Львівський державний університет імені Івана Франка

На правах рукопису

УДК 321. 015

Каневський Олександр Семенович

Доктрина розподілу влади: від теоретичної концепції до політико-конституційного принципу

23.00.02 – політичні інститути і процеси

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Львів – 1999

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в департаменті філософських і соціальних наук Севастопольського державного технічного університету, Міністерство освіти України

Науковий керівник – кандидат філософських наук, доцент

Чемшит Олександр Олександрович,

Севастопольський державний

технічний університет,

директор департаменту

філософських і соціальних наук

Офіційні опоненти – доктор філософських наук, професор

Колодій Антоніна Федорівна,

кафедра політології і соціології,

Державний університет «Львівська політехніка»

кандидат історичних наук, доцент

Сандрачук Станіслав Кирилович,

кафедра гуманітарних наук,

Львівський державний медичний

університет ім.Данила Галицького

Провідна установа – Донецький державний університет,

кафедра політології

Захист відбудеться « 6 » жовтня 1999 р. о 15 год. на засіданні спеціалізованої Вченої ради
Д 35.051. 02 при Львівському державному університеті імені Івана Франка за адресою :

290602, місто Львів, вул.Університетська, 1

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Львівського державного університету імені Івана Франка( вул. Драгоманова, 5)

Автореферат розісланий « 1 » вересня 1999 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор політичних наук Денисенко В.М.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Доктрина розподілу влади є важливою ланкою в історії розвитку політичної теорії та практики. Її головна ідея полягає в тому, що для утвердження свободи, забезпечення законності й усунення зловживання владою з боку будь-якої групи інтересів, закладу чи окремої особи необхідно розділити державну владу на законодавчу, виконавчу і судову. Кожна із цих гілок – самостійна; вона стримує інші та здійснює свої функції через особливі системи органів у специфічних правових формах. Оголошуючи розподіл влади, народ організовує державну владу так, щоб зробити її апарат дійовим, таким, що відповідає вимогам повсякденної практики на основі раціонального розподілу владних повноважень між державними інституціями.

Основні постулати названої доктрини мали великий вплив на вироблення вчення про сутність влади, способи і форми її організації, механізм взаємодії державних органів, функціонування політичної системи, на дослідження проблем суверенітету, демократії, парламентаризму й інших принципових політологічних питань. Концепція розподілу влади втілена в конституціях більшості країн світу, зокрема України.

Демократичний вибір українського народу закріплено в Конституції держави від 28 червня 1996 р., шоста стаття якої встановлює, що «державна влада в Україні здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у визначених цією Конституцією межах і відповідно до законів України». Саме тому сучасний, складний і суперечливий етап демократичного розвитку країни вимагає теоретичного осмислення сутності інституту розподілу влади як в історичному, так і в політичному аспектах, а також у плані розмежування його загальних і специфічних складових.

Актуальність теми дослідження зумовлена ще й тим, що в Україні та інших державах СНД відбувається не просто зміна еліт: у перехідний період змінюється сам тип політичної системи, зростає соціальна мобільність великих мас людей, виникають численні групи інтересів і нові типи політичної поведінки. Політична система цього періоду повинна сприяти відповідному артикулюванню й агрегуванню суперечливих інтересів, задовільняючи основні із них. Перехідна система політичного панування зобов’язана безперервно забезпечувати ефективний і легітимний розподіл суспільних цінностей, що є обов’язковою умовою демократичного розвитку. Створення такої системи передбачає оптимальний розподіл ресурсів владарювання /економічних, соціальних, силових, культурно-інформаційних, демографічних тощо/ – розподіл прерогатив гілок влади з урахуванням особливостей і реальних потреб суспільства.

Відомо, що спроби впровадження принципу розподілу влади, наштовхуючись на реальність, неодноразово змушували політиків та учених переглядати деякі положення цієї доктрини, що все більше віддаляло практичну політику від політичного ідеалу. Особливістю вітчизняного політичного розвитку є його »навздогінний» характер – прагнення втілити вже десь і колись апробовані моделі. Отже, від того, наскільки вибрана модель буде відповідати інтересам конкретного суспільства, що демократизується, залежить успіх його демократичної трансформації.

Ступінь наукової розробленості теми. Доктрина розподілу влади пройшла багатовіковий шлях розвитку. Різноманітні аспекти розмежування державних органів та їх функцій зустрічаються ще в працях античних мислителів - Платона, Арістотеля, Полібія, авторів Середньовіччя - Марсилія Падуанського, Ж.Бодена та ін. Основні постулати «класичних» версій доктрини були вироблені Д.Лільберном, ідеологами великої (Дж.Локк і Ш.–Л.Монтеск’є) та дрібної (Ж.Ж.Руссо) буржуазії. У США положення доктрини розподілу влади вплинули як на політичну теорію, так і на конституційну практику. Т.Джефферсон наголошував на взаємних рівновазі та контролі органів державної влади. Дж.Медісон прагнув до встановлення цільової конкуренції гілок влади та розбудови правового механізму «стримувань і противаг», що врівноважує політичну систему. У XVIII-XIX ст. принцип розподілу влади отримав філософське підгрунтя у працях І.Канта й Г.В.Ф.Гегеля.

