ОБЩАЯ ХАРАКТЕРИСТИКА РАБОТЫ
ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені В. Н. КАРАЗІНА
ЧЕНЧИК Дмитро Володимирович
УДК 94: 327.39 (4-165) “1945/1952”
ІДЕЯ ОБ’ЄДНАНОЇ ЄВРОПИ
ТА ПОШУК ШЛЯХІВ ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЇ У 1945 – 1952 рр.
Спеціальність 07.00.02 – всесвітня історія
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Харків – 2007
Дисертацією є рукопис
Робота виконана в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України.
Науковий керівник: | кандидат історичних наук, доцент
Страшнюк Сергій Юрійович,
Харківський національний університет
імені В. Н. Каразіна, доцент кафедри
нової та новітньої історії, директор Центру болгаристики та балканських досліджень ім. М. Дринова
Офіційні опоненти: | доктор історичних наук, доцент
Потрашков Сергій Васильович,
Харківська державна академія культури, професор кафедри історії України та музеєзнавства
кандидат історичних наук, доцент
Проневич Олексій Станіславович,
Харківський національний університет
внутрішніх справ, вчений секретар вченої ради Харківського національного
університету внутрішніх справ
Захист відбудеться 19 жовтня 2007 р. о 15.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (61077, м. Харків, площа Свободи, 4, аудиторія V-58).
З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (м. Харків, площа Свободи, 4)
Автореферат розісланий 17 вересня 2007 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Є. П. Пугач
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. У 2007 році виповнилося 50 років з часу укладення Римського договору, що заклав підвалини Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) – організації, яка відіграла головну роль у повоєнному реформуванні Європи. Поступальний розвиток регіональної економічної інтеграції зумовив створення в 1992 р. Європейського Союзу (ЄС) – унікального позанаціонального об'єднання, заснованого на єдиній системі цінностей. Спільний ринок, забезпечення вільного пересування громадян, поява в європейців можливості жити і працювати в будь-якій країні ЄС при суворому дотриманні їхніх прав – усе це (і багато іншого) спричинило формування “європейської мрії” і на Сході континенту. Для колишніх членів Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) та Організації Варшавського договору (ОВД), включаючи держави Балтії, вона стала реальністю у 2004 і 2007 рр. Можна з упевненістю стверджувати: тією мірою, якою приклад Сполучених Штатів на початку XIX століття підняв народи Латинської Америки на повстання проти колонізаторів і заснування незалежних республік, загальноєвропейська ідея стала каталізатором демократичних процесів наприкінці ХХ ст. і на початку XXI ст. Й сьогодні вона перебуває на передньому краї політичної боротьби навколо пріоритетів зовнішньої політики України, незважаючи на офіційне проголошення Києвом “європейського вибору”.
Не применшуючи значення Римського (1957 р.) і Маастрихтського (1992 р.) договорів як найважливіших віх на шляху до європейської єдності, відправною точкою євробудівництва слід усе-таки вважати перші повоєнні роки. Величезний вплив процесів, що відбувалися в цей час, на зміст міжнародних відносин і долю Старого Світу, а також геополітичні перспективи сучасної України зумовлюють наукову та політичну актуальність теми дисертації.
Обраний напрямок дослідження є складовою комплексної наукової теми “Актуальні питання історії закордонних країн у новий і новітній час”, що розробляється на кафедрі нової та новітньої історії Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.
Об'єкт дослідження ? європейська ідея як інтелектуальна передумова повоєнних інтеграційних процесів. Предмет дослідження – діяльність рухів прихильників єдиної Європи й політичних еліт, спрямована на об'єднання європейських країн (у тій чи іншій формі), створення перших багатосторонніх організацій на території Західної Європи.
Хронологічні межі дисертації охоплюють період з 1945 до 1952 року, хоча робота містить історичний екскурс з еволюції європейської ідеї від часів Середньовіччя, що дозволяє краще зрозуміти якісні зрушення в її осмисленні після Другої світової війни. Підписання Акта про беззастережну капітуляцію Німеччини в Карлхорсті в ніч на 9 травня 1945 р. обумовило нижню часову межу дослідження; верхня ж пов'язана з набуттям чинності 25 червня 1952 р. договору про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі (ЄСВС), що стало початком секторальної інтеграції, заснованої на наднаціональному принципі.
Географічні межі дослідження обмежені територією Західної Європи, передусім таких країн, як Велика Британія, Франція, Італія, ФРН, Швейцарія, Бельгія, Нідерланди й Люксембург, оскільки того часу громадськість і політичне керівництво цих держав відігравали провідну роль у популяризації та реалізації проектів з об'єднання Європи.
Мета дисертаційного дослідження полягає у з’ясуванні причинно-наслідкових зв'язків між розвитком європейської ідеї до і після закінчення Другої світової війни, визначенні її впливу на суспільно-політичні кола західноєвропейських країн і уточненні обставин створення перших багатосторонніх організацій у Європі.
