. Результатом такої роботи має стати правова соціалізація діяльності міліції (поліції), постійний та взаємний зв’язок з громадськістю, прозорість дій ОВС.

Актуальність дослідження полягає у виявленні специфічних рис правової культури працівників ОВС, їх обумовленості характером професійної діяльності, фахового навчання та внутрішніх корпоративних форм співвідношення; видами і способами взаємовпливу професійно-правової культури працівників ОВС як певної субкультури і правової культури державних службовців інших правоохоронних органів та правової культури суспільства в цілому – всередині країни і за її межами. Отже, існує потреба у системному вивченні шляхів формування і вдосконалення професійної правосвідомості та правової культури працівників ОВС.

Незважаючи на те, що з цієї тематики написано чимало наукових статей та захищено дисертацій, реалії формування правової культури українського суспільства і зокрема працівників ОВС відкривають нові грані, які потребують уточнення і поглиблення вже сформованого поняттєво-категоріального апарату та концептуальних засад діяльності правоохоронців на основі узагальненої найновішої національної і зарубіжної практики. Вирішення цієї проблеми можливе на ґрунті сучасного гуманістичного принципу – пріоритету прав людини, та на новітніх засадах теоретико-методологічного плюралізму, застосуванні інтегрального підходу, який не сумісний із суто нормативістською інтерпретацією правової культури працівника ОВС, характерною для радянських часів та початкового етапу розбудови незалежної України. Комплексних монографічних праць, присвячених проблемі правової культури працівників органів внутрішніх справ у контексті єдності формально-аналітичних, аксіологічних і соціологічних аспектів функціонування системи правоохоронних органів, в українській юридичній літературі дотепер немає.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації відповідає змісту “Програми формування позитивного іміджу міліції України на 2003–2007 pp. (Рішення Колегії МВС України від 10.01.2003 р. № 1 КМ/ 1ДСК”, Наказу МВС України № 755 від 05.07.2004 “Про затвердження приоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ на період 2004–2009 рр., планам “Програми реформування освітянської діяльності МВС України” затвердженої Наказом МВС України № 1213 від 20.10.2003 p., та приоритетним напрямам наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006–2010 pp. (23.12.2005).

Дисертаційне дослідження є також частиною комплексної наукової програми (концепції) удосконалення підготовки фахівців за спеціальностями “правознавство” та “правоохоронна діяльність” з фундаментальних юридичних дисциплін, яка впроваджується в Харківському національному університеті внутрішніх справ, а також узгоджується з програмою співробітництва між МВС України та Росії.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексне розкриття суті теоретико-методологічних і практико-організаційних засад діяльності органів внутрішніх справ як складової частини правоохоронної системи в сучасній Україні щодо впровадження найефективніших механізмів формування й удосконалення правової культури їх працівників.

Для досягнення вказаної мети були поставлені такі завдання:–

визначити теоретико-методологічні основи дослідження проблеми, зокрема обґрунтувати доцільність використання інтегрального підходу, оновити і поглибити її категоріально-поняттєвий апарат;–

дати класифікацію видів правової культури за суб’єктами та видами діяльності, а також їх рівнів за “зрізами” правової культури (інституціональним та функціональним); –

шляхом застосування герменевтичного і компаративістського методів, при пріоритеті гуманістичного принципу, сформулювати особливості правової субкультури працівників органів внутрішніх справ та встановити її місце в правовій культурі системи правоохоронних органів;–

розкрити правову субкультуру працівників органів внутрішніх справ як юридичне поняття, дослідити ознаки, ціннісні і мотиваційні умови та правові підстави її формування ;–

дати характеристику сучасного стану правової культури працівників органів внутрішніх справ та визначити роль правової соціалізації у її подальшому розвитку;–

встановити ступінь наступництва (традиції) та акультурації (новації) у формуванні правової культури працівників органів внутрішніх справ незалежної України;–

дослідити тенденції в освіті і професійній підготовці працівників органів внутрішніх справ та спрогнозувати не тільки перенесення попереднього позитивного правоохоронного досвіду у сучасність, а й взаємовпливу діяльності працівників міліції (поліції) між національними правовими системами та їх міждержавними об’єднаннями.

Об’єктом дослідження виступають соціально-культурні відносини, що виникають в процесі діяльності працівників правоохоронних органів взагалі і працівників міліції зокрема, та взаємопов’язане формування їх правової культури в умовах наближення правової системи України до міждержавної правової системи Європейського Союзу.

Предметом дослідження є закономірності розвитку і вдосконалення правової субкультури працівників міліції в соціально-правових координатах існуючого українського суспільства, орієнтованого на входження до складу Європейського Союзу.

