ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

БІЛАН ЛЮДМИЛА ЛЕОНІДІВНА

УДК 378(9):63

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК

ВИЩОЇ АГРАРНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

(ХІХ – ПОЧАТОК ХХ СТОЛІТТЯ)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Житомир – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі педагогіки Національного аграрного університету, м. Київ.

Науковий керівник кандидат педагогічних наук, доцент

СТАХНЕВИЧ Валентина Іванівна,

Національний аграрний університет, м. Київ,

доцент кафедри психології та соціальної роботи

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор

ОБОЗНИЙ Василь Васильович,

Національний педагогічний університет

імені М.П. Драгоманова, м. Київ,

професор кафедри географії України та краєзнавства;

кандидат педагогічних наук,

БЕРЕЗІВСЬКА Лариса Дмитрівна,

Інститут педагогіки АПН України, м. Київ,

старший науковий співробітник, докторант.

Провідна установа: Чернігівський державний педагогічний університет

імені Тараса Шевченка, кафедра педагогіки, психології

та методики трудового і професійного навчання.

Захист відбудеться “19” березня 2007 р. о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 14.053.01 у Житомирському державному університеті імені Івана Франка за адресою: 10008, м. Житомир, вул. Бердичівська, 40; 2-й поверх, конференц-зал, т.37-40-42, 37-35-10.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Житомирського державного університету імені Івана Франка (10008, м. Житомир, вул. В.Бердичівська, 40)

Автореферат розісланий “16” лютого 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.А. Сейко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність дослідження. У період входження України в загальноєвропейський освітній простір, для кардинального оновлення освіти необхідно враховувати не лише реалії і перспективи соціально-економічного розвитку країни, освітній досвід розвинутих держав, а й власний історичний шлях. Саме багатогранний аналіз накопиченого досвіду за довгі роки історичного розвитку вищої аграрної освіти сприятиме передбаченню тенденцій і перспектив її подальшого розвитку.

Вища аграрна освіта України має свою історію, яка нерозривно пов’язана з її політичним, економічним, соціальним і культурним життям, тому на фоні сучасних реформ і перетворень у незалежній Україні проблема забезпечення сільського господарства освіченими фахівцями є актуальною.

Особливого інтересу набуває період ХІХ – початку ХХ ст., коли під впливом змін у суспільно-політичному, соціально-економічному та культурному житті Російської імперії, до складу якої входила значна частина українських земель, відбувався інтенсивний розвиток системи освіти, органічною складовою якої була й аграрна. Значні досягнення у галузі сільського господарства зазначеного періоду зумовили становлення та розвиток різнорівневих аграрних навчальних закладів: шкіл, класів, курсів, училищ. У свою чергу, нижча та середня освіта цього напряму сприяла становленню перших аграрних ВНЗ та підвищенню фахового рівня підготовки викладачів сільськогосподарських дисциплін, що позитивно позначилося на якості діяльності фахівців агропромислового комплексу України.

У зв’язку з цим важливим є узагальнення і дослідження проблеми вивчення історико-педагогічних цінностей системи вищої аграрної освіти України в ХІХ – на початку ХХ ст., що за результатами аналізу педагогічної, історичної і культурологічної літератури залишається маловивченою і недостатньо висвітленою. Саме це й зумовило вибір теми дисертаційного дослідження: “Становлення та розвиток вищої аграрної освіти в Україні (ХІХ – початок ХХ ст.)”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в рамках комплексної науково-дослідної теми кафедри педагогіки Національного аграрного університету “Теоретичні та методичні аспекти формування навчально-пізнавальної активності студентів аграрних ВНЗ” (державний реєстраційний номер РК № 0101U004363). Тему дисертаційного дослідження затверджено на засіданні вченої ради Навчально-наукового інституту земельних ресурсів, правознавства та педагогіки НАУ (протокол від 27.01.04 № 1) та узгоджено в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології в Україні (протокол № від 28.04.2004).

Об’єкт дослідження – розвиток аграрної освіти України у ХІХ – на початку ХХ ст.

Предмет дослідження – організаційні засади діяльності та зміст, форми і методи навчально-виховного процесу в аграрних вищих навчальних закладах України в ХІХ – на початку ХХ ст.

Мета дослідження – здійснити цілісний історико-педагогічний аналіз становлення та розвитку вищої аграрної освіти України, виявити та простежити основні тенденції її розвитку, розкрити історично зумовлені зміни в змісті, формах та методах навчально-виховного процесу в аграрних вищих навчальних закладах в ХІХ – на початку ХХ ст.

Відповідно до об’єкта, предмета та мети були поставлені такі завдання дослідження:

1. Проаналізувати історіографію досліджуваної проблеми та її сучасний стан як предмету цілісного аналізу.

2. Виявити основні передумови та визначити особливості розвитку аграрної освіти в Україні у ХІХ – на початку ХХ ст.

3. Дослідити процес виникнення перших аграрних вищих навчальних закладів в Україні та визначити етапи становлення вищої аграрної освіти у досліджуваний період.

4. Розкрити, узагальнити та систематизувати організаційні засади діяльності аграрних вищих навчальних закладів в ХІХ – на початку ХХ ст. і проаналізувати зміст, форми та методи їх навчально-виховного процесу.

