НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

ЗАПЛОТИНСЬКА ОЛЕНА ОЛЕКСАНДРІВНА

УДК 159.925 :316.647.6 (477) „1960/1970”

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ НОНКОНФОРМІЗМ В УКРАЇНІ

В 60 -70-х рр. ХХ ст. (ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНИЙ АСПЕКТ)

07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі новітньої історії та політики Інституту історії України НАН України.

Науковий керівник: доктор історичних наук

КАСЬЯНОВ ГЕОРГІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ,

Інститут історії України НАН України,

завідувач відділу новітньої історії та політики.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАН України

ДАНИЛЕНКО ВІКТОР МИХАЙЛОВИЧ,

Інститут історії України НАН України,

завідувач відділу історії України другої половини ХХ століття;

кандидат історичних наук, доцент

КРИВОРУЧКО ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ,

Вінницький державний педагогічний університет

ім. М. Коцюбинського, проректор з науково-педагогічної

і виховної роботи.

Провідна установа: Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна, історичний факультет, Міністерство освіти і науки України, м. Харків.

Захист відбудеться ” 26 ” травня 2006 р. о 14.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради по захисту дисертацій Д 26.235.01 в Інституті історії України НАН України за адресою: 01001,

м. Київ, вул. М. Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту історії України НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4.

Автореферат розісланий ” ” квітня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор історичних наук, професор Гуржій О. І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Складні процеси переосмислення цінностей, у зв’язку з трансформацією суспільної свідомості у перехідний час, вимагають уважного ставлення до культури як загальносуспільного цивілізаційного і національного надбання. Зміни у суспільному житті докорінним чином змінили культуротворчу роль держави. Відсутність ідеологічного диктату та обмеження творчості рамками методологічної однозначності, відсутність політики державного замовлення, можливість вільного вивчення і відродження національної культури – все це стало потужним імпульсом для її розвитку. Однак тенденція глобалізації масової культури, як одна із характеристик сучасного світу, спричиняє досить суперечливі процеси у культурній сфері України. В багатьох випадках суперечності викликані також непродуманим і непослідовним характером перебудови суспільства, що обумовлюється недостатньо чітким і повним знанням моделі тоталітарного суспільства і культури. Нез’ясованими залишаються багато механізмів функціонування та розвитку культури в умовах тоталітаризму.

Актуальність теми обумовлена, по-перше, тим, що вивчення даного періоду в різних його аспектах – суспільно-політичному, економічному, культурному -– перейшло у наш час від етапу первісного накопичення матеріалу та описовості до систематичного узагальнення та переосмислення. Проблема інтелектуального нонконформізму, в цілому, досліджується не тільки професійними істориками, але й культурологами, мистецтвознавцями, філософами та ін. Такий інтерес викликаний тим, що прояви нонконформізму в 1960-70-х рр., хоч і не були поширеним явищем, все ж простежуються практично у всіх сферах суспільного життя.

По-друге, проблеми, які поставали перед українською нонконформістською інтелігенцією, певною мірою подібні до тих, з якими зіткнулась та ж сама соціальна група на сучасному етапі. Для значної частини української інтелігенції 1960-70-х рр. цей період був часом переоцінки цінностей, розчарування у можливості реформувати культурне життя і відходом до підпільної творчості. Але з іншого боку – періодом усвідомлення свого мистецтва як засобу в протистоянні політиці тотальної ідеологізації творчого життя.

Проблема нонконформістської інтелігенції в пострадянській українській історіографії не належить до тих, що активно вивчаються. Безперечно, вона привертає увагу дослідників через свою політичну актуальність в контексті проблем національно-культурної політики. Проте аналіз наявної літератури засвідчує, що поза увагою істориків залишається чимало аспектів діяльності нонконформістської, передусім, літературно-мистецької інтелігенції. Дослідження історії інтелектуального нонконформізму 1960-70-х рр. до останнього часу характеризувалось двома підходами: 1) вивченням динаміки суспільно-політичних процесів у республіці після ХХ з’їзду КПРС та зміни партійного керівництва у 1964 р. 2) характеристикою різноманітних нонконформістських проявів у різних соціальних групах, з акцентом на політичному дисидентстві і правозахисному русі. Предметне вивчення діяльності нонконформістської інтелігенції тематично обмежувалось проблемою, здебільшого, політичного дисидентства, реакцією партійного керівництва на різноманітні прояви непокори серед інтелігенції, репресіями щодо інакомислячих.

До числа нез’ясованих в українській історіографії належить і саме поняття „нонконформізм” та його співвідносність із термінами, які найчастіше вживаються в історіографії для характеристики різноманітних культурних, політичних, правових явищ 1960-70-х рр. – шістдесятництво, дисидентство, інакомислення, національно-визвольний рух тощо. Не дослідженою українськими істориками є також проблема діяльності літературно-мистецької інтелігенції в контексті світоглядно-екзистенційного вибору як архетипу поведінки за умови відсутності свободи творчості у тоталітарному суспільстві.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертація є складовою частиною наукових розробок Інституту історії України НАН України, узгоджена з плановою темою відділу історії культури українського народу (нині – відділ історії України другої половини ХХ століття): „Українізація як чинник суспільно-культурного життя України (ХХ ст.)” (реєстраційний номер 0101U003053).

Метою роботи є вивчення історико-культурних аспектів інтелектуального нонконформізму в середовищі літературно-мистецької інтелігенції України 1960-70-х рр.