Методологічну основу дисертаційного дослідження складає комплексне використання загальних та спеціальних методів дослідження. Одним з основних загальних методів пізнання державно-правових явищ виступає діалектичний метод. Широко використовується метод системного аналізу для вивчення та поглиблення поняття “система правоохоронної правової культури”, зокрема системно-структурний та системно-функціональний підходи. Історико-правовий метод застосовано при розгляді еволюції складових елементів правової культури працівників ОВС. Формально-догматичний метод став у нагоді при визначенні рівня нормативно-правового забезпечення професійної діяльності працівників ОВС у системі правоохоронних органів України, встановленні вимог до нормативів їхньої професійної підготовки і накресленні шляхів вдосконалення нормативно-правової бази України з цих напрямків. Застосування герменевтичного підходу посприяло виявленню дійсного змісту нормативів правової культури працівників органів внутрішніх справ, передбачених кодексом професійної етики та законодавчими актами. Компаративістський метод допоміг виявити традиції у культурній спадщині сучасного працівника органів внутрішніх справ та встановити новації, що з’явилися в результаті як національних досягнень, так і використання сучасного передового досвіду зарубіжних країн. Принципове значення має гуманістичний підхід, що пронизує весь текст дисертації – він дозволив розкрити правову соціалізацію працівників міліції, в ході якої відбувається їх прилучення (загальне і індивідуальне, внутрішнє і зовнішнє) до універсального соціокультурного досвіду.

У процесі дослідження використовувалися також методи прогнозування, правового моделювання, статистичний метод та інші.

Емпіричну базу роботи складає національне законодавство, система відомчих актів МВС, міжнародних документів, статистичних даних, що стосуються предмета дослідження. Науково-теоретичною базою дослідження стали праці провідних вітчизняних і зарубіжних правознавців та науковців інших галузей соціального знання: філософів, педагогів, культурологів, психологів тощо, в яких містяться фундаментальні розробки основних категорій щодо поставленої теми. Зокрема, було використано теоретичні положення вчених-юристів, які в метатеоретичному, соціально-психологічному та правозастосовчому аспектах розглядали різні питання правової культури суспільства та більшою чи меншою мірою торкалися проблеми правової культури працівників органів внутрішніх справ, – Н.Аграновської, С.Алексєєва, В.Андросюка, О.Бандурки, П.Баранова, О.Ганзенка, О.Денисової, І.Ільїна, М.Кельмана, М.Козюбри, А.Кребера, А.Колодія, В.Копєйчикова, В.Котюка, К.Клахкона, С.Лисенкова, А.Лі-каса, А.Мамонтіна, О.Мурашина, Ю.Оборотова, І.Овчаренка, Л.Петражицького, Є.Попова, П.Рабіновича, О.Ратінова, М.Розумовича, О.Садченка, В.Сальникова, А.Семитка, О.Скакун, С.Сливки, С.Станік, В.Тищенка, О.Шпенглера та інших.

Наукова новизна одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає в тому, що в ньому здійснено загальнотеоретичне комплексне розкриття професійної правової культури працівника органів внутрішніх справ як субкультури, що є складовою частиною правової культури правоохоронних органів у системі правової культури українського суспільства, проаналізовані основні риси, стан і тенденції її розвитку, шляхи формування і вдосконалювання.

Наукова новизна дослідження конкретизується у наступних положеннях:–

правову культуру працівників ОВС розглянуто в системі правової культури суспільства як багатогранного правового явища, сутність якого розкривається через комплекс гуманістичного (аксіологічного), соціалізаційного та нормативного вимірів, які складають інтегральний підхід, що якісно відрізняється від нормативістського підходу, властивого більшості попередніх досліджень;-–

вперше за допомогою методу сучасної герменевтики проаналізовано і оцінено загальнопоширене трактування змісту правової культури працівників ОВС як підмінювання суті родової категорії – правоохоронної культури – на законоохоронну і владоохоронну правову культуру; наголошено на відповідальності юридичної науки у запропонуванні концептуальних підходів до розробки категоріально-поняттєвого апарату, оскільки правова доктрина здатна впливати на спрямованість формування професійної правосвідомості та правової культури працівників ОВС;–

вперше запропоновано визначати правову культуру працівників органів внутрішніх справ як субкультуру, що обумовлена системою компетенційних (загальних та спеціальних) ознак їх інституцій, низкою властивих їм завдань і корпоративних функцій, методів і прийомів: постійне вирішення оперативно-розшукових задач; застосування зброї та спеціальних попереджувальних засобів; проведення профілактичних заходів, спрямованих на попередження злочинів та інших правопорушень; облікова робота та адміністративний нагляд. Вони поєднуються з виключними ознаками, які не притаманні іншим правоохоронним структурам. –

