НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

ДІДКОВСЬКА Ірина Олександрівна

УДК 242.7:316.37

ОМБУДСМЕН У СИСТЕМІ ІНСТИТУТІВ
ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ:
ПОРІВНЯЛЬНО-ПОЛІТОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ

Спеціальність 23.00.02 – політичні інститути та процеси

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі соціально-гуманітарних дисциплін Європейського університету.

Науковий керівник —

доктор політичних наук, професор

Оніщенко Ірина Григорівна,

Європейський університет, професор кафедри

соціально-гуманітарних дисциплін.

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор

Копійка Валерій Володимирович

Інститут міжнародних відносин та зовнішньої політики

Київського Національного університету

імені Тараса Шевченка, професор кафедри
міжнародних відносин та зовнішньої політики;

кандидат політичних наук

Полішкарова Олена Олександрівна

Київський міжнародний університет,

декан кафедри політології.

Провідна установа —

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, кафедра політології і державного управління

Захист відбудеться “ 20 ” квітня 2007 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) політичних наук при Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України: 01601, м. Київ, вул. Трьох-святительська, 4.

Автореферат розіслано “ 20 ” березня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат політичних наук М.Д. Ходаківський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Зміна пріоритетів зовнішньої політики України, її орієнтованість на інтеграційні вектори розвитку створили можливість проведення реформ в усіх галузях життя сучасного українського суспільства. До позитивних змін у сфері правозахисту слід віднести зорієнтованість на європейську систему, одним з елементів якої є інститут омбудсмена. До того ж, зазначена правозахисна система додатково запровадила нову, наднаціональну форму функціонування інституту омбудсмена, який діє як у Раді Європи, так і у Європейському Парламенті.

Сьогодні в умовах побудови в Україні демократичної, соціальної, правової держави одночасно відбувається складний процес формування громадянського суспільства. Такий процес, у свою чергу, вимагає дієвих соціально-економічних, політичних та культурних змін, а особливо, – вдосконалення механізму функціонування державної влади. Інститут омбудсмена, основне завдання якого полягає у позитивній зміні взаємовідносин тріади “держава – людина – суспільство” та встановленні між ними зворотного зв’язку, є важливим елементом громадянського суспільства. Як відповідь на активне відмежування інститутів державної влади від інтересів та потреб громадян, високий рівень бюрократизму та корупції, пануючий правовий нігілізм та нехтування правами людини, суспільство запроваджує нові інститути правозахисту. З огляду на те, що існуючі правозахисні державні та недержавні інститути неспроможні належним чином захищати права людини та вирішувати проблеми, що накопичувались роками, суспільство починає пошук та створення нових, демократичних за своєю суттю гарантій прав людини.

Ступінь зрілості будь-якого громадянського суспільства залежить від дотримання прав людини з боку держави, права, закону й правопорядку та перспектив розвитку цього процесу. Проголосивши своїм політичним курсом побудову демократичного суспільства, Україна визнала необхідність проведення політико-правової реформи у багатьох сферах свого життя та прийняла зобов’язання щодо імплементації норм міжнародного та європейського законодавства в галузі прав людини у національне. Тому важливим завданням є зосередження уваги на вивченні досвіду демократичних перетворень у багатьох країнах світу, які вже досягли певних результатів.

Дослідження світового правозахисного досвіду доводить, що інститут омбудсмена зарекомендував себе як дієвий інструмент утвердження системи правосуддя. З іншого боку, неімперативний “толерантний” вплив на органи державної влади та їх посадових осіб при виявленні порушень (або їх попередженні) підвищує ефективність діяльності останніх. Запровадження інституту омбудсмена на державному рівні підтверджує факт демократично орієнтованого розвитку суспільства, найвищою соціальною цінністю якого стає реалізація принципу визнання пріоритету людини з її правами і свободами та усвідомлення необхідності запровадження додаткових механізмів захисту її прав.

Беручи до уваги зміни, які відбулись у чинному законодавстві України та спрямування українського політикуму стосовно “європейського вибору” України, можна вважати, що стратегією української геополітики є гармонізація національного та європейського законодавства. І це невипадково, оскільки найбільш впливовою та ефективною у галузі прав людини сьогодні визнають саме європейську систему. Функціонування інституту омбудсмена та реалізація ним своїх повноважень виступає як один з елементів наближення України до європейських і міжнародних стандартів у правозахисній сфері та впливу на розвиток економічної й політичної стабільності.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане в рамках планової комплексної наукової теми “Економічні і політичні проблеми теорії і практики менеджменту стійкого розвитку економічних систем” Європейського університету (номер державної реєстрації 0101 V 007350) та наукової теми кафедри соціально-гуманітарних дисциплін “Соціально-гуманітарні науки: проблеми, відкриття, доробки”.

