Актуальність теми дослідження
Академія адвокатури України
ФЕДОРЧУК Назар Богданович
УДК 343.122:340.142 (=111)
Захист прав та законних інтересів потерпілого від злочину
в кримінальному судочинстві англо-американської системи права
Спеціальність: 12.00.09 Кримінальний процес
та криміналістика; судова експертиза
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук
Київ – 2007
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі кримінального процесу та криміналістики Львівського національного університету імені Івана Франка.
Науковий керівник: | доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України,
НОР Василь Тимофійович,
Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри кримінального процесу і криміналістики
Офіційні опоненти: | доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України, Голова Верховного суду України (2002-2006 рр.) Маляренко Василь Тимофійович
кандидат юридичних наук, професор, перший проректор Міжгалузевого інституту управління, завідувач кафедри теорії держави і права Молдован Валеріан Васильович
Захист відбудеться “4”__вересня___ 2007 року о _12_ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.122.01 в Академії адвокатури України за адресою: 01032, м. Київ-32, бульвар Тараса Шевченка 27.
З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Академії адвокатури України за адресою 01032, м. Київ-32, бульвар Тараса Шевченка 27.
Автореферат розісланий “_31__”__липня___ 2007 року.
Вчений секретар спеціалізованої вченої ради
Кандидат юридичних наук,
доцент О.П. Кучинська
загальна характеристика роботи
Актуальність теми дослідження“
Ідея полягає у виправленні перекосу випадковостей у напрямку рівності. Це той принцип, що його незаслужені нерівності закликають для відшкодування …”
[Джон Ролз]
Проблема відновлення попереднього стану тим, кому незаслужено були заподіяні страждання та шкода, а це, насамперед, жертви злочину, є предметом наукових досліджень не лише у сфері права. Ці питання турбують й філософські кола, де вчені висувають та обґрунтовують теорії справедливості у сучасних суспільствах та її відновлення у разі настання “перекосу випадковостей”. Дати однозначну відповідь, як найбільш правильно і справедливо вчинити щодо “перекосів випадковостей” до сьогодні ще нікому не вдалося, і, мабуть, однозначної відповіді на це не отримаємо ніколи, однак прагнути і шукати правильних та раціональних рішень має бути нашим покликанням.
На фоні нинішнього підвищення рівня злочинного посягання на права та інтереси осіб (фізичних і юридичних) становище потерпілого від злочину є далеким від задовільного. Попри обраний курс на захист прав людини в нашій державі, жертви злочину залишаються поки-що за його бортом. Тоді як інші держави володіють розгалуженою та багаторівневою системою гарантування і захисту прав та інтересів жертв злочину, в Україні до сьогодні немає спеціального закону про захист прав та законних інтересів потерпілих від злочину, а чинні нормативні положення зводяться переважно до процесуальних. Немає і сталих стандартів поведінки правоохоронних органів з ними, фактично не існує інституту державної компенсації завданої злочином шкоди, не було з боку держави дієвих спроб сприяти проведенню процедур примирення потерпілого і злочинця, які максимально забезпечили б жертві поновлення її становища і задоволення легітимних інтересів, окрім рекомендацій з боку Верховного суду більш широко застосовувати інститут примирення правопорушника і потерпілого у справах приватного звинувачення.
Норми Конституції України про людину як найвищу соціальну цінність в Україні (ст. 3) не мають бути порожньою декларацією. Звісно, це положення повинно знаходити свій вияв у галузевому законодавстві у формі чітких, зрозумілих та ефективних юридичних механізмів, а відтак у діяльності правоохоронних органів, посадових осіб та судів, без чого репутація цього положення як декларації має шанси залишитися незмінною ще довго.
Безперечно, розшук злочинця (а це охоплюється змістом швидкого і повного розкриття злочину як одного із завдань кримінального процесу) повинен відбуватися у кожному випадку, де це можливо. Більше того, вирішення цього завдання відкриває можливість більш повного відновлення прав жертви злочину. Але “гонитва” за винуватцем не повинна в жодному разі відвертати нашу увагу від жертви злочину. Виходячи з норм Конституції, зміщення акцентів в бік розкриття злочину, розшуку злочинця і його покарання було б не лише алогічним, а й несправедливим. Як доводить визначний вчений-філософ Д. Ролз, одно з положень якого було взято як епіграф для свого наукового дослідження, оскільки воно (положення) відображає його суть, одним з критеріїв справедливого суспільства є розумний розподіл благ, де більше отримують ті, хто опинився в найменш захищеному становищі в силу об’єктивних обставин.
Потерпілий від злочину, який уже зазнав несправедливості від злочинця, не повинен зазнати повторної несправедливості у вигляді відсутності уваги до себе та ігнорування своїх інтересів з боку суспільства і держави. І для потерпілого не важливо, чим обумовлена така незначна його роль: публічним інтересом, необхідністю виконувати першочергові завдання кримінального процесу, інтересами суспільства або держави чи іншим. Фактичне усунення завданої злочином шкоди та підвищення значущості потерпілого у кримінальному судочинстві буде справедливим кроком йому назустріч.
