Академія педагогічних наук України

Інститут вищої освіти

Дзоз Віталіна Олексіївна

УДК 14: 141.7: 37.014.5

Гуманітарна політика України в контексті суспільної модернізації

(соціально-філософський аналіз)

09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті вищої освіти Академії педагогічних наук України.

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор,

академік АПН України

Андрущенко Віктор Петрович,

Національний педагогічний університет

імені М.П.Драгоманова, ректор, м. Київ.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор,

академік АПН України

Зязюн Іван Андрійович,

Інститут педагогічної освіти і освіти

дорослих АПН України, директор;

доктор філософських наук, професор,

Предборська Ірина Михайлівна,

Інститут вищої освіти АПН України,

старший науковий співробітник;

доктор філософських наук, професор,

Богданов Володимир Семенович,

Черкаський навчальний центр Одеської національної юридичної академії, директор.

Провідна установа: Центр гуманітарної освіти Національної академії наук України, кафедра філософії науки і культурології, м. Київ.

Захист відбудеться „21” червня 2007 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.456.01 в Інституті вищої освіти АПН України за адресою: 01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту вищої освіти АПН України за адресою: 01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9.

Автореферат розісланий „ 21” травня 2007 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Горбунова Л.С.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження проблем формування, функціонування та розвитку гуманітарної політики належить до пріоритетних завдань вітчизняної гуманітарної науки – філософії, політології, культурології тощо. І це зрозуміло. Утвердження незалежної держави потребує виваженої, науково обґрунтованої стратегії розвитку, яка б враховувала національні культурно-історичні традиції, світовий досвід, сучасні соціально-економічні, політичні і соціокультурні реалії. Центральне місце в цій стратегії має займати гуманітарна політика. Саме вона верифікує пріоритети суспільного розвитку відносно загальнолюдських цінностей, інтегрує їх навколо людини як найбільш високій цивілізаційній цінності. Формування такої політики належить до стратегічних завдань державотворення. Дослідження цього процесу займають центральне місце в системі гуманітарних наук будь-якої демократичної країни світу.

Для України, як і для інших країн, що виникли на терені колишнього СРСР, проблема формування та реалізації гуманітарної політики набуває особливої ваги і актуальності. Справа в тому, що до проголошення незалежності ці „союзні республіки” власної, самостійної, а головне незалежної гуманітарної політики не мали. Їх внутрішня і зовнішня політика була підпорядкована “загальносоюзній” ідеї, базувалась на компартійній ідеології, здійснювалась як виконання рішень, прийнятих черговим з’їздом КПРС. Ці рішення дублювались з’їздами комуністичних партій союзних республік, рішеннями їх урядів. Чисельна ж група ідеологів та пропагандистів наполегливо переконувала всяк і кожного у легітимності, самостійності, демократичності гуманітарної політики для кожної “союзної республіки”, незважаючи на розбіжності їх історії, етноноціонального складу населення, культурних традицій, національного характеру.

Внаслідок подібної практики гуманітарна політика України в колишньому СРСР мала вторинний характер. Делегуючи в свідомість і політичну практику централізовано сформовані вузькопартійні цінності, вона фактично виконувала маніпулятивну функцію. Про реалізацію її засобами дійсних, а не позірних загальнонародних і національних інтересів не могло бути й мови. Будь-яка спроба відродження національного, концептуальна заявка про права людини чи інший, відмінний від проголошеного, а тим більше - незалежний шлях розвитку, в ті часи жорстоко переслідувалась і каралась. Мільйони українських вчених-гуманітаріїв, діячів культури і мистецтв, політиків і державотворців, простих людей, які намагались переконати суспільство в необхідності утвердження національно спрямованої, незалежної гуманітарної політики, як частини національної, опинились у сталінських ГУЛАГах, на Колимі чи Соловках, виселені за межі держави або ж були розстріляні як “вороги народу”.

Негативним наслідком подібного стало те, що впродовж близько семидесятирічного існування в складі СРСР, як власне, і в період царизму, самостійної гуманітарної політики Україна - ця інтелектуально багата, культурно розвинена, морально потужна держава - не мала. Не мала вона й власних теоретиків, ідеологів та політиків, які могли б запропонувати й реалізувати оригінальну гуманітарну програму. Більш того, як показує практика, не з’явились вони і впродовж першого десятиріччя незалежного розвитку. Спроба підготовки більш-менш розгорнутої концепції розвитку гуманітарної сфери України, як і цілого ряду інших програмних документів гуманітарного спрямування, залишились не реалізованими. Формування гуманітарної політики як головного складника політики сучасних державотворчих процесів потребує належної уваги як з боку вчених, так і з боку практичних політиків та державних діячів.

