ЛУГАНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЧЕРТОВА Кіра Миколаївна

УДК 37.013.42 (477) (09)

РОЗВИТОК ІДЕЙ СОЦІАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ ШКОЛЯРІВ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ПЕДАГОГІЧНІЙ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИЦІ

(друга половина XX століття)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Луганськ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Луганському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор педагогічних наук, професор Ваховський Леонід Цезаревич, Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка, декан історичного факультету.

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор Штефан Людмила Андріївна, Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди, професор кафедри історії педагогіки і порівняльної педагогіки;

кандидат педагогічних наук, доцент Заверико Наталія Віталівна, Запорізький національний університет, завідувач кафедри проблем керування і соціальної педагогіки.

Провідна установа: Волинський державний університет імені Лесі Українки, кафедра соціальної педагогіки, Міністерство освіти і науки України (м. Луцьк).

Захист дисертації відбудеться 20 квітня 2007 р. о 9 годині 30 хвилин на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.29.053.01 у Луганському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 91011, м. Луганськ, вул. Оборонна, 2.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка (91011, м. Луганськ, вул. Оборонна, 2).

Автореферат розіслано 20 березня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.Л. Бутенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Економічні, політичні, соціальні та культурні процеси, що відбуваються в Україні в останнє десятиліття, обумовили актуалізацію соціально-педагогічної проблематики у вітчизняній педагогічній науці. Це пов’язано з тим, що реформування сучасного українського суспільства супроводжується загостренням соціальних проблем. На нинішньому етапі в нашій країні існує велика кількість соціально незахищених громадян, значна частина яких – підростаюче покоління. Збільшилася дитяча безпритульність і, як наслідок, злочинність та вживання наркотиків, у молодіжному середовищі значно поширилося безробіття, що призводить до посилення соціальної нестабільності.

За таких умов виникає нагальна потреба у створенні системи соціалізації дітей та молоді, яка б відповідала викликам часу й забезпечувала соціальну адаптацію підростаючих поколінь, допомагала згладити кризові моменти, характерні для перехідного періоду в нашій країні. Не випадково Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті націлює на формування самостійності й самодостатності особистості, піднесення її соціальної активності задля зміцнення демократичних основ громадянського суспільства й прискорення його розвитку.

Складовою частиною соціалізації є соціальне виховання як цілеспрямований процес, що сприяє засвоєнню системи соціальних знань, норм і цінностей, соціального досвіду й забезпечує ефективну регуляцію соціальної поведінки особистості. Саме тому освітньо-виховні заклади повинні не тільки дбати про навчання, а й упроваджувати накопичений соціальний досвід у виховний процес з тим, щоб сприяти соціальному розвитку вихованців і формуванню повноцінних громадян України.

З отриманням незалежності в 1991 році в Україні було офіційно введено інститут соціальних педагогів і соціальних працівників, розпочалося створення державної системи соціального захисту населення й соціально-педагогічної діяльності. Це активізувало наукові дослідження в галузі соціальної педагогіки та соціальної роботи. Фахівці переконані, що становлення й розвиток соціальної педагогіки як науки та галузі практичної діяльності, підвищення ефективності соціального виховання можливі лише на основі глибокого вивчення історичного досвіду соціально-педагогічної роботи, виявлення можливостей його модернізації й творчого використання в сучасних умовах. Особливої актуальності набуває осмислення досвіду соціального виховання другої половини ХХ століття, який суттєво вплинув на формування соціально-педагогічної теорії та практики в сучасній Україні.

У науковій літературі проблеми соціального виховання школярів знайшли достатньо повне висвітлення.

Соціальну сутність виховання розкрили у своїх працях видатні вітчизняні педагоги К. Ушинський (1824-1870), А. Макаренко (1888-1939), В. Сухомлинський (1918-1970). Становленню соціальної педагогіки як самостійної галузі знань сприяли дослідження наших співвітчизників С. Архипової, О. Безпалько, Н. Бурої, З. Зайцевої, І. Звєрєвої, А. Капської, Л. Коваль, Г. Лактіонової, В. Оржеховської, С. Савченка, В. Сидорова та інших. Соціально-педагогічну проблематику розробляють також російські вчені В. Бочарова, Б. Вульфов, М. Галагузова, М. Кульпетдінова, М. Гур’янов, Т. Куликова, Л. Мардахаєв, А. Мудрик, В. Нікітін, В. Семенов, Г. Філонов, Т. Яркіна та ін. Усебічно досліджуються питання підготовки соціальних педагогів (Л. Міщик, В. Поліщук, С. Харченко). Останнім часом виконано низку досліджень, присвячених окремим аспектам соціального виховання й соціально-педагогічної роботи з дітьми (В. Іванов, І. Цимбал та ін.).

Історіографічний аналіз проблеми дає підстави стверджувати, що вивчення історико-педагогічних аспектів розвитку соціального виховання в Україні в другій половині XX століття розпочалося вже з кінця 50-х років, у період так званої „хрущовської відлиги”. Дослідники намагались виявити особливості та тенденції розвитку соціально-виховної діяльності в Україні в різні історичні періоди.

В історико-педагогічних публікаціях кінця 50-х років А. Бондаря, М. Грищенка, М. Константинова, Є. Мединського, М. Шабаєвої, С. Чавдарова та ін. досвід соціального виховання досліджуваного періоду оцінювався переважно з політичних позицій і тому розглядався як „найвище досягнення”.