Мета та завдання дослідження. Мета дослідження полягає у здійсненні комплексного порівняльно-політологічного аналізу функціонування інституту омбудсмена як одного з дієвих інструментів забезпечення прав людини в Україні, країнах Європейського Союзу та на рівні Євросоюзу. Для досягнення поставленої мети було визначено такі завдання дослідження:

·

·

·

·

·

·

·

·

Об’єктом дослідження є система захисту прав людини в умовах функціонування правової держави як чинника розвитку демократичних інститутів громадянського суспільства.

Предметом дослідження є особливості становлення і функціонування інституту омбудсмена в контексті утвердження ідеалів правової держави.

Методи дослідження. Відповідно до мети та завдань дослідження, в роботі використано загальнонаукові та спеціальні методи, які забезпечили ці-лісний порівняльно-політологічний аналіз діяльності інституту омбудсмена на національному та міжнародному рівнях. Методологічну основу дослідження становить діалектичний метод. Дисертант орієнтується на загальні методи дослідження політичних інститутів, зокрема, на нормативно-ціннісний, функціональний, системний, інституційний, історичний, компаративістський та соціологічний. У дослідженні також були використані методи інституціонального аналізу, засоби конфліктології, теорії модернізації, транзитології та інших теорій політичної науки. При визначенні статусу омбудсмена в Україні та країнах Євросоюзу використані методи політико-правового узагальнення та порівняння. При вивченні напрямків діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та розробці перспектив діяльності даного інституту використовувались методи контент-аналізу, моделювання та прогнозування.

Емпіричну базу дисертаційного дослідження складають наукові розробки та праці вітчизняних і закордонних фахівців, документально-правові джерела, статистичні дані моніторингу дотримання прав людини, результати соціологічних досліджень. Особливу увагу було надано дослідженню європейських та національних нормативно-правових актів, що супроводжують становлення, розвиток та функціонування інституту омбудсмена та інших інститутів, які регламентують дотримання і захист прав та основних свобод людини.

Наукова новизна одержаних результатів. Загальний концептуальний підхід даного дослідження полягає у тому, що інститут омбудсмена розглядається з точки зору політичної науки як важливий елемент політичної системи, який, залишаючись деполітизованим за своєю суттю, сприяє демократичним перетворенням у суспільстві, становленню правової держави. Вперше надано аргументацію щодо визначення діяльності інституту омбудсмена як одного з чинників євроінтеграційних процесів в Україні. У межах здійсненного дослідження одержано результати, які відзначаються науковою новизною.

1. Проведено політологічний аналіз формування, функціонування та місця інституту омбудсмена в політичній системі. Доведено необхідність визначення даного інституту як периферійного елемента політичної системи, який призначений вищими органами державної влади і залишається політично нейтральним;

2. Визначено роль інституту омбудсмена у процесі політичної та економічної інтеграції України до Євросоюзу. Доведено, що однією з умов визнання України повноправним членом європейського співтовариства є приведення українського законодавства в галузі прав людини у відповідність до європейських та світових стандартів. Особлива роль у цих процесах належить інституту омбудсмена, який своєю діяльністю сприяє досягненню необхідного рівня національної системи захисту прав людини. З’ясовано, що реформаторська та просвітницька діяльність омбудсмена дозволяють виявляти недоліки у національному законодавстві та доносити їх до суб’єктів законодавчого процесу в щорічних та спеціальних доповідях.

3. Проведено компаративний аналіз діяльності інституту омбудсмена в політико-правових системах України та країн ЄС. З’ясовано, що статус омбудсмена в Україні та європейських країнах залежить від домінування у державі законодавчої або виконавчої гілок влади, позицій державотворення, національної ідеї та ментальності, рівня демократії у суспільстві тощо. Усі ці чинники дозволяють спрогнозувати коло повноважень при запровадженні даного інституту в систему державних органів та обрати таку його модель, яка б відповідала сучасним потребам суспільства та була засобом вирішення проблем у галузі захисту прав людини. При цьому проводиться думка щодо необхідності застосування досвіду наднаціональних омбудсменів, які здійснюють координуючу функцію щодо національних омбудсменів та ведуть активну просвітницьку роботу серед населення з метою поширення інформації про захист прав людини.

4. Розглянуто можливості щодо імплементації інституту омбудсмена у політико-правові системи різних країн з відповідною модифікацією та доповненням вже існуючої системи захисту прав людини. При запровадженні даного інституту кожна країна обирає ту модель, яка оптимально доповнює державні та недержавні правозахисні інституції, не створюючи при цьому зайвого дублювання та може існувати у вигляді класичної парламентської моделі або як квазімодель, одноосібно або колегіально, у вигляді спеціалізованих, регіональних та місцевих омбудсменів. Запровадження обраної моделі відбувається шляхом прийняття спеціальних законів, на конституційному рівні або за умов визначення в конституції основних засад з наступним регламентуванням у законі, як це відбулося в Україні.

