КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Цюра Вадим Васильович

УДК 347.25

РЕЧОВІ ПРАВА НА ЧУЖЕ МАЙНО

Спеціальність: 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі цивільного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор

Майданик Роман Андрійович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри цивільного права.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор,

Харитонов Євген Олегович,

Одеська національна юридична академія,

завідувач кафедри цивільного права (м. Одеса);

кандидат юридичних наук,

Кармаза Олександра Олександрівна,

Апарат Верховної Ради України,

головний консультант Головного

юридичного управління (м. Київ).

Провідна установа: Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України (м. Київ).

Захист відбудеться 15 березня 2007 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.06 в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою 01133, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 253.

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою 01133, м. Київ, вул. Володимирська, 58, к. 12.

Автореферат розісланий 12 лютого 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Боднар Т.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Традиційно поняття “право власності” за стереотипом пов’язується з тріадою повноважень: володіння, користування та розпорядження. Закріплення в ЦК України системи речових прав свідчить про подальший розвиток цивільно-правового інституту речових прав, відомого більшості цивілізованих країн світу, однак, цей інститут залишається майже не дослідженим вітчизняною цивілістикою. В сучасних умовах додаткової актуальності набувають питання не стільки про обмеження абсолютного права власності, скільки про захист прав власників майна, так як законом іноді необґрунтовано надаються переваги речовим правам. Охорона і захист прав всіх суб’єктів правовідносин зумовлює необхідність визначення і конкретизації цих суб’єктів з метою забезпечення належної реалізації їхніх прав. Відсутність в Україні усталених традицій цивільно-правового інституту речових прав обумовила недосконалість нормативного регулювання речових відносин.

Право власності в Україні пройшло незначний шлях розвитку, що обумовлено тривалим періодом, в який громадяни не мали прав власності на землю, що негативно позначалося на розвитку цього інституту у цивільному праві. Введення права власності у широке правове застосування і його значна теоретична розробка до останнього часу випереджала розвиток речових прав на майно, оскільки останні не піддавалися глибокому теоретичному аналізу. Наведеним пояснюється важливість формування науково-обґрунтованих положень щодо критеріїв розмежування права власності та речових прав на майно, способах їх встановлення, судового захисту прав власників майна і суб’єктів речових прав.

Результати дисертаційного дослідження ґрунтуються на працях вітчизняних та іноземних вчених-юристів, які займалися дослідженням права власності і речових прав, а саме: В.І.Андрейцева, О.О.Баринової, І.А. Безклубого, Н.В.Безсмертної, Р.Ф.Гонгало, О.В.Дзери, І.О.Дзери, Н.С. Кузнецової, В.В.Луця, О.С. Іоффе, Р.А.Майданика, Д.І. Мейера, О.О.Михайленко, О.А.Підопригори, С.О.Погрібного, І.Ф.Севрюкової, Є.О. Суханова, Ю.К.Толстого, С.Я.Фурси, Є.О.Харитонова, В.М. Хвостова, Я.М.Шевченко, Г.Ф.Шершенєвича, Т.С.Шкрум, О.С.Яворської.

Значні зміни в суспільних відносинах, які викликали введення в дію нового ЦК, нині потребують постійного наукового аналізу, узагальнення практики застосування вимог законодавства і на цій підставі вироблення рекомендацій з наступного вдосконалення законодавства.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження виконана згідно з планом Бюджетної теми Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Механізм адаптації законодавства в сфері прав громадян України до законодавства Європейського Союзу” (номер теми 06 БФ 042-01; номер державної реєстрації 0106U006631).

Мета і задачі дослідження. Основна мета дисертаційного дослідження – це адаптування новітнього явища цивільно-правових відносин, яким є речове право на чуже майно, до потреб суспільних відносин, а також його удосконалення з врахуванням первісного досвіду його застосування в юридичній практиці. При цьому, мета дослідження нерозривно пов’язана з охороною і захистом не тільки речових прав на чуже майно, а й з узгодженням їх з правом власності на це майно. Виходячи із загальної мети дослідження, автором визначені наступні завдання дослідження: визначити поняття “речові права”, сформувати його основні ознаки, обґрунтувати співвідношення між ним та правом власності, а також надати їм однозначності в регламентації і при застосуванні в юридичній практиці; виявити і проаналізувати всі основні сучасні теорії та концептуальні підходи до змісту і правової природи окремих видів речових прав на чуже майно, а також проаналізувати історичний досвід розвитку цього інституту; проаналізувати юридичну практику зарубіжних країн щодо врегулювання речових прав на чуже майно. Оскільки речові права закріплюються не тільки в ЦК України, а й в інших законодавчих актах, останні мають бути проаналізовані на предмет їх узгодженості із загальними положеннями нового ЦК України, а потім - приведені у відповідність. На підставі узагальнення та аналізу судової практики передбачається встановити недоліки у врегулюванні речових прав, основні проблеми розгляду таких справ судами, а також виробити пропозиції з вдосконалення юридичної практики. Встановити особливості найбільш поширених підстав виникнення і припинення речових прав.

