КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВЕР’ЯНОВА НІНА МИКОЛАЇВНА

УДК 101.1:7.011.26:37.035.6

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО ЯК ЧИННИК

НАЦІОНАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ ОСОБИСТОСТІ

(УКРАЇНОЗНАВЧИЙ АНАЛІЗ)

Спеціальність 09.00.12 – українознавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Центрі українознавства філософського факультету

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: кандидат психологічних наук, доцент,

Воропаєва Тетяна Сергіївна,

старший науковий співробітник

Центру українознавства філософського факультету

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Бровко Микола Миколайович,

Київський національний університет культури і мистецтв,

професор кафедри теорії та історії культури

кандидат філософських наук

Розумний Максим Миколайович,

Національний інститут стратегічних досліджень

(м. Київ), завідувач відділу стратегічного прогнозування

Провідна установа: Національний університет харчових технологій

Міністерства освіти і науки України (м. Київ),

кафедра українознавства

Захист відбудеться “26” червня 2007 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.43 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці імені М.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “25” травня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Г.Ю. Смирнова

Актуальність теми дослідження зумовлена тим, що в сучасних умовах динамічних ринкових змін, суспільних трансформацій, поглиблення міжнаціональних суперечностей та глобалізаційних процесів, проблема національного виховання особистості набуває особливої актуальності. Вона постає соціально значущою практичною потребою, оскільки національно свідома особистість, патріот своєї держави і активний громадянин демократичного суспільства, є запорукою збереження національної ідентичності українства, а також важливим ресурсом соціально-економічних, політико-правових, демократичних перетворень заради зміцнення української державності. Адже від кожної особистості залежить загальний рівень розвитку суспільства, поступ української нації, держави в цілому.

Внаслідок цього важливим є звернення до мистецтва як реальної сили, що стимулює усвідомлення особистістю необхідності власного самовдосконалення та зумовлює її цілісне формування. Це передбачає залучення культурно-мистецьких цінностей українства у сферу виховної практики, ефективне використання наявних та розробку нових засобів, форм і методів якісного вдосконалення системи національного виховання в Україні. Тому через цілеспрямовано організовані системні виховні впливи на особистість, оптимально використовуючи потенціал виховних можливостей мистецтва, можна сприяти повноцінному засвоєнню особистістю цілісного світогляду, національного образу світу, духовного досвіду українства, морально-етичних норм, патріотичних настанов, гуманістичних ідеалів, національних та загальнолюдських цінностей.

Однак варто зосередити увагу на одному з видів мистецтва, а саме образотворчому, враховуючи його специфіку – зображальність, візуальність, статичність, просторовість та наявність багатого наочного мистецького матеріалу, що важливо і необхідно для виховного процесу. Образотворче мистецтво здатне унаочнено фіксувати національне буття українства в різних просторових і часових межах, уможливлюючи дію інформаційно-мистецького ланцюжка: суспільство певної історичної доби – художник – твір мистецтва – реципієнт, та опосередковуючи процеси накопичення, закріплення й трансляції найважливіших культурних, художніх та національних цінностей протягом кількох епох. Ці величезні ресурси духовного впливу образотворчого мистецтва на людину створюють передумови для розвитку цілісної особистості. Звідси випливає особлива місія українського образотворчого мистецтва – поєднувати національне та мистецьке, давати синтез сутнісних параметрів українського буття в усьому обсязі, розвивати смислові зв’язки особистості з національною спільнотою.

В роботі аналізуються численні наукові розвідки, присвячені українському мистецтву, що дає багатий матеріал для розуміння особливостей розвитку образотворчого мистецтва і його впливу на процес національного виховання особистості. В дослідженні здійснено також філософсько-світоглядний аналіз мистецтвознавчих матеріалів, що стосуються творчості відомих українських художників XVI – початку XX ст., коли національні традиції, національна тематика творів українських художників, їхня просвітницька і громадська діяльність поставали в якості інтегруючої основи і провідної лінії національної спрямованості української образотворчої спадщини.

Дане дослідження базується на розумінні сутності виховання як становлення особистості, формування українського громадянина і патріота, що висвітлюється в працях В. Андрущенка, Є. Бистрицького, І. Бичка, В. Горського, Л. Губерського, М. Михальченка, І. Надольного, В. Табачковського, В. Шинкарука; на комплексному осмисленні Національної доктрини розвитку освіти та концепції національного виховання, представленої рядом авторів: О. Вишневський, С. Клепко, В. Корженко, А. Погрібний, М. Стельмахович та ін. Важливим підґрунтям для всебічного аналізу проблеми національного виховання є філософія національної ідеї, що розробляється в працях О. Забужко, І. Кресіної, М. Розумного, О. Тимошенко та ін.