5. Визначені основні напрямки розвитку досліджуваного інституту та зроблені пропозиції щодо розширення повноважень омбудсмена. Зокрема, надано пропозицію щодо створення в службі українського омбудсмена спеціалізованих омбудсменів. Відзначено, що українська одноособова модель омбудсмена не в змозі мобільно вирішувати велику кількість проблем, що існують на сьогодні у галузі прав людини. Більше того, вирішення таких проблем потребує наявності спеціальних знань, а також можливості співпрацювати з відповідними недержавними організаціями.

6. Обґрунтовано необхідність надання українському омбудсмену права законодавчої ініціативи. Доведено, що специфіка діяльності омбудсмена дозволяє йому оперативно відслідковувати найбільш резонансні порушення у галузі прав людини, звертаючи на це увагу відповідних державних органів шляхом оприлюднення своїх звітів, доповідей, звернень. З огляду на реформаторську функцію, якою наділений інститут омбудсмена, надання йому права законодавчої ініціативи позитивно вплине на приведення національного законодавства в галузі прав людини у відповідність до європейських стандартів.

7. Надано оцінку пропозиціям удосконалення юридичного статусу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та розширення меж його повноважень та участі у судовому процесі від дорадчого органу, до органу, який може активно впливати на рішення. Доведено, що інститут омбудсмена за своєю правовою природою є досить гнучким інструментом правозахисту, який може удосконалювати свій статус у відповідності до потреб суспільства. Аргументовано необхідність внесення змін до законодавства, що регулює діяльність українського омбудсмена: встановлення принципу ротації однієї особи на даній посаді з метою недопущення звикання до влади; запровадження в апараті омбудсмена спеціальних галузевих омбудсменів з метою демократизації самого інституту; створення додаткових фільтрів щодо отримання звернень та скарг від громадян; участь громадських правозахисних організацій у процесі відбору особи на посаду омбудсмена.

Теоретичне і практичне значення роботи. Запропоновані в роботі теоретичні положення, висновки і рекомендації можуть бути використані у подальших теоретико-методологічних дослідженнях інституціонального захисту прав людини, розвитку України як демократичної держави у світовому геополітичному просторі; при визначенні напрямів реформування політичної системи України, де важливим елементом виступає інститут омбудсмена; при законодавчому вдосконаленні юридичного статусу посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Матеріали даного дослідження можна застосовувати у навчальному процесі при підготовці спеціальних курсів, розробці навчальних програм, під-ручників, навчальних посібників та методичних рекомендацій з політології, політичної соціології, конституційного права, міжнародного права, права Європейського Союзу, теорії держави і права.

Особистий внесок дисертанта. Дисертація є самостійною науковою розробкою здобувача, що спирається на концептуальні підходи зарубіжних та вітчизняних дослідників, реалізовані в міжгалузевому дискурсі щодо розвитку і вдосконалення інституту омбудсмена.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Дисертація обговорювалась на засіданнях кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Європейського університету (2003–2006 рр.). Положення та результати дисертаційного дослідження апробовані в доповідях та виступах на науково-практичних конференціях: VII, VIIІ, ІХ Всеукраїнській науково-практичній конференції “Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість”. (Київ – 2004 рік, 12–13 травня 2005 р., 25–27 квітня 2006 р.); V, VI науково-практичній конференції “Україна ХХІ століття: тенденції та перспективи розвитку” (Київ, Європейський університет: 9 лютого 2005 р., 17 лютого 2006 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Основні тенденції розвитку гендерної політики у ХХІ столітті” (Запоріжжя: 22–23 вересня 2005 р.); Всеукраїнській науковій конференції молодих вчених, аспірантів та студентів “Захист прав людини в Україні. Теоретичні та практичні аспекти” (Донецьк : 10 –11 грудня 2005 р.).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 6 наукових статей, з них 4 у фахових виданнях ВАК України в галузі політичних наук, а також тези виступів у 5 збірниках матеріалів наукових конференцій.

Структура та обсяг роботи. Дисертаційне дослідження складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 216 стор., основна частина – 200 стор., список використаних джерел містить 207 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” подано обґрунтування актуальності проблеми, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження; охарактеризовано методологію, теоретичну, нормативну та емпіричну базу; розкрито наукову новизну та ступінь висвітлення теми; визначено теоретичне та практичне значення отриманих результатів та особистий внесок здобувача; показано рівень апробації результатів дослідження та публікації автора, структуру дисертації.

У першому розділі “Теоретико-методологічний аналіз інституту омбудсмена в сучасній політичній науці” проаналізовано наукові джерела, які висвітлюють діяльність інституту уповноваженого з прав людини. В сучасній українській та зарубіжній науковій літературі розглядається ідея формування системи захисту прав та основних свобод людини та наголошується на тому, що дотримання і визнання прав людини усіма суб’єктами міжнародних відносин є одним з головних чинників розвитку громадянського суспільства.