Проблема захисту кримінально-процесуальними засобами прав та законних інтересів потерпілих від злочину, насамперед, відшкодування завданої їм кримінальним деліктом майнової (матеріальної) шкоди, удосконалення правового статусу потерпілого у кримінальному судочинстві, посилення гарантій реалізації ним своїх прав становила сферу наукових інтересів багатьох поколінь науковців-процесуалістів. Починаючи з другої половини ХІХ ст., питання відшкодування завданої злочином майнової шкоди з допомогою цивільного позову в кримінальному судочинстві (з’єднаний процес) досліджували Н.С. Таганцев, Д.Г. Тальберг, Б.М. Овчинніков, С.В. Вікторський, І.Я. Фойницький та інші. В радянський період нашої державності ці проблеми були в полі зору наукових інтересів С.О. Алєксандрова, Ю.Д. Адояна, В.Г. Власенка, П.П. Гурєєва, А.Д. Давлєтова, В.Г. Даєва, З.З. Зінатулліна, А.Г. Мазалова, Є.С. Нікуліна, В.Я. Понаріна, В.Н. Чічка. Свої погляди на окремі питання відшкодування завданої злочином шкоди у кримінальному процесі висловили свого часу в наукових статтях В.П. Божьєв, А.Я. Грун, Л.Д. Кокорєв, Є.Г. Мартинчик, В.М. Савицький, І.Л. Петрухін, П.Ф. Пашкевич. Дослідженню окремих питань названої теми були присвячені праці С.В. Наріжного, О.М. Ерделєвського, Ю.В. Курдубанова, А.Г. Фіногенова та ін.
Вагомий внесок у розвиток вчення про захист прав і законних інтересів потерпілих від злочину з допомогою кримінально-процесуальних засобів зробили вітчизняні вчені, зокрема: С.А. Альперт, Т.В. Варфоломеєва, І.В. Войтюк, Ю.М. Грошевий, Ю.О. Гурджі, В.Т. Маляренко, М.М. Михеєнко, О.Р. Михайленко, О.П. Кубинська, В.В. Кривобок, М.В. Сіроткіна, Л.І. Шаповалова, В.П. Шибіко, М.Є. Шумило, М.І. Хандурін та ін.
Ґрунтовному дослідженню була піддана проблема захисту кримінально-процесуальними засобами майнових та інших немайнових прав та законних інтересів потерпілих від злочину вченими-процесуалістами Львівської правничої школи, очолюваної професором В.Т. Нором. Закладене ним в кінці 80-х років ХХ ст. вчення про названий напрямок у науці кримінально-процесуального права одержало свій подальший розвиток у дисертаціях і численних наукових працях його учнів, зокрема, Н.П. Анікіної, А.М. Бойка, Б.Л. Ващук, М.І. Гошовського, М.В. Гузели, О.В. Крикунова, Р.В. Корякіна, В.В. Навроцької. Проте у науці кримінально-процесуального права до цього часу не досліджувався досвід законодавчого врегулювання та правозастосування захисту зазначених прав і законних інтересів потерпілих від злочину (жертв) в англо-американській правовій системі. Як показало вивчення цього досвіду, англо-американська правова система зуміла виробити немало правових засобів, застосування яких дає можливість ефективно захистити (відновити) порушені злочином права та інтереси жертв злочину. В умовах, коли у нашій державі здійснюється судово-правова реформа, ведеться підготовка нового кримінально-процесуального законодавства, ознайомлення з цим досвідом, а також використання його з врахуванням вітчизняних особливостей, безумовно, буде корисним як для розробки концепції захисту прав і законних інтересів потерпілих, так і її реалізації у законотворчій практиці нашої держави. Перелічені обставини й обумовили актуальність теми та її вибір для дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами
Дисертація підготовлена в рамках науково-дослідної тематики кафедри кримінального процесу і криміналістики юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка “Проблеми захисту прав та законних інтересів особи у кримінальному процесі в умовах його реформування” (затвердженої наказом ректора ЛНУ імені Івана Франка № н-239 від 16.04.2003, номер державної реєстрації 0103U005941). Тема дисертаційної роботи затверджена рішенням Вченої Ради Львівського національного університету імені Івана Франка від 26 лютого 2003 року, протокол №22/2, вона ввійшла до “Переліку тем дисертаційних досліджень з проблем держави і права” (2003) – видання Академії правових наук України (Харків, “Право”, 2004, с. 91).
Мета і завдання дослідження
Мета дисертаційної роботи – вивчення ролі жертви злочину в контексті розвитку англо-американської системи права на прикладі Великобританії та США, а саме, з’ясування її правового статусу, місця і значення в кримінальному судочинстві, встановлення рівня та системи захисту прав та інтересів жертв злочину, способів та юридичних механізмів захисту, порівняння правового механізму захисту прав та законних інтересів жертв злочину в названих державах з відповідним механізмом в Україні для можливого використання окремих інститутів і відповідного вдосконалення вітчизняного законодавства у цьому напрямку.
