КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Батюк Олег Володимирович

УДК 343.131

ПРАВОВИЙ СТАТУС ОБВИНУВАЧЕНОГО НА ДОСУДОВОМУ СЛІДСТВІ

12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика;

судова експертиза

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2007

Дисертація є рукопис

Робота виконана в Київському національному університеті внутрішніх справ

Науковий керівник кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник ЖЕНУНТІЙ Володимир Іванович

Київський регіональний центр Академії правових наук України, головний науковий співробітник

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, доцент ЛУК’ЯНЧИКОВ Євген Дмитрович

Київський національний університет внутрішніх справ,

професор кафедри кримінально-правових дисциплін юридичного факультету

кандидат юридичних наук, доцент НАЗАРОВ Віктор Володимирович

Київський міжнародний університет, директор Юридичного інституту

Захист відбудеться “06” липня 2007 року о 1400 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.01 у Київському національному університеті внутрішніх справ за адресою: 03035, м. Київ-35, Солом’янська площа, 1

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Київського національного університету внутрішніх справ за адресою: 03035, м. Київ-35, Солом’янська площа, 1

Автореферат розісланий “27” лютого 2007 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.І. Казміренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Вдосконалення кримінально-процесуального законодавства, що обумовлена необхідністю демократизації порядку провадження кримінальних справ, приведення норм кримінально-процесуального кодексу (КПК) у відповідність до положень Конституції України та міжнародно-правових стандартів є важливою складовою частиною провадження судової реформи в Україні та поступового перетворення кримінально-процесуального закону в реальний механізм охорони і захисту порушених конституційних прав та свобод суб’єктів досудового слідства. Важливе місце в даному процесі займає охорона прав та законних інтересів потерпілого та обвинуваченого як центральних фігур.

Прийнятий в 1960 році КПК сильно застарів, його положення не відповідають сучасним вимогам, про що свідчить хоча б той факт, що станом на сьогоднішній день в діючий кодекс внесено змін та доповнень 131 нормативним актом; найбільш суттєві були прийняті у 2001-2002 роках які внесли чимало змін, що відповідають нормам Конституції, Кримінального кодексу, міжнародно-правових актів. Саме це дозволяє зробити висновок, що в КПК залишилось дуже мало норм, які збереглися в первинній редакції.

Розпочата у 1992 році робота по розробці проекту нового КПК поки що не увінчалась успіхом. Отже, норми чинного КПК потребують ретельного вдосконалення чи навіть викладу у новій редакції.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство визначає притягнення особи як обвинуваченого одним із найважливіших процесуальних актів, який спрямований на практичну реалізацію функції обвинувачення та забезпечення захисту прав і законних інтересів особи, щодо якої порушено кримінальну справу і ведеться розслідування.

У цьому власне виражається принцип змагальності кримінального процесу, в якому основними складовими є функції обвинувачення, захисту та вирішення справи по суті (ст. 161 КПК України).

Виходячи з цього, потрібно, на наш погляд, об’єктивно та повно, як показує практика та результати наукових досліджень, оцінити реальну ситуацію в нашій державі, за якої функція обвинувачення домінує над захистом, що і обумовлює актуальність розгляду проблеми процесуального становища обвинуваченого на досудовому слідства.

Правовий аспект такого становища тісно переплітається з економічним та політичним сьогоденням нашого суспільства. Це дає можливість з впевненістю стверджувати, що, розвиваючи економічну та політичну систему в суспільстві, не слід забувати про визначений у статті 3 Конституції України основний обов’язок держави щодо утвердження і забезпечення прав і основних свобод держави.

Проблемі забезпечення права на захист та законних інтересів обвинуваченого приділялось багато уваги у дослідженнях таких відомих вчених фахівців як: С.А.Альперт, Ю.П. Аленін, М.І. Бажанов, В.І. Галаган, Т.В. Варфоломєєва, В.Г. Гончаренко, Ю.М. Грошевий, А.Я. Дубинський, М.В. Джига, В.С. Зеленецький, Л.М. Карнеєва, Н.І.Карпачова, Н.С. Карпов, М.В. Костицький, В.С. Кузьмічов, Є.Д. Лук’янчиков, В.К. Лисиченко, В.Т. Маляренко, Т.М. Мірошниченко, О.Р. Михайленко, М.М. Михеєнко, А.В. Молдован, В.Т. Нор, О.О. Ніколаєв, І.Л. Петрухін, Р.Д. Рахунов, О.Д. Святоцький, С.М. Стахівський, В.А. Стремовський, М.С. Строгович, З.Д. Смітієнко, В.М. Хотенець, В.П. Шибіко, М.Є. Шумило, А.Л. Ципкін, Ю.К. Якимович, та ін.

Разом з тим, незважаючи на значну кількість досліджень щодо процесуального становища обвинуваченого, за нинішніх умов потрібний новий підхід щодо розгляду дискусійних положень з визначеної проблеми дослідження. Багато з висловлених вищезазначеними науковцями положень на даний час є дискусійними та потребують нового бачення орієнтуючись на чине законодавство України та міжнародно-правові норми, присвячені захисту прав людини та громадянина.

