Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут філології

Єрмоленко Сергій Семенович

УДК 811.161.2’37

Знакова структура мовної одиниці

в комунікативно-епістемічній перспективі

Спеціальність 10.02.15 – загальне мовознавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі загального мовознавства

Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні Національної академії наук України.

Науковий консультант –

член-кореспондент НАН України,

доктор філологічних наук, професор

Ткаченко Орест Борисович,

Інститут мовознавства ім. О.О.Потебні

НАН України, завідувач відділу загального мовознавства

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, доцент

Тищенко Костянтин Миколайович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач Лінгвістичного музею, професор кафедри Близького Сходу;

доктор філологічних наук, старший науковий співробітник

Яворська Галина Михайлівна,

Національний інститут проблем міжнародної безпеки при РНБОУ, державний експерт відділу глобальної безпеки та європейської інтеграції;

доктор філологічних наук, доцент

Корольова Алла Валер’янівна,

Національний педагогічний університет імені

М.П.Драгоманова, завідувач кафедри германського та порівняльного мовознавства.

Провідна установа: Київський національний лінгвістичний університет, кафедра загального і українського мовознавства

Захист відбудеться 23 лютого 2007 р. о 14 годині

на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.19

Інституту філології Київського національного університету

імені Тараса Шевченка (01030, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14, к. 63).

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці

ім. М.О.Максимовича Київського національного університету імені

Тараса Шевченка (м. Київ, вул. Володимирська, 58, кв. 10).

Автореферат розіслано 16 січня 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради доц. Гнатюк Л.П.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Темою дисертаційної праці є дослідження питання про те, у який спосіб певний смисловий підхід до витлумачення дійсності за допомогою мови, певний епістемічний різновид мовного моделювання дійсності, співвідносний із тією чи іншою вторинною семіотичною системою, відображається у знаковій структурі мовних одиниць, які беруть участь у такому моделюванні й витлумаченні. На можливість і необхідність саме такого формулювання дослідницького завдання вказує досвід розвитку світової лінгвістики за останній час. Центральним для дисертаційної праці є положення про те, що структура мовного знака й та комунікативно-епістемічна перспектива, у якій ужито цей знак, становлять два відмінні, зокрема, протилежні за масштабом своєї маніфестації, але водночас і певним чином співвідносні у смисловому плані різновиди моделювання мовою дійсності. Завдання праці полягало в тому, щоб на конкретному фактичному матеріалі низки слов’янських, германських та романських мов (принагідно також й інших) простежити, як саме проявляється це співвідношення, у який спосіб відображається епістемічна перспектива того чи іншого дискурсивного різновиду (а саме, фольклорно-міфологічного з характерними для нього уявленнями про властивості імені, а також художньо-літературного, головно поетичного, із притаманною йому інтенціональністю) на семіотичних, а через них евентуально й на інших властивостях відповідних мовних одиниць, якими є наслідки такого відображення у плані варіювання цих одиниць.

Розвідки, тема яких була б експліцитним чином сформульована саме так, як у цій дисертації, є, наскільки можна судити, відсутніми, але водночас є підстави вважати, що відповідні інтуїції є доволі широко розповсюдженими, так або інакше відображаючись і в лінгвістичному, тобто власне науковому, дискурсі, і у творчості та рефлексіях митців-художників слова, і в деяких традиційних і навіть архаїчних донаукових уявленнях про мову, і, нарешті, у повсякденному побутовому мовленнєвому мисленні й сприйнятті тих чи інших мовних моделей.

Фактажним полем дисертаційного дослідження є знакові структури в пареміях народно-календарного циклу й функціонально-граматичне поле дейксиса в художній мові. На цей вибір вплинуло бажання не обмежуватися лише якоюсь однією відміною комунікативно-епістемічного контексту; крім того, теоретично й методологічно доцільним видавалося обрати такі дискурсивні різновиди, які, поряд із відмінністю, виявляли б і певну співвіднесеність. Заважило також і прагнення охопити обидва типи відношень умотивованої знакової репрезентації, іконічний та індексальний: якщо серед смислотворчих семіотико-репрезентативних рис народно-календарних прислів’їв провідне місце належить іконічним відношенням, то стосовно художньої мови ми звернули увагу на перцептивно орієнтований дейксис через те, що саме індексальний аспект посідає провідне місце в знаковій структурі відповідних одиниць, водночас, у порівнянні з іконізмом, значною мірою залишаючись поза межами сучасного лінгвосеміотичного підходу. Спільною ж для обох знакових типів є роль засобу організації осмисленого сприйняття довкілля.

Актуальність дослідження. Сучасний етап у розвитку світової лінгвістики відзначається докорінним переглядом і зміною поглядів на природу стосунків між мовою й дійсністю. Для попереднього, пов’язаного зі структуралізмом етапу були властивими уявлення про суто іманентний і автономний щодо екстралінгвістичної дійсності характер мовного устрою; альтернативним варіантом цих же уявлень, їхньою "ідеальною антиструктурою", комплементарно співвіднесеною з ними в рамках єдиної парадигматичної моделі, було розуміння мови як пасивного дзеркала, у котрому реальність відображається "такою, якою вона є". Натомість лінгвістичним пошукам новітнього, постструктуралістичного періоду притаманною є готовність і прагнення до врахування (встановлення, опису й аналізу) дедалі ширшого кола стосунків, що поєднують мову й дійcність. Ця остання в рамках такої загальнотеоретичної налаштованості теж змінює свій характер, стаючи не поза-, а довколамовною, а її мовне моделювання, будучи опосередкованим людиною у стосунку до мови й мовою у стосунку до людини, постає не просто як віддзеркалення, а як витлумачення, тобто як онтологічно, прагматично й семіотично детермінований феномен, обумовлений водночас об’єктом відображення, його суб’єктом і, нарешті, його засобом і способом.

