МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

АНДРУСІВ АНДРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ

УДК 141.7:130.2”19/20”

СОЦІОАНТРОПОЛОГІЧНИЙ ДИСКУРС ФІЛОСОФІЇ ПОСТМОДЕРНУ

Спеціальність 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

ЛЬВІВ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі теорії та історії культури філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: | Мельник Володимир Петрович,

доктор філософських наук, професор,

декан філософського факультету,

завідувач кафедри теорії та історії культури

Львівського національного університету імені Івана Франка

Офіційні опоненти: | Мовчан Віра Серафимівна,

доктор філософських наук,

професор кафедри філософії

Дрогобицького державного педагогічного

університету імені Івана Франка

Маринюк Віктор Гнатович,

кандидат філософських наук,

доцент кафедри філософії та економіки

Львівського національного медичного

університету імені Данила Галицького

Провідна установа | Центр гуманітарної освіти НАН України (м. Київ)

Захист відбудеться 11 травня 2007 року о 12 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.02 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, ауд. 301.

Із дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розіслано “6” квітня 2007 року

Вчений секретар

спеціалізованої Вченої ради Д 35.051.02

кандидат філософських наук, доцент О. Б. Сінькевич

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження зумовлена труднощами у розумінні й інтерпретації феномену постмодернізму та достатньо суперечливими наслідками, що відбуваються у постмодерному суспільстві. Зокрема, в нинішніх поясненнях постмодерної глобалізації спостерігається переоцінка значення інтеграції світового співтовариства і недооцінка його плюралізації. Раніше дослідники дотримувалися думки, що світ можна звести під якусь загальну схему (суспільно-економічних формацій чи цивілізацій) і він стане гомогенним. Однак, як засвідчує сучасна наука, картина розвитку світового співтовариства значно складніша. Стає зрозуміло, що не лише у найближчій, а й у віддаленій перспективі ми матимемо справу із зростаючим різноманіттям світу. З одного боку поряд із теоріями постіндустріального, інформаційного суспільства вчені розробляють теорії трансформації, модернізації, постмодернізації, в яких усвідомлюють релятивність суспільних структур і способів життєдіяльності. З іншого трансформацію українського суспільства на сучасному етапі пояснюють таким категоріальним апаратом: “перехідне суспільство”, “традиційне”, “сучасне”, “капіталістичне”, “індустріальне”, “наздоганяючого розвитку”, “таке що модернізується”. Постмодерністське прагнення до переходу з позицій класичного антропоцентричного гуманізму на позицію універсального гуманізму, світоглядне розчарування і применшення значення досягнень епохи Просвітництва з його оптимістичною вірою у можливості раціоналізму в перебудові світу та розширення меж свободи діяльності й емансипації Духу, іронічно-скептичне ставлення до євроцентризму та етноцентризму загострили питання долі людини та її доцільної предметно-перетворювальної діяльності.

Скептичне відсторонення постмодернізму від настанови на перетворення світу та його раціоналізацію, заперечення ним ідеалу діяльної особи-творця поєднується зі змінами гносеологічної ситуації, що, по суті, заперечує легітимність суб’єкта пізнання і практичної діяльності. Тому цілком актуальною є потреба соціально-філософського аналізу проблем людини зокрема та українського суспільства в контексті постмодерної глобалізації, його ідентифікації за типом соціальності загалом. Важливо виробити нову методологію і понятійний інструментарій аналізу, які б дали змогу адекватніше виразити динаміку та своєрідність постмодерних трансформаційних процесів і в світі, і в Україні.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження становить складову тему науково-дослідної роботи кафедри теорії та історії культури філософського факультету “Українська духовна культура: особливості становлення та розвитку” (Державний реєстраційний номер 3Ф – 413Б), складову частину науково-дослідної програми “Громадянське суспільство як здійснення свободи: соціальний, релігійний та економічний виміри” (державний реєстраційний номер 0103U006795).

Мета дослідження – соціально-філософський аналіз проблеми людини в контексті “ситуації постмодерну”, а також виявлення закономірностей, тенденцій, пріоритетних цілей процесів постмодернізації, зокрема і в сучасному українському суспільстві.

Висунута мета передбачає різнобічний підхід до цієї проблеми, що реалізується у такій послідовності завдань:

· проаналізувати процес формування постмодернізму як змішання літератури, критики і філософії, звернувши при цьому особливу увагу на екзистенційний проект з’ясування особливостей буття людини у сучасному світі;

· розвинути і поглибити уявлення про теоретичні і соціальні витоки філософії постмодернізму, що містяться у філософсько-світоглядних і соціально-ідеологічних аспектах “антипсихіатрії”;

· здійснити цілісний аналіз і виявити філософсько-антропологічні виміри постмодернізму, виявити їх авторське бачення через критичне переосмислення домінуючих у сучасній соціально-філософській літературі логіко-раціоналістичних підходів;

· поглибити концептуальне розуміння процесу глобалізації сучасного світу та його вплив на українське суспільство і людину;

· з’ясувати особливості буття української людини, її ментальні ознаки у пострадянський період та в умовах сучасної глобалізації;

· окреслити ідеологічну стратегію державотворчого процесу з огляду на наявність діаметрально протилежних концепцій розвитку.

Об’єктом дослідження дисертаційної роботи є феномен постмодернізму як соціокультурне явище.

Предмет дослідження – постмодерністська інтерпретація соціоантропологічної проблематики у новочасній європейській культурі.

Методи дослідження. Вибір використаних методів зумовлений метою та завданнями дисертаційного дослідження, специфікою його об’єкта і предмета.