уточнено систему виключних ознак правової субкультури працівників ОВС, які відрізняють її від інших видів правової культури: великий ступінь зовнішнього прояву (репрезентативності форми); найбільша серед правоохоронних структур наближеність до різноманітних верств населення; підконтрольність та підзвітність ОВС іншим правоохоронним структурам;–

обґрунтовано необхідність відмовитись від застарілого визначення поняття міліції України як озброєного органа виконавчої влади, яке не відображає сучасного розуміння гуманістичної, нормативної та соціалізаційної сутності діяльності працівників міліції, їх призначення як державних службовців надавати правоохоронні виконавчо-зобов'язуючі послуги населенню;–

конкретизовано ціннісні орієнтири правової культури працівників ОВС, що подані в контексті міжнародного гуманістичного права; –

вперше поставлено і розкрито питання про динаміку внутрішньої і зовнішньої структури правової культури працівників ОВС, що виявляється у збагаченні і поглибленні її елементів: правова грамотність, правова пропагандистська спрямованість, професійна соціальна стабільність, постійне підтримання професійної правової форми, тощо;–

вперше як напрямки підвищення рівня правової культури працівників органів внутрішніх справ, запропоновано конкретну концепцію удосконалення процесу їх професійної освіти з фундаментальних юридичних дисциплін, розроблену фахівцями Харківського національного університету внутрішніх справ;–

по-новому розглянуто чинники впливу на рівень і процес формування правової культури працівників ОВС; спеціально проаналізовано історичний процес нормативно-правового впливу на неї, що розвивався шляхом становлення і зміни його стадій – декларативної, процесуальної та соціалізаційної; виявлені негативні й позитивні риси цього процесу;–

запропоновано і обґрунтовано нову розширену структуру правової культури працівників ОВС, що складається із знання і оцінки правової дійсності й законодавства; творчого використання правового інструментарію; розуміння соціально-практичної значущості і гуманістичної спрямованості права; динаміки професійно-правового мислення, що відбувається у зв’язку між його аксіологічними і формально-раціональними якостями; формування та виховання працівниками ОВС в собі поважливого ставлення до права і чинного законодавства; поєднання правової активності і моральності; вироблення звички і внутрішньої усвідомленої потреби дотримання правомірної поведінки; професійного обов’язку постійно сприяти соціальній стабільності і компромісу інтересів в колективі і суспільстві; вдосконалювання методів поширення і пропаганди правових та правоохоронних знань, інформаційно- і організаційно-правових нормативів та ідей;–

вперше вводиться у систему освіти та підвищення кваліфікації працівників ОВС “венчурна система”, яка трактується як система постійного поєднання теорії і практики в навчанні та набутті професіоналізму, що відкриває перспективи вітчизняної реорганізації освіти у відповідності до Болонського процесу.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що теоретичні положення, наукові узагальнення та практичні рекомендації можуть бути використані в правовиховній, навчально-методичній роботі навчальних закладів МВС України та інших правоохоронних органів, у викладанні учбових курсів “Теорія держави і права”, “Юридична деонтологія”, спецкурсу “Правова культура працівників ОВС”, написанні методичних рекомендацій щодо шляхів підвищення рівня професійно-правової освіти та правового виховання в освітніх установах, установах професійної перепідготовки та безпосередньої службової підготовки працівників ОВС України.

Результати дослідження можуть бути використані в подальших наукових розробках проблем правової культури в цілому та правової культури правоохоронних органів зокрема.

Апробація дисертаційної роботи. Основні теоретичні положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри теорії і історії держави і права Харківського національного університету внутрішніх справ. Її матеріали використовувалися у викладацькій роботі та в процесі підготовки і перепідготовки фахівців для системи ОВС України в Кіровоградському інституті внутрішніх справ Харківського національного університету внутрішніх справ.

Концепція та основні положення дисертації у 1995–2005 pp. доповідались на міжнародних науково-практичних конференціях, вузівських науково-практичних конференціях, політологічних читаннях: “Становлення правової держави в Україні: проблеми та шляхи вдосконалення правового регулювання” (Запоріжжя, 2000); XI Харківські політологічні читання (Харків, 2001), “Конституція – основа державно-правового будівництва і соціального розвитку України” (Харків, 2001), “Актуальні проблеми взаємодії регіональних органів управління з органами внутрішніх справ” (Кіровоград, 2005).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження відображено у семи наукових публікаціях автора, у тому числі в чотирьох наукових статтях у фахових виданнях України.

Обсяг і структура роботи обумовлені її метою і дослідницькими завданнями, а також логікою викладення проблеми. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, восьми підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації – 176 сторінок, список використаних джерел нараховує 163 найменувань на 16 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт, предмет і дослідницькі завдання. Охарактеризовано методологічну основу, науково-теоретичне підґрунтя та методи дослідження, доведено теоретичну та практичну значущість роботи, з'ясовано її новизну, сформульовано положення, що виносяться на захист, та наведено дані про їх апробацію.

