НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ЗАСУНЬКО СЕРГІЙ СТАНІСЛАВОВИЧ

УДК 342.951

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТЕХНОГЕННОЇ БЕЗПЕКИ В УКРАЇНІ

12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес;

фінансове право; інформаційне право

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національній академії внутрішніх справ України

Науковий керівник: | доктор юридичних наук, професор,

Калюжний Ростислав Андрійович,

Національна академії внутрішніх справ України,

начальник кафедри теорії держави та права

Офіційні опоненти: |

доктор юридичних наук, старший науковий співробітник,

Копан Олексій Володимирович,

Міжвідомчий науково-дослідний центр з проблем боротьби з організованою злочинністю (Національна академія внутрішніх справ України), головний науковий співробітник;

кандидат юридичних наук,

Люблін Віталій Давидович, юридичний факультет Львівського університету бізнесу і права, декан

Провідна установа: | Харківський національний університет внутрішніх справ, кафедра адміністративного права й адміністративної діяльності ОВС, МВС України (м. Харків)

Захист відбудеться 15 лютого 2006 р. о 1400 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .007.03 в Національній академії внутрішніх справ України (03035, м. Київ - 35, Солом’янська пл., 1)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії внутрішніх справ України (03035, м. Київ – 35, Солом’янська пл., 1)

Автореферат розісланий “12 січня 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Є.Д. Лук’янчиков

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. З початком третього тисячоліття відбувається усвідомлення нових реалій суспільного життя, надання пріоритету у внутрішній і зовнішній політиці держави меті інтеграції України до Європейського Союзу, гарантування власної безпеки, здійснення політики забезпечення безпеки громадян, що зумовлює вступ України в якісно новий етап розвитку.

Проблема безпеки на початку ХХІ століття набула універсального змісту. Це обумовлено тим, що в кінці XX століття концепція національної безпеки зазнала істотних змін. Окрім традиційної військової та військово-політичної сфери, вона поширилася на сферу соціальних, економічних, правових, культурних, екологічних та інших відносин.

Поняття безпеки за останні роки розширилося і набуло більш гуманістичного, націленого на людину, характеру. Нова парадигма безпеки людини має два основних аспекти: захист від хронічних загроз, таких, як голод, епідемії і репресії, та захист від раптових і згубних катаклізмів, що порушують плин повсякденного життя.

Стан справ щодо безпеки життя та діяльності людини корелює із загальним соціально-економічним статусом держави. За індексом людського розвитку, який є інтегральним показником ООН, Україна посідає 80 місце серед країн світу.

Техногенна безпека (надалі ТБ), поряд з політичною, воєнною, економічною, інформаційною та іншими видами безпеки, залишається одним з важливих складових елементів національної безпеки України, а її забезпечення – важливим аспектом діяльності держави у цьому напрямку.

Кожен рік в Україні в середньому виникає 237 надзвичайних ситуацій (надалі НС) техногенного характеру. За 1997-2004 роки на території України виникло 1900 НС техногенного характеру, які відзначались високим показником загиблих і травмованих, щорічно змінюються обсяги збитків від них. Найвищий рівень збитків зареєстрований у 2000 році – близько 120 млн. грн., найменший – у 1998, 1999, 2004 роках – близько 25 млн. гривень.

Незважаючи на важливість і практичну значимість проблем забезпечення ТБ, у юридичній науці майже немає спеціальних досліджень з цих питань. Наукові роботи присвячені дослідженням таких видів безпеки, як пожежна, транспортна, радіаційна, які є складовими ТБ. Та саме ТБ не була об’єктом комплексного наукового дослідження.

Таке становище змушує постійно шукати нові, більш досконалі шляхи та способи запобігання НС, зниження кількісних і якісних показників збитків від них, у тому числі й шляхом проведення наукових досліджень процесу правового регулювання суспільних відносин, що складаються у даній сфері.

Автор у своєму дослідженні спирався на роботи російських вчених, а саме: Д.М. Бахраха, І.І. Веремеєнка, М.І. Єропкіна, Ю.М. Козлова, О.П. Коренєва, В.В. Лазарєва, Л.Л. Попова, О.В. Серьогіна, В.Д. Сорокіна, і вітчизняних: В.Б. Авер’янова, О.М. Бандурки, О.К. Безсмертного, Ю.П. Битяка, В.О. Глушкова, І.П. Голосніченка, Р.А. Калюжного, Д.П. Калаянова, А.П. Клюшниченка, А.Т. Комзюка, М.Й. Коржанського, М.І. Мельника, Н.Р. Нижник, В.І. Олефіра, О.І. Остапенка, В.М. Плішкіна, В.І Шакуна, М.Я. Швеця та ін.

Дослідити проблеми адміністративної відповідальності у сфері ТБ допомогли роботи П.А. Вороб’я, С.Т. Гончарука, Є.В. Додіна, Л.В. Коваля, В.К. Колпакова, Д.М. Лук’янця, В.П. П’єткова, В.К. Шкарупи та інших вчених, які представляють різні галузі правової науки.

Безпосередньо проблеми адміністративно-правового забезпечення пожежної, транспортної та інших видів безпек як складових техногенної безпеки було розглянуто у роботах Ю.І. Аболенцева, І.А. Бірюкова, М.М. Брушлінського, В.М. Гаврилея, Ю.М. Глуховенка, П.П. Гусєва, В.А. Доманського, О.В. Копана, В.Д. Любліна, В.М. Медведєва, А.К. Мінєєва, Б.Е. Касимова, І.Ф. Кімстача, В.Й. Развадовського, П.С. Савельєва, В.Л. Семікова, М.В. Удода та ін.