Серед закордонних науковців, які вивчали становлення, розвиток та функціонування інституту омбудсмена, необхідно назвати А. Абілова, Г. Ал-монда, М.-Т. Бітч, Г. Белца, В. Бойцову, Л. Бойцову, М. Вижіковського, І. Власова, С. Гурвіца, Д. Істона, В. Карташкіна, Є. Лентовскі, Є. Лукашеву, Д. Роуата, С. О’коннора, С. Райду, А. Теренуара, Ф. Тоді, Н. Хаманєву, Р. Хантінгтона, А. Хіль-Роблеса, Ж. Шабо. Активно працювали та працюють у визначеному напрямку і вітчизняні вчені – політологи, соціологи, правознавці, громадські і політичні діячі: В. Авер’янов, М. Анісімова, Г. Анцеле-вич, В. Бабкін, О. Бандурка, М. Баймуратов, Ю. Грошевий, В. Дяченко, В. Євінтов, Г. Журавльов, В. Журавський, Т. Заворотченко, К. Закоморна, Н. Карпачова, С. Кириченко, В. Ковальова, М. Косюта, А. Колодій, І. Кресіна, О. Кресін, О. Марцеляк, Г. Мурашин, В. Погорілко, П. Рабінович, Ф. Рудич, О. Скрипнюк, В. Тацій, Є. Тихонова, Ю. Тодика, О. Фрицький, М. Цвік, В. Шаповал, Ю. Шемшученко, О. Ярмиш та ін.

У розділі дано оцінку основним етапам становлення прав людини на міжнародному рівні та проаналізовано історичні передумови визначення природних прав людини, як факту, що протистоїть намірам держави визнавати себе єдиним суб’єктом будь-яких правовідносин. Держава завжди протистав-ляла свої інтереси правам людини на свою користь, а тому міжнародне право визначило наступні засади створення системи захисту прав людини: урахування історичного досвіду, який засвідчує, що держави, які порушують права людини несуть загрозу загальному миру та безпеці; об’єднання зусиль держав з метою забезпечення прав людини; закріплення у міжнародних актах загальновизнаних уявлень про стандарти поводження з людьми у цивілізованому суспільстві.

В міжнародній політико-правовій системі ХХ ст. існувало два напрямки захисту прав людини – захист за ініціативою ООН (право прав людини) та міжнародне гуманітарне право, як кодифіковані традиції. Закріплення та захист прав людини відбувся також на регіональному рівні. При цьому найбільших результатів досягла європейська система правозахисту, яка включає в себе функціонування Євросоюзу (втілення принципу визнання прав людини) та діяльність Європейського суду з прав людини. Новим інститутом захисту прав людини, який істотно доповнив вже існуючу європейську правозахисну систему, став інститут омбудсмена, який почав діяти відповідно до ст. 195 Маастрихтського договору про створення Євросоюзу. Омбудсмен Євросоюзу має право приймати скарги та проводити розслідування за позовом юридичної та фізичної особи країни-учасниці або за власною ініціативою.

Інститут омбудсмена сьогодні як елемент правозахисної системи існує на міжнародному, національному, регіональному й місцевому рівнях та функціонує у понад 100 країнах світу. Служби омбудсмена започатковуються як від виконавчої влади, так і від законодавчої, – в залежності від того, яка з гілок державної влади домінує у суспільстві, а тому науковцями було визначено певну типологію моделей інституту омбудсмена: парламентський або виконавчий омбудсмен; індивідуальні та колегіальні служби омбудсмена; за умов існування парламентського або іншого “фільтру”; в залежності від державного устрою – федеративні, унітарні, регіонально-федеративні та муніципальні омбудсмени; наділені імперативними повноваженнями та такі, які їх не мають; з широкими повноваженнями та з обмеженими; за умов відкритості та гласності у діяльності або конфіденційності; за умов участі у політичному житті, з приналежністю до політичних партій, деполітизовані, чи з певними або широкими політичними функціями. У 1999 р. було запроваджено посаду Уповноваженого Ради Європи з прав людини, статус якого не цілком вписується в концепцію омбудсмена, оскільки його повноваження містять право здійснювати лише освітню та координуючу діяльність у галузі прав людини.

В даному розділі зазначається, що для повноцінного розвитку будь-якої держави необхідне створення дієвої системи правозахисту її громадян. А тому, як показує досвід, дієвим елементом правозахисної системи багатьох країн став інститут омбудсмена, який за своєю правовою природою є субсидіарним механізмом правозахисту, доповненням до вже існуючих інститутів (державних та недержавних) та контрольно-наглядовим органом за реалізацією гуманітарної політики з боку держави. Основне завдання функціонування цього інституту полягає у створенні паритетного балансу між громадянами, суспільством та державою. Інститут омбудсмена функціонує в соціально-політичній сфері життя країни, врегульовуючи взаємовідносини між суб’єктами політичного життя держави за допомогою неімперативних методів та створюючи належні умови для таких взаємовідносин. При реалізації окреслених завдань за своєю природою інститут омбудсмена залишається деполітизованим, тобто таким, який має бути незалежним від політичного впливу при вирішенні певних завдань. Можливість інституту омбудсмена трансформуватись у деяких випадках призвела до запровадження його моделі, що передбачає активну участь у політичному процесі. Означене дає нам можливість визначити інститут омбудсмена як периферійний елемент політичної системи, який, з одного боку, посилює її розвиток, а з іншого, – стає її невід’ємним елементом.