Об'єктом дисертаційного дослідження є правовідносини, які складаються на межі права власності на майно та інших речових правах на це майно, що виникають у процесі правомірного обмеження права власності, а також у зв'язку з правопорушеннями, що мають місце у судовій практиці.

Предметом дисертаційного дослідження є речові права на чуже майно як особливий інститут цивільного права, який відтворює різноманітність прав та обов’язків суб’єктів на одне й те саме майно, а також потребує гарантування охорони та захисту порушених чи оспорюваних прав.

Методи дослідження, які були використані при дослідженні обраної теми. В основу дослідження покладено системно-структурний метод, що базується на одночасному аналізі положень найближчих правових дисциплін: цивільне, земельне і житлове право, а також зв'язку між нормами матеріального і процесуального права. Функціональний метод використовувався для більш глибокого дослідження ролі і функцій судового захисту у врегулюванні речових прав і права власності. Порівняльний метод дозволив виробити пропозиції з вдосконалення законодавства України з урахуванням досвіду зарубіжних країн та історичного досвіду. За допомогою аналізу і синтезу була сприйнята багатогранність речових прав, були зроблені пропозиції з вдосконалення окремих норм законодавства.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше в Україні після набрання чинності нового ЦК України на дисертаційному рівні проводиться системне наукове дослідження проблем реалізації речових прав та захисту їх у суді в умовах розвитку в Україні інституту приватної власності і реформування законодавства у досліджуваних сферах.

Наукова новизна одержаних результатів конкретизується у таких основних положеннях та висновках, які виносяться на захист:

Вперше:

1. Обґрунтовано поняття речових прав (речових прав на чуже майно) як визначених законом прав володіння та/або користування чужою річчю з певною метою, які обтяжують право власності на цю річ.

2. Обґрунтовано висновок про подвійну правову природу обмежених речових прав, як поєднання суб’єктивного речового права на чужу річ та обтяження ним права власника на таку річ. Сутність суб’єктивного права на чужу річ полягає у встановлених законом повноваженнях носія цього права безпосередньо володіти та/або користуватися чужим майном, але не порушувати при цьому прав власника цього майна. Речове право на чужу річ є обтяженням права власності, яке обов’язкове як для власника майна, так і для інших осіб.

3. Доведено, що суд при вирішенні цивільних справ, пов’язаних із речовими правами, може зобов’язати власника надати інше приміщення для проживання сервітуарія. Якщо власник і сервітуарій разом не можуть користуватися майном, то можливим способом вирішення конфлікту є компенсація прав сервітуарія за рахунок іншого об’єкту. Такий варіант вирішення конфлікту між власником та сурвітуарієм автор називає альтеративним способом забезпечення речового права.

4. Сформульовано положення про те, що право власності та речове право співвідносяться як взаємозалежні елементи, які не можуть існувати одне без одного, але все ж таки альтернативні поняття, оскільки речові права спрямовані на обмеження абсолютизму права власності і вони не можуть існувати без права власності.

5. Встановлено доцільність введення конструкції номінальної власності, під якою слід розуміти право власності, носій якого тимчасово втрачає можливість самостійного здійснення дискреційних повноважень, які реалізуються іншою особою – носієм обмеженого речового права. Це дозволить номінального власника відрізнити від власника, який має всі права на майно – абсолютного власника.

6. Обґрунтовано поняття складених речових прав. На практиці можуть мати місце випадки встановлення не тільки одного виду речового права, а одночасно кількох речових прав щодо певного майна або речі, зокрема, коли в інтересах однієї особи було встановлено особистий сервітут, емфітезвис та суперфіцій щодо конкретної земельної ділянки. Тому такі речові права, які діють у сукупності, доцільно називати складеними. У зв’язку з цим запропоновано регламентувати у законодавстві випадки складених речових прав та їх взаємодію.