Водночас комплексне дослідження особливостей адміністративно-правового регулювання суспільних відносин, що складаються у сфері забезпечення ТБ, поки що не проводилось. Недостатня теоретична розробленість зазначених питань і необхідність наукового забезпечення діяльності суб’єктів правотворчості у сфері ТБ вказують на актуальність обраної теми, зумовлюючи потребу у проведенні поглибленого наукового дослідження.

Ці обставини і визначили вибір теми, мету й задачі дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота спрямована на виконання основних положень Концепції адміністративної реформи в Україні, затвердженої Указом Президента України „Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні” від  липня  р. № 810/98; основних положень Концепції захисту населення і територій у разі загрози та виникнення надзвичайних ситуацій, затвердженої Указом Президента України „Про Концепцію захисту населення і територій у разі загрози та виникнення надзвичайних ситуацій” від  березня  р. № /99; Програми запобігання та реагування на надзвичайні ситуації техногенного і природного характеру на 2000-2005 р.р., затвердженої Постановою Кабінету Міністрів від  серпня  р. № ; Програми діяльності Кабінету Міністрів „Назустріч людям”, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів від  лютого р. № 

Проведене дослідження передбачене Програмою розвитку системи освіти та наукової діяльності навчальних закладів і навчально-методичних установ МНС України на 2003-2008 р.р.; перспективним Планом наукових досліджень Національної академії внутрішніх справ України на період 2005-2007 р.р.; знаходиться у безпосередньому зв’язку з пріоритетними напрямками наукових досліджень Черкаського інституту пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля на 2003-2008 р.р.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у вдосконаленні правового регулювання відносин, пов’язаних із забезпеченням техногенної безпеки в Україні шляхом внесення пропозицій і надання рекомендацій.

Досягнення зазначеної мети вимагає вирішення таких завдань:

-

-

-

-

-

-

-

-

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що складаються при забезпеченні техногенної безпеки в Україні.

Предметом дослідження є вітчизняне адміністративне законодавство та законодавство зарубіжних країн, яке регулює суспільні відносини у сфері забезпечення техногенної безпеки, система наукових поглядів і розробок за обраною темою.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є сучасні загальнонаукові методи та прийоми пізнання, наукові концепції державного управління, адміністративного права та процесу, соціології тощо. У роботі використано діалектичний, структурно-функціональний, системно структурний, порівняльно-правовий, історичний та інші методи наукового пізнання, які дозволили врахувати всі взаємопов’язані питання, об’єктивно оцінити ефективність діяльності суб’єктів забезпечення ТБ та реалізувати можливості порівняльно-правового, конкретно-соціологічного, логічного аналізів.

Діалектичний метод використано під час дослідження змісту загального поняття безпека та пов’язаних з ним визначень (р.1 п.1.1.), змісту складових механізму адміністративно-правового регулювання у сфері забезпечення техногенної безпеки (р.2 п. 2.1). Структурно-логічний – застосовувався для визначення ознак суб’єктів системи забезпечення техногенної безпеки (р.2 п.2.2). Логіко-юридичний – дозволив здійснити дослідження форм та методів регулювання у сфері забезпечення техногенної безпеки, заходів запобігання й адміністративного припинення адміністративних правопорушень у сфері забезпечення техногенної безпеки (р.3 п.3.1, п 3.2). Соціологічні методи (спостереження, анкетування тощо) застосовано при збиранні й аналізі інформації, виробленні пропозицій щодо вдосконалення адміністративно-правового регулювання у сфері забезпечення техногенної безпеки.

Емпіричну базу дослідження склали статистичні й аналітичні матеріали МНС України, НАН України про стан техногенної та природної безпеки в Україні, аналіз законодавства та нормотворчої діяльності органів законодавчої, виконавчої, судової влади та органів місцевого самоврядування щодо забезпечення техногенної безпеки в Україні. Для виявлення проблемних питань проводилося анкетування 401 працівника МНС та державних службовців, які безпосередньо брали участь у запобіганні та ліквідації НС техногенного характеру.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є першим у вітчизняній правовій літературі монографічним дослідженням адміністративно-правових проблем забезпечення техногенної безпеки в Україні.

У результаті проведеного дослідження автором сформульовано низку нових теоретичних положень і висновків, які розширюють наукове уявлення про систему заходів щодо забезпечення техногенної безпеки в Україні.