У другому розділі “Інститут омбудсмена як чинник стабілізації основоположних принципів правової держави” аналізується поняття правової держави як гаранта дотримання прав людини. Автор відображає взаємозв’язок держави і омбудсмена, здійснює порівняльний аналіз становлення і функціонування правової держави. В даному контексті дослідження орієнтоване на визначення найбільш прийнятного типу держави для реалізації належного існування людини та захисту її прав.

Аналіз ситуації в Україні дає можливість стверджувати, що формуванню України як демократичної, соціальної, правової держави, як це передбачено у ст.1 Основного Закону, перешкоджають непослідовність політичного курсу, політична невизначеність, перманентні зміни як зовнішніх, так і внутрішніх пріоритетів, подекуди відсутність гласності, брутальне порушення прав людини та неможливість їх реально захистити, що, безумовно, уповільнює процес демократичних змін у суспільстві. Звертаючись до функціонального аналізу правової держави, відзначимо, що основою її існування є верховенство права і закону, на відміну від утвердження суспільної справедливості у соціальній. Розрізняючи такі поняття як правова та соціальна держава, дисертант робить наступні висновки: правова держава гарантує права і свободи людини, соціальна – послаблення нерівності. Тобто, чинником визначення межі своєї діяльності остання ставить окреслення прав і свобод людини, в той час, коли правова їх гарантує, встановлюючи взаємну відповідальність громадянина і держави. Соціальна держава ґрунтується на високому рівні економічного розвитку, що забезпечує формування сприятливого для людини життєвого середовища, а правова підґрунтям свого існування бачить поділ влади, політичний плюралізм та широке місцеве самоврядування. Отже, на думку дисертанта, соціальна держава може бути одночасно і правовою, на відміну від правової, яка може й не мати ознак соціальної.

У розділі розглянуто існуючі концепції прав людини: релігійні, позитивістські, природні, універсальні тощо, серед яких виокремлено дві основні: позитивістську та природну. При цьому позитивістська та природна концепція прав завжди протиставлялися одна одній, хоча, слід зазначити, на сучасному етапі дані підходи доповнюють доктринальне сприйняття прав людини. Останні, з одного боку, є наданими людині за народженням та є невідчужуваними, а, з іншого, – визнаються державою та закріплюються нею. Дисер-тантом теоретично доведено, що розвиток будь-якого суспільства та держави можливий за умов дотримання прав людини та демократичних основ існування суспільства. Дотримання прав людини є з’єднуючим фактором для співіснування різних політичних та економічних систем світу, а визначення кола прав людини та їх дотримання слід віднести до аспектів соціально-правової культури суспільства.

Порівняльно-системна характеристика інституту омбудсмена в країнах Європейського Союзу дає можливість стверджувати, що інститут омбудсмена відзначається унікальною можливістю запровадження його в будь-яку політико-правову систему з її соціально-національними особливостями, специфікою історичного становлення та розвитку. При цьому відбувається гармонійне поєднання нового інституту правозахисту, який використовує неімперативні методи впливу, з існуючою системою правозахисту. Можливість трансформації моделі інституту омбудсмена стала відповіддю на проблеми, що існують як у кожному конкретно взятому суспільстві, так і в глобальному сенсі. Особливості діяльності кожної служби омбудсмена віддзеркалюють як дію державного механізму (з огляду на національні особливості), так і можливість вирішувати проблеми з урахуванням політичної культури компромісу, неімперативного впливу, безоплатності, відсутності формалізму звернення та мобільності реагування.

Автор показує, що навіть розвинені країни з усталеними демократіями та високим рівнем державного управління підкреслюють необхідність функціонування даного інституту. Високі моральні та професійні якості омбудсмена, його незалежність і неупередженість сприяють покращенню роботи публічної адміністрації та примушують її більш уважно підходити до проблем суспільства. Зроблено висновок щодо того, що політичний вимір інтеграційних процесів України до ЄС означає продовження політичних та демократичних реформ у суспільстві, які включають розподіл повноважень між законодавчою та виконавчою гілками влади, досягнення дійсної незалежності судової влади та створення дієвої системи захисту громадянських прав та свобод.

У третьому розділі “Специфіка процесу становлення і функціональні характеристики діяльності інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” аналізуються передумови виникнення інституту омбудсмена в Україні, процес його становлення та перспективи розвитку.