Історія соціального виховання другої половини ХХ століття знайшла відображення в історико-педагогічних працях, виданих до 50-річного ювілею Жовтневої революції (А. Бондар, М. Грищенко, М. Колмановський, В. Помагайба, К. Присяжнюк, І. Пуха та ін.). У другій половині 60-х років з’явились монографії О. Завадовської, К. Присяжнюка, у яких розкривався взаємозв’язок загальної шкільної освіти в Україні зі створенням матеріально-технічної бази комунізму. Основу увагу автори приділили проблемам організації навчання. Питання, пов’язані з виховною роботою, викладались стисло, без глибокого аналізу, переважно у формі узагальнення передового досвіду.

В історико-педагогічних роботах 70-х – першої половини 80-х років XX століття (В. Даниленко, М. Кондаков, Н. Кузін, М. Колмакова, Ф. Паначин, З. Равкін) характер оцінок вітчизняної теорії й практики соціального виховання принципово не змінився. Слід також зазначити, що в цей період радянські історики педагогіки починають спеціально розглядати окремі аспекти проблеми соціального виховання (В. Бєляєв, Л. Ваховський, Б. Горячев та ін.).

У другій половині 80-х років XX – на початку XXI століття значно активізується історико-педагогічне вивчення проблем соціального виховання й соціальної педагогіки. У вітчизняних та російських дисертаційних роботах, підручниках, навчальних посібниках з соціальної педагогіки містилася інформація щодо історії питання. Історію соціально-педагогічної роботи другої половини XX століття було докладно розглянуто в роботі В. Гурова й Л. Селюкової „Соціалізація особистості: соціальний педагог, сім’я і школа” (1993). У становленні й розвитку соціальної педагогіки умовно виділялось три етапи: 1) 60-ті рр. – організаційно-емпіричний етап; 2) ті – 80-ті рр. – розвиток розгалуженої мережі різноманітних комплексів; 3) кінець 80-х років – перехід від окремих осередків передового досвіду соціальної роботи до державного рівня розв’язання проблеми.

Генезис соціально-педагогічної теорії та практики, етапи становлення й розвитку соціальної педагогіки намагались простежити автори публікацій 90-х років, присвячених соціально-педагогічній проблематиці (І. Звєрєва, Ю. Василькова, М. Галагузова Л. Коваль, С. Хлєбік та ін.). Історико-педагогічні аспекти розвитку соціального виховання в другій половині ХХ століття вони характеризували узагальнено й стисло.

Історія соціального виховання в досліджуваний період розглядалась в історико-педагогічних роботах 90-х років ХХ – початку ХХІ століття (А. Аблятипов, П. Дроб’язко, Л. Ковальчук, В. Костів, В. Курило, О. Любар, А. Медвідь, М. Стельмахович, Б. Ступарик, О. Сухомлинська, Д. Федоренко та ін.). У 2005 р. було виконане дисертаційне дослідження Л. Цибулько „Соціальне виховання у вітчизняній педагогічній теорії і практиці 20-х – 30-х років ХХ століття”. Певною мірою проблему, що нас цікавить, висвітлено в докторській дисертаційній роботі А. Рижанової „Розвиток соціальної педагогіки в соціокультурному контексті” (2005), у якій, зокрема, розглянуто особливості соціального виховання й соціальної педагогіки в умовах інформаційного суспільства.

Найбільш близькою до обраної нами теми є докторська дисертація Л. Штефан „Становлення та розвиток соціальної педагогіки як науки в Україні (20-ті – 90-ті рр. ХХ ст.)”. У цій роботі насамперед досліджується теорія проблеми. Практика соціального виховання школярів розглядається узагальнено, і тому існує потреба докладного вивчення її розвитку на різних історичних етапах.

Маємо всі підстави стверджувати, що сьогодні немає жодного розгорнутого цілісного історико-педагогічного дослідження, у якому б розглядався розвиток теорії й практики соціального виховання в Україні в другій половині ХХ століття.

Отже, протиріччя між недостатньою розробленістю цієї проблеми в історико-педагогічному плані та зростаючою потребою у використанні історико-педагогічних надбань для розробки ефективних шляхів соціального виховання дітей та молоді зумовило вибір теми дисертаційного дослідження: „Розвиток ідей соціального виховання школярів у вітчизняній педагогічній теорії та практиці (друга половина ХХ століття)”.

Вибір хронологічних рамок дослідження зумовлюється тим, що саме в другій половині ХХ століття ідеї соціального виховання набувають значного поширення й практичного втілення. Зміст, методи, форми, характер і принципи організації виховання школярів в Україні в зазначений період стали основою для становлення соціальної педагогіки як самостійної галузі знань і розвитку соціально-педагогічної практики на сучасному етапі.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконувалось згідно з планом наукової роботи Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка в межах комплексної теми кафедри соціальної педагогіки та соціальної роботи „Теоретико-методичні основи змісту і технології навчання студентів соціальній роботі” (державний реєстраційний номер 0101V001373). Тему затверджено Радою з координації наукових досліджень у галузі педагогіки й психології АПН України (протокол № 5 від 25.05.2004 р.).

Об’єкт дослідження – процес розвитку теорії та практики соціального виховання в Україні.

