МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД“

ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ”

ФЕДОРИШИНА ЛІДІЯ ІВАНІВНА

УДК 631.115.13 (477) “18/19”:001.8

ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ЛУКІВНИЦТВА В УКРАЇНІ

(ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ - ХХ СТОЛІТТЯ)

07.00.07 – історія науки і техніки

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Переяслав-Хмельницький – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Центрі історії аграрної науки Державної наукової сільськогосподарської бібліотеки Української академії аграрних наук

Науковий керівник: доктор сільськогосподарських наук, професор,

заслужений працівник сільського господарства

України

Вергунов Віктор Анатолійович,

Державна наукова сільськогосподарська бібліотека

Української академії аграрних наук, директор

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Михайлюк Віталій Павлович,

Східноукраїнський національний університет імені

Володимира Даля, Міністерство освіти і науки

України

завідуючий кафедри всесвітньої історії

кандидат історичних наук, старший науковий

співробітник

Коваленко Світлана Дмитрівна,

Державна наукова сільськогосподарська

бібліотека Української академії аграрних наук,

учений секретар

Захист відбудеться “ 26 ” жовтня 2007 р. об ___ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 27.053.01 у ДВНЗ “Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди” (08401, м. Переяслав-Хмельницький, вул. Сухомлинського, 30)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці ДВНЗ “Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди”

(08401, м. Переяслав-Хмельницький, вул. Сухомлинського, 30)

Автореферат розісланий “25” вересня 2007р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент О.Ф.Глоба

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність проблеми. Лукопасовищні угіддя займають найбільшу площу земної суші – 3,4 млрд. га, вони відіграли вирішальну роль у розвитку людського суспільства й тваринного світу в минулому й залишаються сутнісним фактором існування людини в сучасних умовах. Луківництво – як складова частина кормовиробництва й галузь сільського господарства має важливе значення в забезпеченні тварин зеленою фітомасою протягом усього періоду їх випасання, а також заготівлі достатньої кількості грубих кормів на стійловий період, зокрема сіна, сінажу, сінної січки та брикетів.

Розглядаючи цю галузь в історичному аспекті слід зазначити, що становлення наукової думки й розвиток прикладних досліджень з луківництва є однією з найменш комплексно досліджених проблем в історії української аграрної науки. Напрацювання вчених, які закладали основи українського луківництва, зосереджені в малочислених та переважно малодоступних для спеціалістів виданнях. Між тим, унікальні геоботанічні обстеження боліт та перезволожених угідь, що складають основу сьогоднішнього моніторингу лучної рослинності, теоретичні підходи до їх високопродуктивного використання та перші демонстраційні посіви на осушених масивах мають непересічне значення для подальшого розвитку вітчизняної сільськогосподарської дослідної справи. Малодослідженими залишаються також сторінки розвитку луківництва в 30-ті та повоєнні роки минулого століття, осмислення яких нерідко дає не тільки можливість обґрунтувати напрями сучасних досліджень, а й розглянути історію становлення наукових шкіл та центрів в Україні.

Актуальність роботи випливає також з необхідності розгляду й визначення ролі наукових досліджень з луківництва в загальному процесі розвитку аграрної науки в Україні, що можна зробити, простеживши становлення даної галузі в певний період часу в контексті розвитку ботаніки, фітоценології, рослинництва, ґрунтознавства та інших аграрно-біологічних наук.

Отже, склалась нагальна потреба історичного аналізу діяльності наукових і науково-дослідних установ, організацій та видатних учених у дослідженні луківництва в розрізі ґрунтово-кліматичних зон України.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження є складовою частиною НТП Державної наукової сільськогосподарської бібліотеки УААН “Історія започаткування, становлення та розвитку сільськогосподарської дослідної справи в Україні” (№ держреєстрації 01002U00526).

Мета і завдання дослідження. Мета – здійснити цілісний історико-науковий аналіз розвитку луківництва в різних регіонах України, установити роль у цьому дослідних установ, учених-луківників і геоботаніків; визначити перспективи інтенсифікації лучного кормовиробництва. Відповідно до мети було поставлено такі основні завдання дослідження:

- з’ясувати сучасний стан вивчення даної проблеми та її джерельну базу;

- відтворити цілісну картину історії досліджень з луківництва в Україні в другій половині ХІХ та у ХХ столітті й здійснити її періодизацію;

- оцінити стан кормовиробництва в другій половині ХІХ століття та необхідність організації наукових досліджень з луківництва;

- виявити організаційні форми становлення й розвитку дослідних установ на початку ХХ століття;

- проаналізувати наукову роботу й оцінити роль перших дослідних установ – Дублянської торфоболотної станції, Полтавської сільськогосподарської дослідної станції й Сарненської дослідної станції з освоєння боліт;

- оцінити роль Київської дослідної станції, Інституту ботаніки ім. Холодного НАН України Інституту рослинництва ім. В.Я.Юр’єва УААН та інших установ у проведенні досліджень на природних кормових угіддях та їх інвентаризації;

- оцінити вплив Всеросійського науково-дослідного інституту кормів ім.В.Р.Вільямса і його вчених у розвитку луківництва в Україні;

- виявити роль вітчизняних наукових установ у генезі луківництва в зональному розрізі;

- визначити основні етапи розвитку луківництва в Україні в другій половині ХХ століття й роль обласних дослідних станцій та Інституту кормів УААН як координатора досліджень з кормовиробництва;

- проаналізувати внесок вітчизняних учених у розробку теорії і практики луківництва та впровадження у виробництво ресурсоощадних, природоохоронних технологій.

