КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ДМИТРУШКО ВІКТОРІЯ МИХАЙЛІВНА

УДК: 930(477)„18/1920”

ПАРЛАМЕНТАРИЗМ В УКРАЇНІ

ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ ст. – 1920 р.:

ІСТОРІОГРАФІЯ

07.00.06 – історіографія, джерелознавство

та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі української історії та

етнополітики Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

КОЦУР АНАТОЛІЙ ПЕТРОВИЧ,

завідувач кафедри української історії та

етнополітики

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

КАЗЬМИРЧУК  ГРИГОРІЙ ДМИТРОВИЧ,

завідувач кафедри історії для гуманітарних

факультетів

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

кандидат історичних наук

ВИСОВЕНЬ ОКСАНА ІВАНІВНА,

доцент кафедри історії та культури України

Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету

імені Григорія Сковороди

Провідна установа: Дніпропетровський національний університет,

Міністерство освіти і науки України

Захист відбудеться ”_25_”___06_____ 2007 р. о _10__ годині

на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 в

Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий ”_19__”___05______ 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент Сокірко О.Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, які містять 11 підрозділів, висновків, списку джерел та літератури. Повний обсяг дисертації 249 сторінок, список використаних джерел нараховує 658 найменувань.

Актуальність дослідження. Парламентаризм – це система організації державної влади, що базується на активній ролі парламенту в її здійсненні. Парламент і парламентаризм є невід’ємними атрибутами демократичної держави. Протягом тривалого часу становлення парламентаризму санкціонувалося польсько-литовською державою, а потім – Австро-Угорською та Російською імперіями, СРСР.

В українській історичній думці термін „парламент” для позначення потенцій національного державотворення з’являється на початку ХХ ст. у програмних документах політичних партій. На час поширення ідей парламентаризму український народ уже був позбавлений власної державності. Це вплинуло й на практику державотворення періоду визвольних змагань 1917-1920 рр. За радянських часів цей термін об'єктивно не узгоджувався з теорією і практикою державного владарювання. На початку розбудови сучасної України в деяких політиків і правознавців зберігалося обережне ставлення до поняття парламенту.

Комплексний аналіз літератури з історії становлення українського парламентаризму протягом другої половини ХІХ ст. – 1920 р. дасть змогу показати тяглість ідеї парламентаризму, що проходила свою кристалізацію та практично втілювалася водночас зі становленням чи втратою української державності впродовж століть. Радянська доба у дослідженні парламентаризму характеризується відсутністю об’єктивних ґрунтовних досліджень. Отже, історіографічний аналіз праць уможливлює визначення основних тенденцій зародження та накопичування знань про історію парламентаризму, усунення штучно створеної ніші у його вивченні, окреслення подальших перспектив у дослідженні цієї проблеми.

Актуальність критичного осмислення досягнень історіографії посилюється необхідністю систематизації нагромаджених знань, наукового синтезу історіографічної бази, що є важливою умовою об’єктивних відомостей про історію парламентаризму (друга половина ХІХ ст. – 1920 р.)

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках науково-дослідної теми „Історія формування і розвитку Української держави” (державний реєстраційний номер 01БФ046-01), яка включена до Комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Наукові проблеми державотворення України”.

Мета дослідження полягає у з’ясуванні стану, повноти й достовірності вивчення факторів, причин та умов становлення українського парламентаризму українською історіографією. Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких наукових завдань:

визначити та обґрунтувати основні етапи в дослідженні історії українського парламентаризму; окреслити тенденції його становлення в минулому;

охарактеризувати стан висвітлення в історіографії історії парламентаризму – сприйняття його як ідеї політичними партіями Наддніпрянщини та практики українського депутатського корпусу у складі Державної Думи;

проаналізувати стан вивчення формування українського парламентаризму на західноукраїнських теренах – у формі парламентської практики у складі австрійського рейхсрату та крайових сеймів, а також ідеї в політичних платформах партій Східної Галичини (1848 – 1918 рр.);

здійснити історіографічний аналіз висвітлення діяльності українських представницьких установ з владними функціями в 1917-1920 рр.;

охарактеризувати основні теоретико-методологічні підходи дослідження історії становлення українського парламентаризму як наукової проблеми;

з’ясувати сутність проблеми ідентифікації термінів „парламентаризм”, „парламент”, „передпарламент”, „установа представницького характеру з державно-владними функціями”.

Об’єктом дослідження є праці з історії становлення українського парламентаризму як ідеї, так і його практичного втілення.

Предметом дослідження є закономірності та особливості відображення в історичній літературі наукових знань про історію українського парламентаризму в контексті програм галицьких і наддніпрянських партій, у законотворчій діяльності представницьких установ протягом 1917-1920 рр., а також у діяльності депутатів у Державної Ради та Державної Думи.

Хронологічні рамки дисертації не мають конкретно-історичного виміру, оскільки мова йде про витоки парламентаризму, щодо яких в українській історіографії існує різнобій думок – княжі часи, козацька доба, національно-визвольні змагання чи період незалежності України. Нижня межа дещо розширена у зв’язку зі створенням у 1848 р. австрійського парламенту та входженням до нього українських депутатів, розгортання діяльності яких припадає на другу половину ХІХ ст. Вибір верхньої межі дослідження – 1920 р. – зумовлений перервою у становленні парламентаризму. Як відомо, 21 листопада 1920 р. уряд УНР перейшов на становище екзильного, а радянський режим, встановлений в Україні, не сприймав його в західноєвропейському розумінні. Історіографічний вимір пов’язаний з другою половиною ХІХ ст., коли з’явилися праці, присвячені ідеї народного представництва, до 2006 р.