Досягнення зазначеної мети передбачає розв’язок таких завдань:
- проаналізувати теоретико-прикладні підходи до розуміння ролі жертви злочину в історичному розвитку у Великобританії та США;
- з’ясувати роль жертви злочину в сучасному кримінальному судочинстві Великобританії та США і за його рамками з допомогою аналізу чинного законодавства і практики судів цих країн;
- ознайомитися з науковими доробками, теоріями вчених-правознавців та ініціативою громадських організацій у питаннях захисту прав та інтересів жертв злочинів;
- вивчити інтереси жертв злочину, їх правовий статус у названій правовій системі, принципів поводження з ними;
- критично проаналізувати основні процесуальні механізми захисту порушених прав жертв злочину та порівняти їх з механізмами, що існують або створюються у вітчизняній правовій системі;
- провести аналіз відновного судочинства під кутом зору захисту прав та інтересів жертв злочину;
- обґрунтувати та сформулювати пропозиції, спрямовані на вдосконалення сучасної правової політики та чинного законодавства України щодо основного питання теми, окреслити перспективу впровадження інститутів державної компенсації завданої злочином шкоди та відновного судочинства в Україні.
Об’єктом дослідження є правові відносини, що виникають, змінюються і припиняються при організації і функціонуванні системи захисту прав та законних інтересів жертв злочину в кримінальному судочинстві англо-американської системи права.
Предметом дослідження є чинне статутне та прецедентне право Великобританії та Сполучених Штатів Америки, практика його застосування, релевантні норми міжнародного права, наукові доробки британських та американських вчених-правників, законодавство України та наукові доробки вітчизняних вчених щодо відшкодування потерпілим від злочину завданої злочином шкоди.
Методи дослідження
Методологічна основа дослідження включає як загально-наукові методи, так і спеціальні методи дослідження. Загальний метод наукового пізнання – діалектичний – дав можливість проаналізувати суспільні і правові явища, що охоплюються проблематикою дисертації, у розвитку, взаємозв’язку і взаємозумовленості. У першому розділі дослідження застосовано історико-правовий метод для з’ясування питань про історичну та сучасну роль жертви злочину у Великобританії та США. Формально-логічні методи здебільшого реалізовано через аналіз законодавства і судової практики та відповідної юридичної літератури з обраної теми впродовж всієї дисертації. За допомогою порівняльно-правового методу здійснено зіставлення правового регулювання окремих питань як всередині англо-американської правової системи, так і з українськими правовими інститутами, які врегульовують надання захисту жертвам злочину. Статистичний метод використано для узагальнення висновків опитувань і вивчень з досліджуваної проблематики, а також інформації щодо певних категорій кримінальних справ. Метод моделювання було застосовано для розроблення проектів відповідних норм і положень національного законодавства, виробленні пропозицій спрямованих на його вдосконалення.
Наукова новизна одержаних результатів
Запропонована робота поруч з іншими дослідженнями захисту прав і законних інтересів потерпілого від злочину в Україні є першою спробою монографічного характеру у вітчизняній літературі піддати комплексному ґрунтовному дослідженню проблему захисту прав та законних інтересів потерпілого в англо-американській системі права.
На захист, зокрема, виносяться наступні положення узагальненого характеру:
1) обґрунтовано, що підвищення значимості (ролі) потерпілого від злочину, розширення його правового статусу і надання захисту в кримінальному судочинстві та за його рамками служитиме підвищенню довіри і налагодженню широкої співпраці потерпілого з органами кримінальної юстиції в інтересах правосуддя;
2) доведено, що повноцінний захист прав та інтересів потерпілих можливий лише за умови функціонування комплексу юридичних механізмів і багаторівневості системи заходів, з яких один “страхує” інший – “диверсифікації” засобів захисту;
3) обґрунтовано, що диверсифікацію засобів захисту доцільно здійснювати шляхом прийняття окремих Законів “Про державну компенсацію завданої злочином шкоди”, “Про Фонд потерпілого в Україні”, а також шляхом залучення уряду і відповідних міністерств до роботи над програмами надання послуг та захисту потерпілим від злочину, здійснення примирювальних процедур;
4) з метою підвищення ефективності захисту прав та законних інтересів потерпілого від злочину вперше обґрунтовано необхідність здійснювати його, насамперед, за рахунок “позапроцесуальних” механізмів і засобів, закріплених в інших нормативно-правових актах, однак відповідні права слід передбачити і в кримінально-процесуальному законі;
5) оскільки інститут компенсації (реституції) історично був і залишається основним у питанні захисту прав та інтересів потерпілого від злочину, то обґрунтовується, що держава зобов’язана створити ефективні умови для забезпечення розумної компенсації потерпілим від усіх злочинів через інститут державної компенсації та майбутній інститут відновного судочинства;
6) аргументовано, що одним з ефективних юридичних механізмів захисту прав та законних інтересів потерпілих є здійснення державної компенсації завданої злочином шкоди (у випадках невстановлення особи, яка вчинила злочин, або її неплатоспроможності), принципами здійснення якої, серед інших, повинні бути: 1) пріоритетність відшкодування фізичної (а не матеріальної) шкоди, заподіяної злочином, 2) поза-процесуальний характер цього інституту (тобто винесення його за рамки компетенції установ кримінального судочинства), 3) виконання обов’язків щодо державної компенсації спеціалізованим органом – Фондом потерпілого в Україні, 4) компенсації моральної шкоди на основі тарифу;
7) запропоновано перелік законних інтересів потерпілих від злочину, а також доведено, що задоволення інтересів потерпілих найбільш дієво здійснюється за допомогою процедур відновного судочинства: відповідних зустрічей та посередництв “потерпілий – правопорушник”, що обумовлює необхідність диференціації кримінально-процесуальної форми залежно від складу злочину, особи правопорушника та наявності особи потерпілого, а також внесення відповідних доповнень до законодавства;
8) отримала розвиток позиція про необхідність розширення застосування відновного судочинства з використанням традицій владнання конфліктів в Україні, у зв’язку з чим запропоновано запровадити в Україні дво-вимірну модель відновного судочинства, яка включатиме шкільні батьківські збори та посередництва “потерпілий – правопорушник”;
9) висунуто та обґрунтовано позицію про можливість реалізації ідей відновної судочинства тільки завдяки розвитку та ефективній роботі інституцій громадянського суспільства, а також за безпосередньої підтримки їх роботи державною владою.
