ДАНИЛИЧ Валентина Стефанівна

УДК 801.314.4(806.0)

СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ МОВИ ІСПАНІЇ

(за пам’ятками писемності ХII – першої чверті ХVІІ ст.)

Спеціальність 10.02.05 – романські мови

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі іспанської філології Київського національного лінгвістичного університету, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант | доктор філологічних наук, професор,

академік АН ВШ України

Болдирєв Ростислав Васильович,

Український гуманітарний інститут,

кафедра германської філології,

професор-консультант

Офіційні опоненти: | доктор філологічних наук, професор
Крючков Георгій Георгійович,

Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

кафедра французької філології, завідувач кафедри

доктор філологічних наук, професор

Мінкін Лев Михайлович,

Харківський національний педагогічний

університет імені Г.Сковороди,

кафедра романської філології,

завідувач кафедри

доктор філологічних наук, професор

Собуцький Михайло Анатолійович,

Київський національний університет

“Києво-Могилянська Академія”,
кафедра культурології, завідувач кафедри

Провідна установа | Львівський національний університет імені
Івана Франка, Міністерство освіти і науки України, кафедра французької філології, м. Львів

Захист відбудеться 15 лютого 2007 р. об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.054.02 Київського національного лінгвістичного університету (03680, МСП, Київ-150, вул. Червоноармійська, 73).

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Київського національного лінгвістичного університету (вул. Червоноармійська, 73).

Автореферат розіслано 12 січня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

професор О.М.Кагановська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Реферована дисертація присвячена вивченню іспанської мови в ракурсі її становлення і виконана на матеріалі пам’яток писемності ХII – першої чверті
XVII століття.

У сучасному романському мовознавстві більш відомі загальні риси формування системи кожної західноєвропейської національної мови, ніж ті деталі їх історичного розвитку на початкових етапах формування національних мов, що привели у подальшому до системної організації структури цих мов на фонетичному, граматичному і лексичному рівнях.

Розвиток різних напрямів у сучасній науці про мову відзначається, насамперед, однією головною особливістю, а саме, прагненням охарактеризувати розвиток мови в її цілісності з урахуванням реального функціонування в суспільстві (В.О.Аврорін, Н.Д.Арутюнова, Р.О.Будагов, О.М.Гаркавець, О.С.Кубрякова, Б.О.Серебренніков, Л.П.Якубинський). Функціональна інтерпретація системи мови спрямована на її дослідження у співвідношенні з позамовною дійсністю (Р.О.Будагов, К.Бюлер, А.Вежбицька, Б.М.Гаспаров, С.Д.Кацнельсон).

У сучасному теоретичному мовознавстві мова розглядається як феномен такої людської діяльності (Ж.Вандрієс, В.А.Звегінцев, Г.В.Колшанський, Г.В.Степанов, Ю.С.Степанов), результатом якої є системна реалізація комунікативних потреб суспільства в цілому і певних соціальних груп й професійних колективів та окремих людей за допомогою цілеспрямованого використання всіх компонентів мовної структури. У той же час сама мовна діяльність входить як один із компонентів у більш широкий контекст суспільної культури (А.А.Брагіна, Р.О.Будагов, Є.М.Верещагін, В.Г.Костомаров) в нерозривному зв’язку з усіма іншими сферами громадського життя (Т.А. ван Дейк, А.В.Десницька, Г.В.Колшанський, С.Б.Кримський, Ю.М.Лотман).

Когнітивний та культурологічний аспекти лінгвістичної інтерпретації мовних явищ зорієнтовано на характеристику мови як певної системи знань, як способу розумової діяльності і в цілому як феномену культури.

В іспаністиці помітний внесок у розробку питань теорії й історії мови належить як вітчизняним (М.М.Вороніна, З.О.Гетьман, Н.М.Корбозерова, Є.В.Литвиненко, І.І.Магушинець, Р.С.Помірко, Г.В.Урусова), так і зарубіжним дослідникам (М.П.Алексєєв, О.К.Васильєва-Шведе, О.М.Вольф, С.Ф.Гончаренко, В.П.Григорьєв, Ю.О.Рилов, Г.В.Степанов, А.В.Супрун, Н.М.Фірсова, В.Ф.Шишмарьов, A.Alonso, M.Alonso, A.Bello, R.Cano Aguilar, D.Catalan, M.Criado de Val, F.Hanssen, R.Lapesa, F.Lazaro Careter, A.Llorach Emilio, R.Menendez Pidal). Разом з тим, нерозв’язаною залишається низка питань, що відбивають закономірності функціонування і розвитку іспанської мови на початковому етапі її становлення: ХІІ століття – першої чверті ХVІІ століття.

Історія формування літературних мов романського ареалу порушує чимало проблем, актуальних як для дослідження універсальних законів виникнення і розвитку літературних мов, так і виявлення специфічних особливостей становлення окремих мовних систем, у першу чергу романських, де діахронічні процеси, які відбувалися в історії конкретних мов, описані далеко не повно.