Стан і логіка попередніх наукових досліджень, сучасна слідча практика, вимоги Конституції України та міжнародно-правових актів, положень концепції судово-правової реформи в Україні вимагають нових підходів до якісного правового забезпечення процесуального статусу обвинуваченого на досудовому слідстві.

Все вищезазначене й обумовило вибір теми дисертаційного дослідження, яка є актуальною і має науково-практичне значення.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до тематики пріоритетних напрямків фундаментальних та прикладних досліджень вищих навчальних закладів та наукових установ МВС України на період 2004-2009 роки, яка затверджена наказом МВС України “Про заходи щодо організації науково-дослідних робіт та впровадження їх результатів в практичну діяльність органів внутрішніх справ України” №635 від 30 червня 2002 року та “Про затвердження пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ на період 2004-2009 років” №755 від 05 липня 2004 року.

Тема дисертації затверджена рішенням вченої ради Волинського державного університету імені Лесі Українки (протокол №9 від 23 листопада 2000 року) та схвалена Координаційним бюро з проблем кримінального процесу Академії правових наук України.

Мета і завдання дослідження.

Метою роботи є вироблення пропозицій щодо вдосконалення механізму забезпечення прав та законних інтересів обвинуваченого на стадії досудового слідства.

Відповідно до поставленої мети в дисертації зроблено спробу вирішити такі наукові завдання:

- дослідити поняття та значення правової природи притягнення особи як обвинуваченого;

- охарактеризувати процесуальне становище обвинуваченого на стадії досудового слідства;

- класифікувати права та обов’язки обвинуваченого;

- розкрити правову природу, зміст та форму постанови про притягнення як обвинуваченого;

- з’ясувати суть і значення підстав та порядку притягнення особи як обвинуваченого, його допиту та забезпечення при цьому прав і законних інтересів обвинуваченого;

- провести характеристику інституту зміни та доповнення пред’явленого обвинувачення;

- розкрити зміст повноважень державних органів та посадових осіб за дотриманням прав і інтересів обвинуваченого на досудовому слідстві;

- виробити пропозиції по вдосконаленню існуючих норм кримінально-процесуального кодексу, щодо забезпечення процесуальних прав обвинуваченого на стадії досудового слідства.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають на стадії досудового слідства щодо особи обвинуваченого.

Предметом дослідження є правові норми які регламентують правовий статус обвинуваченого на досудовому слідстві та практика їх застосування.

Методи дослідження обрано з урахуванням поставленої мети і завдань дослідження, його об’єкта і предмета. Методологічною основою роботи є діалектико-матеріалістичний метод пізнання соціальних явищ та процесів. Під час дослідження використовувався історико-правовий метод. Він дав можливість простежити еволюцію окремих інститутів кримінального процесу, зокрема інституту притягнення як обвинуваченого тощо. За допомогою порівняльно-правового методу проаналізовано погляди вчених стосовно проблеми допиту обвинуваченого та захисту його прав, а також норми чинного кримінально-процесуального законодавства України і законодавства інших держав з зазначених питань. Соціологічний метод застосовувався при вивченні практики застосовування таких кримінально-процесуальних норм. Метод системно-структурного аналізу дозволив вивчити систему норм спеціальних законів, які забезпечують охорону прав та інтересів обвинуваченого у кримінальному процесі. Завдяки формально-юридичному методу опрацьовано норми діючого КПК, законодавства України, в якому йдеться про охорону та захист таких прав та інтересів, підготовлено ряд пропозицій щодо удосконалення чинного КПК та можливостей їх реалізації в новому кримінально-процесуальному законодавстві України.

Наукові основи і рекомендації, що містяться у дисертації, базуються на методі системного аналізу положень Конституції України, відповідних міжнародно-правових актів (Загальної декларації прав людини 1948 р., Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., Європейської конвенції з прав людини 1950 р.), чинного та проектів Кримінально-процесуального кодексу України, Законів України “Про міліцію”, “Про прокуратуру”, “Про оперативно-розшукову діяльність”, постанов Пленуму Верховного Суду України, відомчих нормативно-правових актів МВС України, СБУ, Прокуратури України.

Емпіричну базу дослідження становлять дані, отримані при анкетуванні 300 працівників органів досудового розслідування системи МВС України, Прокуратури, СБУ, Податкової міліції; аналітичні матеріали Верховного Суду України, Головного слідчого управління МВС України, Управління оперативної інформації МВС.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дана праця є першим в українській кримінально-процесуальній науці дисертаційним дослідженням, в якому комплексно та цілісно розглядаються питання правового статусу особи обвинуваченого на досудовому слідстві.

