ВСТУП
ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені Г.С.СКОВОРОДИ
Зеленська Людмила Дмитрівна
УДК 378.126(09) (477.54/.62)
ПРОБЛЕМА ФОРМУВАННЯ ПРОФЕСІЙНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ВЧЕНИХ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ СЛОБОЖАНЩИНИ
(КІНЕЦЬ XIX – ПОЧАТОК ХХ СТОЛІТТЯ)
13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата педагогічних наук
Харків – 2006
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана в Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С.Сковороди, Міністерство освіти і науки України.
Науковий керівник – доктор педагогічних наук, професор Золотухіна Світлана Трохимівна, Харківський національний педагогічний університет імені Г.С.Сковороди, завідувач кафедри загальної педагогіки.
Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор Іонова Олена Миколаївна, Харківський національний педагогічний університет імені Г.С.Сковороди, завідувач кафедри природничо-математичних дисциплін;
кандидат педагогічних наук, професор Тарасевич Ніна Миколаївна, Полтавський державний педагогічний університет ім. В.Г.Короленка, професор кафедри педагогічної майстерності.
Провідна установа - Південноукраїнський державний педагогічний університет імені К.Д.Ушинського, кафедра педагогіки, Міністерство освіти і науки України, м. Одеса.
Захист відбудеться “28” березня 2006 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.053.04. Харківського національного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди за адресою: 61002, м. Харків, вул. Артема, 29, ауд. №216.
З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Харківського національного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди за адресою 61168, м. Харків, вул. Блюхера, 2, ауд. № 214-В.
Автореферат розісланий “22” лютого 2006 р.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради Штефан Л.А.
Загальна характеристика роботи
Актуальність та ступінь розробки проблеми. Сучасний етап розбудови вищої національної освіти ставить на порядок денний формування нової генерації освітян з високим рівнем професіоналізму, загальної культури, творчим стилем аналітичного мислення. Відтак кадрове забезпечення навчально-виховного процесу вищої школи стає найважливішою умовою успішної реалізації Державної національної програми “Освіта”.
У цьому контексті інтерес викликає період кінця XIX – початку ХХ століття як найбільш інтенсивний та результативний стосовно реформаторських процесів і перетворень в освітній галузі, зокрема й у питаннях вищої освіти. Об’єктивна оцінка історичних реалій, виокремлення прогресивних і дієвих факторів функціонування механізмів вищої школи, виявлення ефективних засобів формування професійно-педагогічної компетентності професорсько-викладацького складу сприятиме підвищенню освітнього й духовного потенціалу суспільства, формуванню конкурентноспроможного фахівця.
Аналіз стану наукової розробки проблеми свідчить, що останнім часом педагогічна наука збагатилась результатами досліджень, в яких висвітлюються теоретичні аспекти професійно-педагогічної підготовки викладацьких кадрів, питання формування загальної педагогічної культури викладачів, їхньої педагогічної майстерності (Г.Воєводська, В.Гриньова, В.Євстратов, Р.Кигель, А.Ковальов, Н.Кузьміна, Т.Лобич, М.Подберезький, Г.Хазяїнов, П.Чебишев, Г.Шевченко та інші).
У працях багатьох сучасних дослідників розкриваються конкретні питання формування професійно-педагогічної компетентності викладацьких кадрів, а саме:
· структура та зміст професійно-педагогічної компетентності викладача (Т.Браже, В.Дьомін, Т.Іванов, Л.Карпова, В.Лозова, А.Маркова, Т.Мельниченко, Л.Мітіна, Д.Равен);
· закономірності формування та практичне застосування професійно-педагогічних умінь (В.Бондар, І.Бех, Н.Кічук, Л.Кондратенко, М.Поташкін, М.Станкін);
· фактори підвищення професіоналізму педагогічних кадрів (А.Бусигіна, А.Деркач, Н.Кухарев, В.Панчук);
· феномен професійної зрілості викладача (В.Антипова, Є.Барбіна, Н.Гузій, Г.Троцко та ін.);
· особливості розвитку професійної компетентності вчителів у системі безперервної педагогічної освіти (В.Вівтюк, К.Кальницька, В.Стрельніков, Л.Шевчук);
· шляхи підвищення професійно-педагогічної компетентності керівників шкіл (В.Анейчук, О.Бондарчук, О.Мармаза, В.Маслов, Я.Шкурко, В.Ястребова).
В останні роки посилилась увага українських і зарубіжних дослідників до педагогіки кінця XIX – початку ХХ ст. взагалі та проблем учительства зокрема. Так, питання особистості вчителя, зміст і форми його професійної підготовки, шляхи підвищення кваліфікації, проблеми матеріального й правового становища, громадсько-просвітницька діяльність широко представлені в історико-педагогічних дослідженнях А.Відченко, Л.Вовк, М.Головкової, О.Гриви, Н.Дем’яненко, М.Євтуха, С.Золотухіної, Л.Коваленко, В.Майбороди, Є.Панасенко, Л.Попової.
Разом з тим історико-педагогічні аспекти формування професійно-педагогічної компетентності викладачів вищої школи в Україні, зокрема й на Слобожанщині, залишаються недостатньо вивченими.
Як відомо, Слобожанщина кінця XIX – початку ХХ ст. вбирала в себе такі губернії: Харківську, Воронезьку, Орловську, а також частину Катеринославської і Тамбовської. Протягом означеного періоду провідним вищим навчальним закладом цього чималого регіону залишався Харківський університет, в якому склалася стабільна структура, існували певні академічні традиції, була налагоджена система підготовки науково-педагогічних кадрів. Тому в аспекті досліджуваної проблеми саме діяльність професорсько-викладацького складу Харківського університету викликає найбільший інтерес.
Перші публікації, що частково торкались викладацької діяльності вчених Слобожанщини досліджуваного періоду, з’явились на початку ХХ століття. Серед дореволюційних видань заслуговують на увагу історико-педагогічні монографії Д.Багалія, В.Бузескула, І.Осипова, Є.Редіна, М.Сумцова, М.Чубинського, присвячені ювілейним датам діючих факультетів університету та науково-педагогічній діяльності її представників.