Актуальність даного дисертаційного дослідження зумовлена сучасним спрямуванням лінгвістики на пізнання багатогранних взаємовідносин мови та суспільства, на розкриття динамізму мовних змін і розвитку мови, у тому числі через взаємодію внутрішньомовних та позамовних чинників. Функціонування народної (романської) мови (романсе) в епоху створення перших літературних пам’яток іберо-романського мовного ареалу зумовлює потребу всебічного аналізу її становлення і закономірностей розвитку. Писемні пам’ятки початкового (формативного) етапу становлення національної мови Іспанії не підлягали до цього часу лінгвістичній інтерпретації з позицій визначення національної мовної картини світу.

Зв’язок роботи з науковими темами. Дисертація виконана в межах комплексної науково-дослідної теми “Функціонально-семантичний, комунікативний та соціокультурний аспекти іспанської мови в синхронії та діахронії” кафедри іспанської філології Київського національного лінгвістичного університету (тему затверджено вченою радою Київського національного лінгвістичного університету, протокол №2 від 23 вересня 2004 року). Проблематика дисертації вписується в коло питань, досліджуваних згідно з держбюджетною науково-дослідною темою №0102U002011 Міністерства освіти і науки України “Мовні системи. Динаміка функціонування фонетичних, граматичних та лексичних одиниць: когнітивний і комунікативно-прагматичний аспекти (германські, романські й українська мови)” (тему затверджено вченою радою Київського державного лінгвістичного університету, протокол №6 від 31 січня 2000 року).

Метою дисертаційного дослідження є визначення шляхів становлення та напрямів розвитку іспанської мови в початковий період її історії через виявлення специфіки змісту ключових мовних концептів в синхронії та діахронії.

Досягнення поставленої в роботі мети передбачає розв’язання таких завдань:

1) охарактеризувати особливості мовної ситуації Іберо-Романії в контексті взаємовідношення латинської і романських мов у середньовічній Західній Європі;

2) обґрунтувати необхідність виділення окремого середньовічного періоду диглосії в історії іспанської мови;

3) розкрити специфіку поетики і художньої творчості кастильського періоду національної мови і національної літератури Іспанії, своєрідність історико-соціальних умов “іспанізації” запозичених сюжетів, тем і мотивів, розвитку національного змісту літературної спадщини;

4) виявити джерела формування системи світоглядних і естетичних цінностей носіїв іспанської мови, віддзеркалених у мовній системі писемних пам’яток Іспанії ХІІ – першої чверті ХVІІ століття, тобто у власне мовному значенні слів;

5) виокремити ключові концепти іспано-кастильської мови ХІІ – першої чверті ХVІІ століття та їх роль у становленні національної мовної картини світу;

6) простежити шляхи розвитку картини світу речей, природи, людини в мовній свідомості носіїв іспанської мови ХІІ – першої чверті ХVІІ століття;

7) уточнити лінгвокультурологічну цінність різних форм мовних репрезентацій (слів, словосполучень, звуків, звукових комплексів у слові) у динаміці становлення національної мови Іспанії;

8) висвітлити своєрідність принципів і способів модифікації змістових структур мови у літературних пам’ятках писемності Іспанії ХІІ – першої чверті
ХVІІ століття.

Об’єкт дослідження – національна мова Іспанії в ракурсі її становлення, етапи якого відбиті у писемних пам’ятках іспано-кастильської мови ХII – першої чверті XVII століття.

Предмет дослідження – еволюція іберо-кастильської мовної картини світу з погляду взаємодії внутрішніх і зовнішніх чинників мовного розвитку.

Гіпотеза роботи ґрунтується на припущенні, що історичній реальності мови Іспанії початкового етапу її формування відповідає використання носіями місцевої, романської, а не латинської мови. Використання саме народної мови (romance) є свідченням процесів зародження національної свідомості, віддзеркалених безпосередньо й цілісно у творчості анонімних і відомих
поетів-співців, авторів поетичних і прозових текстів народною мовою.

Методи дослідження. Характер поставлених завдань вимагає застосування комплексної методики лінгвокультурологічного аналізу, яка поєднує досягнення соціолінгвістики, етнопсихолінгвістики, лінгвопрагматики та стилістики. Методика лігвокультурологічного аналізу визначила напрям дослідження: від загальної характеристики мовної реальності та літературної спадщини Іспанії у формативний період становлення національної мови до специфіки змісту варіювання мовних форм у пам’ятках літератури. Були використані традиційні методи та прийоми безпосереднього спостереження й опису мовних фактів, такі як компонентний аналіз, що слугував для визначення відповідності структури мовної одиниці її змісту; контекстуальний аналіз, який дозволив виявити реальні риси вживання мовних одиниць; метод дистрибутивного аналізу, який застосовувався для доказовості факту мовного динамізму; метод семантичної інтерпретації мовних одиниць, необхідність якого зумовлена впливом позамовних чинників на формування системи мови.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше в романській філології здійснена спроба лінгвістичної інтерпретації ключових концептів писемних пам’яток іспано-кастильської мови ХII – першої чверті XVII століття з урахуванням теоретичних і практичних надбань сучасної лінгвістики. Щодо ретроспективного вивчення мови писемних пам’яток середньовічної Іспанії уперше був використаний принцип антропоцентризму в двох його проявах – іманентності і трансцендентності, що дозволяє показати Людину як творця і як носія мови одночасно. Новим у дослідженні мовних пам’яток початкового етапу формування національної мови і національної літератури Іспанії став міждисциплінарний підхід, який сприяв розкриттю залежності активного функціонування в мовному колективі тих чи інших фрагментів лексичної системи мови від еволюції мовної свідомості в історії суспільства, а також виявленню культурно-історичних умов становлення національної мови Іспанії в діахронії.

