СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

ЗАКІРОВ Марат Борисович

УДК 94 (470.5/571.1)”18/19”:316.377=161.2

УРАЛО-СИБІРСЬКИЙ РЕГІОН РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ

В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА:

УЧАСТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ

Спеціальність: 07.00.02 – всесвітня історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Луганськ – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Михайлюк Віталій Павлович,

Східноукраїнський національний

університет імені Володимира Даля,

завідувач кафедри всесвітньої історії

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Крапівін Олександр Васильович,

Донецький національний університет,

завідувач кафедри міжнародних відносин

та зовнішньої політики

кандидат історичних наук, доцент

Борисова Ольга Василівна

Луганський національний педагогічний університет

імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри історії України

Провідна установа: Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна

кафедра нової та новітньої історії,

Міністерство освіти і науки України, Харків

Захист відбудеться 27.06. 2006 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 29.051.04 при Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля за адресою: 91034, м. Луганськ, кв. Молодіжний, 20-А, корпус 1, ауд. 241.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (м. Луганськ, кв. Молодіжний, 20-А)

Автореферат розісланий 25.05. 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради І.В. Довжук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Характерною рисою розвитку Російської Федерації у 1990-х рр. є процес трансформації у напрямку формування демократичного, громадянського суспільства. Важливу роль у суспільних перетвореннях сучасної Росії відіграє національно-культурне відродження усіх народів, що мешкають на її території. У сфері суспільної свідомості цей процес супроводжується підвищенням інтересу до ключових аспектів історії корінних народів Росії і національних меншин, що спостерігається як у широких верствах російської громади, так і серед науковців.

Складовою частиною багатонаціонального населення Російської Федерації є й українці. Тому у загальному контексті історії України і Росії однією з важливих є проблема місця та ролі українських переселенців у політичному, соціально-економічному і культурному розвитку окремих регіонів Російської Федерації. Інтерес науковців має об'єктивний характер, пов'язаний, по-перше, з процесом відродження державності України, а, по-друге, з якісно новим рівнем розвитку вітчизняної історичної науки і переглядом багатьох ортодоксальних поглядів і оцінок.

До однієї з найчисельніших у Російській Федерації належить українська громада Урало-Сибірського регіону. Українці, що мешкають у регіоні, за умов цілеспрямованої політики підтримки національно-культурного відродження і розвитку взаємозв’язків з Україною, можуть стати значною силою, що буде лобіювати інтереси української держави. Тому, ця проблематика набула особливого значення у сучасних умовах розбудови взаємовідносин України і Російської Федерації на загальноприйнятих у міжнародній практиці засадах рівноправ’я та взаємоповаги і на новому етапі розвитку російської державності.

Про актуальність теми свідчить й постійна увага до проблем національних меншин з боку державних установ. Уже у 1990 р. до угоди “Про основи відносин” між Україною і РРФСР були включені пункти про взаємні гарантії політичних, етнічних і культурних прав громадян кожної з республік на території іншої сторони. Питання про соціальні й культурні права української національної меншини постійно включались у програми міждержавних переговорів. Зі свого боку Російська Федерація постійно дбає про долю росіян і російськомовного населення, що мешкає у колишніх республіках СРСР. Зокрема, у 1994 р. Уряд Російської Федерації видав постанову „Про заходи з підтримки співвітчизників за кордоном”. Таким чином, з огляду на сучасні політико-економічні і культурні умови, можна сказати, що українці Росії отримали унікальну можливість посісти належне місце в міжетнічних стосунках. Проте, досягнення цієї мети потребує докладного і змістовного наукового дослідження формування української національної меншини у Російській Федерації і ролі української громади у процесах побудови громадянського суспільства. У цьому контексті, дослідження минулого і сьогодення українського населення Урало-Сибірського регіону видається обґрунтованим і своєчасним.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана у рамках проблеми вивчення історії України та всесвітньої історії, що розробляється кафедрами історії України та всесвітньої історії Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля і є складовою частиною теми „Українська еліта в історичному контексті державотворчих процесів та розвитку суспільно-політичної думки” (номер державної реєстрації 0106U000296).

Об’єктом дослідження є Урало-Сибірський регіон Російської Федерації у процесі становлення організованого громадського і національно-культурного життя українців.

Предметом дослідження є участь українського населення у заселенні та освоєнні Урало-Сибірського регіону, особливості етнокультурного розвитку, процеси національно-культурного відродження і самоорганізації української меншини регіону в умовах трансформації суспільства.

Хронологічні межі роботи охоплюють період від другої половини ХІХ століття до завершення ХХ століття. Разом із тим, визначені хронологічні рамки не виключають можливості ретроспективного зображення подій та фактів для більш ґрунтовного дослідження обраної теми.

Географічні рамки дослідження охоплюють територію Середнього, Південного Уралу і Західного Сибіру. Можливість чіткого визначення окремих загальних етапів у процесі формування українських поселень Уралу і Західного Сибіру, схожість причин і умов переселення українців, певна географічна компактність українського населення регіону і типологічна тотожність громадських об’єднань дозволила дослідити історію формування й організоване громадське життя української меншини Урало-Сибірського регіону як єдиного цілого. Єдність цього регіону визнана також на міждержавному політичному рівні. В Урало-Сибірському регіоні створено Генеральний консульський округ України, а українські громадсько-культурні товариства об’єднані в єдину Урало-Сибірську регіональну асоціацію.

Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі вивчення джерельної бази розкрити сутнісні характеристики та особливості процесу формування українського населення Урало-Сибірського регіону, дослідити організаційне становлення і з’ясувати роль українських культурно-громадських осередків регіону в трансформації російського суспільства. Для досягнення поставленої мети необхідно розв'язати наступні завдання:

- з'ясувати стан наукової розробки теми, охарактеризувати джерельну базу дослідження, проаналізувати концептуальні підходи до процесів міграції населення і національно-культурного розвитку національних меншин,

- дослідити етапи, джерела та історію формування українського населення Уралу і Західного Сибіру;

- з’ясувати особливості етнокультурного розвитку українського населення Урало-Сибірського регіону;

- проаналізувати вплив процесів трансформації Російської Федерації на національно-культурне відродження українців у регіоні;

- відстежити становлення і розвиток національно-громадського руху у середовищі української громади Уралу і Західного Сибіру, специфіку і головні напрямки їх діяльності;

- визначити найбільш актуальні проблеми вдосконалення організації взаємодії органів державної влади і українських громадських об’єднань.

Наукова новизна дисертації полягає в наступному. По-перше, у виборі самої теми дисертації, яка досі ще не була предметом спеціального дослідження. По-друге, у новому підході до проблеми, що дозволив відійти від усталених у радянській історичній науці стереотипів при висвітленні окремих аспектів теми. По-третє, у вітчизняній історіографії зроблена одна з перших спроб комплексного дослідження ролі та місця українських переселенців у соціально-економічному розвитку Урало-Сибірського регіону та проблеми їхньої інтеграції до нового суспільства. По-четверте, на основі опрацювання значного масиву джерел висвітлені особливості етнонаціонального самовиявлення українців досліджуваного регіону, перебіг процесів національно-культурного відродження, організаційне становлення, проблеми і перспективи громадсько-культурного життя української меншини. По-п’яте, визначені чинники, що впливають на перебіг етнічних процесів у середовищі української громади Росії і, зокрема, Урало-Сибірського регіону.

Автором уведено до наукового обігу архівні документи і матеріали, які до цього не використовувалися і які можуть послугувати подальшим дослідженням, пов’язаним з українськими поселеннями Уралу і Західного Сибіру.

Методологічну основу дослідження складають загальні науково-дослідні принципи: історизм, об’єктивність, системність, плюралізм. Застосування методів ретроспективного, порівняльного, статистичного, системного аналізу дозволило дослідити масштабність і динаміку переселень, інтенсивність процесів асиміляції, вплив трансформації російського суспільства на піднесення етнічної самосвідомості та пожвавлення громадської активності українців регіону. Зміст дисертації подано за хронологічним принципом. Утім не виключалися можливості ретроспективного зображення подій і фактів для ґрунтовнішого дослідження проблеми. Використання комплексного підходу дало змогу дослідити еволюцію міграційного руху українців та особливості етнонаціонального розвитку українського населення Урало-Сибірського регіону у різні історичні періоди. Метод комплексного підходу дозволив також поєднати різні засоби історичного дослідження, не порушуючи принципів об’єктивного пізнання, тенденцій історичного розвитку як на загальнодержавному, так і на регіональному рівнях.

Практичне значення дослідження полягає в можливості використання висновків дисертації для загальної оцінки етнонаціональних процесів, особливостей державної політики у сфері вирішення національно-культурних проблем української меншини в усіх регіонах Російської Федерації. Матеріали дисертації та її результати можуть бути використані при написанні узагальнюючих курсів, монографій і підручників з історії України, української діаспори, історії Російської Федерації та її регіонів. Вони також стануть у пригоді при читанні спеціальних курсів у вищих навчальних закладах, у громадській лекційній роботі.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації та результати дослідження обговорювались на засіданнях кафедри теорії та історії держави та права Луганського університету внутрішніх справ, кафедри всесвітньої історії Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Загальна концепція дослідження, його окремі положення знайшли відображення у доповідях і повідомленнях автора на Першому регіональному науково-практичному семінарі молодих вчених (м. Луганськ, 2002), Міжнародній науково-практичній конференції ”Українська діаспора в Росії: стан, проблеми, перспективи” (м. Київ, 2003), ІV міжрегіональної наукової конференції „Актуальні проблеми вітчизняної та світової історії, історії освіти, науки і техніки” (м. Луганськ, 2005).

Публікації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження викладені у семи статтях фахових видань (без співавторів).

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків (основний текст – 188 стор.), списку джерел та літератури (217 найменувань на 11 стор.), і додатків (8 стор.) Загальний обсяг роботи становить 210 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, конкретизуються об’єкт і предмет роботи, хронологічні та географічні межі дослідження, визначаються мета та основні завдання, наукова новизна і практичне значення, містяться відомості про структуру і обсяг роботи.