Окремі аспекти цієї проблеми порушувались дослідниками наукової спадщини вчених Слобожанщини в контексті їхнього життєвого і творчого шляху, зокрема істориками В.Астаховою, В.Кравченком, В.Кадєєвим, Л.Кунденком, О.Мандебурою, С.Посоховим, Г.Савченком, В.Фрадкіним). Зазначимо, що автори вказаних досліджень не ставили за мету цілісно вивчати професійно-педагогічну компетентність учених-науковців Слобожанщини означеного періоду.
Останнім часом з’явились дисертації, в яких частково відбито досвід наукової, педагогічної та просвітницької діяльності окремих представників вищої школи Слобожанщини кінця XIX – початку ХХ століття, зокрема “Проблеми навчання і виховання в педагогічній спадщині М.Сумцова” стали об’єктом дослідження О.Кін; “Педагогічні погляди О.Єфименко” - О.Скакун; “Просвітницька діяльність учених Харківського університету” - О.Коваленко, Л.Коваленко; “Організація науково-дослідної роботи викладачів Харківського університету” - О.Микитюка, О. Мартиненко.
Однак проведений аналіз численних матеріалів доводить, що на сьогодні відсутнє цілісне історико-педагогічне дослідження, предметом якого була б проблема формування професійно-педагогічної компетентності вчених вищої школи Слобожанщини кінця XIX – початку ХХ століття.
Таким чином, модернізація освітньої діяльності в контексті Європейських вимог, соціальне замовлення суспільством підвищення рівня професійно-педагогічної компетентності викладацьких кадрів, необхідність відродження і творчого використання спадщини прогресивних вітчизняних педагогів-науковців, потреба втілення в практику здобутків національної вищої школи щодо формування професіоналізму педагогічних кадрів та недостатній рівень розробленості означеної проблеми в історико-педагогічній літературі зумовили вибір теми дисертаційного дослідження “Проблема формування професійно-педагогічної компетентності вчених вищих навчальних закладів Слобожанщини (кінець XIX – початок ХХ століття.) “
Зв’язок теми дослідження з науковими програмами, планами. Дисертаційне дослідження виконано згідно з темою науково-дослідної роботи кафедри загальної педагогіки Харківського національного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди “Підвищення ефективності навчально-виховного процесу в середніх загальноосвітніх та вищих педагогічних навчальних закладах” (РК 3 1-200199004104). Тема затверджена вченою радою Харківського національного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди (протокол №3 від 25 квітня 2003 р.), узгоджена в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки і психології АПН України (протокол №5 від 27 травня 2003 р.)
Мета дослідження: систематизувати теоретичні погляди педагогів досліджуваного періоду на сутність і складники професійно-педагогічної компетентності та визначити напрями формування й реалізації професійно-педагогічної компетентності в науково-дослідній, навчально-методичній, просвітницькій діяльності вчених Слобожанщини кінця XIX – початку ХХ століття.
Відповідно до мети були поставлені такі завдання дослідження:
1. Проаналізувати ступінь наукової розробки проблеми.
2. Виявити соціально-педагогічні фактори, що зумовлювали формування професійно-педагогічної компетентності вчених Слобожанщини в досліджуваний період.
3. З’ясувати сутність терміна “компетентність” в педагогічній теорії кінця XIX – початку ХХ ст. та пояснити особливості сучасного тлумачення цього поняття.
4. Розкрити особистісний компонент професійно-педагогічної компетентності вчених Слобожанщини досліджуваного періоду.
5. Визначити і схарактеризувати напрями формування й реалізації професійно-педагогічних знань і вмінь професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів Слобожанщини в різних видах діяльності.
6. Накреслити перспективи впровадження прогресивних ідей учених Слобожанщини щодо підвищення професіоналізму викладацьких кадрів у практику роботи сучасних вищих навчальних закладів.
Об’єкт дослідження: професійно-педагогічна компетентність учених вищої школи України кінця XIX – початку ХХ століття.
Предмет дослідження: теорія та практика формування професійно-педагогічної компетентності вчених Слобожанщини кінця XIX – початку ХХ століття.
Методологічними засадами дослідження є наукова теорія пізнання з її вимогами об’єктивності й доказовості; загальнофілософські висновки про діалектичний взаємозв’язок і взаємозумовленість явищ та процесів у суспільстві й необхідність їх вивчення в конкретно-історичних умовах; зв’язок історії і сучасності, ідея філософської антропології про багатогранні духовні й інтелектуальні можливості особистості і її потужний творчий потенціал. У ході дослідження ми дотримувались принципів науковості, історизму, наступності, системності, персоніфікації та детермінізму.
Основні методи дослідження. У процесі дослідження використовувались загальнонаукові й історико-педагогічні методи, а саме:
- загальнонаукові (аналіз, синтез, порівняння, зіставлення, узагальнення) з метою вивчення енциклопедичної, філософської, психолого-педагогічної, методичної літератури з проблеми дослідження;
- історико-педагогічний ретроспективний метод - для визначення специфіки розвитку системи освіти на Слобожанщині в досліджуваний період;
- системно-структурний – з метою систематизації теоретичних ідей навчання і виховання учнівської молоді та узагальнення досвіду їх реалізації в педагогічній спадщині вчених Слобожанщини кінця XIX – початку ХХ;
- проблемно-цільовий і порівняльний – для аналізу архівних матеріалів, науково-методичної літератури, періодичних видань та нормативно-інструктивних освітніх документів досліджуваного періоду.
У роботі здійснено зіставлення результатів дослідження з актуальними проблемами педагогічної теорії і практики сьогодення.