Є ще один аспект, який актуалізує необхідність дослідження означеної проблематики. Справа в тім, що Україна, як і світ загалом, переживають сьогодні складні й суперечливі часи адаптації людини до реалій ХХІ століття. Глобалізація та інформаційна революція, високі технології й помітна вичерпність природних ресурсів, прагматизація політичних, економічних відносин, різка поляризація бідності і багатства, скорочення тривалості життя, збільшення кількості захворювань та інші тенденції, характерні на початку ХХІ століття, здійснюються не інакше, як за рахунок людини, яка замість утвердження себе як повноправний суб’єкт власної життєдіяльності надто часто постає у вигляді простого ресурсного придатка сучасного виробництва. Подібне має бути призупиненим, а з часом – ліквідованим як найбільш глибоке відчуження людини від природи, суспільства і від самої себе. Зрозуміло й те, що найбільш дієвим чинником цього має стати державна гуманітарна політика, яка піднімає й утверджує загальнолюдські пріоритети, забезпечує їх реалізацію у всіх сферах людського життя, насамперед, у сфері екології і охорони здоров’я, освіти і культури, науки і релігії, економіки і політики. Поза реалізацією цих пріоритетів українська регіональна цивілізація приречена на занепад. Адже, кому потрібна економіка, якщо вона спрямована проти людини? Те ж саме стосується науки, політики, будь-якої іншої сфери життєдіяльності людини. Глобалізація та інформаційна революція не лише не відміняють, але й посилюють їх значення, потребують “переведення” загальнопарадигмального принципу в конкретну програму, що підлягає виконанню. Останнє досягається лише на основі серйозних наукових розробок. Практика розвитку “навмання” або ж за хибними, наукоподібними моделями виявилась збитковою як для суспільства загалом, так і для конкретної людини. Наука і тільки наука має торувати дорогу практиці. Дослідження гуманітарної політики, закономірностей її становлення та функціонування постає як першочергове завдання сучасних соціогуманітарних досліджень.

Актуальність дослідження цієї проблеми посилюється в контексті зростання людського фактору – людини, соціальних груп, суспільства загалом – в сучасних суспільних процесах. Падіння тоталітарних політичних систем й формування демократичних відносин піднімає роль людини як члена громадянського суспільства, носія власних (індивідуальних), групових та загальнолюдських інтересів. Світ нині переживає зміну загальної парадигми суспільного розвитку. Здійснюючи поворот до демократичних цінностей, він фактично утверджує новий світовий порядок, домінантною основою якого є людина. Як прогнозують аналітики, ХХІ століття має стати століттям глобального гуманізму, епохою панування гуманітарно-гуманістичних цінностей, технологій і мереж, епохою глобальної гуманізації людства. Попри глобальні і локальні суперечності і конфлікти, через подолання таких потворних явищ, як міжнародний тероризм, злиденність окремих народів, корупцію, особливо в системі державної влади, в сучасному світі людина поступово утверджується як основа і висхідний пункт нового концептуального погляду на суспільство, його історію і культуру. Зайве говорити про те, що домінантною проблемою тут виступає баланс цінностей, оптимум якого врегульовується належною гуманітарною політикою. Формування такої політики виходить далеко за межі проблем локального розвитку. Вона постає як проблема соціальна, загальнолюдська.

Не менш важливим є дослідження проблеми формування та функціонування державної гуманітарної політики є й з точки зору посилення гуманітарних взаємозв’язків держав і народів світу, місця і ролі в них України, участі в глобальних інноваційних, високотехнологічних гуманітарних проектах – наукових, екологічних, демографічних, освітніх тощо. Гуманітарна політика має збалансувати ці взаємозв’язки та участь, забезпечити реалізацію їх засобами національних інтересів. На жаль, на сьогодні тут домінують волюнтаристські підходи та рішення, продиктовані, більшою мірою, симпатіями чи антипатіями того чи іншого політика чи державного діяча.

Отже, дослідження проблем формування, функціонування та розвитку гуманітарної політики залишається актуальною проблемою, що потребує до себе системного наукового підходу.

Ступінь наукового опрацювання проблеми. Слід зазначити, що на світовому рівні нині домінують різні підходи до гуманітарної політики, концептуально окреслені З.Бзежинським, У.Ростоу, Дж.Соросом, Ф.Фукуямою, М.Гайдеггером та деякими іншими мислителями світового рівня. Але їх поєднує спільний гуманістичний підхід. Мова йде про демократизм гуманітарної політики, її прозорість і відкритість до світу і до людини, динамізм гуманітарних взаємозв’язків та залучення до них все нових народів. У загальному вимірі ці підходи виокремлюються в модель “відкритого суспільства”. Гуманітарна політика в ній відіграє ключову роль. Увага до неї з боку правлячої еліти розглядається як здатність останньої забезпечити суспільний розвиток цивілізаційно вивіреними гуманістичними магістралями.

Ряд актуальних проблем та напрямів гуманітарного профілю, окремі сегменти гуманітарної політики досить ґрунтовно аналізуються у вітчизняній науковій літературі. Скажімо, пріоритети державної політики в галузі освіти є предметом наукового розгляду таких відомих вчених, як В.Андрущенко, В.Брюховецький, В.Журавський, І.Зязюн, В.Кремень, О.Клепко, М.Култаєва, В.Кушерець, В.Луговий, М.Михальченко, С.Ніколаєнко, В.Огнев’юк, О.Савченко, В.Скотний та ін.

Культурні пріоритети українського державотворення розглядаються в публікаціях та публічних виступах Ю.Богуцького, І.Дзюби, М.Поповича, О.Семашка, Б.Ступки, О.Федорука, А.Чебикіна, С.Чукут та ін.

Стратегія розвитку науки, основні напрями її трансформації в період глобалізації та інформаційної революції скрупульозно проаналізована такими вченими та організаторами науки, як С.Довгий, М.Жулинський, І.Курас, В.Литвин, Б.Мальцький, Б.Патон, В.Смолій, А.Шпак.

