НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ М. П. ДРАГОМАНОВА

Гречка Анна Борисівна

УДК 94 (477.5) “1900/1917”: 37 (043)

БОРОТЬБА ПРОГРЕСИВНИХ СИЛ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ

ЗА УКРАЇНІЗАЦІЮ ОСВІТИ В 1900 – НА ПОЧАТКУ 1917 РР.

07.00.01 – Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі теорії та історії педагогіки Республіканського вищого навчального закладу ”Кримський гуманітарний університет” (м. Ялта) Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Борисенко Володимир Йосипович

Національний педагогічний університет

імені М.П.Драгоманова, Інститут історичної освіти,

завідувач кафедри історії України.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Гусєв Віктор Іванович

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри історії для гуманітарних

факультетів.

кандидат історичних наук

Ткаченко Олеся Віталіївна

ДВНЗ „Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди”,

доцент кафедри загальної історії та методології.

Захист відбудеться ” 19 ” жовтня 2007 р. о 1400   на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.053.02 в Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова, 01601, м. Київ, вул. Пирогова, 9.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного педагогічного університету імені М. П.Драгоманова, 01601, м. Київ, вул. Пирогова, 9.

Автореферат розісланий ” 17 ” вересня 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Стоян Т. А.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Нація і освіта нерозривно пов’язані між собою. Розвиток нації може успішно відбуватися тільки при наявності в громадян національної свідомості, основа якої закладається в школі, а потім удосконалюється і перетворюється в світоглядні переконання. Таку історичну місію здатна виконати тільки національна школа з рідною викладовою мовою, а відповідно й мовною єдністю дітей з родиною і своїм народом. Саме в ній починають формуватися почуття любові до своєї землі, поваги до славних діянь, культури, звичаїв і обрядів предків, бажання наслідувати їх. Без національної школи нація не має перспектив для етнічного поступу.

Тривала відсутність національної школи в Україні за часів Російської імперії поставила українську націю на рубежі ХІХ – ХХ ст. на грань етнічного зникнення. Російськомовну школу уряд перетворив у одне з головних знарядь русифікації українського народу. Вона відривала дітей від свого природного етнічного середовища, поглиблювала прірву між ними і родиною, відучувала від національної мови, культури, гальмувала їх духовний розвиток, прищеплювала чужі духовні цінності.

Тому дослідження такої важливої проблеми, як співвідношення нації та школи на різних етапах їх існування має надзвичайну наукову значущість. Вона ще більше підсилюється при її недостатній науковій дослідженості, як і в нашому випадку, що не дозволяє врахувати уроки минулого у перспективному вирішенні сучасних національних проблем.

Для сучасної України не втратили важливості й актуальності національні питання, які в більшості випадків уособлюються передусім з мовою. Перетворення етнічної проблеми у політичну, спекуляція на ній окремих політичних сил загрожує дестабілізацією обстановки в державі й вимагає насамперед її наукового та політичного вирішення, чому можуть сприяти наукові розвідки подібних проблем у минулому. Саме таку роль й може виконати наше дослідження, що й зумовлює його актуальність у нинішніх умовах.

Зв’язок теми дисертації з науковими програмами, планами, темами установ. Дисертаційне дослідження виконувалося у руслі наукової проблематики кафедри теорії та історії педагогіки РВНЗ ”Кримський гуманітарний університет”м. Ялта) “Методологічні та загальноісторичні історико-філософські дослідження при підготовці вчителів в умовах полікультурного регіону” (№105V009165). Тема затверджена Вченою радою РВНЗ “Кримський гуманітарний університет” (м. Ялта) 28 грудня 2005 р., протокол № 5.

Об’єктом дослідження є українізація народної освіти як головна умова збереження і розвитку української нації на початку ХХ ст.

Предметом дослідження є боротьба прогресивних сил Лівобережної України за введення у школи української мови навчання, забезпечення їх вчителями з відповідною підготовкою, допуск українських підручників, науково-популярних книг і художньої літератури з україніки, відкриття українських кафедр для підготовки спеціалістів з української історії, філології, літератури, можливість виховання дітей у патріотичному дусі на прикладі сторінок минулого і діяльності видатних представників вітчизняної культури та історії. До складу патріотичних сил віднесені ті представники різних класів і соціальних груп населення Лівобережної України, які свою любов до Вітчизни виражали у боротьбі за здобуття їй широких прав, у тому числі й національно-освітніх.

Територіальні межі дослідження охоплюють територію Лівобережної України, історико-географічного регіону, який у минулому напівофіційно називався „Гетьманщиною”. На початок ХХ ст. до нього входили Полтавська і Чернігівська губернії, що в силу історичних обставин зберігали цілий ряд особливостей, які відрізняли його від Правобережжя, Слобожанщини і Півдня України.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють 1900 – початок 1917 рр. Нижня межа обумовлена зародженням політичного напрямку в культурно-освітньому русі Лівобережної України, який істотно вплинув на всі його напрямки. Верхня – датована часом Лютневої революції 1917 р.

