УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Данилець Юрій Васильович

УДК 94 (477.87) "1903-1945" 281.9

ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА НА ЗАКАРПАТТІ

У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХХ ст.

спеціальність 07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Ужгород – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Ужгородського національного

університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник:

кандидат історичних наук, доцент

Фенич Володимир Іванович,

Ужгородський національний університет МОН України,

доцент кафедри історії України

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук,

Андрухів Ігор Олексійович,

Прикарпатський юридичний інститут Львівського державного

університету внутрішніх справ МОН України,

начальник кафедри філософії права та політології;

доктор історичних наук, доцент

Довганич Омелян Дмитрович,

м.Ужгород

Захист відбудеться 22 січня 2008 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 61.051.04 Ужгородського національного університету за адресою: м. Ужгород, вул. Університетська, 14 а, ауд. 410.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Ужгородського національного університету за адресою: м. Ужгород, вул. Капітульна, 6.

Автореферат розісланий “” ___________ 200-р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент Токар М.Ю.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Державотворчі процеси кінця 1980-х – початку 1990-х рр. в Україні викликали закономірний інтерес до історії церкви як важливого чинника „революційної трансформації”. Знання її минулого потрібні для подолання багатьох штучних стереотипів усталених у радянський період, які перешкоджають формуванню в Україні демократичного громадянського суспільства. Церковно-історичні дослідження розкривають причини сучасної міжконфесійної напруженості, з’ясовують її витоки, проектують варіанти можливих виходів з неї. У зв’язку з виявленням нових архівних документів, зібранням та впорядкуванням спогадів та свідчень, можемо об’єктивно розкрити процес діяльності православної церкви на Закарпатті у першій половині ХХ ст.

Українське православ’я на сучасному етапі переживає складний процес змін та негативних тенденцій: поділ православної церкви на декілька гілок; конфлікти через храми та церковне майно тощо. Для того, щоб знайти відповіді на складні питання розвитку сучасного православ’я, потрібно, в першу чергу, вивчити досвід минулого. Нові цивілізовані стосунки між державою та церквою обумовлюють використання величезного потенціалу останньої для розвитку духовності нашого народу, її залученню до державотворчого та націотворчого процесів.

Конфесійна карта України є багатогранною та складною. Серед православних церков, станом на початок 2007 р., найбільш чисельними є:
УПЦ-МП – 10972 громади, УПЦ-КП – 4007 громад, УАПЦ – 1190 громад. На Закарпатті, за кількістю релігійних організацій, домінує УПЦ-МП – 580 громад. УПЦ-КП нараховує – 25 громад, УАПЦ – 1 громаду. Таким чином, православна церква займає в Україні, і на Закарпатті зокрема, чільне місце, що актуалізує досліджувану у дисертації проблему.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дане конкретно-історичне дослідження виконане в рамках наукової проблематики кафедри історії України історичного факультету УжНУ. Досліджувана у дисертаційній роботі проблема є складовою комплексної теми „Історія та історіографія західноукраїнських земель другої половини ХІХ–ХХ ст.”

Метою дисертаційного дослідження є комплексний аналіз причин виникнення православного руху на Закарпатті на початку ХХ ст., його подальшого розвитку в 1920-х рр., формування структури єпархіального управління, релігійно-церковної політики кількох держав а також основних процесів, що відбувалися в церковно-православному житті релігійних громад.

Для досягнення поставленої мети автор передбачає вирішити такі завдання:

– виявити головні причини та передумови виникнення православних громад на Закарпатті на початку ХХ ст., прослідкувати підготовку та хід судових процесів над православними у Мараморош-Сиготі (1903-1904 рр., 1913-1914 рр.);

– порівняти релігійну політику по відношенню до православної церкви на Закарпатті австро-угорським, чехословацьким, угорським урядами та НРЗУ;

– визначити роль чехословацької влади у церковному розколі між православними, міжцерковній боротьбі з греко-католиками та її наслідки для обидвох конфесій;

– розкрити характер і особливості формування структури Карпаторуської православної церкви та Мукачівсько-Пряшівської православної єпархії сербськими архієреями;

– прослідкувати процес входження Мукачівсько-Пряшівської православної єпархії під канонічну юрисдикцію РПЦ.

Об’єктом дослідження виступають православні громади Закарпаття, які протягом першої половини ХХ ст. функціонували у складі кількох православних юрисдикцій – Сербської, Константинопольської та Російської.

Предметом дослідження є процес становлення та діяльності православних громад, еволюція державно-церковної політики, формування управлінських структур Мукачівсько-Пряшівської православної єпархії.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період першої половини
ХХ ст., від подій, пов’язаних з виникненням перших православних громад в Північно-Східній Угорщині (1903-1906), до входження Мукачівсько-Пряшівської єпархії у склад РПЦ (жовтень 1945).

Географічні межі дисертаційної роботи охоплюють територію поширення канонічної юрисдикції єпископів-делегатів СПЦ та Мукачівсько-Пряшівської єпархії. У складі Австро-Угорщини досліджувана територія позначалася як „Угорська Русь”, Угорщини – „Руська Крайна”, Чехословаччини – „Підкарпатська Русь”, „Карпатська Україна”, Угорщини – „Підкарпатський край”, у 1944-1945 рр. – „Закарпатська Україна”. Закарпатська область як адміністративна одиниця була створена у січні 1946 р. внаслідок возз’єднання з УРСР.

