Долинська
Мар’яна Львівна

УДК [94:81’373.21:528.94]“13/18”(477.83-25)

Історична топографія Львова XIV–XIX ст.

07.00.01 – Історія України

Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук

Львів – 2007

Дисертацією є монографія.

Робота виконана на кафедрі давньої історії України та спеціальних історичних дисциплін Львівського національного університету ім. Івана Франка.

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор
Крикун Микола Григорович.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, старший науковий співробітник
Капраль Мирон Миколайович
(Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України);

доктор історичних наук, професор
Леп’явко Сергій Анатолійович
(Чернігівський державний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченка Міністерства освіти і науки України);

доктор географічних наук, професор
Шаблій Олег Іванович
(Львівський національний університет ім. Івана Франка Міністерства освіти і науки України).

Провідна установа: Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича Міністерства освіти і науки України.

Захист відбудеться 27 лютого 2007 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .222.01 із захисту дисертацій в Інституті українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України (79026 м. Львів, вул Козельницька, ).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України за адресою: 79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4.

Автореферат розісланий 25 січня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор історичних наук Патер І.Г.

Загальна характеристика роботи

В Україні поступово зростає зацікавлення дослідників історичною урбаністикою, здійснюються дослідження щодо проблем того чи іншого міста. Зокрема з’являються праці, які можна віднести до Leopolitana. Водночас у історії Львова надалі залишається чимало нез’ясованого. До недостатньо вивчених проблем належать кардинальні питання, що стосуються історичної топографії княжого города Львова та одноіменного маґдебурзького міста.

Просторова організація міста є одним із найважливіших чинників, що впливають на його історію. Безпорадність історика в розумінні простору є серйозним недоліком у його знаннях і можливостях повноцінно розуміти минуле. Назагал історія розвитку простору міст і містечок належить до маловивчених аспектів української історичної науки. Якщо про організацію геометрично правильного середмістя Львова та окремих інших міст вже нагромадились певні знання, то формування та використання простору передмість залишається майже terra incognita для українських істориків.

Не так давно під містом розуміли тільки колишнє середмістя та порівняно щільно забудовані частини передмість. При територіальному підході до вивчення історії Львова необхідно пам’ятати, що цілі передмістя і міські села були дуже важливими складовими загального міського простору міст і містечок, які функціонували на засадах маґдебурзького права.

Зіставлення джерел різних типів та видів (писемних і картографічних) „оживляє“ місто, розкриває його давні таємниці. Одна з найважливіших перешкод у вивченні територій міст полягає у майже повній відсутності їхніх великомірних історичних карт, старших середини XVIII ст. Опрацювання гіпотетичних історичних схем для пізньсередньовічного та ранньомодерного часу може певною мірою замінити історичні карти і стати в пригоді для студій міського простору.

Суть і завдання студії просторового напряму в історичній науці розкривається вже через саме поняття „історична топографія“. Небагата кількісно наукова література, що стосується проблем історичної топографії та соціотопографії, спонукає до систематичного опрацювання міського простору урбаністичних утворень в Україні. Наукові дослідження з історичної топографії конкретних урбаністичних утворень на підставі обґрунтованих методик повинні забезпечити в майбутньому якісний характер науково-популярної і популярної літератури в царині поширення відомостей про міський простір.

Об’єктом дослідження є історична топографія пізньосередньовічного та ранньомодерного Львова. Львів, найбільше місто свого регіону, в той час мав типову просторову структуру маґдебурзьких міст – середмістя, передмістя та міські села.

Предмет дослідження полягає в опрацюванні методики ретроспективного відтворення просторово-адміністративної організації Львова, локалізації складових одиниць урбаністичних утворень, аналізі території, що належала місту, та його історичного ландшафту.

Метою роботи є дослідження еволюції просторово-правової і територіальної структури Львова на мікро- та мезорівнях з використанням ретроспективного методу локалізації просторових складових одиниць урбаністичного організму. Взаємопереплетеними і взаємозалежними з проблемою просторової організації маґдебурзького передмістя є відносини власності. Відповідно до мети в дослідженні поставлено такі завдання:

1.

2.

3.

4.

5.

Межі дослідження:

територіальні – визначаються історично сформованою територією міста Львова;

хронологічні – охоплюють XIV-XIX ст. Нижня межа визначається найдавнішими писемними документами, придатними для методу ретроспективної локалізації нерухомості. Верхня відповідає XIX – початку XX ст. – періоду, для якого зберігся значний масив джерел (зокрема картографічних та урбанонімічних), які використовуються як вихідні завдяки застосуванню у студії ретроспекції.

Методологічна основа базується на використанні усталених і нових аналітичних та синтезуючих методів наукових студій. Застосовано принципи історизму та об’єктивності. Однією з ознак XX ст. був розквіт тих наукових напрямів, що розвиваються на стиках різноманітних дисциплін, тож у дослідженні поєднано методи історичної науки з методами дослідження низки самостійних та спеціальних (допоміжних) дисциплін.

