Інститут мистецтвознавства, фольклористики

та етнології імені М. Т. Рильського НАН України

БЕРЕГОВА Олена Миколаївна

УДК 78.03 (477)

КОМУНІКАЦІЙНІ АСПЕКТИ СУЧАСНОГО РОЗВИТКУ МУЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

Спеціальність 17.00.03 – Музичне мистецтво

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора мистецтвознавства

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі культурології та етномистецтвознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського Національної академії наук України

Науковий консультант: ЮДКІН Ігор Миколайович, доктор мистецтвознавства, член-кореспондент Академії мистецтв України, завідувач відділу культурології та етномистецтвознавства ІМФЕ імені М. Т. Рильського

Офіційні опоненти: ТЕРЕЩЕНКО Алла Костянтинівна, доктор мистецтвознавства, професор, член-кореспондент Академії мистецтв України, провідний науковий співробітник ІМФЕ імені М. Т. Рильського

КИЯНОВСЬКА Любов Олександрівна, доктор мистецтвознавства, професор, зав. кафедри історії музики Львівської державної музичної академії України імені М. В. Лисенка

САМОЙЛЕНКО Олександра Іванівна, доктор мистецтвознавства, професор, проректор з наукової роботи Одеської державної музичної академії України імені А. В. Нежданової

Захист відбудеться “17” жовтня 2007 року о 12 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора наук в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського за адресою: 01001, Київ, вул. Грушевського, 4, 4-й поверх, зал засідань.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського.

Автореферат розісланий “ ” 2007 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат мистецтвознавства І.М. СІКОРСЬКА

Загальна характеристика роботи

Інформаційна експансія і технологічні прориви ХХ сторіччя не лише змінили обличчя соціуму, але й визначили нові умови існування музики в ХХІ сторіччі. Зростання ролі інформації та обмінно-комунікаційних процесів в усіх сферах людської життєдіяльності, нові технології зв’язку та глобальні комп’ютерні мережі продовжують трансформувати як суспільну свідомість і соціальні інституції, так і способи побутування музики як виду мистецтва.

Внаслідок значних соціокультурних змін перед суспільством постало питання формування особистості, здатної жити і творити в умовах нового інформаційного та постінформаційного суспільства ХХІ століття. Це означає, що успішне входження людини в інтенсивний комунікаційний простір сучасності та її повноцінна самореалізація неможливі без освіти, науки, культури, що забезпечували б необхідний соціальний розвиток кожної особистості відповідно до норм та ідеалів нової соціокультурної системи.

Технологічні та ментально-світоглядні зміни в сучасному суспільстві призводять до оновлення механізмів відносин між людьми, що стають предметом художньої музичної рефлексії. В соціокультурних процесах сучасності значно зростає роль музичного мистецтва, яке в добу тотальної глобалізації, відкритого, незахищеного моральними засадами Інтернету, потужного наступу медійних комунікацій, нівеляції національних культур тощо має відіграти важливу роль у глибокому укоріненні в суспільній свідомості гуманістичних цінностей, високої моралі, національної самосвідомості та патріотизму, формуванні суспільної злагоди та розбудові демократичних інститутів держави.

Очевидно, що комунікація вступила в нову стадію відносин із музичною культурою, інтенсифікувалися, значно ускладнилися їх багатоманітні взаємозв’язки. Комунікація набуває значення певного каталізатора формування й динаміки змісту музичного мистецтва, системоутворюючого чинника розвитку музичної культури й суспільства в цілому. Проте, проблема комунікації в широкому, загальнокультурному розумінні та її значення для розвитку музичного мистецтва ще не стали предметом системного наукового дослідження у вітчизняній науці, яке б охопило різні рівні суспільної життєдіяльності, як-от: соціокультурний, владно-політичний, науковий, освітньо-виховний, художній. Особливо актуальним таке дослідження є для України, яка перебуває в процесі переорієнтації суспільства на нові культурні цінності, переходу від адміністративно-командних до демократичних засад суспільного устрою, пошуку шляхів адекватного осмислення і творчої інтерпретації різних аспектів національного буття.

Таким чином, актуальність даної дисертації зумовлена необхідністю наукового осмислення сучасного розвитку музичної культури України в докорінно нових умовах, позначених зростанням ролі комунікації і відповідними серйозними змінами в суспільній свідомості на початку ХХІ ст.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до планів наукової роботи відділу культурології та етномистецтвознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського Національної академії наук України за темами “Проблема цілісності культури в перспективі українських гуманітарних традицій”, що виконувалася протягом 2000-2004 років, та “Українська культурологічна думка ХІХ – ХХ століть” (2005 – 2007 рр.).

Метою даної роботи є здійснення аналізу комунікаційних процесів у сучасній музичній культурі України як цілісній соціокультурній системі, прагнення оцінити реальний стан функціонування комунікаційних зв’язків на різних рівнях цієї системи (від управлінсько-правових до науково-освітніх і власне творчих) та виявити нові тенденції розвитку музичної культури в сучасних умовах. Для досягнення поставленої мети передбачається вирішення наступних завдань:

? систематизувати та узагальнити нові науково-теоретичні підходи до розуміння базових для нашої роботи понять комунікації та музичної культури;

? виявити основні проблемні зони перетину категорій музичної культури і комунікації в ракурсі глобальних суспільно-трансформаційних рухів ХХ сторіччя;

? визначити основні методологічні засади аналізу комунікаційних процесів у художній та музичній культурі;

? виявити сутнісні ознаки нової парадигми відносин у соціокультурній комунікаційній системі “влада – громадськість”;

? простежити та критично оцінити основні етапи розвитку комунікаційних технологій в Україні в контексті минулого й сучасності;

? дослідити особливості комунікаційних процесів у вітчизняній науково-освітній сфері з точки зору синтезування в ній теоретико-практичних механізмів комунікації;

? через посередництво аналізу етапів становлення виконавських та музично-теоретичних шкіл України в ХХ сторіччі охарактеризувати тип комунікаційних відносин та національну специфіку системи підготовки мистецьких кадрів;

? осмислити феномен музичної творчості в системі художньої комунікації;

? актуалізувати основні положення теорії комунікативних функцій музичного твору, Зазначена теорія найповніше викладена в роботі: Медушевский В. О закономерностях и средствах художественного воздействия музыки. – М.: Музыка, 1976. – 254 с.