Предмет дослідження – генезис ідей соціального виховання школярів у вітчизняній педагогічній теорії та практиці другої половини ХХ століття.

Мета дослідження полягає у виявленні основних напрямів та тенденцій розвитку теорії й практики соціального виховання в Україні в другій половині ХХ століття й визначенні можливостей використання історико-педагогічного досвіду соціального виховання в сучасних умовах.

Завдання дослідження:

- схарактеризувати соціально-історичні та педагогічні передумови розвитку соціального виховання в другій половині ХХ століття;

- виявити провідні ідеї соціального виховання в педагогічній теорії 50-х – 80-х років ХХ століття;

- розкрити генезис наукових уявлень про соціальне виховання в період становлення соціальної педагогіки як самостійної галузі знань;

- узагальнити й систематизувати практичний досвід соціального виховання школярів в Україні в другій половині ХХ століття та визначити можливості його використання в сучасних умовах.

Методологічною основою дослідження є положення теорії наукового пізнання, що вимагають конкретного визначення науково-методичного апарату, ідеї про взаємозв’язок і взаємозумовленість явищ та необхідність їх аналізу в конкретних історичних умовах, філософські, соціологічні й педагогічні концепції соціалізації. Для нашого дослідження методологічне значення мають принципи науковості, історизму, аналізу сукупності фактів.

Теоретичну основу дослідження складають:

- концепції соціалізації особистості (Г. Андрєєва, І. Кон, Н. Лавриненко, М. Лукашевич, О. Москаленко, С. Савченко);

- фундаментальні ідеї про сутність соціального виховання, принципи та особливості соціально-педагогічної роботи в освітніх закладах (В. Зеньковський, С. Русова, О. Попов, Г. Гринько, М. Скрипник, А. Макаренко, В. Сухомлинський, І. Звєрєва, А. Капська, Л. Коваль, Г. Лактіонова);

- теоретичні підходи до наукового вивчення історико-педагогічного процесу (Л. Ваховський, Н. Дічек, О. Сухомлинська).

Поставлені нами завдання розв’язувались за допомогою комплексу дослідницьких методів: теоретичний аналіз наукової літератури, історико-генетичний метод (для визначення вихідних теоретичних позицій дослідження та їх розкриття); контент-аналіз документальних джерел та архівних матеріалів, періодизація, синтез, порівняння, зіставлення, узагальнення для відображення основних напрямів та тенденцій розвитку теорії й практики соціального виховання в часі та просторі, у конкретно-історичних формах виявлення відповідно до соціально-економічних, політичних та соціокультурних умов; систематизація й інтерпретація одержаних результатів.

Джерельну базу дослідження складають: законодавчі та нормативні акти урядових установ, керівних органів освіти, комуністичної партії, матеріали конференцій, з’їздів, нарад з проблем народної освіти, матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади України (ф. ), Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ф. ), архівів навчальних закладів, публікації в періодичних педагогічних виданнях („Радянська школа”, „Знання та праця”, „Міське господарство України”, „Прапор”, „Соціалістична культура”, „Старт” та ін.), соціологічні, психолого-педагогічні, соціально-педагогічні, історико-педагогічні праці, дисертаційні роботи, довідково-енциклопедичні видання.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому вперше на конкретному історико-педагогічному матеріалі виявлено основні напрями, специфіку, тенденції та ефективність розвитку соціального виховання школярів в Україні в другій половині ХХ століття, визначено підходи до реалізації ідей соціального виховання в практичній діяльності; удосконалено й доповнено поняття „соціальне виховання”; дістали подальшого розвитку уявлення про принципи, зміст, форми й методи, тенденції розвитку соціального виховання в досліджуваний період; уведено в науковий обіг невідомі раніше матеріали.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані під час вивчення курсів педагогіки, історії педагогіки, соціальної педагогіки, методики роботи соціального педагога в педагогічних навчальних закладах різних рівнів акредитації, у системі підвищення кваліфікації соціальних педагогів та соціальних працівників, при розробці підручників та навчальних посібників. Матеріали дисертаційної роботи також можна використати в практиці сучасного соціального виховання в освітньо-виховних закладах, центрах соціальних служб для молоді

Апробація результатів дослідження. Основні положення й результати дослідження обговорювались та дістали позитивну оцінку на засіданнях кафедри соціальної педагогіки й соціальної роботи Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка, на щорічних університетських науково-практичних конференціях „Дні науки” (2003 – 2006 рр.), на Міжнародних та Всеукраїнських науково-практичних конференціях: „Сучасний соціокультурний простір – 2004” (Київ, 2004), „Медико-психологічні та соціальні проблеми дітей групи соціального ризику: шляхи подолання (Луганськ, 2005), „Наука без границ – 2005” (Пшемишль – Прага, 2005), „Сучасні проблеми соціально-економічного розвитку України” (Дніпропетровськ, 2006), „Підготовка соціальних працівників до формування здорового способу життя дітей та молоді” (Черкаси, 2006) „Історико-педагогічні дослідження: регіональний вимір” (Луганськ, 2006).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлено у 8 одноосібних наукових публікаціях, з них 5 надруковано у фахових виданнях, 3 – у збірниках матеріалів науково-практичних конференцій.

Структура дисертації. Дисертація загальним обсягом 195 сторінок складається із вступу, двох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел (311 найменувань), 4 додатків на 5 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність, розглянуто стан історико-педагогічної розробки проблеми, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, методологічну та теоретичну основи дослідження, методи, наукову новизну, теоретичне й практичне значення дисертаційної роботи, подано інформацію щодо апробації одержаних результатів.