Застосовано історично-порівняльний метод, елементи джерелознавчого аналізу. Використано методики студій історичних карт і картографічний аналіз. Запропоновано спосіб нагромадження і використання урбанонімів як історичного джерела. Для критерійного підходу до вивчення елементів міського простору запозичені основи системології та системного аналізу. Запропоновано методику ретроспективної локалізації нерухомої власності для міст та містечок Галичини, яка дозволяє створювати гіпотетичні історичні схеми просторової організації міського простору.

Апробація роботи. Основні положення були обговорені на засіданні кафедри давньої історії України та спеціальних історичних дисциплін Львівського держуніверситету ім. І. Франка, опубліковані в низці наукових статей і викладені у таких міжнародних та українських конференціях, наукових семінарах: „Культурна спадщина як підвалина розвитку цивілізації“ (Краків, 2000 р.), „П’ятий фасад“ (Львів, 2001 р.), 13-а наукова конференція Наукового товариства ім. Шевченка (Львів, 2002 р.), Міждисциплінарний семінар при товаристві дослідників центрально-східної Європи при Києво-Могилянській академії (Київ, 2002 р.), Міжнародна наукова конференція Львівського відділення Інституту археографії та джерелознавства України „Соціотопографія Украіни“ (Львів, 2002 р.) VII Дрогобицька міжнародна наукова історико-краєзнавча конференція (Дрогобич, 2003 р.), 14-а наукова конференція Наукового товариства ім. Шевченка (Львів, 2004 р.), науковий семінар Інституту історичних досліджень ЛНУ ім. І. Франка (Львів, 2004 р.), 15-а сесія комісії спеціальних історичних дисциплін НТШ (Львів, 2005 р.), семінар Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича (Львів, 2005 р.), VIII міжнародна наукова конференція „Львів: місто – суспільство–культура“ (Львів 2006 р.), VIII Дрогобицька міжнародна наукова історико-краєзнавча конференція „Дрогобицько-самбірське підгір’я крізь призьму століть“ (Дрогобич, 2006 р.)

Практична цінність роботи полягає:

1. Для комплексу історичної науки:

1.1. У використанні створених гіпотетичних схем просторової організації міського організму на мікро- чи мезорівнях для здійснення власне соціотопографічного аналізу;

1.2. У виявленні нових фактів з історії міста;

1.3. В уможливленні нової інтерпретації історичного розвитку конкретного міського організму;

1.4. У визначенні достовірності окремих типів і видів джерел.

2. Для реставраційної теорії та практики:

2.1. У створенні теоретичних моделей урбаністичного організму в його історичному розвитку.

Результати дослідження орієнтовані на використання:

1. Для комплексу історичної науки:

1.1. В узагальнюючих та спеціальних дослідженнях, науково-популярних працях з історії Львова;

1.2. У застосуванні запропонованої методики дослідження при вивченні міської історії Галичини та Буковини та міст (містечок) інших земель, що до 1918 р. входили до складу Австро-Угорської імперії.

2. Для реставраційної теорії та практики:

2.1. У використанні результатів роботи для опрацювання історико-архітектурних опорних планів;

2.2. Для здійснення практичних робіт щодо збереження історичної планувальної структури історичного міста (містечка) як пам’ятки культурної спадщини.

Наукова новизна. Можна сподіватися, що це дослідження і запропонована методика ретроспективної локалізації стане базою для наступного докладнішого опрацювання теренів міст і містечок Галичини. Гіпотетичні історичні схеми є придатними для майбутніх соціотопографічних і націотопографічних студій.

Щодо проблем термінології і трактування деяких понять варто лише зауважити, що для понять, які несуть неоднозначне (подвійне) смислове навантаження, у тексті вжито різну форму запису (з використанням лапок або без них). Так, лан – це пізньосередньовічна одиниця площі, а „лан“ – великий земельний наділ фізичного чи юридичного власника. Лапки до терміна „вулиця“ вживаються у тому випадку, коли йдеться про неадміністративне площинне утворення львівських передмість маґдебурзького періоду, слово вулиця використовується в традиційно-побутовому значенні.

Структура роботи. Дисертація побудована за проблемно-хронологічним принципом. Робота складається зі вступу, сімох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури, додатків та покажчиків, проілюстрована схемами і графами. Повний обсяг монографії – 356 с. (21,20 умовн. друк. арк.).

Основний зміст дослідження

У вступі обґрунтовоно актуальність теми, визначено хронологічні рамки, подано мету і завдання студії, її об’єкт та предмет, схарактеризовано наукове і практичне значення.

У першому розділі „Огляд джерел і літератури“ проаналізовано джерельну базу і визначено ті напрями наукової літератури, які пов’язані зі студіями питань історичної топографії.

Джерела. Оскільки застосовані для гіпотетичного відтворення історичної топографії маґдебурзького Львова та містечок Галичини джерела переважно відомі дослідникам і використовувалися для історичних студій інших напрямів, а методика їхнього відбору і аналізу даних наскрізно проходить через усі наступні розділи, то в цьому розділі подано тільки деякі аспекти зовнішнього і внутрішнього аналізу відібраних для студії документів.

