Національна Академія наук України

Інститут української археографії та джерелознавства імЕНІ М. С. Грушевського

Дзира Іван Ярославович

УДК 222.6(477):930.1”1730/1780”

Козацькі літописи 30–80-х рр. XVІІІ століття як історичне джерело та пам’ятки української історіографії

07.00.06 – історіографія, джерелознавство

та спеціальні історичні дисципліни

Автореферат

на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі пам’яток княжої та козацької доби Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України.

Науковий консультант: доктор історичних наук

Сас Петро Михайлович,

Інститут історії України НАН України,

відділ історії України середніх віків та раннього нового часу, провідний науковий співробітник.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Мицик Юрій Андрійович,

Національний університет „Києво-Могилянська академія”, кафедра історії, професор;

доктор історичних наук, професор

Бойко Анатолій Васильович,

Запорізький національний університет, кафедра джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисциплін, завідувач;

доктор історичних наук, професор

Степанков Валерій Степанович,

Кам’янець-Подільський державний педагогічний

університет, кафедра історії Азії і Африки, професор.

Провідна установа: Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, кафедра архівознавства та спеціальних галузей історичної науки.

Захист відбудеться 22 лютого 2007 р. о 10.00 годинні на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.228.01 в Інституті української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України (адреса: 01001, Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України (адреса: 01001, Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розісланий „18” січня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Песчаний О. О.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Історико-літературні твори, складені військовими канцеляристами в 30–80-х рр. ХVІІІ ст., посідають надзвичайно важливе місце в інтелектуальній спадщині української еліти зазначеної доби. Вони відбивали історичні погляди, ціннісні орієнтації світської інтелігенції, були однією із специфічних форм вираження її станової та національної свідомості, політичної культури, уявлень про себе і сусідів, “вітчизну”, “націю” тощо. Значний інтерес становить також проблема сприйняття інтелектуалами Лівобережжя ідеї соборності українських етнічних земель. Детальна характеристика суспільно-політичних та історичних поглядів козацьких літописців важлива для сучасної історіографії ще й тому, що наприкінці ХVІІІ – в першій половині ХІХ ст. відбувалося становлення української історичної науки. На жаль, через несприятливі обставини поза увагою вітчизняних дослідників залишилось питання впливу пам’яток козацького літописання на творчість М.Берлинського, М.Антоновського, Д.Бантиша-Каменського, І.Срезневського, М.Маркевича та ін., тоді як спадщина військових канцеляристів прислужилася науковому вивченню українського минулого, значною мірою сприяла зростанню суспільної свідомості, формуванню історичних поглядів учених першої половини ХІХ ст. у добу національного відродження.

Без докладного дослідження козацьких літописів неможливо зрозуміти феномен духовного життя Гетьманщини, післягетьманського періоду історії українського Лівобережжя, українського світу цієї доби загалом, а також специфіку розвитку української історіографії першої половини ХІХ ст. Однак історико–літературні твори 30–80-х рр. ХVІІІ ст. до сьогодні так і не стали об’єктом спеціальної уваги. В історіографії бракує комплексного дослідження їх як пам’яток інтелектуальної думки. Не опрацьовані також відповідні літописи й під кутом визначення їхньої джерелознавчої вартості. Усе це зумовлює актуальність вибору теми цієї дисертації.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження безпосередньо пов’язане з науковими планами Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України в межах наукової теми відділу пам’яток княжої та козацької доби „Джерела з історії українського козацтва та Південної України ХVІ–ХVІІІ ст.” (№ U006876).

Метою дисертації є комплексне дослідження козацьких літописів 30–80-х рр. ХVІІІ ст. як історичного джерела та пам’яток інтелектуального життя Лівобережжя.

Реалізація цієї мети передбачала розв’язання таких завдань:

-

-

-

-

-

-

-

-

-

-

- дослідити вплив козацьких літописів на ідейно-тематичне спрямування української історіографії першої половини ХІХ ст.

Об’єктом дисертаційного дослідження є козацькі літописи 1730–80-х рр. як носії джерельних свідчень з української історії та історіографії, а також наукові праці, присвячені їх вивченню.

Предметом студій є процес створення козацьких літописів як історичного та історіографічного джерел, провідні тенденції та закономірності формування в інтелектуальному просторі наукових засад української історичної думки ХVІІІ – першої половини ХІХ ст.

Методи дослідження. Ключове місце в інструментарії дисертанта відведено принципам історизму, системності та спадкоємності наукового пізнання. Специфіка даної теми вимагала застосування історико-генетичного, порівняльно-історичного, текстологічного методів дослідження процесу розвитку національної історіографії. Характеристика компілятивних козацьких хронік проводилася згідно зі сформованими методологічними прийомами історико-текстологічних досліджень, які базуються на поєднанні методів джерелознавчого та історіографічного аналізу і синтезу. Застосування джерелознавчої критики компіляцій поглибило можливість проникнення в специфіку козацьких літописів як продукту інтелектуального життя Гетьманщини, допомогло осягнути надбання козацької історіографії в безпосередньому зв’язку з тією епохою та сучасними уявленнями про неї. В дисертації застосовано системний підхід до дослідження пам’яток, який спирається на методики різних джерелознавчих дисциплін – текстології, генеалогії, хронології тощо.