5. Обґрунтувати напрями і можливості використання історичного досвіду національної аграрної освіти у практиці сучасної вищої школи.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період ХІХ – початку ХХ ст. Нижня межа визначена початком викладання агрономічних дисциплін та створенням відповідних кафедр у системі вищої освіти України (за Університетським статутом 1805 р.); верхня – докорінною зміною суспільно-політичного, соціально-економічного та культурного життя українських земель внаслідок подій 1917 р., що спричинило інтенсивні процеси реформування системи вищої освіти.

Територіальні межі дослідження охоплюють Наддніпрянську Україну (регіони, що входили до складу Російської імперії – Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщина і Південна Україна), оскільки, на наш погляд, саме на цих територіях розвиток вищої аграрної освіти мав найбільш інтенсивний характер.

Методологічною основою дослідження виступають положення про взаємозв’язок та взаємозумовленість педагогічних явищ і необхідність їх вивчення у конкретних історичних умовах, залежність характеру та системи освіти від рівня розвитку політичних, соціально-економічних та культурних відносин. Методологічне значення для дослідження мають вивірені часом принципи науковості, історизму, врахування сукупності фактів та системності.

На різних етапах дослідження було використано такі методи:

– теоретичного аналізу та узагальнення джерел, історичної, педагогічної та навчально-методичної літератури дали можливість систематизувати фактологічний матеріал для вивчення досліджуваної проблеми, визначити основу проведення, напрями та поняттєво-категоріальний апарат дослідження;

– порівняльно-зіставний – дозволив проаналізувати події, явища і факти, простежити генезу поглядів різних науковців та практиків на роль і місце вищої аграрної школи в освітній системі України;

– проблемно-хронологічний – дав змогу розглянути досліджуваний феномен у просторі та часі, а також визначити періодизацію становлення та розвитку вищої аграрної освіти України у ХІХ – на початку ХХ ст.;

– історико-генетичний – використовувався для аналізу суспільно-політичних, соціально-економічних, культурно-національних передумов та педагогічних чинників становлення вищої аграрної освіти у досліджуваний період;

– історико-ретроспективний – дав можливість охарактеризувати організаційні засади, мету, зміст, принципи, форми і методи діяльності вищих навчальних закладів України, що надавали професійні знання аграрного спрямування у ХІХ – на початку ХХ ст.)

Теоретичною основою дисертаційного дослідження стали:

– основні концептуальні положення та теоретико-методологічні підходи щодо аналізу професійної освіти (О. Аніщенко, С. Гончаренко, І. Лікарчук, В. Луговий, Н. Ничкало, О. Сухомлинська, О. Степанович, В. Стахневич);

– дослідження у галузі історії просвітницької думки, освіти та науки в Україні (А. Алексюк, П. Бєзобразов, Л. Березівська, В. Елютін, О. Іванов, М. Левківський, О. Любар, О. Мартиненко, В. Обозний, В. Онопрієнко, О. Пташний);

– дослідження собливостей розвитку аграрної освіти (Г. Гатліх, К. Іванович, Т. Іщенко, В. Коропов, І. Мещерський, І. Міклашевський, О. Михайлюк, С. Юлюкаєв, В. Яблонський).

Джерельну базу дослідження складає комплекс різноманітних за змістом і походженням документів та матеріалів. Основою джерельної бази є архівні матеріали. Під час виконання дисертаційного дослідження були залучені фонди: Центрального державного історичного архіву України в м. Києві – №№ 274, 275, 295, 304, 307, 385, 442, 705, 707, 711, 1191, 1262, 1599, 1680, 2019, 2162, 163; Державного архіву міста Києва – № 16; Державного архіву Київської області – №№ 1, 2, 9, 35, 36, 347, 804, 1239; Державного архіву Харківської області – №№ 669, 928. Всього опрацьовано 28 архівних фондів, в результаті чого до наукового обігу введено низку нових неопублікованих документів, які характеризують різні аспекти вищої аграрної освіти України у досліджуваний період.

Наукова новизна і теоретичне значення дослідження полягає в тому, що: вперше здійснено системне цілісне поліаспектне висвітлення процесу становлення та розвитку вищої аграрної освіти України у ХІХ – на початку ХХ ст.; проведено системний аналіз організаційних та теоретико-методичних засад діяльності аграрних вищих навчальних закладів; виділено принципи, завдання, методи та організаційні форми навчального процесу у різних за відомчим підпорядкуванням аграрних вищих навчальних закладах України у ХІХ – на початку ХХ ст.; подальшого розвитку та конкретизації набули педагогічні ідеї видатних діячів у галузі вищої аграрної освіти України у ХІХ – на початку ХХ ст.: П. Будріна, Є. Вотчала, В. Докучаєва, В. Кирпичова, П. Сльозкіна, М. Чирвинського; уточнено дані про кількість вищих навчальних закладів, які надавали аграрну освіту населенню України на різних етапах досліджуваного періоду та доведено, що їх мережа у ХІХ – на початку ХХ ст. була ширшою за відому раніше; до наукового обігу введено маловідомі та раніше невідомі архівні матеріали, а також історичні факти, пов’язані з діяльністю вищих навчальних закладів у період, що досліджується.

