КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ДАНЧЕНКО ТЕТЯНА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 343.285 (043)

ЗАСТАВА В СИСТЕМІ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ У
КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Спеціальність 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика;

судова експертиза

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі кримінального права, процесу та криміналістики Національної академії державної податкової служби України.

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент ЦИМБАЛ ПЕТРО ВАСИЛЬОВИЧ, Національна академії державної податкової служби України, завідувач кафедри кримінального права, процесу та криміналістики

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор ШУМИЛО МИКОЛА ЄГОРОВИЧ, Університет економіки і права „Крок”, проректор з наукової роботи

кандидат юридичних наук, доцент ІЄРУСАЛІМОВ ІГОР ОЛЕКСАНДРОВИЧ, Київський національний університет внутрішніх справ, навчально-науковий інститут підготовки слідчих і криміналістів, начальник кафедри досудового розслідування

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка МОН України, м. Київ

Захист відбудеться „16” лютого 2007 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.01 у Київському національному університеті внутрішніх справ (03035, м. Київ, Солом’янська площа,1).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського національного універ-ситету внутрішніх справ (03035, м. Київ, Солом’янська площа, 1).

Автореферат розісланий „15” січня 2007 року.

Учений секретар

Спеціалізованої вченої ради Л.І. Казміренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Одним із найважливіших прав людини є право на свободу та особисту недоторканість, яке гарантоване Конституцією України та міжнародними документами, зокрема Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Конвенцією про захист прав людини та основних свобод. Згідно з частинами 2 та 3 статті 29 Конституції України ніхто не може бути заарештований або триматись під вартою інакше як за мотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи перепинити його, органи уповноважені на те законом, можуть застосовувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено мотивованого рішення про тримання під вартою.

Одним із основоположних принципів міжнародного права, зафіксованих в Європейській Конвенції про права людини, Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою 1985 р., Керівних принципах стосовно ролі осіб, які здійснюють судове переслідування 1990 р., є принцип обов’яз-ко-вого звільнення підсудного, звинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, з-під варти на час розслідування та розгляду його справи судом, якщо не існує державних інтересів, які б вимагали утримання такої особи під вартою. Гарантією і підставою реалізації цього принципу в національному законодавстві України є запровадження Законом України “Про внесення змін і доповнень до Кримінально-про-це-су-ального кодексу України” від 20 листопада 1996 року ст. 154-1 КПК України - “Застава”.

Застава як засіб зобов’язального права при вирішенні судових справ існувала в пам’ятниках права ще VI-IV ст. до н. е. і носила характер майнової відповідальності правопорушника. У зв’язку з утвердженням у країнах Європи і Росії феодалізму, досить тривалий час, застава майна обвинуваченого і майнова порука осіб, що заслуговують довіру, застосовувалися найчастіше. У середині ХІХ століття із запровадженням законодавства європейських країн, поряд з майновою відповідальністю, була встановлена індивідуальна (особиста) відповідальність, що на практиці знівелювало заставу і майнову поруку. У інквізиційному процесі єдиним запобіжним заходом був арешт. Майнова порука і застава законодавчо віднов-лені в Російській імперії після прийняття “Статуту кримінального судочинства 1864 р.”, в якому застава передбачена як “захід судового примусу”, не пов’язаний з триманням звинуваченого під вартою.

Перші кримінально-процесуальні кодекси УРСР 1922 та 1927 року передбачали цей запобіжний захід, але при наступній кодифікації 1960-1961 рр. заставу із системи запобіжних заходів було виключено. У чинному КПК України застава, як зазначалося раніше була відновлена в 1996 р.

На даний час в Україні питання застосування застави в Кримінальному процесі України висвітлювались у роботах окремих авторів (М.М. Михеєнка, В.Т. Нора, В.П. Шибіка, Ю.В. Донченка, З.Д. Смітієнко, П.П Пилипчука).

Порівняльний аналіз застосування застави за законодавством України, Російської Федерації, Німеччини та інших європейських держав вказує на те, що вона є одним із гуманних і ефективних запобіжних заходів при провадженні в кримінальних справах.

За даними діяльності правозастосовчих органів застава застосовується вкрай рідко. Однією з причин є нерозробленість концептуальних положень реалізації цього запобіжного заходу в умовах здійснення судово-правової реформи, що і обумовлює актуальність даного дослідження.

Заходи процесуального примусу у системі кримінально-процесуальних гарантій, та їх вплив на забезпечення прав людини сьогодні є одними із найбільш актуальних напрямів наукового пошуку у кримінально-процесуальному праві та правозастосовчій практиці.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до теми наукових досліджень кафедри кримінального права, процесу та криміналістики “Процесуальні та криміналістичні аспекти виявлення, розслідування та попередження злочинів у сфері оподаткування” (номер державної реєстрації в Укр. ІНТЕІ – 0103U002435 від 23.12.2003 року, УДК 351.72.086), є складовою частиною наукових планів Науково-дослідного центру з проблем оподаткування Національної академії державної податкової служби України (номер державної реєстрації 0102V005028).