У цьому контексті відповідних змін зазнає й концептуальне підґрунтя лінгвосеміотично орієнтованих студій. З одного боку, тут, через особливу увагу до модельних функцій мови, набуває особливо великого значення використання у мовознавчих розвідках теоретико-методологічного апарату семіотики, зокрема, розробленої Ч.С.Пірсом типології знакових утворень узагалі й стосунків семіотичної репрезентації зосібна. З іншого боку, істотно відмінний характер отримує й дослідження мови в її зіставленні з іншими семіотичними системами, як вторинних, так і автономних щодо неї. Акцент у таких дослідженнях зміщується, дедалі більше відходячи від початкових для цих студій завдань установлення семіотико-структурних аналогій, від виявлення співвідносних знакових характеристик у різних і навіть різнопланових, різнорідних утворень як антропогенної, так і фізіогенної природи й від витлумачення цих спільних для них рис як таких, що становлять маніфестацію принципово інваріантного механізму іманентно-структурної організації. Натомість центр ваги в цих дослідженнях пересувається до вивчення специфіки різноманітних і водночас споріднених у семіотичному плані формацій; розуміння їх як співвідносних і водночас як sui generis знаходить вираження в аналізі різноманітних систем знаків у єдності з їхнім конкретним субстанціональним субстратом, у розгляді цих семіотичних формацій у контексті реальних умов їхнього виникнення й існування, до занурення інваріантної семіотичної схеми в живу й змінну, щоразу нову стихію функціонування й розвитку. Усе це у свою чергу приводить до того, що розробка традиційної для (лінгво)семіотики проблеми співвідношення мови і в тому чи іншому сенсі пов’язаних із нею знакових систем переходить на якісно вищий рівень, набуваючи нового й багатшого змісту, розкриваючи нові методологічні й фактологічні перспективи для пошуків і дозволяючи сформулювати нові дослідницькі пріоритети. І саме це евристичне середовище з необхідністю приводить нас до формулювання питання про природу взаємовідношення між комунікативно-епістемічною перспективою дискурсу й характером знакової структури тих мовних одиниць, що фігурують у цьому дискурсі.

З іншого боку, про можливість і доцільність висунення саме подібного дослідницького завдання говорить і досвід студій, здійснюваних у рамках таких актуальних для сучасної світової лінгвістики дисциплін і спрямувань, як когнітивна лінгвістика, теорія дискурсу, функціональна граматика. Зокрема, цей досвід свідчить, що варіативність мовних одиниць, котра є наслідком їхнього занурення в різні комунікативно-функціональні стихії, поява в цих одиниць їхніх похідних різновидів, співвідносних із вторинними контекстами їхнього функціонування, не обмежується планом змісту (евентуально й планом вираження), а відображається також і в їхній знаковій структурі, у тому числі й у їхній внутрішній формі, і навіть їхні значеннєві метаморфози часто не можна належним чином зрозуміти й описати, якщо при цьому залишатися в суто семантичних межах і не брати до уваги семіотичні риси.

Отже, центральною для дисертаційної праці є теза про те, що семіотичний характер структури мовної одиниці, особливо її знаково-репрезентативні властивості, з одного боку, і комунікативно-епістемічна перспектива того дискурсу, у котрій виступає й функціонує ця мовна одиниця, з іншого боку, являють собою два протилежні за масштабом своєї маніфестації різновиди, чи рівні, моделювання мовою дійсності. Саме ця їхня відповідність, спільна для них модельна функція уможливлюють і диктують постановку питання про конкретний смисловий характер даного співвідношення; припущення про наявність такої смислової конкретики є вихідною для нашого дослідження гіпотезою.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна праця концептуально пов’язана з плановою темою відділу загального мовознавства Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАНУ "Типологія розвитку мов" (№ державної реєстрації 0101U002819).

Метою дисертації є висвітлення кола теоретичних і методологічних питань, пов’язаних із дослідженням взаємозв’язків між епістемічним характером мовного моделювання дійсності у фольклорно-міфологічному та художньо-літературному дискурсах, і семіотичним характером мовних одиниць і утворень, що використовуються в процесі такого моделювання й функціонують у згаданих комунікативно-епістемічних дискурсивних різновидах.