У політичній думці Росії ідея розподілу влади також здобула певний відгук. І.Посошков ( 1665-1726) уперше порушив питання про розмежування ресурсів владарювання. М.Щербатов (1733-1790) розробляв аристократичну модель, С.Десницький (1740-1789) – правові аспекти встановлення в Росії конституційної монархії. М.Сперанський ( 1772-1839) пропонував проект спеціалізації різних гілок єдиної влади в державі. У XIX - на початку XX ст. концепція розподілу гілок влади в Росії розробляється загалом у державно-правовому аспекті, зближуючись з класичними моделями. Тут згадаємо А.Алексєєва, В.Гер’є, В.Гессена, А.Градовського, М.Коркунова, Б.Чичеріна.

В українській політичній традиції елементи доктрини розподілу влади, у т.ч. засоби обмеження самовладдя гетьмана, знаходимо у першій українській конституції Пилипа Орлика (1710 рік ). Своєрідний внесок у формування концепції розподілу влади зробили В.Антонович (1834-1908), М.Костомаров (1817-1885), М.Драгоманов (1841-1895). Віддаючи належне постулатам класичної доктрини, вони, продовжуючи лінію «народного суверенітету» Ж.Ж.Руссо, проводили владну вертикаль від громад до центру, а не навпаки. Такий підхід відповідав політичній культурі саме українського народу.

У XX ст. ідея розподілу влади продовжує посідати важливе місце в політичній думці. Загальновизнаною є думка, що свободу особи і прогрес цивілізації можна забезпечити тільки за тієї умови, якщо гілки влади будуть діяти за принципом їх розділу, і що взагалі розподіл пріоритетів державних інститутів є головною проблемою держави, яка прагне зберегти плюралістичну демократію.

До питань, на які сьогодні часто звертають увагу вчені, належить використання інституту розподілу влади для забезпечення «влади більшості», з одного боку, та для запобігання «тиранії більшості» – з іншого. Розв’язанню цієї проблеми присвятили праці В.Банс, Д.Глін, Д.Кіндон, Б.Констан, Ж.-В.Лап’єрр, А.Хаденіус, Г.Ерме та інші. Іншим великим напрямом розвитку доктрини, яку розглядаємо, та її практичних положень, є дослідження проблем парламентаризму, як засобу контролю за державною владою. Цей напрям розробляло чимало закордонних учених, зокрема, Р.Дарендорф, С.Хантінгтон, Д.Шарп. Великий внесок в опрацювання проблеми в межах політичної американістики зробили вчені Німецького товариства Америки і Німецького політичного інституту у Вашингтоні: В.Адамс, Й.Наглер, Р.Ф.фон Хаде, Ю.Хайдекінг, К.Швабе та інші.

Політико-правові й історичні аспекти концепції розподілу влади осмислюються у працях українських учених Є.Головахи, О.Гриніва, В.Денисенка, В.Журавського, М.Костицького, В.Небоженка, М.Орзиха, П.Рабіновича, А.Чередниченка та їх російських колег С.Андрєєва, А.Глухової, І.Клямкіна, Р.Матвєєва та інших.

І все ж таки, незважаючи на те, що проблема розподілу влади часто стає предметом наукового дослідження, дисертант вважає, що вона вимагає подальшого вивчення. В її інтерпретації у посткомуністичних країнах ще не подолані однобокість, ідеологічність та інерційність. У радянській політичній думці акцент робився на періоді формування доктрини розподілу влади. Ідеї Нового часу і Х1Х століття в незмінному вигляді проеціювались на другу половину ХХ століття. При цьому повністю ігнорувалися еволюція відносин власності, зміна ролі держави, загальнолюдська значущість інституту розподілу влади. Появу спеціалізованих груп інтересів, що вимагали перерозподілу ресурсів владарювання, вважали властивістю виключно західних систем. Виникнення подібних груп у СРСР оцінювали як політичну диверсію і переслідували. В цьому полягав так званий «класовий підхід» до оцінки політичних систем.

У теперішній час у вітчизняній політології інститут розподілу влади трактується, в цілому, як універсальна абсолютна цінність. При цьому не беруть до уваги історичні умови формування доктрини розподілу влади, її еволюцію і стадії практичної реалізації, особливості національної політичної традиції. Труднощі функціонування демократичної системи політичного панування часто пояснюють пережитками минулого, політичною реакцією тощо, що рівнозначно « класовому підходу» навиворіт.

У підсумку утворився розрив між теорією і політичною практикою. Ще недостатньо вивчені універсальні та специфічні аспекти інституту розподілу влади, співвідношення повноважень інститутів влади на сучасному етапі західного політичного розвитку. Вимагає подальшого політологічного опрацювання специфіка застосування основних принципів класичної теорії розподілу влади у перехідних політичних системах.

Актуальним для цих країн є дослідження проблеми розподілу влади із позиції системного узагальнення і зіставлення її з процесами трансформації сучасних політичних систем. Особливо це важливо для українського та інших пострадянських суспільств, де ефективність децентралізації ресурсів політичної влади є індикатором успіху демократичних перетворень.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження розроблене згідно з науково-дослідною програмою департаменту філософських і соціальних наук Севастопольського державного технічного університету «Проблеми політики, філософії, релігії в сучасному світі».