Для досягнення поставленої мети автор має намір розв’язати низку завдань:
- представити стан історіографії проблеми, її джерельну базу;
- установити основні етапи розвитку європейської ідеї до середини ХХ століття;
- проаналізувати комплекс економічних, геополітичних і соціокультурних причин, що стимулювали інтеграційні процеси;
- схарактеризувати погляди прихильників єдиної Європи із середини 1940-х рр. до набуття чинності договору про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі, визначивши розходження в концепціях федералістів та уніоністів;
- подати оцінку ефективності зусиль проєвропейських суспільних рухів з реалізації своїх програмних настанов;
- визначити позицію керівництва західноєвропейських країн, а також США і СРСР щодо планів об'єднання Європи;
- вивчити вплив “холодної війни” на об'єднавчі процеси в західній частині континенту.
Методологічною базою дисертації є принципи системності, історизму й об'єктивності, а також цивілізаційний підхід. Останній дозволяє повніше виявити національні, регіональні й культурні особливості з урахуванням історичної індивідуальності й ментальності націй. Це надає можливість відтворити цілісну картину під час вивчення інтеграційних процесів у тісному зв'язку з конкретними історичними умовами їх виникнення й розвитку.
Поряд із загальнонауковими методами пізнання (аналізу, синтезу), використовувалися також власне історичні, до яких належать історико-генетичний, історико-типологічний, порівняльно-історичний та історико-системний. Поєднання їх дозволило найповніше розкрити поставлені перед дослідником мету й завдання.
Наукова новизна дослідження визначається тим, що в ньому:
- автором здійснена спроба системно й комплексно розглянути розвиток європейської ідеї та спроби її реалізації в 1945 – 1952 рр.;
- вперше у вітчизняній науці вивчені особливості ставлення до європейського будівництва представників уніонізму, федералізму й функціоналізму, подано докладний аналіз діяльності їхніх національних і міжнародних організацій;
- більш глибоко досліджено зв'язок між створенням перших багатосторонніх об'єднань, передусім Ради Європи (РЄ) і Європейського співтовариства вугілля і сталі, з активністю проєвропейських суспільно-політичних рухів;
- показано вплив зовнішньополітичних обставин (“холодної війни”) і концепцій (“третьої сили”, “західного союзу”) на еволюцію поглядів керівництва західноєвропейських країн і прихильників єдиної Європи;
- розглянуто співвідношення об'єктивних і суб'єктивних чинників, що впливали на форми і зміст створюваних об'єднань.
Практичне значення дисертації. Наукові результати роботи можуть використовуватися під час читання загальних і спеціальних курсів лекцій з історії Західної Європи й Північної Америки, для написання підручників і монографій з історії європейської ідеї. Вони також допоможуть у підготовці нових досліджень і науково-популярних робіт, присвячених європейським організаціям, що виникли після закінчення Другої світової війни.
Апробація дослідження. Положення й матеріали дисертації були викладені в доповідях і повідомленнях на п'ятьох міжнародних наукових конференціях молодих учених “Каразінські читання” (Харків, 2003, 2004, 2005, 2006, 2007 р.) і на Всеукраїнській молодіжній науково-практичній конференції “Всесвітня історія й актуальні проблеми міжнародних відносин” (Луганськ, 2006 р.).
Структура дисертації побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку джерел і літератури (437 найменувань), списку скорочень. Загальний обсяг роботи становить 247 сторінок (із них основна частина – 213 сторінок).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У Вступі обґрунтовується актуальність проблеми, визначаються мета й завдання, об'єкт, предмет, територіальні і хронологічні межі, наукова новизна дослідження, практичне значення дисертації.
У першому розділі – “Історіографія і джерела” – проаналізовано рівень наукової розробки проблеми і подана характеристика джерел.
У першому параграфі – Вивчення проблеми в країнах Європейського Союзу й Північної Америки – розглядаються досягнення закордонної історіографії.
Наприкінці 1940-х – початку 1980-х рр. на Заході виникло кілька теоретичних підходів до вивчення процесів європейської інтеграції. Перший з них – федералізм – А. Этціоні Etzioni A. Political Unification: A Comparative Study of Leaders and Forces. ? New-York, 1965. схарактеризував як договірну відмову від централізму, структурно оформлену дисперсію повноважень між різними центрами. Представники функціоналізму (Д. Мітрані Mitrany D. The functional theory of politics. – London, 1975. та ін.) вважали, що необхідно сприяти співробітництву між країнами в розв’язанні завдань, які представляють спільний інтерес, і бачили в такій взаємодії шлях до досягнення мети. Неофункціоналісти на чолі з Е. Хаасом Haas E. The Uniting of Europe: Political, Social and Economical Forces. 1950 ? 1957. ? London, 1958. розуміли інтеграційний процес як зростання взаємодії і змішування, що має на меті усунення кордонів між системою міжнародних організацій та оточенням, яке складають окремі держави ? члени організації. Четвертий напрямок ? трансакціоналізм (К. Дойч Deutsch К. Political Community and the North Atlantic Area. ? Princeton, 1957.) – виходив з тези про те, що поглиблення інтеграційних процесів не зумовлює витиснення прихильності до національних цінностей. Відповідно шлях до міжнародного співтовариства лежить через створення широкої мережі загальних прав і обов'язків держав. Інтерговерменталісти занадто скептично оцінювали європейську інтеграцію, вбачаючи у ній погрозу культурної ідентичності європейських народів. На думку А. Мілворда Milward A. S. The Reconstruction of Western Europe, 1945 ? 1951. ? London, 1984., не варто перебільшувати ролі інтеграції для Європи, оскільки ці процеси є не більш ніж адаптованою реакцією національних держав на кардинальні зміни внутрішнього й зовнішнього характеру. Використання досягнень усіх цих наукових шкіл дозволило історикам більш комплексно підійти до вивчення питань євроінтеграції та причин її виникнення.
