ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

БАНДУРА ТЕТЯНА ЙОСИПІВНА

УДК 821.161.2 – 2.09 Франко (043.3)

КОНЦЕПЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ В ХУДОЖНІЙ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ІВАНА ФРАНКА (НА МАТЕРІАЛІ ПОЕЗІЇ)

10.01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Дніпропетровськ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури Одеського національного університету імені І.І.Мечникова, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник:

доктор філологічних наук, професор Прісовський Євген Миколайович, Одеський національний університет імені І.І.Мечникова, професор кафедри української літератури.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Працьовитий Володимир Степанович, Львівський національний університет імені Івана Франка, професор кафедри української літератури імені М.Возняка;

кандидат філологічних наук, доцент Мисливець Надія Миколаївна, Дніпропетровський національний університет, доцент кафедри української літератури.

Захист відбудеться „ 29 “ січня 2008 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.051.12 у Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Тараса Шевченка, 1, палац студентів.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені Олеся Гончара Дніпропетровського національного університету за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий „ 25 “ __грудня__ 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Глушко О.О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сучасне літературознавство характеризується чіткою позицією щодо тісного зв’язку літератури з психологією, внаслідок чого спостерігаємо збагачення методології, методів, засобів, предметів дослідження. Актуальною є й інтерпретація художнього твору в аспекті етнічної психології, що дозволяє через народні першооснови, міфологеми й архетипні коди визначити оригінальність і унікальність української культури та її художніх надбань, а також психологічну самобутність і відмінність українців від інших народів. На сьогодні не існує окремої праці, у якій би розглядалися твори І.Франка, особливо поезія, з урахуванням національних символів, традицій, звичаїв, способу життя, суспільних ідеалів, моралі та ментальних рис українського народу. Таким чином, актуальність дисертації зумовлена, по-перше, потребою методологічних засад вивчення поетичного доробку І.Франка, по-друге, необхідністю знищення стереотипного підходу до творчості великого письменника, по-третє, важливістю науково-теоретичного опрацювання проблеми художнього відображення національного характеру в ліриці поета.

Особливої ваги це питання набуло зі здобуттям Україною незалежності, коли виникла нагальна потреба в переосмисленні націосвідомості, самоідентифікації, позбавлення від комплексу меншовартості та в культурному оновленні. „Соціальний, економічний і політичний поступ країни в значній мірі залежить від того, наскільки враховується в моделях соціального розвитку психологія етносу, його глибинні ментальні характеристики“ Старовойт І. Західноєвропейська і українська ментальність. – Тернопіль: Економічна думка, 1995. – С.104., саме тому питання національного характеру сьогодні є таким актуальним у культурній думці взагалі та в українському літературознавстві зокрема. Нагальною є й необхідність розкриття національного характеру в поезії, виходячи з естетичних, ідеологічних, морально-етичних, соціальних та культурних орієнтирів українця у зіставленні їх із загальнолюдськими ідеалами. Адже з об’єктивних причин ця проблема досі фундаментально не досліджувалась. У зв’язку з цим аналіз поезії національного Мойсея І.Я.Франка з позиції ментальності українця видається своєчасним і актуальним. Оскільки саме в поезії образ-характер увиразнюється в почуттях, емоціях, душевному стані – головних психологічних дефініціях. Аналізуючи „секрети поетичної творчості“, поет не раз говорив про „нижню свідомість“ – психологічну основу поезії. Прагнення поглибити загальне уявлення про етнопсихологічні риси українського народу особливо оприявнюється в поезії митця, який неодноразово наголошував, що „дух“ нації повинен студіюватися нарівні з економічними та політичними питаннями. Зацікавлення національною ідеєю та механізмами психосоціальної ідентифікації, що були зумовлені кризовими суспільно-історичними процесами кінця ХІХ – початку ХХ століття, знайшли своє виявлення як у поезії, прозі, так і в багатьох статтях та розвідках Івана Франка.

Осягнення духовно-творчого феномена Івана Франка в українській науці досить швидко конституювалося в окрему галузь. За понад століття історії франкознавства нагромаджено тисячі високовартісних студій. Та сучасний стан дослідженості колосальної спадщини письменника не можна вважати вичерпним, адже на перешкоді об’єктивному висвітленню правдивого „профілю“ митця-мислителя тривалий час стояла стереотипна модель: Франко – „народник“, антимодерніст, революціонер-демократ, матеріаліст, „войовничий атеїст“, популяризатор марксизму. Тож необхідність усебічного, адекватного й ґрунтовного осмислення Франка як „цілого творця“ (за М.Євшаном) продиктована ще й доконечністю аргументованого деконструювання згаданих стереотипів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане як складова частина комплексної теми на кафедрі історії української літератури філологічного факультету Одеського національного університету імені І.І.Мечникова й пов’язана з основним напрямком її роботи за проблемою „Національний характер та концепція народу в українській літературі“. Тема і план-проспект дисертації схвалені на засіданні вченої ради філологічного факультету 23 листопада 2004 року та Координаційною радою Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України.

Мета дисертаційної роботи. Метою дисертаційної роботи є визначення специфіки художньо-естетичної концепції національного характеру в ліриці І.Франка; з'ясування її змістових факторів (соціальних та індивідуальних), виявлення психологізму їх вираження.