Реєстри шосового податку. Серед масиву писемних джерел основу бази даних складають фіскальні достатистичні документи (податкові реєстри), що мають масовий (серійний) характер. Для методу ретроспективної історичної топографії винятково цінними є реєстри шосового податку, який від моменту його виникнення збирався від дому (будинку, кам’яниці, халупи і т.д.) З передмість шосовий податок збирали в надзвичайних випадках. Величина цього податку залежала від наявності будинку і доповнювалася при наявності комірників. Деколи розмір шосу визначали залежно від віддалі будівлі від „міста в мурах“. Усі використані у дослідженні списки шосу належать до корпусу фінансових документів львівського маґістрату і зберігаються у Центральному державному історичному архіві у Львові. За зовнішніми ознаками та структурою побудови переліків платників екземпляри податкових реєстрів є подібними між собою.

Податкові реєстри XVII – першої половини XVIII ст. не відповідають вимогам методики для здійснення ретроспективної локалізації. Тому для відтворення історичної топографії Львова початкового періоду Речі Посполитої використовувалися інші джерела – люстрації та інвентарі. Одним з найстарших відомих документів зазначеного характеру є протокол (люстраційний акт) люстраційної комісії Львівського староства 1570 р. До сучасного дослідника документ дійшов у вигляді витягів із львівських гродських книг. У цьому документі зустрічаються цікаві для історичної топографії згадки щодо розташування нерухомості, зокрема йдеться про взаєморозташування ланів. Королівським люстраторам не залежало на точності підрахунку території маґістратської юрисдикції, тому на підставі документа отримуємо досить вільні і необґрунтовані числа кількості ланів.

Будь-яка спроба впорядкування фіскальної системи маґдебурзького міста зумовлювала необхідність інвентаризації податків, міського майна, а також земель, що належали місту, та фіксації меж міської земельної власності і прилеглих теренів іншої юрисдикції. Останнє стосується і Львова. На сьогодні відомі декілька документів, що засвідчують намагання львівської міської влади. Так, 1607 р. внаслідок інвентаризаційної діяльності львівського маґістрату появився документ, що називається „Книги меж(„Ksiegi granic“). У 1608 р. за дорученням маґістрату ж Львова райця Станіслав Ансерин виміряв і описав всі лани, які місто отримало внаслідок його просторової локації. В ЦДІА України у Львові зберігаються відомі на сьогодні два списки цього документа (чернетка та чистовик), які дещо відрізняються між собою в інтерпретації опису Галицького передмістя. Докладний аналіз і порівняння обох списків документа дозволяє внести детальні уточнення щодо історичної топографії Галицького і Краківського передмість Львова. Ще одним документом подібного характеру є опублікований Ю. Геком „Inwentarz generalny prowentow szpitala Ducha Swietego“ 1653 р. Інформація цього шпитального інвентаря підтверджує і розширює відомості, викладені в списках „Генерального інвентаря“ 1608 р.

У поодиноких випадках для студії використано документи актової групи (привілеї), джерела правового змісту та інші.

Методика даного дослідження побудована на ретроспекційних засадах порівняння артефактів декількох часових зрізів, що вимагало нагромадження відповідної бази даних австрійського періоду Галичини. Придатною для порівняння з фіскальними документами доби Речі Посполитої є насамперед Йосифінська метрика. Метрики як поземельні кадастри були складені у 80-х роках XVIII ст. для кожного з населених пунктів Галичини в рамках фіскальної реформи австрійської влади. Допоміжними джерелами до Йосифінської метрики є синхронні їй „Опис передміських границь(„Przedmiescie miasta Lwowa. Opisanie Granicy), книги міської табулі у Львові та Францісканська метрика 1820 р.

Використано окремі наративні джерела, наприклад, записки Мартина Ґруневеґа, Дуже важливими для відтворення історичної топографії є джерела інших видів, зокрема картографічні і урбанонімічні, які описані в розділі 3 разом з методикою дослідження.

Література. Необхідну інформацію щодо проблематики розвитку та змін міського простору Львова можна відшукати, паралельно студіюючи декілька напрямів історичних досліджень: студії історичної топографії Львова, праці про історичну топографію інших міст, дослідження соціотопографічного напряму і близькі до нього опрацювання.

Особливе місце в історіографії історичної топографії Львова займає обширна „Хроніка міста Львова“ Дениса Зубрицького, в якій, базуючись на опрацьованих джерелах, вчений докладно описав терени передмість, наводячи місця їхнього розташування і межування з прилеглими ґрунтами, аналізував заснування і розташування міських маєтків (села міської юрисдикції маґдебурзького періоду), охарактеризував мережу вулиць середмістя, подав інші надзвичайно вважливі відомості щодо історичної топографії. З дослідження послідовника Д. Зубрицького Антона Петрушевича можна почерпнути відомості про особливості ландшафту міста, появу та зміну окремих львівських урбанонімів. Проблемі формування і розвитку загальної території міста в його маґдебурзьку епоху історики XX ст. присвятили не надто багато уваги. Дослідників, які вивчали соціально-економічні відносини, цікавила, між іншим. зміна власників ланів і ґрунтів, дехто з них принагідно вказував на розташування тих чи інших теренів. Тільки декілька фахівців (істориків та урбаністів) торкнулися питання фактичної площі міста, оскільки це входило в сферу їхнього зацікавлення у контексті інших аспектів львівської історії: Р. Зубик – аналізуючи стуктуру прибутків до міської, королівської та раєцької кас Львівського маґістрату, Мирон Капраль – теоретично реконструюючи розселення на передмістях національних груп; архітектор Роман Могитич – інтерпретуючи (письмово і графічно) „Головний інвентар ста ланів“.