Географічні межі дисертації пов’язані з територією сучасної України, оскільки мова йде про висвітлення в історіографії становлення українського парламентаризму на землях, що перебували в складі Російської та Австро-Угорської імперій, а в 1917-1920 рр. – у складі УНР, ЗУНР, ЗОУНР.

Методологічна база дослідження. Дисертаційне дослідження ґрунтується на методологічних принципах історизму, об’єктивності та системності. При розв’язанні поставлених завдань використано загальнонаукові методи історіографічного аналізу та синтезу розвитку знань, критики джерельної бази, а також порівняльний, проблемно-хронологічний, структурно-логічний, ретроспективний методи. Вони дали змогу синтезувати загальне й виділити особливе у досліджуваному процесі, показати його сутність, динаміку кількісних і якісних змін.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена сукупністю поставлених завдань і полягає в розробці проблеми, яка не отримала всебічного й об’єктивного висвітлення в науці. Комплексно розглянуто та переосмислено сформовані уявлення про витоки та становлення парламентаризму в Україні, з’ясовано проблеми ідентифікації цього терміна. Вперше синхронно показано історію становлення парламентаризму на теоретичному рівні – в програмах політичних партій та практичному – діяльності українських депутатів у складі парламентів Австро-Угорщини та Російської імперії. Доведено тяглість ідеї парламентаризму, що кристалізувалася водночас зі становленням чи втратою української державності впродовж віків та еволюціонувала, ввібравши національну специфіку в 1917-1920 рр. Результатом аналізу внеску вітчизняних і зарубіжних вчених у дослідження цієї проблеми стало спростування низки неточностей та стереотипних тверджень.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення дисертації та введені до наукового обігу джерела можуть бути використані для подальшого вивчення історії парламентаризму, читання нормативних курсів, спецкурсів з історії України, історіографії історії України, джерелознавства, історії держави і права України.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри української історії та етнополітики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Результати дослідження оприлюднені у доповідях на Всеукраїнських науково-практичних конференціях „Національно-державне відродження України: історія та сучасність” (Коломия, 2005), „Правові та економічні аспекти використання матеріальних ресурсів…” (Чернівці, 2005), „Шевченківська весна” (Київ, 2006) та „Українська національна ідея: історія та сучасність” (Переяслав-Хмельницький, 2006). Основні результати дисертації оприлюднено у 8 ав-торських публікаціях, із них 5 – у фахо-вих наукових виданнях, 3 – у матеріалах науково-практичних конференцій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Перший розділ – „Історіографія, джерела та методологія дослідження проблеми історії українського парламентаризму” – складається з трьох підрозділів. У підрозділі 1.1. – „Стан наукової розробки та основні етапи вивчення становлення українського парламентаризму” – показано результати історіографічного осмислення історії українського парламентаризму. Відтворено наукові дискусії навколо проблеми визначення часового відліку витоків парламентаризму в Україні. Зокрема, В. Доморослий, Г. Федоренко, Ю. Древаль, О. Реєнт, В. Журавський обґрунтовують витоки парламентаризму в добі існування боярської та козацьких рад, стосовно яких використовується назва „протопарламентська установа”. Древаль Ю. Парламентаризм у політичній системі України. – Х., 2003. – С. 23; Реєнт О. Розвиток парламентаризму в Україні. – К., 2005. – С. 12; Журавський В.С. Козацький конституціоналізм і його роль в еволюції вітчизняного парламентаризму // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2001. – № 2. – С.60 – 69. Окремі дослідники вбачають принцип парламентаризму в дослов’янській епосі. Мироненко О. Представницькі органи Литовсько-Руської держави в контексті еволюції українського парламентаризму // Вісн.  Акад.  прав. наук. – 1997. – № 2 (9). – С. 38 – 49. П. Кислий, Ч. Вайз та В. Шаповал застерігають від спроб міфологізації історії парламентаризму. Кислий П., Вайз Ч. Становлення парламентаризму в Україні: На тлі світового досвіду. – К., 2000. – С. 52; Шаповал В., Журавльова Г. Феномен парламенту. Спроба наукового тлумачення дефініції // Віче. – 2000. – № 2. – С. 12 – 13. Більшість дослідників визначають точкою відліку витоків парламентаризму Київську Русь.

Аналіз наявних робіт із досліджуваної проблеми дав підстави виділити основні історіографічні періоди у розробці теми.

Дореволюційний період (1848-1917 рр.) представлений працями, присвяченими висвітленню парламентаризму як засади в програмах українських політичних партій, а також літературою, в якій відтворено виборчий процес, діяльність українських фракцій у парламентах метрополій. Йдеться про дослідження сучасників, представників різних політичних напрямків – І. Шрага, М. Грушевського, О. Лотоцького та ін.

Відтворено специфіку досліджень у радянський період (1920-1980 рр.), в якому виділено кілька підперіодів. Зокрема, протягом 1920-х – середини 1930-х рр. остаточно утверджується так званий партійно-класовий принцип. Йдеться про праці Є. Гірчака, З. Гуревича, М. Попова, в яких ідея парламентаризму подавалася виключно в негативному сенсі; за основу бралися оцінки парламентаризму, зроблені В. Леніним у 1907-1917 рр.

