ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

АЛЕКСІЄВЕЦЬ Леся Миколаївна

УДК 94 (438) „1918 ”

ПОЛЬЩА В 1918–1926 РР.: ОСОБЛИВОСТІ ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВНОСТІ, ФОРМУВАННЯ

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО УСТРОЮ

07. .  – всесвітня історія

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Чернівці – 2007

Дисертацією

є рукопис

Робота виконана на кафедрі нової і новітньої історії та методики викладання історії Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант доктор історичних наук, професор

Макар Юрій Іванович,

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича,

завідувач кафедри міжнародних відносин

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Віднянський Степан Васильович,

Інститут історії України НАН України,

завідувач відділу всесвітньої історії

та міжнародних відносин

доктор (габілітований) історичних наук, професор

Бонусяк Влодзімєж,

Жешовський університет, ректор

Жешов, Республіка Польща,

доктор історичних наук, професор

Троян Сергій Станіславович

Рівненський інститут слов’янознавства

Київського славістичного університету,

завідувач кафедри міжнародних відносин

і країнознавства

Провідна установа Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України, м. Київ

Захист відбудеться 04.05.2007 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.06 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Кафедральна, , корп. , ауд. ).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23).

Автореферат розіслано 04.04.2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Т. Я. Лупул

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В умовах становлення Української держави та євроатлантичних інтеграційних процесів дедалі більше зростає інтерес до всесвітньої історії. З одного боку, це пов’язано з тим, що новизна геополітичного самовизначення, вироблення концепції міжнародної стратегії України й практики її реалізації потребують від науковців комплексного дослідження сучасного світу. З іншого, українське відродження загострює увагу фахівців на необхідності розгляду зарубіжного досвіду національно-державного оформлення як вагомого чинника у суверенізації народів.

У цьому зв’язку особливої науково-теоретичної цінності й практичного значення набуває досвід розбудови національних держав початку ХХ ст., зокрема відновлення і розвитку Польської держави, формування її устрою у формі конституційної парламентської демократії. Проголошення 11 листопада 1918 р. незалежності Польщі ознаменувало завершення багатолітніх зусиль поляків у її відродженні й відповідало вимогам національної і європейської історії, було закономірною подією в державницьких домаганнях поляків, одним із найважливіших кроків на шляху державотворення. Формування парламентсько-демократичного ладу Польщі в 1918–1926 рр. можна розцінювати як різновид досвіду, корисного Україні, яка стала на шлях реформування політичної системи, демократизації суспільства. Наукове осмислення державного будівництва у Польщі повчальне для відновлених держав Центрально-Східної Європи у другій половині 1980-х – на початку 1990-х рр.

Важливість теми обумовлена й тим, що її подавали спрощено, без критичного аналізу, з позицій марксизму, що призвело до деформування викладу відновлення державної незалежності Польщі, її подальшого поступу. Складність та неоднозначність польського державотворення ще й досі по-різному тлумачать національні історичні школи. А це диктує необхідність висвітлити новітню історію Польщі під іншим, ніж раніше, кутом зору. В умовах нового розвитку українсько-польських відносин, розбудови незалежних держав назріла необхідність неупередженого розкриття становлення Польщі та її національно-державної інституціоналізації.

Поява дослідження визначається завданнями з’ясування змісту і напрямків українських історичних течій і шкіл з полоністики, а також відсутністю наукових робіт, присвячених цим проблемам. Таким чином, потреба запропонованої праці безпосередньо випливає з актуальних завдань української історичної науки щодо розширення вивчення історії зарубіжних країн і глибокого аналізу етапів відродження Польської держави, формування суспільного устрою та передумов парламентської кризи в означений період. Все це разом актуалізує проблематику дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в межах наукового напряму кафедри нової і новітньої історії та методики викладання історії Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка і є складовою частиною планової теми „Україна в контексті європейської історії” (Рішення вченої ради ТДПУ імені Володимира Гнатюка, протокол № 9 від 24.12.1998 р.), наукових програм Центру дослідження українсько-польських відносин Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України і Центру історичної полоністики Київського славістичного університету.

Мета дослідження – висвітлення загального і специфічного у державно-політичному відновленні Польщі та з’ясування й розгляд основних етапів відродження її незалежності, формування суспільного устрою і розкриття передумов кризи парламентської демократії.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

· розкрити концептуальні основи історичних досліджень відродження національної державності Польщі, її суспільно-політичного устрою;

· обґрунтувати закономірність відновлення Польської держави й означити науково-методологічні засади формування державницьких структур;

· здійснити аналіз національно-державної інституціоналізації Другої Речі Посполитої;

· висвітлити зовнішньополітичні чинники відбудови країни та визначення її кордонів;

· виявити закономірності й специфічні особливості розстановки суспільно-політичних сил у державотворчому процесі;

· з’ясувати основні тенденції формування парламентсько-демократичного правління;

· встановити та розглянути головні напрямки соціально-економічних перетворень і створення духовних основ польського суспільства, виокремивши їх національні особливості;

· показати вплив етнополітичних проблем на польське суспільство;

· відстежити причини кризи парламентської демократії та урядового перевороту 1926 р., оцінити його наслідки для Польщі.

