НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ І МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Дорофеєв Денис Володимирович

УДК 327(73)(574/575)

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА СТРАТЕГІЯ США

В РЕГІОНІ ЦЕНТРАЛЬНА АЗІЯ

Спеціальність 23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем

та глобального розвитку

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Таврійському національному університеті
ім. В.І. Вернадського Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник доктор політичних наук, професор

Юрченко Сергій Васильович,

Таврійський національний університет

ім. В.І. Вернадського, кафедра нової та новітньої історії зарубіжних країн, професор

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, доцент

Федуняк Сергій Георгійович,

Чернівецький національний університет

ім. Ю. Федьковича, кафедра міжнародних відносин, професор

кандидат історичних наук

Толстов Сергій Валеріанович,

Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, відділ

трансатлантичних досліджень, провідний науковий співробітник

Провідна установа

Національний інститут стратегічних досліджень, м. Київ

Захист відбудеться “24” квітня 2007 року о 14-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.176.02 в Інституті світової економіки і міжнародних відносин НАН України за адресою: 01030 м. Київ, вул. Леонтовича, 5

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 01030 м. Київ, вул. Леонтовича, 5

Автореферат розісланий “22” березня 2007 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

канд. політ. наук О.В. Сушко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Припинення існування біполярної системи міжнародних відносин обумовило необхідність дослідження зовнішньополітичної стратегії Сполучених Штатів у нових геополітичних умовах, які характеризуються відсутністю противаги, здатної збалансувати глобальне лідерство США, що виступають як єдина наддержава. Ці обставини відкривають перед Сполученими Штатами можливість втретє в історії вплинути на формування системи міжнародних відносин, яка повинна забезпечити зміцнення й продовження їхнього глобального лідерства.

Одним із шляхів реалізації американських інтересів є активізація політики на регіональному рівні міжнародних відносин, де фокус діяльності Сполучених Штатів спрямований на регулювання росту могутності й формату відносин центрів сили, що володіють потенційними можливостями кинути виклик позиціям США у світі. Виходячи із цього, проведення дослідження зовнішньополітичної стратегії США щодо конкретних регіонів є важливим, оскільки дозволяє визначити, з одного боку, роль і місце, а з іншого боку, інтереси й цілі Сполучених Штатів у формуванні постбіполярної системи міжнародних відносин.

В американській зовнішньополітичній стратегії окреме місце займає Центральна Азія, простір якої формують території Казахстану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменистану й Узбекистану. Цей регіон являє собою “серцевину” Євразійського материка, розташовану на стику ісламської, китайської, слов’яно-православної цивілізацій, на перетинанні комунікаційних ліній, а також є джерелом світових запасів енергоресурсів, що й обумовлює інтереси провідних акторів міжнародних відносин.

Для України регіональний рівень зовнішньополітичної стратегії США має практичний та теоретичний інтерес, оскільки сприяє розумінню сутності політики американської держави відносно окремих регіонів та їх країн. Виходячи з прагнення керівництва України забезпечити подальше зміцнення її міжнародних позицій, необхідно зазначити важливість дослідження американського досвіду формування та реалізації зовнішньополітичної стратегії в регіоні Центральна Азія. Її вивчення сприятиме покращенню ефективності реалізації зовнішньої політики України, як відносно країн Центральної Азії, що є постачальниками на світовий ринок енергоресурсів, так і США, які проецирують свою міць на глобальне оточення.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження було виконано в рамках спеціалізації і спрямованості наукової діяльності кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн Таврійського національного університету
ім. В.І. Вернадського з вивчення “Історії зарубіжних країн. Історії міжнародних відносин”, визначеної Міністерством освіти і науки України та Вченою радою університету (державний реєстраційний номер РК 0100U001356).

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в проведенні системного аналізу центральноазіатського напрямку зовнішньополітичної стратегії США.

Для досягнення поставленої мети в дисертації здійснюється вирішення наступних завдань:

1. дослідити взаємозв’язок глобального й регіонального рівня в американській зовнішньополітичній стратегії;

2. визначити геостратегічне значення Центральної Азії як об’єкта американської політики;

3. охарактеризувати модель регіональної зовнішньополітичної стратегії Сполучених Штатів на прикладі американського курсу в Центральній Азії;

4. на основі аналізу зовнішньої політики США в регіоні виділити й розглянути її етапи;

5. показати роль і місце деяких елементів зовнішньополітичного механізму Сполучених Штатів (Президент, Конгрес, Державний департамент) у формуванні й реалізації їх центральноазіатської зовнішньополітичної стратегії;

6. розкрити зміст та ієрархію методів і засобів реалізації інтересів США в Центральній Азії;

7. визначити вплив центральноазіатського курсу Сполучених Штатів на політику та національну безпеку України.

Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом дослідження виступає зовнішня політика Сполучених Штатів. Предметом аналізу є зовнішньополітична стратегія США в регіоні Центральної Азії, як діяльність американської держави, що спрямована на визначення та досягнення довгострокових цілей у регіоні за допомогою відповідних засобів.

Оскільки зовнішньополітична стратегія реалізується по відношенню оформлених просторових одиниць, то її важливою складовою частиною виступає геостратегічний вимір, що пов’язаний з досягненням, підтримкою й збільшенням могутності держави за рахунок володіння (або контролю) сприятливим просторовим положенням, якому в роботі приділяється особлива увага.