Відповідно до мети в дисертації передбачається розв’язання завдань:

– визначити світоглядні домінанти І.Франка, виходячи із його життєвих принципів, ідеалів, переконань, особливості національного світовідчуття поета, виявити та обґрунтувати джерела й особливості психологізму його поезій;

– охарактеризувати основні риси національного характеру в поезії І.Франка, соціальну, історичну, філософську зумовленість розкриття внутрішньо-почуттєвої структури національного характеру героїв;

– дослідити вплив архетипних факторів українського менталітету на художнє формування поетом концепції національного характеру, її взаємозв’язок із порушуваними автором темами, ідеями та проблемами національного буття;

– розкрити значимість ідей „незалежності“, „волі“ як основ самовизначення героїв І.Франка;

– акцентувати увагу на питанні художньої інтерпретації індивідуального самовияву особистості (індивідуалізм, емоційність, інтровертивність, жертовність);

– простежити співвідношення „несправедливості та жертовності“ в характерах ліричних героїв;

– розглянути індивідуальні особливості поетики творення національного характеру в поезії І.Франка;

– визначити роль І.Франка в духовному житті української нації та людства.

Об’єктом вивчення в роботі є поетичні твори І.Франка, а саме лірика й ліро-епічні твори малих форм збірок „З вершин і низин“ (1893р.), „Зів’яле листя“ (1896р.), „Мій Ізмарагд“ (1898р.), „Із днів журби“ (1900р.), „Semper tiro“ (1906р.) як найяскравіших у вирішенні проблеми національного характеру.

Предметом дослідження став феномен національного характеру в ліриці І.Франка.

Дисертація має кілька аспектів новизни:

1. Здійснено синтетичне дослідження проблем національної психології в поетичній творчості І.Франка, пов’язаних з історією, різноманітними сферами духовного й матеріального буття українського народу, українським національним характером.

2. Проведено аналіз процесу кристалізації світогляду письменника, художньо-психологічного осмислення дійсності та стильової системи в тісному зв’язку з літературним процесом кінця ХІХ – початку ХХ століття.

3. Виявлено й обґрунтувано ознаки модернізму й новітнє бачення Іваном Франком завдань художньої творчості. І як результат – можливість окреслити внутрішній портрет І.Франка, визначити його місце і роль у національній культурі.

Методологія та методика дисертації. Мета й завдання роботи зумовили комплексне використання культурно-історичного, психоаналітичного та типологічного методів. Орієнтирами для аналізу стали праці українських і зарубіжних літературознавців М.Бахтіна, О.Білецького, О.Вертія, О.Галича, Р.Голода, З.Гузара, Т.Гундорової, І.Денисюка, М.Ільницького, Ю.Клим’юка, М.Кодака, В.Корнійчука, Є.Маланюка, Т.Мейзерської, Б.Мельничука, М.Наєнка, В.Нарівської, В.Працьовитого, Є.Прісовського, Т.Салиги, Л.Сеника, А.Скоця, Б.Тихолоза, М.Ткачука, В.Фащенка, С.Хороба, В.Шевчука Г.Штоня та інших.

Відповідно до теми дисертації до уваги було взято дослідження етнопсихологів О.Воропая, П.Гнатенка, М.Драгоманова, М.Костомарова, О.Кульчицького, І.Лисяка-Рудницького, В.Яніва, Я.Яреми та інших, культурологів і соціологів О.Донченко, О.Забужко, І.Кона, В.Липинського, І.Старовойта, Е.Фромма, А.Фурмана, В.Храмової, Б.Цимбалістого, А.Швецової, М.Шлемкевича, істориків В.Грабовецького, М.Грушевського, С.Наумова, О.Субтельного, Д.Чижевського, Д.Яворницького, філософів Аристотеля, М.Бердяєва, Г.-В.-Ф.Гегеля, Ф.Ніцше, П.Юркевича, К.Ясперса та інших. Окреслити сферу національних особливостей поезії І.Франка і витвореного в ній національного характеру допомагає також вчення про підсвідоме, тобто той глибинний рівень психіки, що пов'язаний з первісним досвідом людства й виражається в характерних для даного народу символах, праобразах, архетипах, зокрема до ідей З.Фройда та К.-Г.Юнга.

Теоретичне значення дисертації полягає в тому, що робота допомагає заповнити „прогалини“ при цілісному теоретичному аналізі проблеми ліричного героя й автора, встановити зв'язок між характером у творі й національним характером, поповнюють галерею художніх типів портретами активних особистостей у їх відповідності із загальноприйнятими ознаками української ментальності. Ці нестандартні ліричні характери в описі визначного українського поета можуть бути цікавими і для науковців-філософів, психологів, соціологів, політологів, які зараз активно вивчають сутність людини, роль особистості в історичному процесі.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дисертації можуть бути використані при читанні вузівських курсів з історії літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття, при проведенні спецкурсів і спецсемінарів, написанні відповідних розділів підручників, посібників для вчителів-філологів і студентів, а також враховані в монографічних дослідженнях про творчість І.Я.Франка.

Особистий внесок здобувача. Всі ідеї роботи та її висновки належать авторові. У тих випадках, коли використані дані з праць дослідників, це щоразу обумовлюється.

