ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

Банчук Олександр Анатолійович 

УДК 340.11/12(477)“18/19”

ПРОБЛЕМА РОЗМЕЖУВАННЯ ПУБЛІЧНОГО І ПРИВАТНОГО ПРАВА У ПРАВОВІЙ ДУМЦІ УКРАЇНИ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ 

Спеціальність: 12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень  

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук 

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі теорії та історії держави і права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник:  кандидат юридичних наук, доцент

Неліп Михайло Іванович,

доцент кафедри теорії та історії держави і права

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти:  доктор юридичних наук, професор

Козловський Антон Антонович,

віце-президент з наукової роботи

Міжнародного науково-технічного університету (м. Київ)

кандидат юридичних наук, доцент

Бурлай Євген Володимирович,

В.о. першого заступника керівника Секретаріату

Конституційного Суду України

Провідна установа: Київський національний університет внутрішніх справ,

кафедра теорії держави і права

Захист відбудеться 18.10. 7 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.867.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) юридичних наук Інституту законодавства Верховної Ради України за адресою: 04053, м. Київ, провул. Несторівський, 4. 

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Інституту законодавства Верховної Ради України за адресою: 04053, м. Київ, провул. Несторівський, 4.  

Автореферат розіслано 17.09. року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Биков О.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. В сучасних умовах, коли Україна переживає глибокі соціально-політичні зміни, триває процес формування громадянського суспільства, відбувається побудова суверенної, демократичної правової держави європейського зразка, на порядок денний ставляться питання про впорядкування процесів суспільного розвитку, надання їм поступальності, ефективності і цілеспрямованості. Вирішення цього завдання зумовлює необхідність підвищення ролі та значення, в першу чергу, юриспруденції як випробуваного практикою людства протягом багатьох століть універсального регулятора суспільних трансформацій.

У юридичній науці існують проблеми, які мають тисячолітню історію свого виникнення і еволюції, але на кожному етапі розвитку людської цивілізації потребують уваги громадськості для відповідної оцінки і тлумачення, згідно з духом і завданнями конкретної епохи. Серед них можна виділити питання співвідношення “держави і особи”, “суспільства і держави”, “права і закону” і, звичайно, проблему співвідношення публічного і приватного права. Як відомо, згадана проблематика не відноситься до новітніх процесів. Адже ще давньоримський юрист Ульпіан зазначав, що “вивчення права розпадається на дві частини: публічне і приватне (право). Публічне право, яке (відноситься) до становища римської держави, приватне, яке (відноситься) до користі приватних осіб” Дигесты Юстиниана: Избранные фрагменты / Пер. и примеч. М.С. Перетерского; Отв. ред. Е.А. Скрипилев. – М.: Наука, 1986. – С. 157..

Впродовж усієї історії розвитку правової науки в країнах світу з’явилося чимало робіт, присвячених різноманітним аспектам співвідношення публічного і приватного права. Активізація уваги з боку науковців до цієї проблеми відбулася на початку ХІХ століття і триває до цього часу. Саме в цей період в правовій літературі Західної Європи було висунуто чимало теорій та визначені критерії відмежування публічного і приватного права. Не були винятком і вчені колишніх Російської імперії та Радянського Союзу, в складі яких перебувала Україна. Тогочасні дослідники права, серед яких було чимало українців, використовуючи досвід західноєвропейських колег, висловлювали своєрідні та оригінальні ідеї і характеристики. Відзначаючи внесок співвітчизників у вирішення проблеми розмежування публічного і приватного права, слід визнати в нинішній юридичній літературі брак поглядів повного і цілісного характеру.

Із здобуттям незалежності України ця проблема з виключно наукової перетворилася на практичну у світлі прийняття і набрання чинності новим Цивільним кодексом України як кодексом приватного права та Кодексом адміністративного судочинства України, який урегульовує процедуру розгляду саме публічно-правових спорів. Необхідність системного вивчення поглядів вчених України на проблему співвідношення публічного і приватного права є нагальною. Особливо актуального значення набуває розробка такого підходу в сучасній юридичній науці, щоб комплексно встановити взаємозалежність і взаємозв’язок поглядів усіх генерацій українських вчених з теоріями європейських авторів щодо вирішення цієї проблеми.

Таким чином, актуальність правового та філософського осмислення співвідношення публічного і приватного права зумовлена як практичними проблемами трансформації посттоталітарного українського суспільства, так і теоретичними проблемами, пов’язаними зі світоглядно-методологічною переорієнтацією правознавства на глибоке вивчення процесів сучасного суспільно-правового розвитку.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами. Дисертаційне дослідження здійснено в межах науково-дослідної роботи „Формування механізму реалізації і захисту прав та свобод громадян в Україні” (ТЗ НДР № 01 БФ 042-01), яка виконується на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета і завдання дослідження. Мета полягає у повному і системному розкритті поглядів українських дослідників ХІХ – початку ХХ століття на проблему розмежування публічного і приватного права, їхні взаємозв’язки з відповідними західноєвропейськими вченнями та можливості використання цих вчень для вирішення зазначеної проблематики.