Практичне значення отриманих результатів
Сформульовані у дисертації наукові положення, висновки і рекомендації можуть бути використані у законопроектній роботі Верховної Ради, правозахисній діяльності недержавних громадських організацій, що надають підтримку жертвам злочинів, подальшій науково-дослідній роботі в галузі захисту жертв злочину. Наукові положення та висновки, викладені в дисертації і наукових публікаціях дисертанта з теми дослідження, мають певний вплив на практику реалізації соціальних і правових засобів захисту прав і законних інтересів жертв злочину. Вони також можуть бути використані при розробці і викладанні курсів кримінально-процесуального права або відповідних спецкурсів на юридичних факультетах вищих навчальних закладів, в інших юридичних навчальних закладах, а також для підготовки матеріалів для впровадження ВС.
Апробація результатів дисертації
Дисертацію виконано на кафедрі кримінального процесу і криміналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, обговорено на науковому семінарі, схвалено і рекомендовано до захисту на засіданні кафедри. Основні положення дисертації апробовано в доповідях, виступах та обговореннях на ХІ, ХІІ та ХІІІ регіональних науково-практичних конференціях “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (Львів, лютий 2005, 2006, 2007 рр.), І-й міжвузівській науково-практичній конференції “Актуальні питання реформування правової системи України” (Луцьк, травень 2005 р.), Міжнародній науковій конференції молодих вчених та здобувачів “Актуальні питання правознавства” (Харків, березень 2006 р.), міжнародній науково-практичній конференції молодих вчених “П’яті осінні юридичні читання” (Хмельницький, жовтень 2006 р.).
Вагомий вклад у дослідження дисертантом було здіснено при проходженні річного курсу навчання у Оксфордському університеті (Великобританія), де також обговорювалися основні положення дисертаційного дослідження (жовтень 2003 – червень 2004 р.).
Дисертант провів аналіз проекту Закону України “Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину” (реєстр. №0907 від 25 травня 2006 р.) і свої пропозиції, зауваження і рекомендації надіслав до комітету Верховної ради з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності.
Публікації
Основні наукові положення і висновки дисертації містяться у десяти публікаціях, з яких чотири є науковими статтями у фахових виданнях (одна з них у співавторстві, де особистий вклад дисертанта складає 50%), та шести тезах конференцій.
Структура й обсяг дисертації
Відповідно до поставленої мети і завдань дисертація складається із вступу, трьох розділів, вісьмох підрозділів та дев’ятнадцяти пунктів, висновків, списку використаних джерел (217 джерел) та двох додатків. Загальний обсяг дисертації – 209 сторінок, з яких 185 сторінок – основний текст дисертації.
Основний зміст роботи
У вступі роботи з’ясовано актуальність теми дослідження та обґрунтовано її вибір, охарактеризовано зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, розкрито мету і завдання, а виходячи з них – об’єкт та предмет дослідження, методологічну основу дослідження. Також у вступі визначено наукову новизну роботи та положення, які винесено на захист, охарактеризовано практичну значущість висновків наукового дослідження, а також наведено відомості про апробацію окремих положень дисертації.
Перший розділ дисертації “Жертва злочину, її місце і значення в кримінальному судочинстві країн англо-американської системи права” складається із двох підрозділів. У них досліджено історичні тенденції у розумінні місця та значення жертви злочину в кримінальному судочинстві країн англо-американської системи права на прикладі Великобританії і США (підрозділ 1.1 роботи) та роль жертви на сучасному етапі розвитку досліджуваних держав (підрозділ 1.2 роботи). У цьому розділі також обґрунтовано доцільність вживання в контексті англо-американської правничої думки терміну “жертва” для позначення поняття особи, яка постраждала від вчинення злочину.