До найбільш істотних з них, що складають новизну належать:

уперше:–

узгоджено між собою і зіставлено з більш загальними правовими поняттями поняття: „безпека”, „національна безпека”, „громадська безпека”, „техногенна безпека”, „забезпечення техногенної безпеки”, запропоновано нове визначення техногенно-безпечного стану;–

сформульовано поняття й обґрунтовано системний характер забезпечення техногенної безпеки. Виявлено об’єктивний взаємозв’язок між системою забезпечення техногенної безпеки, системою захисту населення і територій від НС та системою забезпечення національної безпеки;–

дано характеристику техногенно-безпечного режиму як комплексного правового режиму, встановленого й забезпеченого нормами різних галузей права;–

визначено ознаки системи суб’єктів забезпечення ТБ;–

визначено тенденції розвитку суспільних відносин у сфері забезпечення ТБ, а саме: інтегрування системи забезпечення ТБ у систему цивільного захисту населення;

удосконалено:–

поняття та юридичну характеристику надзвичайної ситуації;–

правове регулювання діяльності суб’єктів у сфері забезпечення ТБ;–

систему складових механізму адміністративно-правового регулювання у сфері забезпечення ТБ за умов функціонування відповідного адміністративно-правового режиму;

набули подальшого розвитку:–

теоретичні засади взаємодії суб’єктів системи забезпечення ТБ;–

положення щодо вирішення проблем удосконалення правових і організаційних форм та методів адміністративно-правового регулювання у сфері забезпечення ТБ;–

поняття адміністративного проступку і адміністративної відповідальності за порушення правил та вимог у сфері забезпечення ТБ. Обґрунтовані пропозиції щодо уточнення підстав й удосконалення порядку притягнення до такої відповідальності.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що на основі викладених розробок розширені наукові знання щодо запобігання НС техногенного характеру. Їх положення використовуються на практиці для профілактичної діяльності щодо запобігання НС техногенного характеру. Зокрема, сформульовані положення, висновки, рекомендації та пропозиції використовуються:

– у науково-дослідній сфері – для подальшої наукової розробки проблем удосконалення правового регулювання діяльності суб’єктів системи цивільного захисту населення та територій від НС техногенного характеру;

– у законотворчій діяльності – для вдосконалення механізму нормативно-правового регулювання правовідносин спрямованих на запобігання НС техногенного характеру (акт впровадження ГУ МНС України в Черкаській області від 25.08.05 р., акт впровадження ЧІПБ МНС України від 31.08.05 р.);

– у навчальному процесі – при викладанні навчальних дисциплін „Управління в діяльності органів Державної пожежної охорони”, „Правові основи в діяльності працівників служби цивільного захисту”, „Безпека життєдіяльності” Львівського та Черкаського інститутів пожежної безпеки МНС України (акти впровадження від 30.08.05 р., від 31.08.05 р.).

– у практично-методичному плані – для розробки навчально-методичних посібників, курсів лекцій тощо. Автор брав участь у дослідженні проблем адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері техногенної безпеки, підготовці методичних рекомендацій та навчального посібника для органів державного пожежного нагляду. Результати дослідження використовуються у практичній діяльності Державної інспекції цивільного захисту та техногенної безпеки МНС України (акт впровадження від 31.08.05 р), Головному управлінні Міністерства України з надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи в Черкаській області (акт впровадження від 25.08.05 р.).

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею. Теоретичні висновки і результати дисертаційного дослідження отримані на підставі особистих досліджень автора. У співавторстві підготовлено тези наукового повідомлення „Пожарная безопасность как составляющий элемент безопасности жизнедеятельности”, де співавтором (Дивень В.І.) було надано допомогу в пошуку частини емпіричного матеріалу та його теоретичному аналізі.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дослідження обговорені й схвалені на засіданні кафедр адміністративної діяльності Національної академії внутрішніх справ МВС України, управління та економіки Черкаського інституту пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля МНС України, науково-практичних конференціях: „Чрезвычайные ситуации: предупреждение и ликвидация” (м. Минск,  р.), „Актуальні проблеми цивільного захисту” (м. Київ, ), „Проблеми захисту прав людини і громадянина в умовах розбудови громадянського суспільства в Україні” (м. Київ,  р.), „Управління адміністративно-політичною діяльністю у сфері захисту прав і свобод громадян та забезпечення правопорядку” (м. Одеса,  р.) та ін.

Матеріали дисертації використовуються у навчально-виховному процесі Черкаського і Львівського інститутів пожежної безпеки МНС України при викладанні навчальних дисциплін „Управління в діяльності органів державної пожежної охорони”, „Правові основи в діяльності працівників служби цивільного захисту”, „Безпека життєдіяльності”.

Публікації. Основні теоретичні положення і висновки дисертаційного дослідження дістали відображення у навчальному посібнику та 14 наукових публікаціях, з яких 7 опубліковано у фахових виданнях, затверджених ВАК України, 7 – у збірниках матеріалів науково-практичних конференцій.

Структура дисертації обумовлена її метою та поставленими завданнями. Вона складається зі вступу, трьох розділів, семи підрозділів, висновків, списку літератури (366 найменувань) на 32 сторінках і 10 додатків на 21 сторінці. Загальний обсяг дисертації становить 246 сторінок, з яких 193 – основний зміст.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано вибір та актуальність обраної теми дослідження, ступінь її наукової розробленості, зв’язок з науковими планами та програмами, визначено мету і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукову новизну отриманих результатів, особистий внесок здобувача для їх отримання, апробація результатів дисертації та публікації, структура й повний обсяг роботи.

Розділ перший – „Загальнотеоретичні засади адміністративно-правового забезпечення техногенної безпеки” присвячений теоретичному дослідженню поняття „техногенна безпека” як правової категорії, сутності її забезпечення і складається з двох підрозділів.

Підрозділ 1.1 „Поняття техногенної безпеки”, де досліджено загально-теоретичні та методологічні проблеми щодо визначення категорії „техногенна безпека”, її складових. Із застосуванням логіко-семантичного методу автор розглянув співвідношення національна, громадська, техногенна безпеки та виробив відповідний понятійний апарат.