Удосконалено:

1. Положення про те, що при встановленні особистого сервітуту превалює суб’єктивний фактор, зокрема, коли заповідачем встановлюється право довічного проживання щодо особи, яка не має власного житла. Але сама потреба у встановленні сервітуту вважається об’єктивною, коли потреби особи не можуть бути задоволені іншим способом крім встановлення сервітуту і цю обставину можуть визначити не тільки дві сторони, а й суд має констатувати необхідність встановлення такого сервітуту за об’єктивними підставами.

2. Поняття сервітуту, під яким слід розуміти обмеження права власності лише на підставі рішення суду, за яким встановлюється сервітут на користь особи, яка за об’єктивних обставин не здатна користуватися своєю власністю і допускається користування чужою власністю особі, яка не мала до судового рішення можливості (права) користування такою власністю. Інші підстави встановлення сервітуту (за договором) не є обмеженням права власності, оскільки у цьому випадку превалюють договірні відносини

3. Положення цивілістичної доктрини про співвідношення права власності та сервітуту. За суб’єктним складом сервітут – це альтернатива праву власності, а не його елемент. Це положення випливає з того, що правами за сервітутом наділяється інша особа, а не власник. Коли права за сервітутом або іншим речовим правом переходитимуть до власника, то вони “поглинатимуться” правом власності, оскільки сервітуарій і власник “в одній особі” не можуть існувати. У зв’язку з цим пропонується назву книги третьої ЦК “Право власності та інші речові права” змінити і викласти її таким чином: “Право власності та його обмеження речовим правом”.

4. Положення про те, що сучасний зміст речового права на чуже майно – це історично складений досвід обмеження абсолютизму права власності, що складався шляхом випробування часом із запровадження у римському праві до його відтворення у законодавстві багатьох розвинених країн, а з 2004 року він призвів до відповідних позитивних змін у законодавстві України.

5. Положення доктрини щодо неможливості надання переваги в питаннях встановлення сервітуту інтересам необмеженого кола фізичних осіб або державним чи громадським інтересам за рахунок обмеження конкретного права власності, оскільки раціональне і справедливе вирішення конфліктів з приводу встановлення сервітутів має враховувати альтернативні способи вирішення таких спорів, зокрема, шляхом пропозиції власнику компенсації (викупу) частини чи всієї земельної ділянки, застосування альтернативних варіантів забезпечення суспільних інтересів тощо.

6. Положення про те, що при встановленні земельного сервітуту необхідно розглядати можливість суду визначити обтяження не тільки на одну земельну ділянку, а на дві безпосередньо сусідні, що дозволить зменшити тягар обтяження, що припадатиме на одного власника землі і вважатиметься більш справедливим способом врегулювання речових прав.

На підставі проведеного аналізу вносяться конкретні пропозиції щодо вдосконалення законодавства України, які також складають наукову новизну дослідження:

1. Пропонується доповнити ст. 316 ЦК України частиною 3 такого змісту: “Особливим видом права власності є номінальна власність, носій якої тимчасово втрачає можливість здійснення одного або декількох своїх повноважень (прав)”.

2. У ч. 1 ст. 411 ЦК України необхідно внести доповнення і викласти цю норму наступним чином: “1. Землекористувач має право на відчуження права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, якщо інше не встановлено законом та при виконанні всіх умов договору”.

3. Пропонується за аналогією з ч. 2 ст. 414 ЦК України доповнити статтю 407 ЦК України третьою частиною такого змісту: “Емфітевзис зберігає чинність у повному обсязі у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений”.

4. Доведено доцільність надання переважного права на придбання права власності на будинок, споруджений землекористувачем, власнику земельної ділянки, що обумовлено відновленням права власності на майно власника в повному обсязі. Цим положенням доцільно доповнити ст. 413 ЦК УЦкраїни або ця умова може стати істотною умовою договору про встановлення суперфіцію.

5. Обґрунтовано необхідність уточнення суб’єктного складу осіб, які можуть звернутися за тлумаченням змісту заповіту до суду. До них слід віднести: не лише спадкоємців ( ч. 1 ст. 1256 ЦК України), а також відказоодержувачів, сервітуаріїв та навіть кредиторів. Цим положенням слід доповнити ст. 1256 ЦК України.

6. Разом з введенням у дію нового ЦК України необхідно внести відповідні зміни й у ЖК України, де у ст. 71 доцільно застосовувати строк не у шість місяців, а в один рік для втрати права на користування житлом, таким чином буде усунена суперечність цієї норми зі ст. 405 ЦК України.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що у дисертації сформульовані концептуальні положення, висновки та практичні рекомендації, які визначають напрями вирішення окремих теоретичних і практичних проблем речового права та права власності на майно. Запропоновані висновки можуть слугувати теоретичним підґрунтям для подальшої розробки положень науки цивільного права і цивільного процесу, а також отримані результати мають позитивно вплинути на регламентацію речових прав.