Процес становлення інституту омбудсмена в Україні умовно можна поділити на наступні три етапи:– 

запровадження в 1996 році на конституційному рівні посади омбудсмена (ст.55, 85, 101). При цьому даний інститут набув лише декларативного існування;– 

прийняття на основі Конституції України Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України” 23 грудня 1997 року та обрання першого українського омбудсмена. Саме цей період означився юридичною регламентацією діяльності омбудсмена та його реальним функціонуванням;– 

розвиток інституту омбудсмена (визнання авторитетності цього інституту як суспільством, так і органами державної влади) та поступове визнання його ролі у громадянському суспільстві та правовій державі.

У розділі досліджено повноваження, особливості організації роботи та гарантії забезпечення діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Детально проаналізовано Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” та запропоновано моделі удосконалення правового статусу омбудсмена шляхом внесення відповідних змін. Аналіз динаміки стану дотримання прав та свобод людини в Україні відповідно до щорічних та спеціальних доповідей дозволяє відслідковувати динаміку розвитку гуманітарної політики української держави з урахуванням європейських та міжнародних стандартів.

Найбільш резонансні порушення прав людини відображаються в спеці-альних доповідях, які покликані донести до відома суспільства інформацію про певні системні порушення з метою їх законодавчого врегулювання та найшвидшого вирішення. Проте, за час свого функціонування українським омбудсменом було подано лише одну спеціальну доповідь, на відміну від омбудсмена Євросоюзу, який за час свого функціонування надав 12 спеціальних доповідей. Значення спеціальних доповідей полягає у мобільному вирішенні певної проблеми, яка виникла у суспільстві та впливає на принцип реалізації прав і основних свобод людини.

Доповіді українського омбудсмена містять висновки та рекомендації щодо усунення систематичних або резонансних порушень прав і основних свобод людини представниками різних гілок влади, проте для досягнення більшого ефекту від їх оприлюднення та підкреслення прозорості діяльності омбудсмена (що посилить довіру до інституту омбудсмена як до державного правозахисного інституту) слід структурно змінити подання інформації у доповідях. Така інформація повинна бути зорієнтована відповідно до суті звернень громадян. З наданих доповідей незрозуміло, який відсоток наданих скарг та звернень громадян не розглянуті та на якій підставі; як саме відбувалось вирішення правопорушення – шляхом добровільного поновлення права чи через відповідний контролюючий орган.

З огляду на тенденцію зростаючої доступності до засобів Інтернету все більшої кількості населення, слід реформувати ВЕБ-сайт Уповноваженого Верховної Ради України. Для цього потрібно: розмістити встановлений бланк “Звернення” до Уповноваженого із юридичними поясненнями; залучати фахівців та науковців для створення бібліотеки з прав людини; активізувати зворотній зв’язок громадян із службою омбудсмена. Автором доведено, що для повноправної паритетної взаємодії омбудсмена та судової системи слід врегулювати його повноваження у кримінальному процесі та більш ретельно підійти до визначення на законодавчому рівні його функцій у цивільному процесі. При цьому слід орієнтуватися на позитивний досвід європейських країн у цій галузі та факт делегування деякими країнами прокурорських функцій даному інституту.

Дисертант зазначає, що, незважаючи на проведення малої судової реформи та введення в дію Цивільного Процесуального Кодексу України і Адміністративного Кодексу України, судова система потребує значного реформування. Слід керуватись позитивним європейським досвідом щодо створення системи галузевих судів для кращого розгляду та вирішення справ, а значить, належного захисту прав та основних свобод людини. З огляду на це дисертант пропонує ввести у службі омбудсмена спеціального судового омбудсмена. Ним повинен бути службовець, який би обирався за участі спілок юристів, адвокатських об’єднань, громадських організацій.

Слід запровадити активну участь Уповноваженого у роботі Пленумів Верховного Суду України, адже на них вирішуються актуальні питання застосування норм права у галузі прав людини. Незалежність, неупередженість та фаховість омбудсмена стануть дієвими чинниками при прийнятті рішень на Пленумах, які є обов’язковими для судової практики та торкаються найбільш резонансних питань у галузі прав людини. Конституційне подання Уповноваженого є дієвим інструментом у сфері захисту прав людини шляхом виявлення Конституційним Судом України відповідності чи невідповідності закону (іншого правового акту) нормам Основного Закону та усунення виявленого недоліку законодавства.

Омбудсмени багатьох країни підкреслюють позитивний результат, отриманий від розширення переліку їх повноважень у судовому процесі, та, з метою попередження правопорушень, – у законодавчому процесі (право законодавчої ініціативи). Така форма діяльності світових омбудсменів як законодавча ініціатива реалізується шляхом надання пропозиції внесення змін, вдосконалення існуючих законів або прийняття на їх основі інших нормативно-правових актів. Можна стверджувати, що за наявності у омбудсмена права законодавчої ініціативи реалізація реформаторської функції, яка спонукає владу крокувати до демократичних змін, позитивно впливатиме на рівень дотримання прав людини. З огляду на те, що омбудсмен здійснює моніторинг дотримання прав людини та володіє інформацією щодо того у яких галузях суспільного життя відбувається найбільше порушень таких прав, право законодавчої ініціативи дозволить оперативно усувати в майбутньому можливість порушувати права людини. В такій можливості дисертант вбачає безумовну реформаторську роль даного інституту.