Державна політика в галузі релігії та в сфері етнонаціонального розвитку аналізується в працях В.Бондаренка, В.Євтуха, Ф.Канака, А.Колодного, О.Онищенка, В.Скуратівського, В.Трощанського, М.Шульги.

Основні напрями розв’язання демографічної проблеми, охорони здоров’я та захисту населення від екологічної загрози аналізуються в працях Ю.Антипкіна, В.Крисаченка, А.Кисельова, С.Пирожкова, М.Хілька та інших.

Що ж стосується аналізу гуманітарної політики як цілісного феномена, складника загальної політики держави, то за виключенням одного - двох видань, важко назвати працю, спеціально присвячену цій складній і актуальній проблемі. Хоч варто відмітити, що в ряді послань президентів України до Верховної Ради ця проблема висвітлювалась комплексно.

Недостатньо визначеним залишається філософський підхід до розгляду феномену гуманітарної політики, основні методи та методологія його дослідження; досить розрихленим (в контексті визначення) виглядає сам термін “гуманітарна політика”; потребує дослідження зміст та структура цього феномена, джерела формування та етапи становлення української гуманітарної політики. Потребують уточнення статусу гуманітарної політики (її місце та ролі в структурі загальної політики держави) в контексті утвердження ринкових і демократичних відносин. Актуальними є проблеми організації та управління освітньо-науковою і культурною політикою на сучасному етапі українського державотворення. Враховуючи надзвичайну актуальність і практичну нерозробленість проблеми, авторка зосереджує на ній свою дослідницьку увагу, обирає як предмет дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Загальний напрям дисертаційної роботи пов’язаний з темою дослідження відділу змісту, філософії та прогнозування вищої освіти Інституту вищої освіти АПН України – „Філософські засади трансформації вищої освіти в Україні на початку ХХІ століття” (державний реєстраційний номер 0103U000960, №44 від 06.03.2003 р.).

Тема дисертаційного дослідження затверджена на засіданні вченої ради Інституту вищої освіти АПН України від 25 грудня 2003 року (протокол № 11).

Мета дисертаційного дослідження – проаналізувати гуманітарну політику як органічний складовий елемент (напрям) цілісної загальнодержавної політики, виявити внутрішні і зовнішні чинники, що її обумовлюють, історичну ґенезу в українському суспільстві, зміст, структуру (основні складники) та перспективи (стратегію) розвитку.

Досягнення означеної мети потребує розв’язання таких конкретних дослідницьких завдань:

· на основі філософського підходу до аналізу феномена “гуманітарна політика” уточнити предметне поле гуманітарної політики, її сутність та роль в структурі загальної державної політики;

· виявити та дослідити історичні передумови та особливості формування гуманітарної політики незалежної України;

· проаналізувати соціально-економічні та політичні передумови формування та реалізації сучасної гуманітарної політики України;

· дослідити соціокультурний контекст функціонування та розвитку гуманітарної політики;

· виявити та проаналізувати регіональні особливості реалізації сучасної української гуманітарної політики;

· дослідити організаційні та управлінські проблеми розвитку гуманітарної політики України;

· здійснити прогнозування розвитку гуманітарної політики в стратегії українського державотворення.

Об’єктом дослідження є державна гуманітарна політика як суспільне явище; предметом – її формування, функціонування та розвиток в Україні в кінці ХХ - на початку ХХІ століття.

Методи дослідження. Теоретичну та методологічну основу дисертації складають дослідження зарубіжних та вітчизняних філософів, політологів, культурологів з філософії політики та культури, релігії та моралі, освіти та ін. сфер гуманітарного життя суспільства. В дисертації використовувались системний, структурно-функціональний, герменевтичний, порівняльний методи аналізу суспільно-політичних явищ, інститутів та процесів, їх міждисциплінарний синтез для аналізу структури, функцій, змісту гуманітарної політики. Автор намагався використовувати ці методи у взаємозв’язку і взаємодоповненні, що дозволило виявити суперечності досліджуваних проблем, причини, які до цього спонукають, чинники та умови розв’язання суперечностей, здійснити на цій основі відповідний прогноз розвитку ситуації в майбутньому, виявити міру гуманістичності різних типів гуманітарної політики. Емпіричну основу складають узагальнюючі праці вітчизняних та зарубіжних філософів, соціологів освіти, статистичні матеріали, спеціальні та громадсько-політичні періодичні видання.

Наукова новизна роботи полягає в розробці теоретичної моделі гуманітарної політики на основі поєднання принципів гуманізму і гуманітаризму, що дозволяє в цій політиці враховувати загальноцивілізаційні, національні і освітньо-виховні цінності як змістовну основу реалізації стратегії розвитку України.