Мета дослідження полягає у визначенні особливостей боротьби прогресивних сил Лівобережної України за українізацію народної освіти та встановленні її значення для українського народу напередодні Української революції 1917 – 1920 рр.

Для наукового вирішення мети дослідження періоду  – першої половини 1907 рр. ставляться такі завдання:

- виявити стан наукової дослідженості та джерельної бази проблеми 1900 – початку 1917 рр.;

- встановити передумови і обставини українізації освіти в заявлений період;

- розкрити процес зародження і становлення політичного напрямку в національно-освітньому русі;

- визначити суть активізації ліберально-демократичного руху за національну освіту;

- з’ясувати роль земств і лівобережних депутатів Державної Думи у національно-освітньому русі.

Стосовно проблем у міжреволюційний період ставляться такі завдання:–

встановити особливості національно-освітньої діяльності політичних партій;

- визначити місце легальних організацій у національно-освітньому русі;

- проаналізувати національну самоосвіту молоді в нелегальних гуртках і групах та її роль у вирішенні національно-освітніх проблем України;

- довести національно-освітні особливості в діяльності земств і Державної Думи.

Методологічна база роботи ґрунтується на принципах науковості, історизму, об’єктивності, системності, світоглядного плюралізму і діалектичного розуміння історичного процесу.

У ході розв’язання поставлених завдань застосовано такі методи: комплексності – для встановлення і використання всієї сукупності різноманітних факторів (рушійні сили, форми і методи діяльності), які визначали сутність українізації освіти; ретроспективний – для визначення передумов і обставин українізації освіти; проблемно-хронологічний – для з’ясування зародження, становлення та наступного еволюціонування національно-освітнього руху; систематизації та узагальнення – для обґрунтування висновків і теоретичних положень дисертації. При підготовці дисертації застосовано міждисциплінарний метод пізнання, який передбачає використання категоріального апарату різних наук, у даному випадку історії, політології, педагогіки.

Наукова новизна отриманих результатів полягає насамперед у постановці та першій комплексній розробці науково важливої, актуальної та недостатньо дослідженої проблеми боротьби прогресивних сил Лівобережної України за українізацію освіти в 1900 – на початку 1917 рр.

Стосовно новизни розглядуваної проблеми в 1900 – першій половині 1907 рр. то: в історичну літературу введено теоретичне положення про зародження та еволюцію на Лівобережжі і Слобожанщині вперше в Україні політичного напрямку в освітньому русі; доведено неспроможності легальних форм боротьби вирішити проблему українізації освіти й необхідність переходу Всеукраїнської загальної організації на політично-партійні методи діяльності; встановлена важлива роль земств і лівобережних депутатів Державної Думи в загальному національно-освітньому русі.

При дослідженні проблеми в міжреволюційний період встановлено: зменшення важливості національно-освітніх проблем України в програмах і діяльності політичних партій, за винятком УСДРП; вихід на перше місце в боротьбі за українізацію освіти легальних форм; перехід молоді до масової національної самоосвіти в нелегальних гуртках і групах. Доведено, що земства активізували відстоювання прав українців на власну школу, забезпечення навчальних закладів українською літературою, вчителями з відповідною підготовкою, підтримували національно-освітні заходи інших прогресивних сил, а діяльність лівобережних депутатів Державної Думи в галузі законодавчого закріплення прав українців на національну школу значно поступалася попередньому періоду.

Практичне значення отриманих результатів дослідження зумовлене їхньою відповідністю потребам інтелектуального й суспільного розвитку сучасної України. Досліджений у дисертації процес боротьби прогресивних сил за українізацію освіти є корисним при подоланні наслідків тоталітаризму в галузі культури і аналітичному прогнозуванні шляхів вирішення викладової мовної проблеми в Україні на сучасному етапі її існування.

Фактичний матеріал, теоретичні положення і висновки дисертації будуть корисними при підготовці індивідуальних і колективних праць з історії України, політології та педагогіки, навчальних підручників і посібників, нормативних і спеціальних кусів з вітчизняної історії.

Апробація основних результатів дослідження відбувалася у формі виступів на ІІІ Міжнародній науково-практичній конференції „Жінки в науці та освіті: минуле, сучасність, майбутнє” (Київ, листопад 2005), Міжнародній науково-практичній конференції „Україна в євроінтеграційному процесі: проблеми і перспективи” (Київ, лютий 2006), Других Драгоманівських читаннях (Київ, 27 – 28 жовтня 2006), Всеукраїнській науково-практичній конференції (Умань 24 – листопада 2006), Міжвузівській науково-практичній конференції студентів та аспірантів “Михайло Драгоманов у контексті європейського просвітницького руху” (Київ, 27 лютого 2007).

Публікації. Основні положення і висновки дослідження викладені в шести одноосібних публікаціях у фахових виданнях загальним обсягом 2,5 д. арк.

Структура дисертації визначена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг дисертації становить 231 сторінка, у тому числі основний текст – 211 сторінок, список використаних джерел та літератури – 20 сторінок, 267 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі “Стан наукової розробки та джерельної бази проблеми” встановлюється її дослідженість, а також наявна джерельна база.