У дисертації обґрунтовується ряд нових положень та висновків, що істотно розширюють і поглиблюють зміст, структуру та понятійний апарат теорії кримінального процесу стосовно обвинуваченого на стадії досудового слідства. До найбільш істотних результатів, що містять наукову новизну, слід віднести такі положення:

Вперше:

- на основі всестороннього аналізу охарактеризована правова природа поняття притягнення особи як обвинуваченого, яка зводиться до того, що в юридичній літературі та практиці не викликає сумніву глибока різниця між актом констатації кримінальної відповідальності і пред’явленням обвинувачення та притягненням особи як обвинуваченого в ході досудового слідства. Якщо в першому випадку мова йде про визнання особи винуватою у вчиненні злочину у встановленому законом порядку, то в другому – пред’являється обвинувачення, тобто органи досудового слідства формулюють обвинувачення, яке підлягає в подальшому усесторонній перевірці;

- здійснено розмежування термінів “постанова про пред’явлення обвинувачення” та “постанова про притягнення як обвинуваченого”, яке дозволяє зробити висновок, що в межах визначеної термінологічної системи один термін повинний відображати одне поняття;

- приділено особливу увагу постанові про притягнення як обвинуваченого і роз’яснення обвинуваченому суті пред’явленого обвинувачення;

- на основі додаткової аргументації обґрунтовується висновок, що зміна обвинувачення в широкому значенні цього поняття складається з трьох основних етапів:

1) вилучення частини обвинувачення;

2) доповнення обвинувачення іншими епізодами злочинної діяльності;

3) власне зміна обвинувачення у вузькому значенні цього слова;

- звернута увага на використання терміну допит обвинуваченого в декількох значеннях:

1) як слідча дія (процес передачі слідчому інформації про подію);

2) процесуальний засіб отримання інформації;

3) спосіб зібрання відомостей, які мають значення для встановлення об’єктивної істини по справі;

- розглядаються межі впливу начальника слідчого підрозділу на процесуальну самостійність слідчого;

- визначаються та охарактеризовуються основні напрями діяльності прокуратури на окремих етапах досудового слідства щодо забезпечення прав та законних інтересів обвинуваченого;

- розмежовано три групи повноважень суду щодо забезпечення прав та законних інтересів обвинуваченого:

а) контроль за пред’явленням обвинувачення в ході досудового слідства;

б) визначення змісту і структури контрольованого процесу, який ґрунтується на процесуальній формі, яка за своїм характером виконує функцію уніфікованого інструменту об’єднання однорідних процесуальних вимог, що відносяться до учасників процесу, спрямованого на досягнення матеріально-правового результату;

в) здійснення контролю на початкових стадіях процесу повинно виключати участь одного і того ж судді при розгляді справи по суті, тобто суддів повинно бути щонайменше двоє: один здійснює контроль за ходом розслідування, прийняттям процесуальних рішень, при застосуванні запобіжного заходу, а другий провадить правосуддя на судових стадіях.

Дістало подальший розвиток:

- пропозиція щодо розмежування самостійності процесуальних інститутів пред’явлення обвинувачення та допиту обвинуваченого шляхом поділу чинної глави 12 КПК України “Пред’явлення обвинувачення і допит обвинуваченого” на дві самостійні, а саме: “Притягнення особи як обвинуваченого” та Допит обвинуваченого”;

- обґрунтування необхідності щодо внесення доповнення до ст. 132 КПК України про зазначення у постанові про притягнення особи як обвинуваченого мотиву скоєння злочину;

- пропозиція щодо викладення частини 3 ст. 245 КПК України у такій редакції: “Постанова судді є остаточною, оскарженню та опротестуванню не підлягає, на неї не може бути винесено подання прокурором”.

- обґрунтування доцільності доповнення частини 2 ст. 368 КПК України пунктом 5 такого змісту: “Коли не були з’ясовані з достатньою повнотою дані про особу обвинуваченого”, та пунктом 6 такого змісту: “Коли не були вивчені та не досліджені документи, речові та інші докази, які підтверджують обставини та факти які характеризують особу обвинуваченого”.

Теоретичне значення одержаних результатів полягає в тому, що на його основі сформульовано наукові положення, які сприятимуть розвиткові науки кримінального процесу. Аналіз норм вітчизняного та зарубіжного кримінально-процесуального законодавства, слідчої практики та наукових праць плеяди видатних вчених сприяли розробленню власних науково обґрунтованих висновків, що є теоретичною основою для подальших розробок.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані у різних сферах діяльності, зокрема:

- у науково-дослідницькій сфері – сформульовані та викладені положення, узагальнення, висновки і рекомендації мають як загальнотеоретичне, так і прикладне значення для науки кримінального процесу та практики застосування процесуальних норм. Крім того, вони можуть стати основою для подальших наукових розробок;

- у сфері правотворчості – висновки та пропозиції, можуть бути використані в процесі підготовки нового КПК України, та проекту Закону “Про систему органів досудового слідства в Україні” (акт впровадження за № 06-19/15-530 від 21 квітня 2004 року Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України); Нормативних актів, які регулюють діяльність органів розслідування, прокурора та суду;

- в навчально-методичній роботі – узагальнені і викладені в дисертації положення можуть використовуватися при підготовці навчальних та навчально-методичних посібників з кримінального процесу, при викладанні курсу кримінального процесу та спецкурсів в навчальних закладах Міністерства внутрішніх справ України, та Міністерства освіти і науки України.

Апробація результатів дисертації. Дисертаційне дослідження виконане на кафедрі кримінального права і процесу Волинського державного університету імені Лесі Українки, представлене й обговорене на засіданні кафедри, схвалене нею і рекомендоване до захисту.