У першому розділі „Теоретико-методологічні засади дослідження” схарактеризовано соціально-історичний та педагогічний контекст розвитку соціального виховання школярів у досліджуваний період, визначено пріоритетні ідеї соціального виховання у вітчизняній педагогічній теорії 50-х – 80-х років ХХ століття, презентовано особливості теоретичної розробки проблеми в період становлення соціальної педагогіки як самостійної галузі знань (90-ті роки ХХ століття).

Історико-педагогічному аналізу передувало визначення сутності соціального виховання. Ми виходили з того, що соціальне виховання є цілеспрямованою, спеціально організованою діяльністю, яка має на меті сприяти засвоєнню системи соціальних знань, норм і цінностей, соціального досвіду, забезпечити розвиток соціальної активності та ефективну регуляцію соціальної поведінки підростаючих поколінь. У цьому процесі бере участь не тільки загальноосвітня школа, а й інші соціальні інститути соціалізації: сім’я, культура, релігія.

У ході дослідження встановлено, що розвиток теорії та практики соціального виховання школярів в Україні в другій половині ХХ століття зумовлювався не тільки іманентними причинами, а й процесами, що відбувались в економіці, політиці, галузях культури й освіти. До основних характеристик історичного контексту цього розвитку слід віднести соціально-економічні та політичні трансформації в українському суспільстві в досліджуваний період та зумовлені ними пріоритети державної освітньої політики. Суто педагогічними передумовами становлення й розвитку ідей соціального виховання в Україні були педагогічні концепції видатних вітчизняних педагогів К. Ушинського (1824-1870), В. Зеньковського (1881-1962), С. Русової (1856-1940), А. Макаренка (1888-1939), які глибоко й усебічно розкрили соціальну сутність виховання, діяльність відомих теоретиків і організаторів вітчизняної освіти Г. Гринька (1890–1938), В. Дурдуківського (1874-1938), Я. Мамонтова (1888–1940), Я. Ряппо (1880–1958), О. Попова (1890–1958) та інших, які зробили першу спробу створити систему українського соцвиху в 20-ті роки ХХ століття.

Ми дійшли висновку, що соціально-економічні, політичні чинники та державна освітня політика, які безпосередньо впливали на характер соціально-педагогічної діяльності, принципи, зміст, форми й методи соціального виховання, інтенсивність наукової розробки соціально-педагогічних проблем, у своєму розвитку в досліджуваний період пройшли три етапи.

На першому етапі (50-ті – перша половина 60-х років) було проведено економічні реформи, започатковано активну соціальну політику держави, відбулися суттєві зміни в суспільно-політичному житті. У цих умовах стало очевидним, що сталінська школа, яка була закритим, режимним закладом, система виховної роботи, що майже не виходила за межі навчального процесу, не відповідають вимогам часу. На ХХ з’їзді КПРС було взято курс на підсилення суспільного характеру виховання, подолання відриву навчання від життя. 15 вересня 1956 року було прийнято постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР „Про організацію шкіл-інтернатів”, у якій ставилось завдання організувати новий тип навчально-виховного закладу, здатного розв’язувати на більш високому рівні завдання підготовки всебічно розвинутих, освічених будівників комунізму. 26 травня 1959 року ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР у спеціальній постанові рекомендували довести кількість дітей у навчально-виховних закладах нового типу до 2,5 млн. осіб, а в майбутньому домогтися, щоб усі охочі могли виховувати своїх дітей у школах-інтернатах. Союзним республікам було запропоновано з урахуванням місцевих умов і можливостей розглянути питання про реорганізацію протягом 1959 – 1965 років дитячих будинків у школи-інтернати. 24 грудня 1958 року Верховна Рада СРСР прийняла „Закон про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в країні”, який змінював структуру шкільної освіти, її зміст, форми й методи. Це сприяло поверненню загальноосвітній школі України функції соціального виховання школярів.

На другому етапі (друга половина 60-х – 80-ті роки) ідея „відкритої школи” втрачає свою пріоритетність. Нові акценти освітньої державної політики було визначено постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР „Про заходи подальшого покращення роботи середньої загальноосвітньої школи” від 10 листопада 1966 року. На перший план виходять академічні завдання, пов’язані з забезпеченням всезагальної середньої освіти. У сфері виховання школа розглядалась як головна сила, яка відповідає перед державою за успішну реалізацію завдань комуністичного виховання. Вона повинна була організувати процес виховання дітей не тільки у своїх стінах, а й за їх межами.

На третьому етапі (90-ті роки) для розв’язання нагальних проблем у країні було розроблено основи державної соціальної й молодіжної політики та сформовано механізм її реалізації, який включав різні державні структури й відомства та передбачав введення інституту соціальних педагогів і соціальних працівників, їх підготовку у вищих навчальних закладах. Почалася розробка нової освітньої політики, яка відповідала ринковим реформам в економіці, демократизації суспільного життя, кризовому стану соціальної сфери.

Проведене дослідження дає підстави вважати, що генезис теоретичних уявлень про соціальне виховання школярів у цілому відповідали сутності й визначеним нами етапам соціально-економічного й політичного розвитку та державної освітньої політики другої половини ХХ століття.

