ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Бортнік Оксана Григорівна

УДК 347.921.3

МИРОВА УГОДА У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Спеціальність 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті внутрішніх справ, МВС України

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент

Кройтор Володимир Андрійович,

Харківський національний університет внутрішніх справ,

начальник кафедри цивільного права та процесу.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

Луць Володимир Васильович,

Академія муніципального управління,

завідувач кафедри цивільно-правових дисциплін;

кандидат юридичних наук, доцент

Мамницький Валерій Юрійович,

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого,

доцент кафедри цивільного процесу.

Захист відбудеться “6” жовтня 2007 року о “13.00” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64. 700.02 Харківського національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, проспект 50-річчя СРСР, 27.

Автореферат розіслано “ 3 ” вересня 2007 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Кириченко В.Є.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В умовах здійснення правової реформи й становлення правової держави, подальшого закріплення гарантій прав і свобод фізичних та юридичних осіб важлива роль відводиться судовій владі. Основним завданням цивільного судочинства в умовах проведення правової реформи є забезпечення можливості вільної реалізації прав осіб, які беруть участь у справі.

У сучасному суспільстві набуває все більшого значення диспозитивний метод правового регулювання в різних галузях права, що втілюється у наданні права сторонам відповідних правовідносин здійснювати саморегулювання своєї поведінки. Із цим пов'язаний подальший розвиток альтернативних способів вирішення правових конфліктів: третейський розгляд цивільно-правових спорів, примирення тощо.

Одним із основних принципів цивільного процесуального права України є принцип диспозитивності, змістом якого є широке коло правомочностей, від здійснення сторонами яких залежить розвиток процесуальної діяльності по справі. Однією з форм прояву принципу диспозитивності є гарантована законом можливість сторін при досягненні домовленості припинити спір шляхом укладення мирової угоди. Здійснення права на укладення мирової угоди є ефективним способом врегулювання спору та ліквідації правового конфлікту між сторонами матеріального правовідношення. Визначення природи та функціональної ролі диспозитивних засад цивільного судочинства, поняття та змісту принципу диспозитивності у свою чергу дозволить встановити необхідні системні властивості інституту мирової угоди.

Актуальність дисертаційного дослідження обумовлена тим, що низка наукових праць із даної тематики була створена ще в радянські часи та в правовому сенсі вже значно застаріла для тлумачення нормативно-правових актів. Так, дана тема була висвітлена Гукасяном Р.Е. в монографії “Проблема интереса в советском гражданском процессуальном праве” (1970 р.), Зінченком А.І. у дисертації “Мировые соглашения в гражданском судопроизводстве” (1981 р.). У Російській Федерації ці проблеми висвітлювались Пілєхіною О.В. “Мировое соглашение в практике арбитражного суда и суда общей юрисдикции” (2001 р.), Плєшановим А.Г. “Диспозитивное начало в сфере гражданской юрисдикции: проблемы теории и практики” (2002 р.), Давиденком Д.Л. “Мировое соглашение как средство внесудебного урегулирования частноправовых споров (по праву России и некоторых зарубежных стран” (2004 р.), Рожковою М.А. “Мировая сделка: использование в коммерческом обороте” (2005 р.). В Україні дана тематика розглядалась у дисертаціях Андрушко А.В. “Принцип диспозитивності цивільного процесуального права” (2002 р.) та Шутенко О.В. “Проблемы диспозитивности в гражданском процессе” (2003 р.). Окремі аспекти теми на рівні наукових статей та монографій розглядались Боннером А.Т., Коміссаровим К.М., Святогором О., Орловою Л.М., Пушкар Є.Г., Тимченком Г.П., Тараненком В.Ф., Штефаном М.Й. та іншими дослідниками. У національній процесуальній науці тема мирової угоди сторін, порядок її примусового виконання залишаються дискусійними, що спричиняє проблеми на рівні правозастосування, до того ж на науково-теоретичному рівні не існує єдиної думки щодо їх вирішення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до комплексної цільової програми “Правові проблеми здійснення майнових та особистих немайнових прав в умовах ринкової економіки” (номер державної реєстрації 0186.0.070867), “Пріоритетних напрямків наукових і дисертаційних досліджень, що потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004-2009 років”, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України № 755 від 05.07.2004 року, а також “Пріоритетних напрямків досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006-2010 рр.”, затверджених Вченою радою ХНУВС 05.01.2005 р.

Мета й задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження на підставі наукового аналізу є вирішення проблем застосування норм, що регулюють укладення та реалізацію мирової угоди з урахуванням сучасного розвитку диспозитивних засад у цивільному судочинстві, формулювання теоретичних висновків та практичних рекомендацій, що спрямовані на забезпечення оптимізації цивільної процесуальної форми та ефективності інституту мирової угоди в цивільному судочинстві.