Основні положення, висновки та пропозиції дисертаційного дослідження викладені дисертантом у роботі, були апробовані на 12 науково-практичних конференціях, з них 5 міжнародних, а саме: Міжнародній науковій конференції студентів і аспірантів “Актуальні проблеми правознавства очима молодих вчених” (29-30 квітня 2002 р., м. Хмельницький); Міжнародній науково-практичній конференції “Теоретико-прикладні проблеми протидії організованій злочинності та злочинам терористичної спрямованості” (8-9 квітня 2005 р., м. Львів); III Міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні проблеми розвитку суспільства: історична спадщина, реалії та виклики XXI століття” (14 квітня 2005 р., м. Луцьк); III Міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні питання реформування правової системи України” (26-27 травня 2006р., м. Луцьк); Міжнародній науково-практичній конференції “Проблеми вдосконалення підготовки слідчих та експертів в умовах реформування правоохоронної системи в Україні”, (10 червня 2005р., м. Львів); на 2-х всеукраїнських, та 5-ти регіональних науково-практичних конференціях.

Публікації. За результатами дисертаційного дослідження автором одноособово опубліковано 8 наукових статей у фахових виданнях з юридичних наук, затверджених Вищою атестаційною комісією України, та п’ять тез виступів на конференціях.

Структура дисертації визначена предметом та зумовлена метою і завданням дисертаційного дослідження, відповідає логіці наукового пошуку і вимогам Вищої атестаційної комісії України. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, поділених на дев’ять підрозділів, висновків, списку використаних літературних джерел та шістьох додатків.

Загальний обсяг дисертації становить 205 сторінок, з яких основного тексту дисертації - 167 сторінок, список використаних джерел 28 сторінок (316 джерел) та 6 додатків на 10 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір та актуальність теми дисертаційного дослідження, аналізується стан її наукової розробки, науково-теоретичне підґрунтя, зв'язок роботи з науковими програмами і планами, визначається мета, завдання, об’єкт, предмет й методи дослідження, окреслено наукову новизну одержаних результатів, сформульовано висновки й положення, яких дійшов дисертант у процесі дослідження, обґрунтовано практичне значення отриманих результатів, визначені форми їх апробації та впровадження у законодавчу діяльність, практику досудового слідства, науково-дослідну роботу і навчальний процес.

Перший розділ “Притягнення в якості обвинуваченого на досудовому слідстві” складається з трьох підрозділів.

У першому підрозділі “Поняття притягнення особи як обвинуваченого, його правова суть та значення” розкрито та проаналізовано завдання кримінально-процесуального судочинства у відповідності із ст. 2 КПК України, розкрито обов’язок щодо порушення кримінальної справи і розкриття злочину (ст. 4 КПК), а також недопустимості притягнення як обвинуваченого інакше, ніж на підставах і в порядку, встановлених законом (ст. 5 КПК).

У відповідності із ст. ст. 5 і 212 КПК визначено, що завданням досудового слідства є виконання такого об’єму роботи, який би дозволив притягнути особу як обвинуваченого. Розглядається питання виникнення функції обвинувачення. Проаналізувавши точки зору видатних вчених, М.С. Строговича, М.М. Міхеєнка, В.Т. Нора, В.П. Шибіка, Л.М. Карнеєвої, П.А. Лупинської, А.П. Гуляєва, В.В. Шимановського, та чинне кримінально-процесуальне законодавство України, автор дійшов висновку, що елемент функції обвинувачення виникає і здійснюється з моменту складання протоколу про затримання особи як підозрюваного. Цей протокол свідчить про висунення щодо певної особи елементів обвинувачення. Проаналізувавши чинне кримінально-процесуальне законодавство та проект КПК України, автор зробив висновок про те, що серед суб’єктів учасників кримінально-процесуальної діяльності, які мають і відстоюють свої інтереси в кримінальній справі, обвинувачений та потерпілий є центральними фігурами. Нами також розкрита суть притягнення особи як обвинуваченого. Відповідно з вимогами ст. 43 КПК України притягнення особи як обвинуваченого – це одне з важливих процесуальних рішень, оскільки з даного моменту в кримінальному судочинстві з’являється новий учасник – обвинувачений. На думку автора, це досить відповідальне процесуальне рішення, яке приймає слідчий на основі доказів, зібраних проведенням відповідних початкових слідчих дій.

В юридичній літературі та практиці не викликає сумніву глибока різниця між актом констатації кримінальної відповідальності пред’явленням обвинувачення та притягненням особи як обвинуваченого. Якщо в першому випадку мова йде про визнання особи винуватою у вчиненні злочину у встановленому законом порядку, то в другому – пред’являється обвинувачення, тобто, органи досудового слідства в ході розслідування по справі формулюють обвинувачення, яке підлягає в подальшому всесторонній перевірці. Тому ні в якому разі не допустима навіть найменша неточність в цьому важливому питанні.

Проаналізувавши існуючі точки зору з даної проблеми, автор приходить до висновку, що суть притягнення особи як обвинуваченого заключається в моменті прийняття даного акту, конкретна особа ставиться у становище одного з основних учасників кримінального процесу – обвинуваченого, формулюється конкретне обвинувачення особи у вчиненні злочину, яке значною мірою визначає й подальше у даній кримінальній справі, пов’язане з перевіркою обґрунтованості обвинувачення, його зміною і доповненням.