Історіографія проблеми умовно ділиться на три етапи в залежності від особливостей її наукового дослідження. На першому етапі (від Лютневої революції 1917 р. до середини 30-х років ХХ ст.) лідери українського освітнього руху попереднього періоду критикували переважно російську школу, не надаючи дослідницьким аспектам належної уваги. Окремі праці Й. Гермайзе дозволяють встановити причини складності розвитку українізаційних виступів прогресивних сил Гермайзе Й. Нариси з історії революційного руху на Україні. – К., 1926. – 322 с.; Гермайзе Й. Матеріали до історії українського руху за світової війни // Український археографічний збірник. – Т. І. – К., 1926. – С. 271 – 354.. Через публікації про педагогічну діяльність Б. Грінченка педагог В. Дурдуківський показував освітнє українство на початку ХХ ст. Дурдуківський В. Педагогічна діяльність Б. Грінченка // Праці науково-педагогічної комісії ВУАН. – Ч. . – Т. І. – К., 1929. – С. 8 – 47..

На другому етапі історіографії проблеми (середина 30-х – кінець 80-х років ХХ ст.) дослідження національно-освітньої боротьби прогресивних сил України фактично було заборонено як прояв “українського буржуазного націоналізму”. Об’єктивне дослідження боротьби українців за свої національно-освітні права було можливе тільки за кордоном.

Надрукована у Німеччині монографія А.Животка про українську пресу ілюструє ставлення різних партій і організацій до українізації освіти Животко А. Історія української преси. – К., 1999. – 368 с.. Окремі доповнення про український національно-освітній рух містяться у монографії В. Іваниса про С. Петлюру як президента України Іванис В. Симон Петлюра – президент України. 1879 – 1926. – Торонто – Канада, 1952. – 254 с.. Важливе місце серед робіт зарубіжних авторів на національно-освітню тематику займає праця Г. Васьковича, видана в Мюнхені Васькович Г. Шкільництво в Україні (1905 – 1920 рр.). – К., 1996. – 358 с.. Однак, вона не дає повного уявлення про відповідні процеси на Лівобережній Україні.

На відміну від закордонних, радянські автори нав’язували громадськості недостовірне уявлення про національно-освітні процеси початку ХХ ст. в Україні. Показовою в цьому плані стала колективна монографія педагогів М. О. Константинова, Є. М. Мединського і М. Ф. Шабаєвої з історії педагогіки в Російській імперії. В ній історія освіти і педагогічної думки цього періоду зображені через визначальну роль РСДРП у боротьбі різних сил Константинов Н. А., Медынский Е. Н., Шабаева М. Ф. История педагогики. – М., 1974. – 447 с. .

Вперше в радянській історіографії була звернута увага на боротьбу демократичних сил Лівобережної України в другій половині ХІХ ст. за народну освіту в монографії В. Й. Борисенка Борисенко В. Й. Боротьба демократичних сил за народну освіту на Україні в 60 – 90-х роках ХІХ ст. – К., 1980. – 155 с.. Правда, вона стосується попереднього в порівнянні з нашою дисертацією періоду.

У монографії колективу українських педагогів 1991 р. видання ігнорується участь у освітньому русі українських політичних партій та організацій. Однак, наведений в ній фактичний матеріал має важливе значення при дослідженні теми дисертації Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х – поч. ХХ ст.). Нариси. – К., 1991. – 330 с..

Третій етап історіографії проблеми (з 1991 р. і до с. д.) характеризується набагато об’єктивнішими підходами до висвітлення національно-освітніх процесів в Україні на початку ХХ ст., спробами визначити в них роль національних сил. Саме з таких позицій у нарисі С. Я. Фарини розглядається національно-культурний рух на Полтавщині другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Фарина С. Я. Український національно-культурний рух на Полтавщині в другій половині ХІХ – в перші десятиліття ХХ ст. // Наш рідний край (з історії української національної культури на Полтавщині). Збірник наукових праць. Випуск 13. – Полтава, 1992. – С. 3–21., а також ставлення різних політичних сил України до проблем українізації освіти в монографії Т. Гунчака Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ ст. – К., 1993. – 288 с..

Вдалою спробою спростування висновків радянської історіографії про роль української інтелігенції в історії України стала тритомна праця співробітників Інституту історії АН України. У ній вперше в історіографії визнана прогресивна роль національної інтелігенції в пробудженні національно-культурного життя України дореволюційного періоду Нариси історії української інтелігенції (перша половина ХХ ст.): У 3-х книгах. – Кн. 1. – К., 1994. – 137 с..

Ставлення до українського національно-культурного руху студентів, інтелігенції, селян у загальноукраїнському плані показано в колективній монографії співробітників Інституту історії України НАН України Нариси з історії українського національного руху. Ред. В. Г. Сарбей. – К., 1994. – 189 с.. Спроба висвітлити роль земств у введенні української мови в навчання дітей зроблена в статті Н. П. Калениченко і Ж. Д. Ільченко Калениченко Н. П., Ільченко Ж. Д. Роль земств у впровадженні навчання рідною мовою в народній школі України (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) // УІЖ. – 1994. – № 1. – С.72 – 81.. Нові дані з досліджуваної проблеми наведені у збірнику праць молодих авторів про життєвий шлях С. Петлюри Він – з когорти вождів. – К., 1994. – 150 с..