Мета наукового дослідження зумовила задачі наукового пошуку: дослідити правову природу та зміст принципу диспозитивності цивільного процесу; визначити правову природу, характерні ознаки та поняття мирової угоди, місце інституту мирової угоди в рамках матеріального і процесуального права; встановити і узагальнити підстави й умови визнання судом мирової угоди на різних стадіях цивільного судочинства, критерії оцінки відповідності мирової угоди вимогам законодавства; визначити механізм примусової реалізації угод, укладених у зв’язку з врегулюванням спору; визначення ефективності та доцільності інституту мирової угоди у цивільному судочинстві України.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що характеризуються диспозитивним методом правового регулювання, зокрема, виникають у зв’язку з укладенням сторонами мирової угоди, визнанням її судом та закриттям провадження у справі.

Предметом дослідження є норми цивільного процесуального права, що визначають порядок укладення та виконання мирової угоди як одного з характерних проявів принципу диспозитивності, правові наслідки її укладення тощо, судова практика, яка пов’язана з укладенням мирової угоди.

Методи дослідження. У процесі дослідження було застосовано загальнонаукові і спеціальні методи, що дозволило дослідити юридичні явища в єдності їх соціального змісту та юридичної форми. Так, за допомогою формально-логічного методу, що ґрунтується на законах формальної логіки, шляхом тлумачення норм цивільного процесуального права та юридичних явищ можливо більш повно дати визначення принципу диспозитивності цивільного процесуального права та мирової угоди.

Порівняльно-правовий метод дозволив порівняти норми цивільного процесуального права України, країн ЄС, Російської Федерації в частині визначення правового регулювання процедур примирення, встановити при цьому спільне та відмінне у законодавстві зазначених країн, а також виявити існуючі прогалини у цивільному процесуальному праві України.

Історико-правовий метод застосовувався при дослідженні процесів становлення та розвитку законодавства, яке регламентує інститут мирової угоди. Метод системно-структурного аналізу застосовувався при виявленні місця правових інститутів та норм цивільного процесуального права, їх співвідношення.

Шляхом аналізу процесуальних документів із цивільних справ, зокрема, стало можливим одержати необхідні знання, йдучи від одиничного до загального, тобто використовувалась індукція. Здійснено узагальнення практики застосування даного інституту на прикладі справ, що розглядались судами загальної юрисдикції. Усього проаналізовано 214 цивільних справ.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації здійснене комплексне дослідження інституту мирової угоди з точки зору його системних властивостей як елемента диспозитивних засад цивільного судочинства. На основі аналізу теоретичних положень, нормативно-правових актів, судової практики автором самостійно розроблені й обґрунтовані висновки, які є новими чи характеризуються елементами новизни, мають певне теоретичне та практичне значення. У результаті проведеного дисертаційного дослідження на захист виносяться наступні положення наукової новизни:

1. Розвинуто положення про те, що змістом принципу диспозитивності є саме здійснення прав матеріального та процесуального характеру (реалізація прав, наданих законом), а не розпорядження ними (у приватному праві - це право власника визначати правову долю речі), бо таке розуміння принципу диспозитивності значно звужує його значення для цивільного процесу: термін “розпорядження” щодо процесуальних прав означає неможливість після їх реалізації надалі користуватися ними, що не можна сказати про більшість процесуальних прав, наданих особам, які беруть участь у справі.

2. Обґрунтовано авторське визначення принципу диспозитивності, під яким розуміється нормативно закріплена основна засада цивільного процесуального права, що втілює в собі свободу заінтересованої особи визначати форми і засоби захисту порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу, здійснювати матеріальні права щодо предмету спору. Разом із тим, набуло подальшого розвитку теоретичне положення, відповідно до якого зміст диспозитивності складають і права від реалізації яких не залежить виникнення, зміна чи припинення цивільних процесуальних правовідносин (наприклад, право знімати копії документів, долучених до справи, ознайомитися з журналом судового засідання, одержувати копії рішень, брати участь у дослідженні доказів).

3. Додатково обґрунтовано, що активна чи контролююча роль суду, тобто сприяння сторонам у визначених законом випадках здійсненню їхніх прав та контроль за законністю їх процесуальних дій, не є змістом принципів ані диспозитивності, ані публічності, ані самостійним принципом цивільного процесуального права. Діяльність суду зі сприяння сторонам у здійсненні їхніх прав та контроль за законністю є проявом взаємозв’язку та взаємодії цілої групи принципів: диспозитивності, законності та законної істини.

4. У дисертації розвинуто положення про те, що взаємні поступки не є обов’язковою властивістю мирової угоди, тому їх не можна визнати критерієм розмежування мирової угоди зі схожими за правовим характером процесуальними діями, такими як відмова від позову та визнання позову. Необхідним та достатнім критерієм є характер волевиявлення сторін: при укладенні мирової угоди – це двостороннє волевиявлення. Виділення як обов’язкової ознаки мирової угоди “взаємність поступок” зменшує її значення для врегулювання спорів та може обмежити у певних випадках можливість примирення.