У першому розділі “Теоретико-методологічні основи дослідження правової культури працівників ОВС” розкривається рівень розробленості і сучасний стан вивчення означеного питання за трьома основними напрямками: характеризується методика дослідження правової культури працівників ОВС; дається аналіз категоріально-поняттєвого апарату дослідження; визначаються загальні особливості поняття правової культури як базової категорії в проблематиці розуміння правової субкультури працівників ОВС.

У підрозділі 1.1. “Методологія і категоріально-поняттєвий апарат дослідження правової культури працівників ОВС” складається з аналізу і класифікації методів, запропонованих для об’єктивного розкриття проблем правової культури працівників ОВС. Визначається некоректність розчинення правової культури у політичній культурі, наголошується на їх взаємозалежності та взаємовпливі. Солідаризуючись з І.Кантом, автор проводить ідею про пріоритетність правової культури перед політичною: “Усяка політика повинна схиляти коліна перед правом”.

Переходячи до розгляду питання про систему методів, необхідних для вирішення дослідницьких задач, автор з’ясовує сутність запропонованого інтегрального підходу, розкриває його переваги перед окремими методами. Зазначається, що інтегральний підхід до вивчення правової культури працівника ОВС завдяки поєднанню аналітичної юриспруденції, філософії права, соціології права дає можливість врахувати ціннісні, соціальні та нормативні підвалини культури, побачити у культурі простір людських комунікацій. У підрозділі проводиться думка, що правова культура суспільства складається із єднання субкультур (підсистем “центральної” культури) різної розвиненості, які урівноважують одна одну. При цьому кожна соціальна чи професійна група реалізує свою сферу культурної діяльності окремо від іншої, але усі разом вони перебувають у межах цілісної сукупності, яка дозволяє встановлювати гармонію, порядок, єдність частин. Правова культура суспільства пронизана устремлінням до панування права, що є її благом. Їй на заваді стають іноваційно-авангардні субкультури, існування яких пов’язано з запереченням базових, правових, цінностей суспільства, відхиленням від них (згадана вже “контркультура” – її носіями є злочинна і взагалі делінквентна субкультури). Вказується на невизначеність місця маргінальних субкультур, оскільки вони є неадаптованими до правових цінностей.

У підрозділі акцентовано увагу на значенні нормативно-правового впливу на рівень і процес формування правової культури працівників ОВС, у світлі якого формулюється новітнє бачення етапів розвитку цього процесу.

Тут же розглядається категоріально-поняттєвий апарат проблеми, пропонується авторське формулювання таких понять, як “правова культура працівників органів внутрішніх справ”, “правоохоронна правова культура”, “правова субкультура працівників ОВС”.

Підрозділ 1.2. “Правова культура працівників ОВС: стан сучасного наукового розкриття проблеми” формулюється загальна сутність проблеми, що розкривається у контексті взаємозв’язку і взаємодії всієї правоохоронної системи. Ефективність її функціонування визначається ступенем сприйняття соціальних вимог щодо прогресивного розвитку врегульованих правом відносин і відмови від усього того, що суперечить позитивному вектору суспільно-правової еволюції. Однак вектор цей важко піддається математичному обчисленню – в суспільних науках існують різні трактування правової культури. Зважаючи на тенденцію соціалізації певних професійних груп, в соціології узвичаєно називають їх субкультурами, а у випадку явного протиріччя з основами соціального устрою – контркультурами. Але навіть вивчення проблем культури на рівні субкультури зустрічає певні об’єктивні перешкоди. Вони, зокрема, полягають в тому, що таке вивчення повинно йти не ізольовано, а в контексті всієї культури як суспільства (народу), так і людства, яка багатогранна і неосяжно об’ємна, динамічна, включає в себе значний емпіричний матеріал.

Водночас намічаються етапи дослідження проблеми й основні підходи до подолання перешкод на шляху оптимізації правової культури за допомогою правової соціалізації людини і суспільства як взаємного розвитку, коли, з одного боку, йде інтеграція особи у соціальну систему, її мотиваційне і поведінкове пристосування до існуючих у сфері права нормативних і ціннісних культурних стандартів, а з другого – широка свобода особи у виборі культурних цінностей, напрацьованих суспільством, стосовно власних переконань, що зворотно впливає на їх розвиток.