Теоретичним підґрунтям дисертаційного дослідження є:
- положення й висновки наукових теорій, концепцій і праць з проблем соціально-економічного та суспільно-політичного розвитку України (Д.Багалія, М.Грушевського, Д.Дорошенка, Д.Яворницького);
- провідні ідеї вітчизняних педагогів щодо підготовки вчителя, формування його особистості, професійної компетентності, які знайшли відображення в науково-педагогічній спадщині Б.Грінченка, О.Духновича, В.Короленка, С.Миропольського, М.Пирогова, Г.Сковороди, К.Ушинського, І.Франка та інших;
- концепції, рекомендації, висновки стосовно розвитку вищої освіти і педагогічної науки в Україні, що мають місце у працях А.Алексюка, Л.Вовк, Н.Дем’яненко, Б.Євтуха, С.Золотухіної, В.Курила, І.Прокопенка, О.Сухомлинської, О.Попової, Б.Ступарика, Л.Штефан;
- теоретико-методологічні та культурологічні аспекти філософії формування нового покоління фахівців, висвітлені в дослідженнях В.Андрущенка, Є.Барбіної, А.Бойко, В.Гриньової, І.Зязюна, О.Іонової, В.Євдокимова, В.Кременя, В.Лозової, В.Лутая, А.Маркової, М.Подберезького, Т.Сущенко, Г.Троцко та ін.
Джерелознавча база дослідження.
У процесі роботи над дисертацією використовувались передусім науково-методичні, історико-педагогічні праці, посібники та підручники вчених Слобожанщини досліджуваного періоду (Д.Багалія, В.Бузескула, О.Вєтухова, О.Єфименко, І.Нетушила, М.Сумцова, М.Халанського та ін.)
Поглиблено аналізувались “Записки Императорского Харьковского университета”, “Труды педагогического отдела Харьковского историко-филологического общества”, а також матеріали періодичних видань кінця XIX – початку ХХ століття (“Киевская старина”, “Образование”, “Журнал Министерства Народного Просвещения”, “Харьковские губернские ведомости”, “Южный край”.)
Важливим джерелом були праці історичного характеру, зокрема “История города Харькова за 250 лет его существования”, “История Слободской Украины”, “Очерки из русской истории”, “Краткий очерк истории Харьковского университета”, які містять необхідні дані з історії становлення та розвитку освіти на Слобожанщині й характеристику викладацького складу вищих освітніх закладів вказаного регіону.
У процесі дослідження використані накази, розпорядження, статути та інші нормативно-правові документи Міністерства народної освіти, які регулювали діяльність вищих закладів освіти України досліджуваного періоду, зокрема професорсько-викладацького складу.
Цінний фактичний матеріал зібрано в ході опрацювання фондів Центрального державного історичного архіву України (ф.707 “Управление Киевского учебного округа”, Ф.2017 “Харьковское историко-филологическое общество”, Ф.274 “Киевское ГЖУ”, Ф.1680 “Канцелярия Харьковского инспектора по делам печати”, Ф.1191 “Канцелярия временного Харьковского генерал-губернатора”, Ф.304 “Харьковское охранительное отделение”, Ф.2037 “Лебедев А.С. – профессор Харьковского университета”, Ф.2061 “Халанский М.Г. – профессор Харьковского университета”, Ф.2052 “Сумцов Н.Ф. – профессор Харьковского университета”, Ф.2020 “Д.И.Багалей – профессор
Харьковского университета”), Державного архіву Харківської області (Ф.667 “Харьковский университет”, Ф.200 “Харьковское общество распространения в народе грамотности”, Ф.265 “Первая Харьковская мужская гимназия”), фондів музею історії Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна (Ф.8 “О.В.Вєтухов”, “Д.І.Багалій”).
У процесі наукового пошуку було також використано матеріали Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського (м. Київ), Державної науково-педагогічної бібліотеки України (м. Київ), бібліотеки Інституту педагогіки та психології професійної освіти (м. Київ), Харківської державної наукової бібліотеки ім. В.Г.Короленка, Центральної наукової бібліотеки (м. Харків): праці вітчизняних та зарубіжних педагогів, збірники наукових статей, періодичні видання, дисертаційні дослідження.
Хронологічні межі дослідження охоплюють період кінця XIX – початку ХХ століття, що характеризувався піднесенням рівня науки у вищих навчальних закладах, посиленням змістовності, фундаментальності наукових досліджень, а також соціально-політичними суперечностями між реакційними заходами офіційних кіл у галузі вищої освіти й активними діями педагогічної громадськості та професорсько-викладацького складу вітчизняних університетів.
Наукова новизна й теоретичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що в ньому вперше:
- здійснено цілісний ретроспективний аналіз проблеми формування професійно-педагогічної компетентності викладачів вищих освітніх закладів Слобожанщини;
- визначено соціально-педагогічні фактори, що впливали на формування професійно-педагогічних знань і вмінь учених Слобожанщини досліджуваного періоду;
- з’ясовано сутність терміна “компетентність” в педагогічній теорії зазначеного періоду та виявлено особливості сучасного тлумачення цього поняття;
- розкрито особистісний компонент професійно-педагогічної компетентності вчених Харківського університету кінця XIX – початку ХХ ст.;
Уточнено механізм регулювання порядку набуття наукових ступенів і вчених звань у процесі підготовки науково-педагогічних кадрів досліджуваного періоду.
Подальшого розвитку і конкретизації набули напрями формування та реалізації професійно-педагогічної компетентності викладачів вищої школи Слобожанщини вказаного періоду в різних видах діяльності (науково-дослідній, навчально-методичній, просвітницькій);
У науковий обіг введено маловідомі архівні матеріали, документи, факти [51], які розширюють уявлення про сутність поняття “професійно-педагогічна компетентність” та процес її формування.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що отримані в ході наукового пошуку теоретичні положення, фактичний матеріал втілено в розробку спецкурсу з історії педагогіки “Професійно-педагогічна компетентність викладача вищої школи (історико-педагогічний аспект)” для магістрів і апробовано автором у навчальному процесі Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди (довідка № 01-100 від 06.02.2006 р.), Інституту післядипломної освіти Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди (довідка № 01-99 від 06.02.2006 р.), Харківського педагогічного гуманітарного інституту (довідка № / від 09.06.2005 р.).