Практичне значення здобутих результатів полягає у тому, що фактичний матеріал та основні положення і висновки дослідження сприяють збагаченню історико-педагогічного знання, аналізу змісту та усвідомленню значення діяльності аграрних ВНЗ України у ХІХ – на початку ХХ ст. з метою повного і цілісного відтворення особливостей розвитку педагогічної думки та історії національної освіти. Зібраний, проаналізований, узагальнений матеріал та результати дослідження можуть бути введені до змісту курсів педагогіки, історії педагогіки, вітчизняної історії у ВНЗ, спецкурсів із проблем розвитку освіти. Матеріали дисертації можуть бути використані у подальших наукових дослідженнях із теорії та методики професійної освіти, загальної педагогіки та історії педагогіки.

Вірогідність сформульованих у результаті проведеного дослідження наукових положень і висновків забезпечується використанням широкої джерельної бази (архівних документів, матеріалів педагогічної преси), кількісним, якісним та системним аналізом дослідницьких матеріалів, застосуванням комплексу методів, адекватних об’єкту, предмету, меті та завданням роботи.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та результати дослідження на різних етапах його організації обговорювалися на засіданнях кафедр педагогіки та методики навчання НАУ, Науково-методичного семінару ННІ земельних ресурсів, правознавства та педагогіки НАУ, щорічних звітних науково-практичних конференціях викладачів НАУ в 2001-2006 рр.; матеріали дисертаційного дослідження було використано у виступах на науково-практичних конференціях: Першій Всеукраїнській конференції молодих учених-аграріїв (м. Київ, 2001), Другій Всеукраїнській науково-практичній конференції “Україна наукова 2002” (м. Дніпропетровськ, 2002), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Реформування системи аграрної вищої освіти в Україні: досвід і перспективи” (м. Київ, 2005), Міжнародній науково-практичній конференції „Розвиток наукових досліджень – ” (м. Полтава, 2005), Другій Міжнародній науково-практичній конференції „Наука та освіта без меж – 2005” (м. Дніпропетровськ, 2005).

Особистий внесок здобувача у працях, виконаних в співавторстві полягає у підготовці та розробці тем: „Розвиток освіти та педагогічної думки в Україні кінця ХІХ – початку ХХ ст.” у програмі навчальної дисципліни „Історія педагогіки та освіти в Україні”, а також „Історія становлення та розвитку професії педагога вищої школи” у програмі навчальної дисципліни „Вступ до спеціальності”.

Публікації. Основні теоретичні положення, результати та висновки дисертаційного дослідження відображено у 11 публікаціях, з них 9 – одноосібних, у тому числі 5 – у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура і обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Загальний обсяг дисертації 226 сторінок, з яких 185 сторінок основного тексту. Список використаних джерел та літератури складається з 293 найменувань, з них 64 архівних та 229 літературних джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність дослідження для сучасної історико-педагогічної науки в Україні; визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, хронологічні та територіальні межі, методологічну основу, методи і джерела дослідження; розкрито наукову новизну, практичне значення та відображено апробацію результатів дисертаційного дослідження.

У першому розділі – “Передумови та становлення вищої аграрної освіти в Україні у ХІХ – на початку ХХ ст.” – розкрито стан наукової розробки досліджуваної проблеми в науковій літературі, здійснено аналіз політичних та соціально-економічних передумов становлення аграрних ВНЗ.

Перші систематизовані праці з проблем аграрної освіти починають з’являтися у 70-80-х рр. ХІХ ст. Г. Гумілевський, І. Міклашевський, І. Мещерський, М. Сурін та С. Щусєв висвітлюють історію створення, а також зміст та напрями діяльності різних аграрних ВНЗ.

В історіографії радянського періоду заслуговують на увагу праці С. Архангельського, Я. Звігільського, А. Зільберштейна, В. Елютіна, М. Іванова та М. Кузьміна, хоча вони відображають лише деякі історичні аспекти професійної освіти, зокрема й аграрної: загальні питання розвитку, еволюцію форм і методів навчання.

У радянській історіографії слід виділити також роботи Г. Гатліха, К. Івановича та В. Коропова, які присвячені саме аграрній освіті, у тому числі й вищій.

Цінну інформацію містять кілька праць про діяльність окремих ВНЗ, де надавали аграрну освіту (Національного аграрного університету, Харківського державного аграрного університету, Херсонського державного аграрного університету, Київського політехнічного інституту), хоча здебільшого це був своєрідний самоаналіз, здійснений, передусім, його викладачами.

Значний інтерес становить матеріал монографічних праць сучасного періоду: С. Коломійця “Історія формування української моделі розвитку сільського господарства (з найдавніших часів до сьогодення)”, Є. Степанович “Вища спеціальна освіта на Україні (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)”, В. Яблонського “Вища освіта України на рубежі тисячоліть: проблеми глобалізації та інтернаціоналізації”, П. Панченка і В. Шмарчук “Аграрна історія України”.

Певні аспекти проблеми дисертаційного дослідження згадуються у колективній монографії “Становлення і розвиток аграрної освіти та науки в Україні (з найдавніших часів і до сьогодення)”.