Об’єкт дослідження. Об’єктом дослідження є інститут розподілу влади як один із найважливіших елементів політичної системи суспільства.

Предмет дослідження – принципи і закономірності доктрини розподілу влади в її історичному розвитку, а також застосування цих принципів і закономірностей у політичній практиці різних держав.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є теоретико-методологічний аналіз природи, змісту, суті розподілу влади як у концептуальному аспекті, так і в практичному застосуванні концепції до умов західних стабільних систем і систем, що розвиваються, зокрема вивчення впливу розподілу влади на демократичну трансформацію України й Росії.

Названа мета зумовила постановку і розв’язання таких завдань:

· проаналізувати генезу, сутність і зміст класичних теорій розподілу влади;

· виявити специфічні особливості розвитку класичних моделей розподілу влади у зв’язку з конституційною практикою XVIII – XIX ст. у Західній Європі, США і Росії;

· вивчити зв’язок парламентської системи західних демократій із принципом розподілу влади;

· з’ясувати особливості практичного втілення ідеї розподілу ресурсів політичної діяльності в конституційно-правовому механізмі «стримувань і противаг» у США;

· дослідити досвід застосування принципу розподілу влади у СНД на матеріалах України і Росії.

Теоретична і методологічна основа дослідження. Дисертант використав методологічні принципи конкретно-історичного, порівняльного, структурного і системного аналізу, а також низку ідей, концепцій, теоретичних узагальнень і висновків вітчизняних і закордонних політологів, філософів і соціологів. Із цього ряду варто, передовсім, як теоретичну основу виділити концепцію плюралізму еліт, що пояснює зв’язок між розподілом ресурсів політичної діяльності та розподілом гілок державної влади, і теоретичну модель політичної системи Д.Істона, яка називає умови стабільності демократичного розвитку.

Емпіричною основою дослідження були факти, отримані зарубіжними і вітчизняними дослідниками, опубліковані статистичні і соціологічні матеріали.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в наступному:

· здійснено системне теоретико-методологічне осмислення проблем теорії розподілу влади та її практичного застосування на основі їх взаємозв’язку і взаємообумовленості, що виявляється в процесі політичного розвитку сучасної України;

· встановлені особливості реалізації інституту розподілу влади в процесі переходу до демократії ;

· виявлені універсальні і специфічні складові механізму розподілу влади в політичній системі сучасної держави;

· сформульована тенденція зміни співвідношення прерогатив гілок влади і розподілу ресурсів політичної діяльності у сучасних західних державах;

· виявлені проблеми формування ефективного механізму розподілу влади в Україні на етапі переходу від тоталітаризму до демократії;

· запропонований шлях формування в Україні демократичної системи політичного панування на базі консенсусу між гілками влади і складовими елементами політичної еліти.

Науково - теоретичне і практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що висновки цього дослідження дають змогу розширити теоретичні знання стосовно генези і сучасного стану доктрини розподілу влади та її ролі в демократичному розвитку, сприяють комплексному вивченню політичного процесу, в тому числі в Україні. Узагальнення досліджень з цієї проблеми й авторські висновки дають змогу визначити перспективи утвердження і стабілізації демократичної політичної системи. Результати дослідження можуть бути використані в діяльності політичних інститутів і бути основою для продовження вивчення проблем децентралізації ресурсів урядування.

Текст дисертації може бути використаний у педагогічній діяльності при вивченні курсу загальної політології та при розробці спецкурсів з історії політичних вчень, діяльності політичних інститутів, політичних систем, проблем політичного розвитку.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і результати дослідження були апробовані у вигляді доповідей і повідомлень на Міжнародній науковій конференції «Проблеми духовності наприкінці XX ст.» (Севастополь, 1997), Міжнародній науковій конференції «XIII Арістотелівські читання. Космос: хаос і гармонія (від давньогрецької філософії до сучасної)» (Маріуполь, 1998), Міжнародній науковій конференції «Проблеми і шляхи самопізнання людини в релігії, культурі, політиці і філософії» (Севастополь, 1998).

Публікації. Висновки дисертації опубліковані у трьох брошурах, чотирьох статтях у наукових збірниках і в навчальному посібнику для вузів.

Структура дисертації. Подане дослідження містить вступ, два розділи, що мають по три підрозділи, висновки і список літературних джерел. Обсяг дисертації становить 171 ст. Список літературних джерел має 210 позицій.

Основний зміст дисертації

У вступі проаналізовано сучасний стан дослідженості доктрини розподілу влади, виявлено мало опрацьовані у науковій літературі питання, обгрунтовано актуальність теми дисертації, сформовано мету і завдання дослідження, наведено довідки про теоретично-методологічну основу роботи, визначені положення, які пропонуються до захисту і містять елементи новизни, вказано теоретичне і практичне значення отриманих висновків, подані форми їх апробації, довідки про публікації результатів роботи і структуру пропонованої дисертації.

