9

В традиційному українському соціумі церква була духовним центром життя громади. Згуртовуючись навколо неї, громада виробляла свої правила співжиття, мораль, які суворо оберігались. Важливим регулятором морально-етичних відносин між поколіннями й у житті села завжди залишалася громадська думка. Консолідуючим та нормативно-контролюючим фактором сільської громади виступали морально-етичні засади, традиції духовності в її найрізноманітніших проявах.

На початку ХХ ст. етнографи описали звичаї сільської молоді в Україні, але до самої революції ще не можливо було говорити про частину молоді, котра бунтує, ігнорує традицію, чи про серйозний конфлікт між “батьками і дітьми”. Адже у селах молодь природно інтегрувалася в діяльність громади майже з дитинства і навіть ніби-то самостійні молодіжні формування (парубоцькі та дівочі громади) відбивали соціально-культурні, виробничі образи села. Їхні дії не були контркультурними, такими, що дестабілізували соціум, а навпаки, сприяли соціально-культурному відтворенню громади.

Отже спільним у загальному процесі соціалізації молоді в традиційному суспільстві є те, що головним завданням соціалізації та інкультурації було поступове, природовідповідне вкючення всіх статево-вікових груп молоді в структуру сільської громади, підпорядковування установленим правилам і нормам поведінки.

Також виокремлено та проаналізовано кілька важливих факторів, які найбільше сприяли етнокультурній соціалізації молоді в даний період:

1. Роль історичної пам’яті. Автором зазначається, що в кінці ХІХ - поч. ХХ ст. в процесі соціалізації дітей і юнацтва відбувалися зміни. Але в основному народне виховання підростаючого покоління зберігало наступність і зв’язок з колишньою системою соціалізації, що включала в себе елементи народної педагогіки, забезпечувала культурно-історичну тяглість, передачу підростаючому поколінню сформованої системи цінностей, поглядів на світ і людину, природу і практичну діяльність, шанобливого відношення до батьків і в цілому до старших, культивування героїки та традицій козацтва.

Особливе значення актуалізована історична пам’ять має в період руйнації традиційного суспільства, тож ми маємо справу з певним парадоксом: стираються етнографічні риси, а етнонаціональна свідомість зростає В цьому є певна психологічна закономірність, про яку свідчать історичні приклади (зокрема, поява епосу „Калевіпоег” у естонців). Тож національно свідома частина інтелігенції сама захопившись історичною спадщиною свого народу, актуалізувала її для українського населення.

2. Роль особистості (референтних зразків) в соціалізації покоління. Активізації громадського життя молоді сприяло становлення національної інтелігенції та масове захоплення історією, фольклором та етнографією.

Професійна діяльність українських науковців мала громадянське

10

спрямування, що слугувало соціалізаційним завданням творення масової свідомості українців. Це дало змогу нам констатувати, що молодь органічно включалася в нове коло подій, при цьому залишалась продовжувачем традиції. Зазначається, що творча особистість пов’язана зі своєю епохою не тільки на рівні свідомості, але і через ірраціональні структури духовного життя суспільства, її соціальне новаторство живиться традицією.

3. Соціалізація за способом малих груп. Українська інтелігенція активно сприяла зростанню різноманітних за своєю спрямованістю культурно-просвітницьких гуртків, організацій, кооперативів, артілей. Створювались читальні, школи, курси, здійснювались благодійні заходи, через аматорські театральні вистави поширювались українофільські ідеї.

У зазначених положеннях знаходимо підтвердження висновкам сучасних українських етнопсихологів щодо особливості соціалізації українців за способом малих груп як найбільш відповідної національному характеру. Водночас, зауважимо, що лише конструктивна усвідомлена діяльність інтелігенції приводила до бажаних результатів (як у Просвітах, так і в молодіжних організаціях ХІХ-ХХ ст.). На нашу думку розглянуті вище фактори відігравали роль успішного культурного сценарію в несприятливих для корінного етносу історичних умовах, і можуть стати певними моделями при прогнозуванні майбутніх етнокультурних процесів.