Оскільки козацькі літописи за своєю природою є історико-літературними творами, то при їх вивченні було використано також методи літературознавчого аналізу, які передбачають необхідність всебічного дослідження не лише змісту, а й форми, стилю, ідейного та естетичного аспектів.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 30-х рр. ХVІІІ ст. до початку 40-х рр. ХІХ ст. Вибір верхньої межі зумовлений особливостями впливу козацького літописання на подальшу українську інтелектуальну традицію.

Наукова новизна праці зумовлена насамперед тим, що козацькі літописи 30–80–х рр. ХVІІІ ст. вперше стали об’єктом спеціального комплексного дослідження, яке органічно вписується в нещодавно започаткований в українській історіографії перспективний науковий напрямок – вивчення історії політичної культури українського козацтва. Ґрунтовно з’ясовано широкий комплекс проблем, пов’язаних зі специфікою творчої лабораторії літописця, тематичною спрямованістю пам’яток, особливостями компонування тексту, відбору фактологічного матеріалу, вибору системи відліку часу, редакційної роботи. Усе це дало змогу простежити історичні погляди, ціннісні орієнтації літописців як відбитку інтелектуального життя української еліти Лівобережжя. Встановлено, що козацька старшина цього регіону відзначалася високим рівнем національної ідентичності, стійкими уявленнями про тяглість історичного розвитку та соборність українських земель, про належність українського світу до Європи. Більшість літописців обстоювала ідею відновлення Гетьманщини на засадах переяславсько-московської системи 1654 року. Визначено місце козацьких літописів 30–80–х рр. ХVІІІ ст. в українській історіографічній спадщині. На специфічному джерельному матеріалі, що є продуктом творчості військових канцеляристів, висвітлено конкретно-історичні прояви національної свідомості інтелігенції 30–80-х рр. ХVІІІ ст., встановлено її наукової спадщини на історіографію доби національного відродження першої половини ХІХ ст. З’ясовано, що “Повесть о том, что случилось на Украине.. “ є не оригінальною пам’яткою кінця ХVІІІ ст., як уважалося досі, а стилізацією, створеною в харківському гуртку І. Срезневського.

Практичне значення одержаних результатів. Проведене різнопланове дослідження текстів історико-літературних творів дасть змогу глибше уявити розвиток літописної справи Гетьманщини, особливості світогляду козацької старшини, специфіку інтелектуального життя козацької держави. Положення і висновки дисертації можуть бути використані при підготовці узагальнених праць з історії Гетьманщини, вітчизняного джерелознавства, української історіографії, історії української літератури, а також у лекційній роботі, на практичних і семінарських заняттях тощо.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дослідження автор оприлюднив у доповідях на міжнародних конференціях: “Визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст”. (Київ, 21–22 травня 1998 р.), “1000-річчя літописання і книжкової справи в Україні (Київ, 13–16 жовтня 1998 р.), „Слов’янство і національно-культурні процеси ХХІ століття” (Київ, 24-25 травня 2006 р.), а також на Третіх джерелознавчих читаннях до 90-річчя від дня народження В’ячеслава Стрельського та 70-річчя від дня народження Володимира Замлинського (Київ, 29 вересня 2000 р.) і першому засіданні Всеукраїнського круглого столу “Сарбеївські читання” (Київ, 30 січня 2003 р.). Дисертація була обговорена на засіданні відділу пам’яток княжої та козацької доби Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України.

Публікації. Результати дослідження опубліковано в одній монографії та двадцяти статтях у фахових виданнях.

Структура роботи зумовлена метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, 4 розділів, висновків і списку використаної літератури (365 позицій). Загальний обсяг роботи – 439 сторінок машинописного тексту.

Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовано актуальність вибору теми, окреслено об’єкт і предмет дослідження, визначено його хронологічні межі. Тут сформульовано мету й завдання дисертації, відзначено зв’язок з науковими програмами, йдеться про практичне значення й апробацію отриманих результатів.

Перший розділ дисертації присвячено історіографії проблеми та огляду джерел. У ньому визначено основні етапи дослідження даної теми в українській історичній науці, окреслено її провідні аспекти, вміщено характеристику джерельної бази дисертації.