Для досягнення поставленої мети в дисертації слід розв’язати такі завдання:

- визначити критерії, відповідно до яких певні вчені можуть бути названі представниками правової думки України;

- встановити перелік науковців, які протягом досліджуваного періоду зробили внесок у розвиток вчення про співвідношення публічного та приватного права;

- здійснити періодизацію етапів розвитку досліджень публічного і приватного права в Україні;

- сформулювати сукупність ознак для проведення розмежування публічного та приватного права, виходячи з основних положень теорій розмежування, розроблених українськими вченими у ХІХ – на початку ХХ століття;

- з’ясувати теоретичне та практичне значення розподілу права на публічне та приватне для сучасної правової системи України.

Об'єктом дослідження є правова спадщина українських вчених-юристів ХІХ – початку ХХ століття.

Предметом дослідження роботи є погляди українських вчених-юристів ХІХ –початку ХХ століття на проблему розмежування публічного і приватного права, висвітлені в їхніх працях з теорії права, філософії права, історії права, історії політичних і правових учень, римського права, цивільного права, поліцейського права, адміністративного права, міжнародного права.

Методи дослідження. Методологією дисертаційного дослідження є система філософських, загальнонаукових та спеціально-юридичних методів.

У роботі використовувався, зокрема, діалектичний метод, що дало змогу встановити особливості не лише виникнення, а й розвитку правових поглядів на розмежування публічного та приватного права.

У дисертації застосовувався системний метод дослідження, що дозволило комплексно розглянути розвиток вчень про розподіл права на публічне та приватне. За допомогою історико-порівняльного методу було здійснено зіставлення теорій українських вчених з відповідними вченнями російських та західно-європейських науковців.

Формально-юридичний метод був застосований при оцінці й аналізі теорій розмежування права та формулюванні визначень і тез.

Для визначення поняття публічних і приватних правовідносин використовувалися положення теорії правовідносин, особливо щодо суб’єктів, підстав їх виникнення, зміни та припинення.

При написанні дисертації автор використав праці українських вчених ХІХ – початку ХХ століття. Положення про публічне та приватне право більшості з цих праць уперше використано в дисертаційному дослідженні.

У дисертації використано положення і висновки сучасних досліджень з історії правової думки (Азаркіна М.М., Бабкіна В.Д., Бельського М.С., Бурана В.В., Бєліка В.П., Гавриленка О.А., Денисова В.Н., Депенчук Л., Ємельянової І.Є., Зоркіна В.Д., Касяненка Ю.Я., Ковальчука О.М., Кодана С.В., Куприць Н.Я., Лещенко Н.П., Марчука В.П., Матвєєвої Є.Б., Мачиніна І.Ф., Мироненка О.М., Морозової С.Є., Мушкет І.І., Петріва М.Й., Плотнієкса А.А., Скоткіної В.П., Скрипильова Є.А., Тихонова В.М., Цвіка М.В., Чиснікова В.М.).

В основу авторського розуміння приватного і публічного права лягли теоретико-правові праці Бандурки О.М., Батанова О.В., Гончарук О.В., Діденко Н., Колодія А.М., Котюка В.О., Мадіссона В.В., Мережка О.О., Пушкіна О.А., Рабіновича П.М., Рудої Н.А., Селіванова В.М., Скакун О.Ф., Ющика О.І.

Дослідження приватно-правових відносин, у тому числі цивільно-правових відносин Азимова Ч.Н., Бірюкова І.А., Дзери О.В., Довгерта А.С., Саніахметової Н.О., Сібільова М.М., Сироти І.М., Харитонова Є.О. та Шевченко Я.М. дозволили сформувати в роботі поняття приватного права.

А окремі роботи з господарського, адміністративного, трудового права, права соціального забезпечення та судового права Авер’янова В.Б., Болотіної Н.Б., Гайворонського В.М., Знаменського Г.Л., Куйбіди Р.О., Мамутова В.К., Старілова Ю.М., Тихомирова Ю.Я. та Харитонової О.І. допомогли сформувати розуміння публічного права та публічно-правових відносин.

Але слід зазначити, що в сучасній правовій науці відсутні роботи, у яких проводиться дослідження проблем розвитку вчень про розмежування публічного та приватного права в Україні у ХІХ – на початку ХХ століття.

Отже, наукова новизна роботи полягає в тому, що вона є першим системним монографічним дослідженням всієї історії розвитку ідей співвідношення публічного і приватного права в українській юридичній думці ХІХ – початку ХХ століть.