У епохи рабовласництва, феодалізму, монархій середньовіччя і аж до ХІХ ст. роль жертви злочину була значна. Жертву злочину можна охарактеризувати як рушійну силу кримінального процесу того часу. Центральним інтересом жертви була компенсація (реституція): в Англії злочинець міг “викупити мир, який він порушив” шляхом сплати жертві або її сім'ї певної суми грошей. Додатково злочинець повинен був здійснити плату лорду або королю, яка слугувала збором за врегулювання справи шляхом переговорів.
Незважаючи на початок укріплення з ХІІ ст. в англійській правовій думці ідеї про суспільну небезпеку злочинів та ототожнення громади, проти якої вчинявся злочин, з Короною, до початку ХVIІI ст. право висувати обвинувачення від імені короля належало громадянам. Жертви злочину за власний кошт здійснювали розслідування злочинів та розшук злочинців, формували та висували обвинувачення. Лише з початком ХVIІI ст., коли у Великобританії та США було засновано посади публічних обвинувачів, інтереси держави почали яскраво домінувати над інтересами жертви злочину. Тому можна погодитись з такими науковцями як А. Ґолдстейн (A. Goldstein), Д. Ґіттлер (J. Gittler) й ін., які довели, що ігнорування жертви та отримання нею статусу, що максимально наближений до статусу свідка по справі, є, найімовірніше, історичним непорозумінням.
Кінець XIX – початок XX століть позначився підвищенням ролі держави в кримінальному процесі, що супроводжувалося суттєвим розширенням повноважень правоохоронних органів, розбудовою системи виправно-трудових установ та закладів реабілітації злочинців. Ці тенденції істотно відобразилися на ролі жертви злочину і призвели до її подекуди повного нівелювання в кримінальному процесі.
Остання третина XX ст. ознаменувалася кількома важливими моментами. Насамперед, проведені у США і Великобританії на початку 70-х років минулого століття опитування відкрили високий “тіньовий” рівень злочинності та суттєве невдоволення жертв злочинів власною роллю у кримінальному судочинстві. Громадський рух, який очолили громадські організації на підтримку жертв злочинів, став стрижнем у боротьбі за права жертв і в подальшому зумовив суттєву переоцінку існуючих цінностей кримінального судочинства, в тому числі роль і правовий статус жертви злочину. Демократичні держави (Великобританія і США в їх числі) проголосили публічний інтерес у підтримці жертви злочину та наданні їй законодавчих прав, а також у наданні громадським організаціям на підтримку жертв злочинів матеріальної та фінансової підтримки.
Щодо теперішнього місця і значення жертви у кримінальному судочинстві, то слід зазначити, що у XXІ ст. Великобританія і США увійшли з якісно новими підходами до статусу потерпілого від злочину в кримінальному судочинстві, а також до питань покарання та виправлення злочинців. Ми поділяємо думку таких вчених як ґ. Флетчер (G. Fletcher), А. Ґолдстейн (A. Goldstein), Д. Ґіттлер (J. Gittler) про несправедливість ігнорування жертви в процесі (яка зазнає первинної та повторної віктимізації) та доцільність підвищення її значимості з метою подолання дистанціювання з органами кримінальної юстиції та налагодження широкої співпраці з ними.
Є підстави говорити, що у системах кримінального судочинства досліджуваних країн існує багаторівнева система захисту жертв злочину. Законодавство передбачає можливість компенсації, реституції та репарації через кримінальні суди (в порядку судових наказів), компенсації через цивільні суди (в порядку позовного провадження) та державні Фонди відшкодування завданої злочином шкоди. Суттєвим елементом системи захисту виступає також підтримка жертв, яку надають недержавні громадські організації, діяльність яких, однак, підтримує держава.
У другому розділі “Правовий статус жертв злочину у Великобританії та США” досліджено види прав жертв відповідно до статутного права названих країн, розглянуто наукові підходи до питання розширення правового статусу жертв та основні концепції щодо моделі участі жертви у кримінальному судочинстві. Досліджено “Хартії (Біллі) про права жертв” як визначальні акти, спрямовані на розширення правового статусу жертв злочину. В окремих підрозділах з’ясовано права жертви на відшкодування майнової, компенсацію фізичної шкоди, яке реалізується в судовому порядку (право на компенсацію, реституцію та репарацію), на конфіденційність, на державну компенсацію завданої злочином шкоди.
Щодо наукового підходу до питання розширення правового статусу жертв злочину, такі науковці як М. Кавадіно (M. Cavadino) та Д. Діґнан (J. Dignan) обстоюють позицію про надання жертві прав не у рамках традиційного кримінального судочинства, яке функціонує сьогодні, а за допомогою – поки-що неіснуючої – системи, створеної на основі відновного судочинства (правосуддя). Дещо інший підхід до питання розширення прав жертв обрав американський вчений Д. Белуф (D. Beloof). Його підхід, що називається “модель участі жертви”, передбачає “забезпечення досягнення інтересів жертви у справі” і, на відміну від М. Кавадіно та Д. Діґнана, пропонує модель участі жертви з розширенням відповідних прав у традиційній системі кримінального судочинства.