Об’єкт дослідження – історія становлення й розвитку досліджень з луківництва в Україні в другій половині ХІХ-ХХ століття як складової наукового пошуку в колишніх Російській імперії та СРСР.

Предмет дослідження – історичні етапи розвитку луківництва в Україні, його зміст, формування й діяльність мережі дослідних установ на початку і в середині ХХ століття.

Методи дослідження – загальнонаукові (аналітичний, структурно-функціональний) та спеціально-історичні. Серед останніх – хронологічний, що дає можливість розглянути процес становлення й пізнання наукових досліджень у динаміці, змінах у відповідній послідовності;

порівняльно-історичний та історико-науковий, що дає змогу з’ясувати наукову й практичну цінність результатів фітоценологічних досліджень як у загальному контексті розвитку біології в Україні, так і на відповідних історичних етапах.

Наукова новизна одержаних результатів у тому, що

-

-

-

-

-

-

Практичне значення одержаних результатів.

Фактичний матеріал, узагальнення та висновки досліджень дають можливість розширити знання про розвиток сільськогосподарської науки в Україні. Узагальнені матеріали дослідження можуть бути використані при підготовці спеціалістів-істориків, а також під час вивчення студентами сільськогосподарських навчальних закладів окремих тем курсів “Землеробство”, “Сільське господарство”, “Тваринництво”, “Кормовиробництво”, “Історія сільськогосподарських наук”, “Біологія”,”Історія біології. Матеріали дисертації сприятимуть модернізації освітнього процесу при розробці програм, підручників, посібників і методичних рекомендацій. Виявленні та обґрунтовані в дослідженні положення можуть бути враховані в процесі реформування агропромислового комплексу України в сучасних умовах. Матеріали дисертації сприятимуть подальшим науковим пошукам з історії розвитку сільськогосподарських наук.

Джерельна база дослідження. Дослідження ґрунтується на значній кількості публікацій і неопублікованих матеріалів. Друковані видання включають оригінальні праці з луківництва, різноманітні відомості організаційно-наукового характеру та ін. Неопубліковані джерела складають наукові звіти установ та інші архівні матеріали.

Особистий внесок здобувача полягає в розробці програми й особистому проведенні дослідницької роботи з узагальнення історичних, статистичних, архівних матеріалів і звітів науково-дослідних установ та інших неопублікованих джерел і введення їх до наукового обігу.

Апробація результатів дисертації. Основні наукові положення та висновки дисертації доповідались та обговорювались на наукових конференціях, зокрема, на Третій конференції молодих учених та спеціалістів “Історія освіти, науки і техніки в Україні”, присвяченій 75-річчю від дня створення ДНСГБ УААН як наукової установи (26-27 травня 2006 р., м. Київ), ХХ

науковій конференції студентів та магістрів Вінницького державного аграрного університету (14 березня 2006р., м. Вінниця).

Публікації. За матеріалами досліджень, представлених у дисертації, опубліковано 8 наукових праць, з них 3 – у фахових виданнях, включених до переліку ВАК України.

Структура дисертації обумовлена метою й завданням дисертаційного дослідження. Робота складається зі вступу, п’яти розділів, висновків та списку використаних джерел із 296 найменувань. Обсяг основного тексту становить 166 сторінок . Загальний обсяг дисертації 195 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і новизну, визначено об’єкт і предмет досліджуваної теми, сформульовано мету й завдання дослідження, наведено відомості про апробацію та практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі “Стан наукової розробки проблеми й вибір напрямів дослідження” проаналізовано ступінь наукової розробленості проблеми дисертаційного дослідження. Здійснено історіографічний аналіз праць за темою дисертації, обрано напрями та шляхи вирішення поставленої проблеми.

У підрозділі 1.1. “Луківництво як наука, науковий погляд на нього” йдеться про визначення луківництва як наукової дисципліни з використанням понять луки, “сіножаті, “пасовища, “природні кормові угіддя, “лучна рослинність та ін.

З’ясовано, що луківництво тісно пов’язане з біологією й екологією, вивчає взаємовідносини рослин з навколишнім середовищем і містить теоретичне обґрунтування цих процесів.

У підрозділі 1.2. “Стан луківництва як галузі сільського господарства України” проаналізовано фактори інтенсифікації цієї галузі народного господарства, зокрема звертається увага на необхідність збільшення площ докорінного й поверхневого поліпшення низькопродуктивних лук і створення високопродуктивних культурних пасовищ, у тому числі зрошуваних. Для цього необхідно виконувати лукомеліоративні роботи з освоєння заболочених, укритих чагарником і купинами природних кормових угідь.

У підрозділі 1.3. “Джерельна база й напрями дослідження луківництва у вітчизняній науці” охарактеризовано генезу вивчення лучної рослинності наприкінці ХІХ ст., зокрема П.Палласом Паллас П. С. Краткое физическое и топографическое описание Таврической области, сочиненное на французком языке и переведенное с оного на русский И.Рижским. – С.- Петербург, 1895. – 354 с., В.Зуєвим Зуєв В. П. За широке впровадження кормового люпину в раціонах Полісся. – Суми, 1956. – 20 с, А.Н.Красновим Краснов А.Н. Травяные степи северного полушария // Известия об-ва любителей естествознания, антропологии и этнографии. – М., 1893. – Т.82. – С. 78-130. та ін.