Фрагментарні дані по Лівобережній Україні з досліджуваної в дисертації проблеми наведені в солідній монографії В. Головченка про еволюцію РУП в Українську соціал-демократичну партіюГоловченко В. Від “Самостійної України” до Союзу визволення України. Нариси з історії Української соціал-демократії початку ХХ ст. – Харків, 1996. – 190 с.. Таке ж саме значення мають монографія С. О. Телешуна про ставлення усіх українських партій до національного питання в Україні початку ХХ ст. Телешун С. О. Національне питання в програмах українських політичних партій в кінці ХІХ – на початку ХХ століть. – К., 1996. – 130 с., брошура О. Голобуцького і В. Кулика про українські партіїГолобуцький О., Кулик В. Український політичних рух на Наддніпрянщині кінця ХІХ – початку ХХ століть. – К., 1996. – 124 с., робота Л. П. Вовк про позашкільні заклади освіти Вовк Л. П. Громадсько-педагогічне сподвижництво в Україні (етапи і особливості). – К., 1997. – 178 с. та збірник наукових праць дніпропетровських істориків про “українське питання” Іваненко В. В., Голуб А. І., Світленко С. І. Українське питання в Російській імперії та Радянському Союзі (ХVІІІ – перша половина ХХ ст.). – Дніпропетровськ, 1998. – 191 с..

Окремі дані з досліджуваної проблеми містить ґрунтовна монографія В. Ф. Колісника, О. О. Рафальського і О. П. Тимошенко про українські політичні партії в 1900 – 1907 рр. Колісник В. Ф., Рафальський О. О., Тимошенко О. П. Шляхом національного відродження. Національне питання в програмах і діяльності українських партій Наддніпрянщини. 1900 – 1907. – К., 1998. – 227 с.. В монографії В. С. Сарбея наведені корисні для дисертації дані про боротьбу громадських сил за національні права України цього періодуСарбей В.Г. Національне відродження України // Україна крізь віки. – Т. . – К., 1999. – 335 с.. Обидві роботи важливі тим, що намітили шляхи наступного дослідження національної, в тому числі й освітньої проблеми України. Теоретико-методологічне значення має монографія Г. Касьянова про теорії нації та націоналізму Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – К., 1999. – 351 с..

Набагато грунтовніше у порівнянні з попередніми працями досліджені спроби окремих земств, учнівської молоді, вчителів, літераторів України, депутатів Державної Думи домогтися українізації освіти в тритомній колективній монографії про “Українське питання в Російській імперії” “Українське питання” в Російській імперії (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). Колективна наукова монографія у трьох частинах. – Частина друга. – К., 1999. – 488 с.. Однак, українізаційно-освітній рух на Лівобережній Україні початку ХХ ст. у цілому не знайшов у ній комплексного висвітлення.

Передумови українського національно-освітнього руху початку ХХ ст. показані в монографії С.І. Світленка про українське народолюбство другої половини ХІХ ст. Світленко С. І. Народництво в Україні 60-80-х років ХІХ століття. Теоретичні проблеми джерелознавства та історії. – Дніпропетровськ, 1999. – 240 с.. Створення і поширення науково-популярних українських книг у цілому по Україні в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., частина яких попадала в народні школи, досліджено у монографії М. Люзняк Люзняк М. Українська науково-популярна книга кінця ХІХ – початку ХХ ст. як соціокультурний феномен: з історії виникнення та становлення. – Львів, 2000. – 376 с..

Помітний вплив на розвиток новітньої історіографії проблеми мали публікації О. П. Реєнта Реєнт О. П. Україна в імперську добу (ХІХ – початок ХХ ст.). – К., 2003. – 338 с.; Реєнт О. П. Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ століть. Збірник наукових праць відділу історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2000. – 262 с.; Реєнт О. П. Актуальні проблеми історії України // Україна соборна. Зб. наук. статей. – Вип. І. – К., 2004. – С. 6 – 22.. В загальноукраїнському плані досліджені виступи учнівської молоді й вчителів проти антиукраїнської політики російського уряду в 1900 – першій половині 1907 рр. у праці В. Й. Борисенка і Г. А. Непорожньої Борисенко В. Й., Непорожня Г. А. Суспільно-політична діяльність учителів і учнівської молоді України в 1900 – першій половині 1907 рр. – К., 2002. – 149 с.. Безперечну цінність при дослідженні проблеми мали монографії В. В. Стрільця про Українську радикально-демократичну партію Стрілець В. В. Українська радикально-демократична партія: витоки, ідеологія, організація, діяльність (кінець ХІХ століття – 1939 рік). – К., 2002. – 361 с., А. І. Павка про участь політичних партій у громадському житті України початку ХХ ст. Павко А. І. Повчальний досвід вітчизняної історії: політичні партії і організації у громадському житті України модерної доби. – К., 2002. – 552 с., О. П. Сарнацького про царизм і українські політичні партії в 1900 – 1917 рр. Сарнацький О. П. Царизм та українські партії (1900 – 1917 рр.) – Запоріжжя, 2006. – 709 с..