Об’єкт дослідження – процес відродження, становлення й розвитку Польської держави у контексті геополітичних трансформацій після Першої світової війни та розпаду європейських імперій, а предмет – встановлення закономірностей та особливостей будівництва основ національно-державницької незалежності Польщі, формування її суспільно-політичного устрою у досліджуваний період.

Методи дослідження обумовлені методологією соціально-гуманітарного наукового пізнання. У світлі новітніх підходів авторка керувалася принципом історизму в його загальноцивілізаційному контексті; теоретичними положеннями про загальнодемократичні засади відродження й становлення національної державності, наукового розуміння державотворчих процесів. При розв’язанні дослідницьких завдань використано загальнонаукові та конкретно-історичні методи. Серед перших – індукції й дедукції, які застосовувалися для аналізу фактів та їх систематизації. З-поміж спеціальних історичних використано хронологічний, проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, логічно-аналітичний та екстраполяційний. Застосовано міждисциплінарні методи статистичного і математичного аналізу, які дали змогу простежити процеси соціально-економічного розвитку країни. При розкритті подій і явищ польського державотворення використано методи систематизації та класифікації, аналізу документів й актуалізації і періодизації при виокремленні основних етапів формування Польської держави.

Теоретико-методологічними засадами дисертації є принципи історизму та об’єктивності в підході до висвітлення явищ минулого на основі комплексної характеристики джерел і неупередженості, методологічного плюралізму й багатовимірних моделей суспільного розвитку.

Хронологічні рамки роботи охоплюють часовий відрізок від 11 листопада 1918 р. – проголошення незалежності Польщі до 12–14 травня 1926 р. – урядового перевороту і встановлення „санаційного” режиму Ю. Пілсудського. При визначенні періоду дослідження враховано, що саме тоді відбулися суспільно-політичні події, характерні радикальними перетвореннями на польських землях.

Територіальні межі праці охоплюють Польщу в кордонах, визначених Паризькою мирною конференцією і Радою Послів 15 березня 1923 р.

Наукова новизна одержаних результатів. Створено комплексне дослідження відродження національної державності Польщі, формування її суспільно-політичного устрою в 1918–1926 рр. З’ясовано зміст і виокремлено етапи польського державотворення, суть національно-державної інституціоналізації Другої Речі Посполитої та створення парламентсько-демократичного правління.

У дисертації порушено суперечливі, дискусійні питання історії відродження Польської держави, її дальшого розвитку та запропоновано наукові варіанти їх розв’язання. Вони, зокрема, стосуються уточнення історичних передумов відновлення Польщі, ролі національно-визвольного руху поляків у її унезалежненні, характеристики нової польської політичної специфіки, значення Березневої конституції 1921 р. та визначення форм державно-політичного устрою, етнополітики держави, причин урядового перевороту 1926 р., його наслідків для країни тощо.

Отриманий результат формує новий науковий та пізнавальний погляд на здобуття незалежності у 1918 р., становлення польської національної державності, дає змогу по сучасному підійти до оцінки важливих аспектів історії державності країни досліджуваного періоду. Теоретично обґрунтовано проголошення самостійності Польщі як закономірної події в історії державницьких домагань польського народу.

Уперше введено до наукового обігу значну кількість маловідомих і невідомих, раніше недоступних джерел, які дали можливість виявити і проаналізувати місце політичних сил у державотворчому процесі, розглянути основні тенденції перетворень суспільства, показати вплив на нього етнополітичних проблем, а також відстежити причини кризи парламентської демократії і урядового перевороту 1926 р. та оцінити його наслідки для Польщі. Все це, на нашу думку, дало змогу скоригувати усталені уявлення в оцінці польської історії, звільнитися від деформацій, якими відзначалися праці соціалістичної доби, що були наслідком класового підходу до явищ суспільного життя. Отже, започатковане дослідження презентує новий науковий напрямок і доповнює знання з історії Польщі та її розвитку у дискурсі ключових подій ХХ ст.

Практичне значення одержаних результатів. Дисертаційна робота синтезує окремі аспекти з новітньої історії Польщі. Результати можуть бути використані у вивченні історії Польщі, а також при написанні праць, підготовці лекцій та спецкурсів, навчальних посібників й програм згідно усталених критеріїв підготовки фахівців всесвітньої історії у контексті вимог і принципів Болонського процесу. Зібраний та систематизований у дисертації матеріал сприятиме урядовцям, дипломатам при розгляді перспектив оптимізації українсько-польських взаємин. Фактологічний матеріал і положення роботи авторка використала для підготовки посібника для студентів вузів України „Новітня історія Польщі (1918–1939)”. – Київ–Тернопіль: Астон, 2002. – 320 с.