Ця модель розкривається в наступних головних наукових позиціях:

- ідеалом раціоналістичної гуманітарної політики є не тільки ставлення людини в центр картини світу і національного розвитку в абстрактних принципах реалізації „світлого майбутнього”, а на основі розвиненої матеріальної бази суспільства впровадити гуманістичний світогляд в гуманістичну діяльність через засвоєння, розвиток, використання гуманітарного знання як способу забезпечення соціального і фізичного здоров'я людини, як засобу освіти, виховання людини, розвитку національного комплексу науки, зокрема її важливої частини – гуманітарної;

- показано, що гуманітарна політика є однією з центральних складових загальної політики держави; вона охоплює як суспільство в цілому, так й людину як цілісність, спрямована на захист інтересів людини у всіх сферах її суспільного й індивідуального буття, має на меті забезпечити практичну реалізацію національних і загальнолюдських гуманістичних пріоритетів, в сферах сімейних, соціальних, професійних відносин, враховуючі інтереси слабозахищених верств населення – дітей, інвалідів, пенсіонерів тощо;

- висунуто і обґрунтовано тезу, що оскільки поняття гуманітарна сфера аналізується нині в широкому і вузькому розумінні, той гуманітарна політика також може бути інтерпретована як у широкому (тоді вона охоплює собою всі процеси, в яких прослідковуються участь людини) і у вузькому (строгому) розумінні. В останньому випадку вона є механізмом регулювання власне духовних відносин. В роботі прослідковуються взаємозв’язок і залежність між основними складниками гуманітарної сфери, підкреслюється цілісність гуманітарної сфери, що обумовлює потребу цілісної державної гуманітарної політики;

- обґрунтовано положення, що як складова загальної державної політики, гуманітарна політика має всі якості політики як регулятивного фактору суспільних відносин і мистецтва управління державою. У цьому розумінні вона є явищем соціально-історичним; виникає разом з виникненням держави; спрямована на утвердження загальних (державних) пріоритетів і є механізмом регуляції суспільного та індивідуального життя людини, пошуку шляхів реалізації гуманістичних цінностей;

- розкрито, що державна гуманітарна політика базується на системі законів та нормативно-правових актів, норм моралі, народних традицій, дотримання (виконання) яких є обов’язковим для кожного громадянина незалежно від його майнового стану, етнонаціональної чи конфесійної належності тощо. В той же час в роботі розкривається нові суперечності в системі гуманітарної політики, які породжені несправедливою приватизацією, корупцією, втратою довіри народу усіма гілками влади, бідністю, безробіттям тощо. Робиться висновок, що ці суперечності не тільки порушують соціальну і політичну стабільність в Україні, але й ефективність державної гуманітарної політики;

- показано, що в тоталітарних суспільствах гуманітарна політика має суто ідеологічний характер; проголошуючи людину центром суспільного життя, а її права – недоторканими, тоталітарна гуманітарна політика на практиці не вважає необхідним реалізувати свої ж принципи і робить все можливе для використання в цілях партійно-державної бюрократії, для їх підпорядкування загальній, вузькопартійній ідеології, характеру й спрямованості держави. В своїй суті вона стає ворожою людини. Людина в ній зводиться до статусу „гвинтика” в системі державного механізму. Майстерно маніпулюючи свідомістю і поведінкою мас, така гуманітарна політика нав’язує людині чужі цінності, відмежовує її від гуманістичної культури та традиційної моралі, породжує відчуження людини від влади, спрямовує її активність на досягнення ілюзійних, значною мірою антигуманних цілей;

- поглиблено положення, що новітня українська регіональна цивілізація, що утверджується (М.Михальченко), формує принципово відмінну від політики тоталітарного суспільства, гуманітарну політику - гуманістичну, людиноцентристську; її соціально-економічну основу складають рівноправні різні форми власності, політичну – демократичні перетворення політично-правової системи та способу життя загалом, соціокультурну – модернізована плюро-національна культура та загальнолюдські гуманітарні цінності;

- підкреслено, що основним джерелом формування гуманітарної політики України є українська культурно-історична традиція. Автор відслідковує роль традицій українців у подоланні суперечностей історії та їх вплив на гуманітарну політику, відзначає факт історичної обумовленості гуманітарної політики іншодержавними впливами в період бездержавності та її умовної незалежності;

- в дисертації вперше в українській соціально-філософській літературі системно проаналізована зміна характеру і спрямованості гуманітарної політики в Україні в період Київської Русі, козаччини, гетьманщини, першого українського відродження (української революції 1918-20 рр.), радянських часів та перших п’ятнадцяти років незалежного розвитку, відслідковує ментальність українців та її вияв у гуманітарній політиці у вигляді своєрідної “культурної матриці” української гуманітарної політики. В результаті дослідження автор приходить до висновку про те, що незалежно від підпорядкованості іншодержавним впливам, гуманітарна політика українців завжди зберігала свою культурну матрицю, залишалась моральною і людяною у змісті та формах її громадянської (народної) реалізації. З цієї матриці й розпочалось формування гуманітарної політики незалежної української держави;

- доводиться необхідність слідування імперативу, що державна гуманітарна політика повинна мати цілісний характер, що не відміняє наявність в ній певних регіональних особливостей, обумовлених історією становлення та розвитку регіону, етнонаціональним складом його населення, особливостями економічного, політичного та культурного життя регіону; особлива увага приділяється дослідженню негативних тенденцій, диспропорцій розвитку на регіональному рівні (наука, освіта, культура, духовне життя тощо) та їх ліквідації (призупинення, послаблення негативних наслідків, унеможливлення) засобами гуманітарної політики;

- в дисертації вперше в Україні системно аналізуються організаційні та управлінські аспекти реалізації державної гуманітарної політики як модернізацій на стратегія. На основі синергетичного підходу автором зроблено висновок, що її ефективність визначається поступовим переходом від організації і управління до самоорганізації і самоуправління системи; універсальним критерієм ефективності гуманітарної політики є самопочуття людини й соціальних груп в системі локального соціуму та в державі загалом. Автором здійснюється верифікація реальності прогнозу та його значення: а) в продовженні гуманітарної політики; б) в її радикальній зміні або вдосконаленні у відповідності з прогнозованими тенденціями. Аналізується також проблема “конструкції” і “деконструкції” реальної гуманітарної політики, загальне і специфічне у прогнозуванні конкретних підрозділів (напрямів) гуманітарної політики.