Застосування в роботі діяльнісного підходу має на меті розкрити культуру як світ людського буття, простір і час людської екзистенції в її варіативності й укоріненості у традиційні цінності з відкритістю до інноваційних змін.

Системно-структурний метод, використаний при аналізі постмодернізму як соціокультурного явища, дає змогу виявити сукупність чинників, що спричинили його становлення, а також структурні елементи й особливості, які в інтегрованій цілісності репрезентують постмодернізм як феномен сучасної культури.

Герменевтичний метод вивів на розуміння концептуальних засад і соціоантропологічних вимірів філософії постмодернізму.

У роботі використовуються також методи аналізу й синтезу, абстрагування, ідеалізації й аналогії та ін.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у проведенні соціально-філософського аналізу антропологічної проблематики у постмодерністському дискурсі. На основі теоретичного аналізу досліджуваної проблеми обґрунтовується, що:

· у постмодерністському дискурсі філософсько-антропологічна проблематика простежується насамперед через її екзистенційну означеність як “стан духу” з яскраво вираженим культурно-естетичним та психолого-ментальним виявом;

· позитивно-конструктивний соціально-філософський потенціал постмодерністських пошуків може бути інтерпретований як вираження нової ситуації, в котрій суспільство прагне сформувати продуктивні взаємозв’язки традицій та інновацій як основи збереження і розвитку соціокультурних систем, що дає змогу віднайти нові підходи і методи подолання тенденції домінування технократично-інноваційної складової цивілізаційних змін із пошуком інноваційного потенціалу в межах існуючих традицій;

· здійснено системний аналіз ідейно-теоретичних джерел постмодернізму – концепцій екзистенціалізму, постструктуралізму та різних варіантів так званих шизоаналітичних проектів;

· набула подальшого розвитку ідея про те, що: а) у філософсько-антропологічній проблематиці постмодернізму виявляється негативно-ігноративне ставлення до теоретичних рефлексій стосовно сутності людини та її раціоналістичних способів організації життєдіяльності; б) феномен людини розглядається в постмодерністському дискурсі крізь призму неструктурованої соціокультурної життєвої практики людини, в якій губляться означеності актуально-предметної присутності людини і декларується позаперсоналістський факт її наявності як “стану духу” й означень; в) постмодерністська культурницька практика у своїй основі здійснює своєрідний поворот у філософії до постметафізики та постраціональності, стимулює деконструктивістські процеси в осмисленні світу та в гуманістично-оптимістичних моделях майбутнього, прагне знівелювати і заперечити філософсько-теоретичні рефлексії, засновані на обґрунтованих принципах і понятєво-категоріальних конструктах;

· виокремлено новочасні трансформації постмодернізму, які певною мірою зумовлені прагненням подолати ознаки кризи “ідентифікації”, характеризуються відмовою від радикально-абсолютного елімінування означуваного у текстовій семантиці та зміщенням акцентів з текстологічної реальності на реальність комунікативну;

· розкрита важливість та актуальність переходу до нової методологічної парадигми, що ґрунтується на утвердженні підходу рівноцінності та синхронності різних культурницьких систем (принцип “і-і” на противагу “або-або”), яка оновлюється і розвивається за рахунок інтроінновацій в існуючі традиційні форми й асиміляційної переробки та переоформлення ідей і цінностей інших культурних систем;

· з’ясовано, що, оскільки в процесі глобалізації відбувається деструкція соціокультурної ідентичності, українське суспільство має зміцнювати як пріоритет націодержавницької політики свої етнонаціональні культурні традиції, поєднуючи їх з новими цінностями, породженими розвитком світової культури.

Теоретичне значення роботи. Матеріали та висновки дисертаційного дослідження поглиблюють розуміння сутності процесу постмодернізації, її впливу на соціально-економічні, політичні, соціокультурні перетворення загалом і в українському суспільстві зокрема, сприяють формуванню наукової методології осмислення постмодерних змін.

Практичне значення одержаних результатів. Отримані результати з досліджуваної проблеми можуть бути використані у викладанні навчальних курсів і спецкурсів із філософії, політології, культурології та соціології, застосовані в практиці розробки новочасних концепцій постмодернізації, для подальшого вивчення процесів постмодерної глобалізації у сучасному світі й українському суспільстві.

Особистий внесок здобувача. Здійснено спробу поглибленого соціально-філософського аналізу особливостей постмодерних трансформаційних змін на тлі світових глобалізаційних процесів. Внаслідок цього з’ясовано, що постмодерністська філософська практика постає не лише як деструкція європейського світогляду, а й як реконструкція його основоположних настанов стосовно проблем гуманізму, моральності, свободи. Опрацювання особливостей термінологічної, методологічної та соціально-філософської площин постмодерністських інтерпретацій класичних традицій дало змогу проаналізувати постмодерністське світовідчуття саме як соціокультурну практику й рефлексію на фундаментальні зміни у новітній історії ідей, які, приховуючи у своїй невизначеності вагомий гуманістичний потенціал, здатні суттєво розширити соціально-філософське розуміння сутності людського буття у сучасному світі.

Подання і розв’язання всього комплексу завдань дисертації здійснені самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації, її результати доповідались на теоретичних семінарах кафедри теорії та історії культури, спільному засіданні кафедр філософії і теорії та історії культури філософського факультету, а також на наукових конференціях, теоретичних і методологічних семінарах. Зокрема: на міжнародній науково-практичній конференції “Людинознавчі філософські читання: Гуманізм. Людина. Цінності” (Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, жовтень 2004 р.); звітних наукових конференціях Львівського національного університету імені Івана Франка (секція філософських наук; лютий 2003 р.; лютий 2004 р.; лютий 2005 р.); науковому семінарі кафедри філософії філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка (грудень 2005 р.).