Автор зазначає, що юридичне значення акту притягнення особи як обвинуваченого, складається також із того, що в стадії досудового розслідування настає новий етап, пов’язаний з тим, що в процесі розслідування кримінальної справи накопичено достатньо доказів для обвинувачення у скоєнні злочину конкретної особи.

У другому підрозділі “Процесуальне становище обвинуваченого, його права та обов’язки” автором, по-перше, було зроблено спробу визначити процесуальне положення обвинуваченого, яке тісно переплітається з положенням підозрюваного. Це виражається в тому, що правильне визначення процесуального положення підозрюваного дає можливість чіткого розмежування двох учасників кримінального процесу, гарантуючи притягнення особи до кримінальної відповідальності в якості обвинуваченого лише при доказовості факту скоєння злочину та встановлення вини. Саме тому у роботі розкрито відмінності особи підозрюваного від обвинуваченого. У кримінально-процесуальній та криміналістичній літературі вже не одне десятиліття дискутується проблемне питання щодо процесуального становища обвинуваченого. Насамперед висвітлюючи дане питання потрібно сказати, що відповідно до ст. 43 КПК України фігура обвинуваченого з’являється в кримінальній справі та загалом в кримінальному судочинстві з моменту винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого, причому ця дія відбувається незалежно від того, знає чи ні про це особа, відносно якої винесена ця постанова.

Вважаємо, що не можна категорично стверджувати, що притягнення особи як обвинуваченого є підсумковим моментом початкового проведення слідчих дій, спрямованих на встановлення обставин скоєного злочину та правової оцінки зібраних доказів про винуватість в ньому виявленої підозрюваної особи.

На нашу думку, процесуальне становище особи, яка притягується як обвинувачений, характеризує новий етап кримінально-процесуальної діяльності, який полягає в тому, що на основі доказування обставин зазначених у ст. 64 КПК, збираються дані для пред’явлення обвинувачення.

При детальній характеристиці прав та обов’язків обвинуваченого автор прийшли до висновку, що надання обвинуваченому широкого кола прав є не що інше як засіб захисту. У процесі роз’яснення обвинуваченому його прав слідчий відмічає на постанові про притягнення як обвинуваченого, що засвідчує своїм підписом обвинувачений. Практично у бланку постанови після засвідчення факту пред’явлення обвинувачення наводиться повний перелік прав обвинуваченого.

Більш детально при характеристиці прав обвинуваченого автор зупинилися на праві мати захисника. Характеризуючи це право автор провів аналіз чинного законодавства та праць науковців: А.Я. Дубинського, Л.М.Карнеєвої, А.Д.Соловйова, В.А. Сербулова, В.В. Шимановського, які займалися даною проблемою. Проаналізувавши чинне законодавство та проект нового КПК автор прийшов до висновку, що захисник (адвокат) може здійснювати захист законних інтересів обвинуваченого на свій розсуд залежно від своїх знань та достатньої компетентності.

У третьому підрозділі “Постанова про притягнення особи як обвинуваченого: зміст, повнота і обґрунтованість” приділено увагу структурі даної постанови, повноваженням слідчого при її складанні, а також положенням, що визначені ст. 132 КПК України. Поряд з аналізом змісту постанови, здійснена спроба визначити сумісність термінів “постанова про пред'явлення обвинувачення” та “постанова про притягнення особи як обвинуваченого”. Заперечуючи А.П. Гуляєва, який зазначає, що термін “постанова про пред'явлення обвинувачення” по суті означає постанову про притягнення особи як обвинуваченого, та поділяючи думку тих вчених, які вважають, що присутність в діючому законодавстві різних термінологічних одиниць, співпадаючих за своєю суттю, вносить сум'яття в правозастосування, гадаємо, що потрібно погодитися із тими висновками, що в межах визначеної термінологічної системи один термін повинний відображати одне поняття.

Також проаналізовано повноту постанови притягнення особи як обвинуваченого, а саме обов’язкові елементи описово-мотивувальної частини, закріплені чинним законодавством та думки науковців щодо цієї проблеми.

Згідно із статтею 131 КПК України постанова про притягнення як обвинуваченого повинна бути мотивована. Мотивування такого процесуального рішення має важливе значення, адже воно є формою самоконтролю слідчого за правильністю свого рішення, та обґрунтуванням самого рішення. Отже, якщо звільнити слідчого від обов'язку мотивувати свої рішення, це відкриє шлях до випадкового (а не необхідного) застосуванню закону, тобто приведе до слідчих помилок та порушень закону.

Автор поділяє думку про те, що мотивування рішення про притягнення особи як обвинуваченого повинно закріпитися в обов'язковому приведенні у відповідній постанові доказів, які підтверджують скоєння злочину даною особою. Відсутність в постанові посилання на такі докази, на думку Н.В. Жогіна, позбавляють постанови вмотивованості.