У підрозділі аналізуються етапи динаміки зростання наукового інтересу до проблеми правової культури, визначається внесок людства у дослідження окремих сторін цього феномену на певних етапах. За період з VI ст. до н.е. до ХІХ ст. людство накопичило величезний емпіричний матеріал і створило основні інструменти дослідження культури як нормативної ціннісної системи. Це дозволило на наступному етапі (кінець ХІХ – середина ХХ ст.), коли зріс науковий інтерес до проблеми, сформулювати основні постулати юридичної культурології і чітко визначити її дослідницькі завдання. Цей етап характеризує паралельна не однозначна розробка окремих аспектів юридичної культурології. Частина дослідників (М.Вебер, Й.Хейзинг, Р.Мертон, Т.Парсонс) проводили аналіз нормативних елементів культури і взаємодії між культурними установками суспільства, соціальної групи та особистості. Інша (І.А.Ільїн, П.І.Новгородцев, Л.Й.Петражицький, В.С.Соловйов, А.Грамші) розглядала проблеми соціальної і правової свідомості, а також питання взаємодії культурних та правових норм. Представники культурологічних теорій (А.Коен, Р.Клоу-ард, У.Міллер, Т.Селлін) у своїх працях вперше роблять акцент на значенні культурних цінностей, які сприяють правомірній та протиправній поведінці (теорія субкультури, теорія конфлікту культур). Суттєвою частиною культурологічних досліджень в праві були роботи Е.Бланкенбурга, Й.Феєста, Дж.Скольника, А.Н.Роша, В.П.Сальникова, присвячені культурним особливостям професійної діяльності поліції (міліції) та інших правоохоронних органів. Починаючи з 60-х років ХХ ст. спостерігається інтегрування результатів наукового пошуку у галузі юридичної культурології і створення єдиної концепції правової культури, пропонується дефініція правової культури працівників ОВС (В.М. Столовський) з використанням елементів правової психології і правової ідеології.

Відносно нещодавно (у 2002 р.), вітчизняним фахівцем Сливкою С.С. була захищена докторська дисертація з близької за спрямованістю темою дослідження (“Філосовсько-правові проблеми професійної культури юриста”), але вона присвячена, перш за все, морально-філософським аспектам професійної правової культури, у той час як представлена на обговорення дисертація містить, перш за все, теоретико-правовий аналіз проблеми.

У роботі приділено увагу як попереднім дослідженням, так й сучасному стану вивчення правової культури, який представляє собою три рівня змістового наповнення: описовий – збір фактів, що підлягають науковому дослідженню; аналітичний – систематизація фактів і на її підставі проведення узагальнень про основні закономірності явищ у досліджуваній сфері; синтетичний (концептуальний) – створення узагальнюючої теорії, що дозволяє прогнозувати певні явища в межах наукової галузі і узгоджувати виявлені наукові закономірності.

Підрозділ 1.3. “Поняття правової культури” присвячено розкриттю поняття й ознак правової культури як родового явища стосовно правової культури правоохоронців і, зокрема, працівників органів внутрішніх справ. Шляхом застосування інтегрального підходу до цієї правової категорії вона визначається як зумовлений соціально-економічним і політичним устроєм якісний стан правового життя суспільства, як процес і результат, що виражається в досягнутому рівні нормотворення та використання системи джерел (форм) права, ступені ефективності юридичної практики, стані розвинутості правосвідомості, і загалом – у вільному самовиявленні людини, коли зберігається єдність культури і свобода його суб’єкта. В підрозділі досліджуються проблеми структури, видів, функцій правової культури. Структура правової культури представлена через об’єктивні та суб’єктивні елементи, зміст та динамічні фактори, якими є спадкоємність та акультурація. До об’єктивних елементів віднесені, по-перше, правові цінності, по-друге, правова інформація, по-третє, правова діяльність. Суб’єктивними елементами тут виступають вільні суб’єкти-носії правової культури та їх правосвідомість.

Розкриття інституціонального і функціонального зрізу правової культури формує уявлення про їх структуру, а функціями виступають: історична спадкоємність, що відбувається в межах однієї культури (по вертикалі); правова акультурація, що є свідомим запозиченням здобутків правових культур різних народів один у одного (по горизонталі).

Розділ 2 “Правова субкультура працівників органів внутрішніх справ у системі правової культури правоохоронних органів” присвячено характеристиці системи правової культури правоохоронних органів як родового поняття, що складається з елементів та різних видів системних зв’язків між ними, подано її визначення і представлено класифікацію правових культур за критерієм її суб’єкта-носія. У центрі розгляду перебуває категорія “правова субкультура працівників органів внутрішніх справ” з її внутрішньо-видовими ознаками.