Початок критичного вивчення козацького літописання 30–80-х рр. ХVІІІ ст. припадає на 40-і рр. ХІХ ст. Ці спроби були пов’язані з підготовкою рукописів до друку і першими відгуками на публікації. Маємо на увазі передмови Й.Бодянського, примітки М.Білозерського, рецензії І.Самчевського, М.Костомарова та М.Максимовича Бодянский О. Предисловие // Симоновский П. Краткое описаніе о козацком малороссійском народе. – М., 1847. – С.3–4; Його ж. Предисловие // Ригельман А. Летописное повествование о Малой Россіи. – М., 1847. – С. ІІІ-ІV; Белозерский Н. Несколько примечаний к Черниговской летописи // Южнорусские летописи, открытые и изданные Н.Белозерским. – К., 1856. – С.1-10; Його ж. Примечания к летописям: “Краткое летоизобразительное знаменитых и памяти достойных действ и случаев описание” и “Хронология высокославных ясновельможных гетьманов // Там же. – С.47-50; Самчевский И.О. Рецензия на южнорусские летописи, изданные Н.Белозерским // Киевские губернские ведомости. – 1856. – №23; Костомаров Н.И. Южнорусские летописи, изданные Н.Белозерским // Отечественные записки. – СПб., 1857. – №2. – С114-123; Максимович М.А. Известие о летописи Григория Грабянки, изданной 1854 года Киевскою временною комиссией // Собрание сочинений М.А.Максимовича. – К., 1876. – Т.1. – С.217-230; Його ж. Известие о южнорусских летописях, изданных Николаем Белозерским в Киеве, 1856 г. // Там же. – С.231-247.. Наприклад, останній, познайомившись з виданням М.Білозерського, виділив оригінальні повідомлення Чернігівського літопису, а також висловив ряд зауважень стосовно особливостей передачі текстів пам’яток. В “Письмах о Богдане Хмельницком” М.Максимович ще раз повторив думку про те, що “Короткий опис Малоросії” є стислою вибіркою з літопису Граб’янки Максимович М.А. Письма о Богдане Хмельницком // Там же. – С. 434-435.. Своє твердження дослідник аргументував рядом прикладів, у яких автор першого твору запозичив помилкову інформацію з праці гадяцького полковника, оскільки саме спільні помилки є найяскравішим доказом текстуальної близькості пам’яток.

У 1870 р. у статті “Критический обзор разработки главных русских источников до истории Малороссии относящихся” Г.Карпов висловив хибне твердження, що праця О. Рігельмана, котра містить велику кількість документів, є найдостовірнішим джерелом з усіх українських історико-літературних творів Карпов Г. Критический обзор разработки главных русских источников до истории Малороссии относящихся. – М., 1870. – 184 с.. На помилкових позиціях стояв російський дослідник і в наступній своїй праці Карпов Г. Начало исторической деятельности Богдана Хмельницкого. – М., 1873. – 260 с., де він полемізував з М.Максимовичем, вважаючи, що “Короткий опис Малоросії” був створений ще в ХVІІ ст., а пізніше ліг в основу літопису Г. Граб’янки.

Наявність спільної методики й методології дає змогу пов’язати другий період у вивченні історико-літературних пам’яток з іменами О.Левицького, В.Антоновича, О.Лазаревського та інших представників школи документалістів, які утверджували провідну роль джерел у наукових студіях. Цей етап позначений посутнім зростанням уваги до деяких літописів 30–80–х рр. XVIII ст., спробами розглянути їхню вартість як історичного джерела та прив’язати до історії суспільної думки й розвитку української мови.

У передмові до другого видання “Літопису Самовидця” Левицкий О.И. Опыт исследования о летописи Самовидца // Летопись Самовидца. – К., 1878. - С.1-81. О.Левицький цілком слушно зазначив, що саме потреба у зв’язному систематичному викладі національної історії зумовила появу “Короткого опису Малоросії”. Дослідник, щоправда у дещо категоричній формі, зауважив, що “Короткий літопис Малої Росії” В.Рубана з перших сторінок і до подій 1734 р. є буквальним списком “Короткого опису Малоросії”. Відповідно до рівня розвитку тогочасної науки О. Левицький критично оцінив як історичне джерело й “Зібрання історичне” С.Лукомського.

У передмові до “Сборника летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси” Антонович В. Предисловие // Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. – К., 1888. – С.І- LIX. В.Антонович охарактеризував 2 списки “Літописца, или описанія краткого знатнійших дійств и случаев”, розробив класифікацію самостійних і додаткових відомостей з першої частини пам’ятки, назвав кілька місць, у яких видно авторське ставлення до зображуваних осіб і подій.

Виявивши в Сулимівському архіві “хронічку”, що розповідає про події української історії 1640–1762 рр., О.Лазаревський надрукував ту її частину, що містить факти не відомі за іншими літописами Л[азаревский] А. Летописные заметки (1651–1749 гг.) // Киевская старина. – 1883. – №3. – С. 680–682..

У 1890 р. побачило світ нове видання Чернігівського літопису Черниговская летопись по новому списку (1587–1725) и Коломацкие челобитные с предисловием А.Лазаревского. – К., 1890. – 43 с., котре відрізнялось від попереднього детальним викладом подій з 1703 по 1725 рр. У передмові О.Лазаревський розглянув питання авторства твору. Того ж року в “Киевской старине” О.Левицький опублікував із невеликою супровідною анотацією автобіографічну “сказку” Лукомського Левицкий О.И. Автобиографическая “сказка” малороссийского летописателя Стефана Лукомского // Киевская старина. – 1890. – №9. – С. 477- 485..

Кілька статей біографічного характеру з’явилося після сторічного ювілею від дня смерті В.Рубана Неустроев А.Н. Василий Григорьевич Рубан. – СПб., 1896; Тихонравов Н.С. В.Г.Рубан // Сочинения Н.С.Тихонравова. – М., 1898. – Т.3. – Ч.1. – С 163–181; Лазаревский А. Рубан Василий Григорьевич // Киевская старина. – 1897. – №1. – С. 12-14; Модзалевский В.Л. Василий Григорьевич Рубан // Русская старина. – 1897. – №8. – С. 383-415..