Основні результати цього дисертаційного дослідження можуть бути використані у навчальному процесі при викладанні курсів "Цивільне право”, „Вступ до приватного права” та спецкурсу “Речові права на чуже майно”.

Рекомендації щодо вдосконалення чинного законодавства, спрямовані на підвищення ефективності охорони і захисту речових прав суб’єктів цивільного права, можуть бути використані у нормотворчій діяльності, у тому числі і при доопрацюванні нового ЦК України, ЖК України, ЗК України, а також у правозастосовчій практиці при розгляді і вирішенні справ, що зумовлені речовими правами та у діяльності судів.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження виконане дисертантом самостійно. Основні теоретичні положення та розробки, що характеризують наукову новизну дослідження, теоретичне і практичне значення його результатів, одержані дисертантом особисто.

Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри цивільного права Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Результати роботи оприлюднювалися на науково-практичних конференціях, зокрема, на міжнародній науковій конференції „Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників” (Київ, квітень 2004 р.); Другій всеукраїнській науковій конференції молодих науковців, аспірантів і студентів „Актуальні проблеми теорії та історії прав людини, права і держави” (Одеса, грудень 2003 р.); Міжнародній науковій конференції молодих вчених „Другі юридичні читання” (Хмельницький, листопад 2003 р.); Міжнародній науковій конференції молодих вчених „Четверті юридичні читання” (Хмельницький, жовтень 2005 р.); Всеукраїнській науковій конференції „Другі юридичні читання” (Київ, травень 2005 р.); IV Міжнародній науково-методичній конференції ”Римське право і сучасність” (Одеса 2006 р.); науково-методологічному семінарі аспірантів та пошукувачів юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, 18 січня 2006 р.).

Публікації. Основні положення і висновки дисертації знайшли відображення у одному навчальному посібнику, 12 публікаціях, з яких 3 опубліковано у фахових виданнях, включених до переліків, затверджених ВАК України.

Структура дисертації обумовлена метою і предметом дослідження. Дисертація складається із вступу, переліку умовних скорочень, трьох розділів, 7 підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить – 225 сторінок, з них 204 основного тексту. Список використаних джерел включає 263 найменування на 21 сторінці.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, її зв’язок з науковою тематикою Київського національного університету імені Тараса Шевченка , сформульовано мету і задачі дослідження, визначено об’єкт, предмет і використані методи дослідження, викладено наукову новизну і основні положення, які виносяться на захист, висвітлено теоретичне і практичне значення отриманих результатів, їхня апробація, вказано публікації за темою дисертації та її структуру і обсяг.

У першому розділі “Врегулювання речових прав на чуже майно в історичному ракурсі і в сучасному законодавстві України” проведено аналіз розвитку правового регулювання речових прав на чуже майно від часів Римської імперії до сучасного стану регламентації речових прав на чуже майно, що дозволило встановити причини виникнення сучасних проблем у закріпленні і реалізації права власності виробити пропозиції по вдосконаленню законодавства України з урахуванням історичного досвіду.

Походження обмежених речових прав в доктрині традиційно пов'язується з еволюцією сервітутних прав. Завдяки сервітуту панівна земельна ділянка стає економічно вигіднішою і в цілому більш цінною, а для службової ділянки встановлення сервітуту означає "обмеження і зменшення цінності". Як зазначають деякі автори без сервітутів дрібна поземельна власність була б поставлена у безвихідне становище, і земля втратила б своє економічне значення. Такої позиції дотримується переважна більшість вчених. Дисертант поділяє цю концепцію, але не зовсім погоджується з концепцією, що земля може втратити своє економічне значення. При встановленні сервітутів першочергове значення мають все ж таки переваги у розташуванні землі, а не сама земля, і тому такі переваги трансформуються у переваги одного власника землі над іншим, від чого вартість лише конкретної земельної ділянки зменшується, а іншої збільшується, при цьому економічне значення їх обох не втрачається.