Історії європейської ідеї тривалий час приділялася незначна увага. Серед ретроспективних робіт виділяється монографія Ж.-Б. Дюрозеля Duroselle J.-B. L’idee de L’Europe dans L’histore. – Paris, 1965., який розглядав її з часів античності. Однак у подібних наукових працях, що характеризуються досить широкими хронологічними межами, недостатньо уваги приділялося розвитку історії європейської ідеї в перші повоєнні роки. Цю прогалину почасти заповнив X. Брюгманс Brugmans H. L'idйe europйenne. 1920 ? 1970. ? Brudges, 1970., який досліджував основні етапи становлення європейської ідеї у ХХ ст. З багатьма висновками бельгійського вченого погоджувалася А. Грейлсаммер Greilsammer A. Les movements federalistes et France de 1945 ? 1974. ? Paris, 1975., чия робота дотепер залишається одним із найбільш змістовних досліджень з історії французьких федералістських організацій. З кінця 1960-х р.р. плідно вивчав історію громадських рухів, що мали на меті об'єднати Європу в 1945 – 1947 рр., В. Ліпгенс Lipgens W. Die Anfдnge der europдischen Einigungen politik, 1945 ? 1950. ? Stuttgart, 1977. . Британським федералістам, а саме історії Федерального союзу присвячене дослідження Дж. Піндера і Р. Майне Pinder J. Mayne R. Federal union: The pioneers: A history of federal union. ? New-York, 1990..
Закордонних істориків цікавила й проблема виникнення економічної інтеграції, її зміст, а також причини заснування ЄСВС. Одними з перших дослідників у цій галузі став Ф. Уілліс Willis F. R. France, Germany and the New Europe 1945 ? 1963. ?Stanford, 1965., який зосередив увагу на вивченні франко-німецьких відносин кінця 1940-х рр. Другий науковець ? Р. Морган Morgan R. West European politics since 1945. Shaping of European community. ? London, 1972. ? виділив кілька стадій європейського будівництва в 1945 – 1951 рр. На першій стадії відбувалася боротьба між федералістськими та уніоністськими течіями за вибір шляху об'єднання Європи; на другому етапі заснування ЄСВС стало початком інтеграційних процесів. Р. Майне Mayne R. The recovery of Europe 1945 ? 1973. ? New-York, 1973. став одним із перших істориків, які спробували здійснити узагальнюючий аналіз об'єднавчих процесів, що відбувалися на території Західної Європи, а також позиції політичних еліт європейських країн щодо цього питання. Велику увагу дослідників (Дж. Гімбелл Gimbel J. The origins of the Marshall Plan. – Standford, 1976. , М. Хоган Hogan M. The Marshall Plan, America, Britain and reconstruction of Western Europe (1947?1952). – New-York, 1987. ) привертали також питання, пов'язані з історією виникнення та реалізації “плану Маршалла”, його впливу на початок євробудівництва. Утягування Західної Європи в орбіту впливу Вашингтона після 1945 р. розглядали Д. Елвуд Ellwood D. Rebilding Europe: Western Europe, America and postwar reconstruction. – London, 1992. і Дж. Бейліс Baylis J. The diplomacy of pragmatism: Britain and formation of NATO, 1942 – 1949. – Kent, 1993..
Певні аспекти будівництва об'єднаної Європи досліджували у своїх працях учені, які займалися історією окремих західноєвропейських країн. Серед них виділяються роботи А. Буллока Bullock A. Ernest Bevin: Foreign secretary, 1945 ? 1951. ? London, 1983., Дж. Янга Young J. W. Britain, France and unity of Europe, 1945 ? 1951. ? London, 1984; Young John W. Britain and European unity, 1945 – 1999. – New-York, 2000., де аналізується європейський вектор зовнішньої політики Великої Британії.
Докладно зупиняються на ставленні різних політичних сил Франції до ідеї єдиної Європи В. Лот Loth W. Sozialismus und internationalismus: Die franzцsischen Sozialisten und die Nachkriegsordnung Europas 1940-1950. – Stuttgart, 1977. і Ф. О’Нейл O’Neill F. The French radical party and European integration. – New-York, 1981.. Роль видатних політичних діячів повоєнної епохи ? Конрада Аденауера й Шарля де Ґолля – на початку процесів євробудівництва вивчав у своїх роботах Ч. Уільямс Уильямс Ч. Аденауэр: Отец новой Германии. – М., 2002; Він же. Последний великий француз: Жизнь генерала де Голля. – М., 2003..