Дослідження наведених у науковій літературі варіантів визначення поняття „безпека” дало змогу одержати уточнене універсальне поняття, яке може бути використане при розробці понять, що характеризують техногенну, природну безпеку чи будь-який інший вид безпечного стану. На думку автора, безпеку, безпечний стан слід розглядати як стан, при якому об’єктивно відсутні або виключаються джерела небезпеки, а при їхній наявності або виникненні виключається можливість заподіяння від них шкоди інтересам особи, суспільства і держави.

Одним із видів безпеки є техногенна безпека, особливості визначення якої були проаналізовані дисертантом з огляду на різноманітне закріплення терміна в законодавстві та наукових джерелах. На основі узагальнення цих особливостей було виокремлено декілька підходів:

· перший – пов’язаний з тим, що сутність ТБ вбачається у відсутності реальних та потенційних загроз виникнення НС техногенного характеру;

· другий – визначає загрозу виникнення НС техногенного характеру внаслідок виникнення надзвичайної події;

· третій – визначає класифікацію джерел виникнення надзвичайної події техногенного характеру на об’єктивні, виникнення яких не залежить від волі й бажання людей (внаслідок стихійних лих, землетрусів, повеней, і т.п.) та суб’єктивні, що виникають в результаті діяльності людини у пожежній, транспортній, хімічній, промисловій, радіаційній, гідродинамічній сферах.

Таким чином, поняття „техногенна безпека” пропонується визначити як стан захищеності населення, території, об’єктів від НС техногенного характеру, при якому забезпечується своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз, а при їх наявності або виникненні виключається можливість заподіяння шкоди від них.

Дослідження етимології поняття „надзвичайна ситуація” як загрози техногенно безпечному стану показало, що воно до недавнього часу практично не вживалося. А аналіз законодавчих та відомчих нормативних актів вказує на різноманітні його трактування.

З метою відпрацювання загально-юридичного розуміння даної категорії було проведено теоретичний аналіз даного явища, дана характеристика його ознак.

Спираючись на проведений аналіз, запропоновано визначити надзвичайну ситуацію як порушення нормальних умов життя і діяльності людей на об’єкті або території спричинене надзвичайною подією техногенного, природного, соціально-політичного, воєнного характеру, вражаючі фактори і вторинні прояви яких призвели (можуть призвести) до неможливості проживання населення на території чи об’єкті, спричинили (можуть спричинити) загибель людей та (або) призвести до значних матеріальних втрат.

У підрозділі 1.2 „Сутність забезпечення техногенної безпеки” досліджено теоретичні аспекти поняття „забезпечення техногенної безпеки”, охарактеризовано процес запобігання НС техногенного характеру як складової забезпечення ТБ.

Закон України „Про основи національної безпеки” визначає мету забезпечення національної безпеки як захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам. Визначена мета цілком збігається із метою забезпечення ТБ як складової національної безпеки. Сукупність суб’єктів об’єднаних метою забезпечення ТБ автор пропонує визначити як систему забезпечення ТБ.

Відповідно до системи забезпечення розробляється система правових норм, що регулюють відносини в сфері забезпечення ТБ, визначаються основні напрямки діяльності органів державної влади і управління в даній сфері, формуються або реорганізовуються органи забезпечення безпеки і механізм контролю і нагляду за їх діяльністю.

Для характеристики забезпечення ТБ, для визначення ступеня досягнення мети цієї діяльності обов’язковим є виділення загроз.

Автор пропонує класифікацію загроз за такими критеріями: відповідно до ймовірності реалізації (потенційні та реальні), за розташуванням (внутрішні, зовнішні), за ставленням до людської діяльності (об’єктивні, суб’єктивні), за наслідками (загальні, локальні, індивідуальні).

Таким чином, під забезпеченням ТБ дисертант пропонує розуміти соціальний процес, що представляє собою діяльність суб’єктів суспільних відносин з розробки і (або) реалізації заходів з метою створення і збереження умов, при яких відсутні джерела небезпеки, а за їх наявності або виникнення, запобігається завдання шкоди інтересам особи, навколишньому середовищу, колективним об’єднанням, суспільству і державі.

Досягнення і збереження високого рівня ТБ забезпечується розробленням системи визначення джерел техногенної небезпеки, спрямованої на встановлення допустимого ризику виникнення НС, і системи запобігання виникненню НС техногенного характеру, режими діяльності якої поділяються на: режим повсякденної діяльності, підвищеної готовності, надзвичайної ситуації, надзвичайного стану.

Другий розділ – „Механізм адміністративно-правового регулювання правовідносин у сфері забезпечення техногенної безпеки” передбачає розгляд поняття, змісту, предмету механізму адміністративно-правового регулювання у сфері забезпечення ТБ, визначення ознак та системоутворюючих чинників суб’єктів системи забезпечення ТБ, правових аспектів взаємодії відповідних суб’єктів.

У підрозділі 2.1 „Поняття механізму адміністративно-правового регулювання правовідносин у сфері забезпечення техногенної безпеки” за допомогою системного аналізу досліджується механізм адміністративно-правового регулювання суспільних відносин у сфері забезпечення ТБ.

На основі аналізу всіх складників правового регулювання нормативно-правових актів у сфері забезпечення ТБ побудована ієрархічна система нормативно-правових актів за юридичною силою.