Багатий джерельний матеріал щодо досліджуваної роблеми становлять часописи “Шлях освіти”, “Проблеми освіти”, “Вища школа” тощо. Важливу роль мають спеціальні видання, насамперед, журнали з окремих наук та історії їх розвитку: “Вісник природознавства”, “Нариси з історії природознавства і техніки”, “Економіст”, “Вісник сільськогосподарських наук” тощо. У цих виданнях опубліковано матеріали досліджень з окремих аспектів проблеми, наприклад, “Концепції викладання природничих наук та університетський статут 1884 р.” (Л. Депенчук), “П. Прокопович – попередник теорії Ч. Дарвіна” (В. Зуй), “Новоолександрійський інститут сільського господарства та лісівництва” (Г. Костюк) та ін.

Низка питань з історії вітчизняної аграрної освіти знайшла відображення на сторінках часописів ВНЗ, зокрема “Науковий вісник Національного аграрного університету”, “Вісник Харківського педагогічного університету” тощо.

У нинішній час деякі аспекти становлення та розвитку вищої аграрної освіти в Україні у ХІХ – на початку ХХ ст. висвітлено у дисертаційних дослідженнях С. Стельмаха “Політика самодержавства у галузі народної освіти в Україні у 60-90-х рр. ХІХ ст.”, О. Пташного “Теорія і практика контролю результатів навчально-пізнавальної діяльності студентів вищих навчальних закладів України у другій половині ХІХ ст.”, К. Мартиненко “Організація науково-дослідної роботи викладачів вищих навчальних закладів в Україні (ХІХ ст.)”, О. Аніщенко “Розвиток професійної освіти жінок в Україні (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)”, С. Улюкаєва “Зміст та організація навчання у нижчих сільськогосподарських навчальних закладах України (1883-1916 рр.)” та О. Михайлюк “Формування мережі і розвиток аграрних навчальних закладів Полтавщини в ХІХ – на початку ХХ ст.”

Аналіз історико-педагогічної літератури та дисертаційних досліджень дозволяє констатувати, що проблема становлення та розвитку вищої аграрної освіти України у ХІХ – початку ХХ ст. в національній історіографії ще не була предметом спеціального цілісного вивчення та наукового дослідження.

У дослідженні доведено, що зародження та формування системи аграрної освіти України відбувалося в ХІХ ст. У розв’язанні проблеми поширення сільськогосподарської освіти на українських землях, насамперед, був зацікавлений уряд Російської імперії, оскільки в його підпорядкуванні знаходилися величезні маєтки, які приносили мізерний прибуток.

Головними передумовами розвитку вищої аграрної освіти України у досліджуваний період стали: швидкий та бурхливий розвиток сільського господарства і промисловості на теренах України, який вимагав різнорівневої підготовки фахівців аграрного профілю; впровадження земського самоврядування у 1864 р., яке охоплювало все економічне та культурне життя українських губерній та об’єднувало різні верстви населення, що мали земельну власність; просвітницька діяльність сільськогосподарських товариств, громадських організацій та окремих приватних осіб, які популяризували агрокультурні знання серед українського населення, започаткували й сприяли розвитку аграрних ВНЗ на території України; скасування кріпацтва у 1861 р., що вимагало посилення агрономічної допомоги населенню, що за “Положенням про селян, що вийшли з кріпосної залежності” отримало право вступати до різних навчальних закладів, у тому числі й вищих.

Враховуючи кількісні та якісні зміни у розвитку вищої аграрної освіти в досліджуваний період, у дисертації було визначено та обґрунтовано три послідовні етапи функціонування вищих навчальних закладів, що надавали аграрну освіту: 1) початковий (1805 р. – перша половина 60-х рр. ХІХ ст.); 2) перехідний (друга половина 60-х рр. ХІХ ст. – 1903 рр.); 3) інтенсивний (1904-1917 рр.).

У другому розділі – “Стан розвитку вищої аграрної освіти України в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.” – проаналізовано особливості формування мережі аграрних навчальних закладів та динаміку їх розвитку на українських землях у ХІХ ст., висвітлено історію створення перших аграрних ВНЗ України та розкрито й узагальнено організаційні засади їх діяльності.

Під час дослідження було встановлено, що у ХІХ ст. на території України вже існувала досить розгалужена система аграрної освіти, основу якої на початковому етапі досліджуваного періоду складали нижчі та середні сільськогосподарські навчальні заклади.

Дослідження засвідчило, що найбільш інтенсивного розвитку на українських землях набула нижча сільськогосподарська освіта, яка включала сільськогосподарські училища, загальні сільськогосподарські школи І та ІІ розрядів, спеціальні сільськогосподарські школи (садівництва, виноградарства, городництва, лісорозведення, сільськогосподарського ремісництва тощо), практичні школи, різноманітні курси та класи.

Середня аграрна освіта була представлена незначною кількістю навчальних закладів (Уманське училище садівництва і землеробства, Харківське сільськогосподарське училище, Нікітське училище садівництва та виноробства, Херсонське земське сільськогосподарське училище), діяльність яких започаткувала і створила умови для подальшого розвитку вищої аграрної освіти України.

Уперше в системі вищої освіти Наддніпрянської України ветеринарні дисципліни було введено у навчальний план медичного факультету Харківського університету, відповідно до статуту 1805 р. якого почала функціонувати кафедра ветеринарії, з якою пов’язана історія Харківського ветеринарного інституту.

У 1807 р. її очолив доктор медицини професор Ф. Пільгер, за ініціативою якого вона була перетворена на кафедру епізоотології з ветеринарною поліцією. У 1835 р. на основі цієї кафедри було організовано практичну ветеринарну школу, яку в 1851 р. реорганізували у Харківське ветеринарне училище. У 1873 р. училище було реорганізовано у Харківський ветеринарний інститут.