Апробація результатів дослідження. Положення, висновки й матеріали дослідження обговорено на засіданнях кафедри міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, кафедри нової і новітньої історії та методики викладання історії та у доповідях на звітних конференціях професорсько-викладацького складу Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (2000–2006), 25 міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях, з’їздах та конґресах, зокрема: „Україна – Польща: шлях до європейської співдружності”. ІІІ міжнародна конференція молодих вчених (Тернопіль, 16–17 травня 2002 р.), П’ятий Міжнародний конґрес україністів (Чернівці, 26–29 серпня 2002 р.), „Україна – Польща: уроки Другої світової війни” (Тернопіль, 27 лютого 2003 р.), „Україна – Польща: шлях до європейської співдружності”. ІV міжнародна конференція молодих вчених (Тернопіль, 15–16 травня 2003 р.), „Українська історична наука на сучасному етапі розвитку”. ІІ Міжнародний науковий конґрес українських істориків (Кам’янець-Подільський, 17–18 вересня 2003 р.), „Актуальні проблеми історії і правознавства у працях молодих вчених” (Тернопіль, 23–24 жовтня 2003 р.), „Національно-державне відродження слов’янських народів Центрально-Східної Європи крізь призму 85-річчя” (Тернопіль, 18–19 листопада 2003 р.), „Суспільство: історія, методологія дослідження, практика” (Тернопіль, 18 червня 2004 р.), „Tradycja a nowoczesnosc – tozsamosc”. Powszechny zjazd historykуw polskich w Krakowie (Краків, 15–18 вересня 2004 р.), „Поляки, українці, білоруси, литовці у міжвоєнній Польщі” (Дрогобич, 8–9 жовтня 2004 р.), ІІ Міжнародний науковий семінар „Кайндлівські читання” (Чернівці, 28–29 травня 2005 р.), V Буковинська Міжнародна історико-краєзнавча конференція, присвячена 130-річчю Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (Чернівці, 29 вересня 2005 р.), „Українська історична наука на шляху творчого поступу”. ІІІ Міжнародний науковий конґрес українських істориків (Луцьк, 17–19 травня 2006 р.), „Вікно в європейську науку”. ІІІ Міжнародна наукова конференція, присвячена 140-річчю від дня народження Раймунда Фрідріха Кайндля (Чернівці, 20–21 травня 2006 р.), „Кам’янець-Подільський у контексті українсько-європейських зв’язків: історія і сучасність”. ІІІ Міжнародна науково-практична конференція (Кам’янець-Подільський, 5–6 травня 2006 р.) та ін.

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження опубліковано у 49 наукових працях, з них 2 монографії, 32 статті у фахових збірниках, що входять до переліку ВАК України, 1 навчальний посібник для студентів вузів України та 14 праць в інших виданнях.

Структура дисертації. Праця складається зі вступу, шести розділів (14 підрозділів), висновків, переліку умовних скорочень та списку використаних джерел (781 позиція). Основний текст дисертації викладено на 397 сторінках, повний обсяг дисертації становить 455 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, відзначено її зв’язок з науковими програмами, визначено мету і завдання, об’єкт і предмет, описано методи дослідження, хронологічні й територіальні рамки, висвітлено наукову новизну і практичне значення, подано дані про апробацію та структуру роботи.

У першому розділі – „Концептуальні основи дослідження національної державності та суспільно-політичного устрою відродженої Польщі” – розкрито процес наукового осмислення проблеми в українській і зарубіжній історіографії у контексті сучасних методологічних підходів, схарактеризовано джерела, використані для виконання поставлених завдань.

Історіографію теми умовно поділено на такі етапи: перший – праці дослідників та очевидців польського національного державотворення і загалом суспільно-політичних подій 1918–1926 рр. у загальному континуумі міжвоєнного періоду; другий – публікації соціалістичної доби; і, нарешті, третій – студії українських й зарубіжних полоністів посткомуністичного часу.

Геополітичні зміни у Європі початку ХХ ст. позначилися на станові українського та польського соціумів, розвитку суспільної думки. У післявоєнний період на розвитку історіографії відбилися події жовтневого перевороту 1917 р. У трактуванні утверджувалося марксистське бачення історичних подій. Історію відродженої Польщі радянські дослідники, боячись бути звинуваченими у „буржуазному націоналізмі” та репресованими, висвітлювали під кутом впливу жовтня 1917 р., вузькокласового підходу й заідеологізованості. Такий підхід і пошуки ворогів призвели до спотворення відродження Польської держави. У цьому контексті назвемо праці Ю. Братківського, О. Романського, М. Левенецького, А. Вольського, А. Врублевського, Ф. Кона, Є. Явленського, Є. Братина, С. Влодавського. У радянській історіографії цього часу певна увага приділялася розглядові радянсько-польських відносин, хоча після підписання Ризького договору досліджень стало менше, ніж до цього, та все ж опубліковані праці, у яких ці питання тією чи іншою мірою розглянуто, дають змогу отримати уявлення про підходи до їх інтерпретації. Радянські науковці, особливо московської школи, спираючись на марксизм, перетворили літопис цих відносин на арену ідеологічної боротьби. Це призвело до того, що наукові центри в УРСР й окремі історики неохоче брались досліджувати українсько-польські й загалом радянсько-польські стосунки. Місце виваженого наукового аналізу зайняли кампанії боротьби з „буржуазним націоналізмом”.

На відміну від радянських істориків науковці Польщі С. Кутшеба, А. Прухнік, Г. Крахельська, О. Брюкнер, С. Чарновський, Я. Птасьник, В. Конопчинський, В. Собеський та ін. значно збагатили знання з історії формування польської державності. У політичній історії увага зосереджувалася на передумовах відновлення Польщі, її устрою й розвитку. У міжвоєнний період плідно працювали С. Закшевський, Ш. Аскеназі, Ф. Буяк, Я. Рутковський, М. Хандельсман.