На основі системного аналізу автор прийшов до висновку що: під механізмом правового регулювання розуміють взяту у єдності усю сукупність правових засобів, за допомогою яких забезпечується правовий вплив на суспільні відносини. Основними системоутворюючими ознаки відповідного механізму є:

1. Єдність системи стосовно середовища (цілісність) і різноманіття зв’язків із середовищем, характер яких робить її підсистемою іншої, більш складної системи.

2. Наявність у системі не менше двох компонентів, що взаємодіють між собою.

3. Інтегрування компонентів системи, у результаті чого, ціле (система) забезпечується такими властивостями і характеристиками, що відсутні в окремо узятих її складових, тобто наявність у системи інтегративних якостей.

4. Наявність усередині системи протиріч, які виступають рушійною силою її саморозвитку, що породжуює необхідність самоврядування, цілеспрямованого впливу однієї підсистеми (керуючої) на іншу (керовану).

Предметом правового регулювання є найважливіші для держави, об’єднань людей і конкретних осіб суспільні відносини, що об’єктивно потребують юридичного регулювання і піддаються йому. До вищезгаданих відносин автор відносить і правовідносини, які виникають при забезпеченні ТБ, адміністративно-правове регулювання яких здійснюється за допомогою дозволу, зобов’язання, заборони.

До елементів механізму адміністративно-правового регулювання у сфері забезпечення ТБ автор відносить: норми права, правові відносини, акти реалізації прав і обов’язків. Регулятором суспільних відносин, що складаються у сфері забезпечення ТБ, виступає право.

Отже під механізмом правового регулювання правовідносин при забезпеченні ТБ слід розуміти комплекс спеціальних заходів, засобів і способів, що мають юридичний зміст і націлені на регулювання механізму управління в системі забезпечення ТБ в Україні.

У підрозділі 2.2 „Загальна характеристика суб’єктів системи забезпечення техногенної безпеки” здійснюється аналіз суб’єктів, на яких покладається забезпечення ТБ. Системно-функціональний аналіз, що використовується в даному дослідженні, полягає не просто в аналізі деяких систем, а в детальному дослідженні адміністративно-політичних зв’язків у системі забезпечення ТБ, які дослідник відповідно до своїх завдань визначає як взаємозалежну сукупність органів. До цих органів автор відносить наступні суб’єкти: а) держава у вигляді уповноважених органів, б) громадські організації і в) громадяни.

До притаманних ознак суб’єкта забезпечення ТБ автор відносить: 1) наявність певної організаційно-правової форми; 2) певну структурну відокремленість суб’єкта, порядок утворення, діяльність, реорганізацію, ліквідацію. 3) зовнішню відокремленість, що характеризується наявністю системоутворюючих ознак: юридично відокремлене і закріплене майно, самостійний баланс, статутні документи та ін. 4) наявність державно-владних повноважень, визначених відповідним нормативним актом про цей орган.

Відповідно до визначених ознак автор відносить до суб’єкта забезпечення ТБ організаційно відокремлену складову систему державних органів (їх посадових та службових осіб), що мають державно-владні, розпорядчі, організаційні повноваження щодо здійснення завдань та розпорядчих функцій державної політики у сфері забезпечення ТБ.

Відповідно до поставлених завдань автор розглядає державну систему забезпечення ТБ і громадську. Оскільки забезпечення ТБ є невід’ємною частиною державної діяльності, основним суб’єктом цієї діяльності є державна система, яку сьогодні в державі складають суб’єкти, що входять до єдиної системи запобігання НС техногенного характеру. Вона має чотири рівні (територіальні підсиcтеми): загальнодержавний, регіональний, місцевий та об’єктовий – та функціональні підсистеми, які створюються міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади і спрямовані на запобігання НС техногенного характеру та захист населення і територій від їх наслідків.

У той же час автор вказує на відсутність в державі чіткої структури громадської системи забезпечення ТБ, з визначенням її структури, порядком формування та професійної підготовки.

У цьому зв’язку в роботі пропонується створення єдиної державної системи добровільних громадських формувань із забезпечення ТБ шляхом об’єднання існуючих формувань, у сферах, які є складовими ТБ.

У підрозділі 2.3 „Адміністративно-правові засади взаємодії суб’єктів системи забезпечення техногенної безпеки” визначається організація взаємодії суб’єктів системи забезпечення техногенної безпеки.

Взаємодія при забезпеченні ТБ визначається як інтегруючий фактор, за допомогою якого відбувається об’єднання зусиль різних суб’єктів системи забезпечення ТБ в єдину сукупність, найбільш придатну для досягнення загальної мети. Взаємодія у сфері забезпеченні ТБ повинна будуватися на основі відносин самостійності, субординації, урахування територіального і галузевого принципів управління, забезпечення належної погодженості всіх координуючих елементів (організація, планування, контроль), які складають систему управління.

У зв’язку з вищевикладеним зазначається, що організація взаємодії в розглянутій сфері пронизує весь процес забезпечення ТБ, усі найважливіші елементи управляючого впливу суб’єктів забезпечення ТБ, являючи собою таку категорію, що органічно пов’язана з цілями і задачами системи забезпечення ТБ, її ефективним функціонуванням, і знаходить своє кінцеве вираження в охороні життя, здоров’я, власності громадян та держави від НС техногенного характеру.