Якщо у стародавні часи захват земель і їх розподіл здійснювалися безсистемно, то така практика є характерною для сучасної приватизації землі в Україні. Коли на місті випасу селянської худоби виникають дачні кооперативи. Звідси й ті негативні наслідки, коли захистити права селян у сучасних умовах виявляється неможливим або ускладненим. Отже, перед приватизацією земель мали бути створені прозора та формально закріплена процедура розпаювання земель, виявлені права на користування земельними ділянками з урахуванням інтересів сусідів, проїзду по території, наприклад, дачного кооперативу, встановлені і зафіксовані місця загального користування землею, у тому числі, й для випасу худоби та відпочинку людей тощо. Отже, Земельний та Цивільний кодекси України мали передувати процесу приватизації землі, а не створюватися після глобальної приватизації землі в Україні. Тому в багатьох випадках необхідність наступного встановлення сервітутів мала передбачатися ще на стадії приватизації земель в Україні, тобто шляхом комплексного врахування прав всіх власників земельних ділянок на проїзд до своєї ділянки, визначенням порядку користування водоймами, необхідності встановлення ліній електромереж, трубопроводів тощо.

Однак, на законодавчому рівні не було підтримано пропозицій українських вчених, які обґрунтовували необхідність встановлення “права загального природокористування і, зокрема, землекористування (публічного земельного сервітуту)”. Тому необхідно ставити питання про загальний нагляд за дотриманням власниками встановлених умов землекористування. На погляд дисертанта, встановлені норми на приватизацію землі можуть контролюватися не тільки сусідами, між якими може виникнути спір з приводу межі між земельними ділянками, а й муніципальними уповноваженими особами, які мають наділятися спеціальною компетенцією в інтересах територіальної громади, тобто контролю за дотриманням норм на користування земельними ділянками.

Підґрунтям звичаєвого права в Україні були правові традиції та звичаї часів Руської Правди. Дисертантом обґрунтовується, що українські суспільні відносини того періоду вже знали поняття особистий сервітут, згідно якого “заслужена особа” отримувала земельну ділянку, але не у власність, а для пожиттєвого користування без права передачі нащадкам.

Практика “захоплення” вільних земель, тобто від володіння до наступного узаконення права власності на землю, був основним принципом займанщини, властивим для країни у перехідний період, коли були відносно вільні землі. Така практика є властивою для тих країн, в яких не існує чіткого обліку землі і право власності на землю не закріплене за конкретними суб’єктами цивільного права. Тому практика “займанщини” можлива у перехідні періоди, коли колишні власники з тих чи інших причин відмовляються від своєї власності або їх позбавляють власності і існують суб’єкти, які бажають набути право власності на землю. Автор вважає, що у сучасній юридичній практиці при чіткій регламентації прав приватної власності на землю залишається без надійного контролю державна і комунальна власність на землю, тому доволі поширеними є випадки “займанщини” саме такої землі і спроби наступного узаконення збудованих на такій землі об’єктів. Тому автор вважає, що існування займанщини – це не вирішення проблем забезпечення громадян земельними ділянками, а це відсутність контролю з боку держави за своєю власністю.

Історія розвитку речових прав не може аналізуватися без правової і політичної оцінки їх існування. Тому дисертант вважає за доцільне приділяти увагу не тільки правовим аспектам існування сервітутів на Україні, а й виходити з історичного аналізу епохи, коли вони були запроваджені і аналізувати ті наслідки, які вони привнесли у суспільні відносини. Історичний екскурс свідчить про те, що сервітути виконали свою роль у період переходу від кріпосництва до капіталістичних відносин, але й радикальне позбавлення селян прав власності на землю також себе не виправдало. Звідси можна зробити висновок про те, що сервітути доцільно сприймати як тривале, але все ж таки тимчасове явище, коли мова йде про конкретного селянина, який природно має намір стати господарем землі, яку він обробляє, оскільки не можна вважати сервітут досконалою і перспективною формою відносин на значний проміжок часу. Тому важко сервітут назвати “полюбовним” вирішенням суперечок, оскільки сервітут того періоду – це шлях переходу від кріпосництва до нових капіталістичних відносин на селі, який мав свої переваги і недоліки, але він мав передувати виникненню права власності на землю землероба.

Висвітлено еволюцію формування категорії “речові права” в світовій науці приватного права. Ця конструкція замінила в XVIII-XIX століттях в європейському континентальному (а саме німецькому пандектному) праві середньовічну феодальну конструкцію “розщепленої” власності на землю. Вітчизняна цивілістика радянського періоду відмовилася від категорії речових прав, яку було відновлено лише на початку 90-х років минулого століття.