Специфіка польських досліджень після травневого перевороту 1926 р. полягала у тому, що над ними тяжіла політична ситуація в країні. Відтак парламентська система Польщі зразка 1921 р. отримала неоднозначну оцінку в роботах А. Перетятковича, К. Маліцького, В. Комарницького, В. Конопчинського. У контексті обраної теми виокремимо праці Е. Квятковського.

Після Другої світової війни за умов монополізму Польської об’єднаної робітничої партії, на відміну від радянської історіографії, у розвитку польської історичної науки можна простежити два напрями: перший – утвердження офіційної марксистської історіографії, а другий – пов’язаний із діяльністю таких відомих істориків, як В. Побуг-Малиновський, О. Халецький, Т. Комарницький, М. Дзевановський, Ю. Корбель, Р. Умястовський, М. Сокольницький, В. Сукенницький, Я. Єнджеєвич, М. Кукель, П. Вандич та ін., які продовжували розвивати традиції польської історичної школи. Не з усіма їхніми позиціями можна погодитися, зокрема, не слід однозначно відкидати впливу жовтневого перевороту 1917 р. на політичні події в Європі, вважати приєднання західноукраїнських земель до Польщі „історичною справедливістю”, загалом ідеалізувати етнополітику держави. Адже, по-різному перешкоджаючи розвитку нацменшин, влада тим самим сприяла посиленню міжнаціональних конфліктів, які послаблювали польську державність.

У післявоєнній Польщі створено умови для розвитку історичної науки: розширення її тематики, видання фахових журналів і збірників, функціонування нових установ, дослідних лабораторій тощо. Особливий вплив на істориків мало видання праць, документів із новітньої історії Польщі Є. Ґедройца, котрий свою діяльність розпочав у Парижі в 1947 р. і продовжував її до 2000 р., та щомісячний журнал „Kultura”, який він започаткував. Перелом у польській історіографії настав після 1956 р. з пожвавленням інтелектуального життя у країні. Найважливішим явищем нового періоду став методологічний плюралізм. Поряд із партійною ортодоксальністю відроджувалася тенденція до об’єктивного розгляду суспільних явищ і подій. З часом зазначена тенденція, незважаючи на перешкоди, що створювала влада, додавала потужності, а до кінця 1970-х рр. стала домінуючою. Це проявилось у публікаціях. У цей час побачили світ праці про початковий етап незалежності Польщі, відродження її національної державності. Означеним проблемам були присвячені дослідження А. Гарліцького, Т. Наленча, В. Владики, Т. Єндрущака, Х. Зелінського, Л. Гросфельда, П. Заремби, З. Ландау, Є. Томашевського, Я. Томіцького, які значно збагатили знання про політичний і соціально-економічний розвиток країни, сприяли пізнанню державотворчих процесів. У працях Г. Мацеєвського, М. Цехоцинської, М. Дроздовського, Я. Жарновського, М. Свенцицького, Л. Кещинського, В. Масевича порушено питання соціальної політики, структури населення, окремих питань суспільно-політичного життя. У цей час польська історіографія поновилася виданнями з проблематики польсько-радянських відносин М. Грінберга, Р. Бєрзанека, А. Деруги, В. Ковальського, А. Скшипека, М. Лєчика, Є. Юркевіча, в яких простежено складну історію взаємовідносин між Польщею і СРСР у міжвоєнний період.

В Україні після Другої світової війни соціальні замовлення на показ історії Польщі за марксистською ідеологією не давали змоги об’єктивно аналізувати суспільно-політичні проблеми. Далекою від реального стану, переповненого ідеологічними штампами виявилася більшість публікацій українських, як і всіх радянських, істориків. Від 1950-х рр. історіографія поповнилася низкою праць І. Кундюби, Ф. Зуєва, О. Манусевича, М. Миська, М. Селезньова, І. Хрєнова та ін. Як радянська історіографія, так і її українські представники тенденційно подавали державотворчі процеси, перебуваючи у полоні догм і схем партійного підходу в оцінці історичного процесу. Виокремимо праці українського полоніста П. Калениченка, які були одними з небагатьох, де здійснено спробу на широкій джерельній базі проаналізувати українсько-польські відносини, соціально-економічну ситуацію та державно-політичний розвиток Польщі.

Новий етап у вивченні цих питань розпочався наприкінці 1980-х – початку 1990-х рр. – з часом краху комуністичної диктатури у Польщі й здобуттям незалежності України та доступу дослідників до архівних і бібліотечних фондів. Польські історики переглянули традиційні оцінки щодо розвитку міжвоєнної Польщі, українсько-польських відносин тощо. Широким аналізом суспільно-політичного життя Польщі позначено праці З. Запоровського, К. Кавальца, Х. Цімека, П. Вєчоркевіча, Т. і Д. Наленчів, Б. Якубовської, С. Міхаловського, А. Чубінського, В. Бонусяка та ін. Серед публікацій, що висвітлюють передумови відродження Польщі, виокремимо роботи Я. Паєвського і П. Лоссовського. Перший зосередив увагу на багатоманітності зовнішніх і внутрішніх чинників відновлення держави, віддавши першість зовнішнім, а другий акцентував думку на внутрішніх обставинах.