Справу розповсюдження сільськогосподарських знань через систему університетської освіти в Російській імперії на певному етапі підтримав Комітет удосконалення землеробства, створений у 1833 р. За його сприяння в 1838 р. було створено самостійну агрономічну кафедру в Київському університеті.

За університетським статутом 1863 р. кафедри агрономії було перетворено на кафедри агрономічної хімії, але ідею викладання агрономічних дисциплін в університетах не було впроваджено в життя, оскільки запропонований курс, маючи суто теоретичний характер, не відповідав вимогам підготовки агрономів-практиків, яких на той час гостро потребувало сільське господарство України.

Першим українським аграрним ВНЗ став Харківський державний аграрний університет, заснований 25 вересня 1816 р. Спочатку він знаходився в передмісті Варшави – Маримонті, і називався Маримонтським інститутом земельного господарства. У 1840 р. до нього було приєднано Варшавську лісову школу і реорганізовано у Маримонтський інститут сільського господарства та лісництва. У 1862 р. царський уряд перевів його до м. Нова Олександрія, де він продовжував свою роботу як Новоолександрійський інститут сільського господарства та лісівництва до початку Першої світової війни. У 1914 р. інститут було евакуйовано до м. Харкова та перейменовано у Харківський сільськогосподарський інститут.

Вищу аграрну школу України у досліджуваний період було також представлено спеціальними відділеннями та факультетами в політехнічних інститутах. У Київському політехнічному інституті, заснованому в 1898 р., було створено сільськогосподарське відділення з метою підготовки агрономів широкого профілю, від якого бере початок Національний аграрний університет.

До складу Харківського технологічного інституту спочатку входило два факультети – механічний та хімічний, але в 1895 р. у зв’язку з необхідністю забезпечення фахівцями машинобудівних заводів України було відкрито кафедру сільськогосподарського машинобудування та заплановано підготовку інженерів відповідного профілю. Поступово кафедра була перетворена на відділення сільськогосподарського машинобудування.

У 1888 р. для підготовки фахівців з виноробства, здатних обіймати посади викладачів у вищих та середніх аграрних навчальних закладах, а також керувати великими господарствами з виноробства у Нікітському ботанічному саду було створено Вищі курси з виноробства.

У ході дисертаційного дослідження було встановлено, що діяльність аграрних ВНЗ у ХІХ – на початку ХХ ст. здійснювалася на основі “Положення про сільськогосподарську освіту” (1904 р.), а також статутів навчальних закладів. Цими документами визначалися мета і завдання, правовий стан, система зовнішнього і внутрішнього управління, структура, зміст і організація навчання, вимоги до контингенту студентів та викладацького складу, джерела їх фінансування тощо.

Для вирішення питань організації навчально-виховного процесу та господарської діяльності ВНЗ у ХІХ – на початку ХХ ст., зокрема й аграрних, створювалися вчені ради, до складу яких, як правило, входили провідні професори на чолі з керівником закладу.

Дослідження показало, що професорсько-викладацький склад аграрних ВНЗ України був достатньо кваліфікованим, підготовленим як до наукової, так і до професійно-педагогічної діяльності. Відповідно до існуючих положень керівний та викладацький склад комплектувався на конкурсній основі. Критеріями їх підбору та оцінювання були наявність наукових праць, докторських та магістерських дисертацій, педагогічні здібності.

Організація навчально-виховного процесу в аграрних ВНЗ значно залежала від соціального й освітнього складу студентів. Як правило, до аграрних ВНЗ мали право вступати випускники гімназій, реальних училищ та середніх сільськогосподарських училищ. Аналіз статистичних даних показав, що кількість студентів в аграрних ВНЗ щорічно змінювалась, як і станова та вікова структура, рівень вимог до абітурієнтів.

Характерною ознакою системи управління вищою аграрною освітою в Україні, як і в Російській імперії, була підпорядкованість ВНЗ різним міністерствам, що заважало створенню єдиного навчального плану. Київський та Харківський університети, Харківський ветеринарний інститут, Новоолександрійський інститут сільського господарства та лісівництва (з 1893 р.) були підпорядковані Міністерству народної освіти, Вищі курси з виноробства у Нікітському ботанічному саду – Міністерству державного майна, Київський політехнічний інститут – Міністерству торгівлі та промисловості, Харківський технологічний інститут – Міністерству фінансів.

У дослідженні зазначено, що важливою умовою створення і діяльності аграрного ВНЗ у ХІХ – на початку ХХ ст. була наявність матеріально-технічного забезпечення та навчального господарства як бази для практичної підготовки студентів. У розпорядженні більшості аграрних ВНЗ знаходились навчальні лікарні, поля, сади, ферми, конюшні, розплідники та розсадники, пасіки, ремонтні майстерні, подеколи – вітряки, пекарні та сироварні.

Основними джерелами фінансування аграрних ВНЗ були кошти, виділені урядом, сільськогосподарськими товариствами, доходи від господарської діяльності, пожертвування приватних осіб, а також плата за навчання студентами.