Хронологічні рамки роботи охоплюють п’ятнадцятирічний період, нижній хронологічний рубіж якого пов’язаний з виникненням у грудні 1991 року Казахстану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменистану й Узбекистану, а верхній – з 2006 роком – часом, коли Сполучені Штати здійснили ревізію свого регіонального курсу.

Методи дослідження. Для досягнення мети й вирішення поставлених завдань у дослідженні був використаний системний підхід, якій дозволив розглянути предмет дослідження в якості складної, відносно самостійної системи, яка є елементом глобальної зовнішньополітичної стратегії США. Водночас системний підхід обумовив використання ряду ключових методів, розташованих на двох рівнях дослідження.

На першому – перебувають загальнологічні методи: аналіз, синтез, дедукція, індукція, що дозволяють дотримуватись суворої логічної послідовності проведення аналітичної роботи.

Другий рівень склали методи, пов’язані безпосередньо із предметом пізнання й суттю дослідницьких завдань.

Геополітичний метод дозволив визначити особливості зовнішньополітичного курсу США відносно просторової взаємодії соціальних організмів у Центральній Азії.

Застосування фізико-географічного методу дозволило визначити специфіку Центральної Азії як географічного простору.

Розкриттю змін центральноазіатської стратегії США в процесі її історичного розвитку сприяв історико-генетичний метод.

У силу того, що центральноазіатська стратегія Сполучених Штатів виступає результатом їх практичного й теоретичного досвіду, у дослідженні був застосований історико-порівняльний метод.

Використання нормативно-ціннісного методу дозволило визначити поведінку американської еліти в питаннях, пов’язаних з формуванням і здійсненням регіональної політики.

На основі методу контент-аналіза була здійснена диференціація держав Центральної Азії в стратегії Сполучених Штатів.

Вивчення ролі та діяльності президента, Державного департаменту, Конгресу США у формуванні й реалізації центральноазіатського курсу було здійснено на основі інституціонального методу.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що на підставі самостійного вивчення джерел, вітчизняної і зарубіжної історіографії:

- були визначені основні параметри загальної моделі регіональної зовнішньополітичної стратегії;

- уперше в українській політичній науці у форматі дисертаційної роботи вживається комплексна спроба дослідження зовнішньополітичної стратегії США в регіоні Центральна Азія;

- на основі аналізу центральноазіатської політики Сполучених Штатів була охарактеризована модель їх зовнішньополітичної стратегії відносно конкретного регіону;

- були уточнені країнові пріоритети американського курсу в регіоні й ієрархія методів і засобів реалізації зовнішньополітичної стратегії США;

- за допомогою використання нових документів була розширена джерельна база дослідження центральноазіатського напрямку в американській політиці, що дозволило уточнити зовнішньополітичний курс США на початковому етапі його розвитку в роки президентства Дж. Буша і У. Клінтона;

- був здійснений історіографічний аналіз робіт на основі проблемного принципу, що виявив стан розробленості теми дисертації та проблемні й перспективні напрямки досліджень.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що висновки й оцінки, зроблені в дисертації, можуть мати значення для подальшого вивчення й прогнозування політики Сполучених Штатів у Центральній Азії. Методика й висновки роботи становлять інтерес для зовнішньополітичних відомств, науково-дослідних інститутів і центрів при вирішенні таких завдань, як розробка центральноазіатського вектора зовнішньої політики України. Концептуальні положення дисертації можуть бути використані при створенні узагальнених праць з історії та теорії зовнішньої політики США, а також можуть бути застосовані в розробці комплексного дослідження геополітичних процесів, що протікають у Центральній Азії. Матеріали й отримані результати можуть використовуватися в навчальному процесі при підготовці спецкурсів з геополітики, історії й теорії міжнародних відносин у вищих навчальних закладах України.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й висновки дисертації лягли в основу доповідей і повідомлень на 15 вітчизняних та міжнародних наукових конференціях і симпозіумах: конференції “Лівадійські читання” (м. Ялта, 11 лютого 2003 р.);
XXXII науковій конференції професорсько-викладацького складу,
аспірантів і студентів Таврійського національного університету
ім. В.І. Вернадського (м. Сімферополь, 21–22 квітня 2003 р.);
VI підсумковій конференції професорсько-викладацького складу й студентів, присвяченій 10-річчю Таврійського екологічного інституту (м. Сімферополь, 23–24 квітня 2003 р.); науково-практичній конференції народної дипломатії “Люди. Політики. Війни”
(м. Сімферополь, 6 травня 2003 р.); науковій конференції “Тегеранська зустріч “великої трійки”: погляд крізь роки” (м. Ялта, 28 листопада 2003 р.); міжнародній науковій конференції “Три підходи до війни й миру: Сталін, Рузвельт, Черчілль на Кримській (Ялтинській) конференції 1945 р. й уроки для формування нової системи міжнародної безпеки” (м. Ялта, 5–7 лютого 2004 р.); XXXIII науковій конференції професорсько-викладацького складу, аспірантів і студентів Таврійського національного університету
ім. В.І. Вернадського (м. Сімферополь, 20–23 квітня 2004 р.); на засіданні Круглого столу “Політичні аспекти Другої світової війни й проблеми сучасних міжнародних відносин” (м. Сімферополь, 6 травня 2004 р.); міжнародному науковому симпозіумі “Ялта 1945–2005: від біполярного світу до геополітики майбутнього” (м. Ялта,
4–6 лютого 2005 р.); XXXIV науковій конференції професорсько-викладацького складу, аспірантів і студентів Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського (м. Сімферополь, 19–22 квітня 2005 р.); науковій конференції “Дипломатія Великої перемоги: підсумки досліджень і уроки для формування нової системи міжнародних відносин” (м. Ялта, 6 травня 2005 р.); міжнародній науковій конференції “Світова політика XXI століття
й проблеми українсько-російських відносин” (м. Ялта, 7–9 лютого
2006 р.); XXXV наукової конференції професорсько-викладацького складу, аспірантів і студентів Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського (м. Сімферополь, 25–28 квітня 2006 р.); міжнародній науковій конференції “Друга світова війна: людина, суспільство, держава” (м. Ялта, 11–12 травня 2006 р.); міжнародній науковій конференції “Суспільна дипломатія, недержавні організації та еволюція міжнародних відносин у XX-XXI сторіччях” (м. Ялта, 15–17 лютого 2007 р.).

