КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ГУЦУЛЯК ІГОР РОМАНОВИЧ

УДК: 327 (438):(4-11)+(4-191.2)

ЦЕНТРАЛЬНА ТА СХІДНА ЄВРОПА У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩА

23.00.04 – політичні проблеми міжнародних

систем та глобального розвитку

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник:

доктор історичних наук, професор

МАНЖОЛА Володимир Андрійович,

Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор

КРИЖАНІВСЬКИЙ Володимир Прокопович,

Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри країнознавства

кандидат політичних наук

ЖОВКВА Ігор Іванович,

Головна служба зовнішньої політики Секретаріату Президента України,

заступник керівника департаменту європейської та євроатлантичної інтеграції – завідувач відділу євроатлантичної інтеграції

Захист відбудеться 17 грудня 2007 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.29 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

04119, м.Київ, вул. Мельникова, 36/1, Інститут міжнародних відносин.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий 12 листопада 2007 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.Ю.Константинов

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Актуальність вибраної теми обумовлена специфікою розвитку центральноєвропейських країн в посткомуністичну епоху, і в цьому контексті зовнішня політика Республіки Польща (РП) є показовою.

Республіка Польща після розпаду соціалістичного табору йде в авангарді політичних та економічних перетворень в Центральній та Східній Європі (ЦСЄ) і посідає виняткове місце у цьому регіоні. Яскравим підтвердженням цього особливого статусу стало включення Польщі до першої групи держав розширення НАТО та ЄС на Схід, а також успішне набуття нею повноправного членства в цих структурах.

Ця роль підкріплюється також тим, що Польща на сьогоднішній день претендує на роль будівничого східного виміру політики ЄС, що безперечно виділяє її з поміж решти країн ЦСЄ. Польща виступає форпостом на кордоні Європейського Союзу та НАТО, що зумовлює особливий характер її відносин із державами колишнього Радянського Союзу, а особливо Російською Федерацію та Україною.

У свою чергу регіон ЦСЄ відігравав і відіграє у польській зовнішньополітичній стратегії дуже важливу роль. Саме завдяки тісній співпраці з сусідніми країнами (передусім Чехією та Угорщиною) здійснена європейська та євроатлантична інтеграція Польщі.

Досвід РП може служити Україні орієнтиром у формуванні власної регіональної політики та використанні її для реалізації національних інтересів та стратегічних цілей зовнішньої політики. Важливим фактором є подібність потенціалу двох країн та їх ролі у європейській та міжнародній системі міжнародних відносин, а також наявність тісної співпраці на всіх рівнях міждержавної взаємодії та взаємний вплив на політику одна одної.

Незважаючи на свою актуальність окреслена проблема залишається майже не розробленою і лише частково висвітленою у вітчизняній науці.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в рамках комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України” (номер державної реєстрації 0197U015201), програми Інституту міжнародних відносин “Розробка міжнародно-правових, політичних та економічних основ розбудови Української держави” (номер державної реєстрації 0197U003322). Дослідження здійснено згідно з науковою програмою кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Моделювання місця і ролі України в процесі глобальної трансформації системи міжнародних відносин” (номер державної реєстрації 0197U003325).

Мета і завдання дослідження. Метою проведеного дослідження було розкриття сутності й особливостей реалізації регіональної зовнішньої політики Польщі у 1989-2005 рр.

Основні завдання роботи:

визначити передумови та систематизувати фактори формування польської регіональної політики;

дослідити взаємовплив регіональної політики Польщі та її європейської і євроатлантичної політики;

визначити роль і місце “нового регіоналізму” у зовнішній політиці Польщі в Центральній та Східній Європі;

дослідити засади, пріоритети та тенденції польської міждержавної регіональної політики та визначити їх специфіку;

з'ясувати особливості участі Польщі у врегулюванні регіональних збройних конфліктів та основні напрямки її військово-політичного співробітництва з країнами ЦСЄ;

розкрити суть гуманітарної політики Польщі в регіоні;

дослідити еволюцію політичної складової польсько-українського стратегічного партнерства.

Об’єктом дослідження виступає польська зовнішня політика.

Предметом дослідження є комплекс регіональних відносин Польщі в Центральній та Східній Європі.