Мотивування постанови про притягнення особи як обвинуваченого складається із логічності і послідовності викладення в постанові фактичних обставин діяння в тому, що необхідність притягнення особи як обвинуваченого, відповідно до статей КК, неминуче випливає із описання скоєного злочину, тобто в погодженні між собою фактичних обставин викладеного діяння, його юридичного формулювання і кваліфікації. Таке розуміння мотивування базується на визначенні цього поняття, яке міститься в науковій літературі (Мотивувати – ( франц. motiver) – надавати мотиви, докази на користь чого-небудь). Приведене визначення дозволяє прийти до висновку, що поняття мотивування не

зводиться виключно до посилання на докази, а останнє - не є обов'язковий елемент мотивування.

Мотивування у вигляді підтвердження тези доказами дозволяє впевнитися в обґрунтованості, але не можуть її підсилити.

На наш погляд, саме вираження "основні " або "найважливіші" докази є недосидь вдалим. Воно може неправильно орієнтувати практичних працівників на те, що по кримінальній справі можуть бути "неосновні", а "другорядні" докази, що звичайно не так.

В науковій літературі, існує думка, що доцільно спочатку скласти обвинувальний висновок, а потім ознайомити обвинуваченого з матеріалами кримінальної справи, в тому числі - з обвинувальним висновком. На наш погляд, така точка зору є хибною, оскільки завчасно складати обвинувальний висновок, в якому фіксуються підсумкові висновки слідчий по справі не вислухавши думку обвинуваченого і його захисника (якщо останній приймає участь в справі) на рахунок усіх присутніх в справі матеріалів, не розглянувши можливі клопотання, не провівши необхідні для заповнення прогалин слідства процесуальних дій, стане суттєвим порушенням норм кримінально-процесуального судочинства. На наш погляд, окрім ознайомлення з свідченнями, які дані обвинуваченим по суті обвинувачення і усіх обґрунтованих його доказів, полегшать прокурору при вирішенні питання про затвердження обвинувального висновку і суду при вирішенні питання про віддання обвинуваченого до суду. Саме оцінка зібраних матеріалів і стане додатковою гарантією для прийняття правильного рішення.

Розділ другий “Пред’явлення обвинувачення” складається з трьох підрозділів.

У першому підрозділі “Зміст та порядок пред’явлення особі обвинувачення” ми виділяємо два аспекти процесуальної процедури пред’явлення обвинувачення:

- по-перше, матеріальний – роз’яснення;

- по-друге, процесуальний – оформлення.

Матеріальний аспект появляється з моменту винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого. Притягнення особи як обвинуваченого має важливе процесуальне значення. Після виконання цієї дії в розслідуванні кримінальної справи настає новий етап, бо до процесу вводиться один із основних його учасників – обвинувачений. Матеріальний аспект полягає у роз’ясненні особі в чому конкретно вона обвинувачується і коли набуває процесуальних прав обвинуваченого, якими може скористатися для захисту своїх інтересів.

В свою чергу процесуальний аспект виникає з початку оформлення матеріалів постанови про притягнення як обвинуваченого.

Дотримання цих двох моментів слідчим допоможе ефективно провести розслідування та викрити особу, яка винна у вчиненні злочину. Саме тому, на наш погляд, момент притягнення як обвинуваченого і виступає в якості необхідного та дуже важливого заходу, який сприяє зміцненню правопорядку в демократичній державі та рішучої боротьби із злочинністю.

Потрібно звернути увагу на те, що закон надає право слідчим, притягати особу як обвинувачену лише тоді, коли є достатньо доказів, які вказують на вчинення особою злочину. У відповідності з вимогами ст. 131 КПК це означає, що в розпорядженні слідчого мають бути достовірні, вагомі докази, які переконали його в тому, що:

· по-перше, саме розслідувана подія (діяння) справді мала місце;

· по-друге, її вчинено саме даною особою;

· по-третє, в цьому діянні є всі передбачені кримінальним законом ознаки складу певного злочину.

Необхідно зазначити, що строк пред’явлення обвинувачення, який визначений ст. 133 КПК, також залежить від порядку виклику останнього, що встановлений положенням ст. 134 КПК. Саме вибір одного з передбачених законом способів виклику обвинуваченого до слідчого залежить від місцевих умов, засобів зв’язку, особи обвинуваченого і місця його перебування.

Для пред’явлення обвинувачення особа, якщо вона не перебуває під вартою, викликається по телефону, телефонограмою, телеграмою або повісткою, яка вручається їй під розписку, із зазначенням часу вручення.

Найбільш поширеним способом виклику обвинуваченого є повістка. Вона надсилається з розпискою, яка з підписом обвинуваченого або іншої особи, якій її вручено для передачі обвинуваченому, і з зазначенням часу вручення повертається до слідчого і є доказом того, що повістка обвинуваченим отримана або в найближчий час буде йому вручена.

Проаналізувавши це положення, ми прийшли до висновку, що виклик особи обвинуваченого повинен здійснюватися за аналогією із викликом підозрюваного, тобто особа не повинна знати, що вона викликається для пред’явлення обвинувачення.

Розглядаючи питання порядку пред’явлення обвинувачення, ми приходимо до висновку, що слідчий повинен надати можливість обвинуваченому захищатися встановленими законом засобами від пред’явленого йому обвинувачення, забезпечувати охорону його особистих і майнових прав (ст. 21 КПК України). Обвинувачений, таким чином, дізнається, в чому він звинувачується, чим загрожує йому визнання його винуватим в інкримінованому йому діянні і отримує реальну можливість відстоювати свої інтереси за допомогою встановлених законом засобів. Цим самим він використовує свої процесуальні права, визначені чинним законодавством.