Є всі підстави погодитися з думкою про необхідність розширення прав жертв злочину та здійснення цього за допомогою саме інституту відновного судочинства. Як з’ясувалося, в країнах прецедентної системи права традиційний підхід до розуміння публічного інтересу, зокрема, де є абсолютне домінування публічного – давно є неактуальним. Умовна лінія, яку проводять між піблічним та приватним інтересами у кримінальному судочинстві суттєво зміщена на користь приватного та за рахунок публічного, оскільки важливо, щоб між ними був розумний баланс, а не радикальне прийняття одного і заперечення (як шкідливого) іншого. Виходячи з цього, в роботі наголошено на необхідності встановлення певних рамок правового статусу жертв – для гарантування дотримання фундаментальних прав обвинуваченого (підсудного); публічний же інтерес не повинен конкурувати з приватним – держава повинна надавати максимальну підтримку інтересам жертв злочину, що логічно випливає з положень ст. 3 Конституції України про те, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
У підрозділі 2.1 з’ясовано кореспондуючі правам жертв обов’язки держави. Г. Рівз (H. Reeves) та К. Маллей (K. Mulley) запропонували згрупувати обов’язки держави перед жертвами злочину за п’ятьма принципами захисту прав та інтересів жертв злочину, якими керуються органи кримінального правосуддя Великої Британії. Такі обов’язки, зокрема, лежать у сфері: компенсації; захисту; послуг; інформування; відповідальності.
Перший компонент включає необхідність уповноважити жертву на отримання компенсації для відновлення попереднього фінансового (майнового) стану до того рівня, який вона мала до вчинення злочину. Однак, беручи участь у кримінальному судочинстві, жертви можуть піддаватися приниженням або зловживанням, особливо у справах, де вони виступають ключовими свідками. Тому, важливо забезпечити жертвам розумний захист і гарантувати як фізичну, так і психологічну безпеку. Щодо послуг, то такі необхідно втілювати у життя шляхом інформування жертв про їхні права, вжиття заходів безпеки, залучення до відповідних програм (державної компенсації завданої злочином шкоди, конфіденційності), надання допомоги у поданні заяви про наслідки злочину тощо. Обов’язки держави у сфері інформування передбачають необхідність законодавчо зобов’язати конкретних посадових осіб здійснювати надання жертвам чіткої інформації про хід і результати розслідування та розгляду справи, про їхню роль у справі та права, що можуть їм належати. Насамкінець, у відносинах “держава – жертва” основна відповідальність лежить “на плечах” держави, в тому числі й відповідальність за вирішення долі злочинця. У той самий час, відповідальність жертв лежить у площині надання повної та правдивої інформації у справі.
Аналіз цього підходу дав можливість запропонувати серед механізмів, які б ефективно забезпечували захист прав та інтересів потерпілих від злочину в Україні, законодавче закріплення чітких обов’язків конкретних посадових осіб державних органів щодо інформування потерпілих та забезпечення їхньої конфіденційності, де б кожному праву потерпілого відповідав обов’язок конкретної посадової особи. Як з’ясувалося, такий механізм успішно діє в досліджуваних державах.
Проаналізувавши правовий статус жертв злочину в англо-американській системі права, вдалося сформулювати основні його риси, а саме:
а) глибоке втілення засади диспозитивності у кримінальному судочинстві досліджуваних країн;
б) диверсифікація засобів захисту прав жертв злочину;
в) розгляд приватного інтересу серед публічних інтересів держави;
г) офіційне закріплення прав жертв злочину на законодавчому рівні;
ґ) усвідомлення державою зобов’язань щодо жертви злочину, починаючи з передбачення чітких юридичних механізмів реалізації прав і аж до гарантування компенсації за рахунок бюджету країн.
Підрозділ 2.2 роботи присвячено розгляду питань про право на відшкодування майнової, компенсацію фізичної шкоди, які реалізуються в судовому порядку та процесуальних засобів забезпечення цих прав. Серед відповідних процесуальних засобів в окремих пунктах роботи було детально проаналізовано допоміжні судові накази – накази про компенсацію, накази про реституцію та накази про репарацію. Зокрема, було з’ясовано суть і мету таких наказів, процесуальні умови та порядок їх винесення.
Так, метою наказу про компенсацію є забезпечення жертв зручним і швидким методом отримання відшкодування та уникнення витрат звернення до цивільного судочинства, коли є чіткі докази, що злочинець володіє необхідними матеріальними (фінансовими) засобами до сплати компенсації. Метою наказу про реституцію є поновлення попереднього правового стану жертви шляхом повернення незаконно набутого майна, ремонт пошкодженого або повернення в натурі еквіваленту знищеного майна. Метою репарації є виправлення наслідків злочину іншим способом ніж виплата компенсації (реституції), а саме, шляхом виконання певних робіт на користь жертви або громади. Щодо категорії справ, у яких вони можуть виноситися, то було зазначено, що накази про компенсацію суди можуть виносити у всіх кримінальних справах, де є жертва злочину та внаслідок вчинення якого їй заподіяно тілесні ушкодження, втрату або пошкодження майна, однак невеликої складності, де розмір заподіяної шкоди може бути встановлено без особливих труднощів. Це випливає з принципу спеціалізації судів у досліджуваних державах на цивільні і кримінальні, що не передбачає можливості кримінальних судів заглиблюватися у питання обчислення характеру і розміру заподіяної шкоди. Реституція призначається у справах про крадіжки власності та щодо іншого незаконного позбавлення власників (законних володільців) їх майна: грабіж, розбій, шахрайство. Репарацію застосовують у кримінальних справах про всі злочини, якими було заподіяно шкоду жертвам, однак лише щодо неповнолітніх підсудних.