Перша наукова праця з луківництва в Україні була опублікована Л.О.Павловичем Павлович Л. О. О кормовых травах дикорастущих и выращиваемых на Украине. – Х., 1876. – 46 с. у 1886 році, у ній наводяться відомості про поширення, використання й поїдання худобою дикоростучих кормових трав, а також подано рекомендації з агротехніки вирощування введених у культуру трав.

Системні дослідження з луківництва проводились у двох напрямках: геоботанічне обстеження природних кормових угідь та розробка агротехнічних заходів щодо їх поліпшення й раціонального використання.

Великий вплив на розвиток наукових досліджень і формування мережі науково – дослідних установ в перше десятиріччя радянської влади мав Сільськогосподарський Науковий Комітет України. При комітеті були створенні ряд секцій в тому числі ботанічна, лучного господарства та меліораційна. Вони проводили обробку матеріалів флорестичного обстеження лук та підготовкою фахівців, видавали наукові праці, збирали статистичні матеріали щодо кормової площі по регіонам України та ініціювали створення центральної меліоративної станції і інституту водного господарства України Сільськогосподарський науковий комітет України (1918 – 1927). Зб. Документіів і матеріалів / УААН, ДНСГБ: уклад.: В.А.Вергунов, А.С.Білоцерківська, Б.К.Супіханов, С.Д.Коваленко; Під заг. Ред. М.В.Зубця, Ю.Ф.Мельника; Наук. ред. В.А.Вергунов, – К, 2006. – 528 с.’ ЦДАВОВУ України – ф. 1230.- оп. 1. – Арк 16 – 27 ( (1923)..

З метою забезпечення єдиного методологічного керівництва науково-дослідною роботою у 1931 році урядом УРСР була створена Всеукраїнська Академія сільськогосподарських наук. Одним із народно-господарських завдань її було забезпечення тваринництва кормовою базою. У розв’язанні цієї проблеми значна увага приділялась раціональному використанню природних та сіяних пасовищ і підвищення їх продуктивності ЦДАВО України. Наказ ч.244 по Народному Комісаріату Земельних Справ 29 травня 1931 року.- ф. 1055. оп.1. спр.2. – Арк 56.’

Вергунов В.А., Гриник І.В., Кірпаль З.П., Семчук П.К., Решетняк О.П., Пильтяй О.М. Всеукраїнська Академія сільськогосподарських наук: Зб. Документів і матеріалів / За наук ред. В.А.Вергунова. Під заг. Ред. гл.- кор.УААН Ю.Ф.Мельника. – К.: Аграрна наука, 2006.–314 с..

У 1932-1934 рр. Є.М.Лавренком Лавренко Е.М. Степи СРСР // Растительность СССР, Сост. Б.А.Келлер, Н.Ф. Комаров, Е.М.Лавренко и др. – М. – Л.: Изд-во АН СССР, 1940. – Т.ІІ. – 266 с. проведено широкомасштабне обстеження ґрунтів і рослинності всіх сільськогосподарських угідь. В цей же період під керівництвом проф. А.Т.Раменського здійснено інвентаризацію сіножатей і пасовищ, результати якої були узагальнені М.В.Куксіним Куксін М.В. Природні кормові угіддя УРСР ( Наслідки робіт інвентаризації природн. Кормов. угідь України, типологічна частина); Ред..кол. : М.Д.Лясківський, М.Д.Рижутін та ін. – Х.: Держсільгоспвидав, 1935. – 171 с..

Дослідження заплавних лук Дніпра, Десни, Ворскли, Орелі були висвітлені в працях Є.М.Лавренка, І.Г.Зоз Лавренко Е.М., Зоз И.Г. Растительность конских плавней Днепра (“Великого луга”) Запорожского округа // Материалы к проблеме Нижнего Днепра. – Одесса, 1931. – Кн.2. – С. 79-142. , В.І.Кушніренка Кушніренко В. та ін. Луки водозбору р. Ворскли. // Записки Полтавського с.-г. ін-ту. – Т. 4. – 1930. – С. 52-74., Д.Я.Афанасьєва Афанасьєв Д.Я. Заплавні луки р. Прип’яті // Укр. ботанічний журнал. – 1959. – Т.ХVІ. – №2. – С. 60-75. та ін., а суходільних і гірських лук – у наукових працях А.І.Барбарича Барбарич А.І. До історії вивчення природних кормових угідь Української РСР. – Пр. бот. саду ім. акад. О.В. Фоміна, 1955. – С. 11 - 19., М.І.Котова Котов М.І. Ботаніко - географічний нарис долини Інгульця. – Тр. с.-г. бот., 13. Харків, 1927. – С. 31 - 37., Г.І.Поплавської Поплавская Г. И. Некоторые данные по изучению горных лугов в геоботаническом и кормовом отношениях // Геоботаника Под. ред. В.Н. Сукачева. Тр. ботан. ин-та АН СССР. – Л.: Изд-во АН СССР, 1934. – Вып.1. – С. 195-250. та ін.

На основі проведених досліджень Український науково-дослідний інститут соцземлеробства та Інститут ботаніки АН УРСР у 1941 р. опублікували монографію про кормові рослини України, у якій подано характеристику й зазначено райони поширення 232 основних кормових трав природних сіножатей і пасовищ України Котов М.Н., Карнаух П.І., Оперман П.І. Дикі кормові рослини УРСР. – К.: Вид-во АН УРСР, 1941. – 237 с. .