Найбільше уваги історичній топографії, конкретним місцям розташування окремих існуючих та неіснуючих об’єктів (сакральних та громадських споруд, колишніх осель і вулиць, адміністративних утворень) присвячено в науково-популярних краєзнавчих розвідках. Авторами деяких з них були відомі вчені: історик Іван Крип’якевич („Історичні проходи по Львові“), географ Олена Степанів („Сучасний Львів“). Добру традицію якісного викладу історико-топографічного матеріалу продовжив у 70–80-х роках XX ст. краєзнавець Йосиф Ґронський, який залишив чималу рукописну спадщину.

В українській історіографії станом на сьогодні відсутні теоретичні праці історико-топографічного спрямування. Класичним зразком конкретного дослідження історичної топографії великого міста є праця Петра Толочка про територію Києва VIXIII ст., в якії автор наголошує, що студії з історичної топографії вимагають використання інтердисциплінарних методів і баз даних. Як продовження дослідження історичної топографії Києва можна розглядати монографії Гліба Івакіна, Олени Попельницької та Сергія Климовського.

Близькість термінів „історична топографія“ та „соціотопографія“ спонукає до перегляду основних українських публікацій, в яких використане поняття „соціотопографія“. Засновниками соціотопографічних студій є декілька німецьких істориків 30-х років XX ст. (Д. Денеке, Г-Х. Рублях, Е. Піппер та ін.), які у своїх працях порівнювали та накладали на топографічну підоснову міста дані, отримані із класичних студій соціальної історії. В останні десятиліття XX ст. соціотопографічний напрям досліджень набув значної популярності серед польських істориків. Здебільшого їхні студії присвячені аналізу конкретного міста. Праці українських авторів, які вживають термін „соціотопографія“, присвячені здебільшого проблемам історичної топографії.

Отже, на сьогодні є небагато досліджень, що стосуються проблем історичної топографії та соціотопографії, практично відсутні наукові опрацювання міського простору Львова. Визріла необхідність систематичного опрацювання міського простору урбаністичних утворень в Україні.

Другий розділ має назву „Ретроспективна історична топографія як „вступ до соціотопографії“: методологічні засади, термінологічна проблема“. Він присвячений співвідношенню таких напрямів історичної науки, як історична топографія та соціотопографія.

З аналізу літератури соціотопографічного напрямку випливає, що вивчення історії міст у соціотопографічному плані є студією урбанізаційних процесів з точки зору взаємозв’язків між соціальною структурою населення та місцем його проживання. Сутність методу соціотопографії як напряму урбаністичних досліджень зводиться до аналізу взаємозалежності суспільно-економічної та просторової структури міста. Отже, соціотопографія – це міжгалузевий метод дослідження у системі історичних дисциплін, який передбачає нанесення результатів дослідження соціальної історії на топографічну підоснову.

Застосування цього методу передбачає враховування двох рівноправних його складових, існування яких закладене вже у самій двокореневій назві – соціальної (історії) та (історичної) топографії. Взаємозалежність між соціальною структурою і мережею міських осередків виключає пріоритет якоїсь однієї складової. Звідси випливає необхідність застосування нових джерел та методів низки допоміжних і самостійних дисциплін. Як видно з літератури, перелік джерел та методів їх використання є доволі хаотичним, і внаслідок використання різних типів та видів джерел не вистачає спільного зразка щодо їх опрацювання.

Очевидно, першим завданням повинна стати спроба класифікації джерельної бази соціотопографії, спеціальних історичних дисциплін, самостійних наукових галузей, використання методик котрих складається у соціотопографічний метод.

У першу чергу, це соціальна історія з її класичною джерельною базою писемних джерел та широким спектром методів їхнього аналізу. Дослідники використовують переважно діловодну документацію, актові матеріали і документи близькі до статистичних. Застосування загальнонаукових, джерелознавчих та історико-порівняльних методик щодо таких груп серійних джерел дозволяє отримати більш чи менш повну картину з історії міста на визначений період.

Але соціотопографія вимагає просторового проектування образу, що можливе тільки при використанні джерел інших типів та методик, запозичених з інших дисциплін.