Відповідно до цієї мети в дисертації поставлено такі завдання:

1) дати теоретичну та методологічну оцінку стану розробки в сучасному світовому мовознавстві проблем, пов’язаних із дослідженням знакової структури мовних одиниць;

2) встановити засадничі комунікативно-епістемічні риси, котрі є притаманними фольклорно-міфологічному та художньо-літературному дискурсу і є релевантними щодо семіотичних характеристик мовних формацій, які фігурують у відповідних текстах;

3) простежити, яким чином ці фундаментальні риси втілюються в тих семіотико-структурних, зокрема, знаково-репрезентативних, властивостях, що їх мовні одиниці отримують, виступаючи в контексті фольклорно-міфологічних та художньо-літературних висловлень;

4) з'ясувати, яким чином ці знаково-структурні метаморфози мовних елементів є пов’язаними з їхніми іншими, у тому числі, й передовсім, семантичними, особливостями й трансформаціями;

5) висвітлити, у який спосіб співвідносяться із зазначеними рисами та явищами комунікативно-епістемічні та/чи структурно-семіотичні властивості "суміжних" у тому чи іншому плані дискурсивних різновидів і відповідних мовно-культурних кодів (таких як побутове усно-розмовне мовлення і конфесіонально-релігійний дискурс);

6) виявити релевантні у плані смислотворення семіотичні риси міфологічної моделі світу в її варіанті, утіленому у календарних пареміях;

7) базуючись на комплексному лінгвосеміотичному підході, виявити нові категоріальні типи системної організації значеннєво, функціонально й семіотично співвідносних мовних одиниць, пов’язані з художньою мовою й деякими іншими дискурсивними різновидами, і встановити риси, які лежать в основі таких категорій;

8) опрацювати нові методологічні засади й способи дослідження мовленнєвих повідомлень, співвідносних із відповідними епістеміко-комунікативними різновидами.

Об’єктом дослідження в праці є фольклорно-міфологічний та літературно-художній дискурсивні різновиди, представлені відповідно паремійними мікротекстами народно-календарної тематики та поетичними й прозовими, а також іншими белетристичними текстами.

Предметом праці є характер взаємовідношень між комунікативно-епістемічними рисами цих двох дискурсивних різновидів і семіотичними та іншими властивостями деяких мовних одиниць і утворень, що виступають у них (у першому випадку це знакові структури переважно іконічного характеру, у другому – одиниці функціонально-граматичного дейксиса, тобто переважно індексальні утворення).

Основним методом, застосованим у дисертаційному дослідженні, був переосмислений та істотним чином видозмінений метод семіотичних аналогій, спеціально пристосований для реалізації поставлених перед цією працею завдань, зокрема, для аналізу семіотичних й інших властивостей мовних одиниць і утворень, які є пов’язаними із функціонуванням останніх у тому чи іншому комунікативно-епістемічному контексті, а також в умовах контакту мовно-культурних кодів. Евентуально також застосовувалися описовий і зіставний методи та метод моделювання комунікативної ситуації.

Як матеріал для дослідження використано паремії й художні (принагідно також релігійні, публіцистичні й мемуарні) тексти й мікротексти, мовами яких є слов’янські (головно українська, російська, білоруська, польська, чеська, принагідно й інші), германські (англійська, німецька) і романські (французька, евентуально італійська й латина) й деякі інші (гебрейська, грецька).

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше в загальному мовознавстві виділено, як предмет і напрям дослідження, взаємовідношення між комунікативно-епістемічним характером дискурсу і знаковою структурою мовних одиниць й утворень, уживаних у ньому, та проаналізовано теоретичну й методологічну проблематику опису й аналізу цих відносин. У дисертації вперше показано й витлумачено, у світлі властивої міфологічній ментальності семіотики імені, особливості знакових структур у народно-календарних пареміях, а також з’ясовано особливості функціонально-граматичного дейксиса в художній мові з притаманними їй інтенціональністю й перформативністю.

Особистий внесок здобувача. Усі результати дослідження отримані здобувачем самостійно, а всі наукові праці, у тому числі й розділи в колективних монографіях та колективній статті, написано самостійно.

Теоретичне значення. Дисертація має значення для подальшої розробки низки теоретичних і методологічних питань, що мають стосунок до вивчення знакової природи мови та її стосунку до інших, зокрема, вторинних, семіотичних систем, взаємовідношень мови й культури, взаємовідношення дійсності, мови й різних типів мислення (міфологічного, раціонально-логічного, художнього, релігійного), а також різних типів відображення дійсності в людській свідомості (наочно-чуттєвого, узагальнено-абстрактного, інтуїтивного, трансцендентального). Робота, крім того, становить інтерес для етнолінгвістики й функціональної стилістики (у плані дослідження мови фольклору, зокрема, особливостей текстуальної й структурно-семіотичної організації малих фольклорних форм, і мови художньої літератури), теорії контактів мовно-культурних кодів, функціональної й стилістично стратифікованої граматики та граматичної стилістики.

Практичне значення. Результати дисертаційного дослідження, спостереження та висновки, які містяться в ньому, прислужаться для створення вузівських підручників та посібників із загального мовознавства, теорії мови, стилістики, лінгвокультурології, загальної філології, лінгвістичної й загальної семіотики, етнолінгвістики й народознавства. Матеріалами дисертації можна буде скористатися, викладаючи такі вузівські нормативні курси, як "Вступ до мовознавства" й "Загальне мовознавство", як також спецкурси з етнолінгвістики, семіотики фольклору й художньої літератури, теоретичної граматики й лінгвістики тексту; крім того, вони мають значення і для теоретичного й практичного вивчення мов, факти яких використано в роботі.