У першому розділі дисертації «Становлення, сутність та основні етапи розвитку теорії розподілу влади» автор розглядає генезу цієї теорії та її еволюцію.

У першому підрозділі «Генеза концепції розподілу влади» на основі вивчення праць Платона, Арістотеля, Полібія, Марсилія Падуанського, Ж.Бодена, Д.Лільберна і наступних коментарів до них дисертант дійшов висновку про існування двох аспектів, що відображають складний і суперечливий характер становлення до ктрини розподілу влади. Перший аспект стосується обгрунтування ідеї організації та здійснення державної влади на основі раціонального розподілу праці у межах державного механізму як цілісної системи органів, які перебувають у визначенному співвідношенні та є організаційно відокремлені, а також чіткого розподілу функцій між ними, забезпечення їх юридичної самостійності, ділової взаємодії та взаємостримування.

Другим аспектом є трактування розподілу влади, як умови знищення і запобігання деспотизму, недопущення зловживання владою та її узурпації; як передумови поміркованого правління, забезпечення порядку і законності; як гарантії прав і свобод особистості та вільної гри політичних сил; як важливого засобу врівноваження протилежних інтересів, стабілізації суспільного ладу та його збереження від анархії і тиранії.

До XVII ст. ці трактування чітко сформувались і хоч вони ще не об’єднались у систематичну доктрину, проте стали основою для формування відомих нам класичних моделей розподілу влади.

У другому підрозділі «Сутність класичної теорії розподілу влади» простежується формування класичних версій доктрини та їх практичного застосування. Маючи глибоке історичне коріння, самостійна і цілісна доктрина сформувалась у період буржуазних революцій XVII-XVIII ст. у двох версіях, які розрізняють за критерієм подільності або неподільності народного суверенітету. Ідеологами першої стали Дж.Локк і Ш.-Л.Монтеск’є, а другої – Ж.Ж. Руссо.

Сенс концепції Дж.Локка полягав у обгрунтуванні компромісу між буржуазією і дворянством, змушених через рівновагу сил, що склалася на той період в Англії, співпрацювати між собою. Дж.Локк розрізняє три влади: законодавчу, виконавчу і союзну. Вони здійснюють специфічні функції – створення законів для загального добра, їх виконання і зовнішні відносини. Законодавча влада як вираження волі народу (вищих станів), повинна бути відокремленою від решти влади та зосередженою у парламенті, що вибирається. Виконавча і союзна влада різні, але щоб уникнути неузгодженості, довіряються монархові. Влада останнього не абсолютна, проте у надзвичайних випадках монарх володіє особливими прерогативами. Судова влада за Локком не відокремлюється: вона є частиною виконавчої; при цьому наголошується, що народ (блок буржуазії та дворянства) повинен брати участь у здійсненні правосуддя. Дж.Локк піднявся до теоретичного узагальнення інтересів буржуазії, усвідомлення яких дало їй можливість об’єднати власні сили та перемогти абсолютизм, хоча б і на основі компромісу з новим обуржуазненим дворянством.

Дещо інше трактування запропонував Ш.-Л.Монтеск’є. В умовах жорсткішого протистояння між королівською владою, аристократією та буржуазією у Франції, ніж в Англії, ідеї Монтеск’є були спрямовані на те, щоб перешкодити верховній владі зосередитись у руках одного класу. В обгрунтуванні класового компромісу між ворогуючими групами з урахуванням реального свіввідношення їх сил у Франції всередині XVIII ст. і полягає суть доктрини Ш.-Л.Монтеск’є.

На відміну від Локка, який трактував розподіл влади як співробітництво і взаємодію на основі превалювання законодавчої влади, французький мислитель наголошував на необхідності повної рівноваги, незалежності і навіть відокремлення гілок влади (що не означало їх необмеженості). При цьому жодна влада не повинна була втручатися в компетенцію іншої, але всі мали право контролювати і стримувати одна одну, не допускаючи зловживань.

Монтеск’є розумів, що жорсткість конструкції не залишає можливості для створення механізму розв’язування колізій, але вважав, що так званий необхідний рух речей зумовлює гілки влади діяти узгоджено. Проте ефективний механізм «стримувань і противаг» був насправді створений пізніше – у США.

Доктрина Локка – Монтеск’є в умовах переходу від феодального до буржуазно-демократичного суспільства дала можливість буржуазії:

а) обгрунтувати власний прихід до політичної влади з найменшим обмеженням станових привілеїв аристократії;

б) у загальній течії назрілих політичних реформ домогтися, щоб державне управління здійснювалось відповідно до законів, встановлених виборними органами;

в) проголосити основні політичні права та свободи і водночас не допустити безконтрольного впливу широких народних мас на державні справи.

Прагнення Ш.-Л.Монтеск’є зберегти королівську владу, хоч і обмежену, проте незалежну від парламенту, яка перешкоджала б вторгненню низів у політичне життя, зустріло заперечення Ж.Ж.Руссо. В ідеї Монтеск’є автор «суспільної угоди» вбачав небажані крайнощі, оскільки протиставлення і відокремлення гілок влади спричиняють їх ворожнечу, дають силу приватним впливам і навіть призводять до роздроблення самої держави.