Теоретичне значення дослідження характеризується тим, що воно є внеском у систематизацію наукових знань про умови зародження і становлення національної мови Іспанії. Розкриття специфічних умов функціонування народних (романських) мов у Середні віки та в епоху Відродження на прикладі народної мови іберо-іспанського (кастильського) ареалу зумовлює подальші розробки в цьому напрямку за такими загальними і окремими проблемами теорії мови, як співвідношення мови і мовлення, мови і мислення, усної і письмової форм мови, пізнавальної сутності мови. Результати дослідження будуть сприяти поглибленню та розширенню знань із таких проблем, як функціонування народних мов в історії суспільства, мова і світ людини, становлення норми в умовах формування національної писемної літературної мови, функціонально-комунікативна
динаміка внутрішньої структури мови, історична неперервність плану змісту
мовних одиниць.

Практичне значення роботи полягає в тому, що отримані в результаті дослідження дані можуть стати як теоретичним, так і практичним матеріалом при розробці розділів історичної еволюції звукової матерії мови в курсах історії іспанської мови і романського мовознавства (розділи “Становлення фонетичної системи національної мови”, “Системний характер фонетичних змін”, “Джерела зміни фонетичного обрису слова”), при читанні спецкурсів із проблем мовного динамізму (розділи “Тенденції розвитку і характерні особливості романських мов”, “Становлення літературної норми”), синхронії і діахронії в мові та мовленні і зафіксованої у мові картини світу. Результати і висновки проведеного дослідження дозволяють розвинути методику філологічного читання текстів літературних пам’яток і можуть бути безпосередньо включені до курсу стилістики іспанської мови та інтерпретації художнього тексту відповідно до програм філологічних факультетів спеціальних вищих навчальних закладів.

Матеріалом для дослідження слугували тексти іспанської літератури
ХII-XVII століть різної жанрової спрямованості: епічні поеми, лірична та романсова поезія, хроніки, художня проза (загальним обсягом 5575 сторінок), а також дані словників різних типів: спеціалізованих, енциклопедичних, ідеографічних, тематичних, етимологічних, історичних, словників синонімів, двомовних та багатомовних словників. Оскільки в роботі використано оригінальні тексти, які не мають перекладів українською мовою, приклади супроводжуються їх авторським перекладом дисертантки.

Методологічною основою дослідження є теоретичні положення загального та романського мовознавства, розроблені в працях відомих вітчизняних і зарубіжних учених. Передусім це положення про системність лексики у мові та мовленні, роль слова у створенні художнього образу, необхідність вивчення художнього тексту з широких філологічних позицій.

Особистий внесок дисертанта полягає: 1) у систематизації знань про розвиток лінгвістичних теорій Середньовіччя, які сприяли становленню романської науки про мову; 2) в застосуванні комплексного підходу в історичному дослідженні іберо-іспанського (кастильського) мовного ареалу;
3) у виявленні особливостей історико-соціальних умов “іспанізації” запозичених сюжетів, тем і мотивів літературної спадщини початкового етапу становлення національної мови і національної літератури Іспанії; 4) у запропонованій філологічній інтерпретації реальних рис слововживання, зумовленого хронологічно та соціально; 5) у поясненні феномену динамічних процесів варіювання мовних форм в поетичних та прозових текстах досліджуваної епохи.

Апробація результатів дослідження здійснювалася на дев’яти міжнародних наукових конференціях і семінарах: “Іспанська мова і культура в сучасному світі” (Київ, 1994 р.), “Лінгвометодичні концепції навчання мови для спеціальних цілей” (Київ, 1995 р.), “Дослідження і вивчення романських мов і літератур у контексті національних культур” (Київ, 1996 р.), “На межі тисячоліть: через вивчення мов і культур – до культури миру, злагоди і співпраці” (Київ,
2000 р.), “Діахронічне, типологічне і контрастивне дослідження германських, романських і слов’янських мов. Семантика і словотвір” (Донецьк, 2001 р.), “Соціальні, стилістичні та риторичні аспекти дослідження і викладання фонетики германських і романських мов” (Київ, 2001 р.), “Мова. Культура. Бізнес”
(Київ, 2002 р.), “Мови і культури національних меншин у контексті процесів демократизації й глобалізації” (Київ, 2002 р.), “Філологія в Київському університеті: історія та сучасність” (Київ, 2004 р.); на трьох Всеукраїнських наукових філологічних конференціях: “Проблеми сучасної світової літератури і лінгвістики” (Черкаси, 2001 р.), “Нові підходи до філології у вищій школі” (Запоріжжя, 2002 р.), Першому Всеукраїнському конгресі іспаністів (Київ,
2002 р.); на міжвузівській конференції “Наукова спадщина професора Євгенії Литвиненко та завдання сучасної романістики” (Київ, 2002 р.), на щорічних науково-практичних конференціях викладачів, аспірантів і студентів Київського національного лінгвістичного університету 1999-2006 р.р.: 1999 р.,
2000 р., “Мова – освіта – культура: наукові парадигми і сучасний світ” (Київ,
2001 р.), “Актуальні проблеми вивчення мов і культур” (Київ, 2002 р.), “Сучасна іспаністика в культурологічному контексті” (Київ, 2003 р.), “Мови і культури у сучасному світі” (Київ, 2003 р.), “Мова, освіта, культура у контексті Болонського процесу” (Київ, 2004 р.), “Мовна освіта в контексті Болонських реалій” (Київ,
2005 р.), “Лінгвістична наука і освіта в європейському вимірі” (Київ, 2005 р.),
“60 років ЮНЕСКО: погляд у майбутнє” (Київ, 2006 р.), “Актуальні проблеми лінгвістики та лінгводидактики у контексті євроінтеграції” (Київ, 2006 р.).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження висвітлено в монографії “Феномен людини в системі мови і картині світу (за пам’ятками епохи становлення національної мови і національної літератури Іспанії)” (13,65 др. арк.), 22 статтях, опублікованих у фахових виданнях ВАК України,
6 матеріалах наукових конференцій та 3 тезах (14,94 др. арк.). Загальний обсяг публікацій – 28,59 др. арк.