Апробація положень і висновків дисертації відбувалася на засіданнях вченої ради та відділу загального мовознавства Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України, а також семінару "Проблеми семантики й функціонування мовних одиниць", на міжнародному семінарі "Мова тоталітарного суспільства: лексика, синтаксис, прагматика" (Київ, 1994), на конференціях "2000-ліття християнства та філологічні науки" (Київ, 2000), "Мова і культура" (Київ, 1998-2003), "Наукові читання, присвячені пам’яті акад. Л.Булаховського" (Київ, 1995-2002), "Наукова спадщина проф. С.В.Семчинського й сучасна філологія" (Київ, 2001), "Наукові читання, присвячені пам’яті акад. О.С.Мельничука: до 80-ліття з дня народження" (Київ, 2001), "З ХХ-го у ХХІ століття (до 90-річчя професора Андрія Білецького)" (Київ, 2001), "В.І.Даль і сучасні філологічні дослідження" (Київ, 2002), "Проблеми зіставної семантики" (Київ, 1995, 2003), "Актуальні проблеми сучасної лексикології і граматики слов’янських мов" (Вінниця, 2003), міжнародній лінгвістичній конференції, присвяченій 80-літтю проф. І.К.Кучеренка і проф. Н.І Тоцької (Київ, 2003) та ін.

Публікації. Результати дисертації викладені в 41 публікації, серед яких індивідуальна монографія "Мовне моделювання дійсності і знакова структура мовних одиниць" (22,35 д.а.), дві колективні монографії, 24 статей у виданнях, затверджених ВАК України як фахові, 1 стаття у іноземному виданні, решта у збірниках статей і тез.

СТРУКТУРА Й ОБСЯГ ДИСЕРТАЦІЇ. Дисертаційна праця загальним обсягом 446 сторінок складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних словників (25 позицій), списку використаної літератури (635 позицій) й списку використаних фольклорних і літературних джерел (125 позицій).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У ВСТУПІ визначено об’єкт та предмет дисертації, обґрунтовано вибір теми, її актуальність, сформульовано мету й основні завдання дослідження, подано характеристику її теоретико-методологічного апарату, висвітлено теоретичне й практичне значення праці, наведено відомості про апробацію її результатів, вказано на особистий внесок здобувача в розробку відповідної проблематики.

Розділ 1. "ДЕЯКІ ТЕОРЕТИЧНІ Й МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ МОВНИХ ОДИНИЦЬ В АСПЕКТІ ЇХНЬОЇ ЗНАКОВОЇ СТРУКТУРИ" присвячено висвітленню проблем, пов’язаних із різними підходами до розуміння засад будови знакових утворень (узагалі й мовних зосібна), а також із відображенням цього різного розуміння в теорії та практиці лінгвістичних студій. Спосіб вирішення лінгвофілософського за своїм характером питання щодо місця й ролі стосунків знакової репрезентації в будові зазначених утворень, той чи інший підхід до проблеми вмотивованості (мовного) знака мали й надалі зберігають першорядне значення для реалізації різноманітних дослідницьких програм, здійснюваних у різних царинах та напрямах науки про мову. Визначальним для більшості течій у світовій лінгвістиці минулого, а також і позаминулого століть було переконання про логічну невмотивованість (довільність, умовність) мовного знака як його фундаментальну рису. Ключове для класичної компаративістики, це уявлення знайшло свій найсильніший і, зокрема, телеологічно орієнтований вираз у концепції Ф. де Соссюра. Водночас із цією лінгвосеміотичною концепцією, яка зародилася безпосередньо в мовознавчому контексті, у царині загальносеміотичних студій виникло альтернативне їй вчення Ч.С.Пірса, однією з рис котрого якраз і було, поряд зі схильністю до троїстих класифікаційних схем та послідовністю в моделюванні смислової динаміки конструйованих категорій, далеко складніше, багатоаспектніше й змістовніше уявлення про структуру знакових формацій, у тому числі й суто мовних, і про властиві цим формаціям стосунки знакової репрезентації.