У 50-ті – першій половині 60-х рр. однією з провідних соціально-педагогічних ідей, яку було зафіксовано в державних та партійних документах, була ідея підсилення суспільного характеру виховання, задля якого пропонувалось використовувати нові, якісно досконалі організаційні форми – соціальне виховання дітей у школах-інтернатах, групах подовженого дня. У публікаціях науковців та діячів освіти (І. Білодід, А. Бондар, І. Ігнатенко, Б. Кобзар, С. Коваленко. Б. Мельниченко та ін.) обґрунтовувались принципи освітньо-виховної діяльності шкіл-інтернатів, розглядались проблеми організації виховної роботи в інтернатних закладах, узагальнювався передовий досвід шкіл-інтернатів і шкіл з подовженим днем. Ключове значення в цей період мала також соціально-педагогічна ідея зв’язку школи з життям, яка розроблялась у педагогічній теорії та втілювалась у практику як соціальне виховання школярів через їх включення в суспільно корисну виробничу працю (В. Близнюк, І. Пащенко, В. Родіонов).

Важливий внесок у теоретичне обґрунтування ідей соціального виховання учнів зробив у цей період видатний вітчизняний педагог В. Сухомлинський. Він глибоко усвідомлював соціальну сутність виховання й переконливо довів, що виховна мета не просто формулюється як „соціальне замовлення”, а виростає із суспільної потреби, яка існує як гармонія потреб особистості й суспільства.

У другій половині 60-х – 80-х роках відбулася зміна освітньої державної політики, яка призвела до затвердження пріоритетності інших соціально-педагогічних ідей – організації позакласної та позашкільної роботи та організації виховної роботи за місцем проживання. У загальноосвітніх школах було введено посаду організатора позакласної та позашкільної виховної роботи, поширилась діяльність педагогів-організаторів за місцем проживання, активізувались наукові дослідження цих проблем. Було виконано дисертаційні роботи, присвячені окремим напрямам виховання школярів у позакласній та позашкільній роботі (Р. Бандура, В. Заслуженюк, Н. Зубалій, Т. Теплова та ін.). Почалось осмислення й узагальнення змісту й форм виховної роботи за місцем проживання, результатом яких стало виникнення окремого наукового напряму – педагогіки середовища. Значний внесок у її розвиток зробили українські педагоги, які досліджували роботу дитячих територіальних загонів (С. Мазурик), виховну діяльність школи, сім’ї, громадськості в мікрорайоні (А. Балуба, І. Василенко, Т. Журбицька, А. Рега, Є. Феоктистова). Теоретичне обґрунтування соціального виховання школярів за місцем проживання зробив Г. Корда, який розглянув педагогічні основи виховної роботи в мікрорайоні, у зв’язку з чим окреслив систему цієї роботи; визначив п’ять виховних сил, що діють у мікрорайоні, та виховні функції кожної з них.

Проведений аналіз теоретичних розробок українських педагогів у другій половині 60-х – 80-х рр. дозволяє зробити деякі узагальнення: по-перше, у вітчизняній педагогічній теорії досліджуваного періоду перевага віддавалась не соціально-педагогічним проблемам, а теорії виховання та методиці виховної роботи в школі; по-друге, лише з кінця 80-х років під впливом політики перебудови та гласності, певної демократизації суспільного життя, розповсюдження ідей педагогів-новаторів активізується дослідження соціально-педагогічної проблематики. Було закладено основи соціальної педагогіки як самостійної галузі знань, ставилось питання про введення професії соціального педагога та соціального працівника й необхідність їх підготовки у вищих навчальних закладах. Але повною мірою ці завдання стали реалізовуватись тільки з набуттям нашої країною незалежності.

У 90-ті роки в Україні склались сприятливі умови для становлення й розвитку соціальної педагогіки, виникла гостра потреба в підготовці висококваліфікованих фахівців соціально-педагогічного профілю, яка була зумовлена глибокою кризою українського суспільства та поширенням негативних явищ у молодіжному середовищі (безробіття, бездомність, наркоманія, злочинність).

Зусиллями вітчизняних науковців було досягнуто значних успіхів у розробці соціально-педагогічних проблем і перетворенні соціальної педагогіки в самостійну галузь наукових знань. Ученим удалося зафіксувати проблемне поле соціальної педагогіки й дистанціювати її від соціальної роботи.

У процесі дослідження розкрито головні тенденції розвитку вітчизняної соціальної педагогіки в 90-х роках. Визначилась тенденція до виявлення власного предмета й особливих дослідницьких засобів і методів, у зв’язку з чим сформувалось дві позиції: а) предметом соціальної педагогіки є процес соціалізації; б) предметом соціальної педагогіки є соціальне виховання як складова процесу соціалізації. Помітними були тенденції до визначення тезаурусу цієї наукової дисципліни, розкриття змісту категорії „соціальне виховання” та трансформації наукового знання в навчальне.

У другому розділі „Основні напрями та тенденції розвитку практики соціального виховання школярів в другій половині ХХ століття” розглянуто зміст, форми, методи й тенденції розвитку соціального виховання школярів в інтернатних закладах освіти, висвітлено питання організації суспільно корисної праці як чинника соціального виховання учнів загальноосвітніх шкіл, виявлено особливості соціального виховання дітей за місцем проживання.