Результати дисертаційного дослідження висвітлені у дев’яти наукових публікаціях – п’ятьох статтях і чотирьох тезах, з них чотири статті опубліковані у виданнях, зареєстрованих ВАК України як фахові.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів (восьми підрозділів), висновків, списку використаних джерел (189 найменувань). Загальний обсяг роботи становить 180 сторінок, з них 169 – основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, об’єкт, предмет, методологічні підходи й основні завдання дослідження, визначено наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, відображено апробацію положень, що виносяться на захист.

У першому розділі “Криза філософії доби модерну ті її критики” розкриваються базові теоретично-методологічні, соціально-філософські та культурно-історичні передумови концептуальних положень дисертації.

У першому підрозділі “Ступінь наукової розробки проблеми” розглянуті ґенеза та специфічні особливості феномену, який дістав назву “постмодернізм”, його філософсько-методологічний, культурологічний аналіз у працях зарубіжних і вітчизняних авторів.

Дослідження постмодерністських феноменів і практики перебувають у центрі активних обговорень наукових інтелектуальних спільнот. Проблематика “постмодернізму” вводиться у науковий обіг і активно розробляється у працях відомих філософів – Р. Інглгарта, П. Козловські, П. Віріліо, Дж. Ваттімо, Е. Гелнера, А. Гелена, А. Турена, Ж. Батая, Ж. Лакана, Ж. Бодрійара, В. Веми, Х. Кюнга, Б. Гроса, Д. Барта, І. Гасана, А. Крокера, Д. Кука, Б. Ямпольського, Ж.-Ф. Ліотара, Р. Рорті, Ж. Дельоза, Ю. Крістєвої, Ж. Дерріди. Не залишились осторонь цієї проблеми й українські вчені – О. Бурова, В. Горбатенко, С. Катаєв, В. Лічковах, В. Лук’янець, О. Соболь та ін.

Оригінальний аналітичний підхід до основних проблем, пов’язаних із постмодернізмом, подано у дослідженнях вітчизняних вчених – Є. Бистрицького, В. Козловського, С. Пролєєва, В. Малахова, В. Мовчан, В. Лук’янця, О. Соболь, М. Поповича, Я. Шранка, В. Ляха, А. Карася, О. Хоми, М. Мариновича.

Природа постмодернізму, особливості його трансформації активно дискутуються у літературознавстві (О. Забужко, С. Павличко, О. Пахльовська, Т. Гундорова, М. Зубрицька, В. Моринець, В. Поліщук, В. Агєєв, П. Іванишин, О. Галета), а також серед культурознавців та істориків (В. Скуратівський, О. Івашина, Л. Брюховецька, М. Стріха, А. Шкраб’юк, Т. Гаврилів, М. Ісаєвич, А. Заярнюк).

Узагальнюючи різноманітні погляди, можна стверджувати, що витоки постмодерністського способу мислення розпочинаються від епохи Нового часу та Просвітництва – часів структурування “модерної” картини світу й формування однієї з впливових парадигм в європейській історії ідеї – гранднаративу. Саме на етапі “модернізації” європейської цивілізації, який постав у другій половині ХІХ – початку ХХ ст., закладено підвалини новітнього соціокультурницького феномену – постмодернізму. Так, мистецькі “бунти” в Центральній Європі також стали важливою складовою культурного семіозу новітньої “постмодерної” парадигми.

На межі тисячоліть помітно зріс інтерес до дослідження своєрідних духовно-культурницьких чинників, який зумовлений їхньою роллю у постановці та вирішенні смисложиттєвих цілей цивілізаційного процесу, в зв’язку з чим суспільні процеси все відчутніше набувають вимірів соціокультурних. Проблеми трансформації сучасного суспільства, зокрема її соціокультурну спрямованість, досліджують вітчизняні вчені – О. Білорус, Є. Головаха, С. Катаєв, Д. Лук’яненко, В. Лук’янець, М. Михальченко, Ю. Павленко, О. Соболь, В. Тарасенко, а також зарубіжні – З. Голєнкова, К. Герпфер, Р. Інглгарт, М. Лапін, Л. Бєляєва, В. Цапф, А. Циганков, С. Гантінгтон та ін.

До наслідків глобалізації належить масштабне поширення й інтенсифікація зв’язків людей, різних культур, національних спільнот, цивілізацій. Внаслідок цього загострюється проблема ідентичності особи та суспільства. Глобалізація соціальних зв’язків виводить людей за межі певного культурного ареалу, прищеплює їм еталони інших культур. Значну увагу глобалізму та його впливу на соціокультурну ідентичність держав приділяють зарубіжні вчені: У. Бек, М. Бірюкова, О. Вебер, М. Кастельс, С. Перегудов, Н. Рогожина, Р. Шпорлюк та вітчизняні – В. Андрущенко, П. Гальчинський, Ф. Канак, В. Лобас, А. Карась, П. Кравченко, В. Лук’янець, В. Маринюк, О. Соболь, Т. Рудницька, В. Тарасенко та ін.

Ґрунтовний аналіз соціоантропологічної проблематики простежуємо у працях Д. Белла, К. Мангейма, Л. Сарджента, М. Дікерсона і Т. Фленейджена. На необхідності формування ідеології державотворення акцентують такі українські дослідники: О. Бабкіна, О. Білорус, С. Вовканич, І. Гавриленко, В Кремень, В. Ткаченко, М. Лук, І. Мигул, М. Михальченко, І. Пасько.