5. У дисертаційному дослідженні обґрунтовано, що в основу мирової угоди може бути покладено прощення боргу, визнання вимог, відступне, залік вимог, новацію, розстрочку чи відстрочку виконання спірного зобов’язання. Втім, змістом мирової угоди сторін у цивільному судочинстві можуть бути також і права процесуального характеру (наприклад, коли часткова відмова позивача від позовних вимог кореспондується одночасно з визнанням відповідачем частини позовних вимог). Разом із тим, відмова позивача від вимог чи визнання вимог відповідачем як умова мирової угоди не завжди є прощенням боргу чи, відповідно, визнанням боргу, оскільки дійсні правовідносини між сторонами не встановлюються, тому ототожнювати ці поняття немає підстав. Набуло подальшого розвитку положення про допустимість часткового врегулювання спору шляхом укладення мирової угоди.

6. Розвинуто положення про необхідність дотримання при укладенні мирової угоди вимог, що пред’являються до дійсності правочинів. Ці критерії оцінки законності примирення повинні бути визначальними при визнанні судом мирової угоди сторін.

7. Мирова угода за своїми властивостями та правовими наслідками може бути прирівняна до судового рішення. Сформульовано авторське визначення мирової угоди як цивільного процесуального акту, яким припиняється цивільно-правовий спір на основі взаємоузгодженої волі сторін шляхом визнання судом. Крім того, мирова угода втілюється у певній процесуальній формі: ухвалі про визнання мирової угоди та закриття провадження у справі.

8. У дисертації обґрунтовано позицію, відповідно до якої можливо укладення мирової угоди, якщо її змістом є правочин, який за звичайних умов потребує обов’язкового нотаріального посвідчення (наприклад, перехід права власності на нерухоме майно), при цьому його наступне нотаріальне посвідчення не потрібне, і, разом із тим, не звільняє сторони від його подальшої державної реєстрації, якщо відповідно до закону вона передбачена.

9. Наведені додаткові аргументи на користь позиції про те, що умови мирової угоди у разі їх невиконання однією чи обома сторонами можуть бути виконані у примусовому порядку, що обумовлює необхідність передбачити на рівні законодавства, що ухвала суду про визнання мирової угоди та закриття провадження у справі є виконавчим документом. Це нормативне положення слугуватиме уніфікації українського законодавства з законодавством країн ЄС та близького зарубіжжя.

10. Вперше обґрунтовано допустимість укладення мирової угоди при заочному розгляді справи, якщо відповідачем до суду надано письмову заяву, в якій викладені умови мирової угоди.

11. Доведено, що з метою підсилення процесуальних гарантій виконання мирової угоди є можливим після визнання мирової угоди за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або за ініціативою суду вжити заходів до забезпечення її виконання на умовах статей 149-158 ЦПК України.

12. Набуло подальшого розвитку положення про те, що мирова угода може бути позбавлена юридичної сили лише шляхом скасування ухвали суду, якою вона визнана, за підстав порушення як норм матеріального, так і процесуального права: розгляд питання у незаконному складі суду; ухвала постановлена чи підписана не тим суддею, який розглядав справу; суд визнав мирову угоду щодо прав та обов’язків будь-яких інших осіб, окрім сторін; представник сторони не мав повноважень на вчинення відповідної процесуальної дії; судом при визнанні мирової угоди застосовано закон, який не підлягав застосуванню; судом була визнана мирова угода, що має ознаки нікчемного правочину. Наявність ознак заперечного правочину в умовах мирової угоди не є обов’язковою підставою для скасування відповідної ухвали.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що автор сформулював рекомендації та пропозиції щодо визначення шляхів у вирішенні низки теоретичних та, насамперед, практичних проблем, специфіки реалізації принципу диспозитивності та здійснення права сторін на укладення мирової угоди на різних стадіях цивільного судочинства. Отримані результати можуть використовуватись у судовій та іншій юридичній практиці, у законотворчій діяльності, а також при викладенні навчальної дисципліни “Цивільний процес”, при написанні підручників, навчальних посібників, підготовці методичних матеріалів.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення, висновки і пропозиції, що містяться у дисертації доповідались та були обговорені: на науково-практичній конференції “Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених” (м. Харків, НУВС: 20.06.2003); на міжнародній науково-практичній конференції ад'юнктів, аспірантів та магістрів “Права граждан, правоохранительная и правоприменительная деятельность в России и Украине: состояние и перспективы развития” (м. Бєлгород, 3.06.2003); на науково-практичній конференції, присвяченій пам’яті професора Пушкіна О.А. “Проблема юридичної особи у цивільному праві України” (м. Харків, НУВС: 21.05.2004); на науково-практичній конференції “Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених” (м. Харків, НУВС: 25.05.2005); на науково-практичній конференції, присвяченій пам’яті професора Пушкіна О.А. “Актуальні проблеми цивільного права та процесу” (м. Харків, НУВС: 21.05.2005); за круглим столом “Охоронюваний законом інтерес в цивільному праві та процесі”, (м. Харків, ХНУВС: 16.12.2005); на науково-практичній конференції, присвяченій пам’яті професора Пушкіна О.А. “Актуальні проблеми цивільного права та процесу” (м. Харків, ХНУВС: 27.05.2006).