Тема дисертації затверджена Вченою радою Національної академії державної податкової служби України від 2 липня 2001 року протокол №11 і включена до “Переліку тем дисертаційних досліджень з проблем держави і права (2002 р.)” (Академія правових наук України, Харків “Право” 2002 р.)

Мета і завдання дослідження полягає у комплексному теоретичному дослідженні застави у системі запобіжних заходів, а також у з’ясуванні та усуненні недоліків практики застосування цього кримінально-процесуального засобу примусу на основі вивчення чинного законодавства, літературних джерел, матеріалів слідчої і судової практики, міжнародного досвіду. Метою дисертації є розробка науково обґрунтованих пропозицій, спрямованих на вдосконалення правових норм, що регулюють застосування застави.

Вказана мета дослідження конкретизується такими завданнями:

аналітичний огляд виникнення і розвитку запобіжних заходів як інституту кримінально-процесуального права;

визначення поняття, видів, мети і підстав застосування запобіжних заходів;

дослідження становлення і розвитку інституту застави в кримінальному судочинстві України, а саме: поняття застави як способу забезпечення зобов’язання і як виду запобіжного заходу;

дослідження законодавства України з питань застосування застави як запобіжного заходу в кримінальному процесі України;

вивчення питань, пов’язаних із застосуванням, зміною і скасуванням застави як запобіжного заходу при провадженні в кримінальних справах;

визначення поняття та критеріїв ефективності застави;

дослідження предмета і розміру застави, процесуальне положення суб’єктів правовідносин, що виникають при застосуванні застави за чинним КПК України;

порівняльний аналіз законодавчого регулювання застави за законодавством України та інших країн (Російської Федерації, Німеччини, Франції, США та інших).

Для досягнення мети у роботі використані результати емпіричних досліджень практики діяльності судів і правоохоронних органів за період 2001–2005 років: за спеціально розробленими анкетами опитано 112 слідчих податкової міліції; 77 слідчих прокуратури; 146 слідчих органів внутрішніх справ; 70 суддів. Вивчено 179 кримінальних справ.

Об’єктом дослідження є правовідносини, що виникають при застосуванні запобіжних заходів, зокрема застави при провадженні кримінальних справ.

Предметом дослідження є законодавча регламентація співвідношення застави в системі запобіжних заходів та особливості її застосування на стадіях кримінального процесу.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертації складали положення матеріалістичної діалектики, як загальнонаукового методу пізнання явищ об’єктивної дійсності, а також інші загальнонаукові методи, а саме: історико-правовий, формально-логічний, порівняльний, статистичні та соціологічні (анкетування, групування, зведення, узагальнення матеріалів кримінальних справ).

Так історико-правовий метод застосовувався в аналітичному огляді виникнення і становлення застави як інституту зобов’язального права і як виду запобіжного заходу в кримінальному процесі на різних етапах розвитку судочинства і його законодавчого регулювання;

формально-логічний – при аналізі юридичного поняття застави як інституту зобов’язального права та кримінально-процесуального запобіжного заходу;

порівняльний – при аналітичному огляді правового регулювання застави за вітчизняним законодавством і законодавством інших країн;

статистичні і соціологічні – при узагальненні кримінальних справ і анкетуванні та зведенні матеріалів опитування суддів, прокурорів, слідчих ОВС і слідчих податкової міліції.

Теоретичну і правову основу дослідження склали положення Конституції України та кримінально-процесуальне законодавство України, відомчі акти (постанови, положення, інструкції, накази МВС України, ДПА України, Пленуму Верховного Суду України), міжнародно-правові акти з питань кримінального судочинства, а також опубліковані праці за темою дослідження вітчизняних та зарубіжних авторів: Є.Н. Алєксандрова, А.Д. Бурякова, Г.Н. Вєтрової, С.І. Вершиніної, М. Гранкіна, Ю.М. Грошевого, П.М. Давидова, Л.І. Даньшиної, Ю.В. Донченка, А.Я. Дубинського, З.З. Зінатулліна, З.Д. Єнікєєва, З.Ф. Ковриги, Є.Г. Коваленка, В.М. Корнукова, А.Ф. Кистяковського, Ф.М. Кудіна, Ю.Д. Лівшица, В.Т. Маляренка, В.А. Михайлова, М.М. Михеєнка, В.Т. Нора, І.Л. Петрухіна, П.П. Пилипчука, В.Л. Підпалого, Б.Р. Пошви, А.П. Рижакова, В. Руднева, В.В. Смірнова, З.Д. Смітієнко, М.С. Строговича, В.М. Тертишника, Л.Д. Удалової, І.Я. Фойницького, Л.В. Франка, О. Хаммадова, М.А. Чєльцова, В.С. Чистякова, В.П. Шибіка.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що за характером розглянутих питань дисертація є новим за змістом комплексним монографічним дослідженням застави та її співвідношення з іншими запобіжними заходами при провадженні в кримінальних справах, в якому:

- вперше розкрито співвідношення застави як інституту зобов’язального права в цивільних відносинах і запобіжного заходу при провадженні в кримінальних справах;

- обґрунтовано положення про недосконалість критеріїв визначення в ч.1 ст. 154-1 КПК України поняття юридичної особи як можливого заставодавця і поняття „інших матеріальних цінностей” як предмета застави та порядку передачі їх на депозит органу досудового слідства і суду. В зв’язку з цим сформульовано пропозиції про уточнення редакції ч. 1 ст. 154-1 КПК України;

- шляхом критичного аналізу визначення застави та умов її застосування обґрунтовано положення про виключення ч.4 ст. 154-1 КПК України як такої, яка не відповідає чинному законодавству.

- визначено критерії ефективності застосування застави;

- визначено підстави застосування застави при провадженні в кримінальних справах;

- запропоновано порядок звернення застави на користь держави у разі невиконання підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, засудженим покладених на нього обов’язків в такій послідовності:

а) відшкодування в судовому порядку шкоди потерпілому, заподіяної злочином;

б) відшкодування судових витрат, стягнутих з підсудного при постановленні вироку (ст.93-93-1 КПК України).

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що викладені в ній положення, висновки, узагальнення матеріалів слідчої і судової практики, пропозиції та рекомендації спрямовані на вдосконалення регулювання застосування застави в співвідношенні з іншими запобіжними заходами та посилення гарантій прав і свобод підозрюваних, обвинувачених і підсудних при обранні відносно них запобіжних заходів на стадіях кримінального процесу.

Матеріали дисертації можуть бути використані в практичній діяльності щодо удосконалення практики обрання запобіжних заходів; при підготовці змін і доповнень до Кримінально-процесуального кодексу; при викладанні курсу „Кримінальний процес”; а також при розробці тематичних навчально-методичних посібників, курсів лекцій, навчальних, робочих програм тощо.

За результатами дисертаційного дослідження до Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності вносились пропозиції до проекту Кримінально-процесуального кодексу України (реєстр № ) та до Закону України “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” (реєстр № 249), які були використані і враховані робочою групою (акт впровадження № 06-19/15-223 від 10 травня 2002р.).

Висвітлені в дисертації узагальнення практики, теоретичні положення, висновки впроваджуються в навчальному процесі кафедри кримінального права, процесу та криміналістики на юридичному факультеті та на факультеті підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів податкової міліції Національної академії державної податкової служби України (акт впровадження від 10 лютого 2006 р.) а також на кафедрі теорії кримінального процесу та судоустрою Київського національного університету внутрішніх справ (акт впровадження від 13 лютого 2006 р.).

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження, теоретичні та практичні висновки і рекомендації оприлюднено в доповідях та повідомленнях на ІІ Міжнародній науково-практичній конференції „Проблеми впровадження інформаційних технологій в економіці і бізнесі” (Ірпінь, 2001); на науково-практичній конференції „Податкова політика в Україні та її нормативно-правове забезпечення” (Ірпінь, 2001); на Міжнародній науково-практичній конференції „Проблеми й напрямки формування світогляду майбутніх працівників органів внутрішніх справ та забезпечення прав і свобод людини” (Запоріжжя, 2003); на науково-практичній конференції „Процесуальні гарантії застосування запобіжних заходів в кримінальному процесі України” (Донецьк, 2005)

Публікації – положення дисертаційного дослідження відображені у чотирьох наукових статтях опублікованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України та чотирьох тезах доповідей надрукованих за матеріалами науково-практичних конференцій.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, 10 підрозділів, висновків і списку використаної літератури (201 найменування). Повний обсяг дисертації становить 198 сторінок, з яких 173 - основний зміст.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, ступінь наукової розробки, її науково-теоретична основа; зв’язок дисертації з науковими програмами, планами, темами; визначається об’єкт, предмет, основна мета і завдання дослідження, його основні нормативно-правові джерела, емпірична база, методологічна основа, показано апробацію, публікації та практичну реалізацію досліджень, а також сформульована наукова новизна, теоретичне і практичне значення дисертації.

Розділ 1 „Загальна характеристика запобіжних заходів як інституту кримінально-процесуального права України” складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 „Поняття запобіжних заходів як інституту кримінально-процесуального права” на основі аналізу норм КПК України і опублікованих точок зору за темою підрозділу обґрунтовано висновок, що запобіжні заходи є одним із інститутів кримінально-процесуального права, спрямованих на здійснення процесуального впливу на підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого у вигляді певного обмеженням прав, свобод та їх законних інтересів, обумовлений фактичною необхідність досудового розслідування та судового розгляду кримінальних справ, що застосовується з метою запобігти спробам підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого ухилитись відповідно від дізнання, слідства або суду; перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень (у певних випадках у частині майнових стягнень).