Методологічні принципи дослідження – наукова об’єктивність, історизм, історичний плюралізм. Методи дослідження пов'язані з метою, об'єктом, предметом і науковими завданнями дисертаційної роботи. У процесі дослідження застосовано методи аналізу та синтезу, порівняльний та описовий методи. Застосування з-поміж комплексу інших загальнонаукових методів історичного і логічного синтезу забезпечує конкретно-історичний характер дослідження в реальних часових та просторових рамках. Багатогранність досліджуваної проблеми зумовила необхідність міждисциплінарного підходу з використанням інструментарію історії і теорії релігійних відносин, економіки, права, статистики, політології, етнології та інших дисциплін. Узагальненню результатів дослідження сприяв системний підхід і використання структурно-функціонального і структурно-системного аналізу. Дисертаційне дослідження має системний і комплексний характер в силу того, що поєднує методи політичної, соціальної та конфесійної історії.

Для розкриття історичного взаємозв’язку процесів і вузлових питань проблеми автором застосовано також наступні спеціальні історичні наукові методи: історико-генетичний метод – для висвітлення історичних джерел виникнення православних громад та православних монастирів; історико-порівняльний – для компаративного аналізу процесу перетворень з аналогічними процесами в інших регіонах; історико-типологічний – для висвітлення взаємозв’язку загальнодержавної і регіонально-специфічної релігійної політики; історико-системний метод – для забезпечення цілісності дослідження процесу розвитку православної церкви і отримання обґрунтованих узагальнень і висновків.

Наукова новизна дисертації:

– на основі залучення значної кількості архівних матеріалів у вітчизняній історіографії вперше зроблена спроба комплексного аналізу розвитку православної церкви на Закарпатті у першій половині ХХ ст.;

– з нових методологічних позицій зроблено об’єктивний, критичний аналіз впливу австро-угорського, чехословацького, угорського урядів та НРЗУ на процес становлення православної церкви; дисертантом підкреслюється двоїстість релігійної політики чехословацького та угорського керівництва в досліджуваний період;

– визначено суть, особливості і головні наслідки церковного розколу у православній церкві; на відміну від попередніх досліджень, у даній роботі виявлено позицію православної церкви Константинопольської юрисдикції;

– простежується політична, канонічна та особистісна мотивація дій архієреїв, духовенства, вірників; автор подав поглиблену характеристику релігійного життя в умовах організаційного упорядкування єпархіального керівництва;

– зроблено критичний аналіз праць українських і зарубіжних вчених із проблем діяльності православної церкви; проаналізовано історичні джерела, що характеризують соціально-економічну та конфесійну діяльність православних громад та монастирів;

– новизна роботи виявляється у висвітленні заснування та функціонування православних монастирів; визначено їх важливе значення у поширенні та утвердженні православ’я, показано роль чернецтва у діяльності церкви;

– у роботі з’ясовано причини і наслідки діяльності православного духовенства, спрямованої на перехід під юрисдикцію Московської патріархії.

Теоретичне і практичне значення дослідження. Результати дослідження, матеріали і висновки дисертації дозволяють по-новому підійти до розв’язання низки проблем із історії православної церкви та православних монастирів на Закарпатті. Матеріали наукової роботи можуть бути використані в навчальному процесі, зокрема в ході викладання курсу історії України, новітньої історії, спецкурсів з українознавства, краєзнавства, релігієзнавства у світських навчальних та богословських закладах, підготовці підручників і навчальних посібників. Дослідження послужить добрим орієнтиром владним структурам у налагодженні мирних міжконфесійних взаємовідносин.

Апробація теми. Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри історії України Ужгородського національного університету. Основні положення дослідження були представлені на наукових конференціях: наукова конференція, присвячена 60-річчю возз’єднання Закарпаття з Україною (Ужгород, 2005); І міжнародна науково-практична конференція „Наука и технологии: шаг в будущее – 2006” (Бєлгород, 2006); І міжнародна науково-практична конференція „Європейська наука ХХІ століття: стратегія і перспективи розвитку – 2006” (Дніпропетровськ, 2006); І міжнародна науково-практична конференція „Наука: теорія та практика – 2006” (Дніпропетровськ, 2006 р.); науковий семінар „Проблеми дослідження стародавньої та сучасної історії Верхнього Потисся” (Ужгород, 2006); науковий семінар „Національна та конфесійна ідентичність населення Українських Карпат ХХ – початку ХХІ ст.” (Ужгород, 2006); 60 підсумкова наукова конференція професорсько-викладацького складу (історичні, філософські та політичні науки) (Ужгород, 2006); наукові читання, присвячені 68-й річниці Карпатської України (Ужгород, 2007); 61 підсумкова наукова конференція професорсько-викладацького складу історичного факультету (Ужгород, 2007); всеукраїнська наукова конференція студентів, аспірантів та молодих вчених „Білі плями” в історії України в контексті світового розвитку” (Луганськ, 2007); ІІ всеукраїнська наукова конференція „Держава і церква за радянської доби” (Полтава, 2007); міжнародна науково-практична конференція „Репресована церква: доля греко-католицьких та інших релігійних спільнот після встановлення комуністичного режиму на Закарпатті” (Ужгород, 2007).