У 40-50-х роках ХХ ст. значну увагу було приділено вивченню заплавних лук Дніпра та його приток, а також низинних і суходільних лук Полісся. Результати обстеження висвітлено в монографіях Д.Я.Афанасьєва Афанасьєв Д.Я. Наслідки і перспективи ботанічних досліджень на Україні. – // Ботанічний журнал АН. УРСР. – 1947. – №4. – С. 3-10.

.

У 50-х роках минулого століття опубліковано ряд монографій і монографічних статей, присвячених характеристиці лук Львівської і Чернівецької областей та шляхи їх поліпшення Амелин И.С. К характеристике лугов Львовской области // Научные труды Львовской ветер.-зоотехнич. ин-та. – 1953. – №6. – С. 3-28.

.

Крім вищенаведених узагальнень, як джерельну базу для аналізу стану розвитку луківництва в Україні за 1965 – 2000 рр. використано результати досліджень з цього питання науково-дослідних установ системи Української академії аграрних наук, викладені в координаційних звітах Інституту кормів УААН за 1976-2000 рр.

У другому розділі “Геоботанічні дослідження та вплив їх на розвиток луківництва в Україні” викладено матеріали геоботанічних досліджень у другій половині ХІХ і на початку ХХ ст. та роль вітчизняних геоботаніків у їх проведенні. Розвиток луківництва в Україні в кінці ХІХ та початку ХХ ст. тісно пов’язаний з іменами І.К.Пачоського, А.Н.Краснова, Г.І.Танфільєва, Г.М.Висоцького, В.І.Талієва та ін., а після 1917 р. з ленінградськими та московськими вченими В.Н.Сукачовим, Б.А.Келлером, В.В.Альошиним, А.П.Шенниковим, Л.Г.Раменським та ін.

Цілеспрямовані геоботанічні дослідження проводились в Україні після створення в 1927 р. в Інституті ботаніки АН УРСР лабораторії, а згодом відділу геоботаніки. Більша частина праць українських геоботаніків присвячена вивченню й описанню різних типів рослинного покриття річкових долин суходільних та інших лук, у якому брали участь А.В.Фомін, Д.К.Зеров, М.І.Котов, Є.М.Лавренко та ін. У цей же період жослідження природних кормових угідь в Україні в широких масштабах розпочав Всесоюзний науково- дослідний інститут кормів, зокрема співробітники цього інституту Р.А та Е.В.Єленевські.

У 1932 р. в Україні широко проводились агроінвентаризаційні й геоботанічні дослідження, у яких брали участь київські, харківські й дніпропетровські геоботаніки. Результати цих робіт були узагальнені в монографії М.В.Куксіна “Природні кормові угіддя УРСР”. У ці роки широко вивчали рослинність заплавних лук Дніпра і його приток Прип’яті, Десни, Орелі, Самари тощо (Д.Я.Афанасьєв, Л.Л.Бельгард, О.А.Єліашевич та ін). Результати обстеження опубліковано в ряді статей і монографії Д.Я.Афанасьєва “Заплавні луки р. Десни”.

У 1930-ті роки велику роботу по обстеженню боліт провів Д.К.Зеров, узагальнивши отримані результати в монографії “Болота УРСР, рослинність і стратиграфія”. Є.М.Лавренко у відомій монографії “Степи СССР” подав характеристику різних типів степів, висвітлив питання рослинного покриву.

У 1940-1946 рр. вивченням рослинності Закарпатської області і Карпат займались Є.М.Брадіс, А.Ф.Гринь, Г.В.Козій, та ін., результатом чого стали дві монографії “Рослинність Закарпатської області” і “Нарис рослинності і флори Карпат”.

У 1952-1953 рр. учені Інституту ботаніки АН УРСР здійснили ґрунтово-меліоративні,

геоботанічні й культуртехнічні дослідження на території водозборів річок Уж, Південна Случ, Горинь і Стир, звіти по яких були використані при складанні проекту з меліорації Поліської низовини.

За результатами багаторічного вивчення вітчизняними вченими рослинності Інститут ботаніки АН УРСР підготував монографію “Рослинність УРСР” у 4-х томах, яка є першою узагальненою працею про рослинний покрив України.

У третьому розділі “Вклад наукових установ у розвиток луківництва в Україні” розкрита роль науково-дослідних інститутів УААН й обласних державних сільськогосподарських дослідних станцій у розробці теоретичних і практичних проблем луківництва, енергоощадних і природоохоронних технологій. Установлено хронологію генези наукових досліджень з луківництва при освоєнні боліт у першій чверті ХХ ст.

У підрозділі 3.1. “Започаткування досліджень з луківництва при освоєнні боліт у першій чверті ХХ ст.” з’ясовано, що особливу увагу вивченню боліт надавали в період з 1910 по 1916 рр. Департамент землеробства, Волинське й Полтавське земства організували під керівництвом В.С.Доктуровського обстеження лук і боліт, переважно річкових заплав. У 1912 р. започатковано Волинське дослідне поле, на базі якого в 1914 р. створено Сарненську дослідну станцію з освоєння боліт. У 1913 р. відкрито Рудня-Радовельске болотне господарство Волинського земства, на базі якого заснована Рудня-Радовельску дослідну станцію. Організовується ряд болотних установ і на Лівобережній Україні. У 1915 р. створено Підставський опорний болотний пункт, у 1926 р. – Бурівське дослідне поле в Чернігівській області, а в 1923 р. – Сульський центральний болотний опорний пункт, тепер Сульське дослідне поле.