У підрозділі 1.2 „Види запобіжних заходів та характеристика їх співвідношення при провадженні кримінальних справ” аналізуються запобіжні заходи, передбачені ст. 149 КПК України, їх видові особливості. Дається характеристика співвідношення, доцільність і порядок застосування кожного з них при провадженні в кримінальних справах.

Завершується підрозділ конкретними висновками і пропозиціями, що випливають з узагальнення практики застосування перелічених у ст. 149 КПК України запобіжних заходів та вдосконалення її правової регламентації в чинному законодавстві України.

Підрозділ 1.3 „Мета і підстави застосування запобіжних заходів за чинним кримінально-процесуальним законодавством України” розпочинається аналізом висвітлених у літературі поглядів щодо мети застосування запобіжних заходів, передбаченої ст. 148 КПК України, які змістовно між собою не узгоджені. У зв’язку з цим обґрунтовується положення, що визначений у ст. 149 КПК України перелік запобіжних заходів є одним із різновидів заходів процесуального примусу, який від останніх відрізняється своїм призначенням і метою застосування кожного з них, а саме: обов’язково з урахуванням тяжкості злочину (ст.150 КПК України) та наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений буде намагатись ухилитись від слідства і суду або виконання процесуальних рішень чи перешкоджатиме встановленню істини по справі і продовжуватиме злочинну діяльність.

Завершується підрозділ критичною оцінкою застосованого у частинах 2 і 3 ст. 148 КПК України словосполучення поняття „достатні підстави”, що породжує на практиці неоднозначність його тлумачення, та обґрунтовується необхідність законодавчої заміни більш чітким поняттям, наприклад „фактичні дані”.

Розділ 2 „Становлення та розвиток інституту застави в кримінальному судочинстві” складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 „Юридичне поняття „застава” в історичному розвитку і її законодавче регулювання” Наводиться аналітичний огляд джерел і розвитку застави як способу забезпечення взятих зобов'язань у цивільному праві, а в подальшому – як запобіжного заходу при провадженні кримінальних справ.

У підрозділі, на основі пам’ятників права і опублікованих наукових праць різних авторів обґрунтовано положення про те, що застава відома з періоду існування обвинувальної форми судового процесу, коли судочинство ще не було розмежоване на цивільне і кримінальне.

Юридичне поняття застави та її окремі різновиди, як інститут зобов’я-заль-ного права в цивільно-правових відносинах, пов’язаних з володінням майном, та спосіб забезпечення зобов’язань боржника перед кредитором, сформувалось у стародавньому Римському праві періоду республіки (VI-IV до н.е.). Підставою для такого висновку є історичні дані про те, що саме в цей період римськими юристами були вперше розроблені правові форми регулювання майнових відносин римлян і способи забезпечення при їх здійсненні зобов’язань, в тому числі умови і правила застави майна, які законодавчо були закріплені в кодексах Феодосія, Юстиніана та інших збірниках імператорських конституцій V-II ст. до н.е. Поряд з цим логічно припустити, що застава в повсякденно побутових відносинах людей існувала не тільки у римлян, а й у інших народів задовго до закріплення її юридичного поняття у римському праві.

У подальшому застава в правовому значенні способу забезпечення заставодавцем (боржником) своїм майном взятих зобов’язань перед заставодержателем (кредитором) була поширена в Київській державі Х-ХІІ століть нашої ери. Про це свідчить пам’ятник права „Руська правда”(106 списків), а також консолідовані на її основі та узагальнені територіальні звичаї Московської держави ХIV-XVIII століть („Соборное Уложение” 1649 р. „Судебник” 1735р. та інші).

Радикальна модернізація законодавства Російської імперії, проведена в середині XIX століття в процесі судової реформи, торкнулась і питання застави. Завдання її були визначені в законі від 29 вересня 1862 року „Основні положення перетворення судової частини в Росії”. Згідно з цим законом в комісії по розробці законів були підготовлені чотири збірники: „Устрій судових установлень”, „Статут цивільного судочинства”, „Статут кримінального судочинства”, „Статут про покарання, які накладають мирові суди”. Три статути, за винятком „Статуту цивільного судочинства”, були введені в чинність Указом імператора Олександра ІІ від 20 листопада 1864 року. З їх впровадженням розпочалась реформа судоустрою і судочинства Російської імперії. Ця реформа викликала необхідність модернізації всього законодавства дореволюційної Росії, його предметно-галузевої кодифікації.

У такому розумінні в російському законодавстві з’явився термін „залог”, а в українській державі „застава” в тлумачних словниках розглядається в двох значеннях:

віддання кредиторові якого-небудь майна або коштовності для забезпечення одержування позички;

річ, яка залишається у того, хто дав позичку.

Ця двозначність терміну „застава” (рос. ”залог”) свідчить про те, що в мовній практиці слов’янських народів щодо майнових стосунків він з давніх часів вживається у значенні забезпечення позичальної дії заставодавця майном як боржника, перед заставодержателем, який обумовлений цими стосунками являється кредитором.