Урбаноніміка та урбанонімічні джерела. Урбаноніміку можна розглядати як підрозділ топоніміки в системі лінгвістики або як одну із спеціальних історичних дисциплін. Вона має свою термінологію, яка, проте, досить рідко застосовується у працях українських дослідників і не є остаточно усталеною. Власні назви будь-якого внутрішньоміського топографічного об’єкта визначаються як урбаноніми (урбоніми). Вони поділяються на агороніми – назви площі, майдану, ринку; одоніми – назви лінійних об’єктів у місті (вулиць, проспектів, бульварів, алей, провулків і тощо); гороніми міські – назви будь-якої частини міської території (район, квартал, цвинтар і т.д); назви будівель. Для використання у студіях історичної топографії міського називництва цікавими є і семантика, і етимологія урбанонімів. Опрацьованої єдиної методики використання урбанонімів як історичного джерела не існує. Опираючись на позитивний і негативний досвід вчених, що присвятилися вивченню урбанонімів як історичного джерела, можна дійти до висновку, що для системного підходу до вивчення урбанонімів у студіях з історичної топографії міста неохідно окремо розглядати урбанонімічні об’єкти за конкретними критеріями. При застосуванні такого критерійного підходу можна досить чітко відтворити схему мережі урбанонімічних об’єктів, що є складовою частиною створення гіпотетичної великомірної карти на конкретний часовий зріз. Можливий зворотний варіант – локалізувати місця, описані одонімами і горонімами, використовуючи метод ретроспективної історичної топографії на мікрорівні. При послуговуванні урбанонімами як історичними джерелами практично ніхто з дослідників не звертає уваги на атрибутний компонент. Назва при таких атрибутних компонентах, як „лан“, „вулиця“, „воля“ „кам’яниця“, „фільварок“, несе інформацію про відносини власності. Як наслідок, виникає проблема паралельно до студій урбанонімів з’ясувати смисл (значення) самих понять атрибутних компонентів. Вивчення смислового навантаження низки понять, що вживалися століттями, але дещо змінювали своє значення в залежності від конкретних відносин власності та від того, чи їх використовували як адміністративно-правові, чи як побутово-традиційні, провадить до осмислення цілісності урбаністичного об’єкта, тобто до синтетичного підходу до студій, передумовою чого є використання елементів системного аналізу.

Застосування елементів системного аналізу. При використанні елементів системного аналізу для студій історичної топографії міського утворення історик виступає у ролі експерта, що володіє достатньою кількістю знань стосовно складових частин дослідження і отриманих результатів. Якщо об’єктом дослідження є історична топографія міського утворення, то за допомогою відповідних методів можна проаналізувати взаємозв’язки між соціальними (відносинами власності), урбаністичними, господарськими, урбанонімічними властивостями території, що вивчається. В такий спосіб урбаністичне утворення розглядається як складна фізична (класифікація за видом елементів), ієрархічна (класифікація за способом організації) система, створена людиною (класифікація за походженням). Складна система розглядається одночасно і як одне ціле, і як така, що складається з частин, яку необхідно досліджувати за різними підходами, її структурою, організацією і т.п. У випадку вивчення урбаністичного об’єкта необхідно будувати його модель відповідно до вибраних критеріїв (наприклад, відносин власності, способу господарювання, способу забудови). У жодному разі модель об’єкта не є аналогом схеми урбаністичного об’єкта або його гіпотетичної великомірної карти на конкретний часовий зріз.

Опрацювання теоретичних схем на топогеодезичній підоснові співпадає із завданнями та методикою історичної картографії. У відомих соціотопографічних дослідженнях нечасто згадуються картографічні джерела і повністю відсутній опис методик їхнього використання.

Для повнішого і системного використання картографічних джерел можна використати методику, опрацьовану чеською школою історичної географії, яка досягла значних результатів у другій половині XX ст. Один з напрямів цієї історичної школи передбачає використання історичних карт як безпосередніх історичних джерел. При цьому використовується методика власне історичної географії та методи інших природничих і суспільних наук. Картографічний метод дослідження в історії полягає у нанесенні на карту історичних явищ, що дозволяє отримати наочну картину їх просторового поширення і допомагає виявити їхні взаємозв’язки.

Поряд з історичною картографією іконографія повинна би стати важливою і невід’ємною складовою соціотопографічного методу. Іконографічних джерел збереглося небагато. Вони порівняно з писемними та картографічними джерелами недостатньо вивчені, зберігаються менш систематизовано, їхній пошук є важким. Іконографічними об’єктами вивчення у контексті історичної топографії є панорамні види міст та будь-які зображення міста і його частин.

Ще одним джерелом для відтворення топографії міста, або точніше якоїсь його частинки, є використання результатів археологічних досліджень, застосування архітектурно-археологічних методів.

Поряд з археологічними, урбаністичні дослідження є джерелом для реконструкції топографії міста на періоди, для яких ще немає писемних джерел. Одним з об’єктів дослідження історії урбаністики є просторова організація міського населеного пункту, а предметом у цьому випадку виступає її динаміка в історичному часі. Традиційно історики урбаністики опрацьовують теоретичні моделі розвитку міста певного типу (переважно локаційного, деколи із врахуванням його передлокаційної історії), його частин (ринкової площі, мережі вулиць, системи парцель).

Для архітектурно-урбаністичних та картографічних студій важливими є переведення недесятиринних мірил мап і неметричних розмірів до сучасної системи вимірювання, для чого застосовуються методи історичної метрології.

Із викладеного вище випливає, що для втілення в історичних студіях соціотопографічного методу необхідно використовувати чимало спеціальних історичних дисциплін та самостійних наукових галузей і їхніх методів, значну кількість джерел різних типів і видів. При таких дослідженнях методики взаємопереплітаються, а певна самостійна наукова галузь в окремих випадках виступає в ролі допоміжної. Отже, соціотопографічний метод дослідження можна визначити як інтердисциплінарний, що відповідає загальній тенденції розвитку соціальної історії протягом XX ст. Для діалектики сучасної історичної науки ключовою виступає проблема інтеґрації різногалузевих наукових термінів, фактів, теорій і методів. Такий стан зумовлений, з одного боку, зростанням фактажу у вивченні об’єктивної реальності, а з другого – науковими вимогами до вивчення соціальної природи політичного та економічного життя. Інтеґрація різноманітних дисциплін і методів є діалектичним процесом уніфікації базових принципів і переходом науки на базово новий рівень розвитку.