Основні положення дисертаційної роботи викладені у трьох індивідуальних книгах та десятьох наукових статтях, шість з яких опубліковано у спеціалізованих наукових виданнях, що відповідають вимогам ВАК України.

Структура роботи. Дисертація побудована на основі проблемно-хронологічного принципу і складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Загальний обсяг дисертації складає 266 сторінок, список використаних джерел та літератури – 40 сторінок, додатки – 17 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано тему дослідження, її актуальність, визначено предмет, хронологічні межі, сформульовано мету і завдання, методологічні засади, підкреслено наукову новизну результатів розробки та їхнє практичне і теоретичне значення.

У першому розділі – „Джерела та історіографія проблеми” – проаналізовано джерельну базу дисертаційної роботи та визначено ступінь наукової розробки теми.

Джерельну базу дослідження склали насамперед оригінальні документи Державного архіву Закарпатської області (ДАЗО). Необхідно зауважити, що в ДАЗО не має окремого фонду, присвяченого діяльності православної церкви на Закарпатті. Архівні документи з цієї проблеми розпорошені серед багатьох фондів, що ускладнює їх виявлення та опрацювання. Особливий науковий інтерес для вивчення діяльності православної церкви на Закарпатті на початку ХХ ст. мають документи, зосереджені у фонді „Правління Мукачівської греко-католицької єпархії в м. Ужгород” (Ф. 151). Джерела із досліджуваної в дисертації проблеми містяться у шістьох описах даного фонду та в десятках справ. Хронологічно вони охоплюють період 1903-1929 рр. Використані автором документи цього фонду можна умовно розділити на п’ять груп. До першої групи джерел входять матеріали, що характеризують розвиток православного руху на Підкарпатській Русі. Окремо виділено документи про формування православних громад у селах: Іза, Великі Лучки, Білки, Торунь, Заріччя, Бедевля. Названі підбірки документів характеризують причини православного руху на Підкарпатській Русі, особливості розвитку православних громад та місіонерської діяльності духовенства.

Методи та засоби боротьби, спрямованої на припинення православного руху на Підкарпатській Русі, відображені у другій групі документів (Ф. 151). Аналізуючи матеріали цих справ, можна виявити успіхи та невдачі керівництва Мукачівської греко-католицької єпархії щодо розвитку православного руху. Серед головних прорахунків, що сприяли православному рухові, була відмова виконувати прохання вірників про зміну скомпрометованого духовенства та використання репресивних поліційних методів проти незадоволених. Останню тезу підтверджують документи (Ф. 151), які віднесені автором до третьої та четвертої групи. Серед них численні розпорядження церковних та світських властей, спрямовані на припинення православного руху. П’яту групу документів складають статистичні відомості про склад православних громад, послання та розпорядження єпископів сербської та константинопольської юрисдикцій. Однак, слід відзначити, що основна частина документів носить суб’єктивний характер, що зобов’язує застосовувати для їх вивчення метод критичного аналізу. Деякі помилки допускалися в документах несвідомо, але зустрічаються і свідомі перекручення фактів. На нашу думку, головна причина такої тенденції – це належність авторів доповідей, повідомлень, листів до певної релігійної спільноти, політичного напрямку чи державної установи.

Листування Крайового управління Підкарпатської Русі в Ужгороді з Міністерством внутрішніх справ, Міністерством народної освіти, єпархіальним управлінням Карпаторуської православної єпархії в Мукачеві та поліційними, жупанатськими, окружними урядами зосереджено у фонді „Президія Крайового управління Підкарпатської Русі, м. Ужгород” (Ф. 2). Подібні за змістом документи зберігаються у фонді „Цивільна управа Підкарпатської Русі в м. Ужгород” (Ф. 63). Детальний аналіз матеріалів названих фондів дає можливість виділити деякі закономірності розвитку державно-церковних відносин на Підкарпатській Русі у 1920-1930-х рр. Проаналізовані справи містять інформацію про заснування та реєстрацію православних громад, монастирів та скитів; діяльність православного духовенства, єпископів та архієпископів православної церкви; релігійну боротьбу між греко-католиками та православними за храми та церковне майно; юрисдикційні суперечності між делегатами СПЦ та архієпископом Савватієм (Врабец).

Цінні матеріали з історії православної церкви першої чверті ХХ ст. містять фонди „Реферат освіти Підкарпатської Русі в м. Ужгород” (Ф. 28) та „Рахівська греко-католицька парафія, с. Рахів” (Ф. 225). В останньому фонді зберігається статут Мукачівсько-Пряшівської православної єпархії від 1935 р., листування представників православних громад з сербським єпископом Досифеєм (Васич), скарга православних громад на дії уряду ЧСР до Ліги Націй. Досліджуючи архівні джерела (Ф. 28) можна констатувати, що чехословацький уряд приділяв значну увагу справам православної церкви. Так, наприклад, деякі архівні справи містять звіти окружних начальників, сільських урядників та жандармів, які описують мало чи не погодинну діяльність православних архієреїв та церковних діячів.