Завершується підрозділ висновком про те, що в сучасному законодавстві України застава визначається:

а) як спосіб забезпечення зобов'язань;

б) як спосіб забезпечення не погашеного у строк податкового зобов'язання – податкова застава;

в) як запобіжний захід (Закон України „Про Заставу”, ст.572 Цивільний кодекс України, Закон України „Про порядок погашення зобов’язання платників податків перед бюджетними та державними цільовими фондами”, ст. 154-1 КПК України ).

У підрозділі 2.2 „Застава як запобіжний захід у кримінальному процесі і підстави її застосування”

На основі аналізу норм КПК України, опублікованих наукових праць щодо визначення поняття застави та узагальнення результатів анкетування практичних працівників обґрунтовано висновок, що редакція ч. 1 ст. 154-1КПК України викладена невдало, зумовлює труднощі її застосування на практиці. У зв’язку з цим пропонується у ч. 1 даної статті конкретизувати поняття застави, у такій текстовій конструкції: „Застава полягає у внесенні на депозит суду грошей (цінностей) підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, засудженим та іншими фізичними особами та юридичними особами, зареєстрованими в установленому законом порядку, для забезпечення виконання їх зобов’язання належної поведінки за наявності підстав, передбачених ч.2 ст. 148 КПК України”.

Крім цього, у підрозділі обґрунтовується необхідність чіткого визначення підстав застосування застави.

Зокрема, підставами, при обранні застави до підозрюваного, слід розуміти наявність ймовірних даних, що дають підстави для припущення органу, який обирає заставу в стадії досудового розслідування, що підозрюваний буде ухилятись від явки за їх викликом чи перешкоджатиме розслідуванню в кримінальній справі.

Що стосується обрання застави до обвинуваченого, підсудного, засудженого, то підставою для її застосування є зібрані у справі докази (фактичні дані), які вказують на те, що обвинувачений, підсудний, засуджений може ухилитись, як зазначено в ч. 2 ст. 148 КПК України, від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання кримінально-процесуальних рішень.

У підрозділі 2.3 „Дотримання принципу законності і критерії ефективності застосування застави” обґрунтовано положення про те, що досягнення мети запобіжного заходу полягає у поведінці тієї особи, до якої він був застосований. Якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений не сприймає умов застосування запобіжного заходу, не включає їх в структуру своєї психіки як потребу, то застосований засіб впливу на нього може виявитись не ефективним.

На основі аналізу опублікованих поглядів з питання ефективності запобіжних заходів зазначається, що поведінка підозрюваного, обвинуваченого на досудовому слідстві, його допомога в розслідуванні справи залежать від ставлення до нього слідчого. Для того, щоб викликати довіру і повагу до закону з боку підозрюваного, обвинуваченого слідчий повинен дотримуватись вимог закону і враховувати інтереси обвинуваченого.

Крім цього, у підрозділі доводиться, що ефективність застосування запобіжних заходів тісно пов’язана з законністю і обґрунтованістю їхнього використання та соціальною цінністю запобіжного заходу.

Завершуючи підрозділ, автор визначає поняття ефективності застави, яка полягає в тому, що заставою забезпечується явка підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого до органу розслідування і суду, а також і його належна поведінка та гарантує допустиме обмеження прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого.

При такому розумінні ефективності застави її критеріями є цілі (запланований результат), фактичний результат, своєчасність, законність, економність застосування (співвідношення витрат із справді необхідним обсягом).

Розділ 3 „Порядок вирішення питань, пов’язаних із застосуванням, зміною і скасуванням застави як запобіжного заходу при провадженні в кримінальних справах” включає чотири підрозділи.

У підрозділі 3.1 „Проблемні питання визначення предмету і розміру застави” висвітлюються спірні питання щодо визначення предмета застави, у зв’язку з цим пропонується конкретизувати поняття „матеріальні цінності”, встановивши вичерпний перелік речей і майна, які можуть бути предметом застави. При цьому звертається увага на:

а) необхідність враховувати реальну можливість внесення майна,

б) реальну можливість відчуження внесеного під заставу майна та його тривале зберігання у відносно незмінному стані,

в) простоту оцінки вартості майна.

Враховуючи складність внесення застави майном, яке не можливо зберігати на депозиті суду, що ускладнює на практиці обрання цього запобіжного заходу, автор дійшов висновку, що до предмету застави слід віднести: гроші, як в національній, так і в іноземній валюті; державні цінні папери; вироби дорогоцінних металів; предмети мистецтва і антикваріату (збереження яких можливе на депозиті суду).