Перший у лінгвістиці поставив питання про значення козацьких літописів 30–80-х рр. ХVІІІ ст. для історії української літературної мови П.Житецький Житецкий П.И. “Энеида” Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы ХVІІІ века. – К., 1900. – 130 с.. Дослідник розглянув ці джерела в контексті еволюції книжної української мови даного періоду. Було з’ясовано, що з 30-х рр. у ній дедалі більше помічається вплив лексичних, фонетичних і морфологічних форм російської мови, котрий відбувався паралельно з витісненням церковнослов’янізмів і полонізмів.

Окремий розділ ІІ тому “Опыта русской историографии” В.Іконникова містив огляд українських літописів ХVІІІ ст. Иконников В.С. Опыт русской историографии. – К., 1908. – Т.2. – Кн.2. Заслуга автора полягає в тому, що він зібрав і об’єднав у своїй узагальнюючій монографії науковий доробок попередників.

У коротенькій статті “Літописець Якова Лизогуба (1507–1737)” Клепатський П. Літописець Якова Лизогуба (1507–1737). – Кам’янець-Подільський, 1920. – 8 с. П.Клепацький розглянув питання авторства, склав перелік запозичень, виписав найважливіші оригінальні відомості пам’ятки за 1700–1734 рр.

Третій період у дослідженні козацького літописання, який пов’язаний у першу чергу з діяльністю ВУАН, припав на 20-ті – початок 30-х рр. ХХ ст. звернення до історико-літературної спадщини військових канцеляристів значною мірою сприяло створення кількох комісій, зокрема археографічної, історіографії та історії козаччини, у складі науково-організаційної структури ВУАН, а також активна видавнича діяльність. Питомою ознакою цього етапу стало розширення тематичних горизонтів дослідження літописів. Виразно окреслилося усвідомлення необхідності розглядати їх у першу чергу як джерело для студій інтелектуальної історії Гетьманщини. Також поглибилося вивчення проблеми взаємовпливів між літописами.

Найзагальніші відомості енциклопедичного характеру подали про українські літописи 30–80-х рр. ХVІІІ ст. Д.Дорошенко й Д.Багалій Дорошенко Д.І. Огляд української історіографії. – Прага, 1923. – 221 с.; Багалій Д.І. Нарис української історіографії. – К., 1925. – Вип. 2. – 108 с..

Поглиблене вивчення джерельної основи ряду українських літописів ХVІІІ ст. у працях М.Горбаня, А.Єршова та Н.Василенко-Полонської Горбань М. Нариси з української історіографії: Новий список літопису “Краткое описание Малороссии”. – Харків, 1923. – Ч.1.; Єршов А. “Летописное повествование о Малой России” О.Рігельмана і “Краткая летопись Малыя России”, видана В.Рубаном // Записки Ніжинського інституту народної освіти. – 1927. – Кн. VІІ. – С. 178–192; Його ж. Сторінка з українського джерелознавства (До питання про літописні джерела праці О.Рігельмана “Летописное повествование о Малой России”) // Ювілейний збірник на пошану академіка Дмитра Івановича Багалія. – К., 1927. – С. 841–848; Його ж. Про літописні джерела історичних праць Ст. Лукомського // Записки Ніжинського інституту народної освіти та науково-дослідної кафедри історії культури й мови при інституті. – 1928. – Кн. VІІІ. – С. 105–116; Василенко-Полонська Н.Д. Історики Запоріжжя ХVІІІ в. // Ювілейний збірник на пошану академіка Дмитра Івановича Багалія. – К., 1927. – С.811–824. було кроком вперед у розвитку національної історіографії, оскільки вони творчо засвоїли принцип документалізму й історико-соціологічний метод своїх попередників, поєднавши при цьому народницьку концепцію з елементами державницької. У кількох працях, написаних в останні роки життя, М.Грушевський закликав учених досліджувати козацькі літописи не лише як історичні джерела, а насамперед як літературні пам’ятки, котрі відображають суспільно-політичні погляди національної еліти. Одним з найважливіших і найактуальніших завдань академік вважав також вивчення впливу цієї літератури на національне відродження ХІХ ст. Грушевский М.С. Самовидец Руины и его позднейшие отражения // Труды института славяноведения АН СССР. – Л.,1932. – Т.1. – С.157–192; Його ж. Об украинской историографии ХVІІІ века. Несколько соображений // Известия АН СССР. – 1934. – №3. – С. 215–225; Його ж. З історичної фабулістики кінця ХVІІІ в. // Академику Н.Я.Марру. Юбилейный сборник. – М. – Л., 1935. – С.607–611. На жаль, реалізувати ці задуми ні М. Грушевському, ні іншим дослідникам не вдалося, оскільки погром української науки, який стався на початку 30-х рр. ХХ ст., унеможливив подальшу розробку даної проблематики.

Перебуваючи на еміграції, О.Оглоблин розглянув ідейні погляди автора “Короткого опису Малоросії”, який входить до збірника Г.Покаса і зробив висновок, що це не окремий список і навіть не редакція, а цілком самостійний твір Оглоблин О. Григорій Покас та його “Описание о Малой Россіи” (1751 р.) // Науковий збірник. – Нью-Йорк, 1952. – С. 61–73..

Лише в кандидатській дисертації С.Пінчука, яку було написано до 300-річчя Переяславської ради, козацькі літописи знову стали об’єктом наукового дослідження в УРСР Пінчук С.П. Образ Богдана Хмельницького в українській літературі ХVІІ–ХVІІІ століть. Дис….канд філолог. наук. – Львів, 1954..