Теоретичне значення дослідження полягає в розкритті методами суспільствознавства сутності, структури, місця та ролі гуманітарної політики в системі державної політики як такої. Дослідження дозволяє уточнити місце поняття гуманітарної політики в системі понятійно-категоріального апарату науки, визначити й оцінити вклад в її аналіз зарубіжних та вітчизняних вчених. В роботі відслідковуються особливості гуманітарних відносин, їх системність і визначеність як гуманітарної сфери держави, аналізується співвідношення понять “гуманітарні відносини”, “духовні відносини”, “гуманітарна (духовна) сфера”, “гуманітарна політика”. Робота просуває знання про суспільство, владу, політику, гуманітарну політику в українському соціумі.

Практичне значення дисертаційного дослідження визначається обґрунтуванням основних напрямів розвитку практичної гуманітарної політики в контексті зміни місця, ролі і основних потреб людини і суспільства під впливом процесів суверенізації України, глобалізації, інформаційної революції, впровадження високих технологій тощо. Ці обґрунтування можуть бути використані для визначення стратегії розвитку гуманітарної політики держави на сучасному етапі українського державотворення. Матеріали дослідження можуть слугувати у якості теоретичного підґрунтя формування регіональних гуманітарних програм, їх узгодження в загальній гуманітарній стратегії українського державотворення. Вони можуть використовуватись в навчально-виховному процесі у вищій школі, зокрема, при читання курсів філософії, політології, культурології. На основі дослідження може бути підготовлений спеціальний курс для студентів гуманітарних факультетів університетів.

Апробація результатів дослідження. Дисертаційне дослідження має широку науково-практичну апробацію. Його результати оприлюднювались на 4 Всеукраїнських наукових і науково-практичних конференціях, зокрема, в доповіді „Гуманітарна сфера сучасного суспільства” на ІІ-й Всеукраїнській науково-методичній конференції „Безперервна освіта: реалії та перспективи” (Івано-Франківськ, 2004); доповіді „Освітній контекст гуманітарної політики держави” на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції „Сучасний стан і тенденції розвитку вищої освіти в Україні: філософські аспекти” (м. Івано-Франківськ, 2005); у виступі на науково-практичній конференції „Педагогічна освіта України: національні традиції та європейські інновації” (м. Київ, 2005); ряді наукових і науково-практичних форумах в мм. Сімферополі, Ялта, Одеса, Харків інших містах України; виступах на підсумкових наукових семінарах Інституту вищої освіти АПН України, на засіданні відділу філософії, змісту та прогнозування розвитку вищої освіти цього ж інституту.

Наукові здобутки, досягнуті дисертантом використовувались при підготовці ряду Програм соціального та гуманітарного спрямування Автономної Республіки Крим в 1999 – 2006 рр.

Основні результати дослідження опубліковані в індивідуальній монографії „Гуманітарна політика України: проблеми формування та реалізації (соціально-філософський аналіз)”. – К.: Знання України, 2006. – 316 с. та 22 статтях, розміщених у виданнях, визначених ВАК України у якості фахових з філософії.

Структура дисертації. Поставлені завдання дослідження визначають його логіку й структуру. Дисертаційна робота складається зі вступу, восьми розділів, висновків та списку використаних джерел, що включає 282 найменування. Загальний обсяг дисертації становить 360 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ

У “Вступі” обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначені ступінь її наукової розробки, об’єкт і предмет, мета і завдання дисертаційної роботи, розкриті її основні методи, теоретичне і практичне значення, апробація теоретичних положень, сформульовано концептуальні положення, які відзначаються новизною і виносяться на захист.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні проблеми філософського аналізу гуманітарної стратегії українського державотворення” аналізується широкий зарубіжної та вітчизняної спектр наукової літератури. Уточнюється визначення поняття гуманізму, гуманітарної політики як структурного елементу державної політики, як механізму і засобу політичного регулювання гуманітарних відносин, які повинні бути гуманістичними за змістом. Аналізуються концепції зарубіжних класиків гуманітарної політики. Підкреслюється вклад у розробку цієї проблематики російських та українських вчених. Аналізуються особливості гуманітарних відносин, їх системність і визначеність як гуманітарної сфери держави. Гуманітарні відносини і сфера як соціальні і як духовні. Дисертант аналізує дискусію, що точиться в літературі останніх років відносно співвідношення понять “гуманітарні відносини”, “духовні відносини”, “гуманітарна (духовна) сфера”, “гуманітарна політика”. Аналізується гуманітарна сфера суспільства і держави, її основні складники: наука і освіта, література і мистецтво, релігійне життя народу. Сюди додаються демографічні відносини, охорона здоров’я та пенсійне забезпечення. Автор робить висновок про те, що гуманітарну сферу можна трактувати в широкому і вузькому розумінні. При такому підході гуманітарна політика може бути інтерпретована як у широкому (тоді вона охоплює собою всі гуманістичні процеси, в яких прослідковуються участь людини) і у вузькому (строгому) розумінні. В останньому випадку вона є механізмом регулювання власне духовно-культурних відносин. В дисертації відстежується взаємозв’язок і залежність між основними складниками гуманітарної сфери. На основі аналізу наукової літератури та соціальної практики дисертант робить висновок про цілісність гуманітарної сфери суспільства, якою суперечливою вона не була, що диктує потребу й необхідність формування цілісної державної гуманітарної політики. В тоталітарних суспільствах про таку цілісність не може бути й мови. Тоталітаризм нехтує гуманістичними, і зокрема гуманітарними цінностями, на користь класової або расової ідеї. Тому про гуманітарну політику в межах тоталітарної системи можна говорити лише умовно, із значною мірою допуску по відношенню до пануючої демократії. Гуманітарні цінності в тоталітарному суспільстві роздвоюються. Останнє веде до роздвоєння гуманітарної політики. На поверхні ця політика виглядає цілком гуманітарною, насправді ж вона виступає прикриттям злочинної діяльності правлячої еліти по відношенні до власного народу й до народів інших країн світу.