Досягнення мети обумовлює постановку таких завдань:

- аналіз мети, принципів, механізмів здійснення та втілення державної політики у галузі літератури і мистецтва;

- характеристика причин та наслідків коливання у цій політиці залежно від зміни партійного керівництва, внутрішньополітичного курсу та зовнішньополітичної доктрини;

- розкриття поняття „нонконформізм” як явища культурного життя України 1960-70-х рр.;

- визначення світоглядних передумов та причин переходу інтелігенції до неофіційної творчості;

- дослідження соціально-демографічних чинників у формуванні нонконформістської позиції в середовищі творчої інтелігенції;.

- аналіз офіційного радянського дискурсу (матеріали преси, стенограми ідеологічних нарад з творчою інтелігенцією, виступи партійних керівників, керівників творчих спілок) з приводу діяльності нонконформістської літературно-мистецької інтелігенції;

- вивчення неофіційного дискурсу для визначення світоглядних домінант нонконформізму в середовищі української творчої інтелігенції.

Об’єктом дослідження є альтернативний культурно-мистецький простір з властивими йому особливими формами існування та репрезентації. Розглядаючи проблему інтелектуального нонконформізму в історико-культурному аспекті, доцільно зосередитись на його основному носієві – літературно-мистецькій інтелігенції. Оскільки нонконформізм зароджувався в середовищі творчої інтелігенції і до середини 1960-х рр. обмежувався, в основному, сферами літератури і мистецтва, вважаємо обґрунтованим застосування терміну „інтелектуальний нонконформізм” до літературно-мистецької інтелігенції, творчість якої виходила за рамки єдиного офіційно дозволеного художнього методу – соцреалізму – і ставала об’єктом критики на сторінках преси, на ідеологічних нарадах, в доповідних записках ЦК КПУ, засіданнях творчих спілок. Синонімічно у тексті використовується поняття „літературно-мистецький нонконформізм” та „шістдесятництво” (для означення нонконформістського покоління 1960-х).

Предметом вивчення стали передумови, причини та особливості формування нонконформізму в українському літературно-мистецькому середовищі, а також офіційна політика у галузі літератури та мистецтва в Україні в 1960-70-х рр. і, спровокований проявами нонконформізму, офіційний дискурс.

Хронологічні межі – 1960-70-ті рр. – визначені періодом найбільшої активності нонконформістської літературно-мистецької інтелігенції. На початку 1960-х рр., внаслідок відносної лібералізації культурного життя, знайомства радянської мистецької інтелігенції із сучасними напрямками у західній культурі, частина митців поступово відходить від принципів соцреалізму у своїй творчості. Період 1970-х менше означений публічним проявом нонконформізму, проте характеризується зміцненням структур неофіційного культурного простору і тенденцією зростання кількості художників та літераторів, які частково або повністю переходили до неофіційної творчої діяльності .

Географічні межі охоплюють територію УРСР. Назви населених пунктів подаються відповідно з тогочасними найменуваннями.

Методи дослідження. Дисертацію побудовано на методах порівняльного аналізу, історичної ретроспекції та науковій критиці джерел. Також застосовано методи соціальної історії, аналізу культурних форм та дискурсивних практик.

Для розв’язання конкретних завдань роботи, в ній використані такі методи як історико-порівняльний, структурно-функціональний та метод комплексного підходу до вивчення історичних явищ. Використання проблемно-хронологічного методу дослідження обумовлено структурою побудови дисертації. В роботі використано також статистичні методи обробки соціологічної інформації. Зокрема здійснено компактний опис первинної соціологічної інформації. Для аналізу взаємозв’язків між окремими ознаками сукупності досліджуваних об’єктів застосовано методи кореляційного та кластерного аналізу.

Наукова новизна дисертації полягає у тому, що вперше в українській історіографії здійснено спробу комплексного вивчення неофіційного літературно-мистецького простору, визначено причини виникнення та особливості прояву інтелектуального нонконформізму в середовищі літературно-мистецької інтелігенції. Автором проаналізовано офіційний дискурс, спровокований проявами нонконформізму в 1960-70-х рр., з’ясовано механізм творення міфу навколо нонконформістської творчої інтелігенції, а також основні засади та ідеологічне обґрунтування державної політики у галузі літератури і мистецтва. До наукового обігу введено матеріали, що стосуються проявів нонконформізму в середовищі творчої інтелігенції даного періоду.

Практичне значення роботи полягає у можливості використання її матеріалів, висновків, оцінок і узагальнень у подальшому написанні наукових праць з дотичних тем, підготовці вузівських спецкурсів, навчальних програм для вищої та загальноосвітньої школи, узагальнюючих праць з історії культури України.

Особистий внесок здобувача полягає у виявленні та систематизації нових джерел, висуненні та обґрунтуванні поняття „нонконформізм” щодо явищ культурного життя України 1960-70-х рр. В дисертаційному дослідженні розкрито особливості втілення політичних рішень у літературно-мистецьке життя України, процес ідеологічного обґрунтування літературно-мистецької політики та показано її роль у виникненні і формуванні нонконформізму у середовищі творчої інтелігенції. Проаналізовано офіційний дискурс, спровокований появою літературно-мистецького нонконформізму в даний період, і механізми творення міфу навколо нонконформістської інтелігенції. Вивчено соціально-демографічний склад нонконформістської літературно-мистецької інтелігенції; особливості та світоглядні домінанти українського нонконформістського простору.