Поставлені мета і завдання визначають структуру роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів з висновками до кожного з них, загальних висновків, списків використаної літератури, довідкових джерел, джерел ілюстративного матеріалу. Обсяг тексту дисертації становить 377 сторінок. Загальний обсяг роботи – 436 сторінок.

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, актуальність обраної теми, визначено наукову новизну дослідження, його об’єкт і предмет, теоретичне і практичне значення, сформульовано мету, завдання й основні положення, що виносяться на захист, описано основні прийоми і методи аналізу, вказано на можливі сфери застосування отриманих результатів.

У першому розділі представлено критичний аналіз питань, які ставили і вирішували вчені Середніх віків та епохи Відродження в науці про мову. Розглянуто широкий спектр проблем історичних умов функціонування мови в середньовічному західноєвропейському суспільстві, літературної творчості народною мовою, національної специфіки зображуваного світу в літературі
іберо-кастильського мовного ареалу, стильових традицій розвитку літературних пам’яток іспано-кастильської мови.

У другому розділі увагу зосереджено на цілісному тексті як особливому осередді існування мовної форми думки, на світоглядній і соціальній основі появи тих чи інших фрагментів лексичної системи в іспаномовній картині світу в діахронічній і синхронічній площинах. Проаналізовано проблеми співвідношення мовного значення (“система мови”) й позамовного чинника (“картина світу”) в семантиці лексем найширшого діапазону функціонування, які сама життєва ситуація висуває на рівень ключових мовних концептів епохи, а також проблеми аксіологічного осмислення образу слова як уявлення про взаємодію понять мови і мислення в пам’ятках літератури Іспанії.

У третьому розділі розкрито семантичні процеси і явища стосовно слова у системі мови і тексті, що проходять через всю історію формування, становлення й розвитку національної мови Іспанії; висвітлено вимовні особливості носіїв
іспано-кастильської мови, зумовлені станом її артикуляційної бази; представлено якісну модифікацію звуків іспано-кастильської мови в різних контекстах. Досліджено функціонування фонетичних явищ мови в її реконструйованому звучанні, їхня роль у системі мови початкового етапу становлення національної мови Іспанії, а також у системі літературних пам’яток, де чітко простежуються механізми диференціації значення слова, мотиви модифікації форми слова, стилістична зумовленість факту варіювання форм одиниць мови, потенційні можливості фонетичної системи мови.

У загальних висновках підведено підсумки проведеного дисертаційного дослідження і визначено напрями подальших наукових розробок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

Розділ 1. “Соціально-історичні передумови становлення народних мов на території Західної Романії”. Серед великої кількості питань, що постають перед сучасними дослідниками структури і функціонування романських мов у далеку епоху Середньовіччя, особливе місце займає проблема взаємозв’язку мовленнєвої діяльності й мовної свідомості носіїв мови. Тому інтерес до наукових праць учених, що стояли біля витоків формування романського мовознавства, – Альфонса Х Мудрого (1252-1284), Данте Алігьєрі (1265-1321), Рамона Льюля (1235-1315) – цілком закономірний. Він обумовлений тим, що, по-перше, у роботах філософів та філологів ранніх епох містяться найбільш достовірні дані про стан мови на одному з найважливіших етапів її історії – становлення, формування й розвитку майбутньої національної мови. По-друге, роботи вчених Середніх віків і епохи Відродження надають можливість виявити тенденції розгортання культурного континууму певної епохи, а, отже, і характер диференціації мови в залежності від того, які комунікативні потреби вона реалізує, у яких сферах людської діяльності використовується. У самому житті середньовічного суспільства утворились умови, які поставили питання про мову, якщо не широко і глобально, з погляду вчених нинішнього століття, то, в усякому разі, перспективно й актуально для науки про мову Середньовіччя й
наступних епох.

Створена з ініціативи Альфонса Х і ним самим “Перша історія Іспанії” – огляд Іспанії з давніх часів – становить значний інтерес в аспекті зародження кастильської прози і національної мови. У період правління короля Альфонса Х свого вищого розквіту досягає школа толедських перекладачів. Мова перекладів не була латиною, тексти перекладаються народною кастильською мовою (el castellano vulgar). Не обмежуючи себе релігійними забобонами, король широко залучав до роботи єврейських і арабських учених, які стали важливими посередниками в передачі римської й особливо грецької науки.
Кастильським діалектом Альфонс Х пише свої прозові твори, зміцнюючи позиції el castellano vulgar.