Водночас Руссо визнавав необхідність розмежування компетенцій органів державної влади. При цьому законодавча влада тісно з’єднується зі суверенітетом. Це – воля народу. Вона суверенна і тому повинна регулювати питання загального характеру. Для запобігання впливу приватних інтересів на суспільні справи необхідно, щоб перетворенням закону як загального правила в акти індивідуального характеру займалась особлива (виконавча) влада. Ця влада встановлюється рішенням суверена і тому виступає тільки як керівник, котрого контролює законодавець.

Ж.Ж.Руссо виходить з того, що рівновага усіх сфер влади у державі, їх узгоджена діяльність повинні забезпечуватись не їх протиставленням, не за допомогою «стримувань і противаг», а завдяки законодавчій владі, яка втілює неподільний суверенітет народу.

У подіях французької революції буржуазія, щоб досягти влади, спочатку використала модель Руссо, а згодом – Монтеск’є. Зміцнивши економічне і політичне становище, французька буржуазія усунула феодальну знать не тільки від законодавчої, а й від виконавчої влади. Внаслідок цього питання про розподіл державної влади між буржуазією й аристократією було зняте і вістря доктрини було звернене проти некомпетентного і неконтрольованого впливу мас на управління державою.

У третьому підрозділі «Специфічні особливості наступного розвитку класичної моделі розподілу влади» досліджується зв’язок між матеріальними умовами життя, співвідношенням політичних сил і втіленням тієї чи іншої моделі розподілу влад у США, Німеччині та Росії у XVIII – XIX ст.

У США на етапі боротьби за незалежність розподіл влади був лише політичною теорією, гаслом, спрямованим проти виконавчої влади від імені англійського короля. Заради послаблення «урядової тиранії» передбачалось, згідно з ідеями Джона Локка про верховенство законів, посилити законодавчу владу - легіслатури штатів. Проте після реалізації названої ідеї у 1776 р. виявилось, що законодавці штатів зосередили у своїх руках величезні повноваження, і їх правління почали називати «виборним деспотизмом», що підриває цілісність країни.

Кращою для умов цієї країни виявилась концепція чіткого розподілу влади з системою «стримувань і противаг» у дусі Монтеск’є. І це природно, оскільки США були унікальним співтовариством, яке від початку складалось із нез’єднаних між собою нічим спільним індивідуалістів. Дієвим та ефективним такий державний устрій міг стати лише за його інституалізації, тобто втіленні у чітку й стабільну систему конституційно-правових засобів, методів і процедур компромісного розв’язання соціальних конфліктів. Вихідним принципом тут стала формула «правління більшості, однак при повазі прав меншості».

Інший підхід ми спостерігаємо там, де державна влада завжди залишалась в одних і тих самих соціальних групах і втілювалась у монархові. Характерним є трактування доктрини розподілу влади у німецькій політичній літературі. В умовах безсилля німецької буржуазії та роздробленості країни представники політично-правової ідеології тяжіли до компромісу з феодальною аристократією і висували вимоги тільки у сфері політичних абстракцій, схоластики, в завуальованому вигляді. Німецькі філософи та юристи ХУШ-ХІХ ст. розділяли державну владу на частини відповідно до специфіки її функцій, але наголошували, що відмінності між ними не повинні розглядатись як роздробленість самої верховної влади, єдиної за суттю і у всіх проявах зосередженої у руках монарха.

Подібне ставлення до доктрини розподілу влади було властиве і російській політичній думці. У період становлення слабкій російській буржуазії (купецтву) необхідно було спертися на сильну центральну владу. Тому її ідеологи, наголошуючи на некласовому характері верховної влади, яка символізує цілісність держави, наполягали на дотриманні жорсткого порядку в державі. В умовах російського абсолютизму гасло розподілу влади, коли воно висувалося, не містило, як правило, основної ідеї – взаємної рівноваги та обмеження гілок влади. Політичні висловлювання і конституційні проекти найчастіше не виходили за межі вимог чіткішого розмежування функції державної влади і розподілу компетенції між законодавчими, виконавчими та судовими органами. У цьому зв’язку характерним є те, що в Україні ще на початку ХУШ ст. існував проект конституції гетьмана П.Орлика, основні ідеї якого – звільнення від імперського самовладдя і чітке артикулювання розподілу влади .

Початок XIX ст. у Росії характеризується наступним загостренням соціальних суперечностей, посиленням революційних настроїв. При цьому самодержавство виявляє певну тенденцію до ліберальних перетворень. Виникають ідеї дворянського та буржуазного лібералізму. Російська буржуазія була зацікавлена у створенні необхідних умов для розвитку капіталізму, виступала за мирне перетворення самодержавства у конституційну монархію, проте відчувала страх перед неконвенційним і некомпетентним втручанням народу.

Згода і співпраця буржуазії та дворянства при збереженні монархічної влади, на думку лібералів, були здатними обмежити абсолютизм, впорядкувати правовий устрій, забезпечити основні громадянські права і свободи, гарантувати дотримання законності та водночас перешкодити використанню політичних інститутів як «тиранії більшості». У будь-якому випадку концепція розподілу влади і формально-юридичні побудови її критиків мали компромісний характер і були ідеологічним обгрунтуванням необхідності приходу до влади буржуазії та її політичного панування.