залучаючи їх до музично-теоретичного аналізу сучасної української композиторської творчості;

? виробити підходи до музикознавчої інтерпретації нових творів, використовуючи сучасний інструментарій комунікативістики;

? висвітлити провідні тенденції в сучасній системі музичної комунікації та обґрунтувати причини активізації в ній дискурсів інтертекстуальності;

? окреслити напрямки розвитку культуротворчих процесів в Україні в комунікаційному аспекті в найближчій перспективі.

Об’єктом дослідження є процеси розвитку музичної культури України в ХХ - ХХІ ст.

Предметом дослідження є комунікаційні аспекти сучасного розвитку музичної культури України.

Методи дослідження. Основними методологічними засадами роботи є наукова об’єктивність і комплексний підхід у використанні взаємодоповнюючих методів: теоретичного (аналіз філософської, культурологічної, історичної, музикознавчої літератури), історико-типологічного (дослідження історичних форм комунікації в українській культурі та основних засад української ментальності), історико-компаративного (порівняльний аналіз регіональних особливостей виконавських та музично-теоретичних шкіл України), емпірико-аналітичного (музикознавчий аналіз української сучасної композиторської творчості). На основі системного міждисциплінарного підходу в роботі утворюється теоретико-практичний синтез філософських, культурологічних та музикознавчих ракурсів; для виконання поставлених завдань залучаються ресурси цілого спектру гуманітарних наук, зокрема, філософії, соціології, історії, етнографії, культурології, політології, мистецтвознавства, соціальної психології, правознавства тощо.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертаційному дослідженні висунуто та обґрунтовано ряд нових ідей, які виносяться на захист:

? вперше здійснено цілісне наукове осмислення взаємозв’язків музики та комунікації на різних рівнях соціокультурної системи “Людина – Суспільство”, а також розкрито сутність нової парадигми відносин у цій системі;

? категоріальний апарат музикознавства збагачено концептосферою герменевтики та заснованої на ній теорії спілкування;

? уперше проаналізовано характер, особливості і проблемні зони сучасних комунікаційних відносин у сфері культурної політики держави, що впливає на розвиток музичного мистецтва;

? доведено унікальність вітчизняної системи підготовки музичних і музикознавчих кадрів з точки зору комунікаційного підходу;

? розкрито динаміку становлення принципів педагогічної комунікації у вітчизняних виконавських та композиторських школах;

? обґрунтовано потужний креативний потенціал науково-теоретичної школи Б. Яворського та її вплив на розвиток українського музикознавства;

? узагальнено науково-теоретичні міркування стосовно специфіки музики та музичної творчості в системі художньої комунікації;

? деякі аспекти теорії комунікативних функцій музичного твору вперше успішно застосовані до музично-теоретичного аналізу сучасної української композиторської творчості;

? обґрунтовано тенденцію активізації інтертекстуальності в сучасній музичній творчості;

? розроблено концепцію комунікативного синтаксису, виявлено його стабільні й варіативні (мобільні) параметри у музиці Л. Колодуба і М. Скорика, специфіку кларитивної та евристичної функцій музики у камерних творах Є. Станковича, О. Скрипника, В. Сильвестрова, І. Карабиця;

? до наукового обігу українського музикознавства залучено нові музично-сценічні твори І. Карабиця (повна сценічна версія опери-ораторії-балету “Київські фрески”) та М. Скорика (опера “Мойсей”), що вперше розглядаються в комунікаційному аспекті.

Практичне значення одержаних результатів. Науково-теоретичні ідеї та концептуальні положення першого та другого розділів дослідження використані автором при розробці навчального спецкурсу “Сучасні комунікаційні технології в культурі України”, який включено до магістерських навчальних програм Національної музичної академії України імені П.І. Чайковського з 2004 року. На основі лекційного матеріалу цього курсу підготовлено і видано навчальний посібник, рекомендований Міністерством культури і туризму України для використання у вищих навчальних закладах ІІІ – IV рівнів акредитації. Матеріали дисертації можуть також бути використані у лекційних і спеціальних курсах вищих навчальних закладів з широкого кола культурологічно-мистецтвознавчих дисциплін: теорія та історія української культури, історія сучасної музики, історія виконавських стилів, основи музичної педагогіки, методика викладання мистецьких дисциплін тощо. Основні концептуальні положення даної роботи можуть складати певний інтерес для творчої інтелігенції, керівників державних органів влади, установ, підприємств і закладів культури і мистецтва, залучених до розробки концепції державної культурної політики України, а також документації з проблем інтеграції України у загальноєвропейський культурний та культурно-освітній простір.

Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри історії української музики Національної музичної академії України імені П.І. Чайковського та відділу культурології та етномистецтвознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського. Основні положення дисертації були оприлюднені в наукових доповідях на конференціях:

? Ювілейна наукова конференція “85 років Київській консерваторії” (м. Київ, грудень 1999 року). Доповідь: Композиторська школа НМАУ імені П.І. Чайковського на сучасному етапі.

? Науково-теоретична конференція “Українська та світова музична культура: сучасний погляд” (м. Київ, 29 вересня 2003 року). Доповідь: Новий погляд на процеси в сучасній музичній творчості зламу сторіч.

? ІІ культурологічні читання пам’яті Володимира Подкопаєва (м. Київ, 21 листопада 2003 року). Доповідь: Комунікаційні аспекти культурної політики незалежної України.

? Науково-теоретична конференція “Новаторські тенденції в українській музиці” (м. Київ, березень 2004 року). Доповідь: Українська музична творчість 80-90-х років: до проблеми художньої комунікації.

? Науково-практична конференція “Маловідомі та забуті сторінки музичної історії України” (м. Київ, 27–28 вересня 2004 року). Доповідь: Ігор Белза: комунікаційні характеристики особистості і творчості.

? Міжнародна науково-творча конференція “Музичні інформаційні технології. Досвід та проблеми розвитку” (м. Одеса, 21–24 жовтня 2004 р.). Доповідь: Комунікативні аспекти сучасної культурної політики України.

? Міжнародна науково-практична конференція “Феномен школи в музично-виконавському мистецтві” (м. Київ, 22–23 березня 2005 р.). Доповідь: Про деякі особливості аналізу знакових систем у композиторській творчості.

? Науково-практична конференція “Творча постать Левка Миколайовича Колодуба в контексті української музики на межі століть” (м. Київ, 8 червня 2005 року). Доповідь: Камерна творчість Л. Колодуба в контексті сучасних художніх комунікаційних процесів.

? Науково-теоретична конференція „Музика третього тисячоліття: перспективи та тенденції” (м. Київ, 26–27 вересня 2005 р.). Доповідь: Інтерпретація сучасного світу в концепціях українських композиторів.

? Наукова конференція „Концепції культури в історії української гуманітарної думки ХІХ – ХХ ст.” (м. Київ, 11–12 квітня 2006 р.). Доповідь: Композиторська школа як феномен мистецької комунікації.

? Науково-практична конференція “Музична культура України 20–30-х років ХХ століття: тенденції і напрямки” (м. Київ, 2–3 жовтня 2006 року). Доповідь: Музично-виконавські школи України: етапи становлення (перша третина ХХ ст.).

? Міжнародна науково-практична конференція „Д. Шостакович та ХХІ століття” (м. Київ, 13–14 грудня 2006 року). Доповідь: Д. Шостакович як „полюс стильового тяжіння” для сучасної української композиторської творчості.

? Науково-теоретична конференція “Культурологічні проблеми української музики”, присвячена 80-річчю від дня народження академіка І. Ф. Ляшенка (м. Київ, 26 березня 2007 року). Доповідь: Комунікація в науково-освітньому просторі України: дискурс креативності.

? Міжнародна наукова конференція “Музика в просторі сучасності: друга половина ХХ – початок ХХІ ст.” (м. Київ, 12–13 квітня 2007 року). Доповідь: Творчість сучасних українських композиторів у вимірах художньої комунікації.

Публікації. За матеріалами дисертації видано монографію обсягом 16 друк. арк.: Берегова О. Комунікація в соціокультурному просторі України: технологія чи творчість?: Наукове видання. – Київ: НМАУ ім. П. І. Чайковського, 2006. – 388 с. Матеріали дисертації також увійшли до навчального посібника „Сучасні комунікаційні технології в культурі України” обсягом 8 друк. арк.

За темою дисертації опубліковано 22 статті у наукових збірниках, затверджених ВАК України:

1. Теоретичні аспекти проблеми культурної комунікації//Київське музикознавство: Культурологія та мистецтвознавство: Зб. статей. Вип.13. – К., 2004. – С.242-253.

2. Історичні форми комунікації в українській культурі//Київське музикознавство: Культурологія та мистецтвознавство: Зб. статей. Вип. 15. – К., 2004. – С.258-273.

3. До визначення поняття комунікації: філософсько-культурологічні дискурси//Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. Вип. ХІІ. – К., 2004. – С.25-33.

4. Комунікаційні аспекти культурної політики незалежної України//Культура і сучасність: Альманах. – К.:ДАКККіМ, 2004. - №2. – С.49-58.

5. Композиторська школа НМАУ імені П.І.Чайковського в світлі теорії міжкультурної комунікації//Українське музикознавство. Вип.33. – К., 2004. – C.52-74.

6. Соціокультурна комунікація: проблема комунікативної раціональності//Київське музикознавство: Культурологія та мистецтвознавство: Зб. статей. Вип. 16. – К., 2004. – С.280-295.

7. Мистецька освіта як специфічна комунікаційна соціокультурна система//Науковий вісник НМАУ ім. П.І.Чайковського. Вип. 36. – К., 2005. – С.238-253.

8. Музична творчість у системі художньої комунікації//Науковий вісник НМАУ ім. П.І.Чайковського. Вип. 43. – К., 2005. – С.3-15.

9. Інтернет як нова концепція комунікації в сучасному суспільстві// Київське музикознавство: Культурологія та мистецтвознавство: Зб. статей. Вип.18. – К., 2005. – С.93-106.

10. До визначення поняття культури: комунікаційний аспект//Музичне мистецтво і культура: Науковий вісник. Вип.6. Книга 1. – Одеса: „Друкарський дім”, 2005. – С.68-82.