Матеріали дослідження можуть бути використані в навчально-виховному процесі вищих навчальних закладів під час читання курсу “Основи педагогіки і психології вищої школи” для аспірантів, здобувачів, викладачів вищих навчальних закладів, в лекційних курсах з історії педагогіки та порівняльної педагогіки, на заняттях з основ педагогічної майстерності, у процесі підготовки курсових та дипломних робіт у педагогічних навчальних закладах III – IV рівнів акредитації.
Сформульовані в ході наукового пошуку положення і висновки сприяють цілісному відтворенню особливостей розвитку національної системи освіти на Слобожанщині та педагогічної думки в Україні. Вони можуть також слугувати підґрунтям для подальших історико-педагогічних досліджень і сприяти збереженню й передачі історико-педагогічного регіонального досвіду.
Достовірність та аргументованість наукових положень і висновків, сформульованих у результаті дослідження, забезпечується широким використанням історико-педагогічної літератури досліджуваного періоду, архівних документів та матеріалів педагогічних видань XIX – початку ХХ століття, а також комплексом наукових методів, адекватних меті, предмету, завданням дослідження, і всебічним обговоренням його концептуальних положень та результатів.
Апробація і впровадження результатів дослідження в практику здійснювались шляхом виступів на Всеукраїнських та регіональних науково-практичних конференціях, а саме: Всеукраїнській науково-практичній конференції “Професіоналізм педагогічних кадрів: сучасні підходи, концепції, досвід” (Ніжин, 2002 р.), “Підготовка вчителя в сучасних умовах” (Слов’янськ, 2003 р.), Всеукраїнських науково-практичних читаннях студентів і молодих науковців, присвячених спадщині великого вітчизняного педагога Костянтина Дмитровича Ушинського (Одеса, 2003 р.); Міжвузівській науково-практичній конференції “Підготовка викладачів вищих навчальних закладів” (Харків, 2002 р); Школі молодих учених з педагогіки та психології (Харків, 2004 р.); Сковородинівських читаннях: “Григорій Сковорода і духовне оновлення суспільства” (Харків, 2004 р.).
Основні положення й висновки дисертації доповідались та обговорювались на засіданнях кафедри загальної педагогіки Харківського національного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди (2002-2005 рр.).
Публікації. Зміст і результати дослідження відображено у 13 одноосібних публікаціях загальним обсягом 3,9 друк. аркушів, з них – 9 статей у провідних науково-фахових виданнях.
Структура дисертації. Дисертаційна робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (усього 483 найменування), архівних матеріалів (88), 5 додатків ( на 17 сторінках). Загальний обсяг дисертації викладено на 251 сторінці, основна частина роботи складає 196 сторінок.
Основний зміст дисертації
У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність теми для розвитку сучасної історико-педагогічної науки в Україні; розкрито ступінь досліджуваності обраної проблеми; визначено об’єкт, предмет, мету і завдання; висвітлено методологічну основу, методи і джерела дослідження; розкрито наукову новизну й практичне значення здобутих результатів; відображено вірогідність результатів дослідження та форми їх апробації.
У першому розділі “Професійно-педагогічна компетентність учених у контексті розвитку вищої школи на Слобожанщині (кінець XIX – початок ХХ століття)” висвітлено соціально-педагогічні фактори, що впливали на формування професійно-педагогічної компетентності вчених Слобожанщини кінця XIX – початку ХХ століття, розкрито сутність терміна “компетентність” у педагогічній теорії досліджуваного періоду та здійснено порівняльний аналіз з огляду на сучасне трактування цього поняття, схарактеризовано особистісний компонент професійно-педагогічної компетентності професорсько-викладацького складу Харківського університету як провідного наукового і навчального центру Слобожанщини кінця XIX – початку ХХ століття.
У дисертації на основі всебічного аналізу досліджуваних історико-педагогічних джерел розкрито соціально-економічні, суспільно-політичні та педагогічні фактори, які мали суттєвий вплив на формування професійно-педагогічної компетентності вчених вищої школи України, зокрема й Слобожанщини означеного періоду, а саме:
- соціально-економічні зрушення на межі XIX – початку ХХ століття, що спричинили значні досягнення у вітчизняній науці, сприяли розширенню мережі вищих навчальних закладів, усвідомленню значущості наукового знання в житті суспільства;
- суспільно-політична ситуація в Україні, яка знайшла відображення на різних етапах її розвитку в офіційній політиці уряду в галузі науки й освіти;
- внутрішня організація вищих навчальних закладів України, закріплена в університетському статуті 1884 р. та інших офіційних документах, які регулювали як прогрес наукового знання, так і науково-педагогічну діяльність професорсько-
викладацького складу.
У роботі виокремлено ті педагогічні фактори, які мали безпосередній вплив на підвищення професійно-педагогічної компетентності науково-педагогічних працівників вищих закладів освіти досліджуваного періоду, а саме: існуюча система добору і підготовки викладацьких кадрів, яка передбачала жорсткий контроль з боку Міністерства народної освіти щодо порядку залишення в університетах чи відрядження за кордон “професорських стипендіатів”; наукова і педагогічна атестація професорсько-викладацького корпусу, що включала присвоєння вчених ступенів (магістр; доктор) та педагогічних звань (професор; приват-доцент; ад’юнкт-професор); професійно-правовий статус вузівської інтелігенції, який характеризувався громадянською й академічною неповноправністю професорсько-викладацького корпусу; матеріальне стимулювання праці науково-педагогічних працівників, що значно відставало від оплати праці інших категорій державних службовців і підкреслювало недооцінку високого державного значення викладачів; науково-педагогічна діяльність університетських наставників, які розглядали свою працю не як “мертву чиновницьку службу, а як важливу суспільну справу, спрямовану на користь своїй вітчизні і народу”; прагнення до самовдосконалення, що передбачало поєднання самоосвіти та самовиховання й зумовлювалось соціально-економічними обставинами даного періоду, інтенсивним розвитком філософських, психолого-педагогічних, соціальних наук, осмисленням науковцями соціальної позиції, усвідомленням своєї належності до інтелігенції.