Узагальнюючи розмаїття інтерпретацій та практичного застосування доктрини розподілу влади, варто зробити висновок про використання тієї чи іншої моделі залежно від потреб нової еліти. Спільним однак було те, що акценти зсувались на користь надання потрібної енергії виконавчій владі, посилення повноважень адміністрації з метою обмежити «безконтрольний демократизм низів». На першому етапі буржуазія потребує зміцнення прерогатив парламенту, а після затвердження власного панування представницькі органи ставляться у межі, які то розширюються, то звужуються залежно від політичної кон’юнктури.

У другому розділі досліджується «Принцип розподілу влади в механізмі сучасної демократичної держави». Розподіл влади, виникнувши як ідея, поступово перетворився в універсальний конституційний принцип. У такому вигляді, як він сьогодні застосовується, цей принцип означає:

а) розподіл функцій і компетенцій між державними органами згідно з вимогами розподілу праці;

б) зміцнення визначеної самостійності кожного органу влади при здійсненні ним своїх повноважень;

в) наділення кожного органу можливістю протиставляти власну думку рішенню іншого органу, контролюючи цим певною мірою його дії. У сучасних демократичних країнах склались дві основні моделі втілення даного принципу: «гнучкий» і «жорсткий» розподіл влади.

У першому підрозділі «Парламентаризм і розподіл влади» розглядається перша модель. Вона грунтується на ідеї Дж.Локка про тісну співпрацю і взаємодію влади при верховенстві однієї з них. Ця модель реалізується в країнах з парламентською формою правління. На основі дослідження змін прерогатив парламентів Німеччини, Великобританії, Італії тощо дисертант дійшов висновку про наявність наступних тенденцій:

а) в умовах концентрації економічної влади та політичного впливу транснаціональних корпорацій ( ТНК ) парламент, у зв’язку з неоднорідністю складу і сильною схильністю до врахування суспільної думки, все менше здатен слугувати слухняним і безвідмовним важілем здійснення політики ТНК;

б) простежується тенденція концентрації влади в урядовому апараті, перетворення останнього, а також апарату прем’єра, в особливий орган держави, який існує поряд з урядом;

в) різко зменшується колегіальна діяльність уряду, ускладнюються його структури, з’являються неконституційні виконавчі інститути;

г) парламенти все більше перетворюються у дорадчий орган, рупор ідей та арену для обговорення здійснюваної політики.

Однак посилення урядів не означає відмову від парламентаризму і повернення до авторитарних методів урядування. Обмеження функцій парламенту відбувається лише до певної межі, оскільки вони необхідні для врівноважування претензій конкуруючих групових інтересів. За парламентами залишається функція контролю, коригування та формального санкціонування політики уряду. Лише деколи, як наприклад, у Скандинавських країнах, де тривалий час при владі перебували чи перебувають соціал-демократи, велика буржуазія (олігархія) остерігається надавати урядові широку свободу дій. Там відбувається зсув центру влади на користь парламентів.

У другому підрозділі «Принцип розподілу влади і механізм «стримувань і противаг» у США» розглядається модель, заснована на ідеї Монтеск’є про рівновагу, незалежність і взаємоконтроль гілок влади. Найяскравіше вона проявляється у США та інших президентських республіках.

Як сам принцип розподілу влади, так і доповнюючий його механізм «стримувань і противаг» в історичному розвитку США зумовлювались соціально-економічними та політичними факторами, потребами нової буржуазної еліти, яка від самого початку формувалась як плюралістична. Кожна з її складових прагнула вплинути на діяльність держорганів у власних інтересах, використовуючи для цього механізм розподілу влади. Проте система «стримувань і противаг» не могла працювати автоматично як налагоджений механізм взаємодії трьох повністю рівноправних елементів, оскільки сам принцип розподілу влади передбачає стан напруги для підтримання рівноваги всієї системи. Вийти з такого стану можливо лише при посиленні однієї гілки влади, яка найбільше відповідає інтересам буржуазії. В індустріальну епоху, коли США були співдружністю окремих капіталістів, що реально керували власними грошима, цим інтересам відповідав парламентаризм. Конгрес як безпосередній представник буржуазії (зокрема Сенат) і законодавчі збори штатів відігравали основну роль у вирішенні державних справ. Це був період «правління Конгресу», коли законодавча влада переважала над виконавчою.

В постіндустріальній епосі прагнення до централізації та концентрації влади, пов’язане із зростанням політичного впливу ТНК, у теорії і на практиці призводить до послаблення вимог жорсткого розподілу влади і зсуву центру влади у бік виконавчої гілки. Проте існуючі конституційні обмеження не створюють непереборних перешкод для спільних дій інститутів влади. »Еліта впливу» не має на меті повністю відокремити гілки влади, оскільки це може призвести до послаблення її ролі у проведення державної політики. Крім того, існує поле, на якому можлива співпраця і взаємне пристосування гілок влади на основі властивого американській культурі розв’язання конфліктів шляхом переговорів, угод і компромісів. Це і пояснює високу стійкість Конституції США.