В останні півтора десятиліття коло дослідників євроінтеграції розширився за рахунок учених країн Центральної та Південно-Східної Європи. Серед них слід відзначити праці болгарських науковців М. Велевої-Євтімової Велева-Евтимова М. История на европейска интеграция. 1945 – 2005. – София, 2006., Р. Ботева Ботев Р. Концепция на Чърчил за Европа срещу възгледа на федералистите // История. – 2002. ? № 4. – 5. – С. 23-31., Б. Стоянова Стоянов Б. Федералистите и тяхната мечта за едина Европа непосредственно след края на Втората световна война // Предизвикателствата на промяната: Национална научна конференция. София, 10-11 ноември 2004 г. – София, 2006. – С. 374-388., румунки Г. Гіндеа Гиндеа Г. Европейската идея в първата половина на ХХ век: От утопия до първото институционализиране // Балканистичен форум. – 2003. ? № 1 – 2. – С. 113-122..
У другому параграфі розглядається внесок радянських, російських та українських вчених у вивчення передісторії європейської інтеграції. Роботи радянського періоду, присвячені цьому питанню – “Загроза плану Шумана” Угроза плана Шумана. – М., 1954., монографії Д. Ч. Алексєєва й А. П. Михайлова Алексеев Д. Ч., Михайлов А. П. Европейское объединение угля и стали. – М., 1960. – зазнали впливу політичної та ідеологічної кон'юнктури. Більшість наступних праць з питань європейської інтеграції практично не висвітлюють передумови виникнення цих процесів. Першою, виданою в СРСР монографією з історії європейської ідеї, стала книга А. О. Чубар’яна Чубарьян А. О. Европейская идея в истории. – М., 1987..
Іншим важливим напрямком дослідження проблем об'єднання Європи в повоєнну добу в радянській історіографії було вивчення історії зовнішньої політики окремих країн (роботи В. Г. Трухановського Трухановский В. Г. Внешняя политика Англии после второй мировой войны. – М., 1957., М. М. Нарінського Наринский Н. Н. Англия и Франция в послевоенной Европе. – М., 1974.). У цілому ж світоглядні настанови звужували можливості радянських науковців, змушених робити сумнівні висновки з тих чи інших проблем повоєнної історії, що суперечать очевидним фактам.
Після розпаду СРСР у російській історичній науці робота відбувалася в кількох напрямках: науковці переглядали усталені положення радянської історіографії, усебічно переосмислювали інтеграційні процеси. Так, у збірнику “История европейской интеграции (1945 – 1994 гг.)” уперше докладно висвітлено Гаазький конгрес 1948 р. Шатохина-Мордвинцева Г. А. Европейский конгресс в Гааге (8 – 10 мая 1948) // История европейской интеграции (1945 ? 1994 гг.). – М., 1995. – С. 46-55., а також реакцію Москви на план Шумана Зуева К. П. “План Шумана” и Советский Cоюз // История европейской интеграции (1945 ? 1994 гг.). – М., 1995. – С. 55-67.. Окремі питання історії європейської ідеї в період, що цікавить нас, розглядали В. А. Артемов Артемов В. А. Европейская интеграция: история и современность. – Воронеж, 1999. і Ю. В. Борко Борко Ю. А. От европейской идеи – к единой Европе. – М., 2003..
Зі здобуттям Україною незалежності вітчизняна історична наука тривалий час практично не приділяла уваги цій проблематиці. Ситуація змінюється лише на початку XXI ст., коли виходять друком книга В. В. Копійки і Т. І. Шинкаренко Копійка В. В., Шинкаренко Т. І. Європейський союз: заснування і етапи становлення. – К., 2001., монографія І. С. Пиляєва Пиляєв І. С. Рада Європи в сучасному євроінтеграційному процесі. – К., 2003., присвячена історії створення РЄ, і робота Н. Л. Яковенко Яковенко Н. Л. Велика Британія в сучасній системі міжнародних відносин: заявка на європейське лідерство. – К., 2003; Вона ж. Історичні чинники формування британських підходів до європейської інтеграції у ХХ ст. // Історичний журнал. – 2004. ? № 3. – С. 56-63., у якій досліджувалася позиція Великої Британії щодо процесів євробудівництва.
Таким чином, історію розвитку європейської ідеї в перші повоєнні роки тривалий час належно не вивчали. Інтереси західних учених переважно концентрувалися на вивченні європейської інтеграції як важливого аспекту геополітики, пов'язаного з початком “холодної війни” й поділом Європи на два протиборчих блоки. Першочергове значення вони приділяли економічним причинам інтеграційних процесів, не враховуючи багатьох моментів соціокультурного характеру. Все ще недостатньо досліджений взаємозв'язок між європейською інтеграцією та історичною еволюцією європейської цивілізації.