Новизна дослідження також зумовлюється такими факторами:

- комплексним аналізом особливостей співвідношення публічного і приватного права в умовах правової реформи в Україні;

- недостатньою кількістю робіт, у яких робиться спроба системного вирішення питання публічного та приватного права;

- залученням в науковий обіг джерел, які до цього часу не були об’єктом вивчення сучасних вітчизняних вчених.

У результаті проведеного дослідження сформульовані положення, які виносяться на захист:

1. Уточнено критерії, відповідно до яких певні вчені можуть бути названі представниками правової думки України.

2. Встановлено працю, яка започаткувала дослідження публічного та приватного права у вітчизняній науці, та останню в дослідженому періоді працю, у якій аналізуються питання розмежування приватного і публічного права.

3. Встановлено перелік вчених-юристів України, які займалися дослідженням питання співвідношення публічного та приватного права протягом ХІХ – на початку ХХ століття.

4. Обгрунтовано доцільність поділу всіх досліджень публічного і приватного права в Україні у ХІХ – на початку ХХ століття на три періоди:

а) І-а половина ХІХ століття характеризується зародженням подібних досліджень;

б) ІІ-а половина ХІХ століття – початок ХХ століття (до 1917 року) ознаменовані зародженням та розвитком таких оригінальних вчень про розмежування публічного та приватного права: індивідуалістичної школи, теорії соціального права, релігійної школи філософії права, теорії юридичної централізації та децентралізації;

в) 20-ті роки ХХ століття охарактеризовані боротьбою прихильників поділу права на публічне та приватне і представників теорії єдності системи права, яка з часом стала панівною в радянській правовій науці.

5. Сформульовано ознаки розмежування публічного та приватного права, виходячи з основних теорій, запропонованих українськими вченими в ХІХ – на початку ХХ століття. Серед них: відмінність суб’єктів відносин; розрізнення правового становища учасників відносин; відмінність змісту правовідносин; відмінний характер правового захисту прав.

6. З’ясовано значення поділу права на публічне та приватне, яке полягає в необхідності додержання нормотворцем при врегулюванні суспільних відносин принципу “публічним відносинам – публічно-правовий інструментарій, а приватним відносинам – приватно-правовий метод”. А при правозастосуванні учасники відносин мають усвідомлювати існування загально-дозвільного та спеціально-дозвільного принципу.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Положення та висновки дисертації поглиблюють знання вітчизняної правової науки з проблеми розмежування публічного та приватного права і можуть бути використані у подальших історико-правових та теоретико-правових вивченнях цього питання.

Матеріали дослідження можуть бути використані у навчальному процесі: лекціях і практичних заняттях з курсів теорії держави і права, філософії права, історії політичних і правових учень, історії правової думки України, а також для підготовки підручників та посібників (окремих розділів) для поглиблення вивчення цієї проблематики.

Окремі результати роботи можуть бути корисними для проведення правової реформи в Україні.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею здобувача. У ній вперше систематизовано, осмислено та проаналізовано погляди українських вчених-юристів ХІХ - початку ХХ століття на питання розмежування приватного і публічного права.

Апробація результатів дослідження проводилася на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, семінарі аспірантів юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на лекційних та практичних заняттях юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка з курсів “Теорія права”, “Проблеми теорії права” та “Застосування правових норм”, при читанні лекцій у Академії суддів України для суддів та претендентів на посаду судді адміністративних судів, конференціях, конкурсах: Всеукраїнському конкурсі наукових робіт з юридичних дисциплін за результатами 2002/2003 навчального року (перше місце), міжнародних науково-практичних конференціях студентів і аспірантів “Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників” (м. Київ, 8-9 квітня 2004 року, 13-14 квітня 2005 року, 20-21 квітня 2006 року), Міжнародній студентській науковій конференції “Актуальні проблеми прав людини, правової системи та держави” (м. Львів, 5-7 травня 2004 року), міжнародних наукових конференціях молодих вчених “Треті осінні юридичні читання”, “Четверті осінні юридичні читання” (перше місце) (м. Хмельницький, 21-22 жовтня 2005 року, 5-6 листопада 2004 року), Всеукраїнській науково-практичній конференції студентів та аспірантів “Актуальні проблеми приватного права в умовах становлення національної економіки” (м. Київ, 10-11 грудня 2004 року) (третє місце), IV Національній науково-теоретичній конференції “Українське адміністративне право: сучасний стан і перспективи реформування” (м. Сімферополь-Ялта, 20-22 травня 2005 р.), Міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів “Приватно-правовий метод регулювання суспільних відносин: стан та перспективи розвитку” (м. Київ, 25-26 листопада 2005 року).

Основні положення дисертації викладені в дванадцяти публікаціях (із них – 5 у фахових виданнях).