У підрозділі 2.1. “Система правової культури правоохоронних органів: поняття і класифікація” доводиться, що правоохоронна правова культура є різновидом професійної правової культури і, як така, складається із загальних результатів професійної підготовки, освіти та діяльності, що є сукупністю набутих правоохоронцями діяльнісних, професійно-ділових, комунікативних та особистісних якостей. Спеціально розглядаються особливості правової культури правоохоронних органів у їх співвідношенні з правовою культурою суспільства й окремого представника органів. Такий підхід, з одного боку, дає можливість сформулювати теоретико-правове уявлення про професійну правоохоронну культуру, яка є правовою культурою специфічної групи осіб, котрі професійно займаються правозастосовчою та правоохоронною діяльністю, мають фахову освіту і підготовку, спільність цілей і соціальних завдань, інтересів, цінностей, стереотипів і настроїв, використовують властиві тільки їм форми й методи роботи для забезпечення правопорядку у чітко визначених сферах діяльності. З іншого боку – наголосити на правовій соціалізації працівника ОВС, а відповідно на залежності рівня та якості його правової культури від соціальної безпеки кожної людини, соціальної стабільності у державі.

Дисертант пропонує різні критерії класифікації правоохоронної культури: встановлена чинним законодавством юрисдикція окремих правоохоронних структур; рівень віддаленості конкретних підрозділів від географічних центрів зосередження наукових та науково-практичних юридичних шкіл; наявність професійного юридичного правоохоронного досвіду та рівень його набуття; коло постійного спілкування в середовищі правоохоронців-професіоналів. В якості специфічних критеріїв може бути застосований статевий склад певного підрозділу, відділу, конкретного працівника ОВС (хоча така підстава класифікації є похідною, допоміжною).

Підрозділ 2.2. “Правова субкультура працівників органів внутрішніх справ: поняття, ознаки, класифікація” присвячено визначенню поняття й ознак правової субкультури працівників органів внутрішніх справ, які відрізняють її від інших видів правоохоронної культури. Зокрема зазначається, що формування особливих критеріїв правової субкультури працівників органів внутрішніх справ обумовлене тим, що на них покладається ціла низка завдань, що визначаються системою методів та прийомів, з допомогою яких вирішуються загальні та спеціальні завдання ОВС. Іншими словами, йдеться про таку корпоративну специфіку МВС, що проявляється, наприклад, у здійсненні постійного вирішення оперативно-розшукових задач; застосуванні зброї та спеціальних попереджувальних засобів; проведенні профілактичних заходів, направлених на попередження злочинів та інших правопорушень, облікова робота та адміністративний нагляд та ін. Такі особливості не притаманні іншим правоохоронним структурам, тим більш у такому їх комплексі, і це накладає відбиток на правовій культурі працівників ОВС, сприяє її виділенню в окрему субкультуру.

Певне місце відведено в роботі пошуку найкоректніших (об’єк-тив-них і доцільних) підходів до класифікацій правової культури працівників ОВС. З метою виявлення рівнів правової культури кожного з “класів” (видів) запропоновано такі критерії: висока ступінь зовнішнього виразу діяльності ОВС; великий рівень наближеності до населення; підконтрольність та підзвітність ОВС іншим правоохоронним структурам.

У розділі третьому “Шляхи підвищення правової культури працівників органів внутрішніх справ” розкривається сучасний стан правової культури працівників ОВС та пропонуються три основні напрямки удосконалення якості і рівня їх правової культури. Перший – наступність та акультурація в ціннісних орієнтирах діяльності працівників ОВС. Другий – нормативні засоби впливу на рівень їх правової культури. Третій – освіта і професійна підготовка.

У підрозділі 3.1. “Ціннісні орієнтири в діяльності працівників органів внутрішніх справ: наступність та акультурація” з позицій компаративістського методу досліджуються основні мотиви фахової діяльності сучасного міліціонера. Перехід від патерналістської держави до нової політико-правової парадигми, побудованої на демократичних правових засадах і покликаної забезпечити реалізацію прав і охоронюваних законом інтересів людини, дає поштовх до зміни ціннісних орієнтирів у мотивації фахової діяльності сучасних працівників ОВС. І тут у нагоді стають два явища правової культури, що є постійними супутниками її розвитку: наступність і акультурація. Якщо раніше ідеологічні заполітизовані мотиви, як наприклад, “боротьба зі злочинністю” стояли на першому місці, то сьогодні поступово формується стійка установка мотивації нової формації – “захист прав і свобод людини і громадянина”. Тенденції фахової мотивації в діяльності працівників ОВС досліджуються в даному підрозділі з позицій досягнень відомчої статистики, яка враховує соціологічні і психологічні компоненти. Загалом бажано було б, щоб таке питання стало напрямком самостійного юридичного дисертаційного дослідження. В розділі аналізуються також соціальні і правові наслідки означених процесів та дається їх оцінка, робиться висновок про збіг зміни змісту цінностей зі зміною у об’єктах правового захисту, а також про значення ступеня такого збігу для визначення рівня розвитку національної правової культури.