Обґрунтовується висновок про неприпустимість сприйняття таких суб’єктів цивільного права як інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства як народ України. Наведене виступило методологічною підставою для висновку про те, що стаття 1 Закону „Про власність” явно суперечить ст. 3 цього ж Закону. Про власність українського народу на землю чітко говориться й у ст. 13 Конституції України, тому до внесення змін до Конституції України передача у власність землі іноземним суб’єктам не може допускатися будь-якими іншими законами та міжнародними договорами. З наведеного положення можна зробити висновок про те, що іноземні суб’єкти не вправі володіти землею на праві власності. У зв’язку з цим обґрунтовується, що іноземні суб’єкти можуть наділятися лише речовими правами на земельні ділянки. Це може стосуватися права забудови для іноземних держав, обумовлене створенням дипломатичних представництв, посольств і консульств, а такі земельні ділянки можуть виділятися за договором суперфіцію. При цьому можна виходити з права іноземних суб’єктів на будівлі, але не на землю, як про це зазначається у гл. 34 ЦК України. Навіть принцип взаємності у міжнародних договорах не допускає права власності на землю іноземних суб’єктів, оскільки у такому випадку порушуватиметься ст. 13 Конституції і частина землі не буде належати українському народу.

Дисертант вважає, що у ч. 2 ст. 402 ЦК України закладено істотну неузгодженість між поняттям “власник”, який наділений загальновідомою тріадою повноважень, та поняттям володілець, якому надане лише тимчасове право володіння майном і який повинен набути статус власника для того, щоб бути повноважним суб’єктом договору. Тому вважається, що володілець майна до набуття ним статусу власника не може укладати договорів про встановлення речових прав, оскільки він не наділений правом розпорядження майном.

Пропонується доповнити ст. 316 ЦК України частиною 3 такого змісту: “Особливим видом права власності є номінальна власність, носій якої тимчасово втрачає можливість здійснення одного або декількох своїх повноважень (прав)”.

Обґрунтовується доцільність перейменування назви ІІ розділу книги ІІІ ЦК України в наступній редакції “Володіння та інші речові права”, замість невдалої чинної редакції “Речові права на чуже майно”, оскільки: а. володіння в точному розумінні цього поняття правом не є, хоча й воно назване в ЦК України “Право володіння чужим майном”; б. володіти можна і майном, яке може і не бути чужим, воно може бути просто безхазяйним (ст. 335 ЦК України); володіння буде й тоді, коли володілець придбав майно особи, яка не мала права власності на нього і тому не мала права на його відчуження, - кому належить це майно, може бути просто невідомо. Отже, чужим майном визнається майно, яке належить іншій особі, не володільцю; володінням має визнаватися сам факт володіння, незалежно від наявності у володільця права на предмет володіння. Володіння майном, що ґрунтується на певному праві, захищається способами, передбаченими чинним законодавством. Якогось спеціального захисту воно не потребує.

Доводиться, що Закон України „Про власність” потенційно потрібен для врегулювання прав власності на окремі об’єкти і координації в питаннях регламентації власності на особливі об’єкти (землю, надра, воду тощо), але він потребує внесення суттєвих змін. Зокрема, його необхідно викладати не через право власності окремих суб’єктів, а сконцентрувати увагу на загальнонаціональних об’єктах права власності, зокрема тих, що володіють особливим статусом і не можуть належати ні громадянам, ні юридичним особам. Виходячи із сучасного змісту Закону України „Про власність” можна встановити, що його назва повинна бути „Про право власності в Україні”.

Пропонується висновок, що віднесення в ЦК України до суб’єктів цивільних прав територіальних громад є суттєвою новелою, яка за своєю суттю мала бути розкрита у ЦК України. Але це положення до останнього часу має лише формальний характер, оскільки в ЦК України не розкрито правового змісту терміну „територіальна громада”. Перед тим, як розкривати представництво територіальних громад, необхідно суттєву увагу сконцентрувати на самому понятті „територіальна громада” або „відсилочною” нормою вказати той правовий акт, в якому це поняття розкривається.

Тільки власнику можуть належати в повному обсязі три компоненти: володіння, користування та розпоряджання майном, і це положення має бути підкресленим в новому ЦК України. Ні в теорії, ні на практиці не існує терміну, яким визначатиметься власник, який втратив один з елементів права власності, а його продовжують називати власником. Автор вважає, що виходячи з того, що власник, який втратив хоча б один з елементів права власності у правовстановлюючих документах формально залишатиметься власником, а тому доцільно називати такого власника номінальним.