Апробація роботи. Окремі аспекти дисертації були викладені на наукових конференціях: ІV-ій Всеукраїнській науково-теоретичній конференції „Українська література: духовність і ментальність“ (Кривий Ріг, 2004); ІІ-й Міжнародній науково-практичній конференції „Українська національна ідея: минуле, сучасне, майбутнє“ (Одеса, 2004); П’ятих лесезнавчих наукових читаннях (Луцьк, 2005); V-ій Всеукраїнській науково-теоретичній конференції „Українська література: духовність і ментальність“ (Кривий Ріг, 2005); Всеукраїнській науковій конференції молодих учених-філологів „Semper tiro“, присвяченій 150-ти річчю з дня народження Івана Франка (Львів, 2006); Всеукраїнській конференції „І.Я.Франко – видатний український мислитель-гуманіст (до 150-річчя з дня народження)“ (Одеса, 2006); Міжнародному науковому конгресі „Іван Франко: дух, наука, думка, воля“ (до 150-ти річчя від дня народження І.Франка)“ (Львів, 2006); VІ-ій Всеукраїнській науково-теоретичній конференції „Українська література: духовність і ментальність“ (Кривий Ріг, 2006).

Публікації. Результати дослідження відображені в семи статтях, опублікованих у фахових виданнях, ліцензованих ВАК України.

Структура дисертації зумовлена її метою та завданнями. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації становить 194 сторінки, із яких 179 сторінок основного тексту та 15 сторінок списку використаних джерел (201 позиція).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету та завдання роботи, визначено основні методи дослідження, його предмет і об’єкт, підкреслено зв'язок дисертації з науковими програмами і планами, показано наукову новизну та практичну цінність отриманих результатів.

Перший розділ роботи – „Проблема національного характеру: сфери пізнання“ – розглядає концептуальні підходи до проблем „характер“ і „національний характер“. У підрозділі 1.1 „Поняття „характер“ у трьох суміжних науках (соціологія, психологія, літературознавство): порівняльний аспект“ висвітлюються шляхи виникнення й функціонування категорії характеру в трьох фундаментальних суспільних науках, подаються його визначення й концептуальні засади, які базуються на дослідженнях соціологів П.Гнатенка, І.Кона, І.Старовойта, В.Храмової, психологів Б.Буряка, О.Кульчицького, М.Левитова, К.-Г.Юнга, літературознавців М.Бахтіна Л.Тимофеєва, В.Фащенка, С.Шаталова. Зосереджується увага на різниці методів, засобів, предмету дослідження однієї проблеми різними науками. Виділяється те головне, що домінує у вивченні характеру кожною із наукових сфер і вирізняє одне наукове поле дослідження від іншого.

У другому підрозділі першого розділу „Специфіка характеротворення в різних родах літератури“ увага приділяється літературознавчому тлумаченню поняття „характер“, поляризації змісту характеру в трьох родах літератури. Простежується межова специфіка епосу, лірики і драми на рівні суб’єктивно-об'єктивної сутності характеру. Робиться висновок, що специфічний синтез суб’єктивності й об’єктивності у творах різних родів з властивою кожному зокрема і обов’язковою наявністю, можливо, в меншій мірі, другої ознаки і є запорукою майстерного творення характеру в літературі. Не варто різко розмежовувати суттєві психологічні ознаки літератури окремо чітко за родом. У цьому аспекті вагомі погляди Аристотеля й Гегеля на предмет зображення в трьох „способах наслідування“, що підводять до вивчення особливостей характеротворення в різних родах літератури. Аргументуються засоби зображення дійсності в епічному, драматичному творах, та, природно, більша увага приділяється ліриці й ліро-епічним творам малих форм, оскільки вони є об’єктом дисертації. Йдеться про полемічність у визначенні характеру в ліриці, про деякі випадки заперечення наявності характеру в ліричному творі. Посилаючись на концепти О.Михайлова, Є.Прісовського, В.Фащенка, доводимо значимість ліричного характеру, якому більше, ніж прозовому та драматичному, притаманна суб’єктивність, і який твориться засобами емоційності, виразу переживання, почуттів, настроїв, темпераменту, душевного стану, психологічних нюансів.

У підрозділі 1.3 „Ліричний герой як уособлення рис національного характеру в поезії останньої третини ХІХ століття“ національний характер розглядається як соціальна і літературознавча категорії, подаються визначення П.Гнатенка, І.Лисяка-Рудницького, В.Храмової, Б.Цимбалістого, враховуються концепти про національну ментальність М.Бердяєва, М.Костомарова, А.Кульчицького, Г.Лебона, І.Нечуя-Левицького, Д.Чижевського, М.Шлемкевича, В.Яніва, Я.Яреми.