У першому розділі „Історіографія та джерельна база дослідження ” подається огляд джерел і висвітлюється стан наукової розробки теми дисертаційного дослідження.

Джерельну базу дисертації складає різноманітний комплекс опублікованих і архівних матеріалів. Серед них можна виділити законодавчі акти, документи міністерств та відомств Російської імперії, згідно з якими проводилися заходи щодо організації переселень, регулювався міграційний рух (Полное собрание законов Российской империи. – СПб., 1830: Т. ХІ, Т. ХIV, Т. ХХV.; Полный свод законов Российской империи. В 2-х книгах. – СПб., 1911). Основна маса використаних архівних документів зберігається в Об’єднаному державному архіві Челябінської області (ф. И – 13, Р – 421, Р – 1142, Р – 254, Р – 98, Р – 1418, Р – 171, Р – 895). Важливість цього матеріалу полягає у тому, що саме через м. Челябінськ проходив шлях до Азійських просторів, яким йшли переселенці до Уралу і Сибіру. Будівництво Транссибірської залізниці ще більше піднесло роль Челябінська як головного пересильного пункту. Починаючи з 1896 р., реєстрація переселенського руху була остаточно зосереджена у місті. І в дореволюційний, і в радянський періоди в м. Челябінську формувалися групи переселенців для відправки залізницею до Сибіру і Далекого Сходу. У 1930-х рр. на території Челябінської області з залученням робітничих кадрів з інших областей СРСР будується велика кількість потужних промислових підприємств, а у роки Великої Вітчизняної війни область стає одним з основних районів розміщення евакуйованих із західних регіонів підприємств.

Матеріали, що відображають дореволюційне переселення, головним чином, зосереджені у фонді Управління Челябінського переселенського пункту. Матеріали щодо руху населення у 1918-1923 рр. містяться у фонді Челябінського губернського управління з евакуації населення.

Аналіз національної політики радянської влади і стану національної освіти у 20-х рр. ХХ століття по окремих районах регіону проводиться на основі матеріалів фонду Уповноваженого у справах національних меншин виконкому Челябінської губернської ради і матеріалів виконкому Троїцької окружної ради робітничих, селянських, козацьких і червоноармійських депутатів. Дані про організацію і проведення планових переселень селян до Урало-Сибірського регіону у 1920-1930-х рр., списки переселенців та евакуйованих до Челябінської області з окремих областей УРСР у роки Великої Вітчизняної війни містяться у фонді Переселенського відділу при Челябінському облвиконкомі.

Серед губерній, що надали найбільшу кількість українських селян – переселенців були Київська, Подільська і Волинська. Оскільки зазначені губернії у ХІХ – початку ХХ століття входили до складу єдиного генерал – губернаторства, автор вважає за доцільне у своєму дослідженні використовувати матеріали Центрального державного історичного архіву України в м. Києві (ф. 442). У цьому ж архіві зберігаються документи інших державних установ та матеріали, що стосуються переселенської справи в інших губерніях України (ф. 51, 59, 294, 485, 533, 1191, 1725,).

З точки зору висвітлення організації планових переселень селян, евакуації підприємств і населення у роки війни, проведення оргнаборів робітників для будівництв народного господарства інтерес представляє фонд Ради народних комісарів УРСР (ф. Р– 2, описи: 5, 7, 9, 10) Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (м. Київ). Матеріали щодо організованого переселення молоді до цілинних і перелогових земель та під час освоєння нафтогазових родовищ Тюменської області зосереджені у ф. 7 ЦК ЛКСМУ (описи 17, 20) Центрального державного архіву громадських об’єднань України (м. Київ).

Значні статистичні дані щодо чисельності українців в Урало-Сибірському регіону наприкінці ХІХ ст. та у радянську добу знаходяться у матеріалах Першого Загального перепису населення і даних Всесоюзних переписів населення (Первая Всеобщая перепись населения Российской империи. 1897: Материалы. – СПб., 1899-1905: Т. ХХVІІІ. Оренбургская губерния, Т. ХLV. Уфимская губерния. Тетрадь 2 (последняя), Т. LХХVIII. Тобольская губерния, Т. LХХIХ. Томская губерния; Всесоюзная перепись населения 1926 г. – М., 1928: Т. 4. Вятский район. Уральская область. Башкирская АСАР, Т. 6. Сибирский край. Бурято-Монгольская АРСР; Итоги Всесоюзной переписи населения 1959 г. РСФСР. – М., 1963; Итоги Всесоюзной переписи населения 1970 г.: Т. 4. Национальный состав населения СССР, союзных и автономных республик, краев, областей и национальных округов. – М., 1973; Численность и состав населения СССР. По данным Всесоюзной переписи населения 1979 г. – М., 1981; Национальный состав населения СССР. По данным Всесоюзной переписи населения 1989 г. – М., 1991).

Важлива інформація щодо становлення і розвитку українських національно-культурних об’єднань в Урало-Сибірському регіоні зосереджена у періодичній пресі і газетах, що видавалися українськими осередками.