Видається корисним перенесення із зарубіжної правоохоронної практики в національну низки ідей, що складають концепцію реформування сучасної поліції (міліції). Так, необхідно активізувати процес соціалізації структур ОВС як сервісних служб для суспільства, переймаючи досвід відповідних органів зарубіжних країн, зокрема поліції Канади, де гаслом таких змін є: “поліція не може більше розглядатися як командос, закинуті у суспільство, щоб визволити його від зла”. Тобто “поліція – це суспільство, суспільство – це поліція”. При цьому, правова акультурація повинна йти за конкретними напрямками: гуманізація кримінального законодавства; кодифікація і оновлення правового регулювання цивільних відносин; розширення сфери виключної компетенції суду; запровадження додаткових процесуальних гарантій дотримання і реалізації прав людини. Автор наголошує на тому, що правова акультурація у правоохоронній системі має бути розумною – збереження державної (національної) ідентичності і водночас прилучення до світового досвіду, збагачення діяльності працівників органів внутрішніх справ, як і всіх правоохоронних органів, цим досвідом.

Підрозділ 3.2. “Нормативні засоби впливу на рівень правової культури працівників ОВС” містить результати аналізу особливостей засобів нормативного впливу на рівень правової культури працівників органів внутрішніх справ, що спирається на історико-правовий досвід, правові пам’ятки такого правового регулювання. Зазначається, що нормативно-правова традиція та сучасні процеси законодавчого закріплення вимог до становлення правової культури працівників ОВС розвиваються за наступними етапами: декларативний, процесуальний, соціальний. Висвітлюються сучасні проблеми національного правового регулювання в даній сфері. За відповідними актами визначаються основні міжнародно-правові стандарти правової культури правоохоронців. Досліджено досвід зарубіжного нормативно-правового регулювання щодо рівня правової культури у правоохоронній сфері.

У підрозділі 3.3. “Освіта і професійна підготовка як засоби підвищення правової культури працівників ОВС” розкрито сучасні тенденції та шляхи розвитку освіти і професійної підготовки працівників органів внутрішніх справ в Україні як умови зростання і удосконалення їх правової культури. Автор спирається на прогресивні надбання навчальних закладів МВС щодо втілення венчурної системи навчання та поширення практики застосування для підготовки фахівців ОВС новітньої концепції викладання фундаментальних юридичних дисциплін.

Професійна підготовка працівників ОВС базується на системній академічній правовій освіті, що виступає фундаментом такої підготовки, де основним завданням є систематичність правового навчання й формування правового мислення, у комплексі із оволодінням спеціальними навичками та вміннями професійної діяльності. Основними орієнтирами такої підготовки виступають: соціалізація, гуманізація, прозорість у прийнятті соціально значущих рішень та націленість на формування сервісної державної служби, спрямованої на забезпечення прав і свобод людини у тому вигляді, у якому вони закріплені, зокрема, в Європейській конвенції про захист основних свобод і прав людини.

У висновках дисертації містяться основні положення, що відображають підсумок дослідження через розкриття його новизни.

1. Одним з характерних негативних недоліків найдавніших та сучасних досліджень правової культури взагалі й правоохоронної культури зокрема є переважно нормативний (нормативістський) підхід до розуміння цієї категорії. Існує змістова підміна уявлень про правову культуру на нормативно-правову, а відповідно й поширеність уявлень про правоохоронців та правоохоронну структуру органів як про владоохоронців, законоохоронців та владоохоронні, законоохоронні структури. Автор застосовує інтегральний підхід, що поєднує досягнення філософії права, аналітичної юриспруденції, соціології права.

2. Правова культура працівників органів внутрішніх справ є субкультурою – підсистемою “центральної” культури із своїми ціннісними орієнтаціями, які формуються під впливом специфічних рис професійної діяльності. Це є самостійна юридична категорія в структурі правоохоронної правової культури завдяки сукупності наступних ознак: –

відокремленість системи підготовки кадрів ОВС від інших правоохоронних органів;–

нормативно-правова відокремленість юрисдикційної діяльності ОВС, що визначена процесуальним законодавством;–

найбільша наближеність працівників ОВС до населення, їх широка правова соціалізація, на відміну від інших правоохоронних органів;–

найширша з правоохоронних органів різноманітність видів професійної діяльності;–

постійне перебування під контролем і наглядом інших правоохоронних органів;–

велика ступінь зовнішнього виразу видів діяльності.

Означені аспекти дають можливість визначити поняття правової культури працівника органів внутрішніх справ як субкультури у системі правоохоронної правової культури. Це є різновид правоохоронної правової культури, що формується під впливом спеціальних умов відбору та підготовки кадрів, своєрідності практичної діяльності, обумовленої найширшою юрисдикцією порівняно з іншими правоохоронними органами, постійним перебуванням під їх контролем і наглядом, високим ступенем зовнішнього виразу професійної роботи та наближеністю до населення, що формує специфічну правову свідомість і відповідальне ставлення до своєї професії.