Дефініція соціотопографічного методу, вимоги щодо паритетності обох його складових частин приводять до висновку про необхідність поділу соціотопографії на власне соціотопографію та вступ до неї. Завданням „вступу до соціотопографії“ є теоретичне відтворення на підставі аналізу і зіставлення інтердисциплінарних джерел, великомірних схем урбаністичного об’єкта на декілька часових зрізів. Для виконання такого завдання необхідно застосовувати ретроспективний метод з огляду на фрагментарність джерел до історії будь-якого міста. Оскільки джерельна база зростає з перспективним розвитком суспільства, тобто найбільше інформації збережено для найближчого до дослідника періоду, то застосування ретроспекції дозволяє здійснити найповніший аналіз саме для найбільш віддаленого часу, а потім поступово заглиблюватися у щораз давніші історичні зрізи, порівнюючи вже отримані дані з тими, які збереглися для кожної епохи.

Виокремлення „вступу до соціотопографії“ дозволяє повніше проаналізувати питання вищих та нижчих просторових елементів, що досліджуються за допомогою соціотопографічного методу. На практиці дослідники використовують три рівні (нижчий – у ньому об’єктом дослідження виступає парцеля або окремий будинок, середній – він охоплює більші утворення у містах, такі, як вулиця, дільниця, квартал, вищий, при якому оперують великими урбанізованими територіями).

Існує певна проблема з використанням самих термінів. Виділений вище термін „вступ до соціототопографії“ практично є тотожним до терміна „історична топографія“. Застосування термінів, що включають поняття „соціототопографія“, вписується у європейську традицію, проте неоднозначно трактується в Україні. Тому, можливо, варто зупинитися на усталених поняттях „історична топографія“ та „ретроспективний метод відтворення історичної топографії“. Історична топографія – поняття відоме і неодноразово використовувалося в українській історіографії.

У третьому розділі „Методика ретроспективного відтворення історичної топографії Львова та містечок Галичини“ описано послідовність здійснення ретроспективної реконструкціїї урбаністичного утворення шляхом аналізу, порівняння і співставлення джерел різних типів і видів та застосування методів деяких допоміжних історичних дисциплін і самостійних наукових галузей.

Аналіз і порівняння писемних документів XVI–XIX ст. На першому етапі здійснюється ретроспективне порівняння низки серійних фіскальних документів XVIIIXIX ст. У дослідженні для цього опрацьовано методику локалізації нерухомої власності на мікрорівні, яка дозволяє визначити сучасну адресу об’єкта дослідження. Для кожної позиції нерухомої власності Йосифінської метрики необхідно визначити її конскрипційний номер, котрий побутував у часи укладання Францісканської метрики. За допомогою довідника кінця XIX ст. можна отримати тогочасну орієнтаційну адресу і нарешті – сучасну адресу. В окремих випадках точну орієнтаційну адресу визначити неможливо, можна тільки приблизно районувати споруду. Побудовані таблиці з переліком всієї нерухомої власності, описаної у конкретних частинах Йосифінської метрики, її „старих“ („йосифінських“) та „нових“ („францісканських“) конскрипційних номерів, орієнтаційних адрес станом на 1899 р. і на сьогодні є вихідними для здійснення наступних етапів ретроспективної локалізації нерухомої власності.

На етапі студій фіскальних документів XVIII ст. появляється різниця в методах ідентифікації забудови середмістя і передмість. Насамперед, це зумовлено відмінностями в планувальній структурі: середмістя має геометрично правильний прямокутно-перехресний план взаємоперпендикулярних щільно забудованих вулиць, що оточують ринкову площу; територія передмість забудовалась за т. зв. садибними засадами. По-друге, фіскальні документи (реєстри шосового податку, що мали безпосередній стосунок саме до споруд) збереглися переважно для середмістя. Вони дозволяють крок за кроком ідентифікувати власників і традиційну назву практично кожної кам’яниці „міста в мурах“. Для ретроспективної локалізації забудови передмість Львова можна використати ті реєстри шосового податку, в котрих, як виняток, оплата з передмість зафіксована не сумарно, а розписана за окремими групами платників (двірки, „вулиці“, чиншівники різних фізичних і юридичних осіб і т.п.). Порівняння записів шосових реєстрів з відповідними частинами Йосифінської метрики дозволяє локалізувати з точністю до сучасної орієнтаційної адреси окремі домоволодіння та інші будівлі кінця другої третини XVIII ст. і з’ясувати місця розташування тогочасних „вулиць“ та деяких юридик.