Досвід застосування семіотичної доктрини Ч.С.Пірса у науковій практиці як окремих лінгвістів (таких як Р.Якобсон, Т.Сібеок, Р.Анттіла, Т.Гівон, Дж.Хеймен, М.Шепайро, М.Нанні, О.Фішер), так і цілих мовознавчих шкіл і спрямувань (природна морфологія, природний синтаксис) засвідчив потенційну евристичну цінність такого застосування і наявність цілої низки пов’язаних із ним дослідницьких напрямів та перспектив, але водночас і ряд проблем, які при цьому виникають, потребуючи усвідомлення, врахування й вирішення. Орієнтація на послідовний пошук відносин знакової репрезентації у площині мовної системи та у її мовленнєвої реалізації виявила, що маніфестація цих стосунків є далеко ширшою, ніж це вважалося раніше, зокрема, у соссюріанській моделі, яка на загал відмовляла мові у володінні відповідними репрезентативними рисами, пов’язуючи їх з такими маргінальними випадками, як звуконаслідувальні одиниці, але також – далеко більш значущий випадок – і з відношеннями т. зв. відносної вмотивованості. Зараз можна з упевненістю вважати, що ця маніфестація охоплює всі структурні рівні мови, а не лише звуковий, а на цьому останньому знакова репрезентація не обмежується ономатопеєю, відіграючи суттєву роль у функціонуванні знаків діакритичного (смислорозрізнювального) характеру. Крім того, розвідки в цьому напрямку зробили доконечним, при експлікації поняття мовної іконічності, перехід від більш до менш очевидного й навіть прихованого (серед іншого, через свою абстрактність) іконізму, від "якісної" до структурної подібності та від іконізму екстралінгвістичного до внутрішньомовного, іманентного. При цьому необхідно (зокрема, у плані оцінки співвідношення іконічних та індексальних стосунків із стосунками суто довільними) звертати увагу на ту конкретну функціональну роль, що її відіграють у структурі мовної одиниці знаково-репрезентативні стосунки того чи іншого типу, а також виявляти характер (конститутивний чи регулятивний, цільовий чи суто причиновий, необхідний чи випадковий) зумовленості зазначених стосунків. Стає очевидним, що маніфестація й сама природа знаково-репрезентативних стосунків у мові є дуже неоднорідними, а часом навіть суперечливими і не можуть зводитися до якоїсь одиничної засади. Нарешті, тут же постає й проблема критеріїв оцінки співвідношень між мовним формуванням та його позначуваним як належних до того чи іншого типу знакової репрезентації; у цьому плані видається важливим розрізнення й взаємозв’язок між "онтологічним" та "епістемічним" іконізмом, між відображенням дійсності у мовних моделях, з одного боку, та, з іншого, наслідком цього відображення у вигляді таких мовних моделей, які можуть не лише заступати собою свій прототип, нав’язуючи йому певний образ, а взагалі й створювати собі цей прототип, гіпостатично транспонуючись у площину дійсності. Дуже істотною рисою семіотично орієнтованих мовознавчих студій виявилося й те, що в них уперше мав місце досвід встановлення зв’язку між певними рисами знакової репрезентації, з одного боку, та певними рисами тієї (прототипової) комунікативно-епістемічної перспективи, у якій здійснюється ця репрезентація, з іншого. Ці пошуки виявляються суголосними загальній теоретичній спрямованості сучасної лінгвістики, яка на істотно вищому теоретичному й методологічному рівнях повертається до комплексу питань про єдину сутність мови як знаряддя комунікації й пізнання, як форми існування когнітивних моделей та систем культурних цінностей, що у свою чергу повертає лінгвістиці статус філологічної і, ширше, гуманітарної дисципліни.

Розділ 2. "МІФОЛОГІЧНА МЕНТАЛЬНІСТЬ І СЕМІОТИКА ІМЕНІ. СТРУКТУРИ ЗНАКОВОЇ РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ В ТЕКСТАХ НАРОДНО-КАЛЕНДАРНИХ ПАРЕМІЙ" присвячено комплексному лінгвосеміологічному аналізові стосунків між семіотично значущими властивостями фольклорно-міфологічного моделювання дійсності і знаковими, а також і деякими іншими рисами мовних утворень, які виступають у складі прислів’ївнародно-календарної тематики. Серед проявів міфологізму в різних аспектах структури й функціонування мови одне з найважливіших місць належить сприйняттю імені як атрибута й відображення його носія. Ця універсальна за своїм характером міфологема, містячи в собі певні архаїчні уявлення, водночас відображає й панхронічно властиве мовленнєвому мисленню сприйняття семіотичної структури мовного знака не як довільної й умовної, а, навпаки, як природної, необхідним чином умотивованої нерозрозривної єдності позначення й позначуваного; ці ж сприйняття і уявлення є суголосними з сучасними положеннями про психосеміотичну оптимальність саме вмотивованого знака у плані обробки людиною мовної інформації.

Календарні паремії є дуже важливим мовним засобом не лише збереження й відтворення, а й отримання життєво важливих для традиційного аграрного етносоціуму відомостей про природне та суспільне довкілля. Як такі вони є істотним складником народно-календарної моделі світу, надаючи сенсу подіям річного циклу як породжуваним цією моделлю "текстам". Ключову роль у цьому, зокрема, у формуванні їхнього змісту, відіграють саме їхні міфологічно зумовлені лінгвосеміотичні риси.

Міфологізм календарно-паремійної моделі світу не зводиться до міфологізму імені, будучи ширшим і взагалі різнорідним явищем, але й у ньому можна виділити приблизно ті ж два аспекти, що й в останньому; один із них є пов’язаним із відображенням у народному календарі давніших поганських уявлень (евентуально видозмінених шляхом їхньої взаємодії з уявленнями християнськими), а також і вторинних християнських міфів, натомість інший аспект відображає існування й використання календарно-паремійних мікротекстів у стихії спонтанного усно-розмовного спілкування із властивими останньому психосеміотичними закономірностями; ці аспекти можуть часом "перехрещуватися", заторкуючи той самий складник календарно-паремійної моделі. Онтологічним середовищем міфотворення виступає кругообертання пір року й циклічна модель часу: саме міф санкціонує явища річних циклів. Водночас міфологізм виступає тут у тісних контактах із християнським мовно-культурним кодом, безпосередньо взаємодіючи з церковним календарем та властивими йому змістом, структурою і номенклатурою: паремійна народно-календарна модель світу дуже значною мірою являє собою наслідок формування священного (чи літургічного) року з його системою свят та постів, із календарно-циклічною прив’язкою відповідних подій та з їхнім відповідним осмисленням. Наслідки цих контактів виявляються в календарних прислів’ях по-різному, заторкуючи ях їхню граматичну структуру, так і її лексичне наповнення (у першому випадку наперед виходить міфологізм часу, в другому – міфологізм імені) й у кожному разі впливаючи й на їхні семіотичні характеристики.