Отже, опубліковані матеріали, архівні документи і нормативні джерела складають достатньо широку і достовірну базу, що дозволила виконати поставлені завдання для розкриття теми дослідження.

Історіографія теми переселення українців до Урало-Сибірського регіону представлена відносно невеликою кількістю робіт, що, головним чином, присвячені простеженню міграційних рухів населення Російської імперії та СРСР за окремі хронологічні періоди. Щодо робіт про громадсько-культурне життя українців за межами України, то до кінця 80-х рр. ХХ ст. досліджень у цьому напрямку практично не було.

Загальний аналіз вітчизняної і зарубіжної літератури дає можливість визначити в історіографії досліджуваної проблеми наступні етапи: 1) 60-і рр. ХІХ ст. – перша половина 20-х рр. ХХ ст., коли у дослідженнях констатувалися факти переселень, наводилася статистика, описувалися умови переселень, розміщення і чисельність українського населення на Уралі й у Сибіру; 2) друга половина 20-х – кінець 80-х рр. ХХ ст. Переселення здебільшого вивчалися у контексті загальнодержавних міграційних рухів, а етнокультурні процеси оцінювалися виключно з точки зору формування „нової історичної спільноти – радянський народ”; 3) починається з 90-х рр. ХХ століття. Перед науковцями відкрилися можливості об’єктивного і всебічного вивчення історичних процесів на основі використання як вітчизняних, так і зарубіжних джерел та архівних матеріалів.

Активне історіографічне освоєння теми селянських міграцій у Російській імперії починається ще у ХІХ столітті. Зокрема, процеси формування населення Сибіру у ХVІ – ХVІІ ст. досліджує П. Буцинський „Заселение Сибири и быт первых Ея насельников” (Харьков, 1889). Серед робіт, присвячених ранішній історії української колонізації регіону, слід відзначити працю Г. Перетятковича „Малороссияне в Оренбургском крае при начале его заселения” (Одесса, 1888). Український етнограф, фольклорист, та громадський діяч П. Єфименко подає дані про місця виходу, життя, побут, заняття українських козаків Троїцького повіту Оренбурзької губернії „О малороссиянах в Оренбургской губернии” (СПб., 1861).

У числі перших досліджень, присвячених темі селянських переселень до Сибіру, була праця І. Гурвича „Переселение крестьян в Сибирь” (М., 1888). У своєму дослідженні, що ґрунтується на результатах опитування 1882-1883 рр. переселенських партій у м. Ішим, автор подає докладні дані про кількість переселенців, способи пересування, напрямки основних переселенських шляхів, тривалість і умови подорожі. Доволі докладно проблему взаємовідносин переселенців і місцевого сибірського населення досліджував російський економіст і соціолог А. Ісаєв „Как относятся в Сибири к переселенцам” (СПб., 1890). На основі особистих спостережень, автор аналізує форми боротьби і причини негативного ставлення селян сибіряків до переселенців.

Робота з вивчення історії міграцій населення у Російській імперії була продовжена і на початку ХХ століття. Соціальний склад переселенців, статистичні матеріали, що відображають стан їх господарств, еволюція переселенської політики царату, динаміка самовільного переселення та інші проблеми селянських міграцій, висвітлюються у працях російського економіста і статистика О. Кауфмана „Переселение и колонизация” (СПб., 1905), „Аграрный вопрос в России.” (М., 1918).

Заходи, що були впроваджені урядом у роки столипінської реформи для поліпшення умов переселення, зокрема, за рахунок встановлення черговості перевезень і зручностей, що надавали селянам спеціальні переселенські вагони, відображені у роботі І. Ямзіна „Переселенческое движение в России с момента освобождения крестьян” (К., 1912).

Проте, віддаючи належне проведеній дореволюційними дослідниками роботі, слід зазначити, що в їх працях інколи зустрічаються випадки неідентичності даних, а також розбіжності в оцінках умов і наслідків переселень, що пов’язані з наявністю деякого суб’єктивізму або певною політичною заангажованістю авторів. Питання формування українського населення Урало-Сибірського регіону дореволюційними вченими висвітлювалися здебільшого фрагментарно. Міграції з українських губерній розглядалися лише як складова частка загальноімперського селянського руху.

Серед перших досліджень радянського періоду, що висвітлювали окремі аспекти селянських міграцій і переселенської політики у дореволюційній Росії, були праці С. Дубровського „Столыпинская реформа. Капитализация сельского хозяйства в ХХ в.” (М., 1930) та О. Погребінського „Столипінська аграрна реформа на Україні” (Одеса, 1931). Поряд з цими, виходять праці, що ґрунтуються на аналізі матеріалів переписів населення. Зокрема, за матеріалами Першого загального перепису 1897 р. та Всесоюзного перепису населення 1926 р., етнічний склад населення Приуралля досліджує Ф. Фієльструп „Этнический состав населения Приуралья” (Л., 1926).