У другому підрозділі “Філософія життя про людину і соціум” зроблено спробу простежити процес виникнення характерного для кінця ХХ ст. змішання літератури, критики й філософії, яке отримало назву “постмодернізм”.

Констатується, що основним предметом дослідження є феномен проникнення в усі сфери гуманітарної думки (і навіть науково-природничої) – від філософії і психології до науково-критичної діяльності – суто художнього способу мислення, коли будь-який науковий аналіз починає оформлюватись за законами художньої творчості як “наратив”.

Теоретичною основою дослідження цього комплексу проблем стали концепції, розроблені головно в межах французького постструктуралізму такими його представниками, як Ж. Лакан, Ж. Дерріда, М. Фуко, Ж. Ф. Ліотар та ін. Залучення постструктуралістами для демонстрації своїх положень і постулатів, насамперед, літературного матеріалу, зумовило значну популярність їхніх ідей серед літературознавців і зродило феномен деконструктивізму, що у вузькому значенні є теорією літератури і специфічною практикою аналізу художніх творів, заснованих на загальнотеоретичних концепціях постструктуралізму.

Аналіз західного післявоєнного мистецтва (і визначення його як мистецтва постмодернізму), що відбувався в США і Західній Європі, але вже у сфері деконструктивістських уявлень, був осмислений передусім у Франції в працях Ж.-Ф. Ліотара і лише згодом отримав остаточне оформлення в дослідженнях американських вчених І. Гасана і М. Заварзаде. На основі цих досліджень і відбулося становлення специфічної філософії постмодернізму, що походила з переконання в існуванні єдиного постструктуралістсько-постмодерністського комплексу уявлень і настанов (В. Вельш, Ж. Бодрійар, Ф. Джеймсон й ін.). У зв’язку з цим постмодернізм почав осмислюватись як вираз “духу часу” в усіх сферах людської діяльності – мистецтві, соціології, науці, економіці, політиці тощо.

Поширення ідеї постмодернізму на сферу філософських дискусій (передусім завдяки працям Ж.-Ф. Ліотара) відбувається на тлі загального несприйняття основоположних принципів класичного філософування. Водночас генетично постмодерністські програми ґрунтуються на ідеях некласичного типу філософування і, зокрема, традиціях постструктуралізму, неомарксизму, феноменології, а також різних версіях так званого поетичного мислення, філософії діалогу та мовних ігор тощо.

Третій підрозділ “Проблема буття людини в екзистенційній філософії” присвячений розглядові соціально-антропологічного дискурсу екзистенціалізму, а також окремих положень феноменології, які визначили у певних суттєвих моментах його зміст і напрямки. Проаналізовано концепції Ж.-П. Сартра, М. Гайдегера й інших представників цього напряму, внаслідок чого завдання екзистенційної філософії формулюються як завдання прояснення буття суб’єкта. При цьому не звертається увага ні на зовнішньо-світові умови його появи й існування, ні на закони і норми його діяльності.

Автор доходить висновку, що з’ява такого виду напрямку засвідчує значну вартісну переорієнтацію західної філософії порівняно з попередньою раціоналістичною традицією, оскільки екзистенційно-антропологічна філософія висуває своїм завданням подолати так званий гносеологізм попередньої філософії й тим самим обґрунтувати нову життєву орієнтацію людини.

Занепокоєність, яка виникла у західній цивілізації від тотально домінуючого раціократизму (диктатури розуму) й абсолютизації універсальних форм організації життєдіяльності людини і суспільств, соціально-політичної детермінації, активізували екзистенційні шукання засобів та інструментів власне “людського в людині”, адекватних новій ситуації пізнавальних засобів і прийомів. На противагу традиційному філософському інструментарію та природничим наукам, на думку екзистенціалістів, світ адекватно осягається передусім завдяки “поетичному мисленню” з його асоціативністю, метафоричністю, образністю тощо.

Абсолютизація можливостей розуму з позиції екзистенційної критики веде до одномірного бачення світу, усунення з життєвого світу людської індивідуальності, вітальності, творчих поривань тощо – усього того, що власне, і становить неповторний внутрішній духовно-почуттєвий світ людської особистості. Саме тому екзистенціалізм зосереджує увагу на “децентралізації світу”, його інтерпретації у вигляді ієрархічно невпорядкованих об’єктів на противагу детерміністському світу з усталеними вартісними орієнтирами та конформістською психологією.

У дисертації наголошується на особливій ролі М. Гайдегера у визріванні та становленні постмодернізму в сучасному його вигляді. Насамперед це стосується інституалізації постмодерністами власного способу філософування, суттєвим елементом якого є реінтерпретована у постмодернізмі гайдегірівська “концепція поетичного мислення”.

Другий розділ “Народження постмодернізму та його фундатори” присвячений власне виникненню такого явища як постмодернізм, його credo та методології.

У першому підрозділі “Шизоаналітичний проект Дельоза і Гватарі” йдеться про теоретичні та соціальні витоки згаданої концепції, які містяться у світоглядних і соціально-ідеологічних аспектах “антипсихіатрії” – вчення, що сформувалось під впливом поширених та відомих течій світової філософської думки ХХ ст. – марксизму, структуралізму і класичного психоаналізу.

Зазначено, що виникнення і поширення антипсихіатричних ідей пов’язане з іменами М. Фуко і Ж. Лакана, праці яких мали значну популярність серед ліворадикальної молоді, зокрема і лікарів Франції. У світоглядному плані антипсихіатрія – це сплав найрізноманітніших філософських орієнтацій, зокрема екзистенціалізму, психоаналізу, структуралізму, фрейдо-марксизму тощо. Засновником концептуальних антипсихіатричних схем стала критична теорія франкфуртської школи з її негативною діалектикою, де заперечення набуває руйнівного нігілістичного сенсу. На думку теоретиків антипсихіатрії, вимагає глибинної трансформації сучасне буржуазне суспільство, оскільки воно є носієм ідеології насильства, придушує не лише сферу біологічних потреб та інстинктів людини, а й будь-які вияви соціальної активності.