У значно старших фіскальних документах нелегко простежити чітку систему обходу нерухомої власності, переважно у зв’язку з тим, що в них вписували тільки ім’я, деколи професію платника податку. Для цього періоду (XVIXVII ст.) придатнішими є документи, що мають характер інвентарів – описів. Укладачі інвентарів оперували переважно поняттям ланів (як одиниць мірничої структури передмість), нерідко згадували прилеглі до міста села та передміські оселі, природні об’єкти (ріки, ліси, пагорби), окремі господарські споруди, зокрема млини. Порівняння інвентарної інформації з фактами, почерпнутими із названих молодших документів, дозволяє з’ясувати взаєморозташування ланів в ареалі львівських передмість, визначити площу міста (сумарну кількість ланів). Співставлення обох відомих списків „Головного інвентаря ста ланів“ із згаданими вище податковими реєстрами дозволяє уточнити поняття передміської оселі і локалізувати її на мезорівні.

В окремих випадках локалізовані за ретроспективною методикою об’єкти, що фіґурують у документах XVIXVII ст., можна ідентифікувати з нерухомістю, що згадується у грамотах чи привілеях XIV ст. і деколи датується навіть кінцем XIII ст.

Подібним до методу локалізації нерухомості передмість Львова є метод ретроспективного пошуку домоволодінь та інших об’єктів містечок Галичини, котрі функціонували відповідно до засад маґдебурзького права.

Після опрацювання писемних джерел здійснюється (теж у декілька етапів) порівняння отриманих даних з історичними картами. Наслідком є графічно відтворена ретроспективна топографія містечка, яка дає підстави стверджувати, яким було його планування на кілька часових зрізів, отримати картину соціального та етнічного заселення, виявити основні промисли та інші заняття мешканців.

Нагромадження і систематизація урбанонімів. Для застосування методу ретроспективної локалізації нерухомості міст і містечок Галичини поряд з вивченням писемних документів та історичних карт необхідно використовувати міське називництво, трактуючи урбаноніми як історичне джерело. З одного боку, традиційні одоніми і гороніми допомагають здійснювати локалізацію на мезорівні, з іншого – визначення місця розташування домоволодінь з точністю до сучасної адреси дозволяє виявити територіальний ареал, що історично охоплювався певною назвою. До XIX ст. внутрішньоміські назви утворювалися спонтанічно і основним їхнім завданням було надання інформації щодо взаєморозташування міських об’єктів. Для нагромадження урбанонімів на різні часові зрізи треба користуватися всіма доступними джерелами – від довідників і покажчиків, деяких путівників, газетних публікацій, з котрих можна відібрати офіційні й окремі традиційні назви середини XIX – початку XX ст. Для попередніх періодів урбаноніми набираються за методикою дослідження опосередкованої відповіді. Із писемних джерел австрійського часу такому завданню відповідають, зокрема Йосифінська та Францісканська метрики, а для пізнього маґдебурзького періоду – податкові реєстри (шоси). Для давніших періодів традиційні назви нагромаджуються з усіх доступних писемних джерел, зокрема таких, що мають інвентаризаційний характер. Достатньо достовірним джерелом для виявлення та нагромадження урбанонімів і здійснення їхньої ретроспективної локалізації є історичні карти. Зібрані і хронологічно систематизовані урбаноніми можна зіставляти для різних часових зрізів, або враховуючи атрибутний компонент, або ним нехтуючи.

Елементи картографічного аналізу. Практичне втілення картографічного аналізу великомірних планів міст забезпечує такі функції: використання історичних карт як джерела інформації, нанесення на великомірний план історичних явищ та відтворення гіпотетичної схеми історичної топографії на різні часові зрізи. Інформативна функція великомірних планів міст здійснюється шляхом візуального порівняння історичних карт між собою, при цьому застосовується ретроспекційний підхід (сучасна топографічна підоснова – великомірні карти зламу XIX/XX ст. – кадастрова карта – карти 30–40-х років XIX ст. – карти другої половини XVIII ст.). Візуальний аналіз дозволяє виявити зміни в розташуванні забудови міста, мережі вулиць і доріг, пробіганні адміністративних меж. Для відтворення гіпотетичної великомірної схеми урбаністичного утворення на конкретний часовий зріз необхідне поєднання аналізу писемних і картографічних джерел.

У четвертому розділі „Просторово-адміністративний поділ львівських передмість та міських сіл“ для гіпотетичного відновлення історичної топографії Львова маґдебурзького періоду та встановлення загальної площі територій, що перебувала під юрисдикцією маґістрату і яку Львів отримав на підставі королівських привілеїв, чітко встановлено ці території та реконструйовано розмежування між ними. Протягом періоду функціонування маґдебурзького права (XIVXVIII ст.) Львів адміністративно поділявся на середмістя („місто в мурах“), передмістя та міські села, що перебували у феодальній залежності від самоврядного міста. Територіально (просторово) такий поділ міста можна зобразити у вигляді трьох концентричних геометричних фігур. Всередині міського простору розташований чотирикутник „міста в мурах“, його оточує неправильна геометрична фігура передмість (з анклавом Старостинської юридики на північному сході), до меж передмість прилягають плями теренів міських сіл. Межі між середмістям і передмістями маґдебурзького періоду є очевидними – вони співпадають із лінією фортифікацій „міста в мурах“. Зовнішні межі загальної міської території частково співпадають із зовнішніми межами передмість, частково – міських сіл. Тому встановлення переліку і просторового розташування феодально залежних від маґістрату міста Львова сіл (міських сіл) є необхідним на початковому етапі студії.