З кінця 1930-х і до середини 1950-х років історія парламентаризму перебуває поза дослідницьким процесом через боротьбу з так званим націо-налістичним ухилом, яка розгорнулася на ґрунті відомої тези Й. Сталіна про „загострення класової бороть-би”. Білоусов С. Вивчати історію нашої Батьківщини // Більшовик України. – 1937. – № 9-10. – С. 127-136. В історіографії утвердилося трактування парламенту як знаряддя класової експлуатації.

Наступний етап досліджень ідеї парламентаризму припадає на другу половину 1950-х -1980-ті рр., започаткований працею П. Попова „Проект для обговорення. Основні проблеми розробки історії КПРС та історії КПУ” (К., 1958). „Проект” унеможливлював об'єк-тивне висвітлення історичних подій. Період 1970-1980 рр. характеризується певним зацікавленням істориків у вивченні діяльності Державної Думи ІІІ та ІV скликань.

Характерною рисою радянського періоду залишався штучний вакуум ґрунтовних досліджень з історії 1917-1920 рр. За радянськими штампами, УЦР поставала як контрреволюційна буржуазно-націоналістична організація, а доба Директорії – як „буржуазно-куркульська диктатура”. Гражданская война и военная интервенция в СССР. Энциклопедия. – М., 1987. – С. 647; Рыбалка И. Разгром буржуазно-националистической директории и восстановление советской власти на Украине (ноябрь 1918 - март 1919 гг.): Автореф. дис… к.и.н. – Харьков, 1950. – 30 с. На тлі цих псевдонаукових підходів ученими української діаспори були підготовлені праці, присвячені ідеї представництва в 1917-1920 рр. Мазепа І. Підстави нашого відродження. – Ч.1: Причини нашої бездержавності. – Б.м., 1946.- 180 с.; Млиновецький Р.Нариси з історії українських визвольних змагань. 1917-1918. – Торонто, 1970. – 568 с.; Шкільник М. Україна у боротьбі за державність в 1917-1921 рр. – Торонто, 1971 – 366 с.; Ярославин С. Визвольна боротьба на Західньо-Українських Землях у 1918-1923 рр. – Філадельфія, 1956. – 182 с.; Юрченко О. Українсько-російські стосунки після 1917 р. в правному аспекті. – Мюнхен, 1971. – 401 с.

Сучасний етап історіографії (1991-2006 рр.) втілює спроби повноцінного осмислення історії національно-політичних змагань українців на зламі ХІХ-ХХ ст. Так, стосовно аналізу ставлення до цього ключового принципу демократії українських партій Галичини та Наддніпрянщини окреслилися два напрямки: 1) створення сучасних локальних розвідок з окремих аспектів теми; 2) в рамках дослідження інших, значно ширших або суміжних проблем, таких як розвиток української ідеї та державності.

У підрозділі 1.2. – „Джерельна база” – подано класифікацію джерел і визначені їхні інформаційні можливості.

Групу історіографічних джерел становлять праці І. Франка, М. Грушевського, М. Драгоманова, Ю. Бачинського, оскільки витоки ідеї парламентаризму сягають у ХІХ ст., коли вона почала окреслюватися у працях українських вчених і публіцистів.

Джерельну базу склали також оригінальні документи й матеріали з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОУ). Йдеться про фонди Ради Народних Міністрів УНР (Ф. 1063, 1065), Ради Міністрів Української держави (Ф. 1064). При дослідженні діяльності ландтагів в Галичині та Буковині у складі Австро-Угорщини використана група німецькомовних документів із фондів Державного архіву Чернівецької області (ДАЧО), зокрема ф. „Виконавчий комітет буковинського сейму (1861-1918 рр.) та ф. „Буковинська крайова управа”.

Також використано низку опублікованих джерел, які заклали підвалини функціонування Державної Думи та австрійського парламенту; документи періоду 1917-1920 рр.; збірки документів, підготовлені німецькими та польськими вченими. Protokolle des Gemeinsamen Ministerrates der Osterreich-Ungarischen Monarchie (1914-1918). – Budapest, 1966; Stenographische Protokolle ьber die Sitzungen des Hauses der Abgeordneten des Цsterreichischen Reichsrates im Jahre 1917 und 1918: In 4 Bd. – 22 Session. – Wien, 1917-1918; Spravozdanie stenograficzne z posiedzen Sejmu krajovego galicyjskiego we Lwowie, odbytych od 15 do 26 kwietnia 1861 r. – Lwow, 1861;Stenograficzne spravozdania Sejmu Krajowego. – Lwow, 1868. Окрему підгрупу джерел становлять програми, політичні платформи українських політичних партій, а також твори колишніх депутатів, лідерів українських партій, мемуари.

Окрему групу джерел становлять періодичні видання „Украинский вестник”, „Украина”, „Рідна справа – Думські Вісті”, „Вільна Україна”, „Нова Рада”, „Більшовик України” та ін.

Огляд джерел засвідчив наявність додаткової бази для комплексного вивчення досліджуваної проблеми.

У підрозділі 1.3. – „Теоретико-методологічні засади дослідження” – розглядаються наукові принципи та методи, що забезпечили дослідження процесу накопичування знань з історії українського парламентаризму. Пріоритетне місце відведене використанню комплексного інтегрального підходу, принципам історизму та об’єктивності. Методологічну основу дослідження складають методи наукового пізнання та діалектичного аналізу стану вивчення історіографією парламентських установ Російської та Австро-Угорської імперій, представницьких установ періоду 1917-1920 рр. Використано також історико-порівняльний та історико-системний методи.