У радянській історичній науці, як і в сучасній українській та російській, відсутні комплексні дослідження, присвячені історії європейської ідеї середини ХХ ст. Незважаючи на те, що окремі питання частково були досліджені, багато важливих аспектів проблеми залишилися поза увагою науковців країн СНД.
У третьому параграфі розглядається джерельна база дослідження, яку складають: 1) офіційні документи дипломатичного походження; 2) стенограми парламентських дебатів і резолюції національних представницьких органів; 3) матеріали політичних партій, рухів і організацій; 4) публіцистика; 5) мемуарна література; 6) періодична преса.
Серед корисних для нас збірників документів, виданих у СРСР, виділимо матеріали Тегеранської, Кримської та Потсдамської конференцій Тегеранская конференция руководителей трех союзных держав – СССР, США и Великобритании (28 ноября ? 1 декабря 1943 г.). – М., 1978; Крымская конференция руководителей трех союзных держав – СССР, США и Великобритании (4 ? 11 февраля 1945 г.). – М., 1979; Берлинская (Потсдамская) конференция руководителей трех союзных держав ? СССР, США и Великобритании (17 июля ? 2 августа 1945 г.). – М., 1980. , що започаткували Ялтинсько-Потсдамську систему міжнародних відносин. До джерел дипломатичного походження належать також міжнародні договори про створення багатосторонніх організацій у Західній Європі ? Західного Союзу Treaty of economic, social and cultural collaboration and collective self-defence (Brussels, 17 March 1948) // Campen S. The quest for security some aspects of Netherlands foreign policy 1945 – 1950. – Nijhoff, 1957. – P. 248-252., Північноатлантичного альянсу The North Atlantic Treaty (Washington, 4 April 1949) // Campen S. The quest for security some aspects of Netherlands foreign policy 1945 – 1950. – Nijhoff, 1957. – P. 261-264., РЄ Statute of the Council of Europe (London, 5 May 1949) // Campen S. The quest for security some aspects of Netherlands foreign policy 1945 – 1950. – Nijhoff, 1957. – P. 265-296., ЄСВС Договор, учреждающий Европейское объединение угля и стали, 18 апреля 1951 г. // Угроза плана Шумана. – М.,1954.. Великий інтерес становлять офіційні звіти про діяльність цих установ, протоколи засідань їхніх інституцій, зокрема стенограми сесій, прийняті конвенції та резолюції Консультативної асамблеї РЄ.
Наприкінці 1980-х рр. у Лондоні були опубліковані збірники з історії зовнішньої політики Великої Британії в період правління лейбористської партії. Особливий інтерес викликає том про позицію керівництва Сполученого Королівства щодо “плану Шумана” Documents on British policy overseas: Shuman plan. – Ser 2. – London, 1986. –Vol. 1. . Важливі матеріали опубліковані у збірнику документів, що відображають зовнішньополітичний курс США в перші повоєнні роки A Decade of American Foreign Policy, Basic Documents 1941 ? 1949. – Washington, 1985..
З конституційних актів ми враховували Основні закони Четвертої республіки у Франції (1946), Першої республіки в Італії (1947) і Федеративної Республіки Німеччини (1949), де фіксувалася можливість передачі частини національних повноважень на наднаціональний рівень Конституции буржуазных государств Европы. – М., 1957..
Інший великий масив джерел з досліджуваної проблеми складають праці представників суспільно-політичної думки. До них належать документи різних політичних сил, організацій і рухів, їхніх видатних діячів. Найбільшу наукову цінність становлять публікації документів, підготовлені за редакцією В. Ліпгенса Lipgens W. Europa Fцderдtion plane der Widerstands bewegunger 1940 – 1945: Eine Documentation. – Mьnchen, 1968.; Documents on the history of European integration: Continental plans for European Union / Ed. by W. Lipgens – New-York, Berlin, 1985. – Ser. B. – Vol. 1; Documents on the history of European integration: Plans for European Union in Great Britain and in the Exile, 1939 ? 1945 / Ed. by W. Lipgens. – New-York, Berlin, 1986. ? Ser. B. – Vol. 2; Documents on the history of European integration: The struggle for European Union by Political parties and pressure groups in Western countries, 1945 ? 1950 / Ed. by W. Lipgens – New-York, Berlin, 1988. – Ser. B. – Vol. 3; Documents on the history of European integration: Transnational organization of political parties and pressure groups in the struggle for European Union, 1945 – 1950 / Ed. by W. Lipgens– New-York, Berlin, 1991. – Ser. B. ? Vol. 4. . Інформацію про Гаазький конгрес 1948 р. та діяльність Європейського руху можна знайти в опублікованому 1949 р. цією організацією збірнику European movement and the Council of Europe: Forewords by W.S. Churchill and P.-H. Spaak. – London, 1949..