Другий розділ - “Історичні передумови та особливості формування гуманітарної політики незалежної України” - присвячено аналізу витоків змістовного формування гуманітарної політики України. На першому місці серед них знаходяться історичні витоки. В дисертації аналізується українська культурно-історична традиція як джерело і передумова формування гуманітарної політики України. При цьому, культурна традиція українців розглядається в аспекті розв’язання суперечностей історії. Автор виділяє її основні віхи, показує її гуманістичні досягнення, вплив на гуманітарну політику. Дисертант відслідковує історичну еволюцію змісту і спрямованості гуманітарної політики в Україні в період Київської Русі, козаччини, гетьманщини, першого українського відродження, радянських часів та перших п’ятнадцяти років незалежного розвитку. За цими змінами, відзначається в дисертації, все ж прослідковуються незмінний стрижень, який робить гуманітарні досягнення українців саме українськими. Такі характеристики, як філософія серця, родинне виховання, повага до людини, матері і батьків, висока духовність (віра, надія, любов), любов до батьківщини, прагнення до свободи і незалежності та ін. становлять своєрідну “гуманітарну матрицю” вирізняють її серед аналогічних явищ інших народів світу.

В дисертації відмічається історична обумовленість гуманітарної політики іншодержавними впливами в період бездержавності та її постійна відносна незалежність (народна самостійність, а інколи й пряма непокора), продиктована одвічним історичним прагненням українців до незалежності і свободи. Ментальність українців та її вияв у гуманітарній політиці у вигляді своєрідної “культурної матриці” української гуманітарної політики. На основі детального аналізу історичної еволюції гуманітарної традиції українців, автор робить висновок про те, що незалежно від повної або часткової, довго- або короткотривалої підпорядкованості іншодержавним впливам, гуманітарна політика українців завжди зберігала свою культурну матрицю, залишалась моральною і людяною, отже гуманістичною, у змісті та формах її громадянської (народної) реалізації. З цієї матриці й розпочалось формування гуманітарної політики незалежної Української держави. В дисертації проаналізовані перші засадничі акти (документи) гуманітарної політики незалежної України та її суперечності в доконстутиційний період. Автор входить в наукові та політичні дискусії навколо них, підкреслює, що певною константою став конституційний процес. З прийняттям Конституції України була вирішена проблема легітимізації основних принципів сучасної української гуманітарної політики. І хоча дискусії навколо основних положень Конституції продовжуються, на сьогодні жодна з політичних сил не висловлює сумнівів стосовно її гуманістичної і гуманітарної матриць, а отже – гуманітарної політики, яка стверджується в дусі гуманізму.

У третьому розділі - “Соціально-економічні та політичні передумови формування та реалізації сучасної гуманітарної політики України” - аналізуються ті соціальні, політичні та економічні реалії, в яких відбувається формування, реалізація та розвиток гуманітарної політики України. В сучасній Україні ці реалії характеризуються як перехід від вульгарно-планової економіки до ринкової; багатоукладної, від тоталітаризму до демократії; від ідеологізованої системи соціокультурних цінностей до плюралізму та толерантності. Особлива увага приділяється аналізу становлення ринкових відносин та їх вплив на духовну сферу українського суспільства. При цьому автор відзначає певну залежність та відносну самостійність гуманітарної політики від економічного життя суспільства. Ринкові відносини, розвиток усіх форм власності розглядаються як передумова демократизації гуманітарної політики. Детально аналізується реальний процес народження українського власника, суперечності приватизації, форми накопичення тіньових капіталів, їх вплив на духовні відносини і духовну сферу, потреба гуманітарного (гуманістичного) врегулювання відносин між людьми політичними засобами. Головну суперечність сучасного економічного життя суспільства, відзначає автор, створюють патерналістсько-колективістські та новітні індивідуалістичні орієнтації нових економічних еліт. За матеріалами соціологічних досліджень в дисертації прослідковується їх вплив на сучасну гуманітарну політику. Сутність гуманітарної політики ринково орієнтованого суспільства полягає в узгодженні різноспрямованих орієнтацій з загальнонаціональними інтересами, де відображені інтереси всяк і кожного. На жаль, інтереси більшості фінансово-промислових груп і національні, народні – не збігаються.