Процесуальні умови винесення згаданих допоміжних наказів суттєвих відмінностей не мають. У всіх випадках повинно бути встановлено, що злочином заподіяно тілесні ушкодження, майнову шкоду або втрати, причинно-наслідковий зв’язок між злочинною подією та заподіяною шкодою, наявність достатньої кількості прямих і однозначних доказів щодо величини і характеру заподіяної шкоди. На останню умову значно впливає факт погодження суми відшкодування з обвинуваченим. Також зауважено, що законодавство Великобританії передбачає в усіх випадках обов’язок суду наводити причини непризначення компенсації, якщо суд за законом вправі її призначити. Було виявлено характерну рису наказів про компенсацію, у яких, на відміну від наказів про реституцію, кримінальний суд зобов’язаний враховувати наявність у засудженого матеріально-фінансових можливостей сплатити компенсацію.
Порівнявши інститут допоміжних судових наказів у кримінальному судочинстві досліджуваних держав та інститут цивільного позову в кримінальному процесі України, вдалося відмітити їх деякі схожі і відмінні риси. За своєю метою інститути цивільного позову та судового наказу збігаються: відшкодування/покриття потерпілому заподіяної злочином шкоди. Однак подання і підтримання цивільного позову передбачає волевиявлення та активну участь потерпілої особи у доведенні позову в суді, в той час як, для прикладу, за правилами щодо судових наказів про компенсацію – обов’язок суду прийняти наказ про компенсацію, а, отже, й обґрунтувати його відповідними доказами, поданими сторонами щодо заподіяної шкоди. Закон забороняє приймати негативне для жертви рішення у формі судового наказу без належного обґрунтування відмови. З іншого боку, інститут цивільного позову володіє ширшими перспективами щодо категорій справ, у яких він може бути заявлений (може бути заявлений та, відповідно, задоволений практично в усіх справах, в яких є жертва), в той час як накази ухвалюється лише у нескладних справах. Відзначено й фактичну відсутність у вітчизняному правовому полі аналогу інституту репарації. Захист прав та інтересів жертв злочину у досліджуваних державах підсилюється й передбаченою в законодавстві можливістю винесення судових наказів замість призначення такого виду покарання як штраф або навіть замість винесення вироку.
Підрозділ 2.3 висвітлює питання права жертви злочину на конфіденційність. Тут з’ясовано суть конфіденційності, процесуальні механізми захисту права на конфіденційність згідно законодавства та прецедентного права Великобританії та США, а також правові аспекти конфіденційності потерпілого від злочину в Україні.
Одним з ключових положень англо-американського права можна вважати норму, що знайшла відображення у Федеральному законі США (секція 10606, п.(1)(b)), встановлюючи серед переліку основних прав жертви “право на поводження з повагою до її гідності та таємниці приватного життя”. У такий спосіб право на таємницю особистих даних жертви та її приватного життя – право на конфіденційність – законодавець виводить в ранг принципів кримінального процесу.
Законодавчо передбачено конфіденційність інформації жертв у справах про такі злочини як зґвалтування та інші статеві злочини, злочини про зараження вірусом імунодефіциту людини, справи про насильство в сім’ї. У всіх випадках передбачено конфіденційність неповнолітньої жертви злочину. Задля реалізації принципу конфіденційності інформації про жертву законодавство Великобританії та низки штатів США передбачило використання як загальних, так і спеціальних механізмів, спрямованих на захист особистих даних про жертву. Серед них найбільш поширеними є зобов’язання усіх причетних до справи осіб зберігати конфіденційність протоколів та звітів, інших документів по справі, в яких використовуються дані про жертву злочину; зведення певного типу конфіденційної інформації до “стандартів конфіденційності”, що значно полегшує їх використання та не допускає неоднозначного трактування; наділення широкими повноваженнями судів у галузі захисту особистої інформації про жертв, зокрема, щодо можливості винесення наказів про проведення закритого судового засідання; про обмеження доступу до протоколів суду, в яких вказується на особисті дані жертви; про обмеження показів в суді, якщо існує ймовірність оприлюднення конфіденційної інформації; залучення до програм конфіденційності інформації про жертву тощо. У деяких штатах США накладена загальна законодавча заборона на покази в суді з приводу особистої інформації про жертв злочину.