Принциповою граматичною схемою календарної паремії є двочленна пропозиційна структура, що складається, по-перше, із позначення певного стану речей і, по-друге, із хронологічного маркера, який співвідносить цей стан речей із певним проміжком часу в межах річного інтервалу (укр. На Семена горобці збиваються в табунці); ця структура може ускладнюватися за рахунок долучення до неї сурядних та/чи підрядних структур (італ. Befania tutte le feste manda via, e Santa Maria tutte le ravvia; австр.-нім. діал. Brinngt Еllerheilign oan Winter, bringt Martini oan Summer). Лексичні засоби, що функціонують у ролі хронологічних маркерів, охоплюють три семантичні класи: 1) назви пір року; 2) назви місяців; 3) назви подій церковного календаря, які у свою чергу мотивуються найменуваннями постатей і подій священної й церковної історії. Цим останнім найчисленнішим і найістотнішим класом хронологічних маркерів, народний календар, природно, завдячує контактуванню з календарем церковним (утім, поділ річного циклу на дванадцять місяців теж пов’язують із запровадженням християнства). У ході цих контактів і цієї взаємодії складники церковного календаря проникають у традиційний народний календар взагалі й у його паремійну складову зосібна, привносячи туди з собою свій відповідний сенс, але водночас і зазнаючи там більших чи менших видозмін, формальних і смислових, які в кінцевому рахунку виводять їх роль за межі адвербіально-лексичної часової локалізації.

Взаємодія церковного й народного календарів як мовно-культурних кодів, засвоєння народним календарем структури й номенклатури календаря церковного – ці процеси відображались у паремійній площині (і деінде) по-різному. Перш за все, вони знаходили свій вияв у формальних змінах церковно-календарних термінів, і ця відмінність супроводжує й іконічно символізує зміну статусу останніх. Сюди відноситься, передовсім, заміна мови конфесійного (літургічного) вжитку на мову світського повсякденного спілкування. Цьому супроводила й заміна імені сакрального персонажа, часом із використанням зменшувально-пестливої форми (фр. Vincent замість лат. Vincentinus, укр. Іван замість цсл. ??????, пол. Wawrzyniec замість лат. Laurentius, пол. зменш.-пестл. Janek чи Jaњ замість лат. Joannes). Крім того, складний церковно-календарний термін міг зазнавати зміни, зокрема, еліптичної, своєї внутрішньої форми (пор. укр. Петра Вериги, народну видозміну назви свята поклоніння чесним веригам апостола Петра, чи Іван Головатий, тобто третє знайдення чесної глави Предтечі й Хрестителя Господня Йоанна). Поставали й власне народні відміни церковних календарних найменувань або подій, у той чи інший спосіб пов’язаних із релігійним календарем (укр. Білий тиждень, Зелені свята, італ. carnevale та його когнати, англ. Whitsun, Boxing Day, пол. Matka Boska Jagodna).

Засвоєння церковно-календарних термінів могло супроводжуватись і спонтанними формальними, зокрема, формально-граматичними змінами (пов’язаними з петрифікацією та переомисленням омонімічних граматичних форм, пор. блр. Святы Пётра у косы звоніць, а святы Паўла граблі робіць; Святое Васілле дзяжу мясіла), унаслідок чого зазнавали відповідних метаморфоз і їхні сакральні референти; до таких змін відноситься заміна однини множиною (рос. Прошли Сидоры, прошли и сиверы) і, навпаки, множини одниною (укр. Кузьма-Дем’ян – Божий коваль; рос. Петр-Павел осенний –рябинник), зміна роду (укр. Сава савила..; Прийшла Ілля..; блр. Свята Петро – ў жыце ядро).

Однак істотнішими й навіть вирішальними щодо своїх семіотично релевантних аспектів були зміни, пов’язані зі зближенням й злиттям церковно-календарної дати, вираженої найменуванням священної постаті чи події, і світського календарного тла цієї дати. При цьому, з одного боку, патрон дати, референт сакрального терміна, залишаючи трансцендентний виміру, "темпоралізувався", перетворювався на цю дату, тобто ставав адвербіальним хронологічним маркером (пор. пол. Dziњ њwiкty Jan,..), однак, з іншого боку, ця дата, цей хронологічний маркер анімізувалися й навіть антропоморфізувалися у власне народно-календарному сенсі. Все це знаходило свій вияв як у змісті, пов’язаному з референтом календарного терміна, так і в граматичних властивостях останнього. Показовим у цьому плані є діапазон його сполучуваності з певними семантичними класами предикатів, які (з раціонально-наукової точки зору) починаються, природно, з дієслів настання у часі (нім. Auf einen heiЯen Sommer folgt ein strenger Winter), далі переходять до (інколи лексично тотожних із дієсловами часової семантики) позначень руху у просторі (рос. Введенье пришло – зиму привело; пол. Њwiкty Marcin na biaіym koniu jedzie) і далі до позначень різноманітних дій (амбівалентних у плані своїх наслідків), безпосередньо пов’язаних із відповідною ситуацією у природному й світському довкіллі; щодо цих дій патрон дати може виступати як їхнє джерело, керівник, ініціатор чи й просто як їхній учасник, тобто як типовий селянин (укр. Святий Юрій по полю ходить, хліб-жито родить; пол. Siewna Matka juї kaїe siaж їyto zimowe..; блр. Барыс .. ляды паліць, зямлю грєець, ячмень сеець; нім. Peter und Paul wird dem Korn die Wurzel faul). Таким чином, тут первісна семантична схема календарного прислів’я відповідного типу виявляє смислову зарядженість щодо її подальшого міфологічного (пере)осмислення. Інколи характер темпорально-аспектуальної маніфестації цих предикатів свідчить, як видається, про суто міфологічне сприйняття дій церковно- й народно-календарного персонажа як першопричини й взірця подальших щорічно повторюваних дій (блр. Дзецятуха красу давала, а Пяцінка красу здымала, пятку стаўляла). У кожному разі носій цих різноманітних динамічних ознак зберігає й функцію їх локалізації в межах річного інтервалу, відповідним чином поєднуючи в собі семантико-синтаксичні функції суб’єкта й адвербіальної обставини часу.