Наукову апробацію дисертаційного дослідження здійснено у відділі історії культури українського народу та відділі новітньої історії та політики Інституту історії України НАН України. Основні положення дисертації викладені на V Всеукраїнській науково-теоретичній конференції молодих учених в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України 18 червня 2002 р., ІХ Семінарі творчої молоді України „Політика-мистецтво, іно- та самоідентичність: пошук естетичної домінанти” в Ірпіні, 2-9 травня 2003 р., ІІ Міжнародній науково-теоретичній конференції „Знаки питання в історії України: українська історія в східноєвропейському контексті” у Ніжині, 5-6 листопада 2004 р, у літній школі Українського наукового інституту Гарвардського університету, США, червень-серпень 2005 р., на Четвертій Всеукраїнській науковій конференції „Інтелігенція і влада”, в Одесі, 20-21 березня 2006 р.

Публікації. Зміст дисертації викладено в 4 статтях у наукових фахових виданнях, що входять до переліку ВАК України.

Структура дисертації обумовлена метою і завданням дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Загальний обсяг дисертації становить 229 стор., з них основного тексту – 174 стор., список джерел та літератури – 38 стор. ( 474 найменування), додатки – 15 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується вибір теми, визначається її актуальність, ступінь вивчення, окреслено хронологічні рамки, географічні межі, сформульовано мету та завдання, наукову новизну і практичне значення дисертації.

У першому розділі „Історіографія проблеми та огляд джерел” здійснено історіографічний аналіз теми та огляд її джерельної бази, а також зосереджено увагу на визначенні поняття „нонконформізм”. Не зважаючи на те, що політичним і суспільним процесам 1960-70-х рр. присвячено значну кількість досліджень, ряд вживаних понять щодо тих чи інших явищ культурного і суспільно-політичного життя залишаються нез’ясованими. Так, в історичній літературі паралельно вживаються поняття „шістдесятництво”, „інакомислення”, „дисидентство”, „неофіційна культура”, „андеґраунд”.

Автор вважає доцільним застосовувати термін „нонконформізм” для характеристики діяльності художників і письменників, які відстоювали право вільно експонувати, друкувати, реалізовувати свої роботи, вільно обговорювати художні проблеми, об’єднуватися у творчі групи, або, навпаки, працювати поза будь-якими художніми організаціями та протистояли монополії офіційно прийнятих естетичних норм, пропонуючи власні критерії творчості. Очевидно, що незгода, про яку митці та літератори заявили на початку 1960-х рр., несла відбиток певних поведінкових особливостей. Проте найголовнішим вважаємо особливий світоглядний компонент явища нонконформізму в середовищі творчої інтелігенції, що дає змогу визначати даний феномен як інтелектуальний нонконформізм.

Щодо співвідношення понять нонконформізму і шістдесятництва, то останнє було, безперечно, нонконформістським явищем, обмеженим лише коротким часом існування. Тому для першої половини 1960-х рр. цілком коректно паралельно використовувати терміни „шістдесятництво” і „нонконформізм”. Стосовно того, як співвідносяться поняття „дисидентство” і „нонконформізм”, вважаємо нонконформізм більш пасивним і прихованим відхиленням від офіційних стандартів поведінки, тому характерним для художньої інтелігенції, яка, зазвичай, уникала гучних політичних акцій.

Розкриваючи історіографію проблеми літературно-мистецького нонконформізму, автор зосереджується на висвітленні історіографії трьох груп проблем, що в комплексі стосуються предмету дисертації: 1) аналіз літератури, присвяченої безпосередньо літературно-мистецькому нонконформізму як новому явищу в культурному житті республіки 1960-70-х рр.; 2) огляд історіографії з проблем шістдесятницького руху (тому що кілька десятків персоналій, які складали ядро шістдесятництва і були причетні до відомих громадсько-культурних і політичних акцій, в українській історіографії вважаються засновниками нонконформістської літератури і мистецтва); 3) огляд літератури, присвяченої літературно-мистецькому життю в Україні в 1960-70-х рр., політиці партії та її ідеологічному підґрунтю, що вплинуло на виникнення та становлення нонконформізму.

В українській історичній науці дослідження явища нонконформізму в літературному і мистецькому житті є нечисленними, оскільки проблема інтелектуального нонконформізму перебуває на перетині історичної науки, мистецтвознавства, літературознавства, соціальної психології, соціології, філософії тощо, тому є складною для вивчення.

Вперше про нонконформізм у художньому середовищі громадськість дізналась в 1989 р., коли відбулась перша виставка українських художників-нонконформістів. Відтоді можемо стверджувати і про початок вітчизняної історіографії мистецького нонконформізму. В цей час дослідники в публікаціях преси, в перших наукових статтях виокремлювали з річищ офіційного мистецтва та літератури особистостей, творчість яких не вписувалась у канони соцреалізму. Перші дослідження нонконформістських проявів в літературно-мистецькому середовищі мали, в основному, науково-популярний, описовий характер.