У “Висновках” узагальнені основні наукові й практичні результати ди-сертації та подано практичні рекомендації.

Інститут омбудсмена за своєю правовою природою є деполітизованим, проте з огляду на те, що об’єктом його діяльності виступають політичні права та свободи людини, він є важливим елементом політичної системи. Звідси, його можна визначити як “периферійний елемент політичної системи”, який діє в політичних напрямках лише в контексті захисту політичних прав громадян та виключений з політичної боротьби. Через свою діяльність омбудсмен впливає на політичні, економічні та соціальні процеси функціонування правової держави, а тому він є важливим елементом політичної системи будь-якої країни світу.

Поняття “правова держава” та “соціальна держава”, з одного боку, діа-лектично поєднані, з іншого – фактично можуть існувати самостійно. Є відсутнім єдиний, науково розроблений зразок правової держави. Натомість наукові дослідження містять велику кількість теоретичних підходів до її визначення. Правова держава розглядається як держава, функціонування якої засноване на праві, що виражає ідеї гуманізму, справедливості, формальної рівності та свободи, вищою соціальною цінністю в якій визнаються права людини. Феномен правової, соціальної держави слід розглядати через її складові, до яких відносять сформованість громадянського суспільства, рівень політичної та правової свідомості і культури, – саме ті чинники, проблема реалізації яких сьогодні стоїть перед політичною елітою України. За означеним – соціальна держава може бути одночасно правовою, на відміну від правової, яка може й не мати ознак соціальної.

Важливою проблемою, з огляду на процеси глобалізації та інтеграції, є співвідношення внутрішньодержавних, європейських та міжнародних стандартів у галузі прав людини. Вирішення цієї проблеми відображено в угодах, конвенціях тощо, відкритих до участі для всіх країн світу, при цьому країна-учасниця таких угод приймає на себе зобов’язання по забезпеченню норм у галузі прав людини та допускає контроль за виконанням таких зобов’язань з боку міжнародної (європейської) спільноти.

На рівні України права та основні свободи людини закріплені в певних групах документів, де перша група становить документи Організації Об’єднаних Націй (Загальна Декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права); друга складається з документів Ради Європи та ОБСЄ (Європейська конвенція з прав людини, Прикінцевий акт наради з питань безпеки та співробітництва в Європі); до третьої групи належать документи регіонального рівня – СНД, ГУАМ (договори, що укладаються з незалежними державами, колишніми республіками СРСР); четверта група – національне законодавство (Конституція України та закони).

Усвідомлення необхідності запровадження інституту омбудсмена виникає на певному етапі розвитку для захисту прав людини та обмеження бюрократії в державних структурах. При цьому така посада запроваджується як в країнах з усталеними демократіями, так і в таких, які стали на шлях демократичної перебудови, де розвиток гуманітарної політики сприяє соціально-економічній розбудові держави та демократизації суспільних процесів. При запровадженні даного інституту в політико-правову систему кожної окремо взятої держави обирається той тип даного інституту, який відповідає певним вимогам (домінування законодавчої або виконавчої гілок влади, національно-етнічні особливості, форма державного устрою, політизованість суспільства, рівень демократії тощо).

Основним пріоритетом функціонування інституту омбудсмена в Україні є створення основи для паритетної взаємодії державних органів, суспільства та громадянина з урахуванням інтересів і прав кожної з сторін. При цьому ді-яльність омбудсмена спрямована не лише на виявлення й оприлюднення фактів правопорушень та винесення пропозицій щодо їх усунення, а й плідну співпрацю з державними та недержавними інституціями правозахисту, спрямовану на попередження таких правопорушень у майбутньому шляхом удосконалення національного (регіонального, міжнародного) законодавства. За таких умов є відчутним вплив діяльності інституту омбудсмена на формування в Україні демократичної, соціальної, правової держави, що є можливим лише при проведенні економічної, політичної та соціальної реформ шляхом як удосконалення чинного законодавства, так і зміни правосвідомості громадян та досягнення належної самоідентифікації українців як самостійної нації.