Міські села. Порівняння різновидів інформації другої половини XVI – середини XIX ст. дозволяє відокремити, безпосередньо залежні від маґістрату міста Львова протягом XVXVIII ст. села (Замарстинів, Брюховичі, Голоско Велике, Голоско Мале, Білогорч, Кульпарків, Клепарів) і посередньо залежні – шпитальні (Малехів, Скнилівок) та раєцькі села (Зубря, Сихів). Переважно ґрунти міських сіл безпосередньо прилягали до меж передмість (за винятком Брюхович, Великого і Малого Голоска), але не оточували території передмість щільним нерозривним кільцем. Відповідно до урбанонімічного підходу назви колишніх підміських сіл необхідно трактувати як типові міські гороніми.

Зовнішні межі загальної міської території. Упродовж володіння певною територією владу найбільше цікавить її загальна площа, а тим самим зовнішні межі. За австрійського періоду, як випливає з писемних та картографічних джерел, львівському маґістратові були підпорядковані тільки середмістя та передмістя, що відповідало новій політиці після відміни маґдебурзького права. У 1788 р. були юридично закріплені межі між міською територією і всіма без винятку прилеглими селами. Зіставлення даних писемних і картографічних джерел XVIIXX ст. дає підстави стверджувати, що міські межі проіснували в законсервованому стані впродовж XIVXVIII ст. Частину межі львівських передмість, де до неї прилягали міські села, можна вважати внутрішньою межею земель міської юрисдикції. Від моменту третьої земельної донації (1415 р.) безпосередньо до передмістя прилягали (починаючи від заходу, в північно-східному напрямі): Білогоща, Клепарів, Замарстинів, Збоїська і Малехів. З 1507 р. (після того, як райці придбали села Зубрю та Сихів) частина південної та південно-східної межі перетворилася у межу з раєцькими селами. І, нарешті, в 1607 р., коли львівський шпиталь отримав село Скнилівок, ще невелика лінія західної межі набула статусу внутрішньої. Частина межі між передмістям та міськими селами не була настільки консервативною, як кордони між ґрунтами Львова та землями іншої юрисдикції. Зовнішні межі на терені позначалися межовими знаками, які переважно називали кіпцями.

Внутрішні межі львівських передмість. Західна межа між Галицьким та Краківським передмістями розпочиналася навпроти західного прясла міських мурів, дещо північніше від Єзуїтської хвіртки (на парній стороні сучасного пр. Свободи між вулицями В. Гнатюка та І. Тиктора), і пролягала по або паралельно до хребта Святоюрського пагорба та далі на захід. Північна межа між Краківським передмістяи і Старостинською юридикою тягнулася по руслі ріки Полтви. Північно–східна межа Галицького передмістя із Старостинською юридикою пробігала трохи північніше від лінії сучасної вул. М. Лисенка і тягнулася вздовж пагорбів нинішнього Шевченківського гаю. На сьогодні не виявлено жодної згадки про фізичну чи юридичну лімітацію між Галицьким і Краківським передмістями маґдебурзького періоду. Це можна пояснити тим, що обидва передмістя перебували у віданні львівського маґістрату і мали однаковий статус. Поділ їхніх територій можна до певної міри вважати умовним чи традиційним.

П’ятий розділ має назву „Міська територія Львова маґдебурзького періоду“. В юридичній залежності від маґістрату маґдебурзького міста перебували всі три складові його загальної території: середмістя, передмістя та міські села. Поняття „міста в мурах“ та міське село щодо просторово-територіального критерію є самоочевидними. Водночас, і у фіскальних, і в синхронних документах іншого характеру XVIXVIII ст. вживання поняття „передмістя“ має почасти розмитий характер. З одного боку, поняття „передмістя“ з власною назвою ніби однозначно стосується відповідного терену, з іншого – спостерігається протиставлення заселених територій угіддям. Різано-кластерне сприймання поняття „передмістя“, окрім його адміністративної невизначеності, пояснюється і розмитим трактуванням поняття „лан“. Первісно „лан“ означав виключно одиницю площі, а в процесі формування загального міського простору поступово перетворився у характеристику великого земельного наділу єдиного власника.

Формування загальної території міста. З тексту донаційних привілеїв випливає, що в часі просторової локації місто Львів отримало певну територію, частина якої була виміряна (лани), частина – невиміряна (обшари). Поняття поділу на лани виникло як наслідок використання мірничого критерію, що первісно використовувався для натурного наділу території міста поза мурами. Первісно поняття „лан“ означало одиницю площі, а збірна форма „лани“ – сумарну площу, що перебувала під юрисдикцією маґдебурзького міста. Протягом усього періоду функціонування міста на магдебурзьких засадах проблема величини міської території повинна була б мати практичне значення – маґістрат мусив володіти інформацією, якою площею він розпоряджається, і відповідно „планувати розмір можливих чиншів. Проте чотириразове надання місту ланів і обшарів (при чому останніх зовсім без виміру) і нечітке тлумачення привілеями кількості ланів зумовили плутанину вже принаймні в ранньомодерному періоді. Для вивчення просторової еволюції Львова здійснено ретроспективне порівняння інвентарних