З середини 1990-х рр. в українській періодиці з’являються матеріали, присвячені представникам мистецького нонконформізму. Серед українських дослідників нонконформізму варто назвати праці мистецтвознавців О. Петрової, Г. Скляренко, Г. Сахарук, Б. Гориня, Е. Димшиця. В своїх роботах вони вивчають мистецьке життя України 1960-80-х рр., дають досить широкий перелік художників-нонконформістів та особливості їх творчості, трактуючи „андеґраунд”, „неофіційну культуру” як суто радянський феномен, зумовлений коливаннями в радянській культурній політиці, коли після лібералізації наступне посилення ідеологічного тиску примусило багатьох художників опинитися в ситуації „неофіційності”.

Теоретичні дослідження з проблеми українського інтелектуального нонконформізму малочисленні. Мистецтвознавець Л. Медведєва у ряді статей і дисертації розглядає історіографію та особливості українського мистецького нонконформізму, визначаючи нонконформізм як „інакший художній стан, іншу якість життя”, та наголошує на відсутності вітчизняних досліджень даної проблеми Медвідь Л. Нонконформізм як явище культури 60-х років // Сучасність. – 2002. – №12. – С.132-139; Медведєва Л. Історіографія нонконформізму в українському образотворчому мистецтві 60-х рр. ХХ ст. // Мистецтвознавчі записки 2002. Вип. 1(2). – К., 2002. – С.100-115; Медведєва Л. В. Стильова еволюція творчості В. І. Зарецького в контексті мистецького нонконформізму 60-80-х рр. ХХ ст.: Дис. ...канд. мистецтвознавства: 17.00.01. – К., 2003. . В працях мистецтвознавців та істориків обґрунтовується також наявність регіональних художніх шкіл та своєрідних особливостей функціонування літературно-мистецького простору в 1960-70-х рр. Голубець О. Між свободою і тоталітаризмом: Мистецьке середовище Львова другої половини ХХ століття. – Л., 2001; Ріпко О. О. У пошуках страченого минулого: Ретроспектива мистецької культури Львова ХХ століття. – Л., 1996; Петрова О. Мистецтвознавчі рефлексії: Історія, теорія та критика образотворчого мистецтва 70-х років ХХ століття – початку ХХІ століття: Зб. ст. – К., 2004; Мистецтво Одеси в колекції М. Кнобеля. – О., К., 2002. Чимало наукових праць, які стосуються безпосередньо явища нонконформізму в радянській культурі, публікацій спогадів про культурно-мистецьке середовище, належать російським історикам, художникам, літераторам Молева Н. Когда отшумела оттепель… – М., 1991; Деготь Е. Русское искусство ХХ в. – М., 2000. .

В умовах тоталітарної держави перші дослідження, які стосувались явища нонконформізму, здійснювали західні вчені. Однак, здебільшого, їх увага зосереджувалась на вивченні російського нонконформістського мистецького середовища Unofficial Art in the Soviet Union / Sjeklocha P., Mead I. – Berkeley, Los Angeles, 1967; Parchomenko W. Soviet Images of Dissidents and nonconformists. – New York, 1986. . Що ж до українського нонконформістського простору, цікавий аспект протистояння офіційної культури і неофіційної, представленої поколінням нонконформістів, розглядає американський історик К. Фармер, зосереджуючись на конфлікті духовних та ідеологічних цінностей, який виник між українськими нонконформістами та державою в національному питанні Farmer Kenneth C. Ukrainian Nationalism in the Post-Stalin Era: Myth, Symbols, and Ideology in Soviet Nationalities Policy. – The Hague – Boston, London, 1980.. Серед досліджень українських істориків діаспори необхідно відзначити праці О. Зінкевича, І. Кошелівця, У. Пелех, у яких знаходимо спроби аналізу причин появи нонконформістської творчої молоді Зінкевич О. З генерації новаторів: Світличний і Дзюба. У джерел модерної української критики. – Балтимор, Торонто, 1967; Кошелівець І. Сучасна література в УРСР. – Мюнхен, 1964; Пелех У. Від розстріляного до замученого відродження: 1920-1960-1980 роки в українській літературі. – Торонто-Вінніпег, 1988. .

Необхідно зазначити, що проблема літературно-мистецького нонконформізму тривалий час розглядалась в історичній науці в контексті шістдесятницького та дисидентського руху. Ю. Зайцев та Ю. Курносов визначають шістдесятництво як рух опору, складовою частиною якого була боротьба за національні права кожної людини і всього народу Зайцев Ю. Дисиденти // Молодь України. – 1991. – 14 травня; Курносов Ю. Інакомислення в Україні (60-ті перша половина 80-х років). – К., 1994.. В контексті національно-культурного руху досліджують шістдесятництво Л. Шевченко та О. Шевчук Шевченко Л. А. ”Хрущовська “відлига” у культурно-мистецькому житті України // М. С. Хрущов і Україна. – К., 1995. – С. 113-120; Шевчук О. А. Український національно-культурний рух ( друга половина 50-х – початок 90-х рр. ХХ ст.).: Автореф. дис. ...к.і.н.: 07.00.01 – Запоріжжя, 1998..

Г. Касьянов у монографії „Незгодні: Українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х рр.”, в одному із розділів, присвячених шістдесятництву, розглядає це явище у нонконформістському прояві, спрямованому на національний зміст. Рухом творчої молоді, що сповідувала нові думки, відмінну від офіційної тематику, і стала ядром духовної опозиції режиму в Україні, вважає шістдесятників В. Баран Баран В.К.Україна 1950-1960-х років: еволюція тоталітарної системи. – Л., 1996..