Важливими у контексті започаткованої теми є дослідження Х. Батовського, М. Згурняка, П. Ставецького, К. Красовського, А. Міцевського, Й. Моленди, В. Вуйціка та ін., у яких висвітлено зовнішньополітичні пріоритети в контексті польського державотворення. У галузі вивчення окремих регіонів Польщі з погляду їх розвитку заслуговують на увагу праці Ц. Бжоза, Р. Ренц, Д. Сєрадзка, Б. Дановської-Прокоп, У. Загура-Йоншта, Е. Хороха. Незмінне зацікавлення польських істориків викликає проблематика національних меншин. До праць цього аспекту належать дослідження таких авторів, як: К. Гомулка, Г. Сосна, М. Фукс, В. Мніх, Р. Тожецький, Д. Мательський. Серед робіт означеної проблеми особливо вирізняється книга А. Хойновського „Концепції національної політики урядів у 1921–1939 рр.”, що стала базовою в польській історіографії. Помітне місце займає конституційна проблематика, окремі аспекти якої знайшли відображення у розвідках А. Гвіжджа, М. Пєтшака, М. Калляса. Серед найвагоміших досліджень варто відзначити праці відомого польського історика А. Айненкеля.

Щодо сучасної російської і білоруської полоністики, то в цілому можна констатувати, що проблеми міжвоєнної Польщі учені переглядають і уточнюють, показ їх стає об’ємнішим і обґрунтованішим. Нові акценти помітні у працях С. Фалькович, М. Булахтіна, А. Гущина, Н. Жуковської, А. Квасова, О. Лопатіної, С. Морозова та ін.

Із відновленням незалежності України розпочався новий етап в українській історіографії, побудований на новітніх теоретико-методологічних засадах. Відмовляючись від гносеологічного монізму у формі догматичного марксизму, історики перейшли до пізнавального плюралізму. Активізації досліджень новітньої історії Польщі також сприяло проведення наукових конференцій різного рівня, семінарів, присвячених українсько-польським відносинам.

Серед публікацій переважають роботи, присвячені здебільшого українсько-польським відносинам, становищу українців у Польщі, українського питання, в цілому етнополітики держави. Ці проблеми відображено у працях Л. Зашкільняка, Я. Ісаєвича, С. Кульчицького, Ю. Макара, С. Макарчука, Я. Дашкевича, О. Красівського, М. Кугутяка, В. Ярового, І. Ільюшина, О. Сухого, С. Віднянського, Т. Зарецької, С. Трояна та ін. Українські науковці В. Сергійчук, Ю. Сливка, М. Швагуляк, О. Зайцев, Б. Гудь, В. Голубко, В. Колесник, М. Кучерепа, М. Несук, І. Патер, В. Фісанов та ін. тією чи іншою мірою аналізували політичні й націотворчі процеси у відновленій Польщі, намагаючись ліквідувати прогалини, що утворилися внаслідок заборон попередніх десятиліть. У цьому контексті наукову цінність становлять праці М. Литвина та М. Гетьманчука; перший всебічно розглянув українсько-польську війну 1918–1919 рр., а другий – українське питання в радянсько-польських відносинах 1920–1939 рр. З-поміж праць українських дослідників у світлі означених проблем варто виділити роботи З. Баран, А. Присташ, Ю. Михальського, В. Калінчик, С. Бочарова, О. Липитчук, О. Паславської. Проблеми відродження Польщі, основних етапів її розвитку, зовнішньополітичної діяльності порушувалися у публікаціях дисертантки. Переконливим свідченням прогресу у становленні української полоністики є видання фундаментальної праці львівських істориків Л. Зашкільняка і М. Крикуна „Історія Польщі: від найдавніших часів до наших днів”. Це перша „українська” цілісна історія Польщі, яка на основі комплексного опрацювання нових джерел та інтерпретаційних здобутків світової наукової літератури, а також досвіду викладання історії Польщі, на професійному рівні розкриває складні проблеми формування польської державності та суспільно-політичного життя.

Аналіз наукової літератури дає підстави зробити висновок, що питання відродження польської державності, формування державно-політичного устрою в 1918–1926 рр. привертало увагу вітчизняних і зарубіжних істориків, але ще недостатньо досліджено. При цьому зауважимо, що згадані праці не вичерпують переліку публікацій, які торкаються окремих аспектів визначеної проблеми, оскільки вона є системною і багатоаспектною. Із широкого їх загалу виокремлено через те, що вони складають основу історіографічного доробку, який використано при опрацюванні теми.

Джерельна база дисертаційного дослідження. Комплексному та всебічному вивченню теми сприяв критичний і неупереджений огляд джерел. Вони різноманітні за своїм походженням, інформаційною насиченістю, ступенем достовірності, загальною спрямованістю, відображають основні етапи відродження національної державності, формування суспільно-політичного устрою Польщі в контексті польського державотворення в окреслений період й відповідають авторській концепції та методологічним принципам і методам опрацювання теми.

Джерельну базу дисертації становлять комплекси архівних матеріалів та опублікованих документів, які можна поділити на декілька груп: законодавчі акти вищих державних органів влади: парламенту, президента, Ради Міністрів та документи і матеріали реґіональних владних органів; архівні матеріали міністерств, політичних партій і громадських організацій, керівників країни; документи договорів, конвенцій, угод, матеріали участі урядових делеґацій у переговорних процесах; документи суспільно-політичного життя; статистичні джерела; матеріали періодики і преси; аналітика політичних праць тогочасних лідерів партій та організацій; джерела особистого походження та теоретичні розробки українських і зарубіжних авторів, переважно польських.