Іншим аспектом реалізації міфологеми імені в контексті взаємодії церковного й народного календарів є, отже, те, що дата, представлена сакральним терміном і його референтом, стає елементом довкілля і як така вступає у різні взаємини з різними іншими його складниками, причому з точки зору міфологічного мислення назви цих складників як їхні атрибути також належать довкіллю і відповідно вступають із назвою дати у такі взаємини. Ці зв’язки можуть мати характер стосунків за подібністю та/чи суміжністю і поєднують репрезентовану календарними пареміями дійсність у одне ціле, надаючи їй семіотичної структурованості.

Важливим функціональним різновидом цих паремій, у якому рельєфно проявляється семіотична структурованість народно-календарної моделі світу як смислопороджуючого механізму, є прогностичні прислів’я. Істотними рисами цього механізму в плані генерації й мотивації прогностичних сенсів є тенденція до сполучення й взаємодії індексальності з іконічністю (у різних конфігураціях і ступенях), а також можливість для календарних прислів’їв мати кілька різних за своєю узагальненістю рівнів інтерпретації їхньої внутрішньої форми. Паремії цього типу, базуючися на імплікативних логічних структурах, зображають конкретний індексальний характер імплікативного зв’язку як умову чи знак або ж узагалі лишають його неконкретизованим: рос. В Сретенье метель дорогу переметает, корм подметает; пол. ..Czwarty grudzieс jaki, caіy grudzieс taki, pi№ty grudzieс stycznia czyni znaki.. (виділенню й фіксації прикмети сприяє й римування). Вони також є різнорідними і з точки зору характеру семіотичної репрезентації прикметою прогнозованого нею. Тут є можливими такі випадки: 1) відсутність подібного представлення: пол. W kwietniu gdy pszczoіa jeszcze nieruchliwa, mokra wiosna zwykle bywa; 2) повна подібність (у певному сенсі), іконічна однорідність ознаки й означуваного: рос. нім. Nasser Januar – nasser Frьjahr (у разі однорідності знака й прогнозу можливим є і їхня часова суміжність: пол. Gdy w Narodzenie pogodnie, bкdzie tak cztery tygodnie; 3) ознака й означуване є різними видами в межах спільного роду, що можна витлумачити як своїстий абстрактний, діаграматичний іконізм: блр. Калі польскія Каляды трашчаць, дык нашы плюшчаць.. (тут можливим є й дзеркально симетричний розподіл прогностичних і прогнозованих рис: ..калі ж польскія плюшчаць, то нашы трашчаць); 4) семіотико-метафоричний іконізм різнорідних прикмети й прогнозу: рос. Богоявление под полный месяц к большому разливу (можливий схіастичний розподіл: нім. Im Jamuar viel Wasser – wenig Wein, wenig Wasser – viel Wein).