Роль і зміст виховного впливу мистецтва на розвиток людини були висвітлені ще у творах Платона й Аристотеля. Критичному переосмисленню виховного впливу мистецтва сприяли праці мислителів різних поколінь і філософських поглядів, зокрема: Г.Ф.В. Гегеля, Ф. Шіллера, О. Потебні, І. Франка, Лесі Українки, Т. Адорно. У радянський та в сучасний періоди ролі й значенню мистецтва у вихованні патріотизму особистості, формуванні її світогляду, естетичної культури, ціннісних орієнтацій, присвячували свої праці: А. Азархін, В. Біблер, В. Бітаєв, Ю. Борєв, М. Бровко, В. Даренський, М. Каган, Л. Коган, Л. Левчук, В. Мазепа, В. Малахов, Л. Масол, Г. Меднікова, Н. Миропольська, В. Михальов, Б. Неменський, О. Олексюк, В. Панченко, О. Семашко, Р. Шульга. Але незважаючи на досить великий дослідницький інтерес до проблематики виховного впливу мистецтва, окремі аспекти залишаються недостатньо вивченими. Зокрема, йдеться про українознавчий аналіз комплексного впливу образотворчого мистецтва на процес національного виховання особистості, який в науковій літературі відсутній.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах наукової теми “Дослідження проблем українознавства в системі сучасних загальносвітових тенденцій розвитку націєтворчих концепцій” (номер державної реєстрації – № 2000Б-10) Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Об’єктом дослідження є образотворча складова української національної культури в контексті національного виховання особистості.

Предметом дослідження є образотворче мистецтво як засіб національного виховання особистості.

Метою дисертаційного дослідження є аналіз виховного потенціалу образотворчого мистецтва як чинника національного виховання особистості. Ця мета зумовила розв’язання таких дослідницьких завдань:

1) охарактеризувати зміст і головні завдання національного виховання особистості в сучасних умовах трансформації українського суспільства, а також потенційні персонологічні можливості української образотворчої спадщини в контексті національного виховання особистості;

2) проаналізувати процес розвитку українських мистецьких традицій і специфіку накопичення виховного та патріотичного потенціалу образотворчого мистецтва в українських художньо-просвітницьких і громадсько-мистецьких практиках XVI – початку XX ст.;

3) виокремити виховні функції образотворчого мистецтва в системі національного виховання, ціннісно-смисловою домінантою якого є українська національна ідея;

4) обґрунтувати своєрідність, виховні потенції та переваги образотворчого мистецтва (в порівнянні з іншими видами мистецтва);

5) розкрити необхідність формування цілісної особистості в українському соціумі для подальшого його прогресивного розвитку та запропонувати модель становлення цілісної особистості в системі національного виховання;

6) визначити основні функціональні ролі українського образотворчого мистецтва як засобу національного виховання особистості;

7) обґрунтувати необхідність уведення української образотворчої спадщини в програму національного виховання як чинника формування патріотичних почуттів та національної самосвідомості особистості;

8) розробити комплексний підхід до національного виховання особистості, який інтегрує дві змістовні лінії: художньо-естетичну та національно-патріотичну.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є українознавчий аналіз як комплексний соціогуманітарний підхід, що інтегрує філософське, історичне та мистецьке українознавство, а також широко використовує концептуальний інструментарій філософської антропології, філософії освіти, філософії виховання, філософії мистецтва та культурології. Українознавчий аналіз передбачає поєднання філософсько-світоглядного, мистецтвознавчого, культурологічного та історичного опрацювання матеріалу. Підґрунтям українознавчого аналізу є інтегративність самого українознавства як сучасної наукової дисципліни, що розробляє цілісне бачення феномену української нації та її культури. У цьому контексті слід відзначити важливість досліджень В. Барана, Т. Воропаєвої, І. Грабовської, Л. Залізняка, С. Кагамлик, В. Крисаченка, А. Лоя, О. Мостяєва, М. Обушного, І. Огородника, В. Піскун, М. Розумного, М. Русина, В. Сергійчука, О. Семашка, М. Степико, М. Хилька, А. Ціпка, Н. Чечель, О. Щербатюк та ін.

В дисертаційній роботі використані ті загальнонаукові методи, які уможливлюють теоретичне дослідження, створюють струнку систему критеріїв структурування, класифікацій і типологізацій. Метод порівняння сприяв виявленню рис подібності та відмінності між філософськими вченнями при осмисленні поняття “особистість”; методи аналізу, синтезу, диференціації й узагальнення дали змогу осмислити не лише конкретні факти еволюції образотворчого мистецтва, а й виявити загальні тенденції зазначеного процесу. Історичний метод забезпечив дослідження історичного розвитку українського образотворчого мистецтва, зокрема, художньо-просвітницьких та громадсько-мистецьких практик у їхній ретроспективі, а також становлення й формування художніх осередків, суспільно-творчу самореалізацію суб’єктів образотворчого мистецтва у хронологічній послідовності. Застосування феноменологічного методу дозволило описати процес розвитку цілісної особистості як важливого елемента українського соціуму, що трансформується. Системний підхід використано для визначення місця і ролі українського образотворчого мистецтва в системі національного виховання особистості. Також використані методи культурологічного й аксіологічного аналізу та герменевтичний метод.

Базою для написання дисертації є філософсько-теоретичні розробки про сутність особистості, представлені у працях І. Беха, Б. Додонова, Е. Ільєнкова, А. Леонтьєва, С. Рубінштейна, М. Шелера. У концептуальному плані важливе значення для розробки теми дисертаційної роботи мають методологічні принципи вивчення мистецтва, запропоновані М. Бахтіним, Л. Виготським, Д. Узнадзе. Теоретичним підґрунтям для дисертаційного дослідження є концепція соціально-історичної активності мистецтва в контексті націєтворення (М. Бровко, О. Семашко) та аналіз фундаментальних проблем національного буття українців (Я. Грицак, Г. Касьянов, О. Корнієнко, В. Лубський, М. Попович, М. Степико). Принципове значення для розробки теми дисертаційного дослідження мають праці філософів і мистецтвознавців: П. Білецького, П. Говді, Д. Горбачова, П. Жолтовського, О. Лагутенко, П. Овсійчука, І. Огієнка, В. Свєнціцької, О. Сидора, Д. Степовика, В. Фоменка; істориків: М. Грушевського, І. Лисяка-Рудницького, О. Субтельного, Н. Яковенко; праці про сутність і засоби національного виховання: О. Вишневського, В. Кузя, Ю. Римаренка, Ю. Руденка з опорою на Державну національну програму “Освіта” (“Україна ХХІ століття”), Закони України “Про виховання дітей та молоді” та “Про Загальнодержавну програму підтримки молоді на 2004 – 2008 роки”.