Зміст розділу вибудовується на основотворчій концепції німецького мислителя Ґ.-В.-Ф.Гегеля, який наголошував, що поезія, ототожнена з мистецтвом слова взагалі, „неодмінно потребує визначеності щодо національного характеру, з якого вона випливає, і зміст та спосіб споглядання якого зумовлюють її зміст і спосіб зображення“ Гегель Г.-В.-Ф. Эстетика: В 4 т. – М.: Искусство, 1971. – Т.3. – С.360.. Нерозривний зв'язок письменника з національним підсвідомим відстоював І.Франко. „Кождий чільний сучасний списатель – чи він слов'янин, чи німець, чи француз, чи скандінавець ‹...› – може нині мати якесь значення, хто має і вміє цілій освіченій людськості сказати якесь своє слово в тих великих питаннях, що ворушать її душею, та заразом сказати те слово в такій формі, яка б найбільше відповідала його національній вдачі“, Франко І. Зібрання творів у 50 т. – К.: Наукова думка, 1981. – Т.31. – С.34. – стверджував він. У зв’язку з цим головну увагу зосереджено на проблемі відображення національного характеру в українській поезії кінця ХІX століття, яка розвивалася у складних історичних умовах боротьби за національне визволення. Становлення національної своєрідності української літератури кінця XIX століття було нерозривно пов'язане з розвитком української національної ідеї. Її сутність полягала у зміцненні та розвитку духовної, політичної, соціальної, історичної та держаної єдності нації, у формуванні національних факторів саможертовної роботи, спрямованої на формування за цих обставин національної самосвідомості та пошуку виходу різних верств українського суспільства, українського народу в цілому у світовий ідейний, духовний та суспільно-політичний простір. Виникла потреба в творенні активного літературного типу. В літературі кінця ХІХ століття творення таких типів ґрунтується на вироблених народом упродовж віків взірцях духовної, соціальної досконалості, які стають джерелом усвідомлення героєм свого становища в суспільстві, свого місця і ролі в національній історії. Свідченням цього є поезія П.Грабовського, Т.Зіньківського, І.Манжури, В.Мови (Лиманського), В.Самійленка, І.Франка, Я.Щоголева.

У четвертому підрозділі першого розділу „Національний феномен характеру поета“ наголошується на тому, що лірична поезія з усіх видів і родів мистецтва найбільш безпосередньо виражає особистість художника, найтонші порухи його душі, найзаповітніші його думи. В основі поетичного твору лежить життєвий досвід митця. На відміну від епосу, в ліриці цей життєвий досвід постає не через безпосередньо визначені, естетично досконалі концепції, втілені в стрункій ідейно-художній картині життя, подій, а, швидше, через найважчий і найтонший комплекс переживань, тісно пов’язаних із зовнішніми подіями, явищами дійсності, безпосереднім учасником або свідком яких був поет. Безперечно, і в тому, і в іншому випадку життєвий досвід і почуття автора мають величезне значення для творчості.

Цінною в осмисленні проблеми української ідеї у Франковій творчості є монографія О.Забужко „Філософія української ідеї та європейський контекст. Франківський період“, де на перший план винесено ідеал і націлену на нього віру. При цьому авторка зауважує, що лише цього для здійснення національної ідеї недостатньо, адже ідеали і віру можна зрадити, відійти від них. Щоб такого не сталося, потрібна усвідомлена самопожертовність. „Таким чином, – пише вона, – до двох виявлених раніше, невід'ємних і визначальних структурних компонентів особи національного (пасіонарного) героя – ідеалу і віри – можемо за Франковою антропософією долучити ще одну, не менш вартісну константу – щирість (не-підробність, не-вдаваність, отже виключність, із потоку перетворень, владна й самопевна рівність собі“ Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. Франківський період. – К.: Основи, 1993. – С.101..

Міркування І.Франка та його сучасників про національне начало мають основоположне значення, адже ідеал, віра, щирість героя в ньому закорінені насамперед у національний світогляд, сформований упродовж віків на підставах народної соціології, етики, естетики, психології, філософії, повсякденного буття тощо, дотримання якого є невід'ємною умовою національної самобутності героя, ідейного, суспільного, політичного та духовного поступу нації загалом.

Другий розділ дисертації – „Кристалізація рис національного характеру та ментальних характеристик у поезії збірки І.Я. Франка „З вершин і низин“ – складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 – „Художня модифікація українського національного характеру в поезії І.Я.Франка 80-х років ХІХ століття (цикли „Веснянки“ та „Excelsior“)“ – обстоюється думка, що для І.Франка не існувало героя, відірваного від національної, історичної основи. В естетичній свідомості митця народжується новий тип героя – виразника національного характеру – мужнього, сильного борця з суспільною несправедливістю, здатного не скніти від горя, а боротись. Саме на цей період припадає активний процес визрівання й становлення поетичного голосу І.Франка, зорієнтованого на творення суб’єктивної модерної поезії. Естетичні принципи письменника слугували тепер справі моделювання нового суспільного ладу й нового типу українця, об’єктом ліричного переживання стають соціальні ідеї й активна людина, яка прагне національного поступу через просвітництво. Поет наголошує на гідній рисі українського національного характеру – індивідуалізмові, який будить в людині бажання духовно рости, звільнятися від гнобительських пут, бути внутрішньо вільним.