Таким чином, вища аграрна освіта України у досліджуваний період була представлена досить незначною мережею навчальних закладів. У ХІХ – на початку ХХ ст. населення України мало право здобувати вищу аграрну освіту: а) у професійних ВНЗ аграрного профілю (Харківський ветеринарний інститут, Новоолександрійський інститут сільського господарства та лісівництва, Вищі курси з виноробства у Нікітському ботанічному саду); б) через систему викладання різних галузей сільського господарства в університетах та професійних ВНЗ іншого профілю (сільськогосподарське відділення Київського політехнічного інституту, відділення сільськогосподарського машинобудування Харківського технологічного інституту, агрономічні кафедри Київського та Харківського університетів).

У третьому розділі – “Організація навчального процесу в аграрних вищих навчальних закладах в Україні” – проаналізовано та систематизовано принципи, завдання, зміст, форми та методи освітньої діяльності аграрних ВНЗ у досліджуваний період.

Основу змісту вищої аграрної освіти було закладено в “Положенні про сільськогосподарську освіту” (1904 р.), де визначався перелік предметів, на основі якого аграрні ВНЗ складали навчальні плани. Їм надавалося право самостійно визначати зміст навчальних дисциплін, а також доповнювати навчальний план предметами, не передбаченими цим положенням і вносити до них необхідні зміни.

Посилюючи рівень спеціальної підготовки вихованців і розширюючи навчальні плани, аграрні ВНЗ поступово перейшли з 3-4-річного терміну навчання на 4-5 річний. Результати порівняльного аналізу їх навчальних планів показали, що вони складалися з предметів, які можна поділити на три групи: загальні, допоміжні й спеціальні. Як правило, загальні та основні фахові предмети вивчалися на двох перших курсах, а опанування спеціальністю починалося з третього курсу. Загальноосвітні й допоміжні предмети мали професійну спрямованість, вони були основою для оволодіння студентами професійними знаннями і сприяли розумінню явищ, пов’язаних із сільським господарством.

Програми із спеціальних предметів будувалися на основі поєднання природничо-наукового і сільськогосподарського матеріалу. Передбачалось ознайомлення з усім комплексом робіт, пов’язаних з вивченням тієї чи іншої галузі сільського господарства. Навчальні програми затверджувало Міністерство народної освіти, яке також розробляло списки основних посібників і методичних рекомендацій із дисциплін.

У дослідженні доведено, що організація навчально-виховного процесу в аграрних ВНЗ у досліджуваний період здійснювалась на основі принципів гуманізму, демократизму, науковості, індивідуалізації, диференціації, сезонності, взаємозв’язку навчання з життям та практикою, самостійності, доступності, наочності, послідовності, наступності та народності.

Крім того організація навчально-виховного процесу в аграрних ВНЗ мала свою специфіку, яка зумовлювалася необхідністю поєднання теоретичної та практичної підготовки фахівців для сільського господарства. Основними формами теоретичної підготовки студентів були лекція та диспут. Провідні професори у галузі аграрної освіти – К. Шіндлер, Є. Вотчал, В. Докучаєв та ін. впроваджували нові прогресивні форми навчання – семінари, колоквіуми, конверсаторії, що значно сприяло ґрунтовнішому оволодінню знаннями, формуванню умінь і навичок із обраної спеціальності, встановленню демократичних відносин між викладачами і студентами, дозволяло поєднувати традиційну лекційну схему викладання основного програмного матеріалу та творчу співпрацю із студентами.

Великого значення в аграрних ВНЗ надавалося практичним заняттям, які займали досить велику частину навчального часу: широко було впроваджено лабораторні практикуми та індивідуальні заняття; літній семестр був насичений практикою на сільськогосподарських та лісових підприємствах; проводилися тривалі екскурсії в різні райони та країни; було ретельно продумано систему виробничої практики для виконання дипломних робіт у добре організованих господарствах та лісівництвах тривалістю один рік.

Оскільки в основу організації навчально-виховного процесу в аграрних ВНЗ було покладено принцип сезонності, то навчальний рік поділявся на дві частини: зимовий і літній періоди. У зимовий період (жовтень-березень) переважало теоретичне навчання, а в літній, що охоплював весь сезон активних сільськогосподарських робіт, більшість навчального часу відводилася на практичні заняття. Відповідно, в аграрних ВНЗ для спеціальних предметів можна було призначити особливі терміни складання випускних іспитів.

Таким чином, до характерних особливостей змісту та організації навчально-виховного процесу в аграрних ВНЗ України у ХІХ – на початку ХХ ст. слід віднести: досить високий рівень практичної, у тому числі виробничої, підготовки, незважаючи на переважання часу для теоретичної підготовки фахівців; розширення змісту та вдосконалення навчальних програм аграрних ВНЗ відповідно до вимог розвитку науки, техніки та удосконалення технологій виробництва; інтегрований характер навчальних програм, що забезпечувався шляхом насичення програм спеціальних дисциплін теоретичними питаннями та загальноосвітніх – аграрною тематикою.

ВИСНОВКИ:

1. Становлення та розвиток вищої аграрної освіти України у ХІХ – на початку ХХ ст. було зумовлено комплексом суспільно-політичних та соціально-економічних обставин розвитку держави. Земельна реформа 1861 р. стала початком переходу аграрного сектору на промисловий рівень, призвела до зміни форм власності та характеру господарювання в аграрному секторі, що створило об’єктивну необхідність отримання спеціальних знань та здійснення заходів щодо значного збільшення кількості фахівців аграрного профілю. Відповідно, виникла потреба створення аграрних ВНЗ, які сприяли б практичному вирішенню проблем розвитку сільського господарства на науковій основі.