Обґрунтовується, що земельний сервітут є лише частиною сервітутного права, визначеного в ЦК України, а тому в ЦК України має існувати лише „відсилочна” норма на ЗК України. Зокрема, в ст. 404, 405 нового ЦК України встановлено, що сервітут може стосуватись не тільки земельної ділянки, а й іншого нерухомого майна та житла. В той же час, право членів сім’ї власника житла на корис-тування цим житлом знов таки має бути конкретизованим не в Цивільному кодексі України, а в Житловому та Сімейному кодексах України, оскільки мова про права особи в сімейних відносинах йде саме в останньому нормативному акті. Отже, в ЦК України може мати місце „відсилочна” норма на згадані кодекси і саме в цих нормативних актах вони конкретизуватимуться. Це положення стосується й емфітевзису. Право ж забудови земельної ділянки (суперфіцій) не зважаючи на те, що воно має тісний зв’язок із землею, має регламентуватись, на думку автора, саме у ЦК України. Автор робить такий висновок виходячи з таких критеріїв: право забудови земельної ділянки виникає на підставі договору або заповіту, тобто цивільно-правової угоди; до об’єктів власності належить не тільки земля, а й об’єкт нерухомості, але право на останній об’єкт регламентується ЦК України; виходячи зі змісту ст. 417 ЦК України, власник земельної ділянки не наділяється явними перевагами відносно прав землекористувача, а спір між ними вирішується виходячи з вартості об’єктів. Тому й врегулювання цих відносин має належати не до ЗК України, а до ЦК України.

Другий розділ “Загальнотеоретична характеристика речових прав на чуже майно” присвячений теоретичному аналізу існуючих проблем у сприйнятті поняття та правової природи категорії “речові права на чуже майно”, дослідженню співвідношення права власності та речового права, а також класифікації речових прав на чуже майно. Порівняльний метод у цьому розділі дозволив виробити пропозиції по вдосконаленню законодавства України з урахуванням досвіду зарубіжних країн. За допомогою аналізу і синтезу була сприйнята багатогранність речових прав, були зроблені пропозиції по вдосконаленню окремих норм законодавства тощо.

Обґрунтовано, що за суб’єктним складом сервітут – це альтернатива праву власності, а не його елемент, це положення випливає з того, що правами за сервітутом наділяється інша особа, а не власник. Коли ж власник набуває й речові права на об’єкт власності, то речові права на такий об’єкт перестають діяти. Тому пропонується змінити назву книги третьої ЦК України “Право власності та інші речові права” і викласти її наступним чином: “Право власності та його обмеження речовим правом”.

Обґрунтовується висновок про універсальне коло підстав виникнення сервітуту, який, зокрема, виникає не тільки на підставі договору та заповіту, а й на підставі закону або за рішенням суду. Цю правову категорію можна вважати й найскладнішою, оскільки вона пов’язана з неможливістю інших осіб задовольнити свої потреби без встановлення сервітуту. Крім того, це поняття стосується як права користування речами, включаючи об’єкти нерухомості і, зокрема, земельні ділянки, так і особистого права користування такими об’єктами або їх частинами.

Загальнокорисна мета сервітуту обумовлена тим, що від імені і задля такої мети діють державні органи та органи місцевого самоврядування, які можуть бути суб’єктами сервітутних відносин, тобто відносин щодо встановлення сервітуту для суспільних потреб. Однак, на нашу думку, не можна віддавати переваги в питаннях встановлення сервітуту інтересам необмеженого кола громадян або державним інтересам за рахунок обмеження права власності, оскільки всі суб’єкти у цивільному праві повинні мати рівні права.

Доводиться, що під сервітутом необхідно розуміти обмеження права власності лише на підставі рішення суду, за яким встановлюється сервітут на користь особи, яка за об’єктивних обставин не здатна користуватися своєю власністю і допускається користування чужою власністю особі, яка не мала до судового рішення можливості (права) користування такою власністю. Зокрема, у ЦК України мають бути введені чіткі обставини, за яких суд вправі встановлювати сервітут та визначати сервітутні права, як елемент речового права, а також права та обов’язки власника.

Запропоновано доцільність внесення у ч. 1 ст. 411 ЦК України доповнення і викладення цієї норми наступним чином: “1. Землекористувач має право на відчуження права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, якщо інше не встановлено законом та при виконанні всіх умов договору”.

Формально аналізуючи ситуацію, коли на земельній ділянці власника зростає врожай, але землекористувач не здатен оплатити борг за землекористування, останній опиняється у скрутному правовому становищі, оскільки договір може бути розірваним, а недозрілий врожай продати неможливо. Виходом з такої ситуації може стати застава врожаю в рахунок погашення заборгованості по сплаті боргу за землю або поширення режиму спільної часткової власності на врожай, отриманий землекористувачем, на власника, а частка власника землі у цій ситуації має бути адекватною боргу за землю. При цьому спільна часткова власність на врожай має враховувати такі юридичні обставини: розмір врожаю, внесені землекористувачем покращення у родючість землі, тривалість емфітевзису; розмір боргу за користування землею.