Ініціатором й організатором усіх згаданих дослідних установ в Україні багато в чому сприяв фахівець з дослідно-меліоративної справи науково-дослідного відділу Наркомзему УРСР М.О.Тюленєв. Він глибоко вивчав вітчизняний і зарубіжний досвід культури боліт та луківництва.

У витоках становлення й розвитку сільськогосподарської дослідної справи на меліорованих землях у 20 – 30 роках стояв професор Д.О. Джованні, який на основі проведених досліджень заклав науково – організаційні й концептуальні засади, включаючи законодавчі державні акти розвитку агромеліорації в Україні Вергунов В.А. Розвиток науково-дослідної агромеліораційної справи в Україні ц 20 – 30 роках ХХ століття у творчій спадщин професора Діонісія Олександровича Джовані (Джованні) ( до 120 – річчя від дня народження.// Історичні записки: Зб. наукових праць // Східноукраїнський нац.ун-т ім.. Володимира Даля. – Вип. 14. С. 170 -199.’ Центральний державний архів вищих органів влади України. – Ф. 27. – оп. 17 “л”. – Справа 1205. Джовані Д.О. – 2 арк.

.

У підрозділі 3.2. “Роль ННЦ “Інститут землеробства” УААН у розвитку луківництва в Україні” встановлено, що наукові дослідження з луківництва розпочато цим закладом у 1935-1936 рр. на заплавних луках р. Ворскли. У 1944 р. в інституті організовано лабораторію луківництва, яку 30 років очолював відомий учений луківник, доктор с.-г. наук, професор М.В.Куксін, а з 1974 по 2002 рр. – доктор с.-г. наук, професор А.В.Боговін. Лабораторія розробила технології докорінного й поверхневого поліпшення природних кормових угідь і заболочених земель та наукові основи побудови лучних сівозмін й удобрення в них однорічних культур та багаторічних трав. Лабораторія вперше в Україні розробила і впровадила у виробництво технологію створення культурних пасовищ на природних кормових угіддях різного типу, їй належить пріоритет у розробці лучних конвеєрів на основі різностиглих злакових і бобово-злакових трав і сортосумішок з періодом безперервного надходження високоякісної трав’яної маси на сінокосах протягом 135 днів, а на пасовищах – 150-160 днів.

У підрозділі 3.3 “Інститут кормів УААН як координатор наукових програм з луківництва” з’ясовано, що створений на базі Полтавської дослідної станції в 1932 році інститут кормів після низки реорганізацій проіснував до 1956 року й будучи філіалом Всесоюзного науково-дослідного інституту кормів, знову перетворений на Полтавську державну обласну с.-г. дослідну станцію. У 1973 році в м. Вінниці створено Український науково-дослідний інститут кормів Південного відділення ВАСГНІЛ. Першим директором було призначено доктора сільськогосподарських наук, професора І.П.Проскуру (1973-1980), а з 1980 по 2001 рр. інститутом керував відомий в нашій країні та за її межами академік УААН, професор А.О.Бабич. Серед підрозділів інституту важливе місце посідає лабораторія сіножатей і пасовищ, яка функціонує з дня його створення. За 32-річний період лабораторія провела значний об’єм науково-дослідних робіт, спрямованих на інтенсифікацію лучного кормовиробництва в Лісостепу й Поліссі України .

У підрозділі 3.4. “Розвиток луківництва на західноукраїнських теренах” встановлено, що наукове луківництво на заході України почало розвиватись ще з 1911 року, проте найбільшого розквіту набуло з 1951 року, після створення Інституту агробіології АН УРСР, а пізніше в 1956 році – науково-дослідного інституту землеробства і тваринництва західних районів УРСР.

Майже за 50-річний період функціонування інститут розробив технологію створення культурних пасовищ, удосконалив систему їх удобрення, встановив роль впливу біологічного азоту на пасовищах, провів дослідження щодо підбору травосумішей при створенні пасовищ на мінеральних ґрунтах і заплавних луках, розробив технологію відновлення вироджених травостоїв шляхом прямого всівання трав у дернину за допомогою агрегату ЛУКА-2,8.

У філіалі інституту – Передкарпатській сільськогосподарській дослідній станції – вивчено прийоми докорінного й поверхневого поліпшення сіножатей та створення культурних пасовищ в умовах Передкарпаття.

У підрозділі 3.5. “Розробки науково-дослідних установ з проблеми “Збільшення виробництва й поліпшення якості кормів в Україні за 1976-2000 роки” висвітлюються прийоми інтенсифікації виробництва кормів на природних кормових угіддях у різних ґрунтово-кліматичних зонах України.

У розвитку луківництва на Поліссі значну роль відіграли такі обласні державні дослідні станції, як Чернігівська, Рівненська, Волинська, Івано-Франківська, Гірсько-Карпатська, а також Інститут с.-г. Полісся УААН. Ці установи розробили ефективні прийоми створення сіяних сіножатей і пасовищ та покращання лук з природним травостоєм, установили роль біологічного азоту в економії енерговитрат та охороні навколишнього середовища.