Аналіз спадщини вітчизняних педагогів (В.Короленка, С.Миропольського, М.Пирогова, Г.Сковороди, К.Ушинського), офіційних документів, довідкової літератури та сучасних історико-педагогічних досліджень, дав змогу констатувати, що в педагогічній теорії кінця XIX – початку ХХ століття були визначені досить ґрунтовні вимоги до професійно-педагогічної компетентності педагогічних працівників, а семе: моральне благородство, енциклопедична освіченість, готовність віддати себе улюбленій справі, прагнення до самовдосконалення, сумлінне виконання своїх обов’язків та ін. Це зумовлювалось тим, що для України, як і в цілому для Російської імперії, які вступили в той час на шлях загальноєвропейського розвитку, з одного боку, - досить гостро постала проблема підготовки викладацьких кадрів згідно зі “світовими стандартами”(Є.Панасенко), а з іншого, – виникла необхідність розвитку національного ідеалу педагога-просвітянина. Завдання, які стояли перед педагогічними працівниками на межі століть, вимагали від них глибоких професійних знань, вірності своїй справі, високих моральних якостей, ретельної підготовки.
У ході наукового пошуку встановлено, що в досліджуваний період було введено до наукового обігу термін “компетентність”. Так, згідно зі словником В.Даля “компетентний” визначався як такий, що може, має право судити про щось, визнаний. Але в практиці вищої школи перевага надавалась системі типових мікрохарактеристик (“той, що добре знає”, “здібний”, “тямущий”, “обізнаний”, “досвідчений”, “авторитетний”, “визнаний”, “повновладний”, “повноправний” тощо), які стали основою створеного образу ідеального педагога, що становив собою синтез трьох компонентів: духовно-морального, громадянського та професійного. Причому духовно-моральний аспект вважався протягом усього означеного періоду провідним. Саме він був тим стрижнем, ядром ідеалу, на якому трималися інші компоненти. Вітчизняні педагоги Б.Грінченко, М.Корф, С.Миропольський, С.Русова, К.Ушинський та інші наголошували на тому, що духовно-моральний елемент особистості педагога має включати гуманність, справедливість, мудрість, любов до ближнього, самовладання, самосвідомість, самоаналіз, самооцінку тощо.
Громадянськість педагога розглядалась як безкорислива праця в ім’я народу, що охоплювала громадянську самосвідомість, духовну свободу, самоповагу, почуття причетності до всього, звичку й почуття обов’язку брати участь у громадському житті суспільства. Наступний компонент – професіоналізм – просвітителі розуміли як єдність загальної, спеціальної теоретичної та практичної підготовки.
У роботі акцентується увага на тому, що поняття “професійно-педагогічна компетентність” є динамічним, оскільки його змістовне наповнення та якісний рівень залежить від багатьох чинників: рівня розвитку психології і педагогіки, антропології й культурології, соціальних та економічних потреб суспільства тощо.
Установлено, що, з огляду на сучасні реформації системи освіти в Україні, професійно-педагогічна компетентність визначається: як здатність і готовність педагога виконувати особисту професійну діяльність (А.Маркова); як глибокі професійні знання навчально-виховного процесу і вміння застосовувати їх на практиці (В.Стрельніков); як форма виконання педагогом комунікативної, діагностичної, організаційно-методичної, конструктивної, формуючої, аналітичної функцій (В.Крижко, Є.Павлютенков); як синтез складників змісту професійної підготовки викладача, нарощування знань, умінь і досвіду професійно-особистісного саморозвитку, емоційно-ціннісного ставлення (В.Лозова).
Вивчення структурних компонентів професійно-педагогічної компетентності, поданих В. Крижком, Б. Любимовим, А. Марковою, Є.Павлютенковим, дозволило виділити такі складники професійно-педагогічної компетентності викладача вищого навчального закладу, як спеціально-фахову, загальнокультурну, психолого-педагогічну та аутопсихологічну компетентність.
Аналіз особистісного компонента професійно-педагогічної компетентності педагогів-науковців Слобожанщини кінця XIX – початку ХХ століття Д. Багалія, В. Бузескула, О. Вєтухова, А. Лебедєва, В. Надлера, І. Нетушила, Н. Петрова, М. Сумцова, О. Єфименко та ін., здійснений на основі вивчення їхньої науково-педагогічної спадщини, архівних документів, спогадів, матеріалів періодичної преси, дав змогу зробити висновок про те, що професорсько-викладацький склад ВНЗ Слобожанщини досліджуваного періоду становив собою національну педагогічну еліту високодуховних, професійних інтелігентів, відданих своєму народові і Батьківщині. Учені Слобожанщини майже наблизились до ідеалу педагога-просвітянина, що знайшов відображення в педагогічній теорії кінця XIX – початку ХХ століття і відповідав потребам суспільства. Їм були притаманні: високий професіоналізм, розвиненість педагогічних здібностей, прагнення до самовдосконалення і самоосвіти, пошук ефективних прийомів і методів навчання та виховання, потреба слідувати високим етичним нормам, педагогічний такт, культура спілкування і мовлення, високе усвідомлення свого обов’язку.
Отже, як доведено у ході дослідження, формування професійно-педагогічної компетентності науковців Слобожанщини відбувалось у контексті всіх суперечностей і складнощів розвитку вищої освіти в Україні кінця XIX – початку ХХ століття і належало до актуальних проблем кадрового забезпечення вищої школи досліджуваного періоду.
У другому розділі – “Напрями формування професійно-педагогічної компетентності вчених Слобожанщини кінця XIX – початку ХХ століття” – завдяки узагальненню історико-педагогічних джерел, зокрема й архівних документів, виділено й схарактеризовано основні напрями формування й реалізації професійно-педагогічної компетентності вчених Слобожанщини досліджуваного періоду в різних видах діяльності: науково-дослідній, навчально-методичній, просвітницькій; накреслено перспективи впровадження у практику сучасних вищих навчальних закладів прогресивних ідей науковців Слобожанщини щодо формування професіоналізму викладацьких кадрів.