Публікації. Основні результати дослідницької роботи були відображені в 12 статтях. Три із них опубліковані в збірнику наукових праць Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України “Дослідження світової політики”, що входить до списку, які визнаються ВАК України фаховими виданнями. Загальний обсяг публікацій склав 4 авторські аркуші.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Загальний об’єм роботи складає 259 сторінок, із них: 188 сторінок – основний текст; на 64 сторінках розміщується список використаних джерел, який складається з 563 найменувань; 7 додатків у вигляді карт займають 7 сторінок дисертації.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” відображається актуальність теми дослідження, мета, завдання, об’єкт, предмет, хронологічні рамки дослідження, наукова новизна, практичне значення отриманих результатів, апробація роботи, а також вказана методологічна база дослідження.

У першому розділі “Історіографія й джерельна база дослідження. Модель регіональної зовнішньополітичної стратегії США та особливості її використання в Центральній Азії” увага зосереджується на концептуалізації регіональної стратегії США й особливостях її застосування щодо Центральної Азії, аналізі історіографії і джерельної бази роботи.

Аналіз літератури був здійснений на основі проблемного принципу. Погляди дослідників розглядалися крізь призму їхнього бачення зовнішньополітичної стратегії й центральноазіатського напрямку політики США як системи, що включає цілі, засоби й етапи розвитку регіональної політики, роль і місце в ній енергоресурсів, зовнішньополітичного курсу США стосовно Ірану, Китаю, Росії, Туреччини й держав Центральної Азії в контексті американської регіональної політики. У роботі відзначений внесок американських дослідників (З. Бжезинського, С. Бланка, П. Гоббла, А. Джаффе,
А. Коена, Р. Легволда, Р. Менона, О. Олікер, М. Олкотт, Б. Румера,
П. Рутланда, Д. Сміта, Ф. Старра, Г. Фуллера), українських фахівців
(Б. Гончара, О. Гончаренка, Р. Жангожа, Є. Камінського,
Б. Канцелярука, С. Кравченка, П. Ленського, О. Маначинського,
Б. Парахонського, О. Сенченка, А. Соболєва, І. Ткаченка, С. Толстова, С. Федуняка, С. Юрченка), російських учених (В. Груніна,
В. Гусейнова, М. Гусейнової, А. Гушера, І. Звягельської,
Л. Івашова, Д. Малишевої, Р. Мукімджанової, С. Переслєгіна,
С. Самуйлова, К. Сироєжкіна, E. Троіцького, А. Уткіна), фахівців з держав Центральної Азії (А. Джекшенкулова, У. Касенова,
С. Кушкумбаєва, Д. Кидирбекули, М. Лаумуліна, М. Омарова,
В. Парамонова, М. Есенова).

Основні джерела, використані при написанні роботи, були класифіковані залежно від їхнього походження й приналежності до державних і суспільних структур, які мають вплив на процес формування й реалізацію американської зовнішньополітичної стратегії в Центральній Азії. Виходячи із цього принципу, було виділено три блоки джерел. При цьому слід зазначити, що багато джерел були отримані за допомогою глобальної інформаційної системи “Інтернет”.

Американський блок представлений документами виконавчої і законодавчої гілок влади. Документи Конгресу США представлені “Актом на підтримку розвитку волі й демократії в Росії й Євразії”, “Актом про стратегічний розвиток Шовкового шляху”, слуханнями в комітетах і підкомітетах, заявами конгресменів і сенаторів, їхніми звітами про візити в регіон, “Вісником Конгресу”.

Документи, підготовлені в органах виконавчої гілки влади, склали окрему групу джерел, в яку ввійшли “Стратегія національної безпеки Сполучених Штатів Америки” від 1991, 1994, 1998, 2002, 2006 років, промови президентів Дж. Буша, У. Клінтона й Дж. Буша-мол., державних секретарів Дж. Бейкера, У. Крістоферсона, М. Олбрайт, К. Пауелла, К. Райс, а також співробітників міністерств і відомств США, аналітичні документи ЦРУ й Ради з національної розвідки.