Низку документів, які відповідають специфіці взаємодії відповідних державних установ з духовними структурами, виявлено у фонді „Міністерство культу, шкіл і народної освіти Карпатської України, м. Хуст” (Ф. 109). Серед них заслуговують на увагу „Відношення управління Мукачівсько-Пряшівської православної єпархії в справах і субвенції на побудову будівель в Хусті”, „Тимчасовий статут української Православної митрополії, листування з управлінням Мукачівсько-Пряшівської православної єпархії про приїзд єпископа, про призначення особистої дотації єпископу”, „Прохання Центральної Ради Чехословацької церкви про відпуск коштів на утримання церкви і духовенства в Хусті і Солотвині, відповідь монастирю в Дубовім у справі допомоги на побудову церкви”.

Матеріали, що відображають державно-церковні відносини періоду Закарпатської України (1944-1945 рр.) частково зосереджені у фондах „Президія Народної Ради Закарпатської України” (Ф. Р – 14), „Хустський окружний народний комітет, м. Хуст” (Ф. Р – 108), „Мукачівський окружний народний комітет, м. Мукачево” (Ф. Р – 377), „Уповноважений Ради у справах російської православної церкви при Раді Міністрів СРСР по Закарпатській області” (Ф. Р – 544), „Уповноважений Ради у справах релігійних культів при Закарпатському облвиконкомі в м. Ужгород” (Ф. Р – 1490).

Важливі матеріали з історії православної церкви на Закарпатті знаходяться у поточному архіві Мукачівсько-Ужгородської православної єпархії в м. Мукачево. Документи єпархіального архіву ще не впорядковані. За хронологічним принципом умовно розділяємо їх на чотири блоки: 1) 1920-1931 рр. – документи, пов’язані з діяльністю сербських єпископів-делегатів; 2) 1931-1944 рр. – документи Карпаторуської Мукачівсько-Пряшівської єпархії; 3) 1945-1991 рр. – звіти, розпорядження, інструкції, листи єпископів РПЦ; 4) 1991-2007 рр. документація православних єпископів УПЦ-МП. Нами було опрацьовано матеріали перших двох хронологічних блоків. Серед них виділяємо наступні тематичні частини: 1) офіційні звернення, листи, розпорядження православних єпископів; 2) урядові розпорядження, статистичні відомості; звіти, листи, повідомлення православного духовенства до єпархіального управління та керуючого архієрея.

Поодинокі і, разом із тим, у багатьох випадках надзвичайно цінні джерела з історії православ’я зберігаються в архіві Управління Служби Безпеки України у Закарпатській області та Центральному державному історичному архіві у м. Львів. Так, документи Управління СБУ у Закарпатській області містять біографічні відомості про адміністратора православної церкви М.Попова та його секретаря Є.Якуба, які в радянський час були піддані репресіям. У фонді „Крайовий суд м. Львів” (Ф. 152) Центрального державного історичного архіву м. Львів виявлено справу „Книга протоколів судового розгляду о.Гудими і Сандовича та ін. жителів с. Залуччя, обвинувачених у шпигунстві і в пропаганді православ’я”, яка свідчить про зв’язки галицьких та лемківських українців з православним рухом в Угорській Русі на початку ХХ ст.

У радянський період науковцями робилися спроби систематизації та видання документів. Тенденційним принципом користувалися упорядники збірників „Таємне стає явним…” (1961 р.) та „Документи свідчать…” (1985 р.). У 1995 р. деякі документи з історії православної церкви на Закарпатті в 1944-1945 рр. були опубліковані в збірнику документів „Культурне життя в Україні. Західні землі”. Окремі аспекти досліджуваної в дисертації проблеми висвітлені у спогадах сучасників тих подій. Серед них слід відзначити мемуари митрополита Євлогія (Георгієвський), архімандрита Олексія (Кабалюк), архімандрита Матвія (Вакаров), Т.Росохи, В.Шандора.

Особливо цінним джерелом для вивчення православної церкви є також періодика. У дисертації використано документи, що друкувалися в офіційних урядових та релігійних виданнях. До першої групи відносимо матеріали з „Урядового Вісника” та „Вісника НРЗУ”. Останній публікував постанови та декрети НРЗУ, що регулювали державно-церковні відносини. Не менш важливими є релігійні видання „Православная Карпатская Русь” та „Православный Русский Календарь”, що містять ряд розпоряджень православних єпископів та єпархіального управління.

Таким чином, основна питома вага неопублікованих документів з історії православної церкви на Закарпатті у першій половині ХХ ст. зосереджена у фондах ДАЗО. Менша частина джерел знаходиться у поточному архіві Мукачівсько-Ужгородської православної єпархії та в ряді інших установ. Дослідження джерельної бази потребує використання багатьох історичних методів. У зв’язку із суб’єктивним характером багатьох джерел та з метою досягнення об’єктивних наукових висновків, особливу увагу необхідно приділити методу критичного аналізу. Загалом неопубліковані та опубліковані документи несуть у собі широкий пласт наративної та статистичної інформації, що дає можливість розкрити основні тенденції розвитку православної церкви на Закарпатті у першій половині ХХ ст.

Вивчення стану наукової розробки історії православної церкви на Закарпатті у першій половині ХХ ст. вимагає розгляду сукупності літератури, яка має відношення до зазначеної проблематики не просто у формі анотованого покажчика найбільш значущих робіт і переліку їх авторів, а зверненням уваги на специфіку історіографічного процесу та політичної ситуації. Узагальнюючих праць монографічного характеру з проблем діяльності православної церкви на Закарпатті у першій половині ХХ ст., які б ґрунтовно і з нових методологічних позицій розкривали тему, на жаль, в українській історіографії з’явилося не так багато.