11. Соціокультурна комунікація в українській національній традиції: історичний аспект//Українське музикознавство. Вип.34: Науково-методичний збірник. – К.: НМАУ імені П. І. Чайковського, 2005. – С.12-32.

12. Роль тексту в комунікаційних процесах: між дискурсом та інтерпретацією//Вісник ДАКККіМ: Науковий журнал 4’2005. – К.: Міленіум, 2005. – С.37-46.

13. Комунікативні особливості музичного твору в світлі теорії В. Медушевського//Мистецтвознавчі записки: Зб. наук. праць. – Вип.8. – К.: Міленіум, 2005. – С.3-15.

14. Про деякі особливості аналізу знакових систем у культурі//Студії мистецтвознавчі: Число 3 (11). – К.: Вид-во ІМФЕ, 2005. – С.7-14.

15. Проблеми розвитку комунікаційних технологій в Україні на сучасному етапі//Культура і сучасність: Альманах. – К.: ДАКККіМ, 2005. – С.87-96.

16. Про синтез теоретико-практичних механізмів комунікації в системі мистецької освіти// Науковий вісник НМАУ ім. П. І. Чайковського. Вип. „Виконавське музикознавство”. Книга 12. – К., 2006. – С.6-22.

17. Опера М. Скорика „Мойсей” в контексті сучасного українського культуротворення”//Мистецтвознавчі записки: Зб. наук. праць. – Вип.9. – К.: Міленіум, 2006. – С.135-144.

18. „Київські фрески” І. Карабиця: спроба реконструкції в новому соціокультурному контексті//Київське музикознавство: Культурологія та мистецтвознавство: Зб. ст. Вип. 20. – К.: КДВМУ ім. Р. М. Глієра, 2006. – С.197-210.

19. І.Ф.Белза: комунікаційні характеристики особистості і творчості//Науковий вісник НМАУ. Вип.55 „Маловідомі та забуті сторінки музичної історії України”: Зб. статей. – К.: НМАУ імені П. І. Чайковського, 2006. – С.15-27.

20. Про реалізацію кларитивної та евристичної функцій музики в творах сучасних українських композиторів//Музичне мистецтво. Вип.6. – Донецьк: ТОВ “Юго-Восток, ЛТД”, 2006. – С.3-21.

21. Теоретичні моделі комунікації в аксіологічних орієнтирах особистості//Українське музикознавство: Науково-методичний збірник. – Вип.35. – К.: НМАУ імені П.І. Чайковського, 2006. – С.55-73.

22. Інструментальна творчість Л.Колодуба в контексті сучасних художньо-комунікативних процесів//Науковий вісник НМАУ. Вип.50 “Левко Колодуб: сторінки творчості (статті, дослідження, спогади)”. – К.: НМАУ імені П.І.Чайковського, 2006. – С.197-208.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, додатків (у тому числі 2 схематичних та 1 нотний, що включає 26 прикладів). Обсяг основної частини становить 385 стор. Робота містить список використаних джерел кількістю 502 позиції (з них 42 – іноземними мовами, 25 – електронні ресурси).

Основний зміст дисертації

У першому розділі дисертації „Феномен комунікації в сучасній вітчизняній та західноєвропейській науковій думці” міститься три підрозділи. У підрозділі 1.1. „Поняття комунікації в еволюційній проекції” подано історичний екскурс процесу становлення поняття й явища комунікації від античності до епохи Нового часу і сьогодення. Розгляд різних типів комунікаційних зв’язків, що переважали в культурі того чи іншого історичного періоду, переконує в тому, що близьке до сучасного раціоналістичне розуміння комунікації з відповідними концепціями культурної комунікації та культуронаслідування сформувалися в добу Просвітництва, коли почали складатися основи правової держави, соціальні структури громадянського суспільства. Протягом століть кристалізувалося сучасне розуміння терміну “комунікація”, яке сьогодні в загальнокультурному контексті має певну множину значень: під ним розуміють як шляхи сполучення, мережі підземного господарства й форми зв’язку, так і міжособистісну взаємодію та масові комунікації.

У процесі міжособистісної та масової комунікації, що є предметом дослідження в даній дисертації, відбувається обмін повідомленнями, тобто здійснюється передача інформації від одного учасника комунікаційного акту до іншого. Інформація кодується через використання певної символьної системи, передається, а потім декодується або – ширше – інтерпретується адресатом повідомлення. З усіх видів знакової (символьної) поведінки в людському співтоваристві найважливішими є використання мови (вербальна комунікація) та супроводжуюча його несловесна поведінка (невербальна комунікація). У сукупності вони утворюють знакову комунікацію, або комунікацію у вузькому значенні.

З метою формування категоріального апарату дослідження для подальшого розкриття особливостей комунікаційних процесів у підрозділі 1.1 визначаються відмінності між термінами “спілкування”, “діалог” і “комунікація”. Виявлено тенденцію не розмежування, а зближення понять “спілкування” й “комунікація” в науковій літературі, хоча їх спільні й відмінні риси все ще різняться. Спільним є їх співвіднесення з процесами обміну й передачі інформації та зв’язок із мовою як засобом передачі інформації. Відмінні риси обумовлені висуненням на перший план різних аспектів цих понять у різних науках. За спілкуванням, в основному, закріплюються характеристики міжособистісної взаємодії, а за комунікацією – додаткове значення інформаційного обміну в суспільстві. Поняття “діалог” у повсякденному житті часто використовується як синонім комунікації. У науці розрізняють діалог у широкому значенні як діяльність, що відтворюється згідно з суспільними нормами, тобто розповсюджений спосіб спілкування, який можна кваліфікувати як “обмін монологами” (М. Бахтін), та діалог у вузькому або точному смислі, що є унікальною й неповторною реалізацією “миследіяльності” (Г. Щедровицький). Перша, за своєю суттю кооперативна форма організації передбачає обмін готовими продуктами інтелектуальної роботи; друга, комунікативна, навпаки, орієнтована на активізацію мислення, а відтак на процеси розуміння як остаточного результату спілкування.