Загальну оцінку пам’яткам козацького літописання дали М.Марченко й М. Литвиненко Марченко М.І. Українська історіографія (з давніх часів до середини ХІХ ст.). – К., 1959; Литвиненко М.А. Джерела історії України ХVІІІ ст. – Харків, 1970. – 204 с.. Однак в умовах тоталітарної системи вони не змогли скористатись частиною доробку своїх попередників, були вимушені дотримуватись приписів існуючої ідеології.

Ґрунтовний аналіз зв’язку твору О.Рігельмана з літописами Самовидця, Граб’янки й Величка здійснив Я.Дзира Дзира Я.І. Джерельна основа праці О.Рігельмана з історії України // Історіографічні дослідження в Українській РСР. – К., 1969. – С. –178.. Питання авторства Чернігівського літопису розглядали Ю.Мицик, Ю.Князьков, О.Апанович Мыцык Ю.А. Украинские летописи ХVІІ века. – Днепропетровск, 1978. – 88 с.; Князьков Ю.П. К вопросу о влиянии украинского хронографа на исторические сочинения ХVІІ века // Актуальные историографические проблемы отечественной истории ХVІІ–ХІХ вв. – Днепропетровск, 1982. – С.57-65; Апанович Е.М. Рукописная светская книга ХVІІІ века на Украине. Исторические сборники. – К., 1983. – 224 с.. Остання також виклала археографічні відомості про більше ніж 20 списків “Короткого опису Малоросії” Апанович Е.М. Рукописная светская книга ХVІІІ в. на Украине. Исторические сборники. – К., 1983. – 224 с..

Саме завдяки названим працям і ще небагатьом виняткам історіографія 50-х – першої половини 80-х рр. в УРСР не втратила повністю свій український характер і зв’язок із спадщиною попередніх поколінь.

П’ятий етап студій про козацькі літописи розпочався після проголошення національної незалежності України.

Нове видання “Літописної оповіді про Малу Росію” О.Рігельмана супроводжувала стаття П.Саса й В.Щербака Сас П.М., Щербак В.О. Історія України у висвітленні О.І.Рігельмана // Рігельман О.І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. – К., 1994. – С. 5–31.. Крім загальних відомостей, необхідних для будь-якої передмови, вона містить також серйозну характеристику історичних поглядів Рігельмана. До публікації текстів пам’яток в останні роки докладають зусиль Ю.Мицик і О.Коваленко Чернігівський літопис (Підготовка до друку, передмова і коментар Ю.Мицика) // Сіверянський літопис. – 1996. – №4. – С.105-122; Коваленко О.І. Іван Забіла та його хроніка з історії України // Там само. – 2000. – №2. – С.148-153..

Деякі проблеми вітчизняного літописання 30–80–х рр. XVIII ст. порушено в концептуальній монографії В.В.Кравченка Кравченко В.В. Нариси з історії української історіографії епохи національного відродження (друга половина ХVІІІ- середина ХІХ століть). – Харків, 1996. – 376 с.. Однак частина фактичних і теоретичних положень і висновків має дискусійний характер або вимагає уточнень. Критичного ставлення потребують деякі міркування про основні шляхи еволюції української історичної думки й історіографії у ХVІІІ ст., вміщені в навчальному посібнику І.Колесник Колесник І.І. Українська історіографія ХVІІІ – початку ХХ століття. – К., 2000. – 256 с..

Значний інтерес становить евристична розвідка Ю.Мицика, що містить цінні матеріали для дослідження історичної фабулістики і водночас є важливим кроком на шляху до повноцінного академічного видання “Короткого опису Малоросії” Мицик Ю.А. Невідома редакція “Короткого опису Малоросії” // Історіографічні дослідження в Україні. – К., 1999. – Випуск 7. – С. 133-154.. Структурі та авторству четвертого списку Чернігівського літопису присвячена спеціальна стаття А.Бовгирі Бовгиря А. “Чернігівський літопис” четвертої редакції: структура та авторство твору // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. – К. – Хмельницький, 2002. – Т.8. – Ч.1. – С.5-20..

Оригінальну класифікацію історичних творів др. пол. ХVІІ-ХVІІІ ст. за ознакою застосованої методології й типом історизму запропонував П. Сас Сас П.М. Історична думка // Історія української культури: В 5-ти т. – К., 2003. – Т.3. – С.537-574. .

Як продовження княжої літописної традиції та перехідний етап до власне наукових студій з історії України розглядає козацькі літописи Я.Калакура Калакура Я.С. Українська історіографія: Курс лекцій. – К., 2004. – 496 с..

В цілому, хоча козацькі літописи 30–80–х рр. XVIII ст. й перебували тривалий час у полі зору української історіографії, вони так і не дочекалися системного дослідження. Об’єктом вивчення для більшості науковців була в першу чергу джерельна основа пам’яток. Решта ж важливих питань з різних причин окреслені по суті тільки пунктирно, що істотно збіднює наші уявлення як про особливості української літописної традиції, так і про духовне життя Гетьманщини загалом.