У досліджуваний період на території Наддніпрянської України вже існувала мережа нижчих та середніх аграрних навчальних закладів, невелика кількість та географія розміщення яких не задовольняла потреби культурного та господарського розвитку українського суспільства і вимагала вирішення кадрової проблеми, завдяки чому і виникла необхідність формування, розгалуження та удосконалення системи вищої аграрної освіти, що, фактично, стало початком запровадження ступеневої системи освіти в цій галузі.

2. Історія вищої аграрної освіти в Україні має давнє і глибоке коріння, але, як показав аналіз архівних та опублікованих джерел, до початку ХІХ ст. її розвиток мав стихійний характер. Здійснювалися поодинокі спроби відкриття аграрних ВНЗ, але відкривалися вони безсистемно, їх кількість була дуже незначною, а термін існування на українських землях – нетривалим.

Формування системи вищої аграрної освіти в Україні було започатковано у ХІХ ст. урядом Російської імперії; управління нею у досліджуваний період було централізованим, хоча й характеризувалося тим, що керівництво сільськогосподарськими навчальними закладами перебувало в компетенції різних органів державного управління, а стан їх розвитку залежав від активності населення України. Державне фінансування було незначним, не існувало типових навчальних програм, підручників, навчально-методичних посібників, не було затверджено й єдиних вимог до одержання документів про вищу аграрну освіту.

На території Наддніпрянської України в ХІХ – на початку ХХ ст. аграрні знання надавали такі ВНЗ: Харківський ветеринарний інститут, Новоолександрійський інститут сільського господарства та лісівництва, Вищі курси з виноробства у Нікітському ботанічному саду. Крім того, вища аграрна освіта у досліджуваний період поширювалася через систему професійних ВНЗ іншого напряму підготовки фахівців, а саме: сільськогосподарське відділення Київського політехнічного інституту; відділення сільськогосподарського машинобудування Харківського технологічного інституту; агрономічні кафедри Київського та Харківського університетів.

Незважаючи на невелику кількість аграрних ВНЗ у ХІХ – на початку ХХ ст., саме вони започаткували основи вищої аграрної освіти на Україні і сприяли розвитку аграрної науки.

3. Аналіз архівних та опублікованих джерел показав, що перші аграрні ВНЗ заклади почали відкриватися ще на початку ХІХ ст., але зростання їх кількості, чітке визначення завдань, спеціалізації, правового статусу та регламентація діяльності належать до другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Дослідження засвідчило, що в межах становлення вищої аграрної освіти в Україні у ХІХ – на початку ХХ ст. чітко виділилися три послідовні етапи: перший період – початковий (1805 р. – перша половина 60-х рр. ХІХ ст.) – пов’язаний із початком викладання агрономічних дисциплін та створенням відповідних кафедр у системі вищої освіти України за Університетським статутом 1805 р., а також першими спробами відкриття аграрних ВНЗ; другий період – перехідний (друга половина 60-х рр. ХІХ ст. – 1903 рр.) – досить суперечливий час, позначений з одного боку – активною популяризацією агрокультурних знань у зв’язку з відміною кріпосного права у 1861 р. та Столипінською аграрною реформою, з іншого – поступовою деінтенсифікацією розвитку вищої аграрної освіти у зв’язку з поступовим послабленням уваги з боку уряду Російської імперії до справи розвитку вищої професійної школи на території Наддніпрянської України; третій період – інтенсивний (1904-1917 рр.) – характеризується офіційним запровадженням вищої аграрної освіти, розгалуженням мережі аграрних ВНЗ та їх типології, посиленням вимог до змісту та організації навчально-виховного процесу, в результаті чого вища аграрна освіта стало чітко окресленою окремою галуззю професійної освіти України на науково-обґрунтованих засадах розвитку.

4. Вища аграрна освіта у досліджуваний період була складовою частиною аграрної освіти Російської та Австро-Угорської імперій – держав, у складі яких перебувала на той час. Відповідно до територіального поділу між різними країнами вона мала деякі специфічні особливості, до яких слід віднести заборону навчання рідною мовою та штучне обмеження контингенту студентів різних національностей та станів. Водночас вища аграрна освіта України ХІХ – початку ХХ ст. мала і свої національні особливості, зумовлені місцевими умовами, до яких можна віднести виникнення аграрних ВНЗ, які спеціалізувалися на вивченні садівництва, виноградарства та ветеринарної медицини.

Аналіз та узагальнення використаних джерел і літератури свідчить про те, що на початку досліджуваного періоду вища аграрна освіта розвивалася стихійно, без чітко визначених урядом напрямів. Нормативна база розвитку вищої аграрної освіти досліджуваного періоду була визначена “Положенням про сільськогосподарську освіту” від 26 травня 1904 р., відповідно до якого розроблялися статути аграрних ВНЗ, що регламентували їх внутрішню діяльність.

Суттєвими недоліками системи вищої аграрної освіти України у ХІХ – на початку ХХ ст. були: відсутність єдиного державного підходу до управління нею, підпорядкування різним міністерствам, неузгодженість методологічних принципів професійної та загальноосвітньої підготовки, відсутність єдиних вимог до кваліфікаційних характеристик, що не давало можливості створити єдину систему вимог до змісту та плану навчальної роботи аграрних ВНЗ.