Теоретико-методологічне значення властиве монографії Я. Верменич про проблеми історичної регіоналістики в Україні Верменич Я. Теоретико-методологічні проблеми історичної регіоналістики в Україні. – К., 2003. – 515 с.. Тяглість національної культурно-освітньої традиції на Миргородщині Полтавської губернії дозволяє простежити монографія Л. Розсохи Розсоха Л. Миргородська старовина. – Полтава, 2002. – 424 с.. Діяльність національно-освітнього гуртка в Старих Санжарах Полтавської губернії простежено в нарисі Т. Пустовіта Пустовіт Т. Старосанжарська українофільська громада та її чільні діячі // Полтавська Петлюріана. – Число . Матеріали шостих Петлюрівських читань. – Полтава, 2003. – С. – 111.. Становлення революційного національно-освітнього руху на Полтавщині та в інших місцях України знайшло відображення у праці В. А. Савченка Савченко В. А. Симон Петлюра. – Харьков, 2004. – 414 с. про С. Петлюру. До них за своїм характером примикають публікації про інших активних учасників національно-визвольного руху в Україні початку ХХ ст. Данилюк Ю. З., Юренко О. П. Михайло Григорович Криворотченко // Зневажена Кліо. – К., 2005. – №5. – С. 279 – 283; Юренко О. П. Дмитро Федорович Соловей. // Там само. – С. 432 – 449; Юренко О. П. Іван Васильович Майстренко //  Там само. – С. 305 – 320. .

Окремі питання українізації освіти на Лівобережній Україні в загальноукраїнському плані частково досліджувалися в дисертаціях С. П. Стельмаха, С. С. Рум’янцевої, В. І. Доморослого, Н. О. Дорощук, А. М. Гуза, А. Ц. Сініцького, Р. Л. Гавриш, О. В. Дроздової, О. І. Білокінь, І. В. Захарової, Л. М. Філоретової, О. М. Гайдай Стельмах С. П. Политика самодержавия в области народного образования на Украине в 60-х – 90-х гг. ХІХ в. – Автореф. дис… канд. ист. наук. – К.,1991. – 19 с.; Рум’янцева С. С. Мовне питання в діяльності національної інтелігенції Наддніпрянської України (1900 – 1917 рр.). – Автореф. дис… канд. іст. наук. – К., 1994. – 19 с.; Доморослий В. І. Діяльність української парламентської громади в І та ІІ Державних Думах (1906 –  рр.). – Автореф. дис... канд. іст. наук. – К., 1994. – 18 с.; Дорощук Н. О. Український культурна-національний рух в Російській імперії (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). – Автореф. дис... канд. іст. наук. – К., 1996. – 17 с.; Гуз А. М. Культурно-освітня діяльність земських установ в Україні (1864 – 1919 рр.). – Автореф. дис... канд. іст. наук. – К., 1997. – 24 с.; Сініцький А. Ц. Антиукраїнська політика російського самодержавства (1900 – 1914). – Автореф. дис… канд. іст. наук. – К., 1997. – 19 с.; Гавриш Р. Л. Шкільна діяльність земського самоврядування на Лівобережній Україні в 1865 – 1919 роках. – Автореф. дис... канд. іст. наук. – К., 1999. – 19 с.; Дроздова О. В. Видавнича та інформаційно-бібліографічна діяльність просвітницьких осередків Полтавщини (другої половини ХІХ – початку ХХ ст.). – Автореф. дис... канд. іст. наук. – К., 2001. – 20 с.; Білокінь О. І. Українське питання в Державній Думі Російської імперії (1906 – 1917). – Автореф. дис... канд. іст. наук. – К., 2001. – 20 с.; Захарова І. В. Роль земств у розвитку народної освіти в Україні (1864 – 1917 рр.). – Автореф. дис… канд. іст. наук. – К., 2002. – 20 с.; Філоретова Л. М. Опозиційний рух учителів і учнівської молоді України в другій половині 1907 – на початку 1917 рр. – Автореф. дис… канд. іст. наук. – К., 2003. – 16 с.; Гайдай О. М. Рух української громадськості за національну початкову освіту. Кінець ХІХ ст. – початок 1917 р. – Автореф. дис... канд. іст. наук. – К., 2005. – 17 с..

У джерельній базі проблеми одне з центральних місць займають архівні документи. Опрацьовані й використані відповідні архівні справи ЦДІА України – фонди 274, 301, 313, 320, 321, 323, 336, 442, 707, 1439. Їх дані суттєво доповнені джерелами з ПОДА України – фонди 83, 138, 351. Всього використано понад 70 архівних справ.

Важливе значення мають збірники документів, що відображають різні сторони суспільно-політичного і національного життя України ХХ ст. Національні процеси в Україні. Док. і матер. У двох частинах. – Ч. І. – К., 1997 – 583 с.; Самостійна Україна. Збірник програм українських політичних партій початку ХХ століття. – Тернопіль, 1991. – 342; Українські політичні партії кінця ХІХ – початку ХХ ст.: Програмові і довідкові матеріали. – К., 1993. – 132 с.; Україна в ХХ столітті: Зб. док. і матер. (1900 – 1939). – К., 1997. – 480..