У дослідженні здійснено умовний поділ взаємодії у сфері забезпечення техногенної безпеки на короткотермінову і довгочасну. Короткотермінова, як правило, відбувається у зв’язку з виконанням будь-якого конкретного завдання щодо забезпечення ТБ. Довгочасна – при систематичному, узгодженому використанні сил і засобів суб’єктів взаємодії в процесі вирішення спільних комплексних завдань.

Важливим фактором, який впливає на забезпечення ефективності даної системи, виступає її надійність, що включає такі параметри: безвідмовність, безпомилковість, довговічність, дублювання та резервування.

Взаємодія суб’єктів забезпечення ТБ залежно від масштабів може бути територіальною, а залежно від об’єктів взаємодії – внутрішньою і зовнішньою. За видами може бути виражена у формі: а) співробітництва – при повному або частковому збігу інтересів і цілей сторін; б) конфліктної взаємодії – при більшій або меншій розбіжності інтересів і цілей сторін; в) змішаної взаємодії – якщо інтереси і мета сторін в одних питаннях збігаються, а в інших розходяться. По організаційних підставах поділяється на: а) субординаційні; б) координаційні; в) реординаційні.

Територіальну взаємодію суб’єктів системи забезпечення ТБ, відповідно до існуючого адміністративно-територіального поділу держави, а також специфіки розглянутих органів, можна поділити на: 1) загальнодержавну; 2) обласну; 3) міську; 4) об’єктову.

Таким чином, автор пропонує під взаємодією суб’єктів системи забезпечення ТБ з іншими суб’єктами, діяльність яких спрямована на забезпечення ТБ України, розуміти необхідну спільну діяльність, що здійснюється на основі законних та підзаконних нормативно-правових актів в конкретних організаційних формах, узгоджену за метою, місцем та часом і спрямовану на забезпечення якісного та ефективного виконання покладених на них завдань з метою забезпечення ТБ в Україні.

На основі проведенного аналізу автор пропонує розробку та затвердження двосторонніх інструкцій щодо координації взаємодії суб’єктів системи забезпечення ТБ при проведенні заходів щодо запобігання НС техногенного характеру, які б визначали конкретні обов’язки суб’єктів взаємодії щодо здійснення відповідних заходів.

Третій розділ – „Регулювання правовідносин у сфері забезпечення техногенної безпеки адміністративно-правовими засобами” передбачає розгляд форм та методів регулювання правовідносин у сфері забезпечення ТБ. У розділі досліджено понятійний апарат адміністративного права, що характеризує державний примус як засіб забезпечення належної поведінки учасників суспільних відносин у сфері забезпечення ТБ.

У підрозділі 3.1 „Форми і методи адміністративно-правового регулювання правовідносин у сфері забезпечення техногенної безпеки” розглянуто форми і методи правового впливу на суспільні відносини у сфері забезпечення ТБ.

У результаті комплексного аналізу форм та методів діяльності суб’єктів забезпечення ТБ зроблено висновок, що вони притаманні в основному державній системі забезпечення ТБ і визначаються залежно від компетенції суб’єктів цієї діяльності.

У числі адміністративно-правових форм у роботі названі: а) створення та видання нормативно-правових актів, що складають систему законодавства у сфері запобігання НС техногенного характеру; б) створення та видання нормативних й індивідуальних актів управління; в) установлення відповідного техногенно-безпечного режиму для окремих об’єктів, територій, місцевостей; г) законодавче визначення компетенції органів державного нагляду у сфері ТБ; д) ліцензування послуг і сертифікації виробів техногенно небезпечного призначення; е) застосування заходів примусу у випадку порушення правил і вимог у сфері забезпечення ТБ.

Під неправовими формами автор розуміє:

а) здійснення організаційних заходів, спрямованих на забезпечення ТБ у тому числі на переконання суб’єктів системи забезпечення ТБ у необхідності додержання правил і вимог у сфері забезпечення ТБ;

б) здійснення матеріально-технічних дій, спрямованих на забезпечення діяльності суб’єктів системи забезпечення ТБ, а саме розробка документів попереднього планування дій щодо ліквідації НС, складання довідок, звітів, оглядів; технічне обслуговування і ремонт аварійної техніки й устаткування, систем індивідуального захисту; ведення статистичної звітності щодо НС та їх наслідків тощо.

У своїй діяльності державні органи використовують широкий спектр адміністративно-правових методів, які при їх правильному поєднанні з іншими соціальними, та технічними методами забезпечення ТБ дають змогу утримувати техногенно безпечний стан на прийнятному рівні.

У підрозділі 3.2 „Адміністративна відповідальність за правопорушення у сфері забезпечення техногенної безпеки” досліджені терміни й поняття адміністративного права, що характеризують державний примус як засіб забезпечення належної поведінки учасників суспільних відносин у сфері забезпечення ТБ, а також зроблено спробу вирішити проблемні питання адміністративної відповідальності за порушення правил і вимог у сфері забезпечення ТБ.

При цьому автор визначив, що адміністративний примус у сфері забезпечення ТБ – це різновид державного примусу, який застосовується уповноваженим державним органом до суб’єктів адміністративних правовідносин з метою дотримання встановленого техногенно безпечного режиму.

Підкреслено, що заходи адміністративного примусу, які застосовуються уповноваженими державними органами у сфері забезпечення ТБ, як і всі інші заходи адміністративного примусу, поділяються на адміністративно-попереджувальні, адміністративного припинення й адміністративної відповідальності.