Весь спектр історичних досліджень, які мають відношення до православної церкви у першій половині ХХ ст., може бути поділений на три групи: 1) праці, основна увага в яких приділена різноманітним аспектам безпосередньо історії православ’я на Закарпатті; 2) дослідження соціально-економічного та політичного характеру, де розкриваються лише деякі сторони діяльності православної церкви; 3) звіти, статті, нариси, відозви, повідомлення інформаційного та статистичного змісту в періодиці.

У зв’язку з тим, що кожна з визначених частин може мати особливу специфіку, виділяємо три хронологічні періоди: 1) початок ХХ ст. – до 1944 р.; 2) з 1944 р. до кінця 1980-х рр.; 3) з початку 1990-х рр. – до сьогодення. Оскільки кожний період принципово відрізнявся один від одного і мав деякі спільні характеристики для всіх трьох груп історичних досліджень, є сенс при розгляді історіографічних проблем поєднати хронологічний і тематичний принципи викладу матеріалу.

Початок вивченню історії православної церкви на Закарпатті поклали праці афонського ченця Денасія Пантелеймонівського, М.Грабеца, К.Бескида, протоієрея О.Товта. Названі дослідження були присвячені історії окремих аспектів розвитку православних громад на Закарпатті на початку ХХ ст.

Загальні оцінки діяльності православної церкви і, зокрема аналіз причин православного руху, проблеми державно-церковних відносин та релігійної боротьби висвітлені в розвідках З.Ашкиназі, Олексія (Дехтерьов), П.Хомина, Бескидського. Чималу увагу приділяли історії православної церкви періодичні видання, на сторінках яких зверталася увага на причини відродження православного руху та хід Мараморош-Сиготських процесів; релігійну боротьбу між греко-католиками та православними; діяльність сербських єпископів на Підкарпатській Русі; біографічні дослідження; розвиток окремих церковних громад, монастирів та скитів. Головні з них – „Діло”, „Діло і Нове Слово”, „Нива”, „Православная Карпатская Русь”, „Русскій Православный вестникъ”, „Русская Земля”, „Русская Правда”, „Свобода”, „Церковная Правда”.

У післявоєнний період історія діяльності православної церкви та її роль в житті суспільства вивчали західні історики Д.Поспеловський та І.Власовський. Праці ж радянських авторів, які торкаються проблематики даного дослідження, можна розділити на дві частини. До першої частини відносяться студії, в яких досліджуються питання соціально-економічного та політичного розвитку Західної України, в тому числі й Закарпаття (І.Ванат, В.Ілько, І.Коломієць, І.Компанієць, П.Сміян). До другої групи праць відносяться власне дослідження з історії православної церкви, що носять яскраво виражений атеїстичний характер (С.Білинець, С.Бойко, М.Болдижар, О.Хланта). Окремо слід виділити праці представників православного духовенства та статті, що публікувалися в релігійних виданнях (П.Закарпатський, П.Карнашевич, Г.Станканинець, П.Харлампов, Я.Галан).

Із широким залученням матеріалів єпархіальних архівів та церковних періодичних видань написані курсові, дипломні та кандидатські роботи студентів вищих богословських освітніх закладів, більшість з яких залишаються в рукописах. Серед досліджень, що торкалися історії православної церкви на Закарпатті, виділяємо праці ієромонахів Кирила (Мучичка), Кирила (Поспешил), Сергія (Цьока), семінариста Й.Фейсака. У 2005 р. вийшла з друку книга архімандрита Василія (Пронін). Автор на основі численних джерел розглянув історію християнської церкви на Закарпатті, довівши виклад матеріалу до початку ХХ ст.

В останні роки з’явилося декілька окремих видань наукового, науково-популярного та краєзнавчого характеру, які були присвячені історії церкви та окремих аспектів її діяльності. Слід відзначити синтетичну працю „Нариси історії Закарпаття”, у другому томі якої М.Палінчак та М.Болдижар виклали своє бачення розвитку релігії і церкви у 1920-1930-х рр. У 1996 р. М.Палінчак опублікував монографію на тему державно-церковних відносин на Закарпатті та в Східній Словаччині в 1920-х - середині 1930-х рр. Дослідник визначив основні причини православного руху на початку ХХ ст., прослідкував розвиток православної церкви у чехословацький період.

Проблеми діяльності православної церкви досліджує ігумен Гавриїл (Кризина). Однак автор у своїх роботах обмежується вивченням лише окремих аспектів розвитку православної церкви, відкидаючи при цьому вплив греко-католицького фактору. Конфесійне становище православної церкви на Закарпатті з найдавніших часів до кінця ХХ ст. вивчає православний священик В.Максимишинець. Автор, попри своє прагнення об’єктивно висвітлити історію церкви на Закарпатті, все ж у більшості випадків вдається до одностороннього трактування суті подій.

Декілька статей, присвячених проблемам історії православної церкви на Закарпатті у 30-40-х рр. ХХ ст., опублікували науковці О.Данко, М.Делеган, О.Довганич, О.Хланта, Р.Офіцинський, В.Фенич. Взаємини між греко-католицькою і православною церквами вивчали у своїх працях греко-католицькі священики С.Пап, Атанасій (Пекар), Л.Пушкаш.