У цьому підрозділі проаналізовано зміст дефініції „парламентаризм”, її еволюцію, проблему помилкового ототожнення понять „парламент” і „парламентаризм”. Умови формування парламентаризму під час перебування українських земель у складі метрополій дали підстави асоціювати з „парламентаризмом” і парламентські ідеї, програми партій, виборчий рух та парламентську практику.

Другий розділ – „Інтерпретація становлення та еволюції доктрини українського парламентаризму на Наддніпрянщині (друга пол. ХІХ ст. – 1917 р.)” – складається з двох підрозділів. У підрозділі 2.1. – „Ідея парламентаризму у програмних документах та конституційних проектах українських політичних партій поч. ХХ ст.” – проаналізовано праці з історії парламентаризму як ідеї в програмових документах наддніпрянських партій. Перший історіографічний етап асоціюється з дожовтневою літературою, куди зараховано й ранні праці, в майбутньому, марксистських ідеологів.

1920-ті - середина 1930-тих рр. позначені певною активізацією досліджень з історії партій ліворадикального спрямування, започаткованою працями З. Гуревича та Є. Гірчака.

З кінця 1930-х рр. і до середини 1950-х рр. історія українських пар-тій перебуває поза дослідницьким процесом. Історіографія проблем діяльності українських партій початку ХХ ст. створювалася на методологічній основі, сформульованій в „Кратком курсе истории ВКП (б)” та постанові ЦК КПУ „Про політичні помилки та незадовільну роботу Інституту історії України АН УРСР” (К.,1937).

Обережні кроки робили радянські дослідники в 1950-х – першій половині 1980-х рр., характеризуючи ліворадикальні та ліберально-демократичні партії як „націоналістичні”.

Початок бурхливих змін із сере-дини 1980-х рр. відобразився у виступах учас-ників „круглого столу” на засіданні Вченої ради Інституту полі-тичних досліджень 18 червня 1990 р.

На тлі заідеологізованих підходів вчені діаспори І. Мазепа, П. Феденко та В. Кедровський внесли нові моменти в дослідження теми.

Протягом кінця 1991-2006 рр. розглянуто проблему висвітлення ідеї парламентаризму в програмових документах українських партій, маючи на увазі під поняттям „парламентаризм” ідеологічні положення, що передбачали побудову парламентського ладу в Україні.

Отже, історіографічний аналіз стану висвітлення в науковій літературі ідеї парламентаризму як однієї з програмових засад партій Наддніпрянщини початку ХХ ст. засвідчив розмаїття підходів, спроби розгляду раніше не досліджуваних аспектів цієї проблеми.

У підрозділі 2.2. – „Історіографічний аналіз парламентської практики депутатського корпусу від українських губерній у російській Державній Думі” – проаналізовано висвітлення історіографією еволюції парламентської практики українських депутатів у Державній Думі. У дослідженні парламентаризму дожовтневий період представлений літературою політичного або історико-мемуарного характеру, що з'являлася водночас зі становленням парламентаризму в Росії. Першою серед них стала праця О. Биховця, написана у 1906 р.

Неприйняття більшовиками парламентаризму зумовило відсутність інтересу до вивчення діяльності Думи у 1920-1930-х рр. Йдеться про „беззаперечну” позицію В. Леніна, яку він виклав у серії статей 1906-1917 рр. і яка була взята за основу дослідниками протягом 1940-1950-х рр.

У другій половині 1950-1960 рр. у СРСР дещо пожвавилося вивчення діяльності Думи. Найвагомішими були статті й монографії Г. Габа, Л. Сєнчакової, Д. Колєсніченко. Дослідження 1970-1980-х рр. характеризуються подальшим зацікавленням діяльністю Думи.

Оновлення літератури в цій галузі відбулося в умовах розбудови незалежної України. Загальними тенденціями історіографії 1990-х рр. є широке використання джерел, залучення праць дослідників діаспори, прагнення до історичної неупередженості. З середини 1990-х рр. В. Колесником, О. Рафальським, В. Доморослим та ін. досліджується парламентська практика.

Отже, аналіз стану висвітлення еволюції українського парламентаризму в Російській імперії свідчить про зростання інтересу до цієї проблеми, однак комплексні роботи поки що відсутні, дослідники розглядають нерідко звужені періоди та питання.

Третій розділ – „Кристалізація засад парламентаризму на теренах Західної України та Північної Буковини (друга половина ХІХ ст. – 1918 р.)” – складається з двох підрозділів. У підрозділі 3.1. – „Становлення ідеї парламентаризму в програмних документах та теоретичних розробках західноукраїнських партій” – проаналізовано процес висвітлення становлення ідеї парламентаризму в програмових документах західноукраїнських партій протягом другої половини ХІХ ст. і до 1918 р.

Основні етапи розвитку українського національно-політичного руху почали висвітлюватися ще на межі ХІХ-ХХ ст. М. Лозинським, С. Томашівським, С. Даниловичем. Специфікою другого історіографічного етапу стали спроби дослідників К. Левицького та Ю. Охримовича об'єктивно підійти до висвітлення діяльності партій. Протягом кінця 1930-х – початку 1990-х рр. різко зменшилася кількість праць з цієї проблематики. Разом з тим, за короткий період хрущовської „відлиги” було зроблено перші спроби оцінки боротьби партій у Думі.