Цей блок доповнюється книгами, статтями, соціологічними даними, звітами таких дослідницьких центрів й “мозкових трестів”, як Інститут Центральної Азії і Кавказу при Університеті ім. Дж. Хопкінса, Корпорація “РЕНД”, Фонд Карнегі за Міжнародний мир, Фонд “Спадщина”.

У другий блок джерельної бази були виділені документи офіційних органів влади держав Центральної Азії: “Хроніка зовнішньої політики незалежного Казахстану”, “Хроніка зовнішньої політики Казахстану”, новинні рядки з електронних сайтів Міністерства закордонних справ Республіки Киргизстан, президентів Республіки Узбекистан та Республіки Туркменистан, а також урядовими сайтами Республіки Таджикистан.

Третій блок джерел становлять документи акторів, які взаємодіють у Центральній Азії: “Біла книга” Державної ради КНР; бюлетень “Країни СНД. Російські й російськомовні в новому зарубіжжі”, виданий Інститутом країн СНД у РФ; програмні документи партій Російської Федерації; “Концепція національної безпеки Російської Федерації” від 2000 року.

На основі цих матеріалів була визначена модель регіональної зовнішньополітичної стратегії Сполучених Штатів, що включає в себе будову, координацію, рівні, структуру й функції. Ця модель являє собою сукупність трьох взаємозалежних підсистем: телеологічної, факторної та підсистеми методів і засобів. Перераховані підсистеми перебувають у постійній взаємодії між собою. Центральне положення в моделі займає телеологічна підсистема, яка сприяє розвитку і функціонуванню підсистеми методів і засобів. Особливості її використання в Центральній Азії, обумовлені такими притаманними регіону характеристиками, як належність центральноазіатських країн до однієї цивілізації, їх віддаленість від морських комунікацій, обмеженість водних ресурсів, розташування регіону біля Ірану, Китаю та Росії. При цьому слід зазначити, що Центральна Азія, яка знаходиться у зоні широтної та меридіональної експансії, виступає буферною зоною, комунікаційним вузлом, стратегічним плацдармом, а також джерелом ресурсів росту могутності євразійських держав. Для Сполучених Штатів цей регіон має істотне значення, тому що від його використання багато в чому залежить тривалість американського лідерства.

У другому розділі “Становлення центральноазіатського курсу США при адміністраціях Дж. Буша та У. Клінтона” розглядається проблема формування моделі центральноазіатської зовнішньополітичної стратегії США при адміністраціях Дж. Буша
й У. Клінтона, двосекторний підхід Сполучених Штатів щодо держав Центральної Азії.

З 1991 року починалося формування й здійснення курсу США в центральноазіатському просторі. Сполучені Штати не володіли ні досвідом здійснення політики в Центральній Азії, ні раніше створеними позиціями в цьому регіоні. Він привертав увагу американського керівництва через імовірність його дестабілізації і впливом фактору поширення зброї масового ураження. На американський підхід впливали енергоресурсний потенціал регіону, процес цивілізаційної ідентифікації мусульманських держав Центральної Азії.

Протягом 1991–1996 років центральноазіатська політика США пройшла перший етап свого розвитку, під час якого визначилися основні елементи моделі регіональної зовнішньополітичної стратегії. На цьому етапі американське керівництво декларувало своє уявлення про те, що політика США спрямована на досягнення такого стану регіону, при якому він був би незалежним, відкритим, стабільним, безпечним і економічно розвиненим. Ці твердження мали на увазі, що досягнення такого стану було спрямоване, як на запобігання створенню в цьому просторі, так і відтворенню за рахунок його потенціалу, центра або центрів сили, могутність яких зростала б і створювала передумови для виникнення виклику американському лідерству.

Досягнення цих цілей мало на увазі створення механізмів і засобів, які включали побудову м’якої буферної зони, надання технічної, економічної і гуманітарної допомоги, вплив на баланс сил, створення регіональної присутності, а також формування поля тяжіння Центральної Азії до євроатлантичного простору.

До 1996 року Сполучені Штати розглядали регіон територією, що складалася із двох секторів. У “північний” сектор були включені Казахстан і Киргизстан. До “південного” сектору були віднесені Таджикистан, Туркменистан і Узбекистан. “

Північний” сектор відокремлював російську територію від південної частини регіону, що перешкоджало проведенню колишнім загальносоюзним центром політики відновлення свого контролю над регіоном і одночасно зменшувало вразливість Росії від процесів, які протікали на півдні регіону – громадянська війна в Таджикистані, наркотрафік, потоки біженців і незаконна міграція. “

Південний” сектор відгороджував Казахстан, Киргизстан від впливу на них Афганістану й Ірану. Обидва сектори повинні були зменшити зіткнення просторів Ірану, Китаю, Росії, перешкоджаючи утворенню геополітичного об’єднання.

Таким чином, протягом 1991–1996 років Сполучені Штати сформували модель центральноазіатської зовнішньополітичної стратегії.