У підрозділі 2.2 „Синтез героїчного та патріотичного начал як модель психологічного портрету українського народу в циклах „Скорбні пісні“, „Думи пролетарія“, „Сонети“ з'ясовано особливості художнього відтворення внутрішньої дисгармонії українців в умовах політичного безправ’я. У вищеназваних циклах поет зосередився на художньому осягненні причин духовної деградації та розполовинення української людини в ідейному хаосі доби. При цьому центральними для розуміння багатьох творів митця та його внутрішнього світу були проблеми-опозиції життя та смерті, мистецтва й краси, жертовності та фанатизму, антихристиянської сутності людини й гріха. Розгортаючи останні, І.Франко сконцентрував увагу не стільки на виявленні позитивних рис українців (волелюбності, толерантності, естетизмі, повазі до особистісних інтересів, про які писала переважна більшість вітчизняних письменників), скільки на недоліках характерів своїх співвітчизників (відсутності раціонального врівноважуючого чинника, надмірному емоціоналізмі, розчуленості, замріяності тощо). Та все ж акордним є створення в його поезії гідної моделі національного характеру як сильної, волелюбної особистості з безкорисним почуттям патріотизму та величною героїчною сутністю. Вихід із трагедійності відтворюваного ним світу митець бачив у поверненні до національних джерел, у релігійному світовідчутті та в ментальному самозаглибленні української нації.

У третьому підрозділ другого розділу – „Архетипна парадигма національної психіки в патріотичній ліриці циклів „Україна“ та „Профілі і маски“ – аналізуються релігійно-світоглядні, підсвідомі, архетипні пласти українського національного характеру в поетичній інтерпретації І.Франка. До речі, І.Франко – один із перших у слов'янському літературознавстві використовував способи аналітичної психології, аналізуючи поетико-художню творчість. „Те, що досі належало до сфери роману і поезії взагалі, людський індивідуум з його думками, почуттями та вчинками – починає відходити на другий план, бо виявляється, що він на кожному кроці залежний від тисячі сторонніх впливів, від успадкування інстинктів своєї раси, від виховання, заняття, від впливу людей і природи“ Франко І. Зібрання творів у 50 т. – К.: Наукова думка, 1980. – Т.28. – С.182., – пише письменник у праці „Влада землі у сучасному романі“. Поети в його розумінні – це „копачі захованих скарбів“, що перебувають глибоко в „нижній свідомості“ індивідуума, але індивідуума, який є членом певної спільноти – роду, етносу.

Подібні Франкові зауваження про колективну підсвідомість співзвучні з висновками засновника аналітичної психології Карла Ґюстава Юнга, який довів недостатність пояснення специфіки поетичної творчості індивідуальним складом психіки митця чи впливом на нього навколишньої дійсності. Поняття „архетипів“ та „першообразів“, тобто історично усталених образів, у яких концентруються особливості світобачення певного етносу, які запровадив К.Ґ.Юнг, дало можливість науково обґрунтувати наявність в національній літературі своєрідного регулятивного принципу, того спільного русла, по якому прямує образотворча активність митців. І.Франко поезією циклів „Профілі і маски“ та „Україна“ підтверджує існування колоритного українського емоціоналізму, що виявляється в любові до пісні, танцю, творчості, мистецтва, праці. Здатність українця жити серцем, що обґрунтував у своїй „філософії серця“ П.Юркевич, облагороджує його, виділяє із маси інших етносів.

Архетип матері, першість жіночого начала в психіці українця – головні в глибоко патріотичному циклі „Україна“. Українцям завжди була надто дорога й близька євангельська Марія – Богородиця-Діва й людська заступниця-Оранта. Її образ зазнав численних художніх інтерпретацій. У Франка – це мати-Батьківщина, розтерзана двома імперіями – Австро-Угорською та Російською, але мати не покірна, а така, що рветься до волі й злагоди. Смисл цього образу, його природа у поезії митця пояснюються особливостями національної психології українського народу, його світосприйняття і світорозуміння, сформованих укладом життя цілого ряду поколінь та історичними обставинами того часу. Святість у ставленні до України сягає своїм корінням у глибину віків, до образу Великої Матері, коли у свідомості наших предків обожнювалося жіноче, материнське начало. Мати в поезії І.Франка – оберіг роду, покровителька добра, блага, достатку і злагоди, джерело мудрості, тепла і життєвого затишку, яка єднає коло себе родину.

Третій розділ – „Діалектика душі в поезії І.Франка 90-х – 900-х років (збірки „Зів’яле листя“, „Із днів журби“) – присвячений аналітичному розгляду інтимної лірики І.Я.Франка – найбільш суб’єктивної лірики поета. Характер ліричного героя у цих збірках відмінний від героя попередніх збірок поета. Це тип людини цікавої, з притаманною їй душевною неординарністю, настроєвими змінами, темпераментною самобутністю. У розділі визначено спектр творчих пошуків І.Франка, спрямований на осмислення діалектики людської душі в її розмаїтті: і чоловічої, і жіночої, і авторової як медіатора попередніх, втілених в художніх образах.