Висновки дисертаційного дослідження були апробовані автором при здійсненні аналізу проекту Кримінально-процесуального кодексу України (Банчук О. Реалізація засад кримінального судочинства в проекті нового Кримінально-процесуального кодексу України // Юридичний вісник України. – 30 серпня – 5 вересня 2003 р. – С. 6), дослідженні правової допомоги в Україні (Правова допомога: Зарубіжний досвід та пропозиції для України / Автори-упорядники О.А. Банчук, М.С. Демкова. – К.: Факт, 2004. – 336 с.), вивченні розвитку публічного права України (Розвиток публічного права в Україні. Доповідь за 2003-2004 роки / За заг. ред. І.Б. Коліушка, Н.В. Александрової. – К.: Лікей, 2005. – 448 с.), дослідженні європейських стандартів судочинства (Банчук О.А., Куйбіда Р.О. Вимоги статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод до процедури здійснення судочинства. – К.: “ІКЦ “Леста”, 2005. – 114с.), вивченні шляхів реалізації правових реформ в Україні (Legal reforms in Ukraine: Materials of the Centre for Political and Legal Reforms / Editorship by Ihor Koliushko. – Kyiv, 2005. – 272 p.).

Структура роботи побудована за проблемно-хронологічним принципом та зумовлена метою і завданням дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів (які включають 10 підрозділів), висновків та списку використаних джерел (281 найменування).

Повний обсяг дисертації складає 214 сторінок, з них – 26 сторінок займає список використаних джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено його мету та завдання, об’єкт та предмет, методологічну основу та наукову новизну одержаних результатів, висвітлено зв’язок роботи з науковими програмами, планами та темами, апробацію дослідження та його структуру.

У першому розділі “Історія правової думки України та її значення для правових досліджень (до питання методологічної основи роботи)” автор намагається дати характеристику тим методам, які використовувалися ним при дослідженні поглядів представників правової думки України ХІХ - початку ХХ століття на проблему розмежування приватного і публічного права. Складність такого дослідження зумовлена відсутністю сучасних напрацювань з цієї тематики. Відсутні як історико-правові дослідження, тобто дослідження історії правової думки України, так і цілісні теоретико-правові дослідження щодо співвідношення приватного і публічного права.

Вивчаючи історичні джерела, представлені різноманітними працями (книгами, підручниками, статтями) дореволюційних вчених, автор робить історико-правові та теоретико-правові узагальнення. Зробити ці узагальнення авторові дозволили висновки вчення про співвідношення історичного і логічного (теоретичного) при дослідженні певного об'єкта. Здобувач став на позицію тих вчених, які вважали за можливе покласти в основу теоретичних висновків історичне за своєю суттю дослідження.

Для з'ясування окремих аспектів виникнення, розвитку, зміни вчень про розмежування приватного і публічного права, а також для встановлення взаємозв'язку між приватним і публічним правом автор застосовував методологію діалектики. Визначенню приватних і публічних відносин сприяло використання основних положень теорії правовідносин.

Інше коло проблем, висвітлених у цьому розділі, стосується чіткого визначення об'єкта цього дослідження – поняття правової думки України ХІХ – початку ХХ століття. Особливість історичного розвитку України, тобто відсутність протягом багатьох століть єдиної держави в межах сучасної країни та єдиного громадянства, об’єктивно зумовлює складність визначення належності тієї чи іншої особистості до певного народу, а отже, чіткого визначення об’єкта дослідження. Адже в історії України були особи, які виступали носіями властивостей кількох націй. І обґрунтовано їх можна одночасно відносити до правової думки інших країн – Йосипа Покровського до української та російської, Євгена Ерліха - до української та німецької, а Лева Петражицького - до української, польської та російської водночас.

На думку автора дослідження, якщо є потреба визначення певного вченого представником правової думки України (або будь-якої іншої країни) слід проаналізувати три обставини: 1) викладацька або наукова робота особи в навчальних чи наукових закладах на території України; 2) видання своїх праць на території України; 3) викладацька або наукова робота особи в навчальних чи наукових закладах за межами України (в країнах Західної Європи та Америки), а також видання своїх праць за кордоном, але ідентифікація себе як представника українського народу.

Інколи дослідники правової думки помиляються і намагаються віднести до правової думки України погляди науковців, які причетні до України лише фактом народження на її території. Так відбувається з постатями професорів Десницького Семена Юхимовича, Козельського Якова Павловича, Лешкова Василя Миколайовича та ін.

Другий розділ “Зародження в Україні вчень про розмежування публічного і приватного права” складається з двох підрозділів. У підрозділі 2.1, який називається “Вплив поглядів професора В.Т. Золотницького на вивчення проблем публічного і приватного права”, автор встановлює, що зародження таких вчень слід пов’язувати з працею вихідця з України, випускника Київської духовної академії (нині Києво-Могилянської академії) професора Золотницького В.Т. “Природне право” (1764 рік), яка вважається одним із перших спеціально-юридичних досліджень вітчизняної науки. Погляди вченого мали великий вплив на подальший розвиток таких досліджень. Він здійснив ототожнення приватного права з природним та визначив його межі (майнові відносини, сімейні відносини, зобов’язальні відносини). Публічне право, згідно з концепцією Золотницького, виходить від основ суспільного договору підданих та їх правителя і полягає у діяльності держави з прийняття законів, проходженні державної служби та захисту державою суспільства від іноземних вторгнень. Критерієм для розмежування публічних та приватних відносин було визначено мету їх здійснення (приватна чи суспільна).