Публікації. Основні теоретичні положення та висновки дисертаційного дослідження знайшли відображення у чотирьох наукових статтях, три з яких опубліковані у фахових виданнях та тезах наукових доповідей.

Структура дисертації визначена метою та завданнями дослідження і складається зі вступу, двох розділів, що містять шість підрозділів, висновків до кожного розділу та загальних висновків, а також зі списку використаних джерел, який складається з 199 найменувань. Обсяг рукопису становить 189 сторінок машинописного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі наведено обґрунтування актуальності дослідження, його зв'язок із науковими програмами, планами, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, сформульовано наукову новизну одержаних результатів та їх практичне значення, наведено відомості щодо апробації та публікації результатів дисертаційного дослідження.

Розділ 1. “Диспозитивність як один із основних принципів цивільного судочинства та мирова угода” складається з трьох підрозділів та присвячений дослідженню правової природи та змісту принципу диспозитивності, визначенню його місця в системі принципів цивільного процесуального права, що у свою чергу дозволило встановити системні властивості та правову природу мирової угоди сторін як одного з характерних проявів дії цього принципу.

У підрозділі 1.1. “” розкрито стан наукової розробленості сформульованих у дисертації проблем щодо правової природи диспозитивності цивільного процесу, поняття принципу диспозитивності, його змісту. Автор дисертаційного дослідження підтримує нормативний підхід до визначення та закріплення принципів цивільного процесуального права, у тому числі й принципу диспозитивності. Зазначене дозволяє зробити висновок, що чітка регламентація порядку укладення мирової угоди, підстав відмови у визнанні, порядок її примусового виконання сприятиме більшій ефективності цієї процедури.

Розглядаючи питання термінології та змісту принципу диспозитивності, у роботі обґрунтовано, що зміст принципу диспозитивності цивільного процесуального права є значно ширший, ніж це розуміється в науці. У теорії цивільного процесуального права визнають одним із елементів змісту принципу диспозитивності “розпорядження правами”, що також закріплено у частині 2 ст. 11 ЦПК України.

Докладно проаналізувавши різні точки зору, які існують у науці з цього питання, автор розвинув положення, започатковане Боннером А.Т., що з термінологічної точки зору таке визначення є неправильним. Термін “розпорядження” зустрічається у цивільному праві та означає здійснення власником по відношенню до речі дій, які визначають її долю, що включає й знищення речі. Змістом принципу диспозитивності є саме здійснення прав матеріального та процесуального характеру (використання чи реалізація прав, наданих законом), а не розпорядження ними, бо таке розуміння принципу диспозитивності значно звужує його значення для цивільного процесу: термін “розпорядження” щодо процесуальних прав означав би неможливість після їх реалізації надалі користуватися ними, що не можна сказати про більшість процесуальних прав, наданих особам, які беруть участь у справі. Виходячи з такого розуміння змісту принципу диспозитивності, можна зробити висновок, що при укладенні мирової угоди сторони реалізують свої як матеріальні, так і процесуальні права.

У дослідженні сформульовано висновок, що зміст диспозитивності складають і суто процесуальні права (наприклад, право надавати докази, ознайомитися з журналом судового засідання, одержувати копії рішень, брати участь у дослідженні доказів), від реалізації яких не залежить виникнення, зміна чи припинення цивільних процесуальних правовідносин. Таке розуміння не суперечить уявленням про принцип змагальності цивільного судочинства.

Дисертант сформулював висновок, що зміст принципу диспозитивності цивільного процесу полягає у тому, що заінтересовані особи під час розгляду цивільної справи мають свободу у здійсненні прав матеріального та процесуального характеру щодо предмету спору, засобів захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів особи.

У підрозділі 1.2. “Принцип диспозитивності у системі принципів цивільного процесуального права” автором проведено аналіз функціонування принципу диспозитивності у системі принципів цивільного процесуального прав під кутом зору такого його характерного елементу як мирова угода. Встановлено взаємозв’язок та взаємодію принципу диспозитивності з такими принципами цивільного процесуального права як законність, змагальність, процесуальна рівноправність сторін, законна істина. Автор приходить до висновку, що саме у взаємодії цих принципів забезпечуються можливості для повного і всебічного використання засобів судового захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів особи.