Окремі аспекти діяльності православної церкви на Закарпатті у першій половині ХХ ст. досліджуються у працях сучасних російських істориків (В.Мар’їна, К.Скурат, М.Одінцов, В.Ципін). В контексті історії Російської, Чехословацької, Константинопольської православних церков названі автори звертали увагу на причини православного руху на Закарпатті на початку ХХ ст., „савватіївський розкол”, процес входження Мукачівсько-Пряшівської православної єпархії під канонічну юрисдикцію РПЦ.

Історія діяльності православної церкви та монастирів на Закарпатті відображена також у науково-популярних та краєзнавчих виданнях Ф.Рубіша, А.Світлинця, С.Канайла, І. Чопика-Микунди, С.Чопика-Микунди, В.Разгулова, К.Фролова.

Комплексно історія церкви в Україні в історико-релігієзнавчому контексті активно опрацьовується відділом релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України на чолі з А.Колодним. Авторський колектив згаданої установи останнім часом видав ряд узагальнюючих праць з історії православ’я в Україні. Серед них навчальний посібник „Історія релігії в Україні” за редакцією А.Колодного та П.Яроцького, збірник наукових праць „Історія православної церкви на Україні” за авторства П.Яроцького та ін., багатотомне видання „Історія релігії в Україні”, другий і третій томи якого присвячені православній церкві. Однак у цих виданнях дослідженню православної церкви на Закарпатті не було приділено належної уваги.

Отже, світські та церковні історики порушували окремі питання релігійно-церковних відносин, досліджували діяльність релігійних діячів, церковних громад, монастирів та скитів. Однак, в українській історичній науці досі відсутні узагальнюючі праці з історії православ’я. Одним із недоліків опублікованих праць була вузька джерельна база та суб’єктивний підхід до висвітлення проблеми. Цьому сприяло ряд факторів, серед яких – приналежність автора до певної конфесії та офіційна політика тодішньої влади. Нагромадження історичних знань краєзнавцями першої половини ХХ ст. дає можливість сучасним історикам виявити закономірності історичного процесу та вивчити „білі плями” в історії православної церкви на Закарпатті до її входження у канонічну єдність з РПЦ.

Проаналізувавши наявну літературу з досліджуваної проблеми можна виділити наступні проблеми, які потребують подальшого вивчення. Серед них – з’ясування ролі Карловацького Синоду та ієрархів РПЦЗ у розгортанні канонічного розколу серед православних на Закарпатті у 20-30-х рр. ХХ ст.; визначення місця військового керівництва 4-го Українського фронту у заходах, спрямованих на приєднання до РПЦ.

У другому розділі – „Відродження православ’я на початку ХХ ст.” розглянуто процес зародження православного руху серед закарпатського селянства.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. в Північно-Східній Угорщині розпочався рух за відродження православної церкви. Він мав слабкий організаційний характер, тому що головною базою спротиву унії було бідне селянство. Інтелігенція та духовенство не брали участі у цьому процесі. Відродження православного руху на Закарпатті на початку ХХ ст. спричинено цілим рядом причин, які тісно перепліталися між собою. Головні з них – давня православна традиція; важке соціально-економічне та національне становище; вплив християнських центрів, зокрема Афону, Почаївської Лаври; безпосередній зв’язок з православним рухом в Америці; латинізація східного обряду та мадяризація греко-католицького духовенства; діяльність білоемігрантських діячів.

Характерними рисами першого періоду в історії православ’я на Закарпатті було значне географічне розширення православного руху, його невпорядкованість та недостатня кількість духовенства. Православ’я мало три головні центри – с.Бехерово (Словаччина), с. Іза (Хустщина) та с. Великі Лучки (Мукачівщина). Крім того, православний рух мав поширення у селах Білки, Горонда, Ільниця, Кошельово, Копашново, Бедевля, Теребля, Осій, Ясіня. Релігійна боротьба пронизала всі сфери суспільства: школу, церкву, урядові кола. Керівництво Мукачівської греко-католицької єпархії не хотіло йти на поступки селянам, які вимагали зміни священиків та зниження церковних податків. Воно звернулося до уряду, щоб силою придушити православний рух. Судовий процес в Мараморош-Сиготі у 1913-1914 рр. показав світовій громадськості, що в Угорщині органи влади діють за допомогою провокаторів та підкуплених свідків і не дотримуються законодавства про релігію. 3 березня 1914 р. голова суду виніс вирок, згідно з яким 32 осіб засудили до різних строків ув’язнення і сплати ве-ли-ких грошових штрафів. Підсудним інкримінували державну зраду та спробу відокремити Північно-Східну частину Угорщини на користь Росії.

Посилення тиску угорської адміністрації спричинила також складна міжнародна ситуація напередодні та в роки Першої світової війни. Проросійські симпатії, що проявлялися як наслідок соціально-економічного зубожіння місцевого населення та незадоволення греко-католицьким духовенством, лякали угорську владу. Згідно перепису 1910 р. на Закарпатті налічувалося всього 582 православних. Після війни вони мали декілька священиків, які отримали духовну освіту в Росії та висвячення в Греції.