Новизна дослідження:

? розкрито потенційні персонологічні (метахудожні) можливості української образотворчої спадщини як складової української національної культури в контексті національного виховання особистості у сучасних умовах трансформації українського суспільства;

? висвітлено процес розвитку українських мистецьких традицій і специфіку накопичення виховного та патріотичного потенціалу образотворчого мистецтва в українських художньо-просвітницьких та громадсько-мистецьких практиках XVI – початку XХ ст.;

? виокремлено виховні функції українського образотворчого мистецтва як чинника національного виховання особистості: пізнавально-просвітницьку, емоційно-почуттєву, етнокультурно-інформаційну, комунікативно-інтегративну, ціннісно-світоглядну, ідентифікаційну, експресивно-катарсичну, естетичну, художньо-концептуальну, формуючу;

? окреслено можливості глибинного впливу української образотворчої спадщини на процес національного виховання особистості, оскільки образотворче мистецтво (на відміну від інших видів мистецтва) базується на зоровому сприйманні, образному мисленні, єдності пізнавальної й афективної сфер особистості і здатне виконувати смислопороджувальні функції (створюючи образні смисли, смислоутворювальні ідеї, смислові “вузли” та “опори”);

? на основі концептуалізації смислової проблематики запропоновано модель становлення цілісної особистості в системі національного виховання, що використовує потенційні можливості українського образотворчого мистецтва як засобу актуалізації ціннісно-смислової сфери особистості, оптимізаціїї її духовного буття та її глибинної смислової перебудови, з метою встановлення системних духовно-світоглядних зв’язків між особистістю і ціннісно-смисловим універсумом української культури та розвитку смислових зв’язків особистості з національною спільнотою;

? з’ясовано, що українське образотворче мистецтво як засіб національного виховання особистості виконує ролі: медіатора (посередника) між культурно-історичним досвідом нації та особистістю; конденсатора (згущувача) ідей, образів, символів, цінностей, смислів тощо; транслятора (підсилювача і передавача) культурно-історичного досвіду, національного образу світу, історичної пам’яті, світоглядних настанов, цінностей, ідеалів, ідеологем, культурних змістів, смислів; але на відміну від інших видів мистецтва воно здатне унаочнювати свої функції як медіатора, конденсатора і транслятора;

? обґрунтовано необхідність уведення української образотворчої спадщини в програму національного виховання як чинника формування патріотичних почуттів та національної самосвідомості особистості, здатного забезпечити смислове “представництво” національного образу світу й національної ідеї в структурі особистості, а також смислове “зв’язування” ціннісних орієнтацій особистості та національних цінностей українства;

? запропоновано комплексний підхід до національного виховання особистості, який інтегрує в системі національного виховання дві змістовні лінії: художньо-естетичну та національно-патріотичну (виокремлюючи національно-патріотичний зміст української образотворчої спадщини і поєднуючи його з відповідними художніми образами), а також зумовлює включення “сплаву” художньо-естетичних та національних цінностей в систему ціннісних орієнтацій особистості; такий підхід дозволяє окреслити духовно-мистецьку основу для вдосконалення системи національного виховання особистості, уможливлює ефективне подолання наслідків антиукраїнських тенденцій, дає змогу посилити патріотичне виховання молодого покоління і забезпечити українознавчі засади національного виховання особистості.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що отримані результати дослідження можуть бути використані в системі гуманітарної освіти, в розробці навчальних курсів із соціальної філософії, філософії та історії України, а також у викладанні таких дисциплін: “Українознавство”, “Філософія мистецтва”, “Культурологія”, “Історія українського образотворчого мистецтва”, “Філософія освіти”, “Філософія виховання”. Висновки дисертаційного дослідження можуть бути враховані при формуванні державної політики в освітній сфері з метою оптимізації системи національного виховання особистості в Україні.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою автора. Висновки, положення наукової новизни зроблені автором на основі власних результатів, отриманих в процесі дослідження.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалась на засіданні та методологічних семінарах Центру українознавства Київського національного університету. Принципові ідеї та теоретичні положення дисертаційного дослідження було викладено на 1 Міжнародному конгресі, 4 Міжнародних наукових конференціях та 3 Всеукраїнських наукових конференціях: Міжнародному конгресі “Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні та світі” (Київ, 2005); Міжнародних наукових конференціях “Український досвід спільнотного згуртування” (Київ, 2006), “Дослідження проблем українознавства в системі сучасних загальносвітових тенденцій розвитку націєтворчих концепцій” (Київ, 2005), “Contemporary art – нові території” (Київ, 2005), “Українська перспектива: свідомісні та соціокультурні виміри” (Київ, 2004); Всеукраїнських наукових конференціях “Іван Франко та Митрополит Андрей: Мойсеї українського народу” (Київ, 2006), “Україна: Земля і Люди” (Київ, 2002), “Михайло Грушевський – науковець і політик у контексті сучасності” (Київ, 2001).