Підрозділ 2.2 дисертації “Вітчизняна правова наука першої половини ХІХ століття та питання розмежування публічного і приватного права” розпочинається з дослідження поглядів професора Кукольника В.Г., який, на думку здобувача, став одним із перших дослідників цивільного права в українській правовій науці. Він визначив відмінність між публічним та приватним правом, виходячи із суб’єктного складу відносин: у приватних відносинах беруть участь лише приватні особи, а в публічних – обов’язковим учасником є держава. До заслуг цього вченого слід віднести також те, що він розглядав як приватні відносини особистого статусу осіб. На відміну від цього, Лодій П.Д. наголошує вже на необхідності розподілу особистого статусу особи на приватний та публічний та їх регулювання різними підсистемами права. Неволін Костянтин Олексійович уперше провів розподіл системи права виходячи з наявності різних інтересів (приватних та публічних), які можуть існувати одночасно у різних сферах права. Також вчений уніс до досліджень елементи історико-правової науки, коли здійснював аналіз взаємодії публічних та приватних інтересів у різних країнах на певних історичних етапах їх розвитку.

Представники Харківського університету (Платонов та Карпов) намагалися здійснити аналіз взаємодії приватного та публічного права, зокрема випадки та правила обмеження приватного права публічними законами. Навіть для сучасних досліджень матиме важливе значення концепція „правомірного стану” Карпова, як підстава для обмеження приватних прав виключно заради забезпечення свободи окремої особи або суспільних інтересів. Звісно нині не можуть бути враховані їхні намагання здійснити розмежування таких явищ як закон та право.

У досліджуваному в цьому підрозділі періоді була поставлена проблематика розмежування права на публічне та приватне, визначено природу приватного права, яке виходить з основ природного, включено до його предмета відносини особистого статусу осіб, запропоновано теорію розмежування, виходячи із суб’єктного складу відносин та наявності різних інтересів, проведено історичне дослідження розмежування права й дослідження взаємодії публічного права з приватним та обмеження останнього.

Третій розділ “Розвиток теорій розмежування публічного та приватного права у другій половині ХІХ століття – на початку ХХ століття (до 1917 року)” складається із шести підрозділів, у яких досліджуються окремі теорії щодо співвідношення приватного і публічного права.

У підрозділі 3.1 “Погляди „індивідуалістів” на співвідношення публічного та приватного права” визначається, що виникнення та розвиток вчення індивідуалізму в Україні слід пов’язувати з представниками Київського університету (Іванішев М.Д., Ренненкампф М.К.) та Одеського університету (Пахман С.В., Малінін М.І., Оршанський І.Г., Дювернуа М.Л., Гамбаров Ю.С., Мулюкін О.С.).

Погляди цих вчених перебували в руслі тогочасних передових загальноєвропейських традицій та передових російських правових ідей. Їх оригінальність полягає, зокрема, у тому, що ідеї про зміст принципів нового цивільного права („людяність” Ренненкампфа, „егоїзм” Малініна, „свобода” Гамбарова та Дювернуа) можна віднайти у Цивільному кодексі України. Це не свідчить про пряме використання подібних вчень у сучасному законотворенні, а лише відтворює факт незмінності таких переконань, що підтверджуються столітніми процесами розвитку суспільства, держави і права.

Підрозділ 3.2 “Теорія соціального права” містить висновок, що розвиток цієї теорії став однією з характерних ознак досліджень питання співвідношення публічного та приватного права в правовій думці України у другій половині ХІХ століття – на початку ХХ століття.

Запозичивши з європейської та загальноросійської правової науки передові на той час ідеї соціального права, представники цієї школи в Україні внесли значний вклад у її розвиток. Зародження, становлення та розвиток цієї теорії необхідно пов’язувати з намаганням науковців підвищити і покращити правове становище суспільства, а згодом – і окремого індивіда. Незалежно від різних найменувань майбутньої системи (соціальне право, суспільне право, солідаризм) вчені намагалися побудувати тричленну правову систему, рівнозначними складниками якої мали стати публічне, приватне та соціальне право.

Зародження вчення соціального права у вітчизняній правовій науці потрібно пов’язувати з поглядами професора Московського університету Лешкова Василя Миколайовича, який уперше переніс центр ваги правового регулювання з держави та окремої особи, які перебувають у постійному антагонізмі, на народ, громаду, суспільний стан, які мають своє власне суспільне право.