Реалізація принципу розподілу влади і системи «стримувань і противаг» мала на меті створення такого механізму, що міг би забезпечити взаємодію всіх органів єдиної державної влади, реальним володарем якої є олігархічний капітал США, а також адаптацію такого механізму до змін у суспільному житті. В цьому розумінні названий принцип відповідає призначенню і сьогодні.

У третьому підрозділі дисертант узагальнює «Досвід застосування розподілу влади в СНД (на прикладі України і Росії)».

Основною рушійною силою демократичних реформ в СРСР, а згодом у СНД, виступила обуржуазнена партгоспноменклатура, яка ще за радянських часів перетворила загальнодержавну власність у певну подобу приватної. Саме ця особливість вітчизняного політичного розвитку, яка полягає в тому, що нова буржуазна еліта у персональному вимірі майже тотожна нисхідній еліті партаристократів, зумовила конкретну модель розподілу влади.

З одного боку, посткомуністична буржуазія, яка зміцнювалася, була зацікавлена у збереженні сильної системи політичного панування. Проте з іншого, в інтересах консервації її привілейованого становища, ця буржуазія вимагала форсованого зламу старої владної машини. Основою традиціоналістсько-комуністичної системи політичного панування була КПРС – квазіпартійна структура, що пронизувала все суспільство – від столиці до окремого колективу.  Зміна політичної системи суспільства була можливою тільки після санкції широких партійних мас, що при високому рівні консерватизму останніх було неможливим.

Розпочався процес інфільтрації партійних керівників у ще недавно декоративні Ради водночас з послабленням партійних структур. Основне гасло даного періоду – «Департизація і передання влади Радам». Внаслідок цього партгоспноменклатура зберегла привілейоване становище й отримала можливість відмовитись від комуністичної риторики, оскільки почала нібито представляти не тільки партійні кола, а й усе населення.

Утворились режими з переважанням органів виконавчої влади над законодавчою та судовою, що мають схильність до авторитарних методів керівництва. Конституція Росії складена так, що політична система цієї країни дає можливість Президенту грати роль майже монарха. Президент наділений надзвичайно великими повноваженнями і практично виведений з системи розподілу влади. Можливості Президента України згідно Конституції значно вужчі, але він теж використовує усі недоробки в системі «стримувань та противаг», а також низьку правосвідомість суспільства, для перебрання на себе все ширших повноважень. Наявність розвинутого апарату «стримувань і противаг» у Конституції України і її практична відсутність у Конституції Росії свідчить , усе ж таки, про більш високий ступінь демократичності першої і авторитарності другої. При тому в обох країнах існує потреба у злагодженому функціонуванні усіх гілок влади.

Отже відтворення системи політичного панування з застосуванням принципу розподілу влади зіткнулось з чималими труднощами на пострадянському просторі. Вітчизняна буржуазія не мала конкурентів всередині країни і тому не змогла виробити культуру політичного компромісу. Процес демократичного розвитку завжди супроводжується соціальною мобілізацією, тобто зміною соціального та майнового становища великих груп населення. Утворюються нові групи інтересів, які потребують адекватного політичного представництва.

Безсумнівно, що на етапі демократичної трансформації потрібно подолати спротив реакціонерів шляхом блокування їхньої політичної участі. Проте до кінця 90-х років цей процес зайшов настільки далеко, що будь-які альтернативні елітам групи інтересів зазнають серйозних ускладнень стосовно доступу до прийняття політичних рішень. Внаслідок цього парламенти стають осередком опозиційних режимам сил, а оскільки парламентська влада обмежена роллю законодавчої машини, вимоги парламентарів усе більше радикалізуються. Виник стан, близький до антагонізму між парламентами й адміністраціями, який вирішується взаємним тиском (погроза імпічменту або розпуску), зверненням безпосередньо до поліцейських акцій та натовпу.

Наслідком описаного стану є те, що акти виконавчої влади не доходять до виконання у бажаному для владних еліт вигляді: часто вони ігноруються, блокуються, викривлюються, або одні і ті ж люди опонують напрямові розвитку держави і водночас реалізують цей напрям як державні службовці. Тому досвід застосування механізму розподілу влади у країнах Співдружності не можна назвати повністю позитивним. Якщо на Заході «розподіл влади» пройшов шлях від теоретичної концепції до політико-конституційного принципу, то політичні системи в СНД повинні пройти зворотний шлях. Успіх демократизації залежить від того, наскільки вдалим виявиться перехід від конституційного принципу до наповнення його реальним змістом.

Конкретна модель розподілу влади в будь-якій політичній системі визначається компромісом зацікавлених у такому розподілі політичних сил. Отже, і в країнах Співдружності необхідно досягнути консенсусу щодо форм і методів здійснення політичної влади. Опозиція владі, безпечна політична конкуренція – нормальні явища у кожній демократичній державі. Якщо ж опозиція ігнорується, то вона починає використовувати будь-яку можливість вплинути на прийняття політичних рішень. Тільки загальна згода з’єднає всі гілки влади солідарною відповідальністю; при цьому еліта і контреліта будуть конкурувати у межах однієї демократичної системи, а не проти неї.