Публікації. Основні висновки дисертації викладено у 1 колективній монографії, 12 наукових публікаціях, з них 7 опубліковано у фахових виданнях, що входять до переліку ВАК України в галузі “філософські науки”.

Структура та обсяг дисертації обумовлені поставленою метою і завданнями дослідження. Дисертаційна робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації – 220 сторінок, з них 180 сторінок основного тексту, список використаної літератури містить 494 найменування на 40 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується вибір наукової проблеми, її актуальність, визначаються об’єкт і предмет, мета, завдання і методи дослідження, формулюється наукова новизна та положення, які виносяться на захист, розкривається теоретичне і практичне значення дисертаційного дослідження.

У першому розділі “Теоретико-методологічні проблеми аналізу образотворчого мистецтва як чинника національного виховання особистості” аналізується ступінь наукової розробленості поставленої проблеми, висвітлюються існуючі концептуальні підходи до вивчення національного виховання особистості, специфіка образотворчого мистецтва як виховного чинника в історії філософської думки та сьогоденних теоретичних розробках, необхідність формування цілісної особистості в умовах сучасних демократичних та ринкових трансформацій. Висвітлюється українська традиція філософського осмислення ідеї національного виховання особистості та специфіки впливу образотворчого мистецтва на людину.

Перший підрозділ “Національне виховання особистості: філософсько-світоглядні аспекти” присвячено аналізу теоретико-методологічних основ виховання молоді, які беруть свій початок в давніх культурах, спираються на засади християнства та гуманістичні ідеї передових мислителів різних епох. Основні принципи виховання як цілеспрямованого впливу суспільства на дитину з метою передачі їй культурно-історичних традицій попередніх поколінь були розроблені у працях Платона, Аристотеля, Я. Коменського, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, К. Гельвеція, Г. Гегеля, М. Шелера та інших вчених. Каталізатором розвитку теорії і практики національного виховання молоді стало поширення ідеї про рівність і свободу всіх народів (в кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст.), що викликало потужні національно-визвольні рухи, сприяло створенню національно-культурних та національно-політичних об’єднань, які мали за мету визволення і розвиток своїх націй.

Історія розвитку теоретико-емпіричних засад українського національного виховання засвідчує про наявність власної концептуальної лінії виховної української традиції. На теренах України ще до утвердження християнства народна культура несла потужну виховну енергію, створену на основі традицій автохтонного етносу. З уведенням християнства кардинально змінилось бачення виховної проблематики, з’явились твори виховної спрямованості, з обстоюванням християнської духовності, з моралістичними повчаннями, закликами, сентенціями, застереженнями. Філософсько-педагогічна думка Київської Русі утверджувала культ освіченої, гуманної людини, воїна-захисника своєї Батьківщини. Первнем виховних пошуків була ідея патріотизму, єдності Руської землі, морального удосконалення людини.

Подальший розвиток української системи виховання відбувався в період поступової кристалізації національної ідентичності, відродження українських державницьких традицій ХV – ХVІІІ століть. Ідеї свободи, незалежності, звільнення від соціального гніту, утвердження визвольного козацького руху як могутньої громадсько-політичної сили сприяли піднесенню патріотичних почуттів українців. Створені за новими принципами і методами козацькі школи формували національну самосвідомість українства, почуття власної гідності. Значний доробок у справі становлення національної системи виховання належить вченим Острозької та Києво-Могилянської Академій, які підкреслювали необхідність розвитку української культури і освіти, виховання особистості з високим духовним потенціалом. Г. Сковорода високо оцінював можливості української народної педагогіки, визнаючи важливість формування у кожної особи почуття патріотизму й поваги до власного народу.

Вчені, письменники, митці, громадські діячі другої половини ХІХ ст. (В. Антонович, М. Драгоманов, О. Духнович, П. Куліш, Леся Українка, І. Франко, М. Шашкевич, Т. Шевченко та ін.) наголошували, що школа і виховання мають бути народними, ґрунтуватися на власних національно-культурних основах. Вони всебічно розробляли основи українського національного виховання, створивши підґрунтя для постання цілісної системи українознавства. У працях філософів, істориків, педагогів та громадських діячів початку ХХ ст. (М. Грушевського, Г. Ващенка, М. Василенка, Б. Грінченка, І. Огієнка, С. Русової, І. Сірополка та ін.) основоположними для національного виховання молоді визнано принцип народності та національні ідеали. В радянський період ідея національного виховання не знайшла свого втілення, винятком були лише твори В. Сухомлинського, який звернувся до глибинних виховних традицій, до принципів природовідповідності та культуровідповідності, виділяючи провідні чинники розвитку особистості: природу, фольклор, рідну мову, традиції, сімейне виховання.