Значним внеском у дослідження причин та розмірів аграрних переселень, умов виходу і облаштування переселенців, ролі колонізації в освоєнні та господарському розвитку Урало-Сибірського регіону стали праці В. Покшишевського „Заселение Сибири (Историко-географические очерки)”(Иркутск, 1951) і Л. Склярова „Переселение и землеустройство в Сибири в годы столыпинской аграрной реформы” (Л., 1962). Не зважаючи на те, що радянські дослідники практично не торкаються особливостей пристосування переселенців до незвичних умов життя в інонаціональному оточенні, їх праці містять багатий фактичний і статистичний матеріал для переоцінки процесів переселення селян у дореволюційну добу з точки зору сучасної науки.

Науковому осмисленню участі українського населення в освоєнні цілинних та перелогових земель Урало-Сибірського регіону присвятили свої праці Л. Беренштейн, В. Горак „Україна – цілинним землям” (К., 1962) і Б. Двоскін, І. Сидоров „Целинный край” (М., 1964).

Одним з найбільш дискусійних у радянській історіографії селянських переселень було питання їх динаміки. Дослідники пов’язували коливання розмірів переселенського руху з розбудовою транспортних мереж, циклічністю економічного розвитку Росії, змінами переселенської політики царату і загостренням класової боротьби. Щодо визначення причин масштабних переселень селян, більшість дослідників пояснюють їх практично лише прогресуючим малоземеллям, не враховуючи при цьому інші важливі фактори. Український історик М. Якіменко обґрунтовує необхідність використання комплексного підходу у вивченні економічного стану селянства конкретних місць виходу переселенців. Він звертає увагу на залежність міграційної активності населення від наявності землеробських і неземлеробських промислів, близькості ринків збуту сільськогосподарської продукції, вирощування тих чи інших сільськогосподарських культур.

Міграції населення до Урало-Сибірського регіону в окремі періоди радянської доби досліджували М. Платунов „Переселенческая политика Советского государства и ее осуществление в СССР (1917 – июль 1941 гг.)” (Томск, 1976) і В. Ісупов „Городское население Сибири: От катастрофы к возрождению (конец 30-х – конец 50-х гг.)” (Новосибирск, 1991).

Вивченню евакуації з України до Урало-Сибірського регіону сотень тисяч кваліфікованих робітників, науковців, інженерно-технічних працівників з родинами, що їх вивозили разом з промисловими підприємствами, науковими установами та культурно-освітніми закладами до Урало-Сибірського регіону присвятили свої праці М. Коваль „У горнилі війни” (К., 1972) і Г. Морехіна „Великая битва за металл” (М., 1974).

Проте, і радянські вчені продовжували здебільшого досліджувати загальні процеси міграцій населення, зосереджувалися на статистичному аналізі, практично не звертаючи уваги на роль українців у колонізації Урало-Сибірського регіону, особливостях їхнього влаштування і буття в іноетнічному середовищі. Більш того, деякі вчені, переважно з політичних причин, говорили про українських колоністів, не відокремлюючи їх у своїх роботах від росіян і, таким чином, позбавляючи їх права на власну історію і на окрему увагу.

За радянських часів вивченням соціальних реалій життєдіяльності українців, що мешкали за межами України на теренах СРСР, більш менш об’єктивним аналізом історії й буття української національної меншини, без певних ідеологічних обмежень, займалися в основному вчені з середовища української діаспори, зокрема, М.Г. Марунчак „Українці в СРСР поза кордонами УРСР” (Вінніпег, 1974) і В. Кубійович „Міграційні процеси з Української РСР за переписом 1970 року” (Нью-Йорк, 1978), „Українська діаспора в СРСР у світлі переписів населення” (Мюнхен, 1979).

У цілому, праці зарубіжних дослідників вигідно відрізняються від досліджень радянських істориків вивченням не лише історії переселення українців, а й висвітленням різноманітних сторін їхнього життя, дослідженням форм і засобів збереження національної ідентичності в умовах іноетнічного оточення. Водночас, західні дослідники не завжди уявляли собі повну й об’єктивну картину політичних, економічних і національних процесів, що відбувалися у СРСР. Вони доволі часто або занадто спрощували, або навпаки ускладнювали розуміння окремих аспектів внутрідержавного життя, історичних подій і сутності міжнаціональних відносин, що складалися у Радянському Союзі в умовах масованої інтернаціоналістичної пропаганди.

Справжній перелом у підходах до вивчення історії відбувся наприкінці 1980-х рр. Вітчизняні вчені отримали можливість розпочати дослідження у напрямках, що раніше були суворо заборонені. Зокрема, вивчення перебігу і наслідків репресій періоду розквіту і панування у СРСР тоталітарної системи розпочали М. Бугай „Депортації населення з України (30 – 50-ті роки)” і В. Земсков „Спецпоселенцы в СССР, 1930 – 1960” (М., 2003). Новий, неупереджений погляд на проблему евакуації матеріальних ресурсів промисловості, аграрного сектора та населення України у роки Великої Вітчизняної війни пропонують М. Бушин та І. Перехрест „Евакуація матеріальних ресурсів та населення України на початку Великої Вітчизняної війни (1941 – 1945 рр.)”. На відміну від досліджень радянського періоду, що здебільшого висвітлювали хід, масштаби та успішність евакуації, автори звертають увагу на недоліки і прорахунки в організації перебазування підприємств промисловості і сільського господарства до Сходу.