На відміну від сучасних, розвиток аграрних ВНЗ досліджуваного періоду залежав від окремих учених, які, здебільшого, обіймали вузькі галузі науки, тому вони були більш вузькопрофільними і, водночас, надавали студентам набагато вищий рівень практичної підготовки, що позитивно позначилося на процесі формування професійної компетентності фахівців для сільського господарства.

5. Дослідження засвідчило, що сучасні умови розвитку України обумовлюють пошук нових підходів до організації навчально-виховного процесу в аграрних ВНЗ, які враховували б традиційний історичний досвід підготовки фахівців для аграрного сектору. Відповідно, у здійсненні реформування системи вищої аграрної освіти доцільно було б використати деякі аспекти її позитивного дореволюційного досвіду, а саме:

- оновлення змісту вищої аграрної освіти та визначення її стандартів на рівні досягнень аграрної науки, техніки і технологій, а також світового досвіду на основі використання ідей інтеграції й диференціації загальноосвітньої і спеціальної підготовки;

- визначення науково обумовленої номенклатури професій і спеціальностей відповідно до вимог соціально-економічного та культурного розвитку українського суспільства у конкретний історичний період, а також врахування регіонального розміщення ВНЗ у підготовці фахівців;

- посилення зв’язку теоретичної з високим рівнем практичної підготовки студентів (насиченість навчально-виховного процесу практичними заняттями та екскурсіями в реальних умовах аграрного виробництва, відпрацювання тривалого терміну переддипломної практики з подальшим практичним втіленням дипломного проекту та його захистом, практична спрямованість курсових робіт);

- забезпечення випускників місцем роботи та, відповідно, мотивування навчання студентів аграрних ВНЗ знанням сфери та змісту майбутньої професійної діяльності;

- навчання невеликими групами для забезпечення індивідуалізованого підходу під час навчання та проходження практики студентами;

- посилення навчально-матеріальної бази та науково-методичного забезпечення навчального процесу у аграрних ВНЗ;

- створення при аграрних закладах освіти курсів та показових навчальних ферм, господарств тощо для обміну оригінальним творчим досвідом; проведення оперативної консультативної роботи з місцевим населенням;

- широке залучення студентів до наукової роботи та створення осередків наукових однодумців як основи формування наукових шкіл та течій;

- різноманітність джерел фінансування аграрних ВНЗ та оплати за навчання для розширення можливостей доступу до одержання вищої аграрної освіти молоддю на Україні.

Актуальними напрямами подальшої розробки окресленої проблеми є: вивчення зарубіжного досвіду вищої аграрної освіти України; розширення хронологічних меж та вивчення особливостей вищої аграрної освіти на різних етапах розвитку України; аналіз становлення та розвитку вищої аграрної освіти жінок; дослідження системи підготовки та перепідготовки науково-педагогічних працівників аграрних ВНЗ України; вивчення досвіду неформальної та позашкільної системи аграрної освіти.

Основні положення дисертації викладено в публікаціях:

1. Лашкова Л.Л. Становлення вищої аграрної освіти України // Проблеми освіти. – Вип. 31. – 2003. – С. 28-38.

2. Білан Л.Л. Зарубіжний досвід вищої аграрної освіти України у ХІХ – на початку ХХ ст. // Вісник книжкової палати. – 2005. – № 11. – С. 42-44.

3. Білан Л.Л. Форми організації навчального процесу в аграрних вищих навчальних закладах в ХІХ – на початку ХХ ст. // Проблеми освіти. – Вип. 42. – 2005. – С. 229-234.

4. Білан Л.Л. Зміст вищої аграрної освіти у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. // Проблеми освіти. – Вип. 43. – 2006. – С. 126-129.

5. Білан Л.Л. Історіографія проблеми становлення та розвитку вищої аграрної освіти України в ХІХ – на початку ХХ ст. // Вісник книжкової палати. – № 3. – 2006. – С. 45-47.

6. Лашкова Л.Л. Загальні засади становлення вищої аграрної освіти в Україні // Науковий вісник НАУ. – Вип. 40. – 2002. – С. 362-365.

7. Білан Л.Л. Використання історичного досвіду при реформуванні вищої аграрної освіти на сучасному етапі // Матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. „Реформування системи аграрної вищої освіти в Україні: досвід і перспективи” – У 2 ч. – Ч. 1. – К., 2005. – С. 156-159.

8. Білан Л.Л. Система підготовки фахівців для сільського господарства України у ХІХ – на початку ХХ ст. // Матеріали Міжн. наук.-практ. конф. „Розвиток наукових досліджень „2005”. – Т. 5. Педагогіка. – Полтава: „Інтер-Графіка”, 2005. – С. 11-14.

9. Білан Л.Л. Підготовка фахівців-аграріїв у вищих навчальних закладах України в ХІХ – на початку ХХ ст. // Матеріали ІХ Міжн. наук.-практ. конф. „Наука та освіта – „2006”. – Т. 3. Педагогічні науки. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2006. – С. 15-18.

10. Історія педагогіки та освіти в Україні: Програма навчальної дисципліни для підготовки спеціалістів