Хронологічні рамки дослідження продиктовані низкою подій в історії та політичному житті Республіки Польща. З одного боку це відновлення суверенітету Польської держави у 1989 році, що супроводжувалося кардинальними змінами офіційного курсу її зовнішньої політики. З іншого – це одночасне припинення повноважень уряду, парламенту та президента і відхід від влади лівих сил у 2005 році, що завершило цілий період політичної історії Польщі. Так само як і початок цього періоду, його завершення супроводжувалося зміною геополітичної ситуації в регіоні, пов'язаної із входженням низки країн Центральної Європи до ЄС та процесами демократизації країн Східної Європи.

Географічні рамки дослідження охоплюють регіон Центральної та Східної Європи у широкому розумінні (включно з усіма європейськими державами пострадянського простору, колишніми членами Організації Варшавського договору та Балканами), що відповідає практиці здійснення та організаційному забезпеченню зовнішньої політики Польщі у період, що досліджувався.

Методологічна основа дослідження. Під час проведення дослідження автор користувався традиційними методами дослідження міжнародних відносин. Комплексне застосування різних методів дослідження може розкрити суть польської регіональної зовнішньої політики, забезпечити всебічний аналіз усіх її аспектів.

Будь-яка регіональна система є системою (підсистемою) міжнародних відносин. Тому важливість застосування системного аналізу є очевидною. Регіон Центральної та Східної Європи сформований в ході історичного розвитку і тісних контактів у всіх сферах міжнародного життя між окремими державами та інституціями. Дослідження тенденцій регіональної системи міжнародних відносин та впливу на неї зовнішнього середовища дає можливість з'ясувати елементи поведінки окремих акторів та характер їх зовнішньополітичної діяльності.

Порівняння підходів до здійснення зовнішньої політики у різні часові періоди дозволяє прослідкувати вплив внутрішніх та зовнішніх факторів на вироблення ліній зовнішньої політики держави, в тому числі дослідити їх в контексті зміни державних лідерів, політичних партій та груп, зміни міжнародно-політичної ситуації. Порівняння явищ у зовнішній політиці держав регіону дає можливість з'ясувати аспекти можливого співробітництва чи протистояння, розбудови двосторонніх та багатосторонніх відносин.

Автор застосував геополітичний аналіз, виходячи з позиції, що саме геополітичний фактор є ключовим елементом у виробленні регіональної стратегії будь-якої держави. Перед усім це стосується питань безпеки та стабільного розвитку регіональних відносин.

Для аналізу емпіричного досвіду розвитку відносин РП з державами ЦСЄ автор застосовував емпірико-аналітичний, логічний та інституційно-порівняльний методи дослідження. Для вивчення міжнародних документів та польських внутрішніх нормативно-правових актів застосовувався контент-аналіз, який дозволяє дослідити тенденції юридичного оформлення зовнішньополітичних стратегій.

Наукова новизна. Вперше на основі комплексного аналізу значного масиву літератури та джерел, частину з яких введено до наукового обігу, цілісно розглянуто особливості й перспективи розвитку дипломатичної активності Республіки Польща в регіоні ЦСЄ, надано оцінку суперечливим явищам двосторонніх та багатосторонніх регіональних відносин за участю Польщі. Автором сформульовано низку положень і отримано такі результати, які мають наукову новизну:

виявлено та систематизовано напрямки і вектори регіонального співробітництва РП, а також простежено їх конфігурацію та еволюцію. Центральна та Східна Європа є дуже неоднорідним регіоном, де не можна встановити однозначно чіткі розмежування за рівнем економічного розвитку або цивілізаційно-культурного характеру, тому основою запропонованої систематизації стали політичні орієнтири держав регіону. Це дало можливість виявити функціональні складові, які домінували у відносинах Польщі з державами регіону;

виявлено та проаналізовано вплив внутрішньополітичних процесів в Польщі на розвиток регіональних відносин, що свідчило про значну залежність польської регіональної політики від діяльності владних команд, які виконували свої політичні програми. З'ясовано, що значний вплив на розвиток регіональної політики мали зовнішньополітичні концепції польської опозиції 1980-х рр. Водночас, виявлено, що низка подій у регіональній політиці сприяли консолідації політичних сил всередині країни.;