В СРСР переважно, з ідеологічних причин, вітчизняні дослідження історичних, соціологічних, політико-правових, культурних та світоглядних проблем національних меншин були вкрай обмежені. Лише окремі, здебільшого теоретичні проблеми, розглядали у своїх працях дослідники Ю. Бромлей „Очерки теории этноса” (М., 1983), С. Брук „Население мира. Этнодемографический справочник” (М., 1986) та О. Спіркін „Сознание и самосознание” (М., 1972). Новим словом у теоретичному осмисленні феномена національних меншин стали праці І. Винниченка „Українці в державах колишнього СРСР: історико-географічний нарис” (Житомир, 1992), Ф. Заставного „Східна українська діаспора” (Львів, 1992) і В. Сергійчука „Українці в імперії” (К., 1992), В. Трощинського, А. Шевченка „Українці в світі” (К., 1999), С. Чорного „Українці в Євразії. Чисельність і розміщення за переписами 1897 – 1990 рр.” (К., 2002).

Продовжують свої дослідження з зазначеної тематики і зарубіжні автори, зокрема, Ю-М. Левицький і П. Потичний.

Складні процеси трансформації суспільства Російської Федерації викликали значний інтерес з боку науковців. Проблеми державних перетворень у Росії та особливості життя національних меншин у нових політичних і соціальних реаліях досліджують у своїх роботах І. Умнова „Эволюция правового статуса края, области как субъекта Российской Федерации”, Л. Морозова „Национальные аспекты развития российской государственности”, Е. Лебедєва „Национальный вопрос и федерализм”, Х. Боков „Поиск продолжается”, І. Крупник „Этническая ситуация в Советском Союзе. Новая трансформация и судьба меньшинств” (Л., 1991), О. Савельев „Что немцу здорово, то русскому не с руки”, О. Богатуров „Кризис третьей республики”, Л. Вартазарова „О некоторых социокультурных аспектах построения федеративного государства”.

Таким чином, аналіз історіографії проблеми формування та етнокультурного розвитку українського населення Урало-Сибірського регіону дає підстави стверджувати, що у своїй еволюції дослідження пройшли складний шлях від дореволюційного плюралізму і радянського тоталітаризму до вироблення якісно нових підходів і оцінок. На сьогодні в історіографії бракує праць, в яких було б проведено комплексне і цілеспрямоване дослідження процесу формування українського населення цілого регіону, його етнокультурного розвитку та участі у процесах трансформації суспільства. Зазначені факти і зумовили вибір теми дослідження.

Другий розділ „Участь українців у заселенні та освоєнні Урало-Сибірського регіону” структурно поділяється на три взаємопов’язані підрозділи, в яких висвітлюються шляхи формування і простежується динаміка чисельності українського населення на Уралі та у Західному Сибіру у різні історичні періоди, а також аналізується роль українських колоністів у господарському освоєнні краю.

У процесі аналізу причин і умов міграції українців до Урало-Сибірського регіону дисертантом узагальнено висновки як дореволюційних, так і радянських дослідників історії колонізації Уралу і Західного Сибіру, що розглядали участь українців в освоєнні краю, не виділяючи їх серед інших етносів. Поряд з цим, автор пропонує власний погляд на процеси переселення українців до регіону. Проведений аналіз дає можливість констатувати загальну успішність селянських переселень і провідну роль українців у господарському освоєнні південних степових районів Урало-Сибірського регіону.

У дисертації детально розкриваються причини відмінностей у переселенській активності селян різних українських губерній і мотиви вибору місць оселення. Проаналізовано вплив соціально-економічних і політичних чинників на соціальний склад переселенців, масштаби переселень у конкретні історичні періоди.

На основі архівних та опублікованих матеріалів розглядаються економічний стан селянства у районах виходу переселенців, обставини організації переселень та умови ліквідації господарств переселенців, що чималою мірою позначалися на загальних результатах міграційного руху українського населення до Урало-Сибірського регіону.

Висвітлюються зміст і організаційні форми переселенської політики радянської держави, розглядаються питання організації планового сільськогосподарського і промислового переселення до регіону та аналізуються соціально-економічні і політичні передумови переселенського руху на різних етапах розвитку СРСР.

Досліджуються масштаби евакуації українських промислових підприємств, робітників, інженерно-технічних працівників і населення до Уралу і Західного Сибіру в роки Великої Вітчизняної війни. Проведене дослідження свідчить, що завдяки трудовому подвигу колективів сотень евакуйованих підприємств і місцевого населення Урало-Сибірський регіон перетворився у важливий військово-промисловий центр країни. Збереження високих темпів промислового розвитку регіону у повоєнні роки продовжували забезпечувати українські спеціалісти, яких за виробничою необхідністю було залишено на нових підприємствах, що були створені на базі евакуйованих.

Значну увагу приділено змінам у структурі розміщення українського населення у регіоні внаслідок промислового розвитку, політичних репресій і освоєння родовищ корисних копалин. Проаналізовано причини різких коливань чисельності українців в Урало-Сибірському регіоні у радянську добу, що їх фіксували переписи населення. Визначено відмінності у формуванні населення Уралу і Західного Сибіру в загальному процесі переселення українців до Росії.