Зазначено, що у КУпАП законодавець не дає визначення адміністративної відповідальності. Пропонується адміністративну відповідальність розуміти як суб’єктивний юридичний обов’язок особи, що визнана винною у вчиненні адміністративного проступку, перетерпіти передбачені законом негативні правові наслідки у вигляді адміністративних стягнень.

Автор дійшов висновку, що адміністративний проступок у сфері забезпечення ТБ слід розглядати як вчинене винною фізичною особою антигромадське діяння, що посягає на врегульовані законодавством суспільні відносини спрямовані на забезпечення ТБ і за яке законом передбачене адміністративне стягнення.

Далі автор обґрунтовує необхідність відпрацювання механізму реалізації адміністративної відповідальності юридичних осіб за правопорушення у всіх сферах, що є складовими ТБ, а також введення адміністративної відповідальності посадових осіб, на яких покладено виконання організаційно-правових, матеріально-технічних дій, за бездіяльність у разі виникнення НС техногенного характеру.

ВИСНОВКИ

Проведене комплексне дослідження проблем адміністративно-правового регулювання правовідносин у сфері забезпечення техногенної безпеки в Україні дозволяє зробити висновки і сформулювати пропозиції щодо вдосконалення цієї діяльності:

1) захист населення, об’єктів економіки, національного надбання від згубного впливу надзвичайних ситуацій техногенного, природного або іншого характеру є невід’ємною складовою системи забезпечення національної безпеки України. Забезпечення належного захисту громадян і в цілому суспільства від факторів, які породжують небезпечні явища техногенного характеру, неможливе без їх належного правового забезпечення та регулювання;

2) аналіз юридичної термінології, яка використовується у сфері національної, техногенно-природної безпеки дозволяє визначити поняття ТБ як стан захищеності населення, території, об’єктів від надзвичайних ситуацій техногенного характеру, при якому забезпечується своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз, а при їх наявності або виникненні виключається можливість заподіяння шкоди від них;

3) техногенній небезпеці як виду небезпечного стану властива наявність двох критеріїв: потенційної та реальної загрози. Потенційною загрозою виступає можливість виникнення надзвичайної події, що являє собою сукупність умов і факторів, здатних викликати НС і наступне її поширення. Реальною загрозою виступає надзвичайна подія, яка виникла на визначеній території або об’єкті і розвиток якої може призвести до виникнення НС і наступного її поширення. Моментом переростання потенційної загрози в реальну є момент взаємодії загрозливих факторів в результаті діяльності людини або без неї. При цьому контроль за виникненням і розвитком надзвичайної події відсутній або втрачений в силу різних обставин. Зазначений процес через безконтрольність його розвитку і відсутність протидії може викликати НС, що є вираженням реальної складової техногенної небезпеки;

4) забезпечення ТБ є складовою частиною соціального процесу забезпечення національної безпеки і являє собою діяльність суб’єктів суспільних відносин з розробки і (або) реалізації заходів з метою створення і збереження умов, при яких відсутні джерела небезпеки, а за їх наявності або виникнення, запобігається завдання шкоди інтересам особи, навколишньому середовищу, колективним об’єднанням, суспільству і державі;

5) механізмом правового регулювання правовідносин при забезпеченні ТБ є комплекс спеціальних заходів, засобів і способів, що має юридичний зміст і націлений на управління системою забезпечення ТБ в Україні. Механізм адміністративно-правового регулювання при забезпеченні ТБ обумовлений рівнем розвитку і станом права і правопорядку у країні, правовою зрілістю держави і суспільства, ступенем розвитку правової свідомості і правової культури громадян. Дієвість механізму правового регулювання поряд з іншими факторами визначається рівнем правової підготовки суб’єктів системи забезпечення, їхньою дисциплінованістю і відповідальністю, а також стійкими навичками правового поводження в звичайних і екстремальних ситуаціях;

6) з метою запобігання та ліквідації надзвичайних ситуацій техногенного характеру в державі створена система суб’єктів забезпечення ТБ, яку складають державні інститути, що володіють відповідним правовим положенням – державна система, і громадські формування, об’єднання, громадяни – громадська система. Державна система забезпечення має чотири рівні: загальнодержавний, регіональний, місцевий та об’єктовий. У системі органів забезпечення ТБ провідне місце належить органам державного управління, підприємствам, організаціям і установам, що від імені держави в обсязі наданих повноваженні на основі наявних матеріальних, технічних трудових ресурсів організовують роботу з забезпечення ТБ на території, що обслуговується, у підвідомчій сфері діяльності, у відповідній галузі, на довірених об’єктах і несуть відповідальність за досягнення поставлених цілей у встановленому законом порядку;

7) під взаємодією суб’єктів забезпечення ТБ пропонується розуміти соціально необхідну, узгоджену за метою, місцем та часом спільну діяльність, що здійснюється на основі нормативно-правових актів, яка спрямована на запобігання НС техногенного характеру, підтримку високого рівня техногенної безпеки міст, населених пунктів і об’єктів господарського комплексу. З метою підвищення ефективності та вдосконалення правових засад взаємодії суб’єктів системи забезпечення ТБ, пропонується розробка двосторонніх інструкцій щодо взаємодії суб’єктів системи забезпечення ТБ при проведенні заходів щодо запобігання НС техногенного характеру;