Іншої думки про учасників шістдесятницького руху дотримується А. РусначенкоРусначенко А. Національно-визвольний рух в Україні (середина 1950-х – початок 1990-х років). – К., 1998., зазначаючи, що шістдесятництво – це широкий мистецько-громадський рух української інтелігенції, який не обмежувався виключно культурництвом, а що й серед шістдесятників були особи – відверті противники режиму ще до 1965 р.

Дослідження шістдесятницького руху проводяться також літературознавцями. Так, М. Жулинський розглядаючи явище шістдесятництва, увагу акцентує на нонконформізмі як новій якості молодіжної свідомостіЖулинський М. Люди, що вирвались із обмежень звичності: Українська інтелігенція періоду хрущовської “відлиги” // Літературна Україна. – 1996. – 26 вересня..

Починаючи з другої половини 1990х рр. шістдесятництво почали розглядати у філософських аспектахПахльовська О. Українські шістдесятники: філософія бунту // Сучасність. – 2000. - №4. – С. 65-84.; Тарнашинська Л. Шістдесятництво: філософія покоління як публічна свідомість // Сучасність. – 2005. – №4. – С.105-117..

Однак дискусія, не зважаючи на велику кількість написаних праць про шістдесятництво, не припиняється. В другій половині 1990-х Ю. Гудзь, В. Івашко, О. Гриценко починають переглядати це явище, називаючи шістдесятництво міфом, витвореним самими шістдесятниками.

Проблема шістдесятницького та дисидентського рухів активно розроблялася західними істориками. Однак попри вивчення різних аспектів даної теми, літературно-мистецька сфера залишалась найменш дослідженоюBilocerkowycz Jaroslaw. Soviet Ukrainian Dissent. A study of political Alienation . – Boulder, London, 1988; Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ століття. – К., 1997; Ukraine in the Seventies / Potichnyj Peter J. – Oakville, Ontario, 1975..

Проблему українського інтелектуального нонконформізму 1960-70-х рр. слід вивчати у загальноісторичному контексті. Оскільки за предмет дослідження взято явище нонконформізму в середовищі літературно-мистецької інтелігенції, варто зазначити, що досі не написана ґрунтовна праця, присвячена питанням політики партії у галузі літератури та мистецтва в Україні (якщо не брати до уваги праці про культурне будівництво у республіці, видані за радянського часу) та формуванню нонконформістської культури в даний період. Однак, аналізуючи різні процеси у 1960-70-х рр., дослідники так чи інакше торкались окремих аспектів літературно-мистецького життя.

Для вивчення зазначеної теми цінними є дослідження, здійснені в радянський час Україна в період розгорнутого будівництва комунізму: Розквіт культури: Вид. в 5-ти кн. – К., 1967.. Попри ідеологічну заанґажованість, такі видання містять цінний фактологічний матеріал для дослідження літературно-мистецького простору республіки. Вивчення суспільно-політичних і культурних процесів 1960-70-х рр. з нових позицій розпочалося на початку 1990-х. Перші наукові дослідження несли на собі відбиток доби, коли всі процеси, що відбувались у культурному житті, трактувались в контексті національно-визвольної боротьби. В другій половині 1990-х рр. інтерес до даної теми зріс через розширення джерельної бази та посилення інтересу до ґрунтовного вивчення не лише політичних та економічних процесів даного періоду, а також тенденцій у культурному житті. Так, В. К. Баран, В. М. Даниленко в своїх дослідженнях розкривають суть лібералізації політики в галузі літератури та мистецтва, суперечності, пов’язані з її проведенням, зародження нонконформізму в середовищі молодої творчої інтелігенції та політику держави щодо нонконформістської літературно-мистецької інтелігенції у другій половині 1960-х – 70-х рр. Баран В. К. Україна 1950 – 1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. – Л., 1996; Баран В. К. Україна: новітня історія (1945-1991). – Л., 2003; Баран В. К., Даниленко В. М. Україна в умовах системної кризи 1946-1986 рр. – К., 1999. . Питання взаємовідносин творчої інтелігенції та партійного керівництва – в центрі наукових праць О. Бажана.

Великий масив матеріалу, що стосується літературного життя в Україні, зібраний українськими діаспорними істориками. Так, в 1970-х рр. журнал „Сучасність” публікує ряд статей І. Кошелівця, Б. Кравціва, в яких аналізується літературна політика в УРСР, причини гоніння письменників-нонконформістів з боку офіційної влади, протистояння цінностей, пропонованих офіційною та неофіційною культурою Кошелівець І. До сучасної літературної ситуації на Україні // Сучасність. – 1973. – №. 7-8. – С. 97-111; Кошелівець І. Ще до літературної ситуації на Україні // Сучасність. – 1973. – № 9. – С. 28–38; Кравців Б. Літературна реакція в наступі // Сучасність. – 1968. – № 6. – С. 58–66..

У 1983 р. в Едмонтоні вийшла збірка статей, присвячена різним аспектам життя в УРСР ”Україна після Шелеста”. Так, стаття М. Шкандрія стосувалась безпосередньо літературної політики та літературних дискусій на Україні в період між 1971 та 1981 рр. Автор зосереджується на характеристиці негативних процесів у літературному житті після зміни керівництва республіки, а згодом і Спілки письменників в 1971 р., та ідеологічних цькуваннях письменників, твори яких не вкладались в ідеологічні рамки і не „відповідали сучасності”. Стаття цікава також вивченням особливостей та парадоксів українського книговидання та формування літературних смаків пересічних громадян Ukraine after Shelest / Edited by Bohdan Krawchenko. – Edmonton, 1983. – Р.52-72..