У романській науці про мову першу сторінку відкриває ім’я Данте
Алігьєрі – богослова, філософа, поета-художника, одного з творців національної італійської мови. Вчений вважав народну латину основою формування відомих йому романських мов. Спільність цих мов він засновував на подібності найменувань таких понять, як “небо”, “земля”, “любов”, “бути”, “жити”, “вмирати” і т.п. Геній великого майстра “Божественної Комедії”, геній поезії і слова, філософа і вченого започаткував гуманістичну поезію епохи Відродження, захист народних мов, подолання аскетичних поглядів на природу і людину.

Творцем каталанської літературної мови вважається письменник, учений, філософ енциклопедичного складу Рамон Льюль. В поглядах Р.Льюля на мову відбилися філософські концепції Середньовіччя, проектовані на окремі аспекти картини світу. У своїх творах він розвиває положення про комунікативну функцію мови, де термін efatus (аffatus), що зустрічається у Тертулліана, у Зенона та інших античних філософів у значенні “мовлення, наповнюється більш ємним поняттєвим змістом. Через призму філософського погляду на світ Р.Льюль розглядає проблему значення слова. Критерієм цінності слова для вченого є важливість поняття, що позначається цим словом. Каталанський учений дотримується традиції реалістів розглядати слова як фізичні об’єкти і тут, очевидно, можна побачити в зародковій формі популярний на початку ХХ ст. метод “слів і речей”, одним із ідеологів якого вважається Р.Мерінгер (1859-1931).

Показовим для середньовічної науки про мову, закономірностей її розвитку є висвітлення семантики мови в логічному трактаті “Summulae Logicales”
Петра Іспанського (бл. 1210-1277), архієпископа Брагського, під кінець життя – папи Іоанна ХХІ, відомого вченого свого часу у сфері логики, філософії та медицини. Петро Іспанський проводить розрізнення логічного й граматичного визначень речення, щоправда, більшою мірою імпліцитно, аніж у чітких формулюваннях. Під значенням (significatio) він розуміє символізацію речі в умовному звукоутворенні.

Послідовники семантичної концепції Петра Іспанського отримали назву modistae, оскільки вони займалися, головним чином, проблемою “модусів” значення. Граматика модистів розглядається як перша теорія мови в європейській науковій традиції. Боецій Дакійський, Мартін Дакійський, Іоан Дакійський, Симон Дакійський, Сігер з Куртре, Мішель з Марбе, Томас Ерфуртський та інші займалися питаннями універсальної граматики, мовних універсалій, зв’язку мови і мислення, необхідності взаємозалежного граматичного і логічного аналізу з метою найбільш повного і глибокого пояснення природи мови. Універсальність реальності, осягнута універсальним людським розумом, могла бути виражена, на думку модистів, в універсальній, ідеальній мові – латині, як мови церкви і науки. Латинська мова починає розглядатися як школа логічного мислення. Це привело до того, що правильність граматичних явищ стала встановлюватися вченими за логічним критерієм. Але представники схоластичної науки виробили, по-перше, точну мову і звичку до чіткого, послідовного мислення, що зіграло важливу роль у розвитку самої науки логіки. По-друге, схоластика суттєво сприяла підвищенню інтересу до античних знань. Античний вплив, поклоніння класичній освіченості, що прийнято вважати основним елементом культурного життя Ренесансу, не вмирали протягом усієї середньовічної історії.

Важливе місце у науковому відображенні тогочасної картини світу належить такому італійському філософу-гуманістові ХV ст., як Лоренцо Валла (1405 або 1407-1457). Його, зокрема, цікавили проблеми мовного мислення, співвідношення узусу і норми, граматичної і стилістичної правильності мови, що викладене в роботі Opus Elegantiarum Linguae Latinae” (Твір про вишуканість латинської мови”, 1444). У 1480 р. в Іспанії виходить у світ граматика латинської мови Introductiones latinae” (“Вступ до латинської мови) відомого іспанського гуманіста, професора Саламанкського університету Антоніо де Небріхи
(1441-1522). Граматика Антоніо де Небріхи була проголошена офіційним підручником у Саламанкському університеті і незабаром прийнята в усіх інших університетах Піренейського півострова. Об’єктивна позиція в питаннях мови привела вченого до усвідомлення необхідності підготовки першої граматики іспанської мови, що вийшла у 1492 р. У творчій діяльності А. де Небріхи відбита епоха суперництва між схоластичною латиною і латиною гуманістів, з одного боку, та між латиною і народною мовою – з іншого.