Проблематика співвідношення принципів диспозитивності та законності полягає в тому, чи слід включати до змісту принципу диспозитивності право і обов’язок органу, який вирішує спір, здійснювати контроль за розпорядчими діями сторін, зокрема, за законністю мирової угоди. Така ініціатива й активність розглядаються одними вченими як самостійний однойменний принцип. Наприклад, Андрушко А.В. обґрунтовує це явище як несумісне зі свободою сторін, тому надання таких прав пропонує розглядати як дію принципу публічності. Інші науковці, такі як: Тараненко В.Ф., Тимченко Г.П. – як прояв у цивільному процесі принципу законності. Автор, поділяючи останню точку зору, робить висновок, що суд і органи та особи, яким за законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, повинні розглядатися саме як особи, що сприяють сторонам у здійсненні та захисті їхніх прав.

Автор доводить, що взаємодія принципів законності та диспозитивності полягає у тому, що контролююча роль суду у цивільному судочинстві є змістом принципу законності, суть якого полягає у тому, що є недопустимими такі дії сторін, які б суперечили закону або порушували права, свободи та інтереси інших осіб. Саме засадами законності обумовлений обов’язок суду до визнання мирової угоди встановити її відповідність нормам матеріального та процесуального права, дотримання прав, свобод чи інтересів інших осіб.

Процесуальне становище органів та осіб, яким за законом надано право захищати права інших осіб (стаття 46 ЦПК України), обумовлено дією принципу диспозитивності. У свою чергу, неможливість укладення ними мирової угоди обумовлено їх становищем так званих процесуальних позивачів.

Встановлюючи взаємодію та взаємозв’язок диспозитивних та змагальних засад, дисертантом зроблено висновок, що побудова цивільного процесу на основі принципу змагальності дає можливість особам, що беруть участь у справі, з метою відстоювання своєї правової позиції більш ефективно користуватися правами, які надані їм законом. Диспозитивність визначає можливості заінтересованих осіб, зокрема, здійснювати права, від яких залежить розвиток процесуальної діяльності по справі, а принцип змагальності визначає їх можливості з відстоювання своєї правової позиції.

Автор погоджується з Барашковим С.О. та формулює висновок, що право осіб, які беруть участь у справі, на подання доказів обумовлено дією принципу диспозитивності: подання доказів у підтвердження своїх вимог та заперечень є не обов’язком, а правом кожної сторони.

Дисертантом підтримується позиція Семенова В.М., що взаємодія процесуальної рівноправності сторін із диспозитивністю проявляється у тому, що диспозитивність – це свобода сторін у здійсненні своїх матеріальних і процесуальних прав; процесуальна рівноправність – це рівні можливості сторін використовувати процесуальні засоби судового захисту. Саме такою взаємодією обумовлено право кожної сторони ініціювати укладення мирової угоди, позивача – відмовитись від позову, а відповідача - визнати позов чи пред’явити зустрічний позов тощо.

Взаємодія принципу диспозитивності та законної істини виявляється у тому, що активна діяльність суду (наприклад, роз’яснення сторонам їх права на укладення мирової угоди, з’ясування можливості примирення, роз’яснення правових наслідків укладення мирової угоди) є додатковою гарантією забезпечення дотримання завдань правосуддя.

У зв’язку з цим дисертантом обґрунтовується, що діяльність суду зі сприяння сторонам у реалізації їх прав та контроль суду за здійсненням законності є проявом взаємозв’язку принципів диспозитивності, законності та законної істини. Вимогами цих принципів у взаємодії обумовлено право суду за своєю ініціативою витребувати у сторін мирової угоди матеріали, необхідні для встановлення обставин, що мають значення для визнання мирової угоди, обов’язок суду контролювати законність процесуальних дій сторін щодо розпорядження предметом спору.

Підрозділ 1.3. “Реалізація права на мирову угоду в цивільному судочинстві” складається із двох пунктів. У пункті 1.3.1. “Правова природа інституту мирової угоди” автором досліджено стан наукової розробки сформульованих дисертантом проблем. Відносно правової природи мирової угоди в науці існують різноманітні погляди. Одна група вчених розглядає мирову угоду як договір, зокрема, як новацію, інша - зосереджує увагу на процесуальній природі мирової угоди, третя група відстоює позицію, відповідно до якої при укладенні мирової угоди учасники процесу повинні керуватися як нормами матеріального, так і процесуального права. Автор підтримує останню точку зору та обґрунтовує, що мирова угода має дуалістичну правову природу: має матеріально-правові та процесуально-правові аспекти. Автором підтримується започаткована Зінченком А.І. правова позиція про те, що норми, які регулюють порядок укладення мирової угоди, утворюють правовий інститут.