Сучасна філософія освіти та філософія виховання доводять, що справжнє виховання є глибоко національним за своєю сутністю, змістом і характером, воно має бути зорієнтованим як на інтереси й потреби конкретної національної спільноти та держави, так і на інтереси усієї людської цивілізації. У працях сучасних українських дослідників В. Андрущенка, І. Беха, О. Вишневського, Б. Головка, С. Клепка, М. Коноха, В. Корженка, В. Кременя, М. Култаєвої, В. Лубського, В. Лугового, В. Лутая, І. Надольного, І. Радіонової, М. Стельмаховича та інших широко висвітлюється проблема демократичного й національно-патріотичного виховання з філософсько-антропологічними акцентами. Сучасна українська філософська антропологія, філософія освіти та філософія виховання зорієнтовують суспільство на побудову цілісної системи національного виховання, спрямованої на формування ініціативної, відповідальної, духовно багатої особистості з почуттям власної гідності, розвинутою творчою активністю та критичним мисленням, однак в Україні досі не існує чіткої концепції національного виховання.

В другому підрозділі, який має назву “Специфіка образотворчого мистецтва як виховного чинника в історії філософської думки та сьогоденних теоретичних розробках”, викладено думки багатьох вчених, починаючи від античних часів і до наших днів (зокрема, Платона, Аристотеля, Г. Гегеля, Ф. Шіллера, Ф. Шеллінга, І. Франка, Лесі Українки, О. Потебні, А. Азархіна, В. Біблера, Ю. Борєва, М. Бровка, М. Кагана, Л. Когана, Л. Левчук, В. Малахова, В. Мазепи, Л. Масол, О. Семашка, Р. Шульги та ін.), про сутність мистецтва, про пріоритетність його видів, про розуміння мистецтва як засобу потужного впливу на суспільство й окремих індивідів. Окреслюються переваги образотворчого мистецтва, яке, на відміну від інших видів мистецтва, є більш дієвим чинником національного виховання особистості, що пояснюється: а) специфікою його природи як мистецтва просторового і статичного, а значить – унаочненого; б) великою кількістю “культурно-закодованого” історичного матеріалу; в) його зв’язком із зоровим сприйманням (адже близько 80% інформації людина отримує саме за допомогою зору). Образотворче мистецтво спроможне одночасно збагачувати особистість і чуттєвим досвідом, і пізнавальною інформацією, що збалансовує когнітивні й афективні чинники у виховному процесі. Унаочнення, завдяки своїй безпосередності, очевидності й показовості суттєво розширює виховні функції образотворчого мистецтва, дає змогу більш ефективно впливати на процес національного виховання особистості (детермінуючи її перцептивну систему, центруючи її свідомість та інтегруючи інтелектуально-афективну сферу), формувати її духовні потреби, патріотичні почуття, світогляд, ціннісні орієнтації, національну самосвідомість. Використання виховного потенціалу образотворчого мистецтва для вдосконалення української системи національного виховання може оптимізувати формування активної, здатної до повноцінної самореалізації цілісної особистості, що є репрезентантом української модерної нації.

У третьому підрозділі “Формування цілісної особистості – мета сучасного суспільного поступу” доводиться, що цілісна особистість постає істотним чинником оновлення українського соціуму й від того, яким цінностям та орієнтаціям вона надасть перевагу, яким буде її світогляд, багато в чому буде залежати духовне буття суспільства в цілому.

Цілісний підхід до вивчення особистості простежується у працях К. Абульханової-Славської, О. Асмолова, М. Бахтіна, Л. Божович, Л. Анциферової, Є. Бистрицького, О. Запорожця, В. Зінченка, Є. Ісаєва, Н. Непомнящої, К. Платонова, С. Рубінштейна, В. Слободчикова, О. Шорохової та ін. Оскільки цілісність – це внутрішня єдність, зв’язаність усіх частин чого-небудь в єдине ціле, то особистість є соціально зумовленою та внутрішньо зінтегрованою системною цілісністю, яка поєднує в собі суспільні та індивідуальні характеристики, визначаючи спосіб освоєння індивідом різноманітних відносин у соціумі та спосіб реалізації індивідом своєї людської сутності. Особистість – це системна соціальна якість, яку набуває індивід в процесі функціонування, розвитку та уосібнення в рамках суспільних відносин (соціально-економічних, політичних, соціокультурних, етнонаціональних та ін.), в результаті соціалізації й виховання, що дозволяє йому включатись в різні види діяльності, розгортати, змінювати, утверджувати і вдосконалювати себе, здійснювати своє ставлення до світу, пізнавати і перетворювати його. Началом, конституюючим особистість, є духовне буття, яке зв’язує особистість з нацією, суспільством, усім людським родом в його часово-просторовому та культурно-історичному розгортанні. Саме духовний принцип допомагає особистості адекватно відповісти на світоглядні й сенсожиттєві запитання, визначити, що є найголовнішим і найціннішим для неї. Життя особистості не може бути повноцінним, якщо вона виходить лише із власних інтересів і не враховує суспільні та національні. Духовність являє собою той необхідний всім “соціальний винахід”, ту культурну цінність, яка має бути відроджена і актуалізована українською нацією в умовах глобалізаційного тиску. Вищі, тобто духовні й особистісні рівні людини створюють підґрунтя для її цілісності (особистісний рівень – для цілісності людини, а духовний рівень – для цілісності особистості). Саме від повноцінного становлення цілісної особистості, від якості її властивостей та рис залежить рівень розвитку суспільства й держави загалом. Для України в цьому аспекті важливою є проблема місця кожної особистості у трансформаційних процесах, що відбуваються в сучасному українському суспільстві.