Самостійну групу джерел складає публіцистика. Суттєво допоміг у вивченні проблеми багатотомний збірник промов У. Черчілля Churchill W. S. His complete speeches. 1897?1963. ? Vol. 7. ? Oxford, 1974; Він же. His complete speeches. 1897 – 1963. – Vol. 8. – Oxford, 1975., який активно діяв у другій половині 1940-х рр. на цій ниві. Серед праць представників федералістського напрямку відзначимо публікації Р. Маккая Mackay R. Western Union in crisis. Economic anarchy or political union. – Oxford, 1949; Maсkay R., Cocs S. European first Parliament reflection on the Strasbourg assembly, 1949. – London, 1950; Mackay R. Heads in the Sand. ? Oxford, 1950., А. Спінеллі Spinelli A. La rivoluzione federalista: Scritti 1944 – 1947. – Napoli, 1996., Д. Ружмона Ружмон Д. Європа у грі. Шанс Європи. Відкритий лист до європейців. – Львів, 1998. . Фондом Р. Шумана був опублікований збірник промов Р. Шумана під назвою “За Європу” Schuman R. Pour l'Europe. ? Geneve, 2000., що дозволяє простежити еволюцію поглядів видатного французького політика й державного діяча щодо перспективи європейської єдності.
У переліку джерел важливе місце також посідає мемуарна література, серед якої найбільш цінними є спогади безпосередніх учасників подій – Р. Куденхове-Калергі Coudenhove-Kalergi R. Weltmacht Europa. ? Stuttgart, 1972., Ж. Монне Монне Ж. Реальность и политика. – М., 2001., К. Аденауера Adenauer K. Memoires. – Paris, 1965. – Vol. 1., Г. Макміланна Macmillan H. Tides of fortune, 1945 – 1955. – London, 1969. та деяких інших.
Автором також використані матеріали періодичної преси різних західноєвропейських країн і СРСР.
Таким чином, наявні з теми дисертації джерела дозволяють розв’язати поставлені завдання та досягти мети дослідження.
У другому розділі – “Еволюція європейської ідеї: від Середньовіччя до середини ХХ ст.” – розглядається історія становлення європейської ідеї (до 1945 р.), що має тривалий шлях формування: від міркувань про “вічний мир” на континенті до злагоджених концепцій і планів багатонаціональної федерації. Якщо в XIX ст. європейська ідея була популярною переважно в ліберальних колах і стосувалася швидше філософствування на теми єдності, то після Першої світової війни з'являються рухи, учасники яких здійснювали практичні кроки для досягнення згуртованості європейських країн зі спільними цінностями. Про це можна говорити, зважаючи на діяльність Пан-європейського союзу й ініціативу А. Бріана, а також на інші її варіації, далеко не завжди ліберально-демократичного спрямування.
Докорінним переломом у розвитку європейської ідеї стала Друга світова війна. Цей трагічний досвід спричинив широке прийняття принципу єдиної Європи як основного для розв’язання європейських проблем. Існували різні погляди щодо географічних меж об'єднаної Європи та її ролі у всесвітньому повоєнному улаштовуванні. Проте прихильникам ліберального напрямку були властиві спільність думок і подібність мотивів, особливо щодо розуміння неприйнятності абсолютного національного суверенітету та загрози миру, що походить від нього. Визнання необхідності федеративного регулювання також було типовим для більшості політиків у вигнанні і для переважної частини керівників Опору в окупованих країнах – від Франції до Польщі. Однак суспільне значення європейських ідей руху Опору не слід переоцінювати, оскільки в контексті всього суспільства вони так і не одержали значного поширення. До того ж прагнення до федерації було практично не помітним в тих країнах, що в роки війни залишилися нейтральними – у Швеції, Швейцарії, Ірландії, Іспанії та Португалії.
Питання повоєнного устрою європейського континенту активно обговорювали і члени антигітлерівської коаліції – США, Велика Британія та СРСР. Москва, яка спочатку спокійно відреагувала на пропозиції Сполученого королівства щодо створення федеративних структур в Європі, незабаром зайняла негативну позицію, що спричинило провал цих планів. Та й керівництво США спочатку було скептично налаштоване до них. Бажаючи прискорити закінчення війни, Ф. Рузвельт погодився залишити Польщу, Чехословаччину, Угорщину, Румунію й Болгарію в радянській сфері впливу і, по суті, прийняв геополітичну стратегію Сталіна, спрямовану на поділ сфер впливу. З окупацією Східної Європи Червоною Армією всі плани щодо демократичного й цивілізованого союзу, який би забезпечив процвітання європейським народам, перетворюються в ілюзію. У Великобританії ж віра у федеративне розв’язання європейських проблем, що існувала на початку війни, ближче до її кінця змінилася на впевненість у власних силах та інститутах, на прагнення досягти своїх цілей у межах Британської Співдружності і співробітництва з країнами антигітлерівської коаліції – США і СРСР. Отже, умови для поширення ідей євробудівництва після 9 травня 1945 року були не найсприятливішими.
У третьому розділі – “Проблеми повоєнного улаштовування та рухи в підтримку об'єднаної Європи (1945 – 1947 рр.)” – проаналізовані підходи провідних європейських держав, США і СРСР до розв’язання повоєнних проблем, виникнення й діяльність федералістських і уніоністських організацій, що виступали в підтримку створення об'єднаної Європи.