Результати проведеного дослідження свідчать про те, що науково-педагогічна спадщина і практична діяльність учених-педагогів Слобожанщини зазначеного періоду являють собою прогресивне соціально-педагогічне явище, в якому органічно поєднуються теоретичні ідеї й досвід їх упровадження в практику роботи вищої та середньої школи означеного періоду. Формування професійно-педагогічної компетентності викладацьких кадрів відбувалось шляхом їхньої активної участі в дослідженні актуальних проблем організації освіти на Слобожанщині; в розробці нормативно-правового забезпечення вищої
школи; в організації навчально-допоміжних установ вищих закладів освіти; в розробці теоретичних питань і практичних рекомендацій стосовно навчання і виховання учнівської молоді; в широкій просвітницькій діяльності.
Як показало проведене дослідження, одним із ефективних засобів формування професійно-педагогічної компетентності викладачів, з одного боку, і напрямів її реалізації, з іншого, - була організація науково-дослідної діяльності професорсько-викладацького складу вітчизняних університетів. Аналіз науково-педагогічної спадщини вчених Слобожанщини кінця XIX – початку ХХ століття, архівних матеріалів та сучасних історико-педагогічних досліджень дає підстави вважати, найбільш пріоритетним напрямом їхньої науково-дослідної роботи, який сприяв підвищенню рівня професійно-педагогічної компетентності, дослідження саме комплексу проблем, пов’язаних зі становленням і розвитком освітніх систем у Харківському регіоні. Представники історичної школи обласництва (Д. Багалій, В. Бузескул, О. Єфименко, А. Лебедєв, П. Міллер, М. Сумцов та ін.) на межі XIX – ХХ століття вперше на наукову основу поставили питання про розвиток початкової, середньої і вищої школи на Слобожанщині, визначили основні риси освітньої традиції в цьому регіоні, вказали на основні чинники, що впливали на якість знань та рівень освіченості краю.
У ході дослідження встановлено, що формуванню професійно-педагогічної компетентності вчених означеного періоду сприяла й спільна співпраця урядових кіл та університетських діячів щодо розв’язання питань життя і функціонування університетів, а саме: удосконалення внутрішньої структури цих навчальних закладів і їх факультетів, визначення кола наук, які формували спеціаліста того чи іншого профілю, розвиток навчального процесу, залучення студентів до наукової роботи, відтворення викладацького корпусу. Недивлячись на різні точки зору з боку уряду й професорсько-викладацького складу університетів, а іноді і пряму конфронтацію стосовно вирішення окремих проблем, а також звуження сфери компетенції та діяльності університетських рад згідно зі статутом 1884 р., вони мали суттєвий вплив на становлення нормативної бази вищих навчальних закладів України.
Доведено, що вчені Слобожанщини кінця XIX – початку ХХ століття брали активну участь :
- у написанні навчальних планів і програм університетського викладання, підручників та навчальних керівництв для вищої школи;
- в обговоренні запропонованих Міністерством народної освіти запитів щодо реформування вищої школи (“Правила для студентів”, “Інструкція для інспекцій”, “Про введення гонорарної системи”);
- у складанні вмотивованих клопотань стосовно внесення змін до статуту 1884 року (“Відповідь Ради Імператорського Харківського університету на
питання, запропоновані Міністерством народної освіти про зміни статуту 1884 р.”);
- в організації жіночої освіти на Слобожанщині (“Проект положення про вищі наукові курси для жінок в Харкові”).
Професійно-педагогічна компетентність учених знаходила прояв і в організації навчально-допоміжних установ вищої школи як “найсуттєвішої артерії в університетському організмі”. Високо оцінюючи роль навчально-допоміжних установ як необхідної умови підвищення ефективності навчального процесу, організації науково-дослідної роботи студентів та вдосконалення технологій керівництва нею, вчені Слобожанщини розробили систему дієвих заходів щодо покращення навчально-методичних комплексів ВНЗ. Зокрема, вони вдались до організації кабінету практичних занять, архіву, нумізматичного кабінету, етнографічного музею, бібліотеки Харківського університету, виробили єдині правила користування навчально-допоміжними підрозділами цього навчального закладу тощо. Це сприяло розвитку пізнавальної активності, самостійності, наукової творчості студентів.
У роботі акцентується увага на тому, що професійно-педагогічна компетентність науково-педагогічних кадрів формувалась у процесі здійснення методичного забезпечення навчального процесу в закладах різного типу. Глибоко усвідомлюючи важливість вирішення шкільних освітньо-виховних проблем і високу просвітницьку місію вченого, науковці-педагоги Слобожанщини, зокрема викладачі Харківського університету, здійснювали тісні зв’язки з тогочасними середніми навчальними закладами. Конкретна допомога вчених Харківщини вчителям-практикам полягала в розробці змісту і мети гімназичної освіти (М. Лавровський, М. Петров, О. Потебня, Н. Степанов), написанні шкільних підручників і складанні програм (О. Вєтухов, О. Єфименко, І. Нетушил, М. Сумцов), введенні в шкільну практику нових методів та методик викладання навчальних предметів, особливо гуманітарного спрямування (Д. Багалій, В. Бузескул, М. Сумцов, М. Халанський, В. Харцієв).
Доведено, що боротьба за національну школу, усвідомлення високого призначення навчальної літератури, розуміння ролі систематично й послідовно викладеного курсу навчальних дисциплін, зокрема гуманітарного спрямування, у формуванні світогляду учнівської молоді стимулювало вчених займатися розробкою нових підручників і керівництв з історії, географії, словесності, рідної та іноземних мов. Педагоги-науковці теоретично обґрунтували і практично підтвердили необхідність широкого застосування в шкільній практиці навчальної літератури, яка б відповідала принципам науковості, доступності, послідовності, систематичності, залежності змісту, мови, форми подання матеріалу від мети, віку і ступеня розвитку дітей, специфіки предмету тощо.