Ключове місце у структурі джерельної бази дисертації займають історико-літературні твори 30–80-х рр. ХVІІІ ст., котрі були написані на Лівобережній Україні військовими канцеляристами: “Короткий опис Малоросії”, Чернігівський літопис, “Краткое літоизобразительное знаменитых и памяти достойних дійств и случаев описаніе”, “Короткий літопис про козацький малоросійський народ” П.Симоновського, “Зібрання історичне” С.Лукомського, “Короткий літопис Малої Росії” В.Рубана тощо. За своїм змістом, характером, конструкцією викладу, а частково й ідейним спрямуванням до вищеперелічених пам’яток прилягає “Літописна оповідь про Малу Росію” О.Рігельмана. Зважаючи на специфіку роботи, проводилося вивчення маловідомих досі списків опублікованих джерел в Інституті рукописів НБУ ім. В.І.Вернадського й фондах ЦДІАУ в м. Києві.

До іншого представницького масиву належать документальні джерела, які відбивають політичні позиції, ціннісні орієнтації представників соціальної еліти Гетьманщини й разом з тим слугують для встановлення джерельної бази літописів та вірогідності повідомлень останніх. Це насамперед міжнародні договори, листи й універсали гетьманів і полковників, посольські інструкції, звіти, донесення, записи дипломатичних переговорів, чолобитні козаків, ті грамоти, укази, закони царського уряду, які прямо чи опосередковано стосувалися політичної ситуації в Україні.

Опрацьовано фундаментальні археографічні публікації: Акты Московского государства…. – СПб., 1899–1901. – Т.2–3; Акты, относящиеся к истории южной и западной России… – СПб., 1861-1892. - Т.3-15.; Архив Юго-Западной России…– К.,1868. – Ч.3. – Т.2.; Памятники, изд. Временной комиссией для разбора древних актов… – К.,1859 – Т.4.; Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. – М., 1953–1954. – Т. 1–3.; Документи Богдана Хмельницького. – К., 1961; Універсали Богдана Хмельницького… – К.,1998; Універсали Івана Мазепи. – К., 2001; Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича. – К., 2004; Полное собрание законов Российской империи. – СПб., 1830 тощо.

Перелічені в другій групі види документальних та наративних джерел ХVІІ–ХVІІІ ст. було використано в першу чергу для встановлення джерельної бази козацьких літописів 30–80-х рр. ХVІІІ ст. По-друге, вони були задіяні для корекції літописної інформації та встановлення достовірності тих чи інших історичних подій, явищ, фактів. І нарешті, документи ХVІІІ ст. дають уявлення про домінуючі в тогочасному українському суспільстві, зокрема в середовищі шляхти та старшини, умонастрої, політичні погляди й орієнтири.

Представницький комплекс становлять джерела, які містять інформацію про вплив козацьких літописів на історичну науку кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст., про їхній ідейно-історичний резонанс у суспільно-політичній думці того часу. Сюди належить приватне листування (насамперед М.Гоголя, М.Костомарова, М.Маркевича, І.Срезневського), мемуарна література, наукові та науково-популярні праці М.Антоновського, Д.Бантиша-Каменського, М.Берлинського, М.Маркевича, І.Срезневського та інших українських істориків, котрі широко використовували козацькі літописи як історичні джерела.

У другому розділі “Козацькі літописи 30–80-х рр. ХVІІІ ст. як історичні джерела” визначається тематика історико-літературних пам’яток, аналізується хронологічна система, з’ясовуються особливості критики джерел, розглядається літературна еволюція історичних сюжетів.

Провідне місце в історико-літературних творах 30–80-х рр. ХVІІІ ст., складених на території Лівобережної України, займала військово-політична тематика, що було природно для тієї епохи й відповідного рівня розвитку вітчизняної історичної науки. З іншого боку, це зумовлювалося не лише характером історіографії, а й бурхливими подіями Національно-визвольної війни, Руїни, Північної та російсько-турецьких воєн першої половини ХVІІІ ст., які закривали собою інші прояви національного життя, а також авторським середовищем.

З двох великих ділянок української історії особливо ґрунтовно літописці розробляли історію воєн, намагаючись створити для читача якомога повнішу, вичерпанішу картину подій, ознайомити його не тільки з перебігом воєнних кампаній, а й з окремими збройними сутичками. Однак, з іншого боку, значна частина матеріалів з історії воєн не визначається необхідною деталізацією. Найбільшою послідовністю і ґрунтовністю вирізняються оповідання С.Лукомського про похід гетьмана І.Свірговського в Молдавію в 1574 р. та розповідь П.Симоновського про хід Національно-визвольної війни в 1649 і 1651 рр., які були написані на підставі іноземних джерел.

Поряд з військовою тематикою особливу увагу істориків 30–80-х рр. ХVІІІ ст. привертали дипломатичні взаємини. Літописці у своїх творах простежували зовнішньополітичні відносини відновленої Української держави з Польщею, Московією, Молдавією, Трансільванією, Швецією, Туреччиною та Кримським ханством. Вони повідомляли про формування й прибуття посольств, вручення грамот і подарунків, хід переговорів, укладання угод, демаркацію кордонів тощо.