Важливим напрямом практичної соціально-педагогічної діяльності в Україні в другій половині ХХ століття було соціальне виховання дітей в інтернатних закладах освіти. У цей період продовжують існувати традиційні інтернатні установи – дитячі будинки різних типів. Аналіз архівних документів свідчить, що в діяльності дитячих будинків на той час було набагато більше проблем і недоліків, ніж успіхів. На нашу думку, це стало однією з причин створення й популяризації нового типу інтернатних закладів – шкіл-інтернатів, які повинні були поступово витіснити звичайні загальноосвітні школи. Створюються також пришкільні інтернати, групи й школи подовженого дня. Загальною тенденцією їх розвитку було підсилення значущості соціально-педагогічної діяльності, пріоритетність проблем соціального виховання й соціального захисту дітей.

Школи-інтернати забезпечували формування у вихованців колективізму й навичок соціальної поведінки. Для розв’язання цього завдання широко використовувались ідеї й досвід А. Макаренка, що сприяло організації й згуртуванню педагогічних та учнівських колективів, виробленню норм і правил життя, формуванню традицій. Соціально-педагогічна діяльність шкіл-інтернатів у досліджуваний період була спрямована на організацію суспільно корисної праці учнів. Педагоги не без підстав усвідомлювали, що без цього в дітей, які перебували на повному державному забезпеченні, могли реально виникнути утриманські настрої й тенденції. Соціально-виховне значення мала позакласна й позашкільна робота в школах-інтернатах, найпоширенішими формами якої на той час були: бесіди, лекції, робота самодіяльних гуртків, організація учнівських наукових товариств, клубів, літературних об’єднань, юнацьких театрів, робота із самообслуговування, читацькі конференції, виготовлення, оформлення та широке використання наочної пропаганди, використання радіо- й телепередач, кіно, випуск стіннівок, журналів, альбомів, організація творчих звітів, конкурсних заходів, святкові вечори, ранки, відзначення знаменних дат, вечори відпочинку, запитань і відповідей, зустрічі з військовими, ученими, передовиками промислового та сільськогосподарського виробництва.

У роботі шкіл-інтернатів існували серйозні недоліки, зумовлені передусім недостатнім матеріальним забезпеченням. Багато з них були розташовані в непристосованих приміщеннях і погано обладнані, неефективно використовувались кошти, погано зберігали матеріальні цінності, нечисленним був контингент, що збільшувало вартість їх утримання. Соціально-виховна робота була надмірно політизованою й ідеологізованою. Наявні проблеми сприяли певному отверезінню керівників освіти щодо універсальності шкіл-інтернатів і бажаності навчання в них усіх дітей без винятку. Було прийнято рішення про більш широкий розвиток шкіл і груп з подовженим днем. У другій половині 60-х років була принципово відкоректована ідея про суспільне виховання дітей у школах-інтернатах. Їх перестали називати навчальними закладами нового типу, відмінялись плани зростання контингенту. Передбачалось розширення мережі тільки спеціальних шкіл-інтернатів (для дітей з недоліками розумового й фізичного розвитку, нервовохворих дітей) і санаторно-лісових шкіл, шкіл-інтернатів спортивного профілю. Інакше кажучи, з другої половини 60-х до кінця 80-х років спостерігається тенденція до звуження сфери діяльності інтернатних закладів. Їх соціально-виховна діяльність стала поширюватись переважно на соціально незахищених дітей та дітей, позбавлених батьківського піклування.

У 90-х роках кризові явища в економіці та соціальній сфері призвели, з одного боку, до збільшення кількості безпритульних, бездоглядних дітей, з іншого – до занепаду інтернатних закладів. У 1993 році приймається нове „Положення про навчально-виховні заклади для дітей-сиріт і дітей, які залишились без піклування батьків”. Головними завданнями закладів визначались створення найсприятливіших умов, максимально наближених до домашніх, для організації життя й розвитку дітей, надання допомоги вихованцям для своєчасного одержання необхідної освіти, підготовки до самостійного життя, вибору професії. До основних типів інтернатних закладів було віднесено: а) дитячий будинок для дітей дошкільного віку; б) дитячий будинок для дітей шкільного віку; в) дитячий будинок змішаного типу для дітей дошкільного та шкільного віку; г) загальноосвітню школу-інтернат для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків (може бути з дошкільним відділенням). В останнє десятиріччя ХХ століття відбулися деякі позитивні зміни в діяльності інтернатних установ. З’являються нові можливості щодо матеріального забезпечення через залучення позабюджетних коштів, у практиці соціально-виховної діяльності інтернатних закладів використовуються нові технології, створюються інтернатні установи сімейного типу.