Аналіз науково-педагогічної спадщини вчених Слобожанщини досліджуваного періоду, архівних документів, “Праць педагогічного відділу Харківського історико-філологічного товариства” засвідчив, що одним із напрямів навчально-методичної діяльності науковців Слобожанщини була розробка нових та вдосконалення наявних методів і прийомів викладання шкільних дисциплін, а саме:
- визначення способів стимулювання і мотивації навчання шляхом удосконалення структури уроку, викладу матеріалу в нестандартній формі, організації різних напрямів виховної роботи, створення особливої атмосфери для продуктивної праці (І.Нетушил, М.Сумцов. В.Харцієв);
- доцільність поєднання словесних і наочних методів у таких випадках: “коли наочність виступає як джерело інформації”, “коли виникає необхідність проілюструвати основні теоретичні положення навчального матеріалу” (В.Бузескул, М.Сумцов);
- застосування методів для здійснення розвивальної й виховальної функцій навчання. Наприклад, написання творів, влаштування ігор, літературних бесід і читань, вивчення дум, казок, які виховують у дітей чесність, дисциплінованість, почуття відповідальності, дружбу, сором’язливість, життєрадісність тощо (Д. Багалій, О. Вєтухов, О. Потебня, М. Халанський).
У процесі дослідження встановлено, що просвітницько-педагогічна діяльність учених Слобожанщини в методичному аспекті значною мірою була спрямована на реалізацію завдань поліпшення володіння випускниками середніх навчальних закладів усною та писемною мовою, зокрема й іноземною, формування в них мовленнєвої культури шляхом підвищення ефективності викладання мов. До того ж, різні аспекти вказаної проблеми розглядались не абстрактно, а враховувалися досягнення філологічної науки, позитивний досвід практичного шкільництва, істотні недоліки існуючої шкільної практики. З цією метою рекомендувалось:
- максимальне скорочення механічних письмових робіт; проведення самостійних робіт, спрямованих на складання зв’язного оповідання; зв’язний переказ прочитаного, зміст якого відображав би пережите дітьми або вивчене раніше; збагачення запасу вражень дітей шляхом широкого ознайомлення їх з “батьківщиною та її життям”, її живою мовою; (О. Вєтухов, М. Сумцов, М. Халанський);
- використання у викладанні словесності в середній школі педагогічних та лінгвістичних надбань О. Потебні, “пронизаних глибоким психологічним аналізом явищ мови”(О. Вєтухов);
- розвиток творчих здібностей школярів у процесі написання творів, зокрема й на абстрактні теми (О. Потебня, М. Сумцов, В. Харцієв).
Доведено, що високо оцінювали вчені Слобожанщини значущість історії як навчального предмета, який сприяв освіченості школярів та їхній обізнаності з минулим. Вони відзначали важливість установлення співвідношення між політичним і культурним елементами в історії, а також спільного між історією й усною народною творчістю. Наголошували на об’єктивності у викладанні змісту історичних дисциплін, пропонували частіше апелювати до конкретних фактів та першоджерел. Підкреслювали, що вироблення навичок самостійного мислення, а не механічне запам’ятовування, формує людину як громадянина своєї країни з загальнолюдськими й моральними цінностями.
З’ясовано, що в своїй науково-педагогічній і практичній діяльності вчені Слобожанщини піднімали досить актуальні проблеми виховання учнівської молоді. Визначивши основну мету виховання як всебічний, гармонійний розвиток особистості, педагоги-науковці виробили власні рекомендації щодо організації морального, національного, патріотичного, розумового, естетичного, фізичного та сімейного виховання. Так, для досягнення виховних завдань школи рекомендувалось:
- ставити на перший план моральне вдосконалення дитини шляхом розумного поєднання внутрішніх і зовнішніх форм шкільної дисципліни (О. Вєтухов, І. Нетушил);
- будувати навчальний процес на засадах народності, з обов’язковим створенням шкіл для українського населення рідною мовою (Д. Багалій, О. Єфименко. О. Потебня, М. Сумцов);
- вводити в шкільний курс спеціальні предмети для вивчення України, зокрема рідну мову, історію, словесність, які є джерелом національного духу та культури, засобом формування вираження цінностей та ідеалів нації (Д. Багалій, О. Вєтухов, О. Потебня, М. Сумцов, М. Халанський);
- формувати у школярів стійкий інтерес до знань, позитивне ставлення до навчання, стимулювати подальшу самостійну роботу учнів, самонавчання та самовиховання (В. Бузескул, І. Нетушил, М. Сумцов);
- здійснювати естетичне виховання через знайомство учнів з творами мистецтва (живописом, скульптурою, музикою, літературою), з красою православного храму і богослужіння, з мальовничими куточками природи (Є. Редін. М. Сумцов; М. Халанський, В. Шмідт);
- спрямовувати фізичне виховання на зміцнення здоров’я учнів дотриманням навчальними закладами санітарно-гігієнічних норм, здійсненням медичного нагляду за учнями, організацією їхнього дозвілля (М. Сумцов);
- налагоджувати взаємне співробітництво сім’ї і школи з метою вироблення єдиних вимог між суб’єктами виховного процесу, виховання у батьків позитивного ставлення до школи, встановлення тісної взаємодії батьків, учителів та лікарів (О. Вєтухов, І. Нетушил, О. Потебня).
У ході дослідження виявлено, що формування професійно-педагогічної компетентності вчених-педагогів Слобожанщини йшло й у напрямі проведення ними активної громадської роботи, яка передбачала участь науковців у поширенні й популяризації знань шляхом здійснення різноманітних проектів освітнього характеру таких, як: виступи з публічними лекціями, організація бібліотечної справи, сприяння розвитку жіночої освіти, участь у роботі наукових товариств і різних громадських організацій та установ.