Розділ другий – “Виховний потенціал образотворчого мистецтва: специфіка його накопичення та реалізації в контексті української культурної традиції” – складається з трьох підрозділів.

У першому підрозділі “Образотворче мистецтво в історичному досвіді українських художньо-просвітницьких практик (XVI – XVIII ст.)” досліджується специфіка реалізації виховних можливостей образотворчого мистецтва XVI – XVIII ст. Показано, що з ХVI ст. культурно-освітнє життя українства набувало національних рис на православній релігійно-церковній основі. Найперше йдеться про братства і братські школи, Острозький культурно-освітній центр, Києво-Могилянську Академію, Києво-Печерську Лавру, діяльність полемістів, які обстоювали інтереси українського православ’я, що розумілися вже як інтереси національні. В образотворчому мистецтві, яке опиралось на багаті місцеві традиції та європейський художній досвід, з XVI ст. по-новому почали осмислюватись етносоціальні питання, людина, її духовні потреби та громадська діяльність. Живопис, фіксуючи в усіх своїх жанрах вироблені тогочасним світоглядом нові гуманістичні ідеали, пробуджував у людині потенційні духовні сили і спрямовував їх на удосконалення суспільного буття, в чому полягала його естетична та виховна цінність. Гравюри зі своєю світською спрямованістю і семантичною дохідливістю мали значне поширення через великий попит, а цим самим доносили до суспільства проблематику часу, духовні ідеали й устремління українства, що впливало на кристалізацію патріотичних почуттів та національної самосвідомості.

Українські художники були активними учасниками суспільно-політичного життя народу й не мислили себе поза спільними інтересами української громади. Вони були високоосвіченими людьми, проявляючи творчу активність на високому рівні тогочасних мистецьких здобутків і наукових досягнень. Одні з них були членами братств, і стояли на захисті православної віри, захищаючи, передусім, людей цієї віри, їхню історичну пам’ять та гідність, їхні традиції та культурну спадщину. Інші художники ставали політичними діячами України, або їхніми соратниками, вони не тільки впливали на розвиток історичних подій, але й продовжували плідну творчу діяльність, яка сприяла утвердженню самобутності українства, його національної самосвідомості, вихованню патріотизму та героїзму у молодого покоління. У своїх творах українські художники протистояли релігійній експансії Заходу, звертаючись до першоджерел українського мистецтва часів Київської Русі, осмислюючи цінність людської особистості та її духовність, утверджуючи патріотичні ідеали, морально-етичні принципи й національні устремління українства в цілому. Ці твори доносили до українського люду національну, соціальну та світоглядну проблематику свого часу, транслювали духовні цінності українства, допомагали адекватно осмислити як сьогодення, так і минувшину. Проте, після утвердження московської влади в Україні, її політика спрямовувалася на винищення самостійних чинників українського буття, головними серед яких на той час були козацтво, церква, освіта.

В рамках художньо-просвітницьких практик (ХVІ – ХVІІІ ст.) українське образотворче мистецтво продовжувало розвиток українських мистецьких традицій; сприяло збереженню етнокультури та етнічної ідентичності українців; героїзувало минуле; створювало ідеологічний “місток” між мистецтвом Київської Русі та козацької України; втілювало антифеодальні, демократичні ідеї та просвітницькі ідеали; актуалізувало національно-визвольну ідею; протистояло деспотизму імперської влади; неухильно розширювало свою аудиторію. Отже, в рамках художньо-просвітницьких практик ХVІ – ХVІІІ ст. було започатковано процес нагромадження виховного та патріотичного потенціалу українського образотворчого мистецтва.

В другому підрозділі “Образотворче мистецтво в контексті українських громадсько-мистецьких практик (ХІХ – початок ХХ ст.)” подано аналіз специфіки виховного потенціалу образотворчого мистецтва ХІХ – ХХ ст. Образотворче мистецтво цього періоду все чіткіше проявляло себе в ролі культуротворчого, просвітницького і виховного чинника, адже трактувалося як невід’ємна частина української національної культури, як засіб національного відродження. І творча діяльність художників, і їхня активна участь у громадському житті спрямовувались на розв’язання питань національного поступу. На ґрунті загальнонаціонального піднесення спостерігалась демократизація сюжетів і форм образотворчого мистецтва, посилилась увага до національної тематики як втілення націєтворчих завдань в українському мистецтві. Художники часто зверталися до історичного та портретного (зображення відомих українських діячів) жанрів як засобу реалізації своїх патріотичних почуттів. Тематика творів розвивалась під впливом екзистенційних роздумів митців, спрямованих на осмислення тих культурно-історичних та суспільно-політичних віх, що відображали кульмінаційні духовно-світоглядні вершини українців у боротьбі за національну та соціальну справедливість. Українські митці підкреслювали у своїх творах суспільну значущість особистості, незалежно від її соціального статусу, розкривали характер епохи, різні аспекти життя українства як в плані національного характеру, так і в жанрово-етнографічному трактуванні побутової теми, виховували естетичні й патріотичні почуття, сприяли становленню особистісної належності до українства та формуванню української модерної нації.

Зростання національної самосвідомості митців позначилось не лише на конкретизації ідейної стратегії творчості, де основою діяльності була національна ідея, а й на активній і досить розмаїтій художньо-організаційній, громадській та виховній роботі художників. Розуміючи просвітницьку та виховну роль образотворчого мистецтва в суспільстві вони були безпосередніми учасниками багатьох художніх виставок і в Україні, і за кордоном, засновниками різноманітних мистецьких товариств, художніх шкіл, сприяючи цим виходу українства з провінційної замкненості та духовному єднанню Наддніпрянщини й Галичини.