З прийняттям Закону 1958 року про зв’язок школи з життям та запровадженням одинадцятирічної школи з виробничим навчанням пріоритетним напрямом соціально-виховної діяльності стає організація суспільно корисної виробничої праці школярів, яка використовувалась для розв’язання й освітніх, і виховних завдань. Ми встановили, що в 50-х – першій половині 60-х років суспільно корисна праця учнів сприяла передусім поглибленому вивченню основ наук, вирішенню проблем виробничого навчання й професійної підготовки. З другої половини 60-х років організація суспільно-корисної праці виноситься за рамки навчального процесу в сферу позакласної та позашкільної виховної роботи, що зумовило тенденцію до використання соціально-виховних можливостей трудової діяльності учнів. Найбільш поширеними формами організації суспільно-корисної праці стали трудові об’єднання школярів: виробничі бригади, шкільні лісництва, трудові загони, табори праці й відпочинку. На початку 70-х років в Україні вже нараховувалось 5410 учнівських виробничих бригад, у яких працювало 413596 учнів, а також 360 шкільних лісництв, якими було охоплено 22308 учнів. За даними Міністерства освіти УРСР, у 1981 році в республіці існувало понад 7 тисяч таборів праці й відпочинку, з них 680 – стаціонарних. Щороку під час літніх канікул у них перебувало понад 700 тисяч старшокласників, які поєднували літній відпочинок із суспільно корисною працею. У трудових об’єднаннях приділялась увага формуванню в учнів любові до праці, поваги до людей праці, соціально-психологічної готовності до трудової діяльності. Формами й методами соціально-педагогічної роботи в цьому напрямі були екскурсії на підприємства, зустрічі з передовиками виробництва, свята врожаю, конференції, диспути, усні журнали та багато інших.

Практична реалізація плідної ідеї поєднання навчання із суспільно-корисною працею була пов’язана з низкою труднощів, головною з яких була непослідовність радянської освітньої політики в досліджуваний період. У цей час в організації суспільно корисної праці школярів переважала тенденція до використання її для поглибленого вивчення основ наук, потреб виробничого навчання й професійної підготовки. Існувало багато проблем з таборами праці й відпочинку: колгоспи, радгоспи, промислові підприємства не завжди брали на свій баланс збудовані комплекси приміщень, що призводило до безгосподарності, значних витрат на щорічний ремонт.

На початку 80-х років проявилась тенденція до використання практико-орієнтованого підходу в організації суспільно корисної праці школярів, який було закріплено в реформі школи 1984 року. Реформаторські заходи другої половини 80-х років не було реалізовано, але недооцінювання соціально-виховних можливостей суспільно корисної праці значно посилилось. У 90-ті роки соціально-виховні можливості суспільно-корисної праці використовувались епізодично.

Визначальний вплив на становлення соціальної педагогіки як самостійної галузі наукових знань і сфери практичної діяльності справила соціально-виховна робота за місцем проживання. Як самостійний напрям її було започатковано постановою 1966 року, коли школу зобов’язали займатись позакласною та позашкільною виховною роботою й було введено посаду організатора на правах заступника директора школи. Перетворенню „місця проживання в місце виховання” сприяла також діяльність педагогів-організаторів житлово-комунальних служб, які працювали в дитячих кімнатах та кімнатах школяра, представників громадськості. Аналіз практичного досвіду дозволяє стверджувати, що соціально-педагогічний характер виховної роботи за місцем проживання в Україні в другій половині ХХ століття виявлявся перш за все за змістом, оскільки вона передбачала формування в дітей навичок соціальної поведінки, соціальної активності, сприяла накопиченню соціального досвіду. Виховання за місцем проживання було соціально-педагогічним і процесуально, тобто за механізмом реалізації, і здійснювалось за активної підтримки різноманітних соціальних інститутів і громадськості.

У досліджуваний період склалась певна система організації соціального виховання дітей за місцем проживання. Найчастіше цю роботу очолювали ради громадськості, які створювались при місцевих органах влади й координували діяльність шкіл, підприємств, установ, дитячих кімнат при ЖЕКах. Найпоширенішими організаційними формами цієї роботи були гуртки, самодіяльні об’єднання та клуби, різновікові й багатопрофільні загони. Визначилась тенденція до її певного дистанціювання від шкільного навчально-виховного процесу й отримання статусу самостійного напряму й у теоретичному („педагогіка мікрорайону”), і в практичному відношенні. Саме за ініціативою вчених, які розробляли проблеми педагогіки мікрорайону, наприкінці 80-х – на початку 90-х років актуалізувались і здійснювались соціально-педагогічні дослідження.

Проведене дослідження дозволило зробити такі висновки:

1. У дисертації здійснено історико-педагогічний аналіз ідей соціального виховання у вітчизняній педагогічній теорії та практиці другої половини ХХ століття, виявлено тенденції їх розвитку, основні напрями та особливості втілення у виховну практику.

2. Докорінні зміни, що відбуваються в усіх галузях життя сучасного українського суспільства, супроводжуються загостренням соціальних проблем у молодіжному середовищі. У цих умовах виникає гостра потреба в ефективній системі соціально-педагогічної діяльності, створення якої відбувається на основі аналізу історико-педагогічного досвіду. Особливої актуальності сьогодні набуває вивчення й інтерпретація досвіду соціального виховання другої половини ХХ століття – одного з найбільш складних і суперечливих періодів в історії вітчизняної соціальної педагогіки. Саме в цей час набули теоретичного обґрунтування й практичного втілення плідні соціально-педагогічні ідеї.

3. Генезис соціального виховання школярів в Україні в другій половині ХХ століття безпосередньо зумовлювався особливостями соціально-економічного й політичного розвитку суспільства в досліджуваний період і пріоритетами освітньої політики, характером соціального замовлення на освіту й виховання дітей та молоді.