Питанням соціально-економічного життя відводилося в літописах другорядне місце. Інтерес до історії церкви та екстремальних природних явищ виявлявся насамперед у Чернігівському та Лизогубівському літописах, які як за композицією, так і за способом викладу матеріалу наближаються до хронік попередніх століть. Автори ж синтетичних наукових праць, складених за єдиним планом у формі історичної оповіді, присвячують мало уваги подібній інформації. Скажімо, в “Короткому описі про козацький малоросійський народ” П.Симоновського немає жодного спостереження за природними явищами та звісток про зайняття єпархій. Виняток становить лише згадка про ув’язнення Йосипа Тукальського, що має політичний характер.

Церковні проблеми перестають бути актуальними, оскільки, одержавши підтвердження на свої маєтності, церква у XVIII ст. поступово усунулася від активного впливу на державне життя Гетьманщини. Значна ж частина представників духовенства стала вірно служити інтересам Російської імперії.

Дослідження систем зображення перебігу історичних подій у літописах середини – др. пол. ХVІІІ ст. свідчить, що українські історики володіли досить різноманітними методиками датування. В основному вони спиралися на західноєвропейську систему відліку часу, що базувалася на тогочасних досягненнях науки. Поряд з нею для передачі подій автори використовували й традиційні обрядові та народні побутові способи датування. Так, у козацьких літописах як правило зустрічається датування за юліанським календарем. Оскільки в Російській державі, під протекторатом якої перебувала Гетьманщина, також панував старий стиль, то проблема календарної реформи, що набрала такої гостроти наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст., втратила свою актуальність .

Компілятивний характер розглянутих творів дає можливість простежити в діахронії еволюцію різних способів датування подій, котрі вживалися в українському культурному середовищі в цілому. Порівняно з попереднім періодом, у досліджуваних пам’ятках виразно спостерігається тенденція до остаточного витіснення з їх сторінок різдвяного року (після 1700 р. жодна стаття не починається з 25 грудня). Поряд з цим відбувається процес збіднення церковної хронології як стосовно кількості назв релігійних свят, так і щодо частоти їх вживання. Якщо автор “Літопису Самовидця” позначає події датами церковного календаря 100, а С.Величко більше ніж 100 разів, то аналогічна частота у П.Симоновського зведена до мінімуму (він тільки раз згадує “Светлые дни”), а у С.Лукомського взагалі дорівнює нулю.

30–80-ті рр. ХVIII ст. були періодом поступового переходу від традиційного літописання до наукових досліджень з філософією історії та посиленням критичного аналізу матеріалів. У зазначений хронологічний проміжок часу зростає зацікавлення освічених людей специфічними історіографічними та джерелознавчими проблемами. Представники національної історичної школи починають усвідомлювати, що історія є спеціальною галуззю системи наукових знань і робити перші вагомі кроки в дослідженні закономірностей історичного процесу.

Характерною рисою української історіографії цього часу є існування двох видів історико-літературних творів: власне літописних і нелітописних. До перших належить зокрема Чернігівський літопис, у якому збережена виразна порічна форма викладу матеріалу. Більшість пам’яток, створених світськими особами на Лівобережжі, тільки зовні нагадують літописи. За своєю суттю вони є систематичним зв’язаним викладом національної історії, написаним за єдиним планом, витриманим в одному стилі. У ХVІІІ ст., коли формувався сучасний тип історіографії, невід’ємною складовою систематичних історичних праць, елементом тогочасного наукового етикету стають вступи й передмови. У них, як правило, окреслювалися мета й предмет дослідження, наводилися використані джерела, іноді подавалися принципи систематизації матеріалів. Поява таких структурних частин у працях П.Симоновського, С.Лукомського, Г.Покаса, В.Рубана, О.Рігельмана тощо свідчила про поступовий перехід від особистої рефлексії автора до її зовнішніх форм, а саме до власне історіографічних досліджень.

За кількістю використаних джерел, обсягом і особливостями авторських поглядів певною мірою осторонь від усієї групи пам’яток 30–80-х рр. стоїть “Літописна оповідь про Малу Росію” О.Рігельмана, яка є однією з перших спроб систематизації фактичного матеріалу, почерпнутого з різноманітних рукописних і друкованих праць. Основний текст цього твору поділяється на частини й розділи (останні наявні й у “Короткому описі про козацький малоросійський народ” П.Симоновського), що є підтвердженням факту удосконалення техніки наукової роботи.

Головною рисою всіх досліджуваних пам’яток (за винятком Чернігівського літопису) є їхній компілятивний характер. Такий стан речей відображав загальний рівень історіографії XVІІІ ст.

В культурній традиції 30–80-х рр., коли історія ще остаточно не відокремилась від словесності, ідеалом історіописання для військових канцеляристів була белетризована оповідь про минуле, що, крім джерельних матеріалів, спиралася на певні суто літературні прийоми автора.

З погляду методології провідними для козацького літописання даного періоду були раціоналістичні моделі. Йдеться про перевагу прагматичної розповіді, в центрі якої перебували найвизначніші особи козацького стану, використання етико-психологічних оцінок і моралізаторського стилю. При цьому раціоналістичне мислення містило елементи провіденціалізму й пишномовної риторики, що залишилися у спадок від попередньої доби. Нерідко автори вдавалися до практики художньої реконструкції документальних джерел і навіть до історичних містифікацій.