Визначено, що відносини між захисником і обвинуваченим складаються під суттєвим впливом того фактору, що захисник наділений власними процесуальними правами, які не залежать від прав обвинуваченого. Але все ж таки захисник має зважати на думку обвинуваченого і погоджувати з ним лінію захисту. Головний обов'язок захисника - діяльність на захист об'єктивного інтересу обвинуваченого. Слід мати на увазі, що захисник діє не лише в інтересах обвинуваченого, але й в інтересах правосуддя, попереджуючи можливість помилок на шкоду обвинуваченому і встановленню істини. Так, якщо обвинувачений безпідставно визнає себе винуватим, наприклад, з метою відведення кримінальної відповідальності від близької йому людини або співучасника, захисник зобов'язаний, не дивлячись на це, прагнути до виправдання обвинуваченого.

На наш погляд, неухильне виконання положень кримінально-процесуального кодексу щодо змісту пред’явленого обвинувачення та порядку дотримання зазначених вище процесуальних норм, термінів та моментів участі у справі процесуальних суб’єктів, сприятиме більш ефективному виконанню завдань кримінального судочинства з метою побудови правового суспільства.

У другому підрозділі “Зміна пред’явленого обвинувачення” відзначається, що необхідність зміни обвинувачення на досудовому слідстві виникає у таких випадках:

- по-перше, коли злочин було неправильно кваліфіковано;

- по-друге коли встановлені нові обставини, що суттєво відрізняються від уже вказаних у постанові про притягнення особи як обвинуваченого, незалежно від того, чи змінюють вони кваліфікацію злочину.

Беззаперечним є положення про те, що при встановленні нових епізодів злочинної діяльності, обвинувачення необхідно доповнити незалежно від того, чи тягнуть вони за собою зміну юридичної кваліфікації злочину або застосування нової статті КК України. Коли виявилися безпідставними всі обвинувачення відносно відповідної особи, необхідно винести постанову про закриття кримінальної справи.

Автор доходить до висновку, що зміна – це поправка, яка змінює що-небудь попереднє. Зміна обвинувачення в широкому значенні цього поняття складається з трьох основних етапів:

1) Вилучення частини обвинувачення.

2) Доповнення обвинувачення іншими епізодами злочинної діяльності.

3) Власне зміна обвинувачення у вузькому значенні цього слова.

На наш погляд, правильною є думка про те, що постанову, в якій сформульоване нове обвинувачення, можна назвати “постановою про зміну обвинувачення”. Така назва буде більш точно відображати її призначення.

Автор приходить до висновку, що якщо виявилось неспроможним усе обвинувачення відносно конкретної особи, необхідно винести постанову про закриття кримінального переслідування щодо даної особи.

Вилучення (відхилення) частини обвинувачення означає, що не підтвердилось обвинувачення за окремим епізодом (епізодами) чи самостійним діянням (діяннями), відпала кваліфікуюча ознака (ознаки), не знайшла підтвердження ця чи інша дія (бездіяльність) у структурі окремого епізоду чи діяння, або виявилась зайвою кваліфікація діяння за сукупністю злочинів (за декількома статтями КК).

В наслідок відхилення частини обвинувачення на практиці виникають дві ситуації: - змінювати кваліфікацію не потрібно; необхідно змінити кваліфікацію злочину.

У першому випадку достатньо слідчому винести постанову про часткове закриття кримінального переслідування і оголосити його під розпис обвинуваченому.

У другому випадку, коли одна стаття Кримінального кодексу змінюється іншою, слідчий повинен поряд із постановою про часткове закриття кримінального переслідування винести нову постанову – про притягнення особи як обвинуваченого, де викласти зроблену зміну обвинувачення.

Постановка питання про формулювання нового обвинувачення тільки при умові “суттєвості” змін і доповнень обвинувачення, на нашу думку, не може бути визнана позитивною. Раніше, до підсумкового рішення по суті справи (вироку суду, постанови про припинення справи) дуже важко, а інколи неможливо визначити, чи має суттєве значення зміна і доповнення обвинувачення для реалізації обвинуваченим свого права на захист. Навіть самі незначні, на думку слідчого, зміни і доповнення можуть бути сприйняті обвинуваченим як важливі, викликати рішуче заперечення, бажання заперечити їх. Тому слідчий при будь-яких змінах і доповненнях обвинувачення, навіть самих, на його погляд, незначних, повинен формулювати нове обвинувачення і пред’являти його обвинуваченому.

Такий порядок дозволить обвинуваченому краще реалізувати своє право на захист. Знайомлячись з цілою постановою, яка містить обвинувачення в повному обсязі, обвинувачений має можливість ясніше усвідомити суть обвинувачення, яку важче було б досягти, якщо б обвинувачення було б “розкидано” по окремих постановах. Наявність в справі декількох діючих постанов, які містять обвинувачення, може дезорієнтувати не тільки обвинуваченого, але й прокурора, а також суд.