Державна освітня політика досліджуваного періоду в своєму розвитку пройшла три основні етапи, які відрізнялись за соціально-історичним контекстом та освітньо-виховними завданнями. На першому етапі (50-ті – перша половина 60-х років) було прийнято низку законодавчих і нормативних актів, які націлювали систему освіти на вирішення двох завдань: а) підсилення суспільного характеру виховання; б) зміцнення зв’язку школи з життям. Реформаторські заходи цього етапу сприяли тому, що в освітньо-виховних закладів України знову з’явилась функція соціального виховання школярів. На другому етапі (друга половина 60-х – 80-ті роки) було визнано відносну самостійність виховного процесу від процесу навчання, ставилось завдання розширити сферу цілеспрямованого виховного впливу. На третьому етапі (90-ті роки) в умовах ринкових реформ в економіці, демократизації суспільного життя, наростання кризових явищ у соціальній сфері соціально-педагогічна робота, соціальне виховання, соціальний захист дітей одержують державну підтримку й починають здійснюватись на професійному рівні.

4. На кожному з означених етапів соціально-історичного розвитку й відповідної освітньої політики домінували певні соціально-педагогічні ідеї, які набули теоретичного обґрунтування у вітчизняній педагогічній теорії.

У 50-х – першій половині 60-х років провідне місце займала ідея підсилення суспільного характеру виховання, організації соціально виховної діяльності в освітньо-виховних закладах нового типу – загальноосвітніх школах-інтернатах. Саме вона стає предметом науково-педагогічних розвідок. Значний вплив на теоретичне осмислення цих проблем справив видатний вітчизняний педагог В.О. Сухомлинський, який вбачав соціальну сутність виховання в гармонізації інтересів особистості й суспільства, не погоджувався з поглядом на школу-інтернат як головну, провідну ланку системи народної освіти. Наприкінці 50-х років предметом теоретичних узагальнень стає ідея зв’язку школи з життям, яка втілювалась у практику як соціальне виховання школярів через їх включення в суспільно-корисну виробничу працю.

5. З другої половини 60-х до кінця 80-х років пріоритетними стають інші соціально-педагогічні ідеї – організації позакласної й позашкільної роботи та організації виховної роботи за місцем проживання. Учені активно досліджують педагогічні умови перетворення школи в центр позакласної та позашкільної роботи з учнями, її зміст, форми й методи. Виявилось два підходи до її організації: орієнтація на завдання виховного процесу й установлення постійних зв’язків шкіл з соціумом; орієнтація на процес навчання й розгляд позакласної та позашкільної роботи як його продовження. Перевагу було віддано соціально-виховній діяльності, яка збагачувала соціальний досвід дітей, розвивала їхню соціальну активність і впливала на соціальну поведінку. Після залучення до позакласної та позашкільної виховної роботи громадськості, педагогів-організаторів ЖЕКів вона виходить за межі школи й здійснюється за місцем проживання. Це привело до появи самостійного наукового напрямку – „педагогіки мікрорайону”, розвиток якої створював можливості для формування соціальної педагогіки як самостійної галузі знань.

6. У 90-ті роки виникли сприятливі умови для становлення соціальної педагогіки як самостійної наукової дисципліни й практичної сфери. Глибока криза українського суспільства на початку 90-х років вимагала здійснення цілеспрямованої соціальної роботи й соціального виховання підростаючих поколінь професійно підготовленими спеціалістами. У ході дослідження виявлено провідні тенденції розвитку соціально-педагогічної теорії у 90-ті роки: а) тенденцію до виявлення власного предмета й особливих дослідницьких засобів і методів; б) тенденцію до визначення тезаурусу соціальної педагогіки; в) тенденцію до трансформації наукового соціально-педагогічного знання в навчальне.

7. Соціально-педагогічні ідеї, які були зумовлені соціально-історичним контекстом, освітньою політикою й набули обґрунтування в педагогічній теорії, втілювались у практику й визначали основні напрями соціального виховання школярів у другій половині ХХ століття.

Важливе місце в системі соціально-педагогічної діяльності досліджуваного періоду займало соціальне виховання в інтернатних закладах. Загальною тенденцією, що характеризувала роботу закладів інтернатного типу в другій половині ХХ століття, було перенесення акценту з матеріально-технічного забезпечення, створення необхідних санітарно-гігієнічних умов на вирішення завдань освітнього й соціально-педагогічного характеру. Ця тенденція підсилюється з відкриттям загальноосвітніх шкіл-інтернатів. У другій половині 60-х років практика суспільного виховання дітей у школах-інтернатах починає орієнтуватися переважно на соціально незахищених дітей та дітей з недоліками розумового й фізичного розвитку. В організації соціально-виховної роботи інтернатних установ були наявні серйозні недоліки, існувала тенденція до її політизації й ідеологізації. У 90-ті роки кількість інтернатних установ зменшувалась, погіршувались їх матеріальне забезпечення й виховний потенціал. Магістральним завданням для закладів такого типу стало забезпечення соціального захисту, створення сприятливих умов для соціалізації дітей і підлітків.

8. Дієвим чинником соціального виховання учнів загальноосвітніх шкіл у досліджуваний період було залучення їх до суспільно-корисної праці. Установлено, що в 50-х – першій половині 60-х років суспільно корисна праця учнів використовувалась передусім для поглибленого вивчення основ наук, вирішення проблем виробничого навчання й професійної підготовки. З другої половини 60-х років вона виноситься за рамки навчального процесу в сферу позакласної та позашкільної виховної роботи, що зумовило тенденцію до використання соціально-виховних можливостей трудової діяльності учнів.