Поняття спілкування, діалогу та комунікації по-різному співвідносяться в концепціях провідних мислителів ХХ сторіччя. У підрозділі 1.1 феномен комунікації розглядається з різних методологічних позицій, зокрема з точки зору концепцій діалогічної комунікації М. Бахтіна, екзистенційної комунікації К. Ясперса, діалогічного персоналізму М. Бубера, символічного інтеракціонізму Дж. Г. Міда, теорій комунікативної дії та комунікативної раціональності Ю. Габермаса, концепції „миследіяльності” та теорії рефлексії мислення Г. Щедровицького, теорії рефлексії свідомості В. Лефевра та ін. Феномен комунікації розглядається з точки зору двох протилежних підходів: інформаційно-технічного або кодового (К. Шеннон, У. Вівер) та лінгвістичного (Р.Якобсон, тартусько-московська семіотична школа), а також через призму проблеми розуміння (Г. Гадамер).

Поняття комунікації неможливо вважати точно визначеним, тому що воно далеко виходить за межі суто технічних або змістовних характеристик інформаційного обміну в суспільстві. Феномен комунікації проглядається в різноманітних формах вербальної й невербальної взаємодії, проникає в складні процеси самопізнання, самооцінки людської особистості, відтворення нею всіляких, у т.ч. прихованих аспектів буття. Комунікація в сучасному світі перетворюється на глобальну сутність, знак усього людського існування, всього сущого на землі.

Підрозділ 1.2. „До визначення поняття культури: комунікаційний аспект” містить огляд основних сучасних підходів до визначення поняття культури – одного з найширших і найскладніших понять, що використовується в усіх гуманітарних і суспільних науках і не має однозначності ні в науковому, ні в поточному вживанні. Виділяються такі підходи до визначення культури, як антропологічний (Е. Левіна, Н. Суханова, В. Конєв, П. Гуревич, Л. Баткін, Т. Маккенна, Р. Вільямс та ін.), етико-духовний (С. Моем, М. Реріх, А. Швейцер, Г. Волков та ін.), соціальний (А. Ахієзер, В. Семенов, П. Козловскі та ін.), функціональний (Б. Малиновський, У. Гудінаф та ін.), галузевий (М. Арнолд, Т.С. Еліот, Х. Ортега-і-Гассет та ін.), системний (М. Каган), процесуальний (А. Чучин-Русов), семіотичний (Ю. Лотман), інформаційний (Л. Винарик, Я. Берсуцький, А.Щедрін) тощо. Загальний аналіз визначень культури, взятих з різних джерел, дає уявлення про розмаїття наукових підходів до цього явища. Культуру намагаються визначити на особистісному, поведінковому рівні. Культура цікава як сукупність знакових систем, як перетворююче начало, як форма самодетермінації індивіда. Культура мислиться людьми як спосіб буття та освоєння світу в цілому в його соціальному, біологічному, часовому аспектах. Культура постає універсальним провідником уявлень про світ і місце людини в ньому, вона породжує буття предметів і людей, у тому числі й своє власне буття. Культура не уявляється поза межами комунікації, яка сприяє повноцінному функціонуванню культури, формуванню й збагаченню її змісту.

Усвідомлення взаємозалежності культури від комунікації і навпаки, що виявляється в комунікативних рисах культури й культурних ознаках комунікації, дозволило сучасним науковцям внести певні корективи у розуміння обох понять. Комунікація часто тлумачиться в культурологічному аспекті, культура – в комунікаційному. Культура й комунікація перехрещуються в концепціях культурної комунікації, які в ХХ і, особливо, в ХХІ столітті набувають гострої актуальності. У підрозділі 1.2 акцентується увага на концепціях культурної комунікації Т. Адорно, Г. Маркузе, Х. Ортеги-і-Гассета, А. Хаузера, пов’язаних із тріадою понять „масове суспільство” – „масова культура” – „масова комунікація”, що вживаються в негативному значенні як синоніми вульгарної, низькопробної продукції, доступної уніфікованій більшості. Далі в роботі розгортається аналіз концепцій останньої третини ХХ ст. (М. Маклюен, А. Моль, Р. Вільямс, У. Еко, Дж. Лалл та ін.), у яких розвиваються протилежні ідеї щодо визначальної ролі засобів комунікації та їх впливу на зміст і смисл культури й розвиток усього суспільства, усвідомлюється вирішальне значення культури в процесах збереження людської ідентичності, захисту суспільної моралі перед лицем нової інформаційної та електронної ери.

Враховуючи те, що будь-яке сучасне дослідження відкритого багатоаспектного комунікаційного простору музичної культури передбачає залучення семіотичних моделей і підходів, у підрозділі 1.3 „Методологічні аспекти аналізу комунікаційних процесів у музичній культурі” розгортається аналіз підходів до визначення таких понять, як мова, знак, символ, текст, код, повідомлення, контекст, дискурс, інтертекстуальність, інтерпретація тощо.