На наш погляд, важливим є питання зміни даних про місце, час і спосіб вчинення злочину – все це повинно в усіх випадках відображатися у формулюванні законності обвинувачення. Адже з питанням про місце і час злочину пов'язана можливість обвинуваченого висунути алібі або використати інші засоби захисту від обвинувачення, і це процесуальне право гарантоване останньому. Уточнення ж відомостей про способи вчинення злочину може взагалі поставити під сумнів вчинення його саме даною особою. Хоча при цьому варто запропонувати більш чіткі, однозначні критерії для визначення "суттєвості" змін і доповнень обвинувачення.

Зміна пред’явленого обвинувачення є не тільки важливим моментом у забезпеченні процесуальних прав обвинуваченого на захист, а також відіграє особливу роль при визначенні подальшого провадження кримінально-процесуального судочинства.

У третьому підрозділі “Допит обвинуваченого” розкриваються термін допит, який розглядається в декількох значеннях.

По-перше, допит розглядається як слідча дія (процес передачі слідчому інформації про подію);

По-друге, як процесуальний засіб отримання інформації;

По-третє, як спосіб зібрання відомостей, які мають значення для встановлення об’єктивної істини по справі.

Говорячи про значення допиту в отриманні необхідної інформації, на наш погляд, потрібно зазначити, що допит обвинуваченого є важливим в порівнянні з допитом інших учасників процесу. Це ґрунтується на наступному:

- по-перше, при допиті обвинуваченого мова йде про отримання інформації від особи, яка найбільш обізнана про обставини скоєного злочину;

- по-друге, отримана інформація від обвинуваченого може допомогти відвести підозру від невинної особи;

- по-третє, допомагає перевірити інші версії, які можуть проходити по справі.

На підставі цього, на нашу думку, можна говорити про важливість допиту обвинуваченого, особливо коли мова йде про отримання інформації, яка б в повній мірі заперечувала його винність. Саме це наводить на думку, що допиту обвинуваченого повинна передувати ретельна підготовка.

Підготовка до проведення допиту включає в себе три основних етапи:

По-перше, організаційний – забезпечення раціонального проведення допиту (коли і де доцільно провести його з позиції раціонального використання бюджету часу і можливостей слідчого).

По-друге, змістовий – визначення повноти і взаємозв’язку обставин, які підлягають встановленню.

По-третє, тактичний – встановлення відповідних засобів і прийомів вирішення конкретних завдань допиту (кого допитати раніше, яку інформацію необхідно зібрати або перевірити для викриття неправдивих показань).

Визначено, що підготовка допиту складається з цілого ряду заходів: глибоке і всестороннє вивчення матеріалів кримінальної справи; визначення кола спеціальних питань, які повинні передувати проведенню допиту; вивчення даних про особу, яка буде допитана та встановлення з нею психологічного контакту; складання плану допиту.

Доцільно зауважити, що в ході допиту часто виникають бар’єри, які перешкоджають спілкуванню. Серед них найбільш важливі виділяють два: емоційний та інформаційний. Їх усунення передбачає об’єктивність слідчого, яка повинна виражатися як в отриманні інформації, яка звинувачує особу, так і такої, яка виправдовує, а також у виясненні причин злочину та його мотивів.

Усування інформаційного, чи як по іншому його називають смислового бар’єру, досягається чітким формулюванням питань обвинуваченому, поясненням розуміння останньому їх суті та значення, пояснення в необхідних випадках юридичних та інших спеціальних термінів, які можуть вживатися при спілкуванні.

В свою чергу емоційний бар’єр є одним із важких перешкод під час допиту, так як обвинувачений нерідко знаходиться в стані нервового напруження, що не дозволяє йому зрозуміти окремі питання, а обвинуваченому окремі пункти обвинувачення та суті тих доказів, якими оперує слідчий.

Визначаємо, що допит обвинуваченого є самостійною та особливо важливою процесуальною дією на стадії досудового слідства, оскільки правильна підготовка до допиту, встановлення психологічного контакту з обвинуваченим та хід і фіксація результатів допиту, дозволить органам розслідування виконувати завдання, які поставлені перед ними Кримінально-процесуальним законодавством.

Третій розділ “Повноваження державних органів та посадових осіб за дотриманням прав і інтересів обвинуваченого на стадії досудового слідства” складається із трьох підрозділів.

У першому підрозділі “Повноваження начальника слідчого відділу та слідчого за дотриманням прав та інтересів обвинуваченого на досудовому слідстві” детально досліджена проблема повноважень начальника слідчого відділу, який наділений рядом повноважень щодо дотримання прав та інтересів обвинуваченого на досудовому слідстві, які можна згрупувати за певними ознаками: 1) вказівки щодо досудового провадження; 2) доручення в межах своєї компетенції; 3) особиста участь в проваджені.

Характеризуючи вказівки та доручення начальника слідчого відділу щодо здійснення нагляду за дотриманням прав обвинуваченого, доцільно зазначити, що саме вони спрямовані на посилення дій слідчого та його обов’язків з забезпечення реалізації процесуальних прав обвинуваченого.

Прийняття начальником слідчого відділу заходів до найбільш повного, всебічного й об'єктивного проведення досудового слідства є продовженням його обов'язків з контролю за своєчасністю дій слідчого з розкриття злочинів, проведених у стадії порушення кримінальної справи і при проведенні