У XVI ст. з’являється можливість для більш тонкого пояснення багатьох мовних проблем, оскільки вчених-філологів епохи Відродження відрізняє небачена доти різнобічність знань і глибина ерудиції. У 1536 (1535?) р. іспанський гуманіст Хуан де Вальдес створює “Dialogo de la lengua” (“Діалог про мову”), у якому звучать ноти переваги кастильської над латинською і тосканською мовами. Своє завдання вчений вбачає у літературному опрацюванні кастильської мови, її удосконаленні, встановленні норм літературної мови. У тому ж 1536 р. в Португалії виходить “Граматика” Фернана де Олівейри. A чотири роки потому, 1540 р., вийшла в світ “Граматика” Ж. де Барруша. “Граматика” мала додаток “Dialogo em Louvor da nossa Linguagem” (“Діалог у похвалу рідній мові”).
У “Діалозі” Ж. де Барруша мотив експансії португальської мови був основним. Право національних мов на їхнє існування утверджується італійськими вченими: Спероні в “Діалозі про мову” (1547), П.Бембо в “Міркуваннях про народну
мову” (1525), Кастиліоне в “Придворному” (1528), Ж.Джеллі в “Міркуваннях навколо мови” (1546); французькими вченими: Ж.Торі у “Квітковому полі” (1529), Ж.Дюбелле в Захисті й уславленні французької мови” (1531), у роботах Ж.Дюбуа, Л.Мегре, Роберта Етьєна, Анрі Етьєна, Ю.Ц.Скалігера та іншими.

Ю.Ц.Скалігер вбачав взаємозв’язок навколишньої дійсності і мови в тому, що саме навколишній світ людини, Всесвіт є джерелом і причиною виникнення та розвитку мови, яка безпосередньо пов’язана з розумом, що пізнає.

Іспанський учений-енциклопедист XVI ст. Франсіско Санчес де лас Бросас (1523-1601), продовжувач справи А. де Небріхи, послідовник Ю.Ц.Скалігера, тісно пов’язуючи у своїй теорії мову і мислення, основну роль відводить людському розуму, здатному зрозуміти принципи будови не лише мови, але й усього Всесвіту. Попередник А.Арно і К.Лансло, дослідників загальних принципів граматики, їх відомої граматики Пор-Рояля (“Grammaire generale et raisonnee”, 1660), Фр.Санчес у своїй науковій діяльності відкидає культ авторитетів у
будь-якій галузі людської діяльності й утверджує перевагу розуму над авторитетом віри. І теоретичні, і практичні цілі, поставлені вченими минулого, зіграли важливу роль у розвитку наукової думки, у породженні нових гіпотез і теорій у науці про мову, в утвердженні концепцій суспільного характеру людини і мови. У світлі сказаного питання про історичний розвиток мови співвідноситься (прямо або через ті чи інші проміжні ланки) з дійсністю, з роллю людей у процесі функціонування мови, в чому й виявляється її глибинна соціальна природа.

У результаті особливих суспільних умов мовна ситуація в Іспанії в Середні віки характеризується трьома регістрами: 1) літературно-писемна латинська мова; 2) народна іспанська мова в її різних регіональних варіантах: кастильському, галісійсько-португальському, леоно-астурійському, каталанському, наварро-арагонському; 3) літературно-писемна мова “Пісні про мого Сіда” (певною
мірою уніфікована).

У процесі становлення іспанської мови найбільш активним фактором була народна мова, насамперед та, що існувала в Кастилії, сприйнята майже без опору письменниками і придворною аристократією. Саме тому найсуттєвішим є питання про національну специфіку мовного прочитання картини світу, яка синтезує характеристики позамовної дійсності – складної, різноманітної і багатогранної. Спроба знайти розгадку національної своєрідності зображуваного світу в цілому виправдовується, принаймні, такими обставинами: 1) унікальністю мовної ситуації середньовічної Іспанії; 2) унікальністю староіспанських епічних творів у контексті літературних пам’яток; 3) особливістю мови іспанського епосу (зокрема Пісні про мого Сіда) як словесного мистецтва, заснованого на тривалій усній традиції; 4) зв’язаністю мови з мисленням і ситуаціями життя.

Становлення національних функцій літератури середньовічної Іспанії є досить чітко вираженим позитивним процесом виникнення національного змісту, що розкривається національною мовою. Дійсно, варто говорити про вплив однієї культури, літератури на іншу, про запозичення жанрів, тем, мотивів. Так, Альфонс Мудрий запозичав не мову мистецтва взагалі – галісійсько-португальську, а жанр “Пісні про Богородицю”, який, як і інші його сучасники, він не усвідомлював поза конкретною мовною оболонкою. Не суперечить сучасній соціолінгвальній реальності і двомовність короля Альфонса Х Мудрого. Традиція закріпила за галісійською функцію мови лірики, і король Леона та Кастилії примкнув до цієї традиції в умовах відсутності єдиної національної мови.

Яскраве і складне явище в середньовічній культурі Іспанії – арабо-іспанська (андалузька) поезія VIII-XV ст.ст. “Патріотичною справою” для андалузців було дотримуватися традицій Сходу, в межах тієї чи іншої запозиченої теми за чітко позначеною канвою перевершити всіма доступними мистецтву засобами як своїх попередників, так і сучасних поетів і закріпити національну специфіку творчості, “національний зміст”, породжений на землі Андалузії. До мистецтва “іспанізації”, надання національного іспанського колориту розповідям, запозиченим із світового сюжетного репертуару, відноситься Libro de Buen Amor (Книга Благої Любові) Хуана Руїса (1283-1350?). Важко знайти іншу пам’ятку літератури цього століття, яка б з такою разючою точністю і барвистістю описала найрізноманітніші аспекти повсякденного буття епохи.