У правовій думці України ідеї вчення соціального права поділяли такі вчені, як Шпилевський М.М., Сокольський В.В., Спекторський Є.В., Гредескул М.А., Кістяківський Б.О., Ерліх Є.

Учень Василя Лешкова, професор Михайло Шпилевський уже спрямовував своє соціальне право виключно на особу. Це було поліцейське право, яке охороняє права особистості та сприяє її розвитку (духовному, культурному, соціальному).

Професор Спекторський спробував підпорядкувати норми публічного і приватного права положенням про особистий статус особи, які становили основу його соціального права. Подібними є погляди Шпилевського і Спекторського на підстави розмежування і віднесення певних інститутів до публічного або приватного права. У професора Шпилевського такими категоріями виступають "суттєві елементи співжиття" (влада, майно, особа), а в професора Спекторського – особистість, власність, договір, держава, державна влада, політичні права. На думку вченого, способом утвердження основ соціального права виступає християнство. У приватному праві воно змінило особу з егоїстичної на суспільну істоту, запровадило розуміння власності як соціальної функції. А в публічному праві дозволило розглядати права людини не як надбання держави, а як суспільне досягнення.

Теорія Кістяківського Богдана Олександровича своїм наріжним каменем мала формування третьої системи суб’єктивних прав особи – соціалістичних, які зможуть гарантуватися й охоронятися новим типом соціалістичної держави, яка виникне на основі правової, успадкувавши всі найкращі її переваги та надбання. Реалізація положень цієї теорії дозволила говорити про формування сучасних соціальних правових держав.

Вчення про соціальне право як систему рівнозначну системі публічного та приватного права переважно не сприймається українськими науковцями сьогодення, хоча й досі залишаються актуальними її постулати щодо місця окремої особи, її прав, свобод та інтересів у механізмі реалізації та дії публічного та приватного права.

У підрозділі 3.3 “Вчення представників Київської релігійної школи філософії права про публічне та приватне право” встановлено, що одні вчені (професор Юркевич П.Д.) розглядали вплив християнства на становлення нового вчення про право, а інші вчені (професори Тарановський Ф.В. та Трубецькой Є.М.) – зводили своє вчення до відмінностей суб’єктів публічних та приватних правовідносин.

Вивчення історичного співвідношення між публічним та приватним правом Памфіл Юркевич поставив на суспільну площину і стверджував, що місце в системі права того чи іншого правового інституту залежить від ставлення до нього суспільства і бачення ним ролі держави. Роль християнства у суспільстві для професора Юркевича полягає у зміні становища особи, яка завдяки релігійному вченню вже не може розглядатися як засіб у діяльності держави, а тільки як мета. Через вплив християнства, вважав Юркевич, права особи стали розглядатися як надбання суспільства, які мають „божественне” начало, а також відбулася гуманізація кримінального права як однієї з галузей публічного права.

Професор Тарановський цілком обґрунтовано розмежування публічного і приватного права вбачав у відмінності суб’єктів, оскільки публічними правовідносинами він визнавав тільки ті, у яких бере участь орган держави і використовує свої публічно-владні повноваження.

Євген Трубецькой продовжив дослідження в дусі суб’єктивної теорії розмежування публічного і приватного права та визнав, що публічні правовідносини характеризуються наявністю подвійного суб’єкта на приватній стороні (приватна особа та громадянське суспільство, яке стоїть за цією особою). Крім цього, публічне право характеризується імперативністю та неможливістю відчуження публічних прав, а приватне право – ініціативністю учасників та диспозитивністю. Подібна характеристика публічних правовідносин виглядає такою, що стосується лише одного їх типу (“особа-держава”) і не враховує інших видів публічних відносин.

“Формальна теорія розмежування публічного і приватного права”, яка розглядається у підрозділі 3.4 дисертації, виникла в німецькій юриспруденції, але поширилася в правовій науці Російської імперії. Представниками формальної теорії, яка в основу розподілу систем права ставить різний характер способів захисту порушених прав, на території України в ХІХ та на початку ХХ століття були професори Одеського університету (Азаревич Д.І., Чижов М.Ю., Гамбаров Ю.С.) та Київського університету (Гуляєв О.М.).

Погляди іншого професора Одеського університету - Дювернуа М.А. помилково відносили до формальної теорії як його сучасники, так і нинішні дослідники правової думки, оскільки в його працях відсутня згадка про те, що способи захисту прав є визначальними щодо розмежування публічного права з приватним.

Звісно, основним недоліком цього підходу є те, що він не дає змоги зробити висновки про зміст приватних чи публічних відносин. І це видається основною причиною відсутності сучасних досліджень цього вчення українськими науковцями.

Але основним надбанням формальної теорії є вказання на особливості процесуальних правовідносин, які формуються, виходячи з особливостей матеріальних публічних чи приватних відносин. Приватні відносини, для яких характерна рівність їх учасників, підлягають розгляду в суді на засадах безсторонності та повної реалізації змагальності та диспозитивності.