У зв’язку з цим обґрунтовується доцільність правового регулювання наслідків припинення права користування земельною ділянкою для забудови (суперфіцію) ще на стадії підписання договору. Це питання має відноситися до істотних умов договору, оскільки законом чітко не регламентовані наслідки припинення права користування землею для забудови. У протилежному випадку майбутній конфлікт буде закладений ще на стадії підписання договору.

Пропонується за аналогією з ч. 2 ст. 414 ЦК України доповнити статтю 407 ЦК України третьою частиною такого змісту: “Емфітевзис зберігає чинність у повному обсязі у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений”.

Зроблено висновок про те, що з моменту, коли особа повідомила передбаченим законом способом відповідні органи про знахідку, вона повинна отримувати статус титульного володільця майном. Видається, що нотаріус має бути уповноважений державою надавати такій особі титул зберігача і володільця такого майна, а також саме з цього періоду починатиметься відлік часу законного, відкритого володіння майном.

У роботі сформульовано критерії для класифікації видів речових прав, до яких слід віднести: характер прав і обов’язків за речовим правом; спосіб встановлення речового права; час дії речового права; суб’єктний склад правовідносин, пов’язаних з речовим правом; об’єкти речових прав.

На практиці можуть мати місце випадки встановлення не тільки одного виду речового права, а одночасно декількох речових прав стосовно певного майна або речі. Тому такі речові права будуть діяти у сукупності (фактично складатися) і доцільно їх називати складеними, а також у наступному регламентувати у законодавстві.

У третьому розділі “Підстави виникнення і припинення речових прав на чуже майно” основна увага зосереджена на проблемах виникнення і припинення речових прав, які встановлюються на підставі договору та за рішенням суду.

Вважається необхідним виділяти договори із встановленням речового права, які символізують не тільки перехід права власності, а з самого початку їх дії, як правило, розцінюються такими, що діятимуть тривалий час, тобто більший ніж за договором оренди і на кращих для його сторін умовах, зокрема, цьому має сприяти пільговий режим оподаткування.

У дослідженні пропонується така класифікація договорів про встановлення речового права: Прямі речові договори, в яких регламентуватиметься лише встановлення речового права або така умова буде превалювати в договорі; Змішані речові договори, в яких превалюватиме інший вид договору ніж про регламентацію речового права, а встановлення, наприклад, сервітуту буде похідною умовою.

В роботі виділені істотні умови договору про встановлення речового права, до яких, зокрема, відносяться: обов’язкове позначення виду речового права або змішаного речового права; тривалість (строк) дії речового права; можливість або заборона відчуження речового права, а також переважне право власника майна на придбання речового права; оплатність речового права чи відсутність плати; стан майна, в якому його користувач або володілець зобов’язані його повернути. Це положення дуже актуальне для користування землею, водними ресурсами та іншим майном; конкретизація суб’єктів, які вправі користуватися речовим правом, зокрема, один чи декілька суб’єктів, а також необмежене число суб’єктів чи встановлення речового права на користь територіальної громади.

У дисертації доведена доцільність надання переважного права на придбання будинку, збудованого землекористувачем, власнику земельної ділянки. Цим положенням вважається доцільно доповнити ст. 413 ЦК України або ця умова може стати істотною для договору про встановлення суперфіцію. Разом з введенням у дію нового ЦК України мали бути внесені відповідні зміни й у ЖК України, де у ст. 71 доцільно застосовувати строк не у шість місяців, а в один рік для втрати права на користування житлом, оскільки таким чином мала бути усунена суперечність цієї норми зі ст. 405 ЦК України.

Договір із встановленням сервітуту повинен посвідчуватися у нотаріальній формі, коли він стосується об’єктів нерухомості і нотаріуси мають видавати сервітуаріям примірник нотаріального акту (договору) про встановлений на їх користь сервітут. Тому пропонується також узгодити нотаріальну діяльність з потребою громадян у встановленні речових прав. Отже, необхідно внести відповідні доповнення до Закону України “Про нотаріат”, “Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України”, у Декрет Кабінету Міністрів України „Про державне мито”, де встановити специфіку вчинення нотаріальних дій та обчислення державного мита для договорів, в яких встановлюється речове право.

Вважається, що