Ґрунтовні дослідження літературно-мистецької політики партії, механізмів прийняття рішень у сфері управління культурою, функціонування творчих спілок та ідеологічного контексту літературно-мистецького життя належать сучасним західним науковцям. Так, у монографіях німецьких істориків та мистецтвознавців В. Еггелінга та Д. Кречмара розглядаються різноманітні проблеми політики держави у галузі літератури та мистецтва, взаємовідносини між владою й художньою інтелігенцією Эггелинг В. Политика и культура при Хрущеве и Брежневе. 1953 – 1970 гг. – М, 1999; Кречмар Д. Политика и культура при Брежневе, Андропове и Черненко. 1970-1985 гг. – М., 1997. .

Серед сучасних російських вчених проблемами соціокультурного життя, різноманітними процесами у літературно-мистецькій сфері, аспектами існування неофіційної культури та нонконформістських явищ займаються історики Т. Горєва, М. Зезіна, О. Зубкова, Ю. Аксютін, А. Шубін.

Проаналізувавши історіографію даної проблеми, можемо зазначити, що попри численні публікації вітчизняних та зарубіжних істориків, які так чи інакше стосуються різноманітних процесів у культурному, політичному, соціальному житті України 1960-70-х рр., проблема нонконформізму в середовищі літературно-мистецької інтелігенції залишилась поза увагою дослідників.

Джерельну основу дисертації склали насамперед архівні документи, які є необхідними для дослідження причин виникнення, форм та особливостей прояву нонконформізму, вивчення особливостей проведення державної політики у сфері літературного та мистецького життя і передумов формування структур неофіційної культури в Україні в 1960-70-х рр. У роботі використано матеріали Ф. 1 Центрального державного архіву громадських об’єднань України. Документи згаданого архіву є важливим джерелом при формальному визначенні кількості нонконформістської інтелігенції, адже перші сигнали про появу митців, чия творчість виходила за офіційно дозволені рамки, з’являлися у доповідних записках партійних організацій творчих спілок. Крім того, дані джерела є важливими при вивченні світоглядних підстав нонконформізму – аналіз документів, які викривають „недоліки” діяльності окремих журналів чи видавництв і в яких критикується ті чи інші автори та їх твори, дає нам інформацію про теми і проблеми, яких торкалась у своїй творчості нонконформістська інтелігенція. Однак, недоліком цих документів є гіперболізація рівня „формалізму” митців, залежно від їх причетності до „антирадянської діяльності”.

В дисертації використано також матеріали Центрального державного архіву-музею літератури та мистецтва України, зокрема, фонди Спідки письменників, Спілки художників України та фонди їх структурних підрозділів. Документи даного архіву є важливим джерелом для вивчення механізмів втілення літературно-мистецької політики та здійснення ідеологічного контролю над творчістю митців. Цінну інформацію про стосунки митців-нонконформістів із владою отримано з матеріалів особових справ художників, які вибули або були виключені зі Спілки художників (Ф.581. Оп.2). Важливими для вивчення феномену нонконформізму в середовищі творчої інтелігенції є документи особових фондів ЦДАМЛМ. Однак, на даний час більшість з них залишаються неопрацьованими архівістами.

У фондах державних архівів Київської та Львівської областей автором вивчено документи партійної та комсомольської організацій за період 1960-70-х рр. про ідеологічну роботу з інтелігенцією, діяльність первинних партійних організацій у системі здійснення літературно-мистецької політики та специфіку реагування інтелігенції на втручання у процес художньої творчості.

Важливим джерелом для вивчення, передусім, офіційного дискурсу, спровокованого проявами нонконформізму, є преса періоду 1960-70-х рр. та ідеологічні матеріали, зокрема матеріали з’їздів. У дисертації використано також видані збірники документів, що стосуються різноманітних аспектів культурного життя та державної політики у сфері культури Культурне життя в Україні. Західні землі: Документи і матеріали. Т. ІІ.:1953 – 1966. – Л., 1995; Культура и власть от Сталина до Горбачева. Идеологические комиссии ЦК КПСС 1958-1964: Документы. – М., 1998. .

Цікавим джерелом для характеристики епохи та середовища, в якому формувався нонконформізм є мемуарна література й інтервю. В роботі використано спогади письменників А. Дімарова, М. Руденка, В. Коротича, В. Шевчука, І. Жиленко, інтервю з Є. Сверстюком, І. Дзюбою, І. Калинцем. Однак недоліком таких джерел є значна міра суб’єктивності у висвітленні подій та деяка ідеалізація періоду 1960-х.

Другий розділ – „Державна політика в галузі літератури та мистецтва як чинник нонконформізму” складається з п’яти підрозділів. У ньому розглянуто основні тенденції впровадження політичних рішень у літературно-мистецьке життя України 1960-70-х рр., проаналізовано особливості літературно-мистецької політики в Україні, інституційні аспекти її здійснення та ідеологічний контекст даного періоду.