В роботі аналізується концепція Фуко, центральний пункт якої – ультрасоціологізаторський підхід до розуміння психічних захворювань, які оголошуються результатом прямого соціального впливу тих або інших політичних факторів. Психічно хворий розцінюється як особа, позбавлена прав і свобод, що відбирають у неї суспільство і держава. В контексті переосмислення психіатричних понять, зокрема поняття “суб’єктивності” людини, Фуко відмовляється від екзистенційних підходів “присутності-в-світі” та “первинної присутності”, а також від марксистської онтології “відчуження”. Обґрунтовується, що західна людина, котра конституює себе у власних очах головно як об’єкт науки, може робити це лише у співвідношенні з власною деструкцією.

Іншим ідейно-теоретичним джерелом, що мало значний вплив на формування антипсихіатричних концепцій у Франції, була концепція шизоаналізу, розроблена французькими антипсихіатрми Ж. Дельозом і Ф. Гватарі. Згадані автори рішуче критикували різні варіанти психоаналізу, протиставивши їм власний метод – шизоаналіз, який хворобливо-проблемну симптоматику сучасної цивілізації вбачається не в сімейний психології, як це трактує фрейдизм, а в перспективі всезагального історичного дискурсу – у відношеннях соціальних. Ж. Дельоз і Ф. Гватарі протиставляють свою концепцію теорії капіталістичного виробництва К. Маркса, наголошуючи на єдності соціального виробництва та “виробництва бажання” з метою досягнення граничного ступеня розкріпачення останнього що, в кінцевому підсумку, має призвести до виявлення трансцендентального несвідомого.

У підрозділі наголошено, що шизоаналіз не претендує на політичну заангажованість своєї філософсько-психоаналітичної системи. Кожна людина, з погляду авторів шизоаналізу, потенційно має шанс почати жити згідно з природним законом бажання, відновивши втрачені гармонійні відносини з природою, суспільством і самою собою. Тому правомірно вважати шизоаналіз важливим чинником народження нової філософії – постмодернізму.

Підрозділ другий “Вчення про “смерть” суб’єкта як нова теорія імперсоналізму” присвячений аналізові центральної проблеми, що виникла внаслідок послідовного розгортання постмодерністського дискурсу, а саме –парадигматичної фігури “смерть суб’єкта”, що у постмодерністській філософії означає передусім загибель традиційного (стабільного, однозначно центрованого і лінійно детермінованого з боку загального соціального порядку) суб’єкта дюркгаймівського типу.

В роботі обґрунтована думка: якщо класична культура задає зразок екстремального об’єктивізму, то максимальний суб’єктивістський акцент припадає на традицію художнього модернізму з його пафосом особистісного начала. На противагу цьому, в межах постмодерністської філософської парадигми, феномен суб’єкта артикулюється як проблематичний: якщо модернізм проголошував ідею цілісності “Я”, то постмодернізм – ідею його розщеплення. Згідно з експліцитно сформульованою позицією постмодерністської філософії, сам феномен “Я” оцінюється як культурно артикульований, пов’язаний із певною традицією і тому історично минущий.

З точки зору постмодернізму, само використання терміну “суб’єкт” – не більше, аніж данина класичній філософській традиції, адже, як вважає Фуко, йдеться лише про функціональні умови, за яких певний індивід виступає як такий. Абсолютний суб’єкт просто не існує. Таким чином критика концепції “трансцендентального суб’єкта” стає фундаментом формулювання основоположної для філософської парадигми постмодернізму програмної презумпції “смерті людини”.

Окреслюючи межі постмодерністського типу філософування як одну з найважливіших ознак постмодернізму можна виокремити фінальну руйнацію філософської суб’єктивності, її розсіювання всередині мови. Усе вищенаведене підводить нас до щільно пов’язаної з теоретичною проблемою “смерті суб’єкта” концепції інтертекстуальності, остання фіксує “смерть” індивідуального тексту, “розчиненого” в явних або неявних цитатах, а в кінцевому рахунку і “смерть читача”, цитатна свідомість якого настільки ж нестабільна і невизначена, як і безнадійні пошуки джерела цитат, із яких складається його свідомість.

У третьому підрозділі “After-постмодернізм – неокласика у постмодерному просторі” увагу зосереджено на пізній версії розвитку сучасної постмодерністської філософії – after-postmodernism’i. Його становлення відбувалося під впливом такого феномену сучасної культури постмодерну, як криза “ідентифікації”, і змістовно розгортається як генерування програм її подолання.

У цьому контексті можна виокремити два напрями сутнісних змін парадигмальних установок постмодернізму на сучасному етапі його розвитку, що пов’язані з пом’якшенням критики преференційної концепції знаку і відмовою від радикальної елімінації феномена означуваного як детермінанти текстової семантики. Це призводить до формування такого завдання, як “реанімація значення” – і в денотативному, і в аксіологічному сенсах цього слова. Водночас відбувається зміщення уваги з текстологічної реальності на комунікативну. В цих парадигмальних трансформаціях виявляється тенденція до визнання теоретичних меж констатації про “смерть суб’єкта”, оскільки надмірний акцент на наддтермінованості людини та її свідомості фактично знімає і саме питання про людину.