Сучасні ринкові перетворення, які здійснюються в Україні, основу матеріального підґрунтя для реалізації принципів гуманітарної політики, на жаль, ще не створили. Як і в період СРСР, гуманітарна проблематика розв’язується за “залишковим принципом”. Насамперед, це стосується культури, освіти і науки, охорони здоров’я і екології. Чисельні соціологічні опитування населення засвідчують гостре незадоволення людей станом розвитку цих сфер суспільного життя щодо вирішення проблем їх розвитку. В умовах обмеженості коштів розвиток і впровадження гуманітарної політики може бути реалізованим тільки за рахунок серйозних зовнішніх і внутрішніх інвестицій.

Дисертант аналізує характер сучасних політичних відносин та їх імплементації в державну гуманітарну політику. Партійно-політичне життя суспільства характеризується як вкрай суперечливе. Їх створюють і постійно відтворюють реалістичні та позірні партії, що претендують на участь у владних відносинах. Автор уважно аналізує гуманітарний контекст їх політичних платформ, робить висновок про те, що більшою мірою гуманітарні цінності постають як поле лукавства та політичних спекуляцій. Ці “соціальні хвилі” активізуються під час виборчих компаній; у міжвиборчий період спостерігається своєрідний спад гуманітарного життя України. Як правило, нові політичні сили, які прийшли до влади, реалізацію виголошених гуманітарних пріоритетів відсовують на невизначений термін. В Україні гостро стоїть проблема забезпечення стабільної гуманітарної політики. В дисертації аналізуються основні складники (фактори) цієї стабільності, взаємодія (взаємодоповнення) яких має забезпечити стабільність гуманітарної політики незалежно від змін конкретних “гравців” політичного театру держави.

Четвертий розділ - “Соціокультурний контекст функціонування (здійснення) гуманітарної політики” - присвячено детальному аналізу соціокультурного середовища в якому відбуваються процеси, що досліджуються. Соціокультурне середовище розглядається в дисертації як духовно-практичне поле реалізації гуманітарної політики. Автор аналізує основні характеристики соціокультурного середовища сучасної України, його досягнення, суперечності та негативні явища. Суперечливі тенденції відродження культурно-історичної традиції (активізація крайнє націоналістичних та соціалістичних орієнтації, етнокультурна опозиція, етнічний націоналізм, орієнтації на іншодержавність тощо) та необхідність їх регулювання.

Відслідковуються рецидиви так званої “соціалістичної моральності” в гуманітарному середовищі та гуманітарній політиці. Підкреслюється потреба подолання вульгаризмів та утвердження загальнолюдських моральних цінностей. Дисертант спирається на висновок М.Вебер про “нову моральність” ринкового суспільства і гуманітарний контекст політики. Тут же підкреслюється потреба „фільтрації” культурного середовища, засміченого зарубіжною псевдокультурною продукцією; аналізується проблема регуляції міжнародних культурних обмінів та взаємодії. Міжнародний аспект гуманітарної політики базується на взаєморозумінні і врахуванні взаємних інтересів, а не на протистоянні народів і культур. Неякісній іноземній культурній продукції, підкреслює дисертант, має бути поставлена перепона не якимись заборонними засобами, а власною продукцією більш високої якості.

В дисертації підкреслюється цілісність гуманітарної політики, розглядаються такі її складники, як науково-технологічна політика, освітня політика, літературний процес та книговидавнича справа, проблеми політичного регулювання мистецтва та культурного життя національних меншин, розвитку фундаментальної та прикладної науки, зв’язок науки з виробництвом, завдання та напрями модернізації освіти, політика держави у сфері релігії. Особлива увага приділяється формуванню державної освітньої політики в контексті Болонських домовленостей.

У п’ятому розділі - “Регіональні особливості реалізації державної гуманітарної політики” - підкреслюється, що цілісність гуманітарної державної політики аж ніяк не відміняє (не нівелює) її регіональні особливості.

Гуманітарна політика регіону безпосередньо пов’язана з соціально-економічним розвитком регіону і формується з урахуванням людського потенціалу регіону, як „східної”, так і „західної” орієнтації.

На розвиток гуманітарної політики в регіонах впливають і специфічний „східний”, з орієнтацією на Росію, як спадкоємця СРСР, і “західний” менталітет, який відрізняється високим рівнем національної самоідентифікації, абсолютизацію ідеї державності, її повним пріоритетом над іншими цінностями, непримиренністю із лівою ідеологією, певним егоїзмом у побутовому і господарському функціонуванні, консерватизмом у традиціях, толерантністю між представниками різних національностей. Підтвердження цьому є “помаранчева революція” 2004 року в Україні.

Фактори, які впливають на розвиток гуманітарної політики в регіонах мають дещо спільні риси, а в чомусь виражають специфіку регіонів. Серед загальних факторів можна назвати соціально-економічне становище населення країни, політичну ситуацію в державі, тенденції зменшення демографічного та виробничого потенціалів регіонів. Серед специфічних рис можна зазначити, що на формування і розвиток гуманітарної політики в регіонах суттєво впливає менталітет населення, мовна проблема, міграційні процеси тощо.

Виділяючи регіональні особливості гуманітарної політики в Україні слід виділити кілька особливостей.

По-перше, основою для формування гуманітарної політики в регіонах є територіально-економічний поділ України на різні умовні регіональні утворення в залежності від критеріїв, за якими він здійснюється.