Зокрема, одним із центральних у дисертації стає поняття мови – системи символів, невіддільної від культури. Мова є основним інструментом і способом засвоєння культури, звуковим та візуальним кодом трансляції досвіду, в якому виражені специфічні риси національної ментальності та історично сформоване ставлення до явищ дійсності. Культура може розглядатися як ієрархія її мов (семіотичних систем) або як ієрархічна система “текстів”, створених мовами даної культури. Значний вплив на розвиток мовознавчих досліджень у ХХ сторіччі мала наукова діяльність видатного українського лінгвіста, естетика і філософа Олександра Потебні, котрий першим ввів до наукового обігу такі поняття, як “мова культури”, “мова мистецтва”, “мова поетичної творчості” тощо і задовго до ХХ сторіччя вказував на першочергове значення символів і знаків у людському житті й культурі. Проводячи аналогію між мовною та художньою творчістю, О. Потебня дійшов висновку, що митець у процесі словесної творчості йде не від ідеї до її художнього втілення, а сам твір під час його народження “проясняє” для автора ідею, смисл того художнього змісту, творцем якого він є.

У роботі також підкреслюється значення діяльнісно-енергетичної концепції В. Гумбольдта та знаково-структуралістського методу Ф. Соссюра. Саме ці два підходи розуміння мови – як засобу прилучення до багатств культури, формування “картини світу” (ідіоетнізм та універсалізм В. Гумбольдта) та як посередника між думкою й знаком (теорія мовного знака Ф. Соссюра), що відтворюють, відповідно, традиції Платона та Аристотеля, – стали визначальними для даної роботи.

Результатом аналізу інших семіотичних понять є вироблення розгалуженого категоріального апарату дисертації, в якому під поняттям знаку розуміються понятійні схеми предмета або явища, які забезпечують єдність внутрішньої та зовнішньої його суті, символу – багатозначна полісемічна кодифікована форма комунікації, а символічними формами вважаються елементи змісту людського спілкування. Під терміном “код”, згідно з визначенням У. Еко, у дисертації розуміється модель, що є результатом низки умовних спрощень, які здійснюються для забезпечення можливості передачі тих чи інших повідомлень. Поняття тексту виступає в ролі відносно завершеної письмової конструкції, за якою стоїть загальнозрозуміла (тобто обумовлена в межах даного колективу) система знаків – мова. Контекстом вважається дійсність, загальний соціокультурний фон або філософська ситуація певного періоду й місця, які обумовлюють ту чи іншу організацію тексту. Під поняттям повідомлення мається на увазі скінченна впорядкована множина елементів сприйняття, взятих із певного “набору” (контексту) й об’єднаних у певну структуру; під дискурсом – відносно незамкнута мовна комунікація, що передбачає нарощення аргументів і пояснень. Поняття інтертексту та інтертекстуальності використовуються в значенні особливих діалогічних відносин текстів, включення одного тексту в інший, а термін “інтерпретація” - як процес тлумачення, пояснення, розкриття смислу повідомлень і текстів, спрямованість на їх розуміння.

Другий, третій і четвертий розділи дисертації є суто аналітичними, вироблена в першому розділі науково-методологічна модель екстраполюється в них на три відносно самостійні культуротворчі сфери, що впливають на розвиток сучасного музичного мистецтва, а саме: культурна політика, музична освіта і наука та власне музична творчість. Основою аналітичної побудови другої глави стало вивчення параметрів соціокультурного контексту, в якому здійснюється музична комунікація в сучасній Україні; у третій главі розглядаються принципи навчання коду як згорнутого запису видів музичної активності; остання, четверта глава розкриває інтертекстуальні комунікаційні аспекти творів сучасних українських композиторів.

Другий розділ дисертації „Сучасні комунікаційні технології в соціокультурному просторі: дискурс інтерактивності” складається з двох підрозділів. У підрозділі 2.1. „Нова парадигма відносин у соціокультурній системі „влада – громадськість” з’ясовується суть нової філософії політичної комунікації, розглядаються основні аспекти концепцій влади в суспільстві Ю. Габермаса, Н. Лумана, М. Вебера, Н. Вінера та ін. Згідно з найсучаснішими теоріями, основою ефективного діалогу між владою та громадськістю, умовою досягнення порозуміння в суспільстві стає нова модель комунікації, що є принципово двосторонньою, орієнтованою на задоволення реальних потреб громадян та активну участь громадськості в процесах розробки і прийняття державних рішень. Нова парадигма відносин у соціокультурній системі „влада – громадськість” проголошує пріоритет інтересів громадськості, прозорість і відкритість влади, її спрямованість на діалог з різними групами громадськості на всіх етапах прийняття рішень. Обов’язковою умовою ефективної комунікації є наявність зворотного зв’язку, що й дає сучасному суспільству право вважатися демократичним. У підрозділі 2.1 аналізуються різні історичні типи суспільного устрою через призму наявності (відсутності) в них зворотного зв’язку, принципи функціонування зворотного зв’язку в залежності від правового становища особистості й громадянина, рівня розвитку громадянського суспільства та свободи слова і совісті в сучасних країнах із демократичними та антидемократичними державними режимами. Акцентується увага на понятті зв’язків з громадськістю, яке є одним із найважливіших суспільних відкриттів ХХ століття і, за різними визначеннями, вважається інструментом, технологією, функцією менеджменту, мистецтвом і наукою, за допомогою яких здійснюється ефективне управління в суспільстві. У дисертації послідовно розглядається нова типологія комунікаційних відносин у системі “влада – громадськість”, що в якості обов’язкових складових включає інформування, консультування та залучення громадськості до участі в процесах розробки та прийняття державних рішень.