Як приклад розмежування між класичним постмодернізмом і сучасним аналізується концепція К. Апеля, зокрема розуміння ним мови та мовних ігор. К. Апель розглядає мову не в контексті когнітивних або ж праксеологічних процедур, в контексті комунікацій, які принципово не можна звести до передання повідомлень. У цьому контексті мова виступає не стільки як механізм об’єктивації інформації або ж експресивний засіб, скільки медіатор розуміння у контексті мовних ігор. К. Апель трактує мовну гру як суб’єкт-об’єктне відношення, учасники якого становлять один для одного текст –і вербальний, і невербальний Це артикулює розуміння як взаєморозуміння. Названа версія постмодерністської парадигми відновлює у правах класичну для філософської герменевтики презумпцію розуміння як реконструкції іманентного змісту в тексті. Виступаючи як текст, вона, попри свою плюралістичність, не допускає довільного прочитування, а передбачає автентичність семантичної трансляції мовної поведінки суб’єкта у свідомість Іншого, котрий поза цією реконструкцією змісту не конституюється як комунікаційний партнер.

З цього і випливають пошуки пізнього постмодернізму, що намагається відшукати і теоретично обґрунтувати вільний ідеологічний простір, де б суб’єкт зміг виявити свою автономність дії та свідомості, наскільки відносною вона б не була. По суті, у сучасній версії постмодернізму відбувається певною мірою реабілітація суб’єкта як визнання присутності означуваного.

У третьому розділі “Постмодернізм і пострадянізм: український варіант” висвітлюється “ситуація постмодерну”, якою вона постає на пострадянських теренах, зокрема в Україні.

В першому підрозділі “Українська людина у вимірі “пост” розглядається специфіка українського менталітету, виявляється його вплив на стан і тенденції розвитку українського суспільства.

Ментальність відбиває сутність колективної свідомості, характеризується перетворенням модусів людської присутності у форми усвідомленого буття – у певні екзистенціали. Ментальність виконує функцію своєрідної онтології свідомого самоздійснення особи, зумовлюючи процеси формоутворення національної свідомості, які адекватні буттєвому досвіду та певному способу організації життєдіяльності. В об’єктивному вимірі ментальність – це опредметнення своєрідності внутрішнього світу в особливі, специфічні реалії і події людської життєдіяльності. Власне, для українського менталітету домінантою є індивідуалістичний вимір соціально-психологічних явищ, індивідуальне (особистісне) не лише не заперечується загальним (колективним), – у ньому виражаються риси загального, у нашому випадку – етнонаціонального. Пізнавальна цінність ментальності і полягає саме в тому, що вона є відображенням історичного процесу в суспільній психології – виступає “творчою силою історичних сюжетів національної долі” (С. Кримський).

У дисертації аналізуються екзистенціали, які у своїй взаємодії та сукупності виявляють архетипічні означення українського менталітету. Йдеться насамперед про архетипи землі, свободи і демократизму, своєрідного “розумного” побутування як софійності тощо.

В дисертації наголошується на тому, що стійкі самоврядні потенції української ментальності, традиційний природній демократизм українського народу, психологічне несприйняття ним деспотичного характеру центральної влади за умови створення сприятливих можливостей для його самореалізації можуть стати вагомим позитивним чинником у суспільно-політичній державотворчій практиці.

Соціально-культурні відносини не постають лише на грунті раціоналістично-технократичних принципів, оскільки є наслідком спонтанної дії безлічі чинників. Перспективи українського соціально-культурного простору не повинні зводитись до зраціоналізованих схем і теорій, на основі яких здійснюються політичні маніпуляції з метою контролю життєвого світу. Важливо не пригальмовувати, а відроджувати сили, які вже здавна побутують у нормах і звичаях суспільного життя і виражають добровільну ініціативу людей. Необхідно витіснити з ментальних і соціально-культурних традицій весь той баласт, що заважає повноцінному поступу повновартісної української людини.

Отже, дослідження, висвітлення й осмислення особливостей української ментальності пов’язане з нагальною потребою досягти певної відповідності державотворчих процесів і “образу” держави особливостям вдачі, внутрішнім прагненням і потенційним можливостям українського народу, що виведуть його на новий рівень розвитку, який відповідатиме завданням ХХІ ст.

Другий підрозділ “Постмодернізм і глобалізація” присвячено висвітленню головної тенденції світового розвитку останнього десятиріччя – глобалізації та її впливу на українську дійсність. Наголошено, що феномен, який ми називаємо глобалізацією, має давню історію – починаючи від часів античності. Так, Римська імперія поширила свої культурні здобутки та спосіб організації життя на велику частину відомого у той період світу, в тому числі й південні райони України. Епоха європейського імперіалізму привела європейських поселенців, поширила європейську культуру і традиції на усі континенти. Новоєвропейський політичний ідеал став історичною формою політичної глобалізації.

У роботі проаналізовано механізми та чинники глобалізації, зокрема, так звана культурна глобалізація, яка призводить до нівелювання національних культур та етнонаціональних традицій, витіснення традиційного життєвого укладу і розмивання культурної ідентичності. Все це створює небезпеку остаточного уодноманітнення локальних культур в ім’я “універсальних цінностей”.

Отже, доходимо висновку, що розроблення духовних противаг такій “глобалізації” стає не лише бажаним, а й необхідним. Це, у свою чергу, можливо лише внаслідок практики істинної свободи вибору й висловлювання, природного багатоманіття, утвердження різних форм самототожності, ідентичності та толерантності. В такому випадку дискурс постмодернізму постає як ціннісне осмислення життєвої екзистенції та здійснення її під знаком свободи у контексті з новітніми трансформаціями у сфері культури.