По-друге, гуманітарна політика регіону повинна враховувати етнічний склад, релігійну приналежність, менталітет населення конкретного регіону, оскільки суттєві відмінності між різними етнічними, конфесійними групами можуть спричинити суперечки і конфлікти.

По-третє, регіональний поділ України в залежності від економічних показників спричиняє поєднання у одному регіоні дуже відмінних областей країни, що в свою чергу викликає диспропорцію у вирішенні гуманітарних питань в середині самого регіону, а не тільки по відношенню до інших регіонів чи центру.

По-четверте, слід враховувати політичні тенденції в регіоні, а саме наявність різних політичних сил та угрупувань, сформованість місцевої регіональної еліти, її монолітність і консолідацію.

По-п’яте, гуманітарна політика регіону базується на соціально-економічного становищі як регіону, так і країни в цілому, що поєднує у собі проблеми як державного так і місцевого рівнів, вирішення яких є нагальною потребою регіональних органів влади.

Шостий розділ - “Синергетична парадигма організації та управління розвитком гуманітарної сфери України” - присвячено аналізу проблем організації та управління гуманітарними процесами, організаційно-управлінським способам реалізації гуманітарної політики. Організація гуманітарної сфери (гуманітарних, культурно-духовних відносин) розглядається як політичний і управлінський процес. Автор розкриває специфіку управління гуманітарною сферою, характеризує суб’єкта і об’єкта управління. Особлива увага приділяється розгляду суперечностей державно-адміністративного управління гуманітарною сферою. Залишки тоталітарних підходів до реалізації гуманітарної політики мають місце і в сучасній Україні. Звільнення гуманітарної сфери від них, наповнення її гуманістичним, демократичним змістом є головним завданням розбудови новітньої гуманітарної політики. Автор аналізує проблему деідеологізації та реідеологізації гуманітарної політики. Перший процес розглядається як звільнення цієї сфери від одноосібно пануючої в минулому тоталітарної ідеології; другий – як формування реального ідеологічного плюралізму, де кожна ідеологія має „законне” існування. Підкреслюється роль партій, громадських об’єднань та організацій в здійсненні гуманітарної політики, взаємодії державної влади та місцевого самоврядування на теренах гуманітарної політики, організації та самоорганізації, управління та самоуправління в сфері гуманітарної політики. Автор вибудовує синергетичну модель (парадигма) організації управління гуманітарною сферою, аналізує загальнодержавні та регіональні точки “гуманітарної біфуркації” суспільства, а також проблему лідерства (“атрактора”) в реалізації гуманітарної політики.

Сьомий розділ – „Прогнозування розвитку гуманітарної політики в стратегії українського державотворення” - присвячено стратегічному прогнозуванню розвитку гуманітарної сфери українського суспільства та стратегії розвитку державної гуманітарної політики. В дисертації аналізуються актуальні проблеми теорії та методології сучасного наукового прогнозування та його специфіка стосовно соціальних процесів та гуманітарної політики. Дисертант розглядає прогнозування як процес продовження в майбутнє стійких, генералізуючих тенденцій, що склались в гуманітарній політиці впродовж останніх десятиліть. В ній реалізується пошуково-проблемний та нормативно цільові (“прогноз навпаки”) підходи до прогнозування стратегії та тактики гуманітарної політики, якісне і кількісне, короткотермінове і стратегічне прогнозування гуманітарної політики. Розглядаються особливості застосування екстраполяції, історичної аналогії, комп’ютерного моделювання, експертної оцінки та “сценарію майбутнього” як способів прогнозу гуманітарної політики. Дисертант торкається проблеми залучення математичних методів до прогнозу гуманітарної політики, “конструкції” і “деконструкції” реальної гуманітарної політики, загального і специфічного у прогнозуванні конкретних підрозділів (напрямів) гуманітарної політики: освітньої, науково-технічної та культурної Особлива увага приділяється реальності прогнозу та його значення: а) в продовженні гуманітарної політики; б) в її радикальній зміні або вдосконаленні у відповідності з прогнозованими тенденціями. Сучасне соціальне прогнозування може використовуватися в розробці програм модернізації української гуманітарної політики.

ВИСНОВКИ

На основі детального аналізу гуманітарної політики, зарубіжної та вітчизняної літератури, а також соціокультурної практики автором зроблено висновок про те, що гуманітарна політика є однією з центральних складових загальної політики держави; в демократичному суспільстві вона охоплює людину як цілісність, спрямована на реалізацію інтересів людини у всіх сферах її суспільного й індивідуального буття, має на меті забезпечити реалізацію національних і загальнолюдських гуманістичних пріоритетів, викристалізованих народом і людством в ході їх історичного поступу. Основне завдання гуманітарної політики в демократичному суспільстві полягає в практичній реалізації національних та загальнолюдських та регіональних пріоритетів, забезпеченні стратегії сталого людського розвитку, втілення в життя принципів соціалізації особистості як людини і громадянина, виховання громадян з незалежним, цілісним, аналітичним світоглядом, обізнаних з правилами демократичного способу життя й здатних їх втілювати у своїй повсякденній діяльності.

В дисертації проаналізовано суперечності партійно-політичного життя держави, реалістичні та позірні партії, гуманітарний контекст їх політичної платформи; показано, що гуманітарні цінності нерідко постають