Проведене дослідження показало, що в ХІХ – на початку ХХ ст. художньо-просвітницькі практики були доповнені громадсько-мистецькими практиками, в рамках яких українське образотворче мистецтво нагромаджувало новий досвід, збагачений ідеями Великої французької революції; стимулювало процеси націєтворення; героїзувало українську історію та національно-визвольний рух; втілювало національну ідею в яскравих мистецьких образах; “інтегрувало” художньо-естетичні та національні цінності; впливало на формування національної ідентичності у широких народних мас; широко популяризувало мистецькі твори через музейну і виставкову діяльність, що значно посилювало виховний та патріотичний потенціал українського образотворчого мистецтва.

В третьому підрозділі “Виховні функції образотворчого мистецтва на тлі культурно-історичного досвіду українства” узагальнено процеси накопичення образотворчим мистецтвом патріотичного та виховного потенціалу в рамках українських мистецьких практик ХVІ – початку ХХ ст., що виражалось через: феномени етнозбереження, спадкоємність українських мистецьких традицій і використання кращих надбань попередніх поколінь, які мають універсальне значення для становлення національної культури; створення власної моделі художньо-образної концептуалізації національного світу; запровадження української національної тематики в мистецьких творах; збереження історичної пам’яті українців; виокремлення патріотичного змісту і поєднання його з відповідними художніми образами; художньо-мистецьке “закорінення” української людності в просторі своєї національної культури; активний синтез, взаємодію і взаємовпливи художньо-естетичних та національних цінностей; трансляцію національних цінностей та ідеалів в образно-символічний і емоційно-чуттєвій формі; художньо-образну репрезентацію національної ідеї як національно консолідуючого та державотворчого чинника; цілісне бачення феномену української культури, історичного буття України та українського народу. Це дало змогу виділити виховні функції українського образотворчого мистецтва.

Розділ третій “Українська образотворча спадщина як засіб національно-патріотичного виховного впливу на особистість в умовах розвитку сучасного українського суспільства” складається з трьох підрозділів, де показано яким чином українську образотворчу спадщину спрямувати у цілісний та могутній потік виховного впливу на особистість і як цей вплив реалізувати у сьогоденні.

У першому підрозділі “Місце образотворчої спадщини в системі чинників формування цілісної особистості” доведено, що формування цілісної особистості передбачає розвиток як її раціонально-логічної (передбачає активне функціонування словесно-логічного мислення, розуміння абстрактного змісту та причинно-наслідкових зв’язків), так і емоційно-образної (передбачає активне функціонування образного мислення, осягнення художніх образів, переживання духовного змісту та ціннісно-смислових зв’язків) сфер. Розвиток цілісної особистості може забезпечити лише гармонізований навчально-виховний процес, який не порушує балансу між раціонально-логічними та емоційно-образними складовими навчання і виховання. Однак гуманітарні навчальні предмети, які спрямовані на розвиток емоційно-образної сфери та духовної зрілості особистості (зокрема, образотворче мистецтво та українознавство) повноцінно не використовують свій потенційний виховний вплив на процес становлення цілісної особистості, оскільки відіграють в системі української національної освіти і виховання другорядну роль. Тому доцільним є не лише взаємопроникнення українознавства та образотворчого мистецтва, але й посилення їхнього впливу на процес національного виховання особистості.

Для формування цілісної особистості необхідна оптимізація її духовного буття – створення умов для її духовного формотворення, стимулювання смислової взаємодії між полем національної культури та особистістю. Концептуалізація смислової проблематики (яку розробляли С. К’єркеґор, Е. Гусерль, М. Вебер, Г. Шпет, Л. Виготський, М. Гайдеґґер, М. Полані, О. Лосєв, Ю. Лотман, В. Франкл, К.Г. Юнг, М. Бахтін, М. Мамардашвілі, О. Леонтьєв, Д. Леонтьєв, В. Зінченко, С. Кримський та ін.) показує, що становлення і розвиток цілісної особистості залежить від стану її ціннісно-смислової сфери та перцептивно зумовлених процесів смислоутворення. Образотворче мистецтво як носій духовного змісту і ціннісно-смислових зв’язків особистості та спільноти виконує смислопороджувальні функції, транслюючи відповідні образні смисли, смислоутворювальні ідеї, смислові “вузли” та “опори”. Без таких смислових “опор” і “вузликів” неможливе духовне формотворення особистості, оскільки головним в процесі духовного освоєння світу є смисловий зміст, актуалізація якого каталізує процеси конституювання цілісної особистості в системі національного виховання. Образотворче мистецтво є не тільки формою вираження української духовності та смислового змісту українського буття, але й важливою образно-смисловою опорою для становлення цілісної особистості.