Кінець 1950 – початок 1960-х рр. означений пожвавленням культурного життя і послабленням ідеологічного тиску, що спровокувало виокремлення з маси художньої інтелігенції молодих митців, які своєю творчістю пропагували оновлення методу соцреалізму. В результаті досить ліберального підходу до новаторства та відсутності чітких критеріїв „правильності” мистецтва, громадськість познайомилася з творчістю художників та письменників-нонконформістів. Ситуація змінилася в кінці 1962 р., коли після розгрому виставки в московському Манежі та ряду зустрічей керівників партії та уряду з творчою інтелігенцію, в державній політиці у сфері літератури та мистецтва стали переважати консервативні тенденції. Безпосереднім наслідком таких змін, зокрема для художників, стало прийняття постанови Міністерства культури УРСР від 15 лютого 1963 р. „Про практику державних замовлень на твори образотворчого мистецтва і хід підготовки до Республіканської художньої виставки 1963 р.”, в якій йшлося про посилення контролю за дотриманням основних критеріїв соцреалізму у художніх творах при прийомі їх на виставки. Практично це означало втрату художниками останньої можливості легально показувати свої полотна, якщо бюрократична комісія Виставкового комітету СХ УРСР запідозрювала їх у „декоративності”, „яскравості”, тощо. Літературно-мистецька політика другої половини 1960-х рр. характерна посиленням адміністративного та ідеологічного контролю за художньою інтелігенцією (контроль над творчими організаціями з боку партії, детальні інструкції художникам та письменникам як і що треба зображати у своїх творах, посилення цензури, репресивні заходи тощо). 1970-ті рр. характерні прийняттям ряду постанов, які ще жорсткіше регламентували творчість митців. Збільшився перелік тем, яких радянським художникам та письменникам заборонено було торкатись у своїх творах. Поширеною стала практика державних замовлень на художні твори лише представників літературно-мистецького істеблішменту. Даний період означений також наростанням кризових явищ у системі творчих організацій. Це проявлялось, насамперед, у переході ініціативи прийняття рішень у літературно-мистецькому житті до керівників середньої ланки (в цей період вже не практикувались „театральні” виступи керівників партії перед громадськістю з питань культури), та наближенні схем поведінки в системі творчих організацій до адміністративної системи держави в цілому. Проте, суцільна ідеологізація та бюрократизація культурного життя навіть сприяла зміцненню структур неофіційного культурно-мистецького простору. Архівні документи того часу свідчать про те, що кількість літературних творів, які не друкувалися через ідеологічну невідповідність, не зменшилась. А порівняно з попереднім періодом, кількість випадків потрапляння до глядача творів образотворчого мистецтва так званих „формалістів” навіть збільшилась.

У третьому розділі – „Нонконформізм як соціокультурне явище”, що складається з чотирьох підрозділів, розглянуто причини виникнення та світоглядні передумови нонконформістських явищ у середовищі творчої інтелігенції. Безперечно знаковою подією, що вплинула на формування нонконформізму, був ХХ з’їзд. Викликані ним зміни у суспільному і культурному житті країни, розширення інформаційного поля: виставки творів зарубіжних художників, збільшення обсягів перекладеної західної художньої літератури порушили інформаційний вакуум і познайомили радянських митців з іншою естетикою. Важливим чинником для формування світогляду нонконформістів було, хоч і обмежене, знайомство з українською культурою, передусім, періоду 1920-х рр. Знаковим для становлення українського нонконформістського культурно-мистецького простору стало спілкування художників та письменників з представниками російської неофіційної культури.

У другому підрозділі представлено аналіз соціального складу представників нонконформістської літературно-мистецької інтелігенції. На основі архівних документів, численної мемуарної літератури автором ідентифіковано 139 художників та письменників, які зазнавали офіційної критики за „формалізм”. Поповнення нонконформістського простору митцями відбувалось у кілька етапів: на початку 1960-х і в кінці 1960-х – початку 1970-х рр. Серед отриманих даних цікавою є інформація щодо навчальних закладів, в яких навчалися майбутні представники нонконформізму, – це Київських художній інститут, Київський державний університет ім. Т. Шевченка, Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, Львівський державний університет ім. І. Франка, Одеське художнє училище. На основі проведеного дослідження зроблено висновок про лідерство Києва (51%), Львова (20%), Одеси (12%) за кількістю митців-нонконформістів.

У третьому підрозділі автором проаналізовано особливості українського нонконформістського літературно-мистецького простору і виокремлено такі його риси, як відсутність чіткої організаційної структури, існування в межах українського неофіційного культурно-мистецького простору незалежних культурних соціумів та літературно-мистецьких богем, контркультурне спрямування нонконформістського мистецтва та літератури, що спровокувало так званий „конфлікт поколінь” – нерозуміння митцями старшого покоління громадянської позиції та естетики молодшої генерації. У четвертому підрозділі розглянуто неофіційний дискурс з приводу найбільш важливих для українських митців-нонконформістів проблем: проблеми соцреалізму та ідеологічної заанґажованості мистецтва, проблеми елітарності та масовості радянської культури, та проблеми відродження національної культури і ставлення до ідеологізації та використання образу Т. Шевченка в радянській літературі та мистецтві.

У четвертому розділі – „Нонконформізм в офіційному дискурсі” розглядається спровокований проявами нонконформізму офіційний дискурс.