Безпосередня джерельна база дисертації – сукупність документів і матеріалів з архівів Польщі й України різного державного рівня та відомчого підпорядкування. Особливо вагомими є фонди Архіву Нових Актів у Варшаві (Archiwum Akt Nowych), Архіву Давніх Актів у Варшаві (Archiwum Glуwne Akt Dawnych), Архіву м. Варшави (Archiwum Panstwowe m. st. Warszawy), Державних Архівів у Кракові, Любліні (Archiwum Panstwowe w Krakowie, Archiwum Panstwowe w Lublinie), Архівів центральних державних інститутів: Сейму і Сенату (Archiwum Sejmu, Archiwum Senatu), Центрального військового архіву (Centralne Archiwum Wojskowe).

Повнішому і глибшому розкриттю теми сприяють, насамперед, фонди ААН у Варшаві: 3 (Канцелярія Сейму Речі Посполитої), 5 (Цивільна Канцелярія Начальника Держави), 27 (Міністерство внутрішніх справ), 30 (Міністерство зовнішніх справ), 44 (Польський Національний Комітет у Парижі), 45 (Польська делеґація на мирній конференції в Парижі), 210 (Колекція опрацювань і відписів документів, що стосуються відносин Польщі з Латвією, Литвою, Радянською Росією, Ґданськом і Україною в 1914–1928 рр.), ін.

Особливу цінність мають неопубліковані документи сейму, сенату, протоколи засідань Ради Міністрів, постанови, розпорядження, інструкції, циркуляри уряду, міністерств, воєводських управлінь та повітових староств. У блоці архівних джерел вагоме місце займають закони, декрети, укази, розпорядження та звіти державної влади, матеріали та маловідомі документи про відродження незалежності. Ці джерела дають змогу простежити динаміку реформування державних органів, становлення польського парламентаризму, оцінити ступінь їх демократичності, виявити закономірності історичного процесу державотворення.

Важливі документи, що стосуються передодня відновлення держави, знаходимо, зокрема, у фондах Тимчасової Державної Ради, питань внутрішньополітичного становища – Цивільної канцелярії Президента Речі Посполитої, військових інституцій, Міністерства релігійних справ і публічної просвіти.

Ще одним блоком виділимо матеріали фондів, що містять документи різного характеру, які висвітлюють діяльність окремих політичних діячів відродженої держави – Ю. і А. Пілсудських, В. Грабського, І. Падеревського, Л. Василевського, Є. і З. Морачевських, В. Сікорського, К. Соснковського, Л. Желіговського та ін.

Певне значення для дослідження теми мають документи фонду 212 ААН, Збір друкованих матеріалів: відозв, декларацій, звернень, програм політичних організацій. Означені джерела є виявом патріотичних почуттів і віддзеркалюють настрої різних суспільних груп і соціальних верств.

Об’єктивному вивченню конфіґурації політичних сил у польському суспільстві сприяли документи партій, їх програм, резолюцій та рішень, які зберігаються в фондах ААН. Ці документи засвідчують інституціоналізацію багатопартійної системи Польщі як впливового чинника становлення демократії. Тут знаходимо матеріали про вплив партій на громадські, профспілкові, молодіжні та культурно-просвітні організації суспільно-політичного простору. Вони допомагають простежити процес розширення зв’язків партій на місцях. Використано також опубліковані в Польщі збірники документів і матеріалів з історії суспільно-політичних формувань та громадських організацій, зокрема, Programy partii i stronnictw politycznych w Polsce w latach 1918–1939. – Rzeszow, 1993, ін.

Вагомими джерелами праці стали матеріали сейму і сенату, Ради Міністрів, окремих міністерств і комісій, нормативно-правові документи Законодавчого сейму 1919 р. і маловідомі матеріали підготовки й прийняття конституції 1921 р., а також документи парламентських виборів 1922 р. та розвитку суспільства в період діяльності сейму і сенату першого скликання, друковані збірки матеріалів та стенограми засідань Законодавчого сейму і парламенту 1922–1927 рр.

Певне значення для дослідження мають архівні матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління (ЦДАВОВ України), зокрема фондів: 3508, Український центральний комітет у Речі Посполитій Польській (Варшава); 3696, Міністерство закордонних справ УНР; 2211, Українська дипломатична місія у Речі Посполитій Польській; 3635, Українське православне братство імені святих Кирила і Мефодія; 3327, Щоденна газета „Українська трибуна” у Варшаві; 2225, Міністерство польських справ 1918 р. Важливі документи особистих архівів польських землевласників Правобережної України, що містяться в Центральному державному історичному архіві України у Києві (ЦДІА у Києві), а також у фондах діячів науки, літератури і мистецтва щодо розвитку наукових знань і суспільно-політичного руху в Галичині на початку ХХ ст.

У дисертації також використано матеріали Центрального державного історичного архіву України у Львові (ЦДІА у Львові), зокрема, ф. 146 Галицького намісництва, ф. 211 Польської ліквідаційної комісії, ф. 392 Української парламентарної репрезентації в польському сеймі та сенаті, ф. 423 Міністерства фінансів (Варшава), ф. 492 Президії Ради Міністрів (Варшава), ф. 493 Міністерства внутрішніх справ (Варшава), ф. 698 Колекції документів про польські легіони (1914–1918), Державного архіву Львівської області – ф. 1 Львівського воєводського управління, які висвітлюють соціально-економічне, політичне становище та культурно-освітній розвиток Галичини, боротьбу українців за соціальне й національне визволення. Деякий фактологічний матеріал використано з фондів 331, 274 Державного архіву Тернопільської області (ДАТО).