3. Зміна акцентів сучасного формування правової культури працівників ОВС з законоохоронного напрямку на правоохоронний може бути забезпечена завдяки запропонуванню нових ціннісних орієнтирів правової освіти й правового виховання контингенту ОВС – з позицій “служаки” закону і державі має перейти на служіння інтересам людини і громадянина, захисту їх прав та свобод. Зрушення в цьому процесі вже відбуваються. Свідченням того є останні політичні процеси в Україні.

4. В сучасних умовах інтеграції України до Європи до працівника ОВС висуваються нові вимоги – формувати правове мислення, позбавлене заідеологізованих штампів, які перейшли із тоталітарно-ангажованих правових міфів радянської правової системи. У світлі цього набуває значення урівноважений підхід до правової акультурації, виважене співвідношення традицій та новацій у правовій культурі працівників ОВС.

5. Формування високої правової культури працівників органів внутрішніх справ в сучасних освітніх закладах України може бути удосконалено завдяки поширенню на усю систему професійної підготовки та фахової освіти МВС новітньої концепції викладання фундаментальних юридичних дисциплін, яка розроблена і втілюється в навчальний процес науковцями Харківського національного університету внутрішніх справ з 2003 року.

6. Нестабільність законодавства щодо матеріально-технічного забезпечення та соціального захисту самих працівників ОВС, постійний процес скорочення кадрового складу та систематична зміна політико-ідеологічної орієнтації державної влади щодо ролі міліції (чи поліції) у державному механізмі заважають позитивним зрушенням у напрямку підвищення правової культури працівників органів внутрішніх справ. Запорукою формування високої правової культури працівників ОВС у будь-якому суспільстві та у будь-якій державі завжди була і є соціальна стабільність.

7. Нормативно-правова традиція та її переломлення у сучасному законодавстві щодо становлення правової культури працівників ОВС має наступні етапи:–

декларативний – проголошення вимог, що полягають у кадровій та профільно-діяльнісній спрямованості працівників ОВС мати високі досягнення у професійно-правовому та деонтологічному аспектах їх правової культури; –

процесуальний – процесуально-правове закріплення процедур та певних шляхів набуття працівниками ОВС ознак нормативно-правової та ненормативно-правової культури, механізмів формування знань, умінь та навичок, якими на ґрунті певної правової свідомості закладається якісне уявлення про правову дійсність та позитивне й поважливе ставлення до права і закону; –

соціальний – нормативно-правове закріплення матеріально-техніч-ного та фінансового забезпечення діяльності працівників ОВС як фундаменту стабільності у розвитку їх правової культури, втілення в життя ідеї професійно-цивілізованого захисту прав і свобод людини, правопорядку в суспільстві.

8. Перспективним напрямком для підвищення правової культури працівників ОВС та оптимізації професійної підготовки майбутніх фахівців у цій галузі є також запровадження так званої “венчурної” системи навчання, сутність якої полягає у виконанні запланованих видів науково-дослідної роботи курсантів, слухачів, студентів (курсових робіт, наукових доповідей, дипломних робіт) з обов’язковим використанням матеріалів власної практичної діяльності, супроводженням практикою всього періоду навчання.

9. Структуру правової культури працівників ОВС корисно розглядати у більш розгорнутому, ніж раніше, вигляді, тобто з урахуванням таких елементів:

1) знання і розуміння правової дійсності й законодавства та чіткого усвідомлення функціональних прав та обов'язків працівника ОВС;

2) творчого використання правового інструментарію, юридичної та інформаційної техніки, наукових і практичних рекомендацій у повсякденній правоохоронній діяльності – у забезпеченні громадського спокою, запобіганні злочинності та боротьби з нею, наданні допомоги і послуг населенню;

3) розуміння соціально-правової значущості та цінності прав і свобод людини, що виявляється у своєчасному і обґрунтованому реагуванні на пропозиції, заяви і скарги громадян, у залученні громадськості до спільної роботи в охороні громадського порядку;

4) розвиток професійного правового мислення на основі систематичного підтримання професійної правової форми, проведення атестації, підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації;

5) формування та виховання працівниками ОВС в собі поважливого ставлення до права (захист та збереження верховенства права) і чинного законодавства (дотримання ієрархії законів і підзаконних актів; надання переваги законам, а не відомчим актам, у повсякденному житті);

6) розвиток правової активності, звички та внутрішньої усвідомленої потреби дотримання правомірної поведінки, навіть в умовах ускладнення оперативної обстановки;

7) постійне сприяння формуванню соціальної стабільності, компромісу інтересів в суспільстві – шляхом поширення правових та правоохоронних знань, правових засад та ідей, що є однією з знакових функцій працівника ОВС як носія певної правової культури (субкультури).

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ
ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1.

2.

3.

4.

5.