Мирова угода була відома з часів російського дореволюційного судочинства як спосіб припинення цивільно-правового спору. До змісту мирової угоди завжди відносили взаємні поступки. Аналіз судової практики дозволяє розвинути започатковану Гукасяном Р.Е. позицію про те, що положення про взаємні поступки не відповідають сутності мирової угоди. Дисертант робить висновок, що мирова угода завжди є взаємною, оскільки кожна зі сторін набуває права та одночасно несе обов’язки по відношенню одна до одної, може бути як оплатною, так і безоплатною, тому що майнові дії однієї сторони не завжди обумовлюють зустрічні майнові дії іншої сторони. На цій підставі пропонується виключити з поняття мирової угоди, яке закріплено у ст. 175 ЦПК України, таку ознаку як взаємні поступки.

Автор на підставі аналізу судової практики розгляду цивільних справ обґрунтовує висновок, що в основу мирової угоди може бути покладено прощення боргу, визнання вимог, відступне, залік вимог, новацію, розстрочку чи відстрочку виконання спірного зобов’язання. Разом із тим, сторони можуть передбачити у якості умов мирової угоди часткову відмову від позовних вимог, що одночасно кореспондується з частковим визнанням відповідачем частини позову. Втім, відмову від вимог чи визнання вимог як умову мирової угоди не можна ототожнювати з прощенням боргу чи, відповідно, визнанням боргу, оскільки обставини справи у разі укладення мирової угоди не встановлюються.

Законом прямо не заборонено часткове врегулювання спору, тому у випадку об’єднання по справі декількох вимог одного позивача до одного відповідача, суд може окремо розглянути питання щодо частини вимог, про які сторони досягли згоди на укладення мирової угоди, та закрити провадження. Іншу частину вимог суд розглядає в загальному порядку.

Дослідивши суб’єктний склад мирової угоди, автор робить висновок, що учасниками мирової угоди можуть бути й треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, лише якщо вони беруть участь у мировій угоді, що укладається сторонами. Визнання судом мирової угоди між третьою особою та однією зі сторін буде суперечити нормам цивільного процесуального права чи порушувати права та інтереси сторони, яка не бере участь в укладенні мирової угоди.

При обов'язковій процесуальній співучасті з боку відповідача укладення мирової угоди можливе лише за участю всіх співвідповідачів; при факультативній співучасті питання про права та обов'язки однієї зі сторін може бути вирішено незалежно від вирішення питання про права та обов'язки другого учасника.

У пункті 1.3.2. “Перевірка судом мирової угоди сторін” дисертант аналізує цивільне процесуальне законодавство та судову практику і приходить до висновку, що мирова угода вважається укладеною за умови досягнення згоди між сторонами та постановлення судом ухвали про визнання мирової угоди. Таким чином, для виникнення, зміни чи припинення на підставі мирової угоди правовідносин необхідний юридичний склад: двосторонній правочин та визнання його законності судом шляхом винесення відповідної ухвали.

У статті 175 ЦПК України закріплено, що умови мирової угоди не повинні суперечити закону чи порушувати права, свободи чи інтереси інших осіб. На підставі аналізу судової практики дисертантом визначені критерії оцінки відповідності мирової угоди закону, якими повинен керуватися суд із метою її визнання. Під час визнання мирової угоди суд встановлює дотримання сторонами вимог, що пред’являються до дійсності правочинів (перевірити добровільність волевиявлення сторін, єдність волі та волевиявлення, цивільну процесуальну дієздатність її учасників), зміст мирової угоди не може суперечити нормам матеріального права, у галузі якого склались правовідносини, що є предметом судового розгляду. Якщо мирова угода має ознаки заперечного правочину, які встановлені на етапі її визнання, суд може її визнати, якщо її умови не порушують права інших осіб чи не суперечать закону.

У дослідженні автор приходить до висновку про допустимість укладення та визнання мирової угоди, змістом якої є правочин, який відповідно до законодавства потребує обов’язкового нотаріального посвідчення (наприклад, перехід права власності на нерухоме майно). Дисертантом обґрунтовано, що наступне нотаріальне посвідчення правочину, який є змістом мирової угоди, не потрібне, і, разом із тим, не звільняє сторони від його подальшої державної реєстрації, якщо відповідно до закону вона передбачена. У дослідженні обґрунтовано, що умовою відповідності мирової угоди закону є також дотримання норм процесуального права.

Автор формулює висновок про те, що при заочному розгляді справи мирова угода може бути укладена, якщо відповідачем до суду надіслана заява з викладенням умов мирової угоди. Відмова відповідача від участі в судовому засіданні не може обмежити здійснення ним своїх процесуальних прав, передбачених законодавством.