Інформування – це однобічний процес надання інформації громадськості в цілому або зацікавленим групам чи організаціям, що представляють інтереси тих, на кого відповідна політика потенційно впливає. Інформування може здійснюватися як через ЗМІ, так і через не-медійні джерела. Консультування як практика прямого безпосереднього обміну ідеями, думками чи порадами між зацікавленими сторонами є однією з обов’язкових адміністративних процедур у демократичних країнах. Громадські (публічні) консультації в процесі вироблення та реалізації політики, під час прийняття рішень на всіх рівнях влади проводяться для того, щоб отримати уявлення про думку та реакцію суспільства на ті чи інші дії уряду. Залучення громадськості – це активна участь громадян та їх об’єднань (організацій) за власною ініціативою у формуванні публічної політики, а також у її реалізації та оцінці. Саме цей тип комунікаційної взаємодії, що є принципово двостороннім, відкриває шлях реального партнерства. Таким чином, у дисертації підкреслюється, що у типології комунікаційних відносин між владою та громадськістю намітився новий вектор, що зміщує акцент з інформування, яке раніше вважалося найбільш ефективним методом у відносинах з громадськістю, на консультування та залучення громадян до участі. Участь громадськості в розробці та прийнятті рішень, можливість впливу на процес вироблення та реалізації політики є одним із наріжних каменів функціонування громадянського суспільства, шляхом до реального партнерства між владою та громадськістю, свідченням стійкого поступу сучасного суспільства до демократії.

Підрозділ 2.2. „Розвиток комунікаційних технологій в Україні: історія та сучасність” розкриває семіотико-комунікаційні аспекти української національної культури в історико-еволюційній проекції. У пункті 2.2.1 „Історичні форми комунікації в українській культурі” здійснюється стислий огляд історичних форм комунікації в українській культурі доінформаційної доби. Доведено, що українській культурі історично притаманні найрізноманітніші форми комунікації, що виявляються в складних символічних системах, якими є:

? мова, а також міжособистісні та суспільні форми комунікації логоцентричної природи, що ґрунтуються на мовному досвіді, зокрема, усна народна творчість; освіта, виховання, навчання; ранні форми управлінської демократії (віче, козацькі ради); міжкультурна комунікація тощо;

? звичаї, традиції, обряди українського народу, пов’язані з землеробським календарем, культом ушанування предків, побутом тощо;

? мистецтво в розмаїтті його форм (декоративно-ужиткове, музичне тощо);

? церква й релігія як особливий тип комунікаційної взаємодії, що синтезує елементи практично всіх попередніх типів.

Особливий акцент у даному пункті дисертації зроблено на різноманітних кодово-символічних комунікаційних формах відтворення культурного потенціалу, що сформувалися на основі мовного досвіду як засобу трансляції та прилучення нових поколінь до культурного фонду нації. Мовленнєву основу мали також історичні форми суспільної та міжкультурної комунікації - типи комунікативної взаємодії між владою та народом, спрямовані на пошук шляхів взаємовигідного партнерства та ефективного діалогу. Усвідомлення важливості суспільних форм комунікації прийшло ще в добу язичництва, коли для обговорення та вирішення важливих громадянських справ збиралися “віча” (громадські сходи), тобто наради старших членів родів чи сімей. Розвиток суспільних форм комунікації в Україні зазнав свого злету в козацьку добу, коли для вирішення питань воєнних походів, укладення союзів, розділення січових земель, ведення судів, виборів гетьмана та іншої старшини відбувалися козацькі ради.

Серед інших мовленнєвих історичних форм комунікації особлива роль належала риториці – вченню про закономірності ораторської мови, теорії аргументації в публічній промові, завдання якої полягало в тому, щоб зробити більш переконливими моральні принципи, на яких ґрунтується суспільне життя, поставити їх вище за егоїстичні та матеріально-практичні інтереси. В українській культурі риторичні традиції з’явилися через візантійські впливи: вже в ХІ столітті деякі письменники (митрополит Іларіон, Клим Смолятич, Кирило Турівський та інші) дбали про красу вислову, використовуючи з цією метою порівняння, поетичні образи та багаті засоби візантійського красномовства. Оскільки головним предметом середньовічної риторики є церковна проповідь, то запровадження цієї науки в українських навчальних закладах у ХVI – XVII століттях (братські школи, колегії, академії) мало на меті підготовку проповідників, котрі могли брати участь у богословській полеміці (зокрема, з єзуїтами). Це стало однією з передумов колосального духовного злету в культурі українського бароко.

Таким чином, у християнській релігійній громаді протягом багатьох сторіч формувалися гомілетичні традиції, тобто принципи комунікації через проповідницьке церковне слово. Проповідь – це продовження справи Ісуса Христа через розповсюдження євангельського вчення про спасіння в живій промові перед народом. Сутність проповіді полягає в сповіщенні про настання Царства Божого та необхідності покаяння як головної умови спасіння людини та входження в це Царство. Гомілетичні традиції привчали проповідників піклуватися не про зовнішній формальний бік складання проповідей, а про той вплив, який матиме проповідь на слухачів. На думку відомих проповідників, якими були Іоанн Златоуст, Августин Блаженний, Григорій Богослов, св. Василь Великий, а також українські проповідники Феофан Прокопович, Григорій (Юрій) Кониський, Іван Леванда, Максиміліан Рило та інші, проповідь повинна переконувати в необхідності здійснення важливої справи, якою є виправлення морального стану людини. Тому надзвичайно важливим є зворотний зв'язок – відгук, який проповідь знаходить у серцях прихожан, змушуючи їх змінюватися, очищатися від гріхів, самовдосконалюватися.