Третій розділ „Місце і роль української громади Урало-Сибірського регіону у процесах трансформації суспільства” за структурою має два підрозділи, в яких висвітлюються особливості і проблеми етнокультурного розвитку українського населення регіону в умовах трансформації Російської Федерації.

Становлення нової пострадянської Російської держави проходило достатньо складно. Реформування федеральних відносин не було підкріплено виробленою концепцією нового федералізму. Офіційна позиція варіювалася від знаменитого „беріть суверенітету стільки, скільки зможете переварити” до державної риторики про „єдину і неподільну”.

Процеси перебудови взаємовідносин центральних і місцевих органів влади, перерозподіл обов'язків і повноважень призвели до трансформації Російської Федерації з унітарної по суті держави в реальну федерацію.

Автором підкреслено, що потужні в економічному плані суб’єкти Федерації, зокрема ті, що входили до складу Урало-Сибірського регіону, проводили політику максимальної суверенізації шляхом укладання з центром двосторонніх угод, використовуючи для тиску на федеральну владу відкритий шантаж. Так, губернатор Свердловської області Е. Россель досить активно висував ідею створення Уральської республіки.

У той же час розпад владних структур радянської авторитарної системи дав поштовх стихійному розвитку своєрідного „корпоративного громадянського суспільства”. Відбувається становлення і розвиток різноманітних самодіяльних громадських об'єднань громадян. В умовах федералізації і зростання впливу національного компоненту у внутрішньополітичних процесах особливо активно йде процес створення національних суспільно-культурних організацій, зокрема, українських, що виконують провідну роль у процесі становлення нових демократичних і рівноправних суспільних відносин.

У дисертації зазначено, що зростання впливу національно-регіонального чинника внаслідок поглиблення федералізації держави, здійснило негативну дію на формування демократичних структур у сфері міжнаціональних відносин. З одного боку, цей процес сприяв консолідації етнічних груп, зростанню національної самосвідомості, з другого боку – зумовив втілення в масову свідомість національних республік тези про виняткові права титульних етносів. Політичні еліти так званих „російських” регіонів активно просувають ідеї наднаціонального, регіонального патріотизму, а в суспільстві поступово формується як на адміністративному, так і на побутовому рівні негативне відношення до спроб організаційного відособлення національних меншин.

Наприкінці 1990-х рр. у настроях політичної еліти держави відбуваються певні зміни, а з приходом у 2000 р. до управління країною нового керівництва чітко простежується цілеспрямована політика зміцнення владної вертикалі.

Першим кроком у цьому напрямку стало створення федеральних округів на чолі з повноважним представником Президента, що означало посилення контролю над місцевою владою. Подальшим кроком на шляху обмеження самовладдя регіональних еліт і зміцнення керованості країни стало рішення про надання Президентові виняткового права пропонувати кандидатури на посаду керівника суб'єкта Федерації. Причому механізм висування і затвердження кандидатів був запозичений з положення Конституції про обрання прем’єр-міністра, згідно з яким Президент має можливість фактично нав'язати свою кандидатуру.

Отже, розвиток російської державності на сучасному етапі отримує нові риси, в яких досить ясно вимальовується тенденція переходу до жорсткої централізації влади. Такий розвиток подій не може не викликати побоювань за подальшу долю процесу розбудови громадянського суспільства, важливою складовою якого є національний громадсько-культурний рух. За відновленням колишніх принципів державного управління логічно може послідувати і відновлення колишніх принципів національної політики.

Проведене автором дослідження свідчить, що за таких умов особливо загрозлива ситуація складається щодо збереження національної ідентичності українців Урало-Сибірського регіону, оскільки вони живуть серед близького в мовному і культурному відношенні народу, не мають своєї церкви, освітніх закладів, позбавлені розгалуженої мережі установ національної культури, достатнього інформаційного і матеріального забезпечення.

На підставі фактичного матеріалу встановлено, що українське населення регіону надзвичайно строкате за своїм складом і часом переселення, доволі сильно урбанізоване, що істотно позначається як на перебігу процесів національного відродження, так і на його можливостях. Слід також зазначити, що українці Урало-Сибірського регіону, втім як і цілої Росії, впродовж багатьох десятиріч знаходилися під впливом цілеспрямованої асиміляційної політики держави.

Четвертий розділ „Витоки і сьогодення національно-культурного відродження українців Урало-Сибірського регіону” присвячений першим крокам і новітній історії організованого громадського життя українців регіону.

На основі архівних джерел і опублікованих матеріалів автором досліджуються процеси становлення національно-культурного життя українського населення Урало-Сибірського регіону у 1920-х рр.

Дослідником встановлено, що відродження організованого національного громадсько-культурного життя в СРСР відбувається у другій половині 1980-х рр., а в Урало-Сибірському регіоні найбільш активно процес створення українських громадських об’єднань відбувався у 1989-1992 рр. Після прийняття у 1997 р. Закону Російської Федерації „Про національно-культурну автономію” українські товариства регіону розпочали роботу з підготовки необхідних документів і реєстрації обласних і міських НКА. Логічним продовженням організаційного становлення українського руху в регіоні стало створення єдиного координуючого центру – Урало-Сибірської регіональної асоціації українців Росії.