У зоні Лісостепу крім інституту кормів і ННЦ інституту землеробства УААН, вагомий внесок у розробку інтенсивних технологій у лучному кормовиробництві в другій половині ХХ ст. зробили такі обласні державні сільськогосподарські дослідні станції: Полтавська, Хмельницька, Тернопільська та Сумська. Вони обґрунтували ефективні прийоми поверхневого й докорінного поліпшення природних і сіяних сіножатей і пасовищ, які забезпечують підвищення їх продуктивності в 1,5-2 і більше рази.

У зоні Степу інститут тваринництва степових районів УААН “Асканія- Нова” розробив комплекс прийомів щодо підвищення продуктивності природних кормових угідь в умовах заповідної зони “Асканія-Нова”.

Український НДІ захисту ґрунтів від ерозії вдосконалив прийоми поліпшення природних кормових угідь на схилах. При підборі трав для суходільних пасовищ на схилах балок використовуються трави ранньої пасовищної стиглості: стоколоси безостий і прямий, житняки, а також пізньостиглий пирій сизий, що дає можливість продовжити перший цикл випасання на 12 днів.

Запорізька й Кримська дослідні станції вивчали продуктивність зрошуваних травостоїв залежно від їх складу і строків внесення азотних добрив. Установлено, що кращою травосумішкою на зрошуваних сіножатях є сумішка з люцерни посівної, стоколосу безостого, костриці лучної й грястиці збірної, яка в середньому за 5 років використання забезпечила врожайність зеленої маси понад 600 ц/га.

У четвертому розділі “Роль відомих учених у розвитку вітчизняного луківництва” висвітлюються теоретичні розробки та практичні рекомендації українських та російських дослідників щодо раціонального використання природних і сіяних сіножатей і пасовищ.

У підрозділі 4.1. “Внесок російських науковців у вирішення досліджуваної проблеми” зазначено суттєвий вплив на розвиток кормовиробництва й луківництва в Росії і колишньому СРСР наукової, педагогічної й організаторської діяльності відомого вченого, новатора сільськогосподарської науки академіка В.Р.Вільямса. Він створив науку про природно-наукові основи луківництва, або лукознавства. За його ініціативи було створено Державний лучний інститут (нині Всеросійський інститут кормів).

Не менш значущою в розвитку луківництва Росії та України є діяльність видатного російського вченого А.М.Дмитрієва – першого керівника кафедри луківництва Московської сільськогосподарської академії ім. К.А.Тімірязєва. Він був одним із засновників і першим директором Державного лучного інституту. У 1913 році вчений уперше узагальнив російську практику поліпшення і створення лук кінця ХІХ-початку ХХ століття, а в 1914 році опублікував перший підручник з луківництва. Ним було складено біографічний покажчик літератури з травосіяння й луківництва з 1864 по 1914 рік. У цей же період А.М.Дмитрієв розробив класифікацію типів лук лісолучної зони на фітотопологічній основі, яка стала істотним явищем у науці. Запропонована ним класифікація використовується до цього часу.

Провідна роль у розробці теоретичних основ луківництва першої половини ХХ ст. належить В.М.Сукачову – визначному вченому, ботаніку, лісознавцю, одному з фундаторів радянської біогеоценології. Його наукові дослідження присвячено систематиці рослин, загальній та експериментальній фітоценології й біогеоценології, лукознавству, болотознавству, генетиці, селекції тощо.

У підрозділі 4.2. “Роль українських дослідників у розвитку луківництва” висвітлено внесок у розвиток геоботаніки й вивчення рослинного покриву України видатного геоботаніка Г.І.Білика (1904-1985), який разом з Д.Я.Афанасьєвим та іншими вченими виховали нове покоління геоботаніків, найвища активність яких припадала на другу половину ХХ ст., коли вже розпочалися масштабні обстеження рослинного покриву нашої країни.

Г.І.Білик брав участь у багатьох геоботанічних і комплексних експедиціях з дослідження рослинності різних регіонів України. Широкий діапазон знань дали йому змогу поєднати практичну діяльність з глибокими теоретичними розробками ботанічної науки, дослідити класифікацію, екологію, режими використання, продуктивність і меліоруючу роль галофітної та супроводжуючих її типів рослинності степів, лук, боліт та ін.

Результати досліджень узагальнено Г.І.Біликом у монографіях “Рослинність Закарпатської області УРСР”, “Рослинність Нижнього придніпров’я” та “Рослинність засолених ґрунтів України, її розвиток, використання та поліпшення”.

У 20 – 30 роках минулого століття вагомий внесок у вивченні рослинності та організації сільськогосподарської дослідної справи зробив видатний геоботанік, герболог, ґрунтознавець і картограф Д.Г. Віленський (1892-1960). Він є автором підручників “Ботаніка” та “Почвоведение” які неодноразово перевидавалися, в тому числі за кордоном, а також створення карти грунтів України. Спадщина його налічує 195 наукових працьВергунов В.А. Історія української науки на межі тисячоліть: Зб. Наук. пр. Вип.. 23 / Дніпропетр. Нац.ун-т, Держ. наук. с.-г. б-ка; – К., 2006 – С. 28-50.

.

Значний внесок у розвиток вітчизняного луківництва зробив відомий в Україні та за її межами вчений луківник, доктор с.-г. наук, професор М.В.Куксін (1904-1984). Основні напрями досліджень М.В.Куксіна – це вивчення рослинного покриву природних кормових угідь України, створення й ефективне використання незрошуваних і зрошуваних культурних пасовищ.