Третій розділ “Політика регіональних акторів, нові геополітичні умови в Центральній Азії і трансформація зовнішньополітичної стратегії США” присвячений аналізу факторів, які обумовили зміну американського курсу відносно центральноазіатського регіону, адаптацію зовнішньополітичної стратегії США в Центральній Азії в умовах посилення геополітичної конкуренції в регіоні євразійських центрів сили, формуванню консенсусу між гілками влади в Сполучених Штатах щодо центральноазіатського курсу. Також розглядається політика “вирівнювання” позицій США в Центральній Азії і використання геополітичного трикутника “Астана – Бішкек – Ташкент”.

За роки другої адміністрації У. Клінтона здійснення центральноазіатського курсу було обумовлено прагненням Сполучених Штатів активізувати своє залучення в регіон, яке призначене для збереження Центральної Азії як простору, що перебуває поза сферою контролю будь-якого євразійського центра сили. Однак цей процес вимагав погодженості позицій законодавчої й виконавчої гілок влади щодо центральноазіатського курсу США. Протягом 1997–1999 років регіональний курс Сполучених Штатів уперше став предметом публічного обговорення між виконавчою та законодавчою гілками влади, у результаті якого був досягнутий консенсус щодо цілей, методів і засобів американської політики. Символом цього процесу стало створення і прийняття Конгресом США “Акту про стратегічний розвиток Шовкового шляху”.

Але починаючи з 1999 року, центральноазіатський курс США опинився під впливом нової комбінації факторів.

Проведення президентських і парламентських виборів у державах регіону протягом 1999–2000 років продемонструвало зацікавленість регіональних режимів протистояти приходу до влади сил, що займають проамериканські позиції.

Для Сполучених Штатів війна талібів з афганськими таджиками й узбеками була небажаним процесом, тому що з приходом до влади в Росії В. Путіна, зближення держав Центральної Азії з Росією під впливом афганського фактору підсилювало ймовірність її реваншу на пострадянському просторі.

У рамках “Шанхайської п’ятірки” і створення коридору експорту енергоресурсів “Північ – Південь” відбувалося співробітництво Ірану, Китаю та Росії у збалансуванні регіональних позицій Сполучених Штатів.

Поступово відбувався процес заповнення Сполученими Штатами вакууму сили в просторі, розташованому поблизу від Центральної Азії – на Близькому Сході.

Зовнішньополітичні погляди американців сприяли процесу залучення США в Центральну Азію: в уяві американського суспільства центральноазіатський регіон ставав простором, навколо якого зосереджувалися життєво важливі інтереси США.

Результатом впливу перерахованих факторів стало те, що Сполучені Штати були змушені реагувати на зміни в Центральній Азії.

США стали проводити політику “вирівнювання” своїх позицій у країнах “північного” й “південного” сектора, прагнучи запобігти зменшенню американської присутності. Особливий інтерес у США викликали держави “південного” сектора. Американська увага до них була обумовлена тим, що територія Таджикистану, Туркменистану й Узбекистану ставала сегментом регіону, на який збільшувався вплив з боку Росії, у той час, як позиції Сполучених Штатів у цій частині Центральної Азії мали потребу в зміцненні. Паралельно Сполучені Штати прагнули збільшити свою присутність і у державах “північного” сектора. Особливо їх цікавив Казахстан.
Ця країна як держава-буфер, як джерело енергоресурсів і як претендент на регіональне лідерство була необхідна США для створення транспортного коридору “Схід – Захід” та стримування Китаю й Росії.

У 1997–1999 роках політика “вирівнювання” позицій США трансформувалася в курс з нарощування позицій в геополітичному трикутнику “Астана – Бішкек – Ташкент”, що повинен був стати опорою регіональної присутності Сполучених Штатів. Логіка американського підходу полягала в алгоритмі, відповідно до якого держава, що встановлювала контроль над Казахстаном, Киргизстаном і Узбекистаном, забезпечувала своє домінування в Центральній Азії. Попереджаючи це, Сполучені Штати сприяли збереженню умов для нарощування своєї присутності в регіоні та підтримували функціонування м’якої буферної зони й балансу сил у Центральній Азії.

У четвертому розділі “Американський вибір на користь однополярного світу й активізація центральноазіатського курсу в умовах антитерористичної кампанії США в Афганістані” аналізується політика “довгострокового залучення” США в регіон, “кольорові революції” у центральноазіатському регіоні як засіб американської зовнішньополітичної стратегії, використання Центральної Азії в американському курсі формування
“дуги демократичних надій”, вплив центральноазіатського курсу Сполучених Штатів на політику та національну безпеку України.

Після 11 вересня 2001 року адміністрація Дж. Буша-мол. зробила вибір на користь формування однополярного світу. Створення нового світового порядку поставило перед США проблему формування адекватної зовнішньополітичної стратегії, що була відображена
в 2002 році у так званій “доктрині Буша”. Керуючись новою зовнішньополітичною доктриною, американська адміністрація здійснила вторгнення в Афганістан та Ірак, розширила всесвітню мережу військових баз США, збільшила військові витрати. У контексті формування однополярного світу вибір американського керівництва відбився й на центральноазіатському курсі США, вивів його на новий етап розвитку.