У підрозділі 3.1 „Духовні колізії автора і героя в ліриці „Зів’ялого листя“ розглянуто світоглядно-моральне протистояння автора і героя у ставленні до проблеми: любов – смерть. Неповторним виявився І.Франко у її вирішенні. „В твоїх обіймах згинуть і ожить“ Франко І. Зібрання творів у 50 т. – К.: Наукова думка, 1976. – Т.2. – С.164. – заповітне прагнення героя „ліричної драми“, і задля здійснення цього бажання він ладен запродати душу дияволу. Віднаходячи земне блаженство у вогні любовної пристрасті, він приречений у ньому згоріти. У гонитві за чуттєвою насолодою – губить власну душу. Любов постає рівнозначною смерті, а конання – воскресінню. Та І.Франко геніальний у своєму твердженні: „Самовбійство – се трусіть“ – не гідне чоловіка. Автор переконаний: життя – перш за все, все інше – випробовування, що загартовують до життя. Ліричний герой як носій подібних переконань, що виражені на рівні вияву переживань, з'являється вже в збірці „Із днів журби“. Розгортаючи цю тему, автор підкреслює перемогу життя над смертю: ліричний герой „Зів’ялого листя“ покінчив життя самогубством. Але не автор, який створив художній шедевр – збірку „Зів’яле листя“.

У підрозділі3.2 – „Динаміка національного виявлення жіночої душі й характеру в інтимній ліриці І.Франка“ осмислюються індивідуальні ознаки національних характерів, які психологічно, через поетове занурення в глибини людської сутності викристалізовуються в тексті поезій до рівня типових рис української душі. Розглядається специфіка особливостей жіночої та чоловічої душі, їх динаміка в контексті ґендерних начал. У поезії інтимного циклу створені психологічні портрети чоловіка і жінки, зорієнтовані на розкриття людської психіки, цікаві новими гранями самовираження себе в інтимному світі національного характеру. Ліричними засобами поет відтворює специфічність поведінки, почувань, підсвідомих бажань чоловіка і жінки, по-новому інтерпретує узвичаєну рису національного менталітету – емоційність, яка найповніше розкривається в стані закоханості. Цікавим є психологічний портрет героя-самовбивці, націленого на самопізнання, ненастанні пошуки щастя й тієї єдиної прекрасної миті, котра варта зупинки.

„Зів’яле листя“ – це щира сповідь автора про свої болі, переживання, огріхи, моральну слабкість, песимістичні настрої, але кінцева думка кожного моменту творчого життя – це моральне пробудження, підняття з колін, втеча з полону песимізму, прославлення любові і праці як двох основоположних начал людського буття. І.Франко утверджує думку: тільки людина здатна вирішувати свою долю, покладаючись при цьому на загальнолюдські моральні цінності, засновані на ідеалах добра і гуманності. Поет виводить свого ліричного героя з омуту безсилля, зла, слабкості, недовіри, смерті і спрямовує на шлях морального зцілення – шлях, який веде до життя, добра, щастя, боротьби з несправедливістю, любові й праці. Поезія І.Франка віддзеркалювала його ставлення до навколишнього світу, прагнення до гармонії, краси, досконалості у житті людини і суспільства. Долаючи власну ліричну драму і драму давніх ідеалів, дійшов поет у своїй творчості до філософського осмислення добра і любові.

У підрозділі 3.3 „Психологічна основа художнього відтворення етноментальних рис українця (на матеріалі поезії збірки „Із днів журби“)“ викладено результати аналізу інтимної лірики логічного продовження збірки „Зів’яле листя“ – книги „Із днів журби“. Дивовижну пристрасть І.Франка до характерологічних, світоглядних та образних суперечностей виявляє його творча лабораторія. Письменник у своєму науковому доробку цих „понадсвідомих“ сутностей торкатися, певна річ, не міг. Для цього він використав художнє слово, яке завдяки своїй здатності дошукуватися істини не шляхом опосередкованих логічних категорій, а цілісним баченням автора, має можливість проникати в найсокровенніші тайники людської душі. Тому у своїх поетичних і прозових творах письменник не просто висловлював подібні до проголошених у трактаті думки, а й раз за разом занурювався у справжні нетрі прихованого нуртування психіки героїв. Симпатії його на боці чуття та любові.

Ці тези І.Франка знайшли не лише свою поетичну інтерпретацію у творах письменника, а й практичне підтвердження. Митець заперечує позитивізм як „тиранію інтелекту“, як „розум владний без віри основ“, але – не саму потребу розвитку інтелекту. Адже причиною людських нещасть і трагедій є не розум як такий, а озброєна знаннями людина, її спосіб дій. Автор виступає проти перебільшення ролі розуму і заміщення ним інших душевних субстанцій, за піднесення інших основоположних психічних функцій, зокрема чуття, до рівня інтелекту. Проблему взаємодії свідомого та підсвідомого (задовго до сформування психоаналітичної школи) поет висунув у праці „Із секретів поетичної творчості“. Підсвідомість за Франком – „величезний, невичерпаний магазин думок і почувань,‹...› котрого засіки при корисних обставинах можуть відчинитися і видати з себе скарби, про які їх щасливий властитель не раз і сам не знав нічогісінько.“ Франко І. Зібрання творів у 50 т. – К.: Наукова думка, 1981. – Т.31. – С.62. Поетична збірка філософського спрямування „Із днів журби“ фіксує авторське звернення до індивідуального в людині, що виявляється у відтворенні настроїв та детальному аналізі психічних станів. Найяскравіше названі особливості відбилися на образі ліричного героя аналізованої збірки, оскільки він – і носій свідомості, і предмет зображення.