Поряд з викладеним у підрозділі зазначається, що ч.2 ст. 154-1 КПК України потребує редакційного уточнення в частині підстав і мотивів диференціації розміру застави залежно від ступеня тяжкості вчинених злочинів, виходячи з того, що застава не кримінально-правовий засіб, а лише один з видів запобіжних заходів, який застосовується до підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, вина у вчиненні, інкримінованих ним злочинів ще повністю не доведена. Тому пропонується виключити із ст. 154-1 КПК України: „Розмір застави встановлюється з урахуванням обставин справи органом, який застосував запобіжний захід. Він не може бути меншим: щодо особи, обвинуваченої у вчиненні тяжкого, або особливо тяжкого злочину – однієї тисячі неоподаткованих мінімумів доходів громадян; щодо особи, обвинуваченої у вчиненні іншого тяжкого або особливо тяжкого злочину чи раніше судимої особи – п’ятисот неоподаткованих мінімумів доходів громадян; щодо інших осіб – п’ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян. ”Замінивши словами: „Розмір застави визначається органом, що обирає запобіжний захід в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.”

Автор зазначає, що до обставин, які слід враховувати при обранні застави відноситься характер вчиненого злочинного діяння (тяжкість злочину, заподіяна шкода, причини і умови вчинення, можливе покарання за злочин); характеристику підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого (його соціальне і матеріальне становище, вік, стан, здоров’я); гарантії забезпечення заставою належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого і явки їх до органів розслідування і суду.

Крім того, у всіх випадках розмір застави не може бути меншим розміру цивільного позову, заявленого по справі, обґрунтованого достатніми доказами.

Завершується підрозділ висновком про те, що у разі невиконання підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, засудженим покладених на нього обов’язків застава звертається на користь держави з відповідною метою і реалізацією її в такій послідовності:

1) відшкодування в судовому порядку шкоди потерпілому, заподіяної злочином;

2) відшкодування судових витрат, стягнутих з підсудного при постановленні вироку.

У разі виконання підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, засудженим покладених на нього обов’язків застава може бути звернена на відшкодування шкоди потерпілому, за згодою заставодавців.

У підрозділі 3.2 „Характеристика процесуального положення суб’єктів правовідносин, що виникають при обранні застави” конкретизується коло суб’єктів кримінального процесу, які мають право вносити застави з визначенням їх процесуального статусу, а саме: зазначається , що

у відносинах при застосуванні застави беруть участь три сторони:

органи і особи, що ведуть процес і уповноважені на застосування запобіжного заходу у вигляді застави;

особа, відносно якої може бути застосовано заставу як запобіжний захід;

заставодавець.

Відповідно до ч. 1 ст.154-1 КПК України заставодавцем можуть бути самі підозрювані, обвинувачені, підсудні і засуджені, а також інші фізичні і юридичні особи.

У підрозділі доводиться, що застосоване в цій статті словосполучення „інші фізичні чи юридичні особи” змістовно абстрактне, оскільки не визначає конкретно, які саме фізичні і юридичні особи у передбачених випадках можуть бути заставодавцем. Також звернуто увагу на те, що вказівка про коло фізичних і юридичних осіб як заставодавців при застосуванні цього запобіжного заходу відсутня також і в коментарях ст.154-1та наукових публікаціях, в яких аналізується застосування цього запобіжного заходу. За даними опитування практичних працівників, не зрозуміло, чи може бути заставодавцем із юридичних осіб, наприклад, комерційна іноземна фірма або громадська організація, політична партія тощо. Вивчення практики застосування статті 154-1 КПК України свідчить, що орган дізнання, слідчий та суд при провадженні у кримінальних справах рідко використовують заставу як запобіжний захід. Однією з причин цього недоліку, як зазначають при опитуванні працівники органів дізнання і слідчих, є недосконалість редакції ст.154-1 КПК України.

Саме тому автор обґрунтував положення про необхідність законодавчого закріплення загального правила, за яким в якості заставодавця при обранні застави можуть виступати юридичні особи, лише зареєстровані в установленому законом порядку (Закон України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців”).

У підрозділі 3.3 „Особливості вирішення питань обрання, зміни і скасування застави на стадіях кримінального процесу” досліджується визначений ст. 154-1 КПК України порядок застосування застави як запобіжного заходу на всіх стадіях кримінального процесу.

У ході дослідження встановлено, що застава застосовується на всіх стадіях кримінального процесу. Про прийняття застави складається протокол, копія вру-ча-ється заставодавцю. Сума застави визначається органом, що обирає даний запо-біж-ний захід відповідно до обставин справи.

При внесенні застави заставодавець повідомляється про суть справи.

У випадку порушення підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, засудженим умов обрання застави, застава звертається на користь держави.

Питання про повернення застави заставодавцю вирішується судом при розгляді справи.

На підставі аналізу практики застосування застави, за матеріалами узагальнення даних анкетування і досліджених кримінальних справ, дисертант дійшов висновку, що труднощі у застосуванні застави при провадженні в кримінальних справах пов’язані з тим, що стаття 154-1 КПК України за своєю будовою структурно складна, а окремі її частини не чіткі і тому як регулятивні нормативні приписи не досить ясні і логічно не узгоджені.

У підрозділі 3.4 „Аналітичний огляд міжнародного досвіду застосування застави в кримінальних справах” розглядається застосування застави як одного з видів запобіжного заходу з позиції гарантії прав людини, з урахуванням норм міжнародного гуманітарного права, зокрема Конституцією України та міжнародними документами, а також Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадські та політичні права, Конвенцією про захист прав людини та основних свобод.