З другої половини 1946 р. швидко зростає кількість прихильників єдиної Європи, які розглядали цю ідею як найкращу можливість досягти тривалого миру й економічного благополуччя. Певний час у політичних колах Західної Європи популярною була концепція “третьої сили” – об'єднання, яке б зайняло серединну позицію між США і СРСР.
Спочатку самі союзники з антигітлерівської коаліції прагнули досягти взаєморозуміння в розв’язанні повоєнних проблем. Однак незабаром намітилося охолодження у відносинах між ними, що зумовило стан “холодної війни” та однозначно негативне ставлення до європейської ідеї сталінського керівництва. Зі свого боку, США прагнули не допустити подальшого поширення комуністичних ідей у Європі. Така політика призводила до поділу Старого Світу на сфери впливу між двома наддержавами, до спроб зміцнити свої позиції за рахунок інтересів інших країн. Для тих, хто симпатизував європейській ідеї, протиборство, що намітилось між СРСР і США, мало неабиякі наслідки. Якщо до вересня 1946 р. створення Сполучених Штатів Європи здавалося утопією, що навряд чи могла втілитися в найближчому майбутньому, то після промови У. Черчилля в Цюриху європейська ідея стає предметом активного обговорення. Можливість її реалізації, хоча б у межах Західної Європи, не здавалася вже чимось недосяжним.
Важлива роль у цьому процесі належала “плану Маршалла”. Ініціатива держсекретаря США продемонструвала підтримку ідей об'єднання Європи і змусила керівництво західноєвропейських країн замислитися про практичні кроки з їх реалізації, заручившись підтримкою Вашингтона. Остаточний провал на Лондонській сесії Ради міністрів закордонних справ (РМЗС) у грудні 1947 р. спроб розв’язати німецьку проблему призвело до закріплення поділу Європи.
У розвитку проєвропейських рухів можна виділити два періоди – до і після другої половини 1946 р. У першій фазі їхня активність була незначною. У другій – ситуація суттєво змінилася. Спостерігається зростання кількості асоціацій і рухів. Створюється перше транснаціональне федералістське об'єднання – Союз європейських федералістів (СЄФ), а проведені його керівництвом конференції в Гертенштейне й Люксембурзі, збори в Амстердамі, як і конгрес у Монтре, сприяли ідейному і структурному укріпленню організації. Повернення з еміграції Р. Куденхове-Калергі та заснування ним Європейського парламентського союзу (ЄПС) демонструвало посилення популярності європейської ідеї серед парламентаріїв західноєвропейських країн, що також зміцнювало позиції федералістів.
У цей же час конституюються рухи уніоністів, які виступали за прагматичне міждержавне співробітництво урядів, без обмеження національного суверенітету. Провідними серед них стали Рух за об'єднану Європу (РОЄ) на чолі з У. Черчіллем і Незалежна ліга європейського співробітництва (НЛЄС) під керівництвом П. Ван Зеєланда. Незважаючи на розбіжності у принципових підходах до створення єдиної Європи, майже усім рухам – і федералістським, і уніоністським – вдалося дійти згоди щодо створення загального координаційного комітету, що, у свою чергу, підсилило їхні позиції в боротьбі за єдність Європи.
У четвертому розділі – “Виникнення перших багатосторонніх організацій і посилення позицій прихильників єдиної Європи (1948 – 1949 рр.)” – розглядається створення перших багатосторонніх організацій на території Західної Європи – Західного союзу (ЗС), Організації європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), Північноатлантичного альянсу та Ради Європи, а також діяльність рухів прихильників єдиної Європи, що знайшла своє відображення у проведенні Гаазького конгресу 1948 р. і заснуванні об'єднаного Європейського руху.
1948 рік відзначився докорінним переломом у підході до перспектив європейської єдності. Поворотним пунктом став лютневий державний переворот у Чехословаччини. Це зумовило помітне протверезіння західноєвропейських політичних еліт, що відбилося у прийнятті американського погляду щодо необхідності об'єднання ліберальних демократій. Неабияку роль зіграли також соціально-економічні проблеми, що загострювалися. Створення загальноєвропейських організацій повинне було допомогти розв’язати їх. Такими першими ланками стали ЗС і ОЄЕС. Обидві не знали аналогів в історії та перекривали дві важливі сфери – військову й економічну. Ці інституції хоч і створювали передумови для подальшої інтеграції європейських країн, але структура і характер їхніх керівних органів відображали класичні принципи міждержавного співробітництва.
Із середини 1948 р. відбувається зміна зовнішньополітичної концепції Сполученого Королівства. Якщо на початку року лейбористи виступали за створення Західного союзу як незалежної від США і СРСР “третьої сили”, то ближче до його кінця через нестачу ресурсів, унаслідок економічних проблем і неможливості виконати роль гаранта безпеки європейських країн пріоритетом для Лондона стає співробітництво із США і Британською Співдружністю. Подібна зміна геополітичної стратегії була закріплена створенням Північноатлантичного альянсу у квітні 1949 р. Частина європейських країн готова була піти в об'єднавчих процесах набагато далі, ніж цього хотіли в Лондоні, однак опір британського уряду зводив плани їхнього керівництва нанівець. Так трапилося під час створення Ради Європи. Фактично, на відміну від ОЄЕС, ЗС і НАТО, пропозиція щодо її заснування приймалася урядами під тиском прихильників єдиної Європи та їхніх організацій.