Сумні мотиви інтимної лірики „Зів’ялого листя“ знаходять своє продовження в збірці „Із днів журби“. У ній так само головним емоційно-змістовим стрижнем є вияв діалектики душі, що болить, страждає й долає силою творчості свої страждання. Інтимна поезія І.Франка періоду „днів журби“ засвідчила, що герой – „небіжчик“ із „Зів'ялого листя“ – не пропав для поета. Його „я“ відкривають перші поезії, в яких яскраво розгортаються мотиви страждання, муки, болю за втраченим коханням. Автор глибинно розкриває катарсисний стан героя і відповідно виражає стан власного духовного очищення.

Четвертий розділ – „Коваріативні моделі національної свідомості в поезії збірок „Мій Ізмарагд“, „Semper tiro“ – складається із трьох підрозділів.

У першому підрозділі (4.1) – „Проблема духовного простору особистості в поезії збірки „Мій Ізмарагд“ – предметом дослідження стала духовна наповненість колективної свідомості як складової національного характеру та її вираження в поетичних творах письменника названих збірок.

Іван Франко прийшов до усвідомлення духовності як визначального фактора в поступальному русі людства, до вироблення цілісної концепції духовності як великий гуманіст і мислитель, шукач шляхів до правди. Він прийшов до розуміння духовності, заглиблюючись у таємниці розвитку людських цивілізацій і пізнаючи його складні закони. На позначення активізуючої сили життєдіяльності як суспільного організму, так і індивіда Франко вживав слово-образ „дух“. Підтвердженням цього є хрестоматійне „дух, що тіло рве до бою“ і поетичний імператив величі генія народу, в мові якого „іскряться і сила й м'якість, дотеп і потуга, і все, чим може вгору дух підняться.“ Поет не раз писав про реальну можливу силу, котра допомагає „зложитися в одну сильну і одним духом оживлену фалангу“ Франко І. Зібрання творів у 50 т. – К.: Наукова думка, 1981. – Т.29. – С.192.. Отже, І.Франко трактував духовність як велику внутрішню силу індивіда й суспільства, розуміючи її широко. Це й морально-етичні норми, удосконалення яких має йти шляхом усвідомлення загальнолюдських ідеалів добра, і здатність естетичного сприйняття світу, людських вчинків, здатність до самовдосконалення й творення свого „я“, постійний неспокій за свою моральну поведінку. Франкова концепція духовності включає як обов’язковий компонент активну діяльність людини, працю свідому, імпульсами для якої не може бути ніщо аморальне. Духовність поетом трактується як чисте повітря, вдихаючи яке суспільство зберігає здоров'я, власні життєдайні сили, милосердя, людяність, здорову мораль. Звідси й національна свідомість – це духовна наповненість представників одного етносу. Тільки суспільство з гідною національною свідомістю, на думку великого гуманіста, може вважатися живим, з більшими або меншими зусиллями підніматися на вищі щаблі розвитку. У такому суспільстві, за переконанням поета, природним вважається допомогти нещасному, пригріти сироту, заступитись за покривдженого, панує невичерпна любов до праці, тісний зв'язок між совістю та вчинками, великий запас віри в людей.

Розглядаючи національну свідомість як одну із складових національного характеру, що базується на духовних засадах певної нації, І.Франко творив різні форми типових виразників-варіантів колективної свідомості у своїй поетичній інтерпретації. Передусім, це пов’язано із співвіднесенням – поет і ліричний герой. Особливо гостро проблема духовності постає в збірці „Мій Ізмарагд“, яка засвідчила морально-філософський напрям творчості Франка.

Основні теми, які Франко осмислює в збірці, стосуються переборення і саморегулювання різних спокус, вад і людських слабкостей. Головне ж – у цих поезіях підноситься ідея духовно-раціонального самоконтролю і самовиховання. Майстерно творить автор „ізмарагдів“ ідеали християнської доброчинності, чесного життя. Це своєрідний катехізис національної свідомості, що повинна бути основоположною для національного характеру. Все те, що ставало об’єктом Франкової уваги, він виміряв духовністю, дивився, якою є озонна сила того чи іншого явища для утвердження духовного начала в людині, народі, суспільстві та його верствах. Він говорив про це, міркуючи над незбагненною силою приповідок – того дивного витвору людського духу, у полоні чару яких перебував усе своє свідоме життя, аналізуючи колядки, щедрівки, народні пісні, реалізуючи власні погляди в одній із найбільших своїх тем – темі праці, показуючи важливість архетипів праці й творчості в національному підсвідомому, осмислюючи феномен духу, культури селянина, розкриваючи механізм формування і дії суспільної свідомості, національної самосвідомості, політичної культури.

Другий підрозділ четвертого розділу „Імператив України в поетичної свідомості І.Франка, його вираження в циклі „Поклони“ присвячено характеристиці особливостей сприйняття архетипу матері-Батьківщини у свідомості українця через призму авторової позиції.