Отже, проведене дослідження дає підстави зробити висновок про те, що впровадження демократичних ідей, наукових досягнень й оптимального педагогічного досвіду у сфері освіти, виховання і просвітництва вчені Слобожанщини здійснювали в різних взаємопов’язаних між собою напрямах діяльності: освітній, науковій та просвітницькій, що, з одного боку, - сприяло підвищенню рівня їхньої професійно-педагогічної компетентності, з іншого, - забезпечувало реалізацію професійно-педагогічних знань на практиці.
У роботі накреслені перспективи впровадження прогресивних ідей учених Слобожанщини досліджуваного періоду в практику сучасних вищих навчальних закладів у таких напрямах:
· комплектування викладацького складу ВНЗ висококваліфікованими кадрами на основі державних кваліфікаційних вимог (введення в дію ефективних організаційних схем і технологій атестації кадрів за результатами їхньої діяльності; підвищення педагогічної культури викладачів, зокрема вищих технічних закладів освіти; опанування кадрами вищої школи новітніх освітніх технологій у зв’язку з інформатизацією суспільства);
· створення сприятливих умов для самореалізації викладачів ВНЗ (залучення викладачів до змагань з розробки нових освітніх проектів; створення університетської системи наукових і науково-методичних грантів з метою підтримки й підвищення кваліфікації молодих викладачів, наукових співробітників та аспірантів; забезпечення тісної співпраці викладачів ВНЗ із загальноосвітніми навчальними закладами);
· розширення зв’язків вітчизняних учених з іноземними вищими навчальними закладами і науковими установами шляхом організації й проведення наукових відряджень з метою підвищення професійно-педагогічної компетентності викладачів та поповнення університетів матеріально-технічною базою інноваційного характеру;
· посилення громадської і культурно-просвітницької діяльності викладачів вищої школи (сприяння підвищенню педагогічної свідомості суспільства в умовах становлення української державності; відродження діяльності наукових товариств, робота яких спрямована на підготовку та вирішення дидактичних і методичних проблем як вищої, так і середньої школи).
На основі аналізу історико-педагогічної літератури, архівних документів проведене дослідження дало можливість зробити такі висновки:
1. З’ясовано, що становлення професійно-педагогічної компетентності вчених-педагогів досліджуваного періоду відбувалося в контексті всіх суперечностей і складнощів розвитку вищої освіти кінця XIX – початку ХХ століття. На формування високого професіоналізму, прогресивних переконань та демократичних поглядів викладачів вищої школи Слобожанщини значний вплив мали такі фактори: піднесення ролі науки як вагомого чинника в пізнанні людиною світу; соціально-економічні та суспільно-політичні перетворення, які викликали різке збільшення попиту на освічених людей; політика уряду в галузі науки й освіти досліджуваного періоду; прекрасний склад університетських наставників; самонавчання та самовиховання вітчизняних учених.
Взяті у своєму синтезі названі чинники сприяли викристалізації світогляду та педагогічних поглядів науковців Слобожанщини кінця XIX – початку ХХ століття.
2. Виявлено, що професійно-педагогічна компетентність викладацьких кадрів у педагогічній теорії означеного періоду розглядалась як система якостей зразково-показового педагога. Ідеал уявлявся як абсолютна гармонія духовності, громадянськості та професіоналізму. Центральною в цій єдності визнавалась проблема духовності педагога.
3. Установлено, що в сучасних умовах реформування національної системи освіти в Україні професійно-педагогічна компетентність розглядається як цілісна, узагальнена, інтегральна якість особистості, що має свою структуру та ознаки і дозволяє спеціалісту в найбільш ефективний спосіб вирішувати навчально-виховні завдання, розраховані, насамперед, на формування особистості іншої людини, а також сприяє саморозвиткові і самовдосконаленню особистості.
4. Доведено, що професорсько-викладацький склад ВНЗ Слобожанщини досліджуваного періоду (Д. Багалій, В. Бузескул, О. Вєтухов, О. Єфименко, А. Лебедєв, І. Нетушил, О. Потебня, Є. Редін, М. Сумцов, М. Халанський та ін.) становив собою національну педагогічну еліту високодуховних, професійних інтелігентів, відданих своєму народові й Батьківщині. Їм були притаманні: високий професіоналізм, розвиненість педагогічних здібностей, прагнення до самовдосконалення і самоосвіти, пошук ефективних прийомів та методів навчання і виховання, потреба слідувати високим етичним нормам, педагогічний такт, культура спілкування й мовлення, високе усвідомлення свого обов’язку.
5. Виявлено і схарактеризовано напрями формування та досвід реалізації професійно-педагогічної компетентності вчених Слобожанщини кінця XIX – початку ХХ століття в різних видах діяльності, а саме:
· організація науково-дослідної роботи, яка передбачала гармонійне поєднання наукових розробок в окремих галузях знань з дослідженням історії становлення та розвитку системи освіти на Слобожанщині;
· участь у розробці нормативно-правового забезпечення навчально-виховного процесу у вищій школі, яка проявилась у написанні навчальних планів і програм університетського викладання, складанні вмотивованих клопотань щодо реформування вищих закладів освіти, сприянні організації вищої жіночої освіти на Слобожанщині;
· налагодження діяльності навчально-допоміжної бази університетів як необхідної умови підвищення ефективності навчального процесу, розвитку пізнавальної активності, самостійності та наукової творчості студентів;
· створення навчально-методичного комплексу для середніх і вищих закладів освіти, який включав: складання програм та підручників гімназичного курсу, написання посібників, керівництв для середньої й вищої школи, аналіз наявної навчально-методичної літератури, розробку методів і методик викладання шкільних дисциплін;
· вироблення рекомендацій щодо організації морального, національного, патріотичного, розумового, естетичного, фізичного та сімейного виховання учнівської молоді;
· здійснення громадської функції, яка передбачала участь у роботі громадських організацій та установ, наукових товариств, виступи з публічними лекціями, сприяння розвитку жіночої освіти.
6. Установлено, що педагогічні надбання вітчизняних учених досліджуваного періоду щодо формування професійно-педагогічної компетентності викладацьких кадрів можуть бути творчо використані в умовах реформування національної школи в Україні в