В дисертації висвітлено окремі філософсько-теоретичні варіанти концептуального осмислення постмодерної сучасності. Зокрема, йдеться про концепцію “культурного номіналізму” (Ж. Дельоз, Ф. Гватарі), “поміркованого постмодернізму” Ж. Ліповецького та песимістичну концепцію “Іншого” Ж. Бодрійара.

Оскільки людська історія ще не завершена, а теперішній її предмет – постмодерн – існує і розвивається, запропонувати можна лише відкритий фінал, в якому можливі різноманітні розгалуження в ідеях і уявленнях. Майбутнє, навіть найближче, не передбачуване і своїм подієвим рядом, і його можливим теоретичним осмисленням.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і подано нове бачення дослідження феномену постмодерністської культури, що виявляється у соціально-філософському аналізі її парадигм, які приховано виникають уже в надрах класичних культурологічних моделей.

Проблематика і специфіка постмодернізму передбачає його розгляд у найвагоміших сферах суспільної життєдіяльності: інтелектуальній (філософській, методологічній), світоглядній, культурній, ідеологічній (політичній, правовій, економічній).

Низка принципових положень, висунутих філософією постмодернізму, дають змогу дійти висновку про її істотну відмінність від класичної західноєвропейської філософії. Це стосується насамперед утвердження плюралістичної світоглядної парадигми, що веде до “розмивання” системи понять і категорій класичної філософії, а отже і до появи такого “стану духу”, метою якого є сприяння всебічній реалізації людської особистості, розкриття її потенційних можливостей. Цей момент можна вважати пріоритетною ознакою “сучасності”, незалежно від будь-яких хронологічних меж.

Основною особливістю феномену постмодернізму можна вважати його принципово антисистематичну, ігрову природу, а його найістотнішою філософською характеристикою – розвиток ідей, що утверджують різноманітність і самобутність різних культур.

Інституалізація постмодернізму як філософсько-культурологічного напряму засвідчує значну вартісну переорієнтацію західної філософії порівняно з попередньою раціоналістичною традицією, оскільки висуває своїм завданням подолати так званий гносеологізм попередньої філософії й тим самим обґрунтувати нову життєву орієнтацію людини.

У дисертації набув подальшого обґрунтування погляд, що постмодернізм загалом достатньо строкате і неоднорідне явище, якому притаманні прагнення до деперсоналізації та деканонізації, несприйняття класичного типу освоєння світу з децентралізацією світосприйняття, втратою референтності “Я” зі зовнішнім світом. У теоретико-методологічному плані інституалізується філософсько-культурологічна парадигма, яка ґрунтується на утвердженні підходу рівноцінності та синхронності різних культурницьких систем (принцип “і-і” на противагу “або-або”), що оновлюється і розвивається за рахунок інтроінновацій в існуючі традиційні форми й асиміляційної переробки та переоформлення ідей і цінностей інших культурних систем.

Відкритість традицій до інтроінноваційних механізмів стає формою збереження і відтворення соціально-культурницького досвіду та відкриває можливість до продуктивного її введення до діалогу культурних, наукових, релігійних і мистецьких рухів та напрямів.

Здійснено системний аналіз ідейно-теоретичних джерел постпозитивізму, концепцій екзистенціалізму, постструктуралізму та різних варіантів так званих шизоаналітичних проектів. Це відкриває можливість обґрунтувати перспективи розвитку традицій через створення в існуючо-традиційних формах нових соціокультурних стандартів, а також асиміляції евристичного потенціалу рівноцінних і синхронних здобутків суб’єктів, систем і напрямів діяльності людей інших культур.

Встановлено, що постмодерністська культурницька практика у своїй основі здійснює своєрідний поворот у філософії до постметафізики і постраціональності, стимулює деконструктивістські процеси в осмисленні світу і в гуманістично-оптимістичних моделях майбутнього, прагне знівелювати та заперечити філософсько-теоретичні рефлексії, засновані на обґрунтованих принципах і понятійно-категоріальних конструктах.

Особливу увагу необхідно звернути на те, що оскільки в процесі глобалізації відбувається деструкція соціокультурної ідентичності, українське суспільство має зміцнювати як пріоритет націодержавницької політики свої етнонаціональні традиції, поєднуючи їх з новими цінностями світової культури.

Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях:

Статті у наукових фахових виданнях:

1. Андрусів А. Культурологічний зміст української національної ідеї // Вісник Львівського національного університету ім. Івана Франка. Серія: Філософські науки. – Львів, 2005. – Вип. 7. – С. 160 – 168.

2. Андрусів А. Соціально-філософські аспекти вчення Макса Вебера // Вісник Львівського національного університету ім. Івана Франка. Серія: Філософські науки. – Львів, 2005. – Вип. 8. – С. 124 – 133.

3. Андрусів А. Поняття “смерті суб’єкта” у філософії постмодерну // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. – Київ, 2005. – Вип. 73-75. – С. 78 – 80.

4. Андрусів А.Метаморфози “волі” у метафізиці Заходу // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. – Тернопіль, 2005. – Вип. 13. – С. 30 – 34.

Статті у наукових збірниках і журналах, тези:

1. Андрусів А. Японський ідеал смерті і філософія дзен-будизму // Етичні і медико-біологічні проблеми життя і смерті. – Львів: Львівський державний медичний університет ім. Д. Галицького, 2003. – С. 34 – 35.

2. Андрусів А. Метаморфози “волі” у метафізиці Заходу // Тези звітної наукової конференції філософського факультету. Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2004. – С. 109 – 111.