Поетичний образ України І.Франко проніс крізь усе своє творче життя. „Не пора...“, „Великі роковини“, „Мойсей“ у цьому тематичному плані вершинні твори, поетичні спалахи поета. Ідея України – квінтесенція націософської концепції І.Франка, концентроване втілення національної ідеї як імперативу історичного призначення українства, чинника його національної самосвідомості, державотворчих інтенцій, стремлінь до незалежності, життя у „власній хаті“ за законами своєї правди, сили й волі, до відродження і розвою національної культури, зміцнення духовного здоров'я нації. Україна стала „ядром його каменярського боління“ Павличко Д. Біля мужнього світла. – К.: Радянський письменник, 1988. – С. 54.. Як митець, загострено чутливий до настроїв, духу, атмосфери історії та сучасності, як син свого народу й своєї доби, Франко акцентував не тільки кращі риси національного характеру, а іноді і його слабкості, зокрема національні передсуди, які треба викорінювати, щоб нація була духовно міцною. Поет „усвідомлює необхідність переміни національного характеру, вироблення нової національно-духовної ментальності“ Баган О.Іван Франко і теперішнє становище нації – Дрогобич: Відродження, 1991. – С.8.. Франків імператив України – імператив духу, а не сили, людськості, а не людиноненависництва. І.Франко розуміє патріотизм як щиру любов до Батьківщини, підперту обов’язками перед нею, іноді саможертовними, а не споживчими інтересами, бо свідомість справжнього патріота, що втілює національний характер, базується на першовартості матері-України. Талант поета зміг художньо втілити ідеї великої суспільної значущості, творчо переосмислити життєве кредо, не притлумивши емоційного струменя поезії.

Ліричний герой циклу „Поклони“ – людина активної життєвої позиції і великого досвіду. Це могутній національний темперамент, котрий швидко реагує на всі прояви життя, втручається в дійсність і прагне оновлювати її. М'якість споминів про кохання і все, що було дороге в житті, не порушує цілісності ліричної особистості. У цій вдачі співіснують тонке емоційне відчуття й раціональне мислення. Саме таким хоче бачити Великий Каменяр українця. Ліричний герой „Поклонів“ максимально близький до особистості самого поета, і він – поетичне свідоме єство митця.

Ясна річ, такий багатоаспектний, розгалужений образ, яким є Франкова Україна, складався не одномоментно, а багатоступенево, у процесі ідейної і художньої еволюції, визрівання поета як митця й мислителя. Адже мотив України, хоч і є усталеним, наскрізним і, в цьому сенсі, повторюваним структурним елементом Франкового історіо- й націософського дискурсу, все ж повторюється в цьому дискурсі аж ніяк не автоматично, не в незмінному значеннєвому наповненні й постійній функції. Стосовно Франкового дискурсу України такі зміни виявляються у спрямованості поетової думки до більшої зрілості, глибини, соціальної та психологічної проникливості, в напруженому русі цієї думки від найпростішого до складного, від одноплощинного до розгалуженого, до якнайповнішого й відтак правдивого художнього осягнення феномена України.

У підрозділ 4.3 „Модерна проекція національної свідомості українця в поезії збірки „Semper tiro“ І.Франка“ йдеться про зміни в естетичній свідомості поета, появу ознак модерністичного письма в глибинах індивідуального стилю письменника. Як поет-суспільник він дійшов до вершини, але не хоче зупинятися на досягнутому. Його манить новий, цікавий мистецький світ – світ індивідуальності, людської душі, психіки. Внутрішні сумніви, альтернативи, роздвоєння саме й характерні для української літератури, зародження в ній модерністського дискурсу на межі століть. Незадовго до цього, коли нові мистецькі віяння не досягли свідомості наших письменників, І.Франко у серії статей „Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах“ (1898) був відсторонено об'єктивним: „Хто не одягнений по останній паризькій моді, той не має доступу до салону: хто, не пише в дусі Ніцше, не йде слідами Бодлера, Верлена, Метерлінка, Ібсена та Гарборга, той не писатель, не варт доброго слова. Є пересада в тім наріканні, та є й зерно правди.“ Франко І. Зібрання творів у 50 т. – К.: Наукова думка, 1981. – Т.31. – С.35. Це зерно згодом почало проростати в його творчості. Воно спочатку породило сумніви, спонукало замислитися над світоглядними й мистецькими перспективами адаптації. Митець зрозумів важливість нової внутрішньої художньої реальності, яка була в основі європейських маніфестів модернізму.

Збірка „Semper tiro“ зафіксувала гармонійний синтез Франкового феномену призначення мистецтва і нових, прийнятних для поета, модерних ознак мистецтва. Слід об’єктивно визнавати, що письменник віддав належне і різним формам передмодернізму, зокрема натуралізму, який досить яскраво помітний в прозі і в поезії збірки „З вершин і низин“ митця. Історіософське бачення громадянської місії мистецтва перегукується з модерними проблемами його гуманності, краси і насолоди.

У висновках узагальнено результати дослідження. Відзначено, що трактування українського національного характеру у творчості І.Франка безпосередньо пов’язане з національною ідеєю, історією, національним підсвідомим і народними архетипами. Виходячи із теоретичного розуміння характеру в ліриці, є підстави розглядати національний характер у ліриці І.Франка в контексті її родової специфіки. За основу взято визначення: національний характер в ліриці – це синтетичний комплекс типових людських почуттів, волі, емоцій, сублімацій, свідомих та підсвідомих процесів, архетипів, що мають специфічну національну природу, і