У підрозділі 2.2. “Зміни світоглядної парадигми та суспільних ідеалів молоді в умовах тоталітарної системи ХХ ст.” розглядаючи проблеми соціалізації молоді 20-30-х років ХХ ст. в контексті міжпоколінної трансмісії культури, ми відзначили наявність активних трансформаційних процесів, що відбулися у зв’язку зі змінами форм соціалізації.

На основі аналізу документів епохи (державні постанови, програми, розпорядження, преса, публіцистична та художня література), усних історій очевидців, фольклорних джерел нами досліджено принципи та методи формування “нової людини”, що сприяло утвердженню тоталітарної моделі соціалізації:

1. Розмивання ролі традиційної сім’ї у вихованні нового покоління та одержавлення всіх виховних та соціалізаційних процесів.

2. Десакралізація старого традиційного соціуму.

3. Провокація конфлікту поколінь.

4. Створення образу внутрішнього ворога.

Здійснювалась переорієнтація традиційних форм обрядовості, яка стала важливим чинником ідеологічної соціалізації радянської молоді.

Нами виділено характерні риси цього процесу:

1. Формування нових моделей фольклору як засобу соціалізації молоді.

2. Підміна традиційної обрядової сфери українців новою радянською.

11

3. Зміна символічно-знакового наповнення молодіжного середовища.

4. Творення радянського міфу як засобу соціалізації “нової людини”.

Таким чином було взято під тоталітарний контроль і одержавлено всі соціалізаційні процеси. Тоталітарна форма соціалізації замінила традиційну модель адаптаційного характеру, перекреслюючи визначальний для українців культ родини та відсікаючи історичну пам’ять. Втрачались родові етичні норми, а відповідно послаблювалась родова й історична пам’ять.

Тож і увесь наступний період характеризувався нищенням етноусвідомлення молоді, втратою національної ідентичності як найважливіших аспектів соціалізації, пов’язаних з виробленням активної позиції і самоактуалізації у сфері національної культури.

Якщо в традиційній спільноті обряди розумілись як певний специфічний механізм, який регулює або санкціонує явища повсякденного життя, то в радянському суспільстві на перший план виступила ідеологічна функція ритуалів. Вони цілеспрямовано розроблялись в ідеологічних установах, витісняли традиційний обрядовий комплекс і втілювались як нова традиція. Саме через неї будувався зв’язок поколінь з реальними персонажами революційної та радянської дійсності, які сакралізувались та міфологізувались.

Через репресивну систему тоталітаризму відбулась прискорена соціалізація молодого покоління та прискорена зміна самих поколінь. Саме до цього періоду належать також залишки аналогу процесу вікової ініціації: розвиток від дитини до дорослого супроводжувався прилученням до цінностей партії. Людина проходила певні сходинки соціалізації: жовтеня, піонер, комсомолець, член КПРС. Все це мало ритуалізований характер з перевірками та випробовуваннями. Однолітки через піонерські організації та комсомол теж контролювали молоду особу. Безперечним успіхом тоталітарної системи було:

1) використовування молоді як засобу боротьби зі старим світом;

2) вироблення рефлекторного, на рівні автоматизму підкорення ідеї;

3) здійснення автоматично-інструментального контролю за особою в групі.

Таким чином був відпрацьований складний соціопсихологічний механізм- індоктринування, за яким система дарувала своїм жертвам оманливе почуття звільнення від індивідуальної відповідальності, де закони зовнішнього насильства хибно сприймались за внутрішні, раціонально усвідомлені. Певна частина молоді чинила опір політиці правлячого режиму, проте він мав стихійний характер. Щоб запобігти спробам його організувати, каральні органи фабрикували справи проти дійсних та потенційних ворогів існуючого ладу в молодіжному середовищі. Попри все можливо говорити і про традиційні етнокультурні константи українського суспільства, які перейшли в латентний стан. Незважаючи на зміни в традиційній соціалізації, що були