Цивільне процесуальне законодавство встановлює спеціальну процесуальну форму мирової угоди, якою є ухвала. У дисертації зроблено висновок щодо процесуальної недоцільності при укладенні мирової угоди постановлення двох ухвал: про визнання мирової угоди та про закриття провадження у справі. Обґрунтовано допустимість та необхідність поєднання цих ухвал в одному процесуальному документі: ухвалі про визнання мирової угоди та закриття провадження у справі.

Важливим питанням є визначення моменту набрання чинності мировою угодою. Цей термін збігається з закінченням строку, що передбачений на оскарження ухвали, якою мирова угода визнана. Ухвала про визнання мирової угоди та закриття провадження у справі з набранням законної сили набуває властивостей судового рішення та повинна мати силу виконавчого документу. Така ухвала має виконуватись згідно з Законом України “Про виконавче провадження”.

Розділ 2. “Можливість укладення мирової угоди на різних стадіях цивільного судочинства” присвячується дослідженню проблемних питань порядку укладення мирової угоди при провадженні справи до судового розгляду, під час судового розгляду, в апеляційному та касаційному провадженні, перегляду мирової угоди за нововиявленими обставинами, можливості примусового виконання мирової угоди та укладенню мирової угоди у виконавчому провадженні.

Підрозділ 2.1. “Мирова угода в суді першої інстанції”. Порівняльно-правовий аналіз законодавства країн, де розвинені альтернативні способи вирішення спорів, та українського цивільного процесуального законодавства дозволив автору сформулювати висновок, що чіткі правові гарантії, детально встановлена процедура має стимулювати сторони до укладення мирових угод та є основою для подальшого розвитку різних способів врегулювання спорів.

При розгляді процедури укладення мирової угоди під час провадження у справі до судового розгляду та під час судового розгляду автор стверджує про необхідність закріпити на законодавчому рівні обов’язок суду оголосити перерву у попередньому судовому засіданні чи у судовому засіданні з метою надання сторонам часу для визначення умов мирової угоди.

Дисертантом обґрунтовується необхідність надати сторонам право змінити порядок та спосіб виконання мирової угоди після її визнання шляхом звернення до суду для контролю за законністю відповідних дій сторін.

Автор, зупиняючись на дослідженні гарантій виконання мирової угоди, зазначає про право суду після визнання мирової угоди за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або за своєю ініціативою вжити заходів до забезпечення її виконання за правилами, які передбачені для забезпечення позову.

У дослідженні обґрунтовано, що загальні правила щодо укладення мирової угоди повинні діяти й під час розгляду судом цивільного позову в кримінальному судочинстві.

У підрозділі 2.2. “Мирова угода в апеляційному та касаційному провадженні” автор досліджує порядок та підстави позбавлення мирової угоди юридичної сили, а також порядок її укладення під час перегляду судових рішень в апеляційному та касаційному порядку.

На підставі аналізу судової практики та цивільного процесуального законодавства автором узагальнені підстави для скасування ухвали про визнання мирової угоди та закриття провадження у справі: застосовано закон, який не поширюється на правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню, зокрема, недотримання правил щодо дійсності правочинів згідно з цивільним законодавством України; порушення імперативних приписів тієї галузі права, на підставі норм якої склались правовідносини, що є предметом судового розгляду; питання розглянуто у незаконному складі суду; ухвала постановлена чи підписана не тим суддею, який розглядав справу; суд визнав мирову угоду про права та обов’язки осіб, які не брали участь у справі; представник сторони не мав повноважень на вчинення відповідної процесуальної дії; мирова угода не стосується предмету позову.

При укладенні сторонами мирової угоди під час перегляду судового рішення в апеляційному чи касаційному порядку суд з метою додаткової перевірки обставин, що мають значення для визнання мирової угоди, може витребувати матеріали, а також оголосити перерву для надання сторонам часу для примирення.

Автором у роботі підтримана та розвинута позиція, висловлена російським дослідником Степановою О. про те, що у разі неявки сторін до апеляційного суду мирова угода має бути викладена у письмовій формі з підписами обох сторін. Крім того, підписи фізичної особи можуть бути засвідчені нотаріусом, оскільки у випадку відсутності сторін на засіданні суд не має можливості перевірити наявність вільного волевиявлення при укладенні мирової угоди.

Дисертантом розглянута можливість та підстави перегляду ухвали про визнання мирової угоди та закриття провадження у справі за нововиявленими обставинами.

У підрозділі 2.3. “Мирова угода у виконавчому проваджені”, який складається із двох пунктів, здійснюється аналіз правового регулювання примусового виконання мирової угоди та порядку укладення мирової угоди у виконавчому провадженні. У пункті 2.3.1. “Примусове виконання мирової угоди” на підставі аналізу норм міжнародного приватного права автором сформульовано висновок про те, що мирова угода прирівнюється за своїми властивостями до судового рішення та підлягає визнанню та виконанню на території України.