В другому підрозділі “Українська образотворчість як репрезентант національної ідеї в системі національного виховання особистості” показано, що становлення і розвиток цілісної особистості в системі українського національного виховання передбачає орієнтацію на принципи природовідповідності, культуровідповідності та аксіологічної відповідності. Аксіологічний вимір національного виховання обумовлює національна ідея, котра являє собою той смисловий центр, який впливає на національно-патріотичне самовизначення особистості і детермінує синтетичний погляд на власну національну спільноту (як суб’єкта всесвітньо-історичного процесу). Історія української ідеї невіддільна від історії української образотворчості: естетичне світобачення, ідеал Краси були притаманні змісту української ідеї від її витоків; мистецькі практики ХVІ – початку ХХ ст. відобразили ціннісно-смислове розгортання української національної ідеї в просторі української образотворчості; серед найпалкіших речників української ідеї були такі відомі художники, як Т. Шевченко, С. Васильківський, О. Мурашко, В. Кричевський, Г. Нарбут, О. Новаківський, М. Бойчук та ін. Отже, українська образотворчість є не тільки однією із смислових проекцій української національної ідеї, але й може виступити її адекватним репрезентантом в системі національного виховання особистості. Українська ідея як націєзгуртувальний інструмент, як “проект спільного майбутнього” і духовний стрижень нації, що пронизує все її буття, може втратити своє реальне підґрунтя, якщо не буде проектуватися на систему освіти й виховання. Отже, українське образотворче мистецтво як засіб національно-патріотичного виховного впливу здатне мотивувати духовне зростання особистості, актуалізувати її патріотичні почуття та світоглядні орієнтації.

У третьому підрозділі “Образотворча спадщина – системне підґрунтя національного виховання особистості на засадах українознавства” досліджується проблема “філософії бачення”, яку розробляли О. Шпенглер, М. Попович, Ю. Писаренко, процес становлення “духовного бачення” особистості та здатність української образотворчої спадщини забезпечити трансляцію українознавчого та патріотичного смислового змісту, що активізує механізми “духопровідності” між ціннісно-смисловим універсумом української нації та ціннісно-смисловою сферою особистості. Доведено, що органічне поєднання процесів сприймання, переживання і осмислення особистістю творів українського образотворчого мистецтва відбувається в умовах виховної художньо-мистецької комунікації (основною метою якої є смислоутворення і смислопородження), що уможливлює окреслення того духовно-екзистенціального простору, який визначає топологію національного виховання та цілісного розвитку особистості. Таке глибинне спілкування викликає персонологічний (або метахудожній) ефект, що приводить до активізації духовного розвитку особистості.

У “Висновках” підведено підсумки і узагальнено результати дослідження.

Проведений аналіз дозволяє стверджувати, що необхідною умовою утвердження української державності й розвитку української національної культури як квінтесенції життєдіяльних сил нації є становлення цілісної особистості, що здійснюється через систему національного виховання. Головною метою національного виховання є передача молодому поколінню культурно-історичного досвіду і духовних надбань українства, формування у особистості громадянськості, патріотичних почуттів та національної самосвідомості. Кінцевим результатом національного виховання має бути цілісна особистість як повноправний, самостійний і творчий суб’єкт суспільного й громадського життя, що відчуває свою співпричетність до української національної культури, ідентифікує себе з українською нацією та реалізує свої потенційні можливості на благо України.

Накопичення виховного й патріотичного потенціалу українського образотворчого мистецтва відбувалось в умовах художньо-просвітницьких та громадсько-мистецьких практик XVI – початку XХ ст. Це сприяло розвитку виховних функцій українського образотворчого мистецтва (пізнавально-просвітницької, емоційно-почуттєвої, етнокультурно-інформаційної, комунікативно-інтегративної, ціннісно-світоглядної, ідентифікаційної, експресивно-катарсичної, естетичної, художньо-концептуальної, формуючої).

В системі національного виховання особистості українознавство виступає як системоутворюючий духовно-світоглядний чинник. В сучасних умовах глобалізації, трансформації українського суспільства, бурхливого розвитку знань і технологій важливою умовою оптимізації системи національного виховання є залучення української образотворчої спадщини в процес виховання особистості. Українська образотворча спадщина як складова національної культури спроможна оптимізувати виховний процес завдяки своїм потенційним персонологічним (метахудожнім) можливостям. Адже українське образотворче мистецтво як засіб національного виховання особистості має кілька переваг: 1) воно репрезентує ціннісно-смисловий вимір національного буття українства, поєднуючи художньо-естетичні й національні цінності; 2) його мова є універсальною; 3) воно унаочнює історичне буття українського народу, містить “культурно закодований” етнографічний, морально-етичний і суспільно-політичний матеріал; тут змальовані відомі постаті української історії, науки і культури, образно змодельовані вікопомні історичні події, героїчні вчинки, переможні битви та драматичні ситуації українського буття; 4) воно відображає духовні зв’язки особистості з нацією, а також духовну єдність і наступність поколінь; 5) для нього характерна як образно-символічна, так і ціннісно-смислова атрибуція національних цінностей та ідеалів, що уможливлює створення образно-смислової опори для національного виховання особистості. Отже, українське образотворче мистецтво як засіб національного виховання особистості може виконувати ролі: медіатора (посередника) між культурно-історичним досвідом нації та особистістю; конденсатора (згущувача) ідей, образів, символів, цінностей, смислів тощо; транслятора (підсилювача і передавача) культурно-історичного досвіду, історичної пам’яті, світоглядних настанов, цінностей, ідеалів, ідеологем, культурних змістів, смислів тощо.

На основі концептуалізації смислової проблематики запропоновано модель становлення цілісної особистості в системі національного виховання, що використовує потенційні можливості українського образотворчого мистецтва як засобу актуалізації ціннісно-смислової