Слід відзначити, що православний рух в Угорській Русі розвивався у тісному зв’язку з православ’ям на інших українських землях, зокрема, у Галичині та на Лемківщині, де австрійська адміністрація проводила аналогічну боротьбу з православними. Під час Першої світової війни угорський уряд та греко-католицька церква продовжили тиск на православних з метою припинення православного руху. У 1916-1917 рр. на території Мукачівської греко-католицької єпархії здійснено невдалу спробу ввести григоріанський календар та латинський шрифт у письмі, але вже у 1918 р. уніатський єпископ Антоній (Папп) відмінив нововведення через опір населення та частини духовенства.

У третьому розділі – „Формування структури Карпаторуської православної єпархії (1920-1930)” – висвітлено процес становлення управлінської структури православної церкви та перетворення її в окрему єпархію, як складову частину Сербської православної церкви.

Після входження Підкарпатської Русі до Чехословаччини православний рух набув нових рис. Однак, православні залишалися без освіченої верхівки та без відповідної кількості духовенства. Друга причина, яка обмежувала поширення православ’я, полягала в тому, що православний рух на Закарпатті цілком пов’язав себе з москвофільством, беручи виключно російську мову за свою літературну і заперечуючи українство взагалі.

Починаючи з 1920 р. на Підкарпатській Русі проводила місіонерську діяльність Сербська православна церква, яка у 1920-их рр. призначала сюди єпископів-делегатів. Діяльність сербських єпископів на Підкарпатській Русі у 1920 рр. слід розглядати через цілий ряд проблем та підходів. По-перше, всі єпископи, що діяли на Підкарпатській Русі до 1931 р., мали також єпархії у Сербії, що обмежувало їх повноцінну діяльність. По-друге, вони не мали постійної резиденції та підтримки держави. По-третє, з ініціативи чехословацького уряду у 1923 р. серед православних виник розкол, спричинений утворенням константинопольської юрисдикції на чолі з архієпископом Савватієм (Врабец).

Зважаючи на посилення православних тенденцій, чехословацький уряд під тиском світової спільноти мусив офіційно визнати православну церкву у межах своїх кордонів. Після укладення договору з Римом у 1928 р., греко-католики почали повертати собі храми й церковне майно за допомогою судів та поліції. Однією із головних проблем розвитку православної церкви на Підкарпатській Русі у другій половині 1920-х – на початку 1930-х рр. залишалася відсутність правлячого єпископа та чіткої системи управління православними приходами у разі його відсутності. Створення відповідних органів: Духовної Консисторії, Єпархіального управління, Єпархіальної Ради та залучення провідних представників духовенства сприяло вирішенню даного питання. Освітній рівень православного духовенства у порівнянні з греко-католицьким був нижчим, що надавало православному рухові селянського характеру. Негативним явищем у розвитку православної церкви залишалася релігійна боротьба між представниками сербської та константинопольської юрисдикції. Чехословацький уряд де-факто відмовився підтримувати архієпископа Савватія (Врабец), але реально не міг впливати на його діяльність.

За десять років існування Карпаторуської православної церкви кількість православних вірників зросла від 60 977 чол. в 1921 р. до 112 034 чол. в 1930 р. Загальна кількість громад збільшилася від 63 в 1921 р. до 141 в 1929 р. (із них 26 в Сх. Словаччині). Головним наслідком діяльності єпископів Досифея (Васич), Іринея (Чирич), Серафима (Іванович), Йосифа (Цвієвич) було відновлення Мукачівської православної єпархії, призначення Синодом СПЦ постійного єпископа для православних Підкарпатської Русі та Східної Словаччини, зростання кількості православних громад та вірників.

У четвертому розділі – „Мукачівсько-Пряшівська православна єпархія”(1931-1945) – розглянуто діяльність православних єпископів на Закарпатті, спрямовану на офіційне визнання церкви державою та упорядкування церковної структури.

Мукачівсько-Пряшівська православна єпархія у 1931-1945 рр. перебувала на стадії розбудови. Після затвердження єпархіального статуту православна церква могла виступати як юридична особа, що урівнювало її у правах з іншими конфесіями. Під керівництвом сербських єпископів велося будівництво парафіяльних та монастирських храмів, зростала кількість вірників. Значна увага приділялася освітньому рівню православного духовенства, яке мало можливість здобувати освіту у сербських духовних семінаріях та богословських курсах, що проводилися на території єпархії.

В період Карпатської України значного впливу набула православна константинопольська юрисдикція, очолювана архієпископом Савватієм (Врабец). Однак, уряд А.Волошина не визнав цей напрямок православ’я та підтримував офіційні стосунки з сербським єпископом.

Зміна міжнародної ситуації, внаслідок початку Другої світової безпосередньо вплинула на становище православ’я. Незважаючи на певні обмеження з боку угорської влади, спостерігався ріст парафіяльних та чернечих громад як сербської так і константинопольської юрисдикцій. Відмова мукачівсько-пряшівського єпископа Володимира (Раїч) прийняти угорське громадянство та вийти з-під влади СПЦ призвела до його усунення з Підкарпаття. Угорський уряд у цей період намагався за посередництва архієпископа Савватія (Врабец) створити в державі автокефальну православну церкву. Для реалізації цього плану адміністратором Мукачівсько-Пряшівської православної єпархії було призначено протопресвітера М.Попова. Проугорська діяльність М.Попова та декількох його прихильників призвела до припинення тиску на православну церкву та її часткове субсидування угорською владою. Згідно урядової статистики 1941 р. в Мукачівсько-Пряшівській православній єпархії нараховувалося 125 300 православних вірників.