Суттєвим доповненням до архівних матеріалів стали збірники опублікованих документів з історії відродження Польщі, її суспільно-політичного і культурного життя, зокрема Powstanie II Rzeczypospolitej. Wybуr dokymentуw 1866–1925 / Pod red. H. Janowskiej i T. Jedruszczaka. – Warszawa, 1984, Dokumenty z dziejуw polskiej polityki zagranicznej 1918–1939. – T. 1. – 1918–1932. – Red. T. Jedruszczaka i M. Nowak-Kielbikowej. – Warszawa, 1989, Archiwum polityczne I. Paderewskiego. – Red. B. Janicka. – T. V. 1909–1941. – Warszawa, 2001 та ін.

Ряд використаних документів зберігається у відділі рукописів Національної бібліотеки (Biblioteka Narodowa), архівалії Музею незалежності у Варшаві (Muzeum Niepodleglosci w Warszawie).

У процесі дослідження теми використовувалися матеріали періодичної преси, наукових журналів Польщі; особливу цінність в контексті проблеми мають „Monitor Polski” та „Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej”; спогади польських громадсько-політичних діячів, які були безпосередніми учасниками подій; матеріали державної статистики.

Отже, проведена робота дала можливість виявити значний масив нових документів і матеріалів, які введено до наукового обігу. Опрацьовані джерела становлять фактологічну основу комплексного наукового дослідження. Системне їх студіювання на основі принципів наукової критики дозволило розв’язати дослідницькі завдання, що є сутністю дисертації.

У другому розділі – „Теоретико-методологічне обґрунтування національно-державної інституціоналізації Другої Речі Посполитої” – розкрито історичні передумови відновлення Польщі, означено науково-методологічні основи формування владних структур, висвітлено зовнішньополітичні фактори відбудови країни, визначення її кордонів та охарактеризовано етапи кристалізації незалежницької ідеї й практики її реалізації на основі введення у науковий обіг маловідомих сторінок польського визвольного руху.

У розділі проаналізовано національний рух за суверенітет і самостійність Польщі як одну з найдинамічніших складових її відродження, що формувалася під впливом різних чинників суб’єктивного і об’єктивного характеру. Враховуючи умови Польщі початку ХХ ст. у польському незалежницькому русі виділено основні етапи, історичні події, упродовж яких розвивалися за політичним, військовим і суспільним напрямами. Українські, як і польські, дослідники при розгляді ключових подій відродження Польщі ще й досі дискутують щодо значення двох визначальних факторів: внутрішнього та зовнішнього. За соціалістичної доби у суверенізації Польської держави перебільшувалася роль жовтневого перевороту 1917 р. у Росії. Упередженість такої оцінки очевидна.

У праці на основі всебічного аналізу доведено, що відновлення польської державності відбулось у результаті комбінованої дії об’єктивних і суб’єктивних міжнародних й внутрішніх чинників. Авторка вважає, що безпосередніми передумовами відродження Польщі були ті, котрі визначали внутрішні починання і рухи, які відображали суть, масштаби, зміст й форми визвольної боротьби поляків, та зовнішні, що поступово сформувалися на зламі ХІХ–ХХ ст. – розпад імперій, у складі яких перебували польські землі, наростання між ними конфлікту, що вибухнув війною, поразка Центральних держав, революції в Росії, Австро-Угорщині. Все це зробило можливим унезалежнення Польщі реальністю.

Проведене дослідження стверджує: відродження незалежності відповідало вимогам національних сил й стало завершенням національно-визвольного руху, а сам процес становлення державності був проявом закономірності історичних подій й зумовленості відродження. Відновлення Польщі започаткувало якісно новий етап в її історії, суть якого полягала у здійсненні заходів щодо розбудови інститутів суверенної держави, створенні умов для закладання демократичних основ. Зазначимо, що ще у русі поляків за свободу в середовищі політичної еліти вперше в історії польської суспільної думки були сформульовані фундаментальні концепції: право поляків на відновлення держави, незалежність Польщі, зв’язок поновленої у нових умовах державності з давньою Річчю Посполитою, спадкоємність національних традицій і культури. Ці концептуальні засади Р. Дмовського, Ю. Пілсудського та інших польських діячів стали основою державотворчої діяльності вже перших урядів відродженої держави, її керівників, еволюція світогляду яких була складною – від ідеї автономії у складі іноземних держав, залежно від їх орієнтації, до створення суверенної країни. Події зазначеного періоду засвідчили, що Польща послідовно реалізувала напрацьовані її лідерами політичні доктрини і концепції.