Розглянутий у реферованій роботі список жанрових наслідувань дає уявлення про те, наскільки бідним і звуженим може бути розуміння літературної спадщини, заплідненої художніми традиціями культур, піднесених за важливими життєвими законами на вищий ступінь розвитку, якщо обійти стороною, а точніше, не побачити “винятковий” національний зміст. Справа, однак, не лише у видимих поєднаннях шахрайського, лицарського романів, героїчної епопеї й елементів гумору, але й у самій суті рушійного, діючого, інтенсивного різноманіття. Суть ця в тому, що лінії взаємного тяжіння письменницьких індивідуальностей, манер, стилів не завжди і не обов’язково розбігаються по різних полюсах, але, володіючи доцентровою енергією, можуть перетинатися. Звідси широта і безліч аналогій, що виникають відразу ж, щойно ми приступаємо до аналізу художнього твору і починаємо розглядати його не як замкнутий у собі художній світ, а ставимо його в національний контекст стильових традицій і новаторських шукань жанру. Стилістика жанру, будучи історичною категорією мови художньої літератури і, відповідно, літературної мови, виникла як нормалізуюча тенденція у межах усних (фольклорних) форм і забезпечила розвиток цих форм і самої літературної мови на новому етапі – етапі виникнення писемного тексту народною романською мовою не в загальному значенні, а конкретно, в межах історичних національних жанрів.

Розділ 2. “Ключові концепти писемних пам’яток іспано-кастильської мови”. У реферованій дисертації здійснено лінгвокультурологічний аналіз ключових концептів писемних пам’яток іспано-кастильської мови, що уможивлює виявлення шляхів формування національної мовної картини світу і тенденцій розвитку лексичної системи в ракурсі становлення національної мови Іспанії.

Наймінливішим ярусом мови є лексика, реалізуючи певним чином так званий “зв’язок часів”, зумовлений кумулятивною функцією мови, що переважно інтерпретується як відображення і збереження в лексичних одиницях інформації про дійсність, що оточує людину. У семантичній структурі лексичних одиниць можна знайти інформацію про минулу матеріальну й духовну культуру суспільства – недавню чи більш віддалену і навіть найдавнішу. Так, наприклад, починаючи з другої половини IX ст., країна, вкрита фортецями castillos, іменується в джерелах Кастилією, до VIII ст. – Бардулія. У синонімічному ряду іспанських лексем castillo – fuerte – fortaleza – plaza fuerte – reducto першою в ужиток увійшла лексема castillo із широкою семантичною парадигмою “фортеця, замок, укріплений замок”, на відміну від інших компонентів цього ряду з явно обмеженим семантичним полем. Будівництво укріплень, замків, соборів не втрачає свого життєвого значення як у період правління імператорів і королів, посланих милістю Бога por vertud de Dios, так і в період найруйнівніших
зіткнень ворогуючих сторін.

У системі мови середньовічного періоду лексема castiello (castillo) позначає більш загальне поняття про складний комплекс оборонних об’єктів у порівнянні з конкретними і спеціальними номінаціями схожого типу будівель, що, очевидно,
і стало основним мотиваційним чинником перейменування з другої половини
IХ ст. країни Бардулія в країну Кастилія. “Із органічного почуття виростає первісна форма дому” (О.Шпенглер), вираженням існування людей є будівля замку – укріплене житло феодала, оборонний об’єкт, теж дім з цілим
комплексом оборонних укріплень (вежі, стіни, рови), житлових, культових і господарських будівель. Саме тому не можна віднести хвору уяву героя Сервантеса Дон Кіхота, що мандрує реальною Іспанією, лише до сфери комічного. Дон Кіхот прийняв трактир за замок і по-своєму переказав собі трактирний
побут – як ритуал палацу: [...] luego que vio la venta se le represento que era un castillo con sus cuatro torres y chapiteles de luciente plata, sin faltarle su puente levadizo y honda cava, con todos aquellos adherentes que semejantes castillos se pintan (Cervantes). “[...] потім, коли він побачив трактир, здалося йому, що це – замок з його чотирма баштами і капітеліями з блискучого срібла, з підйомним мостом і глибоким ровом, із усіма тими складовими, що звичайно перелічуються при описі замків”. Хазяїна трактиру він прийняв за коменданта фортеці: Viendo don Quijote la humildad del alcaide de la fortaleza, que tal le parecio a l el ventero y la venta, respondio (ibid.). “Дон Кіхот, побачивши, як поважно поводиться з ним комендант фортеці (бо хазяїна, певна річ, він прийняв за коменданта, а трактир – за замок), відповів”. Андалузець з узбережжя Сан-Лукара – хазяїн трактиру, який злодійкуватістю міг позмагатися із самим Какою, а шахрайством – з будь-яким школярем або слугою, названий “кастильцем”, “уродженцем Кастилії”, “власником замка”, “кастеляном”, “наглядачем замка”: – Para mi, senor castellano, cualquier cosa basta, porque mis arreos son las armas, mi descanso el pelear, etctera (ibid.). “– Для мене, сеньйор кастелян, будь-що буде достатнім, тому що моє вбрання – мій обладунок, а мій відпочинок – гарячий бій і т.д.” Penso el husped que el haberle llamado castellano habia sido por haberle parecido de los sanos de Castilla (ibid.). “Подумав хазяїн трактиру, що Дон Кіхот назвав його кастеляном, бо прийняв за чесного кастильця”.