Публічні правовідносини (кримінальні та адміністративні), з огляду на існування підпорядкованості приватних осіб волі владних суб’єктів, реалізованій у публічних повноваженнях, мають розглядатися судом із забезпечення всебічного захисту прав фактично слабшої сторони у відносинах (приватної особи). Це зумовлює зайняття активної позиції адміністративним судом у питанні встановлення всіх обставин справи, які свідчать про вину публічного суб’єкта. А кримінальний суд уповноважений виправдовувати особу в усіх випадках, коли сторона обвинувачення не надасть достатніх доказів про винуватість цієї особи.

Погляди українських вчених кінця ХІХ – початку ХХ століття Є. Васьковського, Л. Петражицького і Й. Покровського на розмежування публічного і приватного права, виходячи зі змісту цих поглядів, можна об’єднати під однією назвою “Теорія юридичної централізації та децентралізації”. Ця теорія розглядається автором у підрозділі 3.5 дисертації. Вона може вважатися виключно надбанням правової думки України, оскільки подібні ідеї та їх обґрунтування були відсутні на той час у західно-європейській науці та в поглядах вчених інших регіонів Російської імперії.

Уперше у світовій правовій думці ідеї про існування двох відмінних методів регулювання суспільних відносин (субординації і координації) були висловлені професором Петражицьким. Їх існування вчений спочатку пояснював характеристикою економічних відносин, які існують у суспільстві. А саме - є економічні відносини в особистому господарстві, для яких притаманні децентралізація і координація, та економічні відносини народного господарства, які мають ознаки централізації і субординації.

Пізніше Петражицький Л.Й. пов’язував існування двох протилежних юридичних методів із психологічною концепцією права і побудував власну систему права, яка складається не з публічного і приватного права, а з особисто-вільного права і права соціального служіння.

Висловлені ідеї Петражицького були використані і своєрідно трансформовані професором Покровським Й.О., який вважав, що наявність двох різних за своєю природою способів регулювання суспільних відносин є “духом” права. Тобто ці методи є притаманними для правової системи на будь-якому етапі її розвитку і є підставою для поділу системи права на публічне і приватне право. На підставі цього, можна зробити висновок, що для права характерні як відомі ознаки: нормативність, імперативність, системність, формальна визначеність, так і ознаки публічності та приватності.

“Значення теорій ХІХ – початку ХХ століття для вирішення проблеми розмежування публічного і приватного права” стало предметом розгляду в підрозділі 3.6 дисертаційного дослідження. Тут визначається, що нинішній етап розвитку суспільства та правової науки в Україні характеризується, зокрема, зверненням до з’ясування відмінностей приватного та публічного права, знаходження межі між приватним та публічним правом. Але однією з проблем у сучасних дослідженнях, на погляд автора, є намагання вирішити цю проблему спрощено, тобто за допомогою однієї теорії. При розмежуванні публічних та приватних відносин, на глибоке переконання здобувача, потрібно враховувати комплекс ознак, про які йшлося в окремих теоріях ХІХ – початку ХХ століття. Серед цих критеріїв слід назвати розрізнення: суб’єктів відносин, правового становища учасників відносин, змісту правовідносин, форм захисту прав.

Процесуальна реформа в Україні (набрання чинності новими Цивільним процесуальним кодексом та Кодексом адміністративного судочинства) зумовила значну увагу науковців та практиків до питання форм захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів осіб. Визнання певних відносин та правового спору приватними матиме наслідком його розгляд у порядку цивільного (господарського) судочинства, а публічними – у порядку кримінального або адміністративного судочинства.

Тому автор дає власне бачення алгоритму визначення підсудності спорів. Перед тим як відкрити провадження у справі, суддя має встановити насамперед чи належить певний спір до його юрисдикції. Для цього слід переконатись у наявності правового спору, змісті правового спору (склад учасників відносин, взаємне правове становище учасників правовідносин, зміст правовідносин), непоширенні юрисдикції інших судів на спірні правовідносини.

“Дослідження системи права в Україні у 20-ті роки ХХ століття” стало предметом розгляду автора у четвертому розділі дисертації. Цей розділ складається з двох підрозділів, у яких розкриваються основні підходи до можливості розмежування системи соціалістичного права на публічне і приватне.

У підрозділі 4.1 висвітлюються “Погляди прихильників поділу системи права на публічне і приватне право”. Вчені-адміністративісти Кобалевський В. та Євтихієв О. визнавали можливість розподілу права на публічне і приватне право. Вони були не єдиними у своїх намаганнях, оскільки такі ж погляди в цей період обстоювали відомі російські теоретики права – Черепахін Б. та Кечек’ян С. Позиція цих вчених щодо вивчення проблеми публічного і приватного права заслуговує поваги з огляду на ситуацію, яка склалася в країні, коли переважна більшість наукових кіл, представників держави та партії підтримували іншу теорію – теорію єдності системи соціалістичного права. Як вважалося, це було відмінною рисою соціалістичного права і відрізняло його від “буржуазного права капіталістичних країн”.