Антитерористична кампанія проти режиму талібів в Афганістані відкрила перед Сполученими Штатами можливість наростити їхню присутність у Центральній Азії при мінімальному опорі Ірану, Китаю й Росії. Виходячи із цього, адміністрацією Дж. Буша-мол. був узятий курс на становлення Сполучених Штатів актором, що володіє геополітичною ініціативою, яка полягала в становленні США силою, що визначала подальше майбутнє регіону. Реалізація цієї стратегії одержала назву політики “довгострокового залучення”. Здійснення цієї політики виявило зацікавленість США запобігти або максимально сповільнити створення геополітичного трикутника “Росія – Індія – Китай”, що кидає виклик американському глобальному лідерству.

Політика “довгострокового залучення” США в Центральну Азію переслідувала й таку мету, як трансформація правлячих режимів країн регіону. Поразка талібів в Афганістані привела до зміцнення центральноазіатських режимів, що стало загрозою американським інтересам з проведення демократизації цих країн. “Кольорові революції” – зміна правлячих еліт ненасильницьким шляхом – виступили новим засобом у регіональному курсі Сполучених Штатів. Зокрема, “революція тюльпанів” у Киргизстані виявила зацікавленість адміністрації Дж. Буша-мол. збалансувати геостратегічні амбіції Ірану, Китаю й Росії щодо Центральної Азії. Але використання цього засобу в регіоні на прикладі Киргизстану продемонструвало витрати його застосування. Останнє виявилося в нездатності політичних сил, що прийшли до влади в результаті “кольорової революції”, ефективно вирішити економічні, політичні, соціальні проблеми. Також правлячі режими держав регіону, зокрема керівництво Узбекистану, для збереження своєї влади віддали перевагу зближенню з американськими геополітичними опонентами й дистанціюванню від США.

До 2006 року під впливом процесу американського закріплення в Афганістані, перших підсумків “революції тюльпанів” у Киргизстані, дистанціювання Узбекистану від США та посилення в регіоні позицій Китаю й Росії відбулася корекція американського стратегічного підходу щодо Центральної Азії. Цей процес відбився в створенні “дуги демократичних надій”, що складається з Афганістану, Казахстану, Киргизстану, Пакистану й Таджикистану. Розглянута дуга являє собою простір, що обмежує доступ Індії, Китаю й Росії до такого життєво важливого для США регіону як “Великий Близький Схід”, контроль над яким виступає джерелом збільшення американської могутності й зміцнення їхнього глобального лідерства. При цьому пріоритет розвитку відносин з державами Центральної Азії, керівництво США віддавало новій комбінації країн, що складалася з Казахстану, Киргизстану й Таджикистану.

Для політики та національної безпеки України центральноазіатський курс Сполучених Штатів містить у собі суперечливі тенденції. З одного боку, існує збіг американо-українських інтересів: підтримка фрагментації пострадянського простору, що попереджає появу нового геополітичного актора, який володіє геополітичними амбіціями, аналогічним СРСР; транзит енергоресурсів держав регіону через територію України. Однак разом із цими тенденціями центральноазіатський курс США обумовлює для України й такі обставини, як можливе перетворення регіону в зону конфронтації Індії, Ірану, Китаю, Росії, CША, Туреччини. У цьому контексті існує ряд потенційних загроз національній безпеці України: виникнення військово-політичної нестабільності в Центральній Азії; імовірність втягування України в протистояння інших держав; уповільнення диверсифікованості енергоресурсів каспійських країн, що створює загрозу енергетичній безпеці України; неможливість для Україні стати надійним транзитером енергоресурсів каспійського регіону на європейські ринки; уповільнення темпів європейської та євроатлантичної інтеграції України; погіршення відносин з Індією, Китаєм і Росією, що мають потенціал стати центрами багатополярного світу.

ВИСНОВКИ

Аналіз політики Сполучених Штатів в Центральній Азії показав, що вона виступає похідною від американської глобальної стратегії, спрямованої на створення, підтримку й збільшення могутності за рахунок володіння найбільш сприятливим просторовим положенням, який досягається за допомогою воєнних і невоєнних засобів.

Геополітичне положення Центральної Азії між Афганістаном, Іраном, Китаєм, Росією у зоні широтної й меридіональної експансії, об’єктивно обумовлює ріст важливості цього простору для Сполучених Штатів у постбіполярний період. Цей регіон виступає об’єктом взаємодії провідних держав світу, які прагнуть мати можливість керувати ним, тому що контроль над Центральною Азією сприяє збільшенню ефективності впливу на геополітичні процеси, що протікають на Євразійському континенті. Для Сполучених Штатів Центральна Азія є одночасно буферною зоною, комунікаційним вузлом, стратегічним плацдармом і джерелом ресурсів росту могутності євразійських держав. Геополітичний потенціал центральноазіатського регіону для Сполучених Штатів має істотне значення, тому що від його використання багато в чому залежить тривалість американського лідерства.

Вивчення політики США в Центральній Азії дозволило визначити модель регіональної зовнішньополітичної стратегії Сполучених Штатів, що містить у собі будову, координацію, рівні, структуру й функції. Виділена модель дозволяє отримати системну уяву про американську зовнішньополітичну стратегію.

Центральна Азія використовується Сполученими Штатами для підтримки фрагментації Євразійського материка й надання впливу на ріст могутності євразійських держав і центрів сили, здатних кинути виклик американському глобальному лідерству.

Досягнення цих цілей планується й здійснюється на підставі широкого кола методів і засобів, які об’єднані у дві групи.