Гра слів castellano господар замку” і castellano “уродженець Кастилії” навіть в описаній комічній ситуації не затьмарює смислу ні самих слів, ні ідеально-лицарського уявлення про життя минулої епохи. І минуле це аж ніяк не інертне, не застигле щось. Воно продовжує жити в пам’яті народу, залишаючи слід у свідомості, психології, поведінці.

Домом замків, гірських фортець стала Кастилія, що чинила опір маврам, той самий куточок іспанської землі, котрий з любов’ю називається в епосі gentil “благородний: Primero fablo Minaya, un cavallero de prestar: / “de Castiella
la gentil exidos somos aca, / “si con moros non lidiaremos, no nos daran del pan” (Cid). “Першим мовив Мінайа, той лицар поважний: / З Кастилії благородної з’явилися ми сюди, / Коли з маврами не битися, хліба нам не дадуть.

Субстантивований прикметник la gentil (f) виступає у функції додатку до найменування країни Castiella. В ієрархії значень сучасної лексеми gentil
лексико-семантичний варіант значення “благородний” займає останній (четвертий) ступінь і поданий в словниках іспанської мови з позначкою “застарілий”. Відоме в іберо-романській мові з кінця Х ст. (J.Corominas) слово gentil, відзначене співвіднесеністю з поняттєвою категорією антропонімічності, розвиває оцінний компонент зі знаком + (плюс) латинського етимону gentоlis “родовий”, “що належить до одного й того ж роду, племені”; “вітчизняний”, “національний”. Конструкція Castiella la gentil однозначна, а її зміст є спільним результатом взаємодії змісту компонентів та його вираження за допомогою лексико-семантичного й категоріального значення кожного з них.

Реальність – не більш, ніж вихідна точка і привід для освоєння того цілісного поетичного світу, котрий формується словами й у цих словах живе. Анонімний співець “Пісні про мого Сіда” (ХІІ ст.) активно фіксує увагу на сполученні понять “земля”, “країна” – “tierra”, “Castilla” як простору, що асоціюється з конкретним вмістилищем життя – Богом даного та природою дарованого: Меio mio Cid los ombros y engrameo la tiesta: / “albricia, Alvar Fanez, ca echados somos de tierra! / “mas a grand ondra tornaremos a Castiella (Cid). “Знизнув мій Сід плечима, голову підняв сміливо: / ?Поздоровляю, Альвар Фаньес! З землі нас вигнали! / Але повернемося ми до Кастилії з
великою пошаною?”.

Для анонімного поета, автора гімну “Alabanza de Espana” (фрагмент “Поеми про Фернана Гонсалеса”, XIII ст.), концепт tierra – це Батьківщина, рідний край, рідна земля, країна, земельні угіддя, земля, Всесвіт: tierra es muy temprada “країна помірного клімату, non es tierra en el mundo que aya tales pasturas “немає у світі краю з такими пасовищами”, sobre todas las tierras mejor es la montana “у Всесвіті немає краше гір цієї країни” тощо. Етимологічно сучасне слово patria f “батьківщина”, “вітчизна” – це власне “земля батьків” (tierra de los padres), а його поява в іспанській мові датується другою чвертю ХV ст. Анонімний поет співвідносить загальну ідею, сформульовану в підзаголовку поеми “Alabanza de Espana” (“Гімн Іспанії”), з панорамним баченням життя, його динаміки на просторах країни й історії. Для подібного ужитку слова tierra в значенні “країна”, “край” вирішальним є не даний, індивідуальний контекст, а позаконтекстний зміст концепту tierra, що безпомилково викликає у свідомості читача (слухача) цілком конкретні уявлення про країну, край, вітчизну, батьківщину, землю: tierra tamana (igual) “над усяке порівняння”, tierra muy avastada “достатку”, tierra provada “багата”, buena tierra “шляхетна”, tierra muy comunal “простора, для всіх”, mejor tierra “найкраща”. Широко розповсюджене слово tierra вбирає в себе любов до рідного краю і отримує зриму відчутність життєвих цінностей.

Не в дусі звичайного для первісної міфології мотиву мандрування, а в контексті історії, часу, епохи набуває аксіологічного осмислення мотив походів, цілеспрямованість яких визначається правилами суспільного життя. Про значущість цього роду занять середньовічної людини свідчить широкий діапазон понять “прибуток”, “доход”, “здобич”, “пожива”, “нажива”, “загарбання”, що закріпилися за досить активним елементом лексичної системи іспано-кастильської мови – словом ganancia. Наведені у дисертації контексти розкривають широкий спектр значень слова ganancia у народній мові, якому відповідають синонімічні для середньовічної епохи лексеми і відповідні поняття “бариш”, “пожива”, “нажива”, “здобич”, “багатство”, що несуть у собі безсумнівний соціальний зміст. Полісемія іспанського іменника ganancia зумовлена рівнем розвитку матеріально-економічних відносин і культурою поведінки людини, тобто суспільним розвитком – одним із найважливіших позамовних чинників розвитку мови. В середньоіспанському слові ganancia закріплене те загальне знання людини про світ, яке свідчить про рід занять народу, втягнутого до однієї сфери діяльності. Протягом восьми століть іспанський народ воював за звільнення Півострова від