Навряд чи теорія розмежування публічного та приватного права висловлена професором Кобалевським В. і повторена Євтихієвим О., може бути повністю використана для подальшого вивчення цієї проблеми. Вони вважали, що незалежно від того, у які суспільні відносини вступають суб’єкти публічного права (органи держави), це перетворює ці відносини на публічні. Підтримка цієї позиції означатиме, що в разі здійснення державним органом (читай – юридичною особою публічного права) закупівлі меблів, канцелярських знарядь тощо, ці відносини визнаватимуться публічними і до них застосовуватимуться принципи публічного права.

Раціональне зерно цієї теорії можна знайти в такому. Майже всі відносини, у яких беруть участь органи держави або інші суб’єкти публічного права є за своєю природою публічними і на них беззаперечно поширюються принципи публічного права. Винятки складають лише приватні відносини, у яких беруть участь ці суб’єкти. Автор зазначає, що є відносини (наприклад, зобов’язальні), які завжди залишатимуться приватними за своєю природою незалежно від того, хто бере в них участь – фізичні особи чи юридичні особи приватного права, держава чи юридичні особи публічного права.

Професор Мітіліно також не відмовився від своїх поглядів, висловлених до революції 1917 року, і теж підтримував ідею розподілу системи права на публічне та приватне вже у 1925 році.

Інші дослідники (Синіцин В. та Трублаєвич М.) стали наслідувати теорію юридичної децентралізації та централізації, коли говорили про публічне право як сферу влади та підпорядкування, а приватне право як сферу рівності та автономії волі. Розвиток цього вчення необхідно розглядати з тієї позиції, що публічне право почало пов’язуватися з політичною системою суспільства, а приватне право – із системою товарообміну громадянського суспільства.

Подібні підходи до розуміння публічних та приватних відносин спостерігається і в праці Костянтина Берновського про об’єкти права, якій судилося стати останнім відомим твором української радянської правової думки, де здійснюється обґрунтування поділу права на приватне та публічне.

“Вчення представників теорії єдності системи радянського права” досліджується автором у підрозділі 4.2 дисертації. У кінці 1920–х років сталася перемога в правовій науці теорії єдності системи права в кінці, представниками якої в Україні стали Корецький В.М., Мазуренко Ю.П., Бошко В.І., Канторович Я.О., Малицький О.Л., Сливицький В.І., Ландкоф С.Н. Але тепер для з’ясування суті публічних та приватних відносин в умовах побудови системи права незалежної України доводиться повертатися до наукових розробок початку ХХ століття, оскільки радянська юридична наука це питання не досліджувала. Але це не означає, що в системі соціалістичного (радянського) права були відсутні публічні та приватні відносини. Позиція автора дисертаційного дослідження полягає в тому, що існування двох типів (публічних і приватних) відносин притаманне для будь-якого суспільства і держави. Але в одних суспільствах це співвідношення може бути на користь приватного права, в інших – паритетне співвідношення, а в деяких – переважають публічні відносини.

Водночас теорія єдності системи права має деякі переваги, оскільки дозволяє розглянути питання публічного та приватного права не з позиції розподілу систем права, їх протиставлення, визначення провідної та підпорядкованої підсистеми, а з точки зору єдності та неперервності відносин у суспільстві.

ВИСНОВКИ

Унаслідок проведеного дисертаційного дослідження автором отримані такі висновки:

1. Обгрунтовано необхідність системного вивчення поглядів вітчизняних науковців ХІХ – початку ХХ століття на розмежування публічного та приватного права з метою подолання недостатньої комплексності нинішніх досліджень цієї проблеми і використання всього арсеналу сучасної юридичної методології для вирішення цієї наукової проблеми. У дореволюційний період науковці зробили неоціненний внесок у процес вивчення цього питання, висунувши цілий ряд оригінальних і самобутніх теорій, що не в останню чергу пояснюється їхнім намаганням пристосувати це вчення до національних особливостей держави і права.

2. Уточнено критерії віднесення певного вченого до правової думки України:

1) викладацька або наукова робота особи в навчальних чи наукових закладах на території України, або

2) видання своїх праць на території України, або

3) викладацька або наукова робота особи в навчальних чи наукових закладах за межами України (в країнах Західної Європи та Америки), а також видання своїх праць за кордоном, але ідентифікація себе як представника українського народу.

3. Встановлено, що започаткування досліджень публічного та приватного права у вітчизняній юриспруденції слід пов’язувати з працею професора Золотницького Володимира Трохимовича „Природне право” („Скорочене природне право, вибране з різних авторів для користі російського суспільства”) 1764 року. Останньою працею досліджуваного періоду української правової