Важливою рисою новітнього етапу історіографії став початок наукового вивчення ідеологічних засад політичних партій Східної Галичини. Цій проблемі присвячено монографії М. Кугутяка, С. Телешуна, Я. Грицака. Певний внесок у висвітлення цих питань зроблено і в узагальнюючих роботах О. Реєнт, А. Коцура, І. Кураса, В. Сарбея.

Отже, історіографічний аналіз стану висвітлення сприйняття парламентаризму галицькими партіями засвідчив лише переоцінку ідеологічної проблематики в історії українських партій, появу неспеціальних досліджень з окресленої проблематики.

У підрозділі 3.2. – „Діяльність українського депутатського корпусу в австрійському парламенті, Галицькому та Буковинському крайових сеймах” – розкривається стан вивчення історіографією діяльності українських репрезентацій у парламенті, що започаткована в 1848 р., коли галицькі та буковинські посли ввійшли до австрійської Державної Ради та ландтагів.

Специфікою праць, написаних до 1917 р., було тематичне охоплення проблем, довкола яких точилася боротьба в парламенті та сеймах. Радянська історіографія давала однобічне тлумачення цієї проблеми, що призвело до згортання фундаментальних досліджень протягом 1920-1950-х рр.

Особливістю історіографії в 1960-1980-х рр. було пожвавлення у вивченні парламентаризму. Певний науковий інтерес становлять колективні праці Інституту історії АН УРСР. Одні з перших спроб дослідити національну політику Австрії по відношенню до українців в 1914-1918 рр. зробили М. Возняк, М. Андрусяк, Я. Грицак.

Концептуальністю викладу історичного матеріалу, оригінальністю узагальнень виділяються праці істориків діаспори Д. Дорошенка, С. Ярославина, М. Демковича-Добрянського.

Аналіз урядової політики Відня в розв’язанні українського питання в Галичині та Буковині займає чільне місце в працях румунських істориків І. Ністора, Т. Балана, польських вчених Й. Здради, К. Ґжибовського, С. Ґродзінського, німецьких дослідників Г. Ганча та Р. Канна.

У сучасній історіографії простежуються тенденція до створення загальних нарисів політичної історії Східної Галичини, започаткована в 1991 р., і поява спеціальних розвідок, присвячених історії ландтагів та виборчому законодавству наприкінці 1990-х років.

Таким чином, аналіз стану висвітлення українською історичною наукою проблеми становлення західноукраїнського парламентаризму засвідчив сформованість значного пласту різнопланової літератури.

Четвертий розділ – „Практика парламентаризму в діяльності українських установ представницького характеру з державно-владними функціями (1917-1920 рр.)” – складається з чотирьох підрозділів. У підрозділі 4.1 .– „Теоретичне осмислення та практика втілення ідеї парламентаризму в період Центральної Ради” – здійснено історіографічний аналіз літератури, яка висвітлює окремі аспекти історії становлення парламентаризму в період Центральної Ради.

Перші спроби проаналізувати події, що відбувалися в Україні в 1917-1918 рр. зроблено ще в ході визвольної боротьби, яка продовжувалася й після повалення влади УЦР. Йдеться про твори М. Грушевського, О. Шульгіна, В. Винниченка, М. Рафеса, П. Гайдалемівського.

Зміна політичної ситуації на початку 20-х років ХХ ст. спричинила формування двох історіографічних традицій – радянської та української зарубіжної, – в розвитку яких виділяються декілька періодів. Загальною рисою першого (1920-1930-ті рр.) було домінування літератури мемуарного характеру. Розвиток історичної науки в 1930-ті – середині 1950-х рр. зумовлювався сукупністю ідей, закладених у партійних документах 1930-х рр. Однак протягом 1930-х років на українських теренах, що не перебували під впливом радянської влади, з'являлися поодинокі праці, присвячені державотворчим процесам 1917-1919 рр. Певні зміни в історичну науку прийшли в середині 1950-х років після ХХ з’їзду КПРС. Однак якісної переоцінки періоду Центральної Ради не відбулося, як і в 1960-1980-ті рр.

Стосовно української діаспорної історіографії, то у 1920-1930 рр. було створено серію досліджень. Побачили світ праці з історії української державності (1917-1920 рр.) М. Шкільника, В. Вериги, П. Мірчука, Р. Млиновецького.

Протягом 1991-2006 рр. усунуто прогалину в дослідженнях, однак історія парламентаризму не стала предметом спеціального комплексного вивчення.

Отже, аналіз стану вивчення історії парламентаризму в період Центральної Ради свідчить про те, що тривалий час він не розроблявся як наукова проблема. Переосмислення методологічних підходів на початку 1990-х років сприяло появі кількох спеціальних досліджень.

У підрозділі 4.2. – „Місце парламенту в монархічній моделі Української держави” – розглянуто проблеми історіографічного осмислення історії парламентаризму в період Гетьманату П. Скоропадського. Зміна акцентів у дослідженні вітчизняної історії в 1990-х роках уможливила доступ до праць В. Винниченка, Д. Дорошенка, М. Грушевського, М. Шаповала та ін.

Історія Гетьманату в радянській історіографії зводилася до висвітлення партизансько-підпільної боротьби з німецькими окупантами. У 1952 р. офіційно прийнято тлумачення Гетьманату як „контрреволюційної буржуазної військової диктатури”, а в 1970-1980-х рр. його ототожнення з „маріонетковим урядом” стало традиційним.

Однак за кордоном у 1970-1980-х рр. побачили світ узагальнюючі праці О. Юрченка, М. Шкільника, Я. Пеленського.