Першу групу становлять методи й засоби, які застосовуються Сполученими Штатами для просторово-сегментаційного упорядкування регіону. До них відносяться: 1) створення м’якої буферної зони; 2) диференціація держав регіону; 3) розвиток комунікаційних ліній, що зв’язують Центральну Азію із Західною Європою й Південною Азією; 4) приєднання регіону до інших просторів; 5) використання центральноазіатського регіону у формуванні більших розділових просторів (“дуга демократичних надій”).

У другу групу ввійшли загальні зовнішньополітичні методи й засоби: 1) баланс сил; 2) допомога державам регіону; 3) використання міжнародних організацій; 4) американська взаємодія з іншими державами, що розташовані поза межами регіону, але беруть участь у його освоєнні; 5) використання “кольорових революцій”; 6) розробка енергетичних ресурсів держав регіону; 7) розміщення військових баз у державах Центральної Азії; 8) створення парарегіональної присутності (афганський плацдарм), що дозволяє мати доступ до регіону.

Визначення цілей, методів і засобів зовнішньополітичної стратегії Сполучених Штатів у Центральній Азії обумовлено впливом ряду факторів: 1) глобальними процесами; 2) внутрішніми американськими політичними процесами (вибори, стан суспільної думки, зміна політичної еліти); 3) станом освоєння Сполученими Штатами інших регіонів; 4) цивілізаційними відмінностями між Сполученими Штатами й державами регіону; 5) географічною віддаленістю простору від США та їх союзників; 6) станом відносин США із ключовими державами регіону; 7) ступенем і характером взаємодії США із провідними державами світу в Центральній Азії.

Функціонування моделі центральноазіатської зовнішньополітичної стратегії Сполучених Штатів здійснюється на основі консенсусу виконавчої і законодавчої гілок влади, що був досягнутий і законодавчо оформлений наприкінці 1990-х років.

П’ятнадцятирічний відрізок часу, з 1991 року по 2006 рік, став періодом, коли Сполучені Штати пройшли шлях від держави, що не мала ні історичного досвіду, ні раніше створених позицій у Центральній Азії до актора, що претендує на визначення геополітичного майбутнього регіону.

У 1991–1996 роках здійснилося формування моделі регіональної зовнішньополітичної стратегії. На цьому етапі визначаються цілі американського курсу в регіоні, визначаються засоби й механізми політики США відносно як усього регіону, так і окремих держав.

У 1997–2001 роках на основі консенсусу між виконавчою й законодавчою гілками влади США активізувався центральноазіатський курс Сполучених Штатів на посилення американських позицій у регіоні.

У 2001–2006 роках США опановують геополітичною ініціативою, яка була спрямована на використання регіону для поглиблення фрагментації Євразійського материка й підтримки американського глобального лідерства.

Вплив центральноазіатського курсу Сполучених Штатів на політику та національну безпеку України містить у собі суперечливі тенденції. На ряду зі збігом американо-українських інтересів існує ряд потенційних загроз національній безпеці України: виникнення військово-політичної нестабільності в Центральній Азії; ймовірність втягування України в протистояння інших держав; уповільнення диверсифікованості енергоресурсів каспійських країн, що створює загрозу енергетичній безпеці України; неможливість для Україні стати надійним транзитером енергоресурсів каспійського регіону на європейські ринки; уповільнення темпів європейської і євроатлантичної інтеграції України; погіршення відносин з такими центрами сили, як Індія, Китай і Росія, які володіють потенціалом стати центрами багатополярного світу.

Зовнішньополітичний курс Сполучених Штатів у Центральній Азії демонструє наростання геополітичного протистояння в цьому просторі, з одного боку, між єдиною наддержавою, що прагне зміцнити й продовжити своє глобальне лідерство, а з іншого боку, центрами сил, що піднімаються та претендують на обмеження американських позицій у світі, – Індією, Китаєм і Росією.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Дорофеєв Д.В. Геостратегія США в Центральній Азії у світлі міжнародних підходів політичних партій Росії // Дослідження світової політики: Зб. наук. пр. / Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України. – К., 2003. – Вип. 23. – С. 26–33.

2. Дорофеєв Д.В. Адміністрація Дж. Буша і новий регіон: Центральна Азія в геостратегії США // Дослідження світової політики: Зб. наук. пр. / Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України. – К., 2004. – Вип. 26. – С. 139–146.

3. Дорофеєв Д.В. Іноземна допомога як інструмент геостратегії США в Центральній Азії // Дослідження світової політики: Зб. наук. пр. / Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України. – К., 2005. – Вип. 30. – С. 137–144.

4. Дорофеев Д.В. Война в Ираке в контексте геостратегии США на рубеже XX–XXI столетий // Люди. Политики. Войны: Сборник докладов и выступлений по материалам научно-практической конференции народной дипломатии (г. Симферополь, 6 мая 2003 г.). – Севастополь: Изд-во “Мир”, 2003. – С. 44–46.

5. Дорофеев Д.В. США, Россия, Украина в Ялте и полвека спустя // Ливадийский дворец-музей. Сборник 2000-2003: Сб. науч. тр. – Севастополь: Изд-во “Мир”, 2003. – С. 296–299.