М.В.Куксін розробив методику обстеження та номенклатуру типів природних кормових угідь, за якими в 1957-1960 рр. в Україні було проведено їх широкомасштабне геоботанічне й культуртехнічне обстеження, розроблено карти типів лук кожного господарства та картограми їх поліпшення. На основі цих досліджень уперше розроблено фітотопологічну класифікацію лук, дано їх природну та виробничу характеристику, зроблено районування. М.В.Куксіну належить пріоритет з розробки й широкого впровадження в Україні культурних пасовищ.

На розвиток вітчизняного луківництва мала науково-педагогічна праця доктора с.-г. наук, професора В.І.Мойсеєнка (1919-1997) який понад 20 років керував кафедрою меліорації та луківництва в Українській сільськогосподарській академії. Під його керівництвом створено школу кормовиробників, яка й зараз успішно реалізує теоретично-прикладні настанови з розвитку кормовиробництва в Україні, що ґрунтуються на поєднанні польового та лучного кормовиробництва.

Одним з визначних учених-луківників і геоботаніків, продовжувачем справи М.В.Куксіна є професор А.В.Боговін.

У результаті тривалих досліджень А.В.Боговіним ґрунтовно вивчено еколого-біологічні та фітоценотичні властивості численних видів і сортів багаторічних трав, ступінь їх сумісності в ценозах та реакції на основні елементи технологічних процесів. Ним уперше з’ясовано механізми й закономірності формування спонтанно відновлюваних трав’янистих біогеоценозів на землях, вилучених з орних під лукопасовищні угіддя.

Вагомий внесок у розробку теоретичних і практичних питань луківництва зробив доктор с.-г. наук, професор В.Г.Кургак. Працюючи в лабораторії луківництва ННЦ “інститут землеробства” УААН, він пов’язав свою наукову діяльність з удосконаленням технологічних заходів щодо поліпшення природних кормових угідь, розробкою екологобіологічних й агротехнічних основ формування лучних агроценозів українського Полісся. Ученим з’ясовано принципи добору й способи розміщення компонентів у травосумішках, оптимізовано їх видовий і сортовий склад та норми висіву насіння, а також системи удобрення, зрошення й використання сіяних травостоїв. В.Г.Кургак обґрунтував роль асоціативних і симбіотичних азотфіксуючих бактеріальних препаратів і біостимуляторів росту в інтенсифікації луківництва.

Значні досягнення в дослідженні теоретичних і практичних засад та впровадженні наукових розробок у виробництво належать доктору с.-г. наук, професору, заслуженому працівнику сільського господарства України П.С.Макаренку, який понад 46 років збагачує луківничу науку інноваціями.

Після закінчення Української с.-г. академії П.С.Макаренко пішов на наукову роботу в Козаровицьку дослідну станцію луківництва, де був науковим співробітником і завідувачем відділом луківництва, а після закінчення аспірантури – з 1963 р. директором станції. З 1973 р. по 2000 р. працював в Інституті кормів УААН на посаді завідувача лабораторії сіножатей і пасовищ, а в даний час у Вінницькому державному аграрному університеті професором кафедри кормовиробництва, луківництва та сільськогосподарської меліорації.

За згаданий період роботи в інституті П.С.Макаренко науково обґрунтував і розробив ряд інтенсивних технологій, зокрема створення й ефективного використання культурних, у т. ч. зрошуваних пасовищ на низинних і заплавних луках Полісся та рільних землях Лісостепу, технології створення високопродуктивних кормових угідь на схилах, осушених заплавних луках із засоленими ґрунтами та ін.

Понад 30 років в Інституті кормів УААН працює К.П.Ковтун. Своїми науковими розробками дослідниця вдосконалила основні принципи добору різночасно достигаючих травосумішок для багаторічного й багатоукісного використання в системі конвеєрного виробництва зелених кормів; вивчила роль бобових трав у підвищенні кормової продуктивності агроценозів і якісних показників корму.

У західних регіонах України значний внесок у луківництво зробив кандидат с.-г. наук В.Д.Горб ( 1928-1997), який займався питаннями створення й використання культурних пасовищ, особисто вивчав удобрення сіяних бобово-злакових і злакових травостоїв, їх прискорене залуження. Учений брав активну участь у роботі міжнародних конгресів, симпозіумів, конференцій з питань луківництва.

У розробці природоохоронних, енергоощадних технологій у луківництві західної частини України плідно працює доктор с.-г. наук, професор Я.І.Мащак. Він дав оцінку сучасного стану лукопасовищного господарства, визначив кореляцію деградації травостоїв з геоморфологічними, кліматичними умовами та антропогенною діяльністю. Ученим розроблено й теоретично обґрунтовано найбільш раціональні та інтенсивні диференційовані технології створення, догляду, використання й поновлення високопродуктивних сіножатей і пасовищ.

Багато років над розробкою і впровадженням у луківництво прогресивних технологій працює доктор с.-г. наук, професор М.Т.Ярмолюк. Його наукові дослідження присвячені вивченню питань поживного режиму лучних травостоїв і з’ясуванню впливу добрив на урожай і якість корму, процесу іммобілізації мінерального азоту добрив у безпечну органічну форму.

У п’ятому розділі “Особливості лучного кормовиробництва на сучасному етапі” доведено необхідність використання біологічних факторів при розробці і впровадженні у виробництво ресурсоощадних і природоохоронних технологій, створення високопродуктивних технологій сіножатей і пасовищ за рахунок висівання нових сортів лучних бобових і злакових трав.