Взявши до уваги історичні умови відродженої Польської держави, можна виділити два функціонально відмінних, політично зумовлених періоди. Відповідно, на нашу думку, вони охоплюють: І – 11 листопада 1918 р. – 17 березня 1921 р.; ІІ – 17 березня 1921 р. – 14 травня 1926 рр. Перший період – це час розбудови польської державності, створення владних структур, нормативно-правового визначення суспільного устрою й встановлення кордонів. Процес формування політичної самостійності Польщі завершився в 1921 р. після міжнародно-правового закріплення кордонів та прийняття у березні 1921 р. Конституції Польської Республіки. За таких умов виокремлюється наступний – другий період у становленні національної держави. Хронологічно він співпадає з добою функціонування парламентсько-демократичної системи та пошуку шляхів стабілізації. Польське державотворення базувалося на двох принципових засадах, які часто вступали у протиріччя між собою – демократії й авторитаризму. На початку формування державницьких структур переважали демократичні норми і принципи, а з часом ситуація стала критичною, під впливом Ю. Пілсудського, його однодумців та обставин життя, посилилися тенденції переростання демократії в авторитаризм, що врешті-решт призвело до травневого державного перевороту.

Державотворчий процес зумовлював захист національних пріоритетів, визначення кордонів та утвердження на міжнародній арені як самостійної держави. Зауважимо, що у контексті цих завдань зовнішню політику Польщі в окреслений час умовно поділено на два періоди: перший охоплює 1918–1923 рр. і характерний зусиллями щодо визначення кордонів, а також їх міжнародного визнання; другий – 1923–1926 рр., коли Польща простувала до зміцнення свого нового становища в Європі, налагодження відносин із сусідами й тогочасними великими державами. Відзначимо, що процес формування території відбувався складно й неоднозначно. В її утвердженні важливу роль відігравала сукупність таких чинників, як: збройний, дипломатичний, політичний та етносоціальний. Важливу роль у визнанні Польщі, встановленні її кордонів мали Паризька мирна конференція, Ліга Націй, Рада Послів та ін. міжнародні утворення, польські й зарубіжні громадсько-політичні діячі, однак силове встановлення більшої частини кордонів Польщі призвело до міжнаціональної напруги, підозри і конфліктів, послаблення націодержавних процесів. Необхідно зазначити, що відроджена країна розбудовувалася в умовах збройного протистояння із сусідніми державами. Разом із тим, до Польщі увійшли землі з етнічно переважаючим непольським населенням, яке прагнуло створити власні держави. Це істотно впливало і на внутрішні взаємини, і на зовнішню діяльність, формування Польської держави, її міжнародне становище у міжвоєнному світі.

У третьому розділі – „Нова політична польська специфіка” – здійснено аналіз тенденцій та особливостей конфігурації суспільно-політичних сил, визначено і розглянуто структурні складові польського політикуму, з’ясовано роль національної демократії й лівого сектору багатопартійної системи в контексті національно-державного відродження.

Різноманітний комплекс джерел та їх аналіз дали можливість висвітлити процес формування громадсько-політичних організацій й об’єднань як домінанти у польському парламентаризмі, найважливішої функціональної його частини. Вона відображала соціальну і національну структуру відновленої Польщі, була виявом досягнутого на початку ХХ ст. рівня соціально-економічних відносин та історичних передумов, що випливали з відсутності у поляків власної держави та формування національної партійно-політичної системи всупереч чужинецькій державній владі. Принципи функціонування політичних організацій визначила Березнева конституція 1921 р., правова основа якої створила умови для їхньої діяльності. Власне тому партії, незважаючи на обмеження у складних умовах після травневого перевороту 1926 р., проіснували майже до кінця 1939 р. Польську партійну систему окресленого періоду як об’єднання взаємозалежних партій характеризувала наявність багатьох партій як різновид так званого поляризованого політичного плюралізму. Соціально-політичні, економічні й етнокультурні фактори зумовили множинність партій, організацій та ідейних течій. У 1926 р. зафіксовано 26 польських та 33 партії етнічних меншин, з них 31 досягла законодавчого представництва. Це явище розглядаємо не тільки як показник розщеплення („атомізації”) польського суспільства, а і як свідчення його демократизації. Система багатопартійності виступала впливовим чинником формування основ національної демократії.

У нових умовах відновленої Польщі політичні сили поляризувалися навколо правого сектору політикуму та лівої частини польського політичного простору, які відігравали помітну роль у суспільному житті. Значення партій, що представляли інші політичні напрямки, було в тодішніх умовах меншим. На думку авторки, у досліджуваний період головну роль у державно-політичному житті країни відігравали два угруповання – табір національно-демократичних сил і так званої незалежної лівиці.

Шляхом аналізу соціально-політичного розвитку країни й формування нового суспільного устрою дисертантка дійшла до висновку: загальна ситуація в польській спільноті характеризувалася посиленням ідей національної демократії, яка відігравала ключову роль у політичному просторі Польщі аж до перевороту 1926 р. Цьому сприяли розгалужена система політичного, ідеологічного й організаційного впливу, фінансові засоби і набутий досвід ще до й під час Першої світової війни. Незважаючи на нездійснення концепції перетворення Народно-національного союзу в єдину партію всіх правих сил, національна демократія мала значний вплив на всі верстви суспільства та політичні й громадські організації, які були споріднені з нею, що давало можливості для їхньої активності у парламенті. Вплив Народно-національного союзу у структурах правої частини польського політикуму досягався участю в їх діяльності його членів, спільністю ідейно-політичних поглядів, різними угодами про співпрацю та політико-пропагандистською роботою серед населення. Все це