6. Дорофеев Д.В. У истоков глобальной геостратегии США:
Ф. Рузвельт на Тегеранской конференции // Тегеранская встреча “большой тройки”: взгляд сквозь годы: Материалы научной конференции (Ливадийский дворец-музей, Ялта, 28 ноября 2003 г.) / Под ред. С.В. Юрченко. – Симферополь: Магистр, 2004. –С. 27–31.

7. Дорофеев Д.В. США, Великобритания и современная геополитическая ситуация в Центральной Азии // Три подхода к войне и миру: Сталин, Рузвельт, Черчилль на Крымской (Ялтинской) конференции 1945 г. и уроки для формирования новой системы международной безопасности: Материалы международной научной конференции (5–7 февраля 2004 г.) / Под ред. С.В. Юрченко. – Симферополь: ИПЦ “Магистр”, 2004. – С. 97–103.

8. Дорофеев Д.В. Центрально-азиатский регион в геостратегии США // Политические аспекты Второй мировой войны и проблемы современных международных отношений: Материалы заседания круглого стола (г. Симферополь, 6 мая 2004 г.). – Севастополь: Изд-во “Мир”, 2004. – С. 77–80.

9. Дорофеев Д.В. Геостратегия США в Центральной Азии и интересы Украины // Ялта 1945–2005: От биполярного мира к геополитике будущего: Материалы международного. научного симпозиума (Крым, Ялта, Ливадийский дворец-музей, 4–6 февраля 2005 г.). / Отв. ред. С.В. Юрченко. – Симферополь: ИПЦ “Магистр”, 2005. – С. 231–233.

10. Дорофеев Д.В. Итоги Второй мировой войны и эволюция геостратегии США // Дипломатия Великой Победы: итоги исследований и уроки для формирования новой системы международных отношений: Материалы научной конференции (Ялта, Ливадийский дворец-музей, 6 мая 2005 г.): Сб. науч. ст. – Симферополь: Издат. дом “Крым”, 2005. – С. 71–75.

11. Дорофеев Д.В. Политика США, России и Украины в Центральной Азии // Мировой порядок XXI века и проблемы украинско-российских отношений: Материалы международной научной конференции (Крым, Ялта, Ливадийский дворец-музей, 7–9 февраля 2006 г.): Сб. науч. ст. – Симферополь: Издат. дом “Крым”, 2006. – С. 82–85.

12. Дорофеев Д.В. Геостратегия: региональный уровень // Вторая мировая война: человек, общество, государство: Материалы международной научной конференции (Крым, Ялта, Ливадийский дворец-музей, 11–12 мая 2006 г.). – Симферополь: Издат. дом “Крым”, 2006. – С. 206–210.

АНОТАЦІЇ

Дорофеєв Д.В. Зовнішньополітична стратегія США в регіоні Центральна Азія. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку. – Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України. – Київ, 2007.

Дисертаційна робота присвячена вивченню зовнішньополітичної стратегії США в регіоні Центральна Азія. У дослідженні комплексно розглянута політика єдиної наддержави щодо окремого регіону в рамках її загального стратегічного курсу.

На широкому документальному матеріалі була проведена концептуалізація центральноазіатського курсу Сполучених Штатів, а також проаналізована еволюція американської зовнішньополітичної стратегії в регіоні Центральна Азія. У дослідженні була виявлена модель регіональної зовнішньополітичної стратегії США, виділенні тенденції американської політики в регіоні Центральна Азія, що впливають на політику та національну безпеку України.

Ключові слова: зовнішньополітична стратегія, США, Центральна Азія.

Дорофеев Д.В. Внешнеполитическая стратегия США в регионе Центральная Азия. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.04 – политические проблемы международных систем и глобального развития. – Институт мировой экономики и международных отношений НАН Украины. – Киев, 2007.

Диссертационная работа посвящена изучению региональной внешнеполитической стратегии США в регионе Центральная Азия.
В исследовании комплексно рассмотрена политика единственной сверхдержавы относительно отдельного региона в рамках общей стратегии США.

Анализ политики Соединенных Штатов в регионе Центральная Азия показал, что этот курс выступает производной от американской глобальной стратегии, направленной на создание, поддержание и увеличение могущества за счет обладания наиболее благоприятным пространственным положением, которое достигается с помощью военных и невоенных средств.

Изучение центральноазиатского курса США позволило определить модель региональной внешнеполитической стратегии Соединенных Штатов, которая включает в себя координацию, строение, структуру, уровни и функцию. В результате исследования было установлено, что модель как система обладает двумя уровнями. Первый – включает в себя методы, средства и факторы, оказывающие воздействие на формирование и осуществление курса. В то время как второй уровень представлен элементами, которые имеют отношение к региону, поскольку каждое пространство обладает своими особенностями, которые предопределяют развитие и сочетание элементов первого уровня системы.

Пятнадцатилетний отрезок времени, с 1991 по 2006 год, стал периодом, когда Соединенные Штаты прошли путь от государства, не имевшего ни исторического опыта, ни ранее созданных позиций в Центральной Азии, до актора, претендующего на определение геополитического будущего региона. Этот результат достигался на протяжении трех этапов.

В 1991–1996 годах произошло формирование модели региональной внешнеполитической стратегии. Именно на этом этапе формируются цели американского курса в регионе, определяются механизмы и средства политики США относительно как всего региона, так и отдельных государств.

В 1997–2001 годах