У діяльності останніх також можна виділити два етапи – до Гаазького конгресу й після нього. Проведення конгресу в Гаазі у травні 1948 р. сприяло зростанню кількості єврооптимістів як у політичних колах, так і серед широкої громадськості. Уперше на зборах такого високого рівня йшлося про конкретні кроки й концептуальні засади єдиної Європи. Характерною рисою конгресу було й те, що в ньому брали участь прихильники різних ідейних течій – уніоністів і федералістів. Багато ідей, закладених у резолюціях конгресу, згодом були реалізовані, що зайвий раз підкреслює його значущість у процесах євробудівництва.
З травня 1948 р. діяльність проєвропейських асоціацій перейшла з площини проектування до практичної роботи з конституювання “Сполучених Штатів Європи”. Відбулося структурне зміцнення й розширення транснаціональних об'єднань, що відбилося у створенні Європейського руху. І федералісти, і уніоністи вітали перші міждержавні союзи, але ремствували на недостатність дій своїх урядів у цьому напрямку.
У п'ятому розділі – “Провал федералістських концепцій єдиної Європи та початок інтеграційних процесів (1949 – 1952 рр.)” – висвітлені питання пошуку шляхів посилення об'єднавчих процесів на території Західної Європи, боротьба федералістів за перегляд повноважень РЄ, а також обставини проголошення “плану Шумана” і початок секторальних інтеграційних процесів.
Після створення у травні 1949 р. Ради Європи численні прихильники єдності західноєвропейської частини континенту твердо вірили, що ця організація стане першим кроком на шляху побудови європейської федерації. Ними була розгорнута широка кампанія щодо прийняття федерального пакту й перегляду статуту РЄ. Як показало перше засідання консультативної Асамблеї РЄ в серпні 1949 р., більшість її членів підтримували ідеї створення Європейського союзу. Однак на своєму засіданні в листопаді Комітет міністрів РЄ продемонстрував неприйняття подібних ідей. Деструктивну позицію зайняли міністри від Великої Британії та Скандинавських країн, що одразу відкинули будь-які федералістські прагнення. У результаті склалася патова ситуація, коли один орган Ради Європи прагнув до якнайшвидшого створення об'єднаної Європи, інший же всіляко цьому перешкоджав. Протиріччя зберігалися і в наступні роки, що зумовило розчарування в інтеграційному потенціалі РЄ, незважаючи на деякі його успіхи, особливо у правовій сфері.
Виходом із ситуації, що склалася, стала пропозиція Р. Шумана, підготовлена за особистої участі Ж. Монне. Ця пропозиція припускала інтеграцію в окремих сферах економіки. Вона дозволяла по-новому розв’язати франко-німецьку проблему, інтенсифікувала об'єднавчі процеси на континенті, що до цього моменту перебували в кризовому стані. До того ж пропозиції Ж. Монне влаштовували майже всіх прихильників єдиної Європи – як уніоністів, так і федералістів. Важливу роль зіграли й геополітичні чинники: почавшись у розпал “холодної війни”, західноєвропейська інтеграція сприяла зміцненню позицій Західного табору на чолі із США.
Разом з тим держави-переможниці у Другій світовій війні розглядали її як спосіб контролю над переможеними, насамперед над Західною Німеччиною, що перетворилася з противниці у спільницю, а самі переможені (ті ж ФРН й Італія), навпаки, убачали в інтеграції несхибний шлях до рівноправ’я. Нарешті, для тих та інших інтеграція була противагою не тільки СРСР, але почасти і США – гаранту безпеки Західної Європи перед обличчям потенційної загрози зі Сходу. Розпад заморських імперій, що розпочався під час деколонізації, також сприяв зосередженню основних інтересів західноєвропейських країн на власному континенті.
Досить знаковою виявилася позиція лейбористського уряду Великої Британії, який підтримав план Шумана, але відмовився приєднатися до переговорів. Формальним приводом стало неприйняття принципу наднаціональності. З геополітичного погляду в Лондоні продовжували вважати свою країну однією зі світових держав першого рангу, зобов'язання якої за межами Європи не дозволяли їй приставати до такого тісного співробітництва з континентальними державами.
Створене 25 липня 1952 р. Європейське співтовариство вугілля і сталі, стало першим реальним кроком на шляху до Європейського Союзу, що мало величезне значення для оздоровлення і зміцнення економічних позицій шести країн-учасниць – Франції, ФРН, Італії та країн Бенілюксу. У кінцевому підсумку воно зумовило утворення “Спільного ринку” з вільним рухом людей, ідей і капіталів, що було важливою вимогою всіх прихильників єдиної Європи перших повоєнних років. Спроба перенести успішний досвід напрацювання з галузі економіки до військової сфери втілилася в Договорі 1952 р. про заснування Європейського