Особливу увагу дисертант присвячує розгляду правових гарантій виконання умов мирової угоди, що надаються стороні у випадку відмови другої сторони виконати її у добровільному порядку. Українське законодавство, що регулює примусове виконання судових рішень, не містить чітких гарантій примусового виконання мирових угод, визнаних судом, що створює проблеми у судовій практиці. На підставі аналізу законодавства та судової практики дисертант робить висновок про необхідність внесення доповнень до ЦПК України про те, що ухвала про визнання мирової угоди та закриття провадження у справі підлягає виконанню в порядку, встановленому для судових рішень. Строк виконання мирової угоди та пред’явлення виконавчого документу до державної виконавчої служби визначається датою набрання цією ухвалою законної сили.

У пункті 2.3.2. “Укладення мирової угоди у виконавчому провадженні” дисертантом досліджується порядок укладення мирової угоди у виконавчому провадженні. Автор пропонує встановити десятиденний строк, протягом якого заяви сторін про укладення мирової угоди передаються державним виконавцем до суду, який розглядав справу та визнав мирову угоду, чи до суду, в архіві якого знаходиться справа. Вирішення такого питання судом за місцем виконання судового рішення не завжди є процесуально доцільним. Автор пропонує вирішувати питання про визнання мирової угоди, яка укладається в процесі виконання рішення, із викликом сторін у відкритому судовому засіданні. Суд до визнання мирової угоди повинен роз’яснити сторонам правові наслідки її укладення

Дисертантом сформульовано висновок про те, що договір, укладений між сторонами згідно з цивільним законодавством України, яким сторони бажають змінити судове рішення (спосіб, строки його виконання тощо) не має юридичної сили для суду й державної виконавчої служби та не може тягнути за собою передбачені законом процесуально-правові наслідки на відміну від мирової угоди, визнаної судом.

ВИСНОВКИ

У висновках сформульовані найбільш важливі наукові та практичні результати, здобуті в ході дослідження.

1. У правовій державі принцип диспозитивності поряд із принципами законності, рівноправності сторін, змагальності має призначення утримання балансу між державними, суспільними та приватними інтересами при здійсненні правосуддя у цивільних правах, сприяє розвитку правосвідомості громадян та розвитку громадянського суспільства. Диспозитивні засади цивільного судочинства обумовлені диспозитивним методом правового регулювання. Саме диспозитивні засади повинні бути одним із основних факторів подальшого розвитку законодавства у галузі цивільної юрисдикції, зокрема, більш широкого застосування інституту мирової угоди.

2. Існуючий у науці погляд на правову природу принципу диспозитивності цивільного процесуального права як принципу, який обумовлено автономією суб’єктів матеріальних правовідносин, не може бути визнаний таким, що задовольняє сучасний розвиток науки цивільного процесуального права.

3. Функціональна роль диспозитивних засад у галузі цивільного судочинства виявляється у забезпеченні широкої можливості для осіб, які беруть участь у справі, як для здійснення актів саморегуляції діяльності у галузі цивільної юрисдикції, одним із яких є мирова угода сторін, так і для забезпечення оптимального балансу між приватноправовими та публічно-правовими засадами у цивільному судочинстві.

Зміст принципу диспозитивності цивільного процесуального права складають права, направлені на виникнення, зміну та припинення цивільних процесуальних правовідносин, розпорядження предметом спору, визначення форм і засобів судового захисту, а також суто процесуальні права, які не пов’язані зі здійсненням матеріальних прав під час розгляду справи, розпорядженням предмету спору.

4. Розвиток та впровадження в України альтернативних засобів вирішення спорів, зокрема, примирних процедур, результатом яких є врегулювання правового спору, має відображати загальну тенденцію розвитку всіх процесуальних галузей права в Україні: досягнення юридичного компромісу з метою оптимального врахування інтересів всіх суб’єктів.

5. Правове значення мирової угоди полягає, насамперед, у припиненні правового спору на умовах, що визначені та погоджені сторонами. Мирова угода за нормами цивільного процесуального права багатьох закордонних країн є одним із найважливіших завдань, поставлених перед органами правосуддя.

З метою оптимізації національної цивільної процесуальної форми є необхідність закріпити за судом обов’язок сприяти сторонам у врегулюванні спору. При вирішенні цивільних справ мирова угода має переваги перед рішенням суду: у більшому виховному впливі на сторони. Мирова угода у певній мірі знімає тягар відповідальності за вирішення спору з органів правосуддя та перекладає його на сторони, чим досягається підвищення правосвідомості та сумлінності сторін, що впливає на добровільність виконання мирової угоди поряд з рішеннями суду. Укладення мирової угоди сприяє економії часу та матеріальних витрат суду, що також є важливою обставиною.

6. Відсутність у цивільному процесуальному законодавстві України чіткої процедури