У державно-правовому розумінні омбудсменом є державний службовець, уповноважений законодавчою чи виконавчою гілкою влади здійснювати контрольно-наглядову функцію за дотриманням прав людини в державі. Традиційна модель парламентського омбудсмена доповнює та розширює контрольні функції парламенту щодо дотримання іншими гілками державної влади механізму належної реалізації прав людини. Моделі квазі-омбудсменів запроваджуються виконавчою владою. Наявність у державі традиційної парламентської чи квазі-моделі захисника прав людини залежить від домінування законодавчої чи виконавчої гілок у державному управлінні країною, що не впливає на результативність діяльності даного правозахисного інституту, а лише відображає тенденції та особливості розвитку кожного окремого суспільства. Діяльність омбудсмена носить більш демократичний характер (в порівнянні з іншими державними правозахисними інституціями), а тому при вирішенні певної проблеми він не обмежений рамками закону і може виходити з позицій справедливості, гуманності та доцільності. Результатом такої діяльності є усунення порушень в адміністративному державному управлінні шляхом встановлення конструктивної взаємодії між громадянином та державним органом. При цьому діяльність омбудсмена носить субсидіарний характер у відношенні до інших правозахисних інституцій і в жодному разі не “узурпує” функції органів судової влади чи державного управління. Використання неімперативних засобів при реалізації правозахисної діяльності
омбудсмена позитивно сприймається усіма сторонами процесу, оскільки це передбачає вибір найоптимальнішої моделі вирішення справи.

Запровадження інституту омбудсмена підкреслює зорієнтованість суспільства розвиватись у демократичному напрямку за умов існування такої системи захисту прав людини, яка б відповідала європейським стандартам у галузі прав людини та гарантувала дотримання права людини на державному рівні. Система європейського права вважається однією з найбільш результативних у світі та використовується мільйонами людей для захисту своїх прав і попередження правопорушень у галузі прав людини. Одним з елементів цієї системи визнано інститут омбудсмена, який своєю діяльністю поглиблює процес демократизації у будь-якому суспільстві. Політичний вимір інтеграційних процесів України до ЄС зводиться до продовження політичних та демократичних реформ у суспільстві, які означають розподіл повноважень між законодавчою та виконавчою гілками влади відповідно до законодавства; дійсну незалежність судової влади та створення дієвої системи захисту громадянських прав та свобод.

Для повноцінного функціонування інституту омбудсмена в Україні необхідно внести зміни до законодавства, що регулює діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: наділити його правом законодавчої ініціативи, оскільки мобільність та гнучкість вітчизняного інституту завжди виокремлює ті проблеми, які існують та потребують негайного вирішення; встановити принцип ротації особи на даній посаді; запровадити посади спеціальних та регіональних омбудсменів; встановити єдину форму Звернення до омбудсмена; посилити роль взаємодії інституту омбудсмена та громадських правозахисних організацій тощо.

Основні наукові положення дисертації викладені в таких публікаціях автора

Наукові статті у фахових виданнях з політичних наук

1. Дідковська І.О. Діяльність інституту омбудсмена як одна з форм реалізації принципів правової держави // Держава і право. Збірник наукових праць Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. Випуск 29. – К., 2005. – С. .

2. Дідковська І.О. Роль інституту омбудсмена в процесі інтеграції України до Європейського Союзу // Держава і право. Збірник наукових праць Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. Випуск 30 – К., 2005. – С. 783-787.

3. Дідковська І.О. Інститут омбудсмена в роботах українських дослідників // Гілея. – К., 2006. – Випуск 5. – С. 197-206.

4. Дідковська І.О. Роль інституту омбудсмена в процесі становлення громадянського суспільства // Держава і право. Збірник наукових праць Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. Випуск 34. – К., 2006. – С. .

Апробація в інших виданнях

5. Дідковська І.О. Інститут омбудсмена як елемент європейської системи правозахисту // Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. Збірник наукових праць. – Випуск 20. – Запоріжжя: ЗДІА, 2005., С. .

6. Дідковська І.О. Дотримання політичних прав та свобод людини в Україні: політологічний аналіз (до питання про діяльність омбудсмена) // Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. Збірник наукових праць. – Випуск 23. – Запоріжжя: ЗДІА, 2005. – С. .

Матеріали наукових та науково-практичних конференцій

7. Дідковська І.О. Права людини в Україні: політичний моніторинг (до питання про діяльність омбудсмена) // Збірник матеріалів VII Всеукраїнської науково-практичної конференції “Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість”. – Том 1. – К., 2004. – С. 40-44.

8. Дідковська І.О. Інститут омбудсмена як елемент європейської системи правозахисту// Збірник матеріалів п’ятої студентської науково-практичної конференції 9 лютого 2005 року. “Україна ХХІ століття: тенденції та перспективи розвитку”. – К., 2005. – С. .

9. Дідковська І.О. Міжнародні стандарти у галузі прав людини// VIII Всеукраїнська науково-практична конференція “Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість” 12–13 травня 2005 року. – К., 2005. – С. .

10. Дідковська І.О. Проблеми законодавчого удосконалення діяльності інституту омбудсмена в Україні // Збірник матеріалів Всеукраїнської наукової конференції молодих вчених, аспірантів та студентів “Захист прав людини в Україні. Теоретичні та практичні аспекти”. – Донецьк, 2005. – С. 110-114.

11. Дідковська І.О. Політико-правові проблеми започаткування в Україні спеціальних інститутів омбудсмена (на прикладі шведської моделі омбудсмена)