Безвідносно до об’єктивних підстав семіотично вмотивованих прогностиків, їхній зміст є також детермінованим і в іманентно-іконічному плані, спираючися на мовну опосередкованість установлення семіотико-репрезентативних стосунків подібності й суміжності між прикметою та прогнозом. Іншим істотним аспектом прояву іманентно-мовного іконізму в структурі календарних прислів’їв є той, що є безпосередньо пов’язаним із міфологічним сприйняттям імені як частини й відображення позначуваного ним, унаслідок чого відносини подібності між мовними одиницями проектуються у площину відносин між їхніми референтами, стаючи в такий спосіб складниками довкілля, а співвіднесене з датою ім’я (сакральне, але часом і ні) набуває характеру прогностичної прикмети; при цьому, транспонуючись у народно-календарний контекст, сакральні найменування змінюють свої семіотичні властивості, втрачаючи характер "неподібних подібностей" (Св. Діонісій Ареопагіт), що притаманний їм у релігійному дискурсі, спрямованому на відображення стосунків між трансцендентним і профанним. Прогностична інтерпретація календарних дат (найчастіше сакральних) виражається (а часом і детермінується) їх смислотворчим зіставленням з назвами світських реалій та їхніх рис, пор. укр. Як на Макрини буде дощ, то осінь буде мокра; Хто в маї звінчається, весь вік буде маяться (далеко рідше – зіставленням світських назв, референт однієї з яких, прогностичної, санкціонується церковним календарем: рос. На Богоявленье день теплый, хлеб будет темный). Із наукового погляду іконізм такого співвіднесення може бути пов’язаним як із "зовнішньою", так і внутрішньою (композитивною чи суто семантичною) формою: пол. Dziњ swiкta Pryska, to i lуd pryska; Jeїeli Kosy zajd№ wczas w dzieс њwiкtego Jкdrzeja, bкdzie wczesna wiosna укр. На Здвиження земля движиться ближче до зими; болг. Сечко сече, марта дере.. (для "наївного" мовленнєвого мислення ця різниця не існує). Реалізація зазначеного співвідношення може бути доволі різною, варіюючись, зокрема, щодо модальності (дескриптивної чи прескриптивної) іконічно породжуваного сенсу (кашубськ. Na Strёmмannх p мerљi strёmмin ji?e pod lod№; рос. Корнелий святой – из земли корневище долой), а також за ступенем, й відтак конкретним мовним (фонетичним, лексичним, граматичним, частиномовним) аспектом прояву іконізму (пор. укр. на Сорок Святих сорока сорок паличок у гніздо положить; блр. Да святэй же Лука, солучы ты нам гэту пару; пор. також евентуальну зміну індукуючого найменування – укр. Свята Мокрина (властиво Макрина) осінь приносить – чи перетворення назви свята Макавеїв на Маковей >Макотрус із відповідними звичаями, як теж різний за граматичним родом спосіб представлення свята Покрова Пресвятої Богородиці в укр. Свята мати Покрівонько й рос. Батюшка Покров тощо), за способом представлення календарного персонажа у внутрішній формі прислів’я (як дати чи антропоморфізованим чином, пор. рос. В апреле земля преет; Федор-Студит землю студит), за одно-/різнорівневістю й безпосередністю/опосередкованістю співвіднесення (пор. блр. Сей пшаніцу [на Зілота] і яна будзе як злата; рос. Федот [Студит] не Федора, знобит без разбора; срб. Не ваља се Бијеле неђеле бријати ни косу резати, јер би онај коме се то ради врло рано морао посиједити) чи, нарешті, за тим, звідки, від календарного чи світського найменування, походить смислотворчий імпульс, пор. звичаї висаджувати капусту навесні на свято Івана Головатого, з одного боку (головата – сталий епітет доброї капусти), і віддавати дітей до школи взимку на Наума, бо наука на ум піде, з іншого).

Отже, міфологізм фольклорного дискурсу, сполучуючись із усно-розмовним дискурсом призводив до виникнення календарної (головно сакральної) постаті як особливого знакового, головно іконічного комплексу, де календарне найменування зростається з певною датою та співвідносною з нею світською ситуацією, а канонічні уявлення про референта цього найменування почасти співіснують з новими, вторинно-міфологічними, а почасти витісняються ними.

Як і іконічність, індексальність діє як форма осмислення сприйманого, засіб орієнтації в ньому. У мові, зокрема, художній, особлива роль тут належить дейксису.

Розділ 3. "ІНДЕКСАЛЬНІСТЬ У ВТОРИННІЙ КОМУНІКАТИВНО-ЕПІСТЕМІЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ. ФУНКЦІОНАЛЬНО-ГРАМАТИЧНИЙ ДЕЙКСИС І ПЕРЦЕПТИВНІСТЬ ЗМІСТУ ХУДОЖНЬОГО ВИСЛОВЛЮВАННЯ" має своїм завданням з’ясувати ті специфічні риси, що їх складники поля функціонально-граматичного дейксису набувають, уживаючися з метою конструювання внутрішнього світу художнього (чи белетризованого) твору в його перцептивних вимірах; розділ також висвітлює природу співвіднесеності цих рис із прототиповими характеристиками зазначених одиниць, пов’язаними з ситуацією усно-розмовного спілкування, із одного боку, і відображення на них деяких загальних властивостей художнього моделювання дійсності та, відповідно, структури художнього знака, з іншого. До останніх ми відносимо інтенціональність художнього висловлення, тобто конструювання ним, у якості своєрідного перформативу, ідеальних об’єктів, похідних у стосунку до позахудожньої дійсності й водночас незалежних від неї, що робить неможливим оцінку художнього змісту як істинного чи хибного. У семіотичному плані інтенціональність художніх об’єктів, їхнє виникнення й існування виключно внаслідок знакопозначення виражається в оберненості зв’язку логічної первинності між знаком та його об’єктом: останній тут виступає як залежний від першого не лише в інтерпретаційному, комунікативно-епістемічному, але й онтологічному сенсі. Це у свою чергу веде до засадничої іконічності художнього знака: будь-яка зміна у його формі змінює й створюваний ним об’єкт; відтак, художня інверсія знака й позначуваного не має своїм наслідком семіотичну структуру, дзеркально симетричну до первинної.

У плані, безпосередньо пов’язаному з функціонально-граматичним дейксисом, зазначені особливості художнього висловлення й знака маніфестуються в роздвоєнні й протиставленні літературного (художнього, внутрішньотекстуального) суб’єкта й реального автора, а також внутрішньотекстуального адресата й адресата "зовнішнього". При цьому вживані для реалізації цих категорій дейктичні, передовсім персональні, категорії, виражені експліцитним чи імпліцитним чином, зазнають змін, причому не лише семантичних, а й семіотичних. Модельована персональними категоріями комунікативна ситуація, транспонуючись у художній контекст, відтворюється в прототиповому вигляді або ж отримує специфічну художньо-модельну інтерпретацію. Так, інтенціональний референт (імпліцитної) 1-ї особи, виступаючи водночас як локутивний і перцептивний суб’єкт викладу, може експліцитним чином керувати точкою зору своїх адресатів(-читачів), переносячи