Узагальнюючи матеріал другого розділу, дисертант дійшов висновку, що проблема розподілу влади й ресурсів політичної діяльності залишається актуальною. Загальними універсальними елементами цієї доктрини, які застосовуються у всіх демократичних системах, є:

а) спеціалізація гілок влади, що заснована на принципі розподілу праці;

б) недопускання тиранії у будь-якій формі, що здійснюється через децентралізацію і роззосередження ресурсів політичної влади.

Конкретна модель розподілу влади у тій чи іншій країні залежить від фази розвитку національної буржуазії і від співвідношення сил всередині владної еліти. На етапі становлення демократичної політичної системи перевага надається органам законодавчої влади, проте в міру зміцнення національної буржуазії значення парламентів зменшується на користь посилення виконавчої влади.

У державах, які мають тривалий досвід демократичного розвитку, незалежно від моделі розподілу влади, завжди є компромісний варіант співвідношення ресурсів урядування, і значення парламенту ніколи не зводиться до технічно-правової ролі, а виконавча влада не отримує авторитарних повноважень.

У країнах СНД культура компромісу та діалогу між новими елітними групуваннями відсутня. Тому на сучасному етапі пострадянського державного будівництва основною проблемою є пошук згоди, інтеграція змісту всіх інтересів, намірів, дій політичних акторів і, на цій основі, - створення демократичної системи політичного панування.

У висновках підводяться підсумки проведеного дослідження. Підкреслюється, що та чи інша модель реалізації доктрини розподілу влади визначається специфікою відповідної політичної системи. Проте сьогодні, коли «веберівський» потенціал особи або редуцюється, або не складається, а роль держави повсюдно посилюється, інститут розподілу влади є і залишиться надійним засобом уникнути концентрації влади в руках будь-якого диктатора чи олігархії. Ця універсальність робить принцип розподілу влади і його механізми не специфічно-груповими, а загальнолюдськими цінностями, які вимагають всебічного вивчення і захисту.

На закінчення дисертації дано рекомендації щодо практичного застосування отриманих результатів, визначено деякі перспективи продовження дослідницької роботи за даною проблематикою.

Список опублікованих автором робіт за темою дисертації

1. Каневський О.С. Розвиток теорії розподілу влади. – Севастополь: Вид-во СевДТУ, 1999. – 48 с.

2. Каневський О.С. Принцип розподілу влади в механізмі сучасної демократичної держави.- Севастополь : Вид-во СевДТУ, 1999. – 48 с.

3. Каневський О.С. Розподіл влади в США: історія і сучасність. – Севастополь: Вид-во СевДТУ, 1999. – 28с.

4. Каневский А.С. Принцип разделения властей и механизм «сдержек и противовесов» в государственном строе США // Вестн. Севастопольского гос. техн. ун-та. Философия и политология. – Севастополь: Изд-во СевГТУ. - 1998. – Вып. № 13. – С. 81 – 85.

5. Каневский А.С., Чемшит А.А. Истоки концепции разделения властей // Вестн. Севастопольского гос. техн. ун-та. Философия и политология. Севатополь: Изд-во СевГТУ. – 1998. – Вып. № 13. – С. 144 – 152.

6. Каневський О.С. Парламентаризм і розподіл влад // Вестн. Севастопольского гос. техн. ун-та. Философия и политология. Севастополь : Изд-во СевГТУ. – 1999. – Вып. № 17. – С.86 – 92.

7. Каневський О.С., Чемшит О.О. Класична теорія розподілу влад // Вестн. Севастопольского гос.техн. ун-та. Философия и политология. Севастополь : Изд-во СевГТУ. – 1999. – Вып. № 17. – С. 148 – 155.

8. Каневський А.С. Философия права // Философия: учебное пособие /под ред. А.С. Глушака, Ю.Ф. Сафонова, А.А. Чемшита. – Киев. : Украинский центр духовной культуры, 1999. - С. 309 – 332.

Анотація

Каневський О.С. Доктрина розподілу влади: від теоретичної моделі до політико-конституційного принципу. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 – політичні інститути і процеси. Львівський державний університет імені Івана Франка, Львів, 1999.

У дисертації комплексно досліджується принцип розподілу влади у його теоретичному і політико-прикладному аспектах. Застосовується теоретико-методологічний аналіз класичних моделей розподілу влади. Висвітлюються їх загальні та специфічні складові. Аналізуються процес розподілу ресурсів політичної діяльності та механізм «стримувань і противаг» у політичних системах Заходу. Розглядаються досвід застосування принципу розподілу влади у СНД та основні труднощі формування демократичної політичної системи в Україні.

Ключові слова: доктрина розподілу влади, Конституція, група інтересів, механізм «стримувань і противаг», політична система.

Summary

Kanevsky A.S. The Doctrine of separation of power: from theoretical model to political constitutional principle.

Thе thesis for seeking degree of the candidate of Political Sсience specialized in 23.00.02- political institutions and processes. Lviv State University named after Ivan Franko, Lviv, 1999.

The presented thesis is dedicated to the