8) діяльність державних і громадських систем забезпечення ТБ, виражається в різних взаємозалежних формах та методах, які застосовуються у різних випадках, виходячи з особливостей об’єктів забезпечення ТБ та компетенції суб’єкта. Обсяг компетенції, поряд з іншими елементами правового статусу, встановлює види і характер форм і методів, які використовуються для реалізації функцій і досягнення цілей і задач, що стоять перед конкретними суб’єктами забезпечення ТБ. Діяльність суб’єктів забезпечення ТБ спрямована на підтримку нормального функціонування різних підсистем забезпечення ТБ, на створення і збереження необхідного техногенно-безпечного режиму і носить виконавчо-розпорядчий, управлінський характер. Суспільні відносини, що складаються при цьому, регулюються й охороняються адміністративно-правовими нормами, дотримання яких, при необхідності, забезпечується державним примусом;

9) одним із видів адміністративного примусу є адміністративна відповідальності за правопорушення у сфері забезпечення ТБ. Адміністративну відповідальність можна розглядати в декількох аспектах: перспективному і ретроспективному. Об’єднання цих підходів дозволяє визначити адміністративну відповідальність за правопорушення, вчиненні в розглянутому колі суспільних відносин як обов’язок особи, визнаної винною у здійсненні адміністративного правопорушення у сфері забезпечення ТБ, перетерпіти встановлені адміністративним законодавством негативні правові наслідки з відшкодуванню шкоди, заподіяної даному колу суспільних відносин, виражену в застосуванні до нього уповноваженим органом або посадовою особою адміністративних стягнень і реалізовані за допомогою адміністративних правовідносин матеріального і процесуального характеру.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Засунько С.С. Адміністративно-юрисдикційна діяльність органів державного пожежного нагляду: Навч. посібник. – Черкаси: Відлуння – Плюс, 2003. – 108 с.

2. Засунько С.С. Форми і методи адміністративно-правового регулювання при забезпеченні пожежної безпеки в Україні // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ при НАВС України. – Вип. 3 – Львів, 2003. – С. 146–160.

3. Засунько С.С. Теоретичний аналіз поняття „пожежна безпека” // Міліція України. Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженні учених.–К., 2003. – № 21. – С. 6–15.

4. Засунько С.С. Адміністративна відповідальність за правопорушення у сфері пожежної безпеки // Держава і право. Випуск – 24, збірник наукових праць. – К., 2004. – С. 234 – 241.

5. Засунько С.С. Механізм правового регулювання суспільних відносин у сфері пожежної безпеки // Міліція України. Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженні учених. – К., 2004. – № 30. – С. 11–17.

6. Засунько С.С. Законодавче забезпечення техногенної та природної безпеки // Вісник Запорізького юридичного інституту. Вип. 3(28) – Запоріжжя, 2004. – С. 140–151.

7. Засунько С.С. Надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру: причини виникнення, класифікація та система запобігання // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України. Вип. 1 – Луганськ, 2005. – С. 119–125.

8. Засунько С.С. Теоретичний аналіз сутності забезпечення техногенної безпеки в Україні // Держава і право – Випуск 27, збірник наукових праць. – К., 2005. – С. 288–295.

9. Засунько С.С., Дивень В.И. Пожарная безопасность как составляющий элемент безопасности жизнедеятельности // Чрезвычайные ситуации: предупреждение и ликвидация: Материалы ІІ международной научно-практической конференции. – Минск: научно-исследовательский институт пожарной безопасности и проблем чрезвычайных ситуаций МЧС Республики Беларусь, 2003. – С. 36–38.

10. Засунько С.С. Правові аспекти забезпечення пожежної безпеки в Україні // Пожежна безпека: Матеріали VІ науково – практичної конференції. – Харків: Академія пожежної безпеки, 2003. – С. 345–347.

11. Засунько С.С. Теоретико-правовий аспект щодо забезпечення пожежної безпеки в Україні // Актуальні проблеми державотворення в умовах адміністративної реформи: Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції. – Запоріжжя: Запорізький юридичний інститут МВС України, 2003. – С. 94–97.

12. Засунько С.С. Механізм дії права в умовах надзвичайних ситуацій Актуальні проблеми цивільного захисту: Матеріали VІ всеукраїнської науково-практичної конференції рятувальників. – К.: Міністерство з надзвичайних ситуацій України, 2004. – С. 9–10.

13. Засунько С.С. Техногенна безпека як об’єкт адміністративно-правового регулювання // Управління адміністративно-політичною діяльністю у сфері захисту прав і свобод громадян та забезпечення правопорядку: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. – Одеса: Одеський юридичний інститут Національного університету внутрішніх справ, 2005. – С. 45–49.

14. Засунько С.С. Реализация прав человека в области техногенной безопасности // Чрезвычайные ситуации: предупреждение и ликвидация: Материалы ІІІ международной научно-практической конференции. – Минск: Научно-исследовательский институт пожарной безопасности и проблем чрезвычайных ситуаций МЧС Республики Беларусь, 2005. – С. 109–111.

15. Засунько С.С. Запобігання надзвичайним ситуаціям техногенного характеру як форма забезпечення техногенної безпеки // Проблеми захисту прав людини і громадянина в умовах розбудови громадянського суспільства в Україні: Матеріали науково-практичної конференції. – К.: Національна академія внутрішніх справ України,