На основі проведеного аналізу для покращення рівня захисту конфіденційності потерпілого від злочину в Україні ми запропонували такі шляхи вирішення цього завдання. По-перше, важливо винести на законодавчий рівень і закріпити право потерпілого від злочину на таємницю його особистих даних (прізвища, імені та по-батькові, дати народження, адреси місця проживання, місця праці, складу сім’ї) як одне з її прав протягом всього кримінального процесу. Конфіденційність цих даних повинен регулювати суд, виходячи з конкретних обставин справи та на вимогу потерпілої особи, а на досудовому слідстві – прокурор. По-друге, доцільно уповноважити українські суди (на стадії судового розгляду) та прокурора (на досудовому слідстві) приймати рішення щодо захисту конфіденційної інформації про потерпілих від злочину шляхом присвоєння їм псевдоніму і його використання замість правдивих даних у всіх процесуальних документах і рішеннях у справі. По-третє, необхідно розширити підстави винесення судом рішень про закритий судовий розгляд з метою захисту конфіденційних даних про потерпілу особу й уповноважити суди на винесення рішень про обмеження або заборону доступу до конфіденційних даних про потерпілу особу в певних категоріях справ. Змодельовані проекти норм щодо цих питань викладені у додатках до роботи.
Окремий підрозділ в роботі присвячено інституту державної компенсації завданої злочином шкоди як одному з найбільш дієвих механізмів захисту прав та інтересів жертв злочину. У пункті 2.4.1, досліджуючи історію впровадження системи державної компенсації жертвам злочинів, було відзначено хоч і відносну новизну цієї ідеї, але, водночас, її велику популярність. “Схему компенсації тілесних ушкоджень, завданих злочином” у Великобританії було засновано у 1964 році; на території США (у штаті Каліфорнія) – у 1965 році; пізніше подібні Схеми було започатковано в усіх штатах США та багатьох державах Європи. Протягом 40 років цей інститут вдосконалювався, в процесі чого за мету було поставлено створити такий механізм, який би гарантував швидке та чітке вирішення питання оцінки фізичної шкоди, прозорість і зрозумілість призначення компенсації як для уряду, так і для громадян держави, забезпечення розумного балансу між потребами жертв злочину та захистом інтересів платників податків.
У дисертації інститут державної компенсації завданої злочином шкоди було проаналізовано саме на прикладі британської Схеми компенсації тілесних ушкоджень, завданих злочином. Зокрема, ми зупинилися на питаннях змісту державної компенсації жертвам злочинів, процедури подання заяви про компенсацію, підстав та умов призначення компенсації, суб’єктів отримання компенсації та обставин, які ведуть до зменшення компенсації, оцінки фізичної шкоди, визначення розміру компенсації та її призначення. Найбільш загальними характерними ознаками здійснення державної компенсації жертвам злочину у Великобританії є віднесення повноважень щодо призначення компенсації до окремо створеного державного органу – Ради з компенсації; здійснення такої компенсації на основі тарифу, де за певний тип ушкодження передбачена фіксована сума компенсації; здійснення компенсації за нервовий шок (певні типи важких психічних травм); доступність та швидкість призначення компенсації, що забезпечується низкою процесуальних гарантій.
Щодо впровадження цього інституту в Україні, то на основі дослідження досвіду його врегулювання у Великобританії підтримано думку про необхідність прийняття окремого нормативно-правового акту для регулювання цього питання та запропоновано низку засад здійснення державної компенсації з метою забезпечення її максимальної ефективності. Базовими принципами здійснення державної компенсації, серед інших, повинні бути:
1) пріоритетність відшкодування фізичної (а не матеріальної, як це запропоновано в проекті Закону №6283 “Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину”) шкоди, заподіяної злочином;
2) поза-процесуальний характер цього інституту (варто винести його за рамки компетенції установ кримінального судочинства, оскільки зміст діяльності по виплаті компенсацій з державного бюджету має яскраво виражений соціальний характер і йде врозріз із призначенням та функціями судових і правоохоронних органів в державі);
3) виконання обов’язків щодо державної компенсації спеціалізованим органом – Фондом потерпілого в Україні (обґрунтовано твердження, що Фонд повинен стати саме тією установою, спеціалісти якого відповідатимуть за визначення розміру та прийняття рішень про відшкодування заподіяної злочином шкоди);
4) компенсація моральної шкоди на основі тарифу (варто зазначити, що універсального способу підрахунку моральної шкоди людством не винайдено, тому виходом із ситуації могла б стати чітка тарифікована система компенсації моральної шкоди на базі узагальненої судової практики, де певна сума відшкодування прив’язувалася би до того чи іншого типу і характеру заподіяної шкоди).
У роботі також наголошено на деяких процесуальних моментах майбутнього інституту державної компенсації завданої злочином шкоди. Процедура проведення державної компенсації повинна здійснюватися в якомога стисліші строки з метою швидкого і безперешкодного отримання компенсації потерпілими від злочинів. У майбутньому законі важливо передбачити, якими видами злочинів (віктимізуючими подіями) повинна бути завдана шкода, щоб потерпілий одержав право звертатися до відповідного органу з проханням про виплату компенсації. Формуляр заяви (анкети) повинен бути заздалегідь розроблений з тією метою, щоб максимально спростити і зробити зручним для потерпілих процес подання документів.
Насамкінець, проаналізувавши правовий статус жертви злочину та механізми захисту прав та інтересів жертв злочину у Великобританії та США, а також здійснивши порівняння та узагальнення стану захисту жертв