Основні напрямки досліджень у вивченні Гетьманату почали формуватися лише в другій половині 1990-х рр. В. Журавським, Р. Пирогом, Ф. Проданюком обґрунтовано логіку зміни політичного режиму від Центральної Ради до Директорії; визнано, що гетьманська влада стала етапом на шляху від парламентської до президентської республіки на початку 1919 р.

Отже, історіографічний аналіз праць, присвячених становленню парламентаризму в добу Гетьманату, засвідчив відсутність комплексних досліджень з цієї проблеми. Поза увагою залишаються суспільно-політичні орієнтації П. Скоропадського.

У підрозділі 4.3. – „Доба Директорії: спроба переосмислення досвіду парламентаризму періоду Центральної Ради” – розглянуто проблеми висвітлення українською історіографією еволюції парламентаризму доби Директорії. Першим працям із цієї проблематики, написаним сучасниками подій, характерна політична заангажованість і тенденційність.

Ігноруванням наукової розробки доби Директорії став радянський період. Єдиними спробами охарактеризувати її діяльність були кілька узагальнюючих і довідкових видань. У 1970-1980-х рр. вислів „куркульський парламент” стосовно Трудового конгресу став офіційним. Єдиним спеціальним дослідженням з історії Директорії стала дисертація І. Рибалки.

Вакуум досліджень у радянський час заповнила низка узагальнюючих робіт вчених з української діаспори, в яких подано причини несумісності радянського принципу представництва та засади диктатури пролетаріату з моделлю парламентаризму Директорії.

На початку 1990-х років зроблено спроби проаналізувати причини вагань між президентсько-парламентською та парламентською моделями розвитку УНР на початку 1919 р.

Отже, констатуючи вагомі здобутки вітчизняної історіографії у вивченні періоду Директорії, зазначимо, що нагромаджено пласт різнопланових за ступінню вивченості проблеми видань.

У підрозділі 4.4. – „Українська Національна Рада: інтерпретація європейського парламентаризму” – проаналізовано праці, присвячені історії парламентаризму в період ЗУНР.

Першими історичними розвідками, в яких зроблено спробу розкрити механізм функціонування ЗУНР, є праці самих її діячів та військовиків.

Становлення української історіографії відбувалося в двох протилежних напрямах. Перший сформувався у міжвоєнну добу, переважно на західних теренах України, а згодом був перенесений в еміграцію. Він характеризувався прагненням об’єктивно висвітлити події 1917-1920-х рр. Другий напрямок, започаткований у 1920-х роках процесом формування радянської історіографії, регламентований офіційними резолюціями. У 1930-х роках широко публікувалися „викривальні” матеріали про контрреволюційну діяльність лідерів ЗУНР. У період відлиги, а саме в 1956 р., істориком О. Карпенком вперше запропоновано оцінити історію ЗУНР як національно-демократичну революцію.

Дослідження історії ЗУНР протягом 1960-1980-х рр. позначене спробами визначення місця ЗУНР у визвольних змаганнях крізь призму „боротьби проти українського буржуазного націоналізму”.

Праці вчених діаспори (І. Мазепи, В. Вериги, С. Ярославина) до початку 1990-х років залишалися єдиними дослідженнями з цієї проблеми.

Відхід від стереотипів радянського періоду дозволив об’єктивніше висвітлити становлення ідеї парламентаризму в період ЗУНР. Дослідниками Н. Єфремовою, Б. Тищиком, О. Вівчаренком проаналізовано діяльність Української парламентської репрезентації.

Отже, історіографічний аналіз стану вивчення історії парламентаризму в період національно-визвольних змагань засвідчив, що тривалий час об’єктивність дослідження цієї проблеми визначалася ставленням офіційної влади до української національно-визвольної боротьби.

У висновках підведені підсумки дослідження:–

Історії українського парламентаризму присвячена значна кількість літератури, різнопланової за проблематикою, шириною висвітлюваних аспектів. Аналіз джерельного комплексу досліджуваної проблеми дає підстави виокремити кілька основних історіографічних періодів у розробці теми, які потрібно розглядати й оцінювати в контексті загального напрямку розвитку історичної науки. Враховуючи специфіку цього дослідження, що хронологічно охоплює період з 1848-1849 рр. по 1920-й рік та різні форми, в яких відбувалася еволюція парламентаризму, виділено такі історіографічні етапи: дожовтневий (1848-1917 рр.), радянський (1920-1980-ті рр.), всередині якого виділяються підперіоди: 1920-1930-ті рр., кінець 1930-х років – середина 1950-х рр., 1960-1980-ті рр.; сучасний (1991-2007 рр.).–

Розгляд стану висвітлення в науковій літературі ідеї парламентаризму як однієї з програмових засад політичних партій Наддніпрянщини та досвіду парламентського представництва українців у Державній Думі (1906-1917 рр.) дав змогу виділити кілька етапів у дослідженні проблеми. Праці дореволюційного періоду вирізнялися обєктивністю, однак мали переважно фактологічну цінність. Ставлення науковців радянського періоду до цієї проблеми залежало від сприйняття процесу українського державотворення. Незважаючи на значні наукові здобутки у дослідженні парламентаризму, у сучасній історичній літературі малодослідженими залишаються партійно-політичні процеси на Наддніпрянщині. –