Здебільшого у міжнародних актах з питань кримінального судочинства застава характеризується як письмова угода між судом та обвинуваченим. Обвинувачений погоджується, що якщо йому дозволять вийти на волю до суду, до призначення покарання, то він буде дотримуватись всіх умов, встановлених судом, включаючи присутність на всіх майбутніх судових процесах. Призначаючи заставу, суд встановлює таку суму, яку обвинувачений може заплатити. Як правило, суд вимагає, щоб лише певний відсоток застави був внесений.

Завершуючи підрозділ вкотре робиться висновок, що одним із основоположних принципів міжнародного права, зафіксованих в Європейській Конвенції про права людини, Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою (1985 р.), Керівних принципах стосовно ролі осіб, які здійснюють судове переслідування (1990 р.), є принцип обов’язкового звільнення підсудного, звинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, з-під варти на час розслідування та розгляду його справи судом, якщо не існує державних інтересів, які б вимагали утримання такої особи під вартою.

ВИСНОВКИ

Відповідно з визначеними у вступі предметом і завданнями, у дисертації формулюються теоретичні висновки, обґрунтовуються і висвітлюються основні положення і рекомендації щодо вдосконалення практики застосування застави при провадженні кримінальних справ, зокрема:

1. Запобіжні заходи є самостійним інститутом кримінально-процесуального права, спрямованим на здійснення впливу на підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого у вигляді певного обмеження прав, свобод та їх законних інтересів, що обумовлюється фактичною необхідністю досудового розслідування та судового розгляду кримінальних справ.

2. Аргументовано необхідність уточнення редакції ч. 2 і 3 ст. 148 КПК України та заміни в ній словосполучення „достатні підстави” на „фактичні дані”.

3. На основі аналітичного огляду пам’ятників права і опублікованих наукових праць обґрунтовано положення, що застава існувала у різних народів (Вавилон, Греція та інші), ще до нашої ери.

Юридичне поняття її як інституту зобов’язального права в цивільних відносинах було вперше врегульовано в правових актах Стародавнього Риму періоду республіки (кодекси Феодосія, Юстиніана VI-IV ст. до н.е.). Застава широко застосовувалась в існувавшій обвинувальній формі не розмежованого на цивільне і кримінальне судочинстві у значенні відповідальності боржника перед кредитором, а також відшкодування збитків, заподіяних правопорушенням.

В законодавстві Київської Русі Х-ХІІ століть та Московській державі періоду феодалізму ХІІІ-ХVІІІ століть застава зустрічається в ряді законодавчих актів як спосіб забезпечення позичальних зобов’язань заставодавця перед заставодержателем та майнового відшкодування потерпілому заподіяної злочином шкоди (Соборное Уложение 1649 р.).

Зі зміною обвинувальної форми процесу на інквізиційну (розшукову) в Московській державі розпочалось розмежування судочинства на цивільне та кримінальне і в консолідованому кримінальному законодавстві цього періоду (Звід Законів 1735 р.), який регулював провадження в кримінальній справі, поряд з майновою відповідальністю встановлювалась особиста відповідальність правопорушника, а також, крім взяття під варту, як запобіжний захід, були передбачені майнова порука і віддання під нагляд поліції з залишенням підозрюваного(обвинуваченого) на волі з певним обмеженням у правах.

У період судової реформи 1864 року прийнято Статут кримінального судочинства, в якому поряд з рядом демократичних новел, подано розширений перелік запобіжних заходів, в тому числі унормований порядок застосування застави (ст. 418).

У законодавстві радянського періоду застава як запобіжний захід була передбачена в Основах законодавства СССР, а також в кримінально-процесуальних кодексах союзних республік (КПК УРСР 1922, 1927 р.), але на практиці застосовувалась рідко. У прийнятому в 1960 році КПК УРСР застава не була передбачена в переліку запобіжних заходів (ст.149), а в подальшому відновлена у 1996 р.

4. Обґрунтовано положення про необхідність законодавчої конкретизації положень ст. 154-1 КПК України стосовно кола суб’єктів та критеріїв розміру застави та запропоновано ч. 1 і 2 ст. 154-1 КПК України викласти в такій текстовій конструкції:

„Застава полягає у внесенні на депозит суду грошей (цінностей) підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, засудженими, іншими фізичними особами та юридичними особами, зареєстрованими в установленому законом порядку, для забезпечення виконання зобов’язання їх належної поведінки за наявності підстав, передбачених ст. 148 КПК України

Розмір застави визначається органом, що обирає запобіжний захід в кожному конкретному випадку з урахування обставин справи. У всіх випадках розмір застави не може бути меншим розміру цивільного позову, обґрунтованого достатніми доказами”.