У підрозділі 5.1. “Організація системних наукових досліджень з лучного кормовиробництва” показано, що такі дослідження в Україні розпочалися після реорганізації в 1930-1931 рр. науково-дослідних установ і створення ряду спеціалізованих інститутів і станцій в межах ВУАСГН, що мали за мету обслуговування окремих галузей сільського господарства.

Керівництво науково-дослідними галузевими інститутами здійснювало Південне відділення ВАСГНІЛ. У більшості обласних державних с.-г. дослідних станціях було створенно відділи або лабораторії з кормовиробництва, у яких також проводились досліди з луківництва. Основні напрями наукових досліджень з усіх галузей с.-г. науки визначало Південне відділення ВАСГНІЛ та головне управління с.-г. науки МСГ.

З метою постановки виробництва кормів на наукову основу рішенням уряду в травні 1973 р. у м. Вінниці створено Український науково-дослідний інститут кормів Південного відділення ВАСГНІЛ. На нього було покладено обов’язки методичного й координаційного центру з фундаментальних і прикладних досліджень з виробництва й використання кормів.

У підрозділі 5.2. “Перспективи подальшого розвитку луківництва в Україні” доведено, що в сучасних умовах усі заходи по збільшенню виробництва кормів на луках базуються, у першу чергу, на використанні власних ресурсів, а саме органічних і сидеральних добрив, місцевих вапнякових матеріалів, насінні трав власного виробництва, а також таких біологічних факторів, як азотфіксація, повернення в кругообіг поживних речовин, закріплених у дернині вироджених лук, підвищення довголіття травостою та ін.

Перспективним напрямом інтенсифікації лучного кормовиробництва залишається створення високопродуктивних сіяних травостоїв із застосуванням науково-обґрунтованих доз мінеральних добрив.

ВИСНОВКИ

У результаті дисертаційного дослідження було простежено в історичному аспекті основні тенденції формування луківництва як науки і як однієї з важливих галузей сільського господарства.

Проведені дослідження дозволили зробити такі висновки:

1. Установлено, що розвиток луківництва в Україні розпочався в другій половині ХІХ ст. з геоботанічних досліджень степової рослинності. Значний внесок у становленні геоботаніки як науки зробив І.К.Пачоський, який виокремив нову науку про генезу, розвиток і поширення рослинних асоціацій (формацій), сформулював її основні принципи й назвав її “флорологією”, а згодом “фітосоціологією”. У роботі геоботаніків того періоду важливе місце посідали експериментальні дослідження фітоценозів, розробка принципів класифікації схем, геоботанічне районування й картографування.

Одержані результати наукових досліджень узагальнюють і збагачують інформацію про роль українських учених у становленні й розвитку геоботаніки як науки й можуть використовуватись у практичному луківництві при створенні високопродуктивних агрофітоценозів на поліпшуваних природних кормових угіддях.

2. У дисертаційному дослідженні зі становлення розвитку луківництва в Україні можна умовно поділити на такі етапи і періоди.

Перший етап – друга половина ХІХ ст. - початок ХХ ст.. поділяється на два періоди:

Перший період – 60ті роки ХІХ ст. – 1886 рік – безсистемні геоботанічні дослідження природних кормових угідь шляхом спостережень і проведення експедицій.

Другий період 1886-1916рр. – проведення досліджень з агротехніки багаторічних і однорічних трав Полтавською, Харківською та ін. дослідними станціями; з 1911 року проводила роботу з луківництва Дублінська торфоболотна станція при Львівському с.-г. інституті, а 1914 р. – Сарненська дослідна станція з освоєння боліт.

Другий етап 1917-1941 роки початок роботи Рудня - Радовельської дослідної станції луківництва, Козаровицької науково-дослідної станції луківництва, Мало-Загорівської дослідної станції і розсадника по культурі багаторічних злакових трав. Пізніше роботи з луківництва, крім станцій, проводилися в Українських науково-дослідних інститутах: землеробства, ґрунтознавства, гідротехніки і меліорації, кормів, тваринництва, ботаніки Академії наук, а також державних університетах, сільськогосподарських вузах таш.

Третій етап 1946 р. - до сьогодення подальший розвиток сітки дослідних установ і планові комплексні дослідницькі роботи з луківництва в усіх ґрунтово-кліматичних зонах України під методичним керівництвом і фінансовим забезпеченням Української академії аграрних наук. В сучасних умовах науково-дослідні установи та їх вчені-луківники розробляють високотехнологічні, ресурсо- і енергозберігаючі технології створення і раціонального використання культурних сіножатей і пасовищ.

3. Аналіз джерельної бази засвідчив, що протягом 1932-1934 рр. Українськими науково-дослідними інститутами рослинництва, агроґрунтознавства та хенізації сільського господарства, кафедрами ботаніки держуніверситетів, сільськогосподарських та педагогічних ВНЗ проведено геоботанічне й ґрунтове обстеження природних кормових угідь. У результаті чого професором М.В.Куксіним розроблено фітотопологічну класифікацію, обґрунтовано геоботанічну й господарську характеристику кожного типу природних кормових угідь з фактичними площами й запропоновано заходи щодо їх поліпшення й раціонального використання в кожному господарстві.

4. Значний внесок у розвиток теоретичних і практичних засад луківництва в