Найвагомішу джерельну інформацію зберігають публікації безпосередніх учасників національно-визвольного руху, що стосувалися Лівобережної України початку ХХ ст. Серед них помітне місце займає праця Б. С. Грінченка Грінченко Б. Народні вчителі і вкраїнська школа. – К., 1906. – 32 с., численні публікації в окремих виданнях С. Петлюри Петлюра С. В. Вибрані твори та документи. – К., 1994. – 520 с.; Петлюра С. В. Статті. Листи. Документи. – Т. І. – Нью-Йорк. – 1956. – 480 с., М. С. Грушевського Грушевський М. Про українську мову і українську школу. – К., 1991. – 113 с.; Освобождение России и украинский вопрос. – Спб., 1907. – 103 с.; Грушевський М. С. Наши требования // Украинский вестник. – 1906. – №5. – С. 267 – 273., а також С. О. Сірополка Серополко С. О. 2-й и 3-й сьезды Всероссийского учительского союзаДля народного учителя. – М., 1907. – Кн. V. – С. 7 – 9.; Серополко С. О. Наследство г. Кассо в Украине // Украинская жизнь. – 1915. – № 2. – С. 16 – 19.; Серополко С. О. Общеземский съезд по народному образованию // Педагогический листок. – М., 1912. – Кн. 6. – С. 400 – 415; Серополко С. О. О родном языке в школе // Для народного учителя. – М., 1907. – Кн. VI. – С. 7 – 8; Серополко С. О. Вопросы народного образования и крестьяне – земские гласные // Для народного учителя. – М., 1907. – Кн. XIX. – С. 9 – 11., Д. Донцова, В. Дорошенка, М. Залізняка, Ф. Матушевського, Л. Рибалки Донцов Д. Русский либерализм и украинское движение // Украинская жизнь. – 1912. – № . – С. 7 – 16; Дорошенко В. Українство в Росії: Новійші часи. – Відень, 1916. – 121 с.; Залізняк М. Російська Україна і її відродження. – Львів, 1910. – 86 с.; Матушевський Ф. Українська громада в другій Державній Думі // Літературно-науковий вісник. – 1907. – Кн. . – С. 80 – 98; Рибалка Л. Націоналізація життя і наша партія // На теми дня: Зб. ст. – Львів 1910 . – С. –  ..

Антиукраїнський великодержавний зміст мали публікації С. Щєголєва, О. Савенка, М. Меншикова та інших авторів Меншиков М. Национальная трещина // Новое время. – Петербург. – 1911. – 8 декабря. – С. 4 – 16; Щеголев С. Современное украинство. Его происхождение, рост и задачи. – К., 1913. – 123 с; Щеголев С. Украинское движение как современный этап южно-русского сепаратизма. – К., 1912. – 180 с.; Савенко А. Мазепинское движение. // Новое время. – Спб., 1911. – 8 декабря. .

Важливу інформацію несе в собі мемуарна література. Насамперед, це спогади П. Капельгородського, Є. Чикаленка, С. Русової, Ю. Колларда, М. Грінченкової та А. Верзилова, М. Галагана, О. Лотоцького, Д. Солов’я, М. Чеботаріва Капельгородський П. Записки семінариста. – К., 1961. – 564 с.; Чикаленко Є. Спогади (1861 – 1907). – К., 2003. – 244 с.; Русова С. Мемуари. Щоденник. – К., 2004. – 543 с.; Коллард Ю. Спогади юнацьких днів // Літератуно-науковий вісник. – Львів, 1928. – Т.102. – С.226 – 233, 425 – 433, 1061 – 1067; Коллард Ю. Спогади минулого // Літературно-науковий вісник. – Львів, 1931. – С. Т. 105. – С. 26 – 33; Коллард Ю. Спогади юнацьких днів 1897 – 1906. Українська студентська громада в Харкові і Революційна Українська Партія (РУП). – Торонто, 1972. – 876 с.; Грінченкова М. і Верзилов А. Чернігівська українська громада. Спогади // Чернігів і Північне Лівобережжя. Огляди, розвідки, матеріали. – К., 1927. – С.462 – 484.; Галаган М. З моїх споминів (80-ті роки до світової війни). – Ч. І. – Львів, 1930. – 306 с.; Лотоцький О. Сторінки минулого. – Т. ІІІ. – Варшава, 1934 – 345 с.; Соловей Д. Розгром Полтави. Спогади часів визвольних змагань українського народу. – Видання друге. Доповнене. – Полтава, 1994. – 192 с.; Визвольні змагання очима контррозвідника (Документальна спадщина Миколи Чеботаріва). – К., 2003. – 286 с.

.

Таким чином, в історіографії відсутні наукові праці, які б комплексно висвітлювали боротьбу прогресивних сил Лівобережної України за українізацію освіти в 1900 – на початку 1917 рр. При цьому, є достатня джерельна база для глибокого, всебічного дослідження цієї важливої наукової проблеми.