3. Андрусів А. Постмодернізм і естетика модернізму // Феномен наукової школи в історії культури: форми та спроби передавань знань і традицій . – Львів, 2005. – Філософські пошуки. – Вип. XVI. – С. 115 – 122.

4. Андрусів А. Проблема людини у філософії постмодерну // Тези звітної наукової конференції філософського факультету. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2005. – С. 118 – 123.

5. Андрусів А. Маски масової культури // Наукова конференція “Духовні виміри сучасної цивілізації”. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2005. – С. 55 – 57.

АНОТАЦІЯ

Андрусів Андрій Володимирович. Соціоантропологічний дискурс філософії постмодерну – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії. – Львівський національний університет імені Івана Франка. – Львів, 2007.

У дисертації подано нове вирішення наукової проблеми інтерпретації феномену постмодерністської культури, що вилилось у соціально-філософський аналіз її парадигм, які приховано виникають уже в надрах класичних культурологічних моделей і набувають здійснення у світоглядній парадигмі сучасності, внаслідок чого постмодерністська філософська практика постає не стільки як деструкція європейського світогляду, а радше як деконструкція його основоположних настанов стосовно проблем гуманізму, моральності та свободи.

Обґрунтовано, що поширення “постмодерністського світовідчуття” – це не лише спроба теоретичного заперечення “великих наративів” епохи Модерну, а й спроба нетеоретичного розвитку імпліцитно закладених у ній можливостей і потенцій.

Автор доводить, що постмодерністське світовідчуття, зрозуміле саме як соціокультурна практика, приховує у своїй невизначеності вагомий духовний та інтелектуальний потенціал, здатний суттєво розширити культурне вимірювання людського буття.

З’ясовано, що сучасна так звана ситуація постмодерну багато в чому зумовлюється розвитком комунікаційних та інформаційних технологій, що, у свою чергу, передбачає утворення відкритої системи фінансово-економічних, суспільно-політичних і культурних зв'язків, яка може містити загрозу деструкції національної соціокультурної ідентичності, у зв’язку з чим необхідно зміцнювати власні культурні традиції, поєднуючи їх з новими цінностями, породженими розвитком світової культури.

Ключові слова: постмодернізм, постмодернізація, “ситуація постмодерну”, “постмодерністське світовідчуття”, дискурс, наратив.

АННОТАЦИЯ

Андрусив Андрей Владимирович. Социоантропологический дискурс философии постмодерна. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03 – социальная философия и философия истории. – Львовский национальный университет имени Ивана Франко. – Львов, 2007.

В диссертации приводится новое решение научной проблемы интерпретации феномена постмодернистской культуры, что вылилось в социально-философский анализ ее парадигм, которые неявно присутствуют уже в недрах классических культурологических моделей и реализуются в мировоззренческой парадигме современности, в результате чего постмодернистская философская практика оказывается не столько деструкцией европейского мировоззрения, а, скорее, деконструкцией его основополагающих установок относительно проблем гуманизма, нравственности и свободы.

Обосновано, что распространение “постмодернистского мирочувствования” является не только попыткой теоретического отрицания “великих нарративов” эпохи Модерна, но и попыткой нетеоретического развития импликативно заложенных в ней возможностей и потенций.

В постмодернистском дискурсе философско-антропологическая проблематика выявляется прежде всего через ее екзистенциональную определенность “состояния духа” с ярко выраженным культурно-эстетичным и психолого-ментальным планом.

Автор доказывает, что постмодернистское мирочувствование, понятое именно в качестве социокультурной практики, скрывает в своей неопределенности серьезный духовный и интеллектуальный потенциал, способный существенно расширить культурное измерение человеческого бытия.

Феномен личности рассматривается в постмодернизме сквозь призму неструктурированной социокультурной жизненной практики человека, в которой теряются определенности актуально-предметного присутствия человека и декларируется внеперсоналистский факт ее наличия как “состояния духа” и определений.

Выяснено, что современная так называемая ситуация постмодернизма много в чем предопределяется развитием коммуникационных и информационных технологий, что, в свою очередь, предусматривает образование открытой системы финансово-экономических, общественно-политических и культурных связей, которая может содержать угрозу деструкции национальной социокультурной идентичности, в связи с чем необходимо укреплять собственные культурные традиции, соединяя их с новыми ценностями, порожденными развитием мировой культуры.

Позитивно-созидательный социально-философский потенциал постмодернистских исканий может быть интерпретирован как выражение новой ситуации, в которой общество стремится сформировать продуктивные взаимосвязи традиций и инноваций как основания сохранения и развития социокультурных систем. Это открывает возможность для конструирования новых методов и подходов преодоления тенденции доминирования технократично-инновационной составляющей цивилизационных изменений с поиском инновационного потенциала в рамках существующих традиций. Открытость традиций до инновационных механизмов позволяет сохранять и воспроизводить социокультурный опыт и открывает возможности до продуктивного их включения в диалог культурных, научных и религиозных движений и направлений.

Ключевые слова: постмодернизм, постмодернизация, “ситуация постмодерна”, “постмодернистское мирочувствование”, дискурс, нарратив.

SUMMARY

Andrusiv Andrij Volodumurovuch. Socioanthropological Discourse in Postmodernistic Philosophy. – Manuscript.

Dissertation thesis for obtaining the scientific degree of the Candidate of Philosophy on speciality 09.03.00 – social philosophy and philosophy of history. – Lviv Ivan Franko National University. – Lviv, Ukraine, 2007.

The subject of research is new solution of scientific problem of interpretation of the phenomenon of postmodern culture that is resulted in the social-philosophical analysis of its paradigms which are hidden already in classical culturological models and acquire