Десятиріччя практично повної відсутності можливостей для реалізації культурних потреб українців в Урало-Сибірському регіоні створили національно-культурний вакуум, наповнити який і вирішили новостворені українські організації регіону. У дослідженні аналізується їх діяльність зі створення власних друкованих видань, відеофільмів, теле- і радіопрограм, а також висвітлюються основні проблеми: нестача коштів, спротив владних структур, тенденція використання російськомовних видань для розміщення матеріалів, що заважають формуванню українського мовного простору у регіоні.

Проведений автором аналіз свідчить, що одним з найуспішніших напрямків роботи українських осередків Урало-сибірського регіону є створення самодіяльних і професійних творчих колективів. Активно працюють ансамбль української пісні "Червона калина" у с. Шевченко Москаленського району Омської області, хор „Світанок” у м. Катеринбурзі, ансамбль української пісні „Джерело” у м. Томську та багато інших колективів у містах і селах регіону. Важливе місце у пропаганді української культури займають культурно-масові заходи, що стали вже традиційними і проводяться з року в рік. Зокрема, „Сорочинський ярмарок” і фестиваль української культури під девізом „Роде наш красний” у м. Новосибірську, регіональний фестиваль „Сибірські фарби України”, що збирає українських виконавців у м. Сургуті.

Дослідник зазначає, що в умовах відсутності чіткого контролю за виконанням законодавства у сфері захисту прав національних меншин, чималий вплив на успішність і результативність діяльності українських товариств має позиція місцевих органів влади і рівень особистих контактів керівників українських організацій і чиновників.

У дисертації детально проаналізовано діяльність українських товариств регіону зі створення національних шкіл і відкриття українських класів. Певні успіхи в справі національної освіти, досягнуті деякими українськими об'єднаннями, стали можливі здебільшого завдяки підтримці місцевих органів влади. Але, навіть там, де влада прихильно ставиться до проблеми, українські діти в абсолютній більшості залишаються поза сферою діяльності нечисленних українських класів.

Автором обґрунтовано висновок, що провідна роль у національно-культурному русі в середовищі українського населення Урало-Сибірського регіону належить інтелігенції, яка має могутній інтелектуальний потенціал, займає активну громадянську позицію, забезпечує повну духовну самодостатність своїх організацій, але в основній своїй масі українська меншина регіону інертна і не бере активної участі в національно-культурному відродженні. Навіть на зорі національно-культурного відродження, коли за визнанням і офіційних органів, і керівників українських громадських організацій люди були переповнені ентузіазмом, національний рух не був масовим.

Однією з причин такого становища, безумовно, є відсутність налагодженої і широкої інформаційної мережі, унаслідок чого, багато хто просто не знає нічого про діяльність українських організацій. Наприклад, за даними соціологічних досліджень, проведених в Оренбурзькій області, 88опитаних українців нічого не знають про роботу обласного національно-культурного центру. Проте, не варто скидати з рахунків і вплив особливостей українського населення Урало-Сибірського регіону. Зокрема, перебування українців у близькому культурному і мовному оточенні, що неабиякою мірою пояснює значно більшу пасивність українців в порівнянні з тими ж татарами або іншими національними меншинами.

У висновках викладено загальні результати дисертаційного дослідження.

· Заселення і господарське освоєння Урало-Сибірського регіону українськими козаками, селянами і робітниками відіграло одну з вирішальних ролей в історії Росії. У чималій мірі саме завдяки їх праці регіон із відсталої окраїни Російської імперії спочатку перетворився у важливий сільськогосподарський район, а згодом став одним з провідних промислових і видобувних центрів сучасної Російської держави. Сотні тисяч українських переселенців суттєво вплинули і на соціальну, і на етнічну ситуацію в регіоні.

· Серед основних причин, що змушували українців переселятися до Урало-Сибірського регіону, були аграрне перенаселення, від якого страждали українські губернії, а також відсталість агрокультури. Кількість переселенців з різних українських губерній залежала від наявності промислів, розповсюдженості вирощування технічних сільськогосподарських культур і рівня забезпеченості землею. За радянських часів до причин міграцій українського населення додалися примусові виселення, депортації і репресії. Проте, як і в дореволюційний час, переважали переселення мотивовані економічними інтересами держави і переселенців. Зокрема, оргнабори до промислових підприємств, направлення молоді на комсомольські будівництва і заохочення трудової міграції населення до північних районів.

· Українські переселенці протягом тривалого часу продовжують зберігати певну культурну і побутову своєрідність, але в умовах відірваності від своєї історичної батьківщини і за відсутності власної культурної інфраструктури, українці схильні до суттєвої асиміляції, що значно посилюється високим рівнем урбанізації українського населення Урало-Сибірського регіону. Прискореній, порівняно з іншими національними меншинами регіону асиміляції сприяє також мовна, релігійна і культурна близькість українців