У першому підрозділі автором проаналізовано дискурс преси 1960-х рр., який є відображенням ставлення до нонконформізму з боку держави. Так, перші публікації про художників та письменників-нонконформістів, що з’явилися у пресі на початку 1960-х, мали досить схвальний характер і характеризували явище нонконформізму як новаторство. Різкий поворот у ставленні до нонконформістської творчої інтелігенції на сторінках преси помітний вже на початку 1963 р. після зустрічей партійного керівництва та уряду з творчою інтелігенцію 17 грудня 1962 р. Одразу значно поменшало суто літературознавчої та мистецтвознавчої критики на творчість молодих письменників і художників, натомість збільшилась кількість „голосів з народу” – листів робітників про засудження „формалізму”. Так поступово з газетних публікацій перед читачами поставав збірний негативний образ інтелігента, який, нібито користуючись працею народу, від незрозумілого потягу до слави, стає в опозицію. Аналіз архівних документів творчих спілок та ідеологічного відділу ЦК КПУ у другому підрозділі дає більш широку картину внутрішніх літературно-мистецьких дискусій з приводу нонконформістських пошуків молодої генерації митців. Передусім – це пошук причин появи нонконформістських явищ, спектр яких охоплював і звинувачення на адресу „буржуазної” культури з її негативним впливом на молодь, і глибокий аналіз суспільно-політичних передумов нонконформізму. Серед останніх найчастіше називався вплив ХХ зїзду і спровоковані ним процеси та „неправильне виховання” – ізоляція молоді від спадщини національної культури. З другої половини 1962 р. в офіційних текстах побільшало негативного дискурсу. Новаторство розглядалось як наслідок „недостатньої теоретичної підготовки і ідейної загартованості”. Розглянутий у третьому підрозділі офіційний дискурс 1970-х рр. з приводу нонконформізму, характерний переважанням відверто ворожих, войовничих характеристик. Нонконформізм кваліфікувався як „стилізаторство”, „невизначеність ідейної позиції”. Альтернативних суджень не висловлювали. Після прийняття постанови ЦК КПУ „Про роботу творчих спілок по вихованню молодих літераторів і митців” (грудень 1971 р.) та постанов ЦК КПРС „Про літературно-художню критику” (21 січня 1972 р.), „Про роботу з творчою молоддю” (21 жовтня 1976 р.) та активного залучення молодих митців до теоретичного навчання в системі партійної освіти, передбачалось, що будь-які прояви „формалізму” повинні зникнути. Боротьбу з нонконформізмом називали „великою роботою” „по оздоровленню громадської атмосфери” у творчих спілках.

У висновках відбито підсумки дослідження та викладено узагальнюючі положення, що винесені на захист:

1. Термін „інтелектуальний нонконформізм” є найбільш коректним у застосуванні до літературно-мистецької інтелігенції, творчість якої виходила за межі єдиного офіційно дозволеного творчого методу – соцреалізму. Художники та письменники-нонконформісти наполягали на праві вільно реалізовувати свої роботи, обговорювати художні проблеми, творити без тиску ідеологічних нормативів і тому зазнавали критики на сторінках преси, на ідеологічних нарадах, в доповідних записках ЦК КПУ, засіданнях творчих спілок.

2. Причини появи явища нонконформізму в середовищі творчої інтелігенції полягали в особливостях проведення літературно-мистецької політики в 1960-70-х рр. та змінах в суспільній свідомості, викликаних процесами лібералізації після ХХ з’їзду КПРС. Так, 1960-ті рр. в плані літературно-мистецької політики характеризувалися двома протилежними тенденціями. По-перше, прагненням інтелігенції до розширення меж творчої свободи і зусиллями партії зберегти за собою керівну роль у формуванні культурної політики в першій половині 1960-х. І по-друге, хвилею ідеологізації та естетичного консерватизму в літературно-мистецькій сфері та зусиллями інтелігенції до формування структур неофіційної культури в другій половині 1960-х рр. Період 1970-х рр. в історії української культури характерний наростанням кризових явищ у літературно-мистецькому житті та паралельним існуванням у літературно-мистецькому просторі двох взаємовиключних тенденцій – посилення ідеологічного тиску та одночасне руйнування ідеологічного моноліту, поширення нігілізму серед творчої молоді та зміцнення структур неофіційної культури.

3. Нонконформізм у середовищі літературно-мистецької інтелігенції не обмежувався коротким періодом відлиги і поширювався не лише на відомі постаті шістдесятництва та дисидентства. Аналіз архівних документів, публіцистичної, мемуарної літератури свідчить про відносно невелику кількість осіб, яких можемо ідентифікувати як представників літературно-мистецького нонконформізму. За нашими підрахунками, які не є остаточними і можуть бути уточнені, – це 86 художників і мистецтвознавців та 53 представники літературного середовища – письменники і літературні критики.

4. Нонконформізм як ознака творчості та певна стратегія поведінки, був характерний для молодого покоління творчої генерації, що прийшла в літературу та мистецтво двома хвилями, – в кінці 1950-х – на початку1960-х рр. та в другій половині 1960-х – на початку 1970-х рр. Найбільш поширеними нонконформістські явища були в середовищі київської, одеської, львівської творчої інтелігенції, що пояснюється наявністю потужних навчальних закладів та історичними традиціями (зокрема, у Львові), ширшими контактами з представниками російського нонконформізму та контактами з Заходом. Зосередженість більшості нонконформістів у трьох містах – Києві, Львові, Одесі – робила їх вплив на мистецьке середовище досить відчутним. Осередками нонконформістських явищ у мистецькому середовищі були також Ужгород, Чернівці, Дніпропетровськ.

5. Поширення нонконформістських