Аналіз стану висвітлення українською історичною наукою проблеми становлення парламентської практики українського депутатського корпусу в рейхсраті та ландтагах, а також ідеї парламентаризму в політичних платформах західноукраїнських партій (1848-1918 рр.) дозволив виділити ряд історіографічних етапів дослідження цього питання. Так, дожовтнева література хронологічно з’являлася водночас із діяльністю української репрезентації, і тематично віддзеркалювала проблеми, які найбільше обговорювалися в парламенті та сеймах. Однак йдеться переважно про публіцистичні праці. Радянська доба в дослідженні парламентаризму характеризується відсутністю об’єктивних ґрунтовних досліджень. Становлення української історіографії з початку 1990-х рр. засвідчило переоцінку історії парламентаризму, хоча фундаментальні комплексні праці з цього спектру проблем досі відсутні.–

Історіографічний аналіз стану вивчення історії парламентаризму в період національно-визвольних змагань засвідчив, що тривалий час об’єктивність дослідження цієї проблеми визначалися ставленням офіційної влади до українського державотворення 1917-1920 рр. Сучасники подій відтворили цей період, припускаючись певних перебільшень. Роботи радянського періоду рясніли обвинуваченнями, тому протягом 1920-1980-х рр. не з’явилося жодного ґрунтовного дослідження з цієї проблеми. Це пояснюється й відведенням у той час номінальної ролі парламентаризму. Переосмислення методологічних підходів на початку 1990-х років сприяло появі узагальнюючих праць і нечисленних спеціальних досліджень. Досі відсутні комплексні спеціальні дослідження з історії парламентаризму в період ЗУНР. –

Становлення українського парламентаризму як проблеми дослідження увібрало в себе вітчизняну та західноєвропейську політико-правничу та історичну традицію. Через тривале замовчування цієї проблеми або ж висвітлення її крізь ідеологічну призму парламентаризм повинен розглядатися з позиції оновленої методологічної бази дослідження. Специфіка роботи, яка дозволяє розглядати проблему з позицій історіографії, історії, політології та правознавства, потребувала дотримання загальних методологічних принципів історизму, об’єктивності та системності. Використання кількох великих комплексів історіографічних та історичних джерел вимагало застосування загальнонаукових методів, які дали змогу класифікувати, проаналізувати та синтезувати зміст джерел, виділивши окремі етапи у дослідженні історії вітчизняного парламентаризму.

Стосовно історії парламентаризму в період Центральної Ради, Української держави П. Скоропадського, Директорії та ЗУНР в українській історіографії сформувався певний різнобій думок та оцінок щодо цього явища, яке реалізувалося у формі діяльності представницьких установ із державно-владними функціями. В літературі вони отримали різні назви „парламент”, „передпарламент”, „представницька установа”, „конституанта”. Парламент – це загальнонаціональний представницький орган державної влади, що діє постійно і головним призначенням є здійснення законотворчості. Він є представницьким органом, оскільки повністю формується або частково шляхом прямих виборів. До парламентських установ досліджуваного періоду належать Державний сейм, Всенародні збори тощо. Конституанта або Установчі Збори – не є тотожними парламенту, оскільки не діють постійно, а збираються лише для прийняття змін до Основного Закону та затвердження нового державного ладу. Передпарламент – це Трудовий конгрес, Центральна Рада, Національна Рада, Народна Рада – представницькі органи, що носили тимчасовий характер і мали діяти до скликання безпосереднього парламенту.

ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ВИКЛАДЕНІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ:

Сучасна вітчизняна історіографія щодо критеріїв визначення витоків українського парламентаризму // Часопис української історії. – 2007. – Вип. 6. – С. 130-135 (Співавтор – Коцур А.П.; автору належить матеріал, що стосується діяльності протопарламентських установ).

Практика парламентаризму в діяльності українських установ станово-представницького характеру (1917-1918 рр.): історіографія проблеми // Часопис української історії: Зб. наук. статей. – К., 2006. – Вип. 5. – С. 74-78.

Становлення української парламентської практики (1848-1918 рр.): історіографічний аспект // Часопис української історії: Зб. наук. статей. – К., 2006. – Вип. 4. – С. 24-28.

Ідея парламентаризму в програмах перших українських політичних партій в Східній Галичині на зламі ХІХ-ХХ ст. // Вісник Академії праці і соціальних відносин ФПУ. – 2006. – № 3. – С. 160-166.

Моделі побудови України на конституційних засадах в програмах політичних партій Наддніпрянщини (кінець ХІХ ст. – 1914 р.): історіографія проблеми // Наукові записки з української історії: Зб. наук. статей. – Переяслав-Хмельницький, 2006. – Вип. 18. – С. 112-117.

Становлення парламентської практики: діяльність українських громад у Державних Думах (1906-1907 рр.) // Шевченківська весна: Матеріали науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених, присвяченої 15-й річниці незалежності України: У 3-х ч. – Ч.3. Історія. – К., 2006. – Вип. 4. – С. 101-104.

Еволюція виборчого законодавства в Російській імперії (1905-1907) // Правові та економічні аспекти використання матеріальних ресурсів та розширення мережі робочих місць в Україні: Матер. Всеукр. наук.-практ. конф., 22-23 листопада 2005 р. – Чернівці, 2006. – С. 39-43.

До витоків ідеї парламентаризму в українській суспільно-політичній думці кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. // Національно-державне відродження України: історія та сучасність: Матер. наук.-практ. конф., 11-12 травня 2005 р. – Коломия, 2005. – Ч.1. – С. 31-37.

АНОТАЦІЯ

Дмитрушко В.М. Парламентаризм в Україні другої половини ХІХ ст. – 1920 р.: історіографія. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06 – історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2007.