Авторська та редакційна робота укладачів історико-літературних пам’яток зводилася до таких основних моментів:

1. Використання різноманітних джерел – як вітчизняних, так й іноземних. Залучення останніх, що було звичною справою для українських інтелігентів XVІІ–XVІІІ ст., давало їм можливість познайомитися з кращими досягненнями європейської наукової думки. Брак необхідної літератури, причиною якого був рукописний характер джерел, створював іноді значні труднощі, зокрема призводив до нерівномірності або неповноти викладу.

2. Доповнення й уточнення інформації своїх попередників.

3. Оформлення посилань щодо використаних джерел.

4.Критика, власне елементи наукової критики, джерел. Основним прийомом наукового дослідження для укладачів було зіставлення змісту пам’яток. Автори застосовували його для встановлення достовірності фактичного матеріалу, а також для перевірки правильності висвітлення подій своїми попередниками. Так чинили П.Симоновський, В.Рубан, С.Лукомський, автор “Літописца, или описанія краткого знатнійших дійств и случаев”. Іноді, покладаючись на закони формальної логіки або під впливом власних ідейних переконань, дослідник не міг встановити, в якому з джерел об’єктивніше викладається відповідна інформація. В таких випадках він лише констатував різницю й залучав до свого твору обидва варіанти.

Хоч розглянуті пам’ятки містять критику історичної літератури як з боку хронології, так і з боку змісту, однак автори досить рідко виділяли свої міркування із свідчень першоджерел. Критичні зауваження, як правило, не висловлювалися від імені автора (за винятком поодиноких уточнень і коментарів), а органічно впліталися в текст твору. Тому основним способом критики все ще залишалося редагування джерельних матеріалів.

5. Історіографічні праці, що вивчаються, за своїми жанровими особливостями є історико-літературними творами. Історичні події в них могли не лише викладатися в інформаційному плані, у причинно-часовій послідовності їх протікання, а бути опрацьовані згідно з поглядами авторів. Зміни, що їх вносили автори до фактичного матеріалу, визначалися загальною концепцією твору. Через це наявність тенденційних матеріалів або відвертих фальсифікацій треба не стільки пояснювати наївністю історика, що занадто довірливо поставився до свідчень першоджерел, скільки розглядати їх як свідомий вибір або ж взагалі як продукт самостійної літературної творчості майстра слова. Особливо часто в історико-літературних творах зустрічаються стилізації різних документів: королівських привілеїв, договорів, гетьманських універсалів, листів тощо. Подібна роль відводилася авторами й фабулам фольклорного походження, котрі вже зі складеним сюжетом потрапили в структуру літописних пам’яток 30–80-х рр. XVІІІ ст.

З формального боку редакторська робота проводилась на двох рівнях:

1. Філологічному, що полягав у мовностильовій обробці тексту для надання ідейно-естетичної значущості його елементам.

2. Фактологічному – внесенні змін (зокрема доповнень і скорочень) до наявного фактичного матеріалу.

Для реконструкції стереотипів сприйняття воєн і соціальних катаклізмів, які були характерними для суспільства XVІІ–XVІІІ ст., у дисертації розглянуто еволюцію двох поширених літописних фабул – про повстання С.Наливайка й Корсунську битву.

У таких історико-літературних творах, як “Короткий опис Малоросії”, Київський, Чернігівський та Львівський літописи, “Літописец, или описаніе краткое знатнійших дійств и случаев”, “Короткий літопис Малої Росії” В.Рубана, Острозький літописець, “Хроніка” Феодосія Софоновича перша тема втілена у формі порічних записів, що дають найзагальнішу схему розвитку подій. Вони містять лише окремі елементи сюжету, небагато художніх деталей, зрідка в їх тексті трапляються тропи. Обробка літописцями інформації першоджерел здійснювалась, як правило, на стилістичному рівні. Другу групу пам’яток складають літопис Граб’янки, “Зібрання історичне” С.Лукомського, “Короткий опис про козацький малоросійський народ” П.Симоновського та “Літописна оповідь про Малу Росію” О.Рігельмана. Автори названих творів змальовують повстання Наливайка у вигляді художньої розповіді, яка передає події в образній формі. Розповіді мають сюжет і художні деталі, деякою мірою можна говорити про наявність у них образу-персонажа. Однак засобами образотворення виступають тут лише вчинки й дії героя, а також авторська характеристика. Зображуючи постать Наливайка, письменники ще не використовують портрет, мовну характеристику, не намагаються відтворити думки й почуття гетьмана. Наукові прийоми у висвітленні подій 1596, 1597 рр. спостерігаємо лише в праці О.Рігельмана. Найяскравіше в історико-літературній прозі XVІІІ ст. постать Наливайка змальована автором “Історії русів". Чисто ідеологічні завдання змусили майстра слова максимально посилити роль творчого вимислу, наповнити оповідання виразними художніми деталями.

У формі порічних літописних записів, не вдаючись до подробиць, інформували читача про Корсунську битву Ф.Софонович, автори Хмільницького, Чернігівського літописів, “Літописца, или описанія краткого знатнійших дійств и случаев” та “Короткого літопису Малої Росії”. Ширші за обсягом оповідання, у яких викладається безпосередній перебіг бою, зустрічаємо в “Літописі Самовидця”, “Короткому описі Малоросії” та “Короткому описі про козацький малоросійський народ” П.Симоновського. Художність у даному випадку досягається завдяки захоплюючому змісту зображуваних подій, вагомості історичних осіб, які беруть у