5. При визначенні предмета застави необхідно враховувати:

а) реальну можливість внесення майна,

б) реальну можливість відчуження внесеного під заставу майна та його тривале зберігання у відносно незмінному стані,

в) спрощену процедуру оцінки вартості майна.

У цьому зв’язку запропоновано уточнення положень ч. 1 ст. 154-1 КПК України, а саме предметом застави вважати: гроші як в національній, так і в іноземній валюті; державні цінні папери; вироби дорогоцінних металів; предмети мистецтва і антикваріату (збереження яких можливе на депозиті суду).

6. Обґрунтовано положення про виключення ч.4 ст. 154-1 КПК України як такої, яка не відповідає чинному законодавству України.

7. Критеріями ефективності застави є цілі (запланований результат), фактичний результат, своєчасність, законність, економність застосування (співвідношення витрат із справді необхідним обсягом).

8. Пропозиція про доцільність у разі невиконання підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, засудженим покладених на нього обов’язків заставу звертати судом на користь держави і реалізовувати в такій послідовності:

а) відшкодування в судовому порядку шкоди потерпілому, заподіяної злочином;

б) відшкодування судових витрат, стягнутих з підсудного при постановленні вироку (ст.93-93-1 КПК України).

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Данченко Т.В. Окремі питання ефективності застосування запобіжних заходів у кримінальному судочинстві України// Науковий вісник Академія ДПС України. – 2000. – №3 (9). – С. 168-171.

2. Данченко Т.В. Проблеми застосування застави в кримінальному судочинстві України // Збірник наукових статей Донецького інституту внутрішніх справ. – 2000. – №1. – С. 42-45.

3. Данченко Т.В. Застава та її ефективність при розслідуванні злочинів у сфері оподаткування// Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2001. – №1.

4. Данченко Т.В. Застава: історія розвитку та проблеми застосування // Підприємництво, господарство і право. – 2004. №1. – С. 236-240.

5. Данченко Т.В. Ефективність застосування застави при розслідуванні податкових злочинів // Матеріали науково-практичної конференції. – Ірпінь, 2001. – С.137-139.

6. Данченко Т.В. Впровадження інформаційних технологій при оцінці ефективності застосування запобіжних заходів // Матеріали науково-практичної конференції. – Ірпінь, 2001. – С.126-129.

7. Данченко Т.В. Мета і підстави застосування запобіжних заходів // Матеріали науково-практичної конференції. – Запоріжжя, 2003. – С. 34-41.

8. Данченко Т.В. Процесуальні гарантії застосування запобіжних заходів в кримінальному процесі України // Матеріали науково-практичної конференції. – Донецьк, 2005. – С. 140-152.

АНОТАЦІЯ

Данченко Т.В. Застава в системі запобіжних заходів у кримінальному процесі України. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза. – Київський національний університет внутрішніх справ. – Київ, 2007.

Дисертація присвячена комплексному дослідженню проблем застосування в кримінальному процесі України застави. На основі аналізу праць вітчизняних та зарубіжних вченів-процесуалістів розкрито поняття застави в системі запобіжних заходів та особливості її застосування на стадіях кримінального процесу. Проаналізовано співвідношення застави як інституту зобов’язального права в цивільних відносинах і запобіжного заходу при провадженні в кримінальних справах.

Автором обґрунтовано положення про необхідність законодавчого закріплення загального правила, за яким, заставодавцями при обранні застави можуть виступати юридичні особи, які зареєстровані в установленому законом порядку. Внесено пропозицію до предметів застави віднести: гроші як в національній, так і в іноземній валюті; державні цінні папери; вироби дорогоцінних металів; предмети мистецтва і антикваріату (збереження яких можливе на депозиті суду). За даними узагальнення матеріалів анкетування практичних працівників обґрунтовано необхідність законодавчого закріплення порядку звернення застави, у разі невиконання підозрюваним, обвинуваченим, підсудним умов належної поведінки, на користь держави.

На основі виконаного дослідження, з метою вдосконалення практики застосування застави, автор пропонує ряд змін і доповнення до ст. 154-1 КПК України „Застава”

Ключові слова: запобіжні заходи, застава, предмет застави, розмір застави, заставодавець, підстави обрання запобіжних заходів, мета запобіжних заходів.

АННОТАЦИЯ

Данченко Т.В. Залог в системе мер пресечений в уголовном процессе Украины. – Рукопись.

Диссертация на получение научной степени кандидата юридических наук за специальностью 12.00.09 – уголовный процесс и криминалистика; судебная экспертиза. – Киевский национальный университет внутренних дел. – Киев, 2007.

Диссертация посвящена комплексному исследованию проблем применения залога в уголовном процессе Украины. На основе анализа трудов отечественных и зарубежных ученых – процессуалистов раскрыто понятие залога, определено его место в системе мер пресечений. Рассмотрено порядок и особенности применения залога на всех стадиях уголовного процесса. В работе раскрывается соотношение залога как институту обязательственного права в гражданских отношениях и меры пресечения при расследовании уголовных дел.

Автор определяет понятие эффективности залога, которая