Після визволення Закарпаття радянськими військами, частина православного духовенства за безпосередньої допомоги військової влади ініціювала вихід із канонічної юрисдикції СПЦ та перехід під владу РПЦ. На нашу думку, цей крок був підготовлений керівництвом 4-го Українського фронту та місцевими діячами-русофілами. Загалом православне духовенство позитивно сприйняло прихід радянської армії на Закарпаття та прийняло активну участь у процесі возз’єднання з УРСР. Можна припустити, що окремі керівники Мукачівсько-Пряшівської православної єпархії хотіли таким чином отримати дивіденди від нової влади та здобути підтримку у боротьбі з греко-католиками. Однак, політика центральної та місцевої влади була спрямована на підпорядкування релігійних інституцій державі, що й показав подальший розвиток антирелігійної кампанії проти представників усіх релігійних спільнот. Станом на кінець 1945 р. кількість вірників Мукачівсько-Пряшівської православної єпархії зросла до 142 000 чол. Загальна кількість релігійних організацій складала 173 громади.

У висновках, відповідно до мети і завдань дисертації зроблено узагальнення та підбито підсумки виконаного дослідження.

1. Аналіз джерел та літератури дозволив розглянути динаміку розвитку православної церкви на Закарпатті в контексті історичних подій i соціально-політичних процесів, що відбувалися в краї від початку ХХ ст. до 1945 р.

2. До передумов та причин відродження православного руху і виникнення православних громад на Закарпатті на початку ХХ ст. відносимо: давню східно-християнську традицію; важке соціально-економічне становище селянства; латинізація східного обряду та мадяризація греко-католицької церкви; відчуження частини духовенства від народу; русофільська орієнтація православного духовенства; вплив православного руху з США та християнських центрів; діяльність білоемігрантських діячів. Угорська влада на початку ХХ ст. виступила проти православного руху, вважаючи його антидержавним та проросійським. Греко-католицька церква допустилася ряд помилок у місіонерській роботі, надавши перевагу репресивним методам з боку держави проти православних. Поширення православного руху на теренах домінування греко-католицької церкви не було відособленим явищем – подібна тенденція спостерігалася в Галичині, Лемківщині, частині Мараморощини.

3. Чехословацький уряд у 1919-1938 рр. проводив суперечливу конфесійну політику щодо православних. В перші роки свого урядування чехи підтримували православних на противагу греко-католикам, єпархіальне керівництво яких і надалі вело проугорську діяльність. Згодом уряд ЧСР, за посередництва константинопольського патріарха, намагався створити автокефальну православну церкву, що в результаті призвело до релігійно-політичної кризи, відомої в історіографії як „савватіївський розкол”. Це явище послабило місіонерську та соціально-економічну діяльність православної церкви. Одночасно і Синод СПЦ у 1920-х рр. допустився ряду помилок в управлінні православною церквою на Підкарпатській Русі. Головним прорахунком вищої сербської церковної ієрархії було небажання допустити до висвячення в єпископи вихідця із місцевого чернецтва та відтягнення призначення постійного єпископа-серба для управління православними громадами на Підкарпаття.

Організаційна невпорядкованість православної церкви та формальна відсутність вищого церковного керівництва призвели до посилення релігійної боротьби з греко-католиками. Православні вірники, де вони мали більшість у селах, почали займати колишні греко-католицькі храми, виганяти греко-католицьких священиків з церковних будинків, захоплювати церковні землі та майно. Спираючись на старе угорське законодавство про культи (1868 р.) чеська влада вдавалася до силових дій проти православних, а після укладення конкордату з Римом у 1928 р. частково припинила релігійну боротьбу.

Перед православними єпископами-делегатами, що діяли на Підкарпатській Русі у 1920-х – на початку 1930-х рр. від імені Синоду СПЦ, ставилося ряд завдань. Одним із важливих питань, що вирішувалося єпископами Досифеєм (Васич), Іринеєм (Чирич), Серафимом (Іванович) та Йосифом (Цвієвич) було офіційне визнання урядом ЧСР православної церкви, затвердження єпархіального статуту, покращення освітнього рівня духовенства, формування управлінської структури, завершення канонічного оформлення Карпаторуської православної церкви, відновлення традиційної доунійної Мукачівської єпархії, заснування парафіяльних та монастирських громад. Після створення окремої Мукачівсько-Пряшівської єпархії на чолі з постійним архієреєм починається новий етап в історії православної церкви на Закарпатті першої половини ХХ ст. Активна діяльність єпископа Дамаскина (Грданичка) у 1931-1938 рр. призвела до географічного та кількісного зростання православ’я. Було завершено роботу над новим статутом, який затвердив уряд. Держава розпочала виділення субвенції на будівництво церков та утримання духовенства.

4. Політика угорської влади на Закарпатті у 1939-1944 рр. стосовно православної церкви була двоякою. З одного боку, угорці бачили в православ’ї русофільство та пов’язували його з СРСР, а тому переслідували духовенство. З другого боку, як і чехи, вони намагалися створити в Угорщині автокефалію та поставити керівництво православної церкви під державний контроль. Для цього було ініційоване усунення мукачівсько-пряшівського єпископа Володимира (Раїч) та призначення адміністратором