У другому розділі “Розгортання руху прогресивних сил за українізацію освіти в 1900 – першій половині 1907 рр.” розкриті передумови розгортання руху за українізацію освіти на початку ХХ ст.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. Лівобережна Україна у складі Полтавської і Чернігівської губерній мала цілий ряд обставин, які відрізняли її від інших українських регіонів. Серед особливостей Лівобережної України виступали твердіша пам’ять населення про Українську козацьку державу. Окремі представники національної еліти ще пам’ятали про привілейоване становище у ній своїх далеких предків, не забули народної мови, звичаїв, обрядів. Частина інтелігенції дотримувалася патріотичної позиції й була готова до активних дій за здобуття Україні національних прав. Національна свідомість лівобережного селянства і міщанства на початок XX ст. остаточно не була знищена.

На початок XX ст. легальна діяльність українофілів не дала згаснути залишкам національної свідомості лівобережного населення. Під їх впливом активізувався національно-освітній рух молоді. Борзненське й Чернігівське повітові та Чернігівське губернське земства стали ініціаторами земського руху в Україні за введення в народні школи української мови і книги.

Протягом 1900 – першої половини 1907 рр. на Лівобережній Україні розгортався широкий рух за українізацію народної освіти. У Харкові та Полтаві вперше в Україні в 1900 р. зародився політичний напрямок в освітньому русі. Його засновником стала Революційна українська партія (РУП), серед членів якої на весну 1900 р. було щонайменше 29 учнів Полтавської духовної семінарії (С. Петлюра, М. Гмиря, П. Капельгородський та інші). Програмний документ РУП „Самостійна Україна” національно-освітню проблему України нерозривно пов’язував з вирішенням державно-політичної проблеми. Через „Самостійну Україну”, прокламації та усну агітацію РУП поширювала серед населення свої політично-освітні ідеї. У програму УСДРП було записано завдання домагатися повної націоналізації шкіл, передачі керівництва освітою до компетенції українського сейму. Одним з найрішучіших прихильників ідеї національної освіти став С. Петлюра, який відстоював її в різних засобах масової інформації.

Політичні методи боротьби за вирішення національно-освітньої проблеми України застосовувала й Українська народна партія (УНП). Не стояли осторонь національно-освітньої проблеми України й Українська демократична партія (УДП), Українська радикальна партія (УРП), Українська демократично-радикальна партія (УДРП).

Українська соціал-демократична спілка (УСДС), тяжіючи до РСДРП, фактично ігнорувала національно-освітню проблему України. Двоїсту позицію в національно-освітньому питанні України займала РСДРП. Проголошуючи право населення імперії отримувати освіту рідною мовою, РСДРП відводила національній школі роль колективного вихователя учня – інтернаціоналіста, за яким приховувалася постать російського патріота.

Ліберально-демократичний рух на Лівобережній Україні за українізацію освіти активізувався. Всеукраїнська загальна організація (ВУЗО) збільшила кількість своїх осередків (громад) у регіоні, посилила вплив на Петербурзьку громаду. Чернігівська громада ВУЗО створила Вчительське товариство, пропонувала ввести до шкільних бібліотек українські книги, а в народні школи українську мову. Активно діяла Полтавська громада ВУЗО на чолі з Г. Маркевичем, О. і С. Русовими, П. Мирним. Громадівці успішно пропагували національно-освітні ідеї серед селян, учнівської молоді, інтелігенції Полтави, Миргорода та інших міст.

З початком Першої російської революції ліберально-демократична інтелігенція Лівобережної України посилила вимоги введення у школи української мови навчання, українських книг, вивчення історії рідного краю, культури народу. Значним успіхом прогресивних сил України, серед яких провідну роль грали представники Лівобережжя, стало схвалення російським урядом записки Російської Академії наук в 1905 р. „Об отмене стеснений малорусского печатного слова”. Незважаючи на різні заборони, до кінця революції патріотичні сили видали „Український буквар” С. Русової, „Граматку ” Норця (псевдонім відомого педагога Г. Лубенця), „Українську граматику” Б.Грінченка, які мали виняткове значення у поширенні навчання дітей українською мовою. Українізація освіти набирала сили.

З початку XX ст. частина полтавських земців взяла активну участь у поширенні ідей програмного документу РУП „Самостійна Україна” з його політично-освітніми ідеями. Лубенське, Костянтиноградське, Миргородське, Ніжинське, Чернігівське та інші повітові земства Полтавської губернії організовували вчительські курси, на яких сільські вчителі знайомилися з українськими навчальними книгами, літературою про Україну. Миргородське та Чернігівське повітові земства в 1903-1904 рр. неодноразово ухвалювали рішення про введення в народні школи української мови. Особливо почастішали такі земські ухвали в 1906 р.