Ідея парламентаризму в українській суспільно-політичній думці пройшла тривалий процес еволюції, зазнавши трансформацій відповідно до історичних реалій. Перші її витоки сягають у ХІХ ст., коли у працях українських вчених, публіцистів більш чітко почали окреслюватися засади парламентаризму, а також конкретизувалися умови їх упровадження в практичну площину. Розглядаються історіографія, джерела та методологія дослідження. Виявлено, систематизовано та проаналізовано джерела та літературу з проблеми стану висвітлення історії становлення українського парламентаризму протягом другої половини ХІХ ст. – 2006 р., здійснена їх класифікація. Проаналізовано та обґрунтовано основні історіографічні етапи накопичення знань про історію українського парламентаризму в науковій, науково-публіцистичній літературі.

Ключові слова: парламентаризм, парламент, історіографічні етапи, станово-представницька установа, установа представницького характеру з державно-владними функціями.

АННОТАЦИЯ

Дмитрушко В. М. Парламентаризм в Украине второй половины ХІХ в. – 1920 г.: историография. – Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.06 – историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченка. – Киев, 2007.

Идея парламентаризма в украинской общественно-политической мысли прошла длительный процесс эволюции, трансформировавшись под влиянием исторических реалий. Её истоки относятся к ХІХ в., когда в трудах украинских учёных, публицистов начала более чётко вырисовываться идея парламентаризма, а также конкретизировались условия её реализации. Соответственно рассматриваются историография, истоки и методология исследования. Обнаружены, систематизированы и проанализированы истоки и литература по проблеме состояния изученности истории становления украинского парламентаризма на протяжении второй половины ХІХ в. 2006 г., осуществлена их классификация. На основании сравнительного анализа советской, диаспорной и современной украинской, а также иностранной историографии исследованы основные тенденции развития знаний по истории становления украинского парламентаризма как на теоретическом, так и на практическом уровне. Учитывая специфику этого исследования, выделены несколько историографических этапов в изучении проблемы: дореволюционный (1848-1917 гг.), советский (1920-1980 гг.), который подразделяется на подпериоды: 1920-1930-е гг., конец 1930-х годов - 1950-е гг., 1960-1980-е гг.; современный (1991-2006 гг.). Осуществлена классификация источников и определены их информационные возможности: оригинальные документы из архивных фондов, опубликованные источников в виде законодательных актов, универсалов, императорских приказов, партийной документации, отчётов государственных учреждений, мемуарной литературы, периодики.

Определены проблемы соотношения марксистской, „традиционной и „новойметодологий в исследовании истории парламентаризма. Методологическую основу исследования составляют методы научного познания и диалектического анализа состояния изученности историографией организационно-политических элементов структуры парламентских учреждений Российской и Австро-Венгерской империй, а также представительных учреждений в 1917-1920 гг. Исходя из этого, рассмотрена историография деятельности парламентских фракций в их взаимодействии в наиболее актуальных вопросах в условиях политических реалий: реформирования государственного строя, начертания путей решения национального вопроса.

Комплексно россмотрены и переосмыслены сформировавшиеся в исторической науке представления о становлении парламентаризма в Украине, проблема идентификации этого термина, вопросы хронологического отсчёта парламентаризма. Проанализировано содержание дефиниции „парламентаризм”, её эволюция, проблема ошибочного отождествления терминов „парламент” и „парламентаризм”. Установлено, что впервые термин парламентаризмпоявился вначале ХХ в. в программных документах украинских политических партий, позже – в конституционных проектах периода 1917-1920 гг. Учитывая условия длительного пребывания украинских земель в составе метрополий, утверждается, что с понятием „парламентаризм” необходимо ассоциировать и некоторые элементы украинского общественно-политического движения: парламентские идеи, программы партий, участие украинцев в избирательных кампаниях и парламентскую практику депутатов.

Синхронно показана история становления парламентаризма на теоретическом уровне – в программах политических партий, конституционных проектах и на практическом уровне – на примере деятельности украинского депутатского корпуса в составе парламентских учреждений Австро-Венгерской и Российской империй, участия в избирательных кампаниях, специфике избирательного законодательства касательно украинской территории. Доказана беспрерывность развития идеи парламентаризма, которая эволюционировала одновременно с развитием государственности, впитав в себя национальную специфику революции 1917-1920 гг.

Результатом исследований стало исправление целого ряда неточностей и сознательных фальсификаций. Переосмыслены стереотипные взгляды, концептуальные утверждения, подходы доминировавшие в историографии данной проблемы.

Начерчены основные перспективы дальнейшего переосмысления и открытия малоисследованных страниц политической истории. Полученные результаты свидетельствуют о необходимости углублённого изучения отдельных аспектов проблемы, создании специального монографического издания, которое включало бы историографический анализ освещения идейных истоков украинского парламентаризма, влияния западноевропейского теоретического и практического наследия, исследование внедрения этого принципа в реалии украинской политической жизни.

Ключевые слова: парламентаризм, парламент, историографические этапы, сословно-представительное учреждение, учреждение представительного типа с государственно-властными функциями.

ANNOTATION

Dmytrushko V. M. Parlamentarizm in Ukraine in the second half of the XIX century – 1920: historiography. – Manuscript.

The dissertation for a degree of candidate of historic science in speciality 07.00.06. – Historiography, Dzereloznavstvo and special historic disciplines. – Kyiv National Taras Shevchenko University. – Kyiv., 2007.

The idea of parlamentarism