У дисертації доводиться, що різноманіття історичних форм комунікації в українській культурі є прекрасним інтелектуально-емоційним підґрунтям для запровадження в Україні сучасних технологій комунікаційної діяльності: особлива роль у становленні принципів публічної комунікації належала розвиткові риторико-гомілетичних традицій, запровадженню основ теорії аргументації через церковне проповідництво та інші практичні аспекти комунікації, досить детально розроблені в українській релігійно-культурній громаді. Таким чином, в українській культурі основною передумовою для сприйняття в сучасному суспільстві нової, орієнтованої на зворотний зв'язок парадигми комунікаційних відносин стали саме церква й релігія як особливий тип комунікації, що синтезує різні канали передачі інформації та різні комунікаційні форми (від обрядових, освітньо-виховних, мовних, мистецьких до феномена “автокомунікації”).

У пункті 2.2.2 „Теоретичні моделі комунікації в аксіологічних орієнтирах особистості українця” на основі аналізу ментальних структур особистості розкриваються модуси комунікативності, що на глибинному рівні детермінують ціннісну складову соціокультурного буття. Виявлені в українській культурі типові ментальні структури зіставляються з базовими характеристиками сучасного універсуму. Реконструкція переліку найвагоміших тем, що є рушійною силою сучасних комунікаційних процесів, дозволила окреслити основні параметри сучасної моделі (картини) світу, зокрема її техногенний, активний і мінливий характер, перетворюючу і руйнівну суть. Величезні відтворювальні сили, які людство винайшло за час свого існування, та інтенсивний розвиток наукової думки дали поштовх до створення у ХХ сторіччі гігантських засобів руйнування, здатних за кілька хвилин знищити життя на планеті. Необхідність унеможливлення глобальної катастрофи людства й загибелі всієї цивілізації привела до появи нової парадигми філософського розуміння змісту і сенсу людського буття, формування концепції "нового гуманізму", яка спирається на ідею людського розвитку, звільненого від традиційної орієнтації лише на задоволення життєвих потреб. Процес самореалізації особистості людини стає стрижнем концепції "нового гуманізму", а утвердження пріоритетів загальнолюдських інтересів та цінностей - домінуючим у суспільній свідомості. У цьому полягає суть "глобального" гуманізму нового мислення, який визначає радикальну гуманізацію суспільних відносин у світовому співтоваристві на межі ХХ і ХХІ століть.

Нові аксіологічні вектори сучасності екстраполюються в дисертації на конкретне соціокультурне середовище з метою визначення рівня відповідності основним рисам національної ментальності. На основі аналізу текстів міфології, фольклору, соціальних архетипів та поведінкових установок розкриваються ціннісно-смислові коди української ментальності, виявляється характер комунікаційних зв’язків у соціокультурній системі. Так, головними в структурі української етнічної ментальності визнано антеїстичний (хтонічний), гуманістичний, кордоцентричний, інтровертивний, індивідуалістичний ціннісно-смислові коди. Смисложиттєві настанови й аксіологічні орієнтири, що витворили феномен української ментальності, поєднали як позитивні (працелюбність, гостинність, потяг до освіти, стабільність сімейних стосунків, повагу до старших, мужність, здоровий оптимізм тощо), так і негативні риси (взаємне непорозуміння, неузгодженість між словом і ділом, відсутність чіткої визначеності, соціальна відмежованість, мрійливість, імпульсивність тощо), а також вироблені східною й західною історико-культурними традиціями моделі й типи комунікації. Здійснений у даному пункті комунікативний аналіз свідчить, що більшість характеристик сучасного універсуму є протилежними базовим світоглядним настановам, що сформувалися в ментальних структурах свідомості української людини. Так, техногенний характер сучасної цивілізації, заснованої на ідеї підкорення, “закріпачення”, руйнування світу природи, є антиподом “антеїстичного” коду української ментальності з його емоційним, вдячно-шанобливим ставленням до землі й діалогічним спілкуванням з природним і людським довкіллям. Активність, діяльність, перетворення як домінантні риси людського буття в техногенному соціумі, суперечать інтровертивній натурі українця, внутрішній світ якого містить значний компонент, орієнтований на замріяно-ліричне споглядання та рефлексію. Новаторство, оригінальність ідей, постійна мінливість техногенного універсуму теж не знаходять відгуку в душі українця, котрий є консервативним і прагне стабільності в усьому. Єдиний виняток становить народжена в надрах здатного до самознищення штучного техногенного середовища концепція “нового гуманізму”, яка, проголосивши пріоритет загальнолюдських інтересів і цінностей, дає людству шанс на спасіння. “Новий гуманізм” навіть не потребує окремих декларацій для утвердження в українському суспільстві: те, що для окремих націй чи країн є “новим”, в українській культурі присутнє генетично, на рівні гуманістичного коду національної ментальності.

У пункті 2.2.3 „Проблеми розвитку комунікаційних технологій в культурі України на сучасному етапі” окреслено стан, наявні проблеми та основні комунікаційні тенденції в галузі української культури, що намітилися з часу здобуття Україною незалежності. Як засвідчив аналіз нормативно-правових засад регулювання інформаційної діяльності, в Україні вже почали складатися правовідносини суб’єктів інформаційно-комунікаційної сфери. Загальна кількість законодавчих і підзаконних актів з питань інформаційно-комунікаційної діяльності значно перевищує 100 одиниць, та, незважаючи на наявність такої ґрунтовної законодавчої бази, у перше 10-річчя незалежності (до 2002 року) практична реалізація моделі двосторонньої комунікації в суспільній сфері в контексті державного управління майже не здійснювалася. За цей час