Лівобережці І. Шраг, В. Шемет і П. Чижевський зробили вагомий внесок у визначення національно-патріотичного характеру діяльності Української громади в першій Державній Думі. Завдяки їх наполегливості законопроект Міністерства освіти „Про введення загальної освіти в Росії” був доповнений положеннями про навчання дітей тією мовою, якою розмовляють у шкільній окрузі. Глашатаями прогресивних сил Української громади в другій Державній Думі (5.ІІІ. – 15.VІ. 1907) стали лівобережні депутати вчителі Ю. Сайко і В. Хвіст. З їх вуст прозвучали різкі звинувачення російського уряду в антиукраїнській політиці. Від імені українського народу вчитель Ю. Сайко вимагав, щоб для українців школа була „національно-українською”.

Таким чином, у другій половині XIX ст. на Лівобережній Україні склалися сприятливі передумови і обставини для розгортання боротьби прогресивних сил за українізацію освіти в 1900 – першій половині 1907 рр. З створенням РУП у 1900 р. на Лівобережній Україні зародився і набрав сили політичний напрямок в освітньому русі. Ліберально – демократичний рух у 1900 – першій половині 1907 рр. помітно активізувався. Лівобережні земства поповнили склад прогресивних сил і посилили їх боротьбу за українізацію освіти. Представники Лівобережної України в Державній Думі зіграли важливу роль у започаткуванні законодавчої боротьби за вирішення національно-освітньої проблеми України.

У третьому розділі „Особливості боротьби прогресивних сил за українізацію освіти в міжреволюційний період” розглядається рух прогресивних сил за українізацію освіти.

Після контрреволюційного третьочервневого перевороту 1907 р. тільки УСДРП наважилася на послідовну протидію реакції в галузі народної освіти. У г. „Слово” С.Петлюра в 1907 – 1908 рр. наполегливо відстоював право українського народу на національну освіту, культуру, мову, доводив, що російськомовна школа перетворилася у ворога української нації і вона має бути замінена школою народною. Чернігівський комітет УСДРП у 1908 р. склав проект „шкільної мережі”, що передбачав створення груп симпатиків партії у педагогічних відділах земств. До українізації освіти залучалися і кооперативні організації.

У роки Першої світової війни організації УСДРП брали участь у проведенні Шевченківських вечорів, продовжували через пресу вимагати українізації освіти, впливали в національно-освітньому плані на вчителів і учнівську молодь багатьох сіл Лівобережної України.

Національно-освітня діяльність інших українських партійних організацій Лівобережної України була малопомітною. Спроби кадетів домогтися для України національних прав наштовхувались на несприйняття російських кадетів. Декларативні заяви більшовицьких лідерів з національно-освітнього питання не знаходили на Лівобережжі помітної підтримки.

Одне з центральних місць в національно-освітньому русі Лівобережної України міжреволюційного періоду належало легальним організаціям. Створене в 1908 р. Товариство українських поступовців (ТУП) своє мінімальне завдання вбачало в українізації освіти: введення в школи України української мови; забезпечення їх українськими підручниками; підготовка вчителів з відповідними українознавчими знаннями; прищеплення школярам національного духу. Тупівські громади зверталися до різних інстанцій з клопотаннями про вшанування в шкільних приміщеннях пам’яті М. Гоголя, Т. Шевченка, Г. Сковороди, самі відкривали їм пам’ятники, створювали кімнати-музеї. М. Грушевський у 1909-1910 рр. у г. „Село” безкомпромісно виступав за право українського народу на власну школу, мову, культуру.

Лівобережні тупівські організації започаткували освітньо-українізаційний рух „в школі наша будучність”. Вони поширювали листівки з вимогами введення загального навчання українською мовою, вивчення учнями української мови, літератури, історії. Напередодні Першої світової війни національно-освітній рух в Україні був найсильнішим саме у Полтавській і Чернігівській губерніях.

У роки Першої світової війни боротьба прогресивних сил Лівобережної України за українізацію освіти виражалась в проведенні роковин пам’яті Т. Шевченка, в листах до депутатів Державної Думи з вимогами надати Україні національні права, виданні для народної школи навчальної і науково-популярної літератури, переході вчителів до навчання дітей українською мовою. Учасники ліберально-демократичного руху за українізацію освіти розширили зв’язки з представниками визвольного руху Західної України.

В міжреволюційний період поступово набирав сили рух учнівської молоді за національну самоосвіту в нелегальних гуртках і групах. Своєрідний поштовх активізації боротьби учнівської молоді за українізацію освіти дало заборонене владою святкування в 1914 р. 100-річчя з дня народження Т. Г Шевченка. На осінь цього року в Полтаві діяло вже щонайменше 5 молодіжних таємних самоосвітніх гуртків. Вони комплектували таємні бібліотеки з української літератури і вивчали її. Таємні гуртки почали створюватись і в повітових містах.

У квітні 1915 р. на з’їздах у Харкові та Пущі Водиці під Києвом була створена таємна “Юнацька спілка Лівобережної України”, до складу якої увійшла більшість учнівських гуртків Харківської, Полтавської і частково Чернігівської та Київської губерній. Центральний комітет “Юнацької спілки Лівобережної України” координував діяльність усіх гуртків у Полтаві, Миргороді, Харкові, Прилуках, Ніжині, Лубнах тощо. Крім самоосвітньої роботи, члени гуртків писали і