вперше в українській політичній науці проаналізовано весь комплекс польських концептуальних підходів до розбудови усіх вимірів Східної політики ЄС та розширення НАТО на Схід. З'ясовано, що суттєвим елементом регіональної стратегії Республіки Польща стало використання зовнішньополітичних інструментів з метою набуття статусу будівничого східного виміру ЄС та розширення поля безпеки в ЦСЄ під егідою НАТО;

досліджено роль Польщі в структурах „нового регіоналізму” в контексті європейської та євроатлантичної інтеграції, а також зміцнення своєї позиції в ЦСЄ. Встановлено, що Вишеградська група, Центральноєвропейська ініціатива та Рада держав Балтійського моря з однієї сторони відіграли значну роль у вступі РП до НАТО та ЄС, а з іншої – стали інструментами польської політики, завдяки яким країна укріпила свої позиції в регіоні;

комплексно проаналізовано участь Польщі в демократичних процесах у регіоні ЦСЄ та боротьбу з негативними стереотипами, які суттєво впливають на регіональні відносини. Встановлено, що вирішення питань історичного минулого для польської дипломатії потребувало особливого підходу і значних зусиль стосовно подолання ірраціональних факторів у кожному окремому випадку взаємодії з найближчими сусідами;

створено нову періодизацію становлення та розвитку відносин стратегічного партнерства між РП та Україною, яка дозволяє виокремити головні орієнтири двостороннього співробітництва на кожному етапі та відповідно встановити причини тих чи інших подій міждержавної взаємодії. Разом з тим, виокремлено потенційні загрози для стратегічного партнерства та основні шляхи їх подолання.

Наукове та практичне значення дисертаційного дослідження визначаються його політичною та науковою новизною. Здійснене дослідження та одержані результати сприяють розробці нових підходів у науковій роботі і практичній діяльності зовнішньополітичних відомств та відповідних підрозділів інших державних установ України, істотно розширюють бачення проблеми, сприяють поглибленню методології дослідження регіональної безпеки, а також розширюють можливості удосконалення навчальних програм з регіональної політики, підготовки таких курсів у вищих навчальних закладах освіти, як „Зовнішня політика країн Центральної та Східної Європи”, „Проблеми розширення ЄС і НАТО”, „Міжнародна та європейська безпека” тощо.

Науково-дослідний аспект застосування результатів дослідження полягає в тому, що його основні положення та висновки можуть бути використані для подальшої розробки цієї проблематики. Теоретичне значення полягає в тому, що здійснене комплексне дослідження головних складових польської зовнішньої політики в регіоні ЦСЄ. Положення дисертації можуть бути використані для дослідження зовнішньої політики нових держав-членів Європейського Союзу, міждержавної взаємодії в ЦСЄ, діяльності регіональних утворень, польсько-українських відносин тощо.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження було апробовано автором на щорічних міжнародних науково-практичних конференціях студентів, аспірантів та молодих вчених Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Шевченківська весна” (2 березня 2007 р.; 3 березня 2006 р.; 10 березня 2005 р.), конференціях молодих вчених Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка (24-25 квітня 2003 р.; 27 жовтня 2005 р.; 24 жовтня 2006 р.), науково-практичній конференції „Транскордонне та регіональне співробітництво між Україною та країнами Центрально-Східної Європи як важливий складник європейської стратегії України: погляд молодих вчених” (12-13 травня 2005 р., Київ), Міжнародній конференції „Україна і Польща: досвід стратегічного партнерства” (18 травня 2007 р., Київ), ІІІ Україно-польському круглому столі „Україна – Польща: Співробітництво в умовах політики сусідства ЄС” (11 червня 2007 р., Київ), доповідались на засіданнях кафедри міжнародних відносин і зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Публікації. Основні положення дисертації відображено в 4 статтях у наукових фахових виданнях, затверджених переліком ВАК України.

Структура дисертації обумовлена визначеними метою, об'єктом та предметом дослідження. Вона складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (343 найменувань польською, англійською, українською та російською мовами). Загальний обсяг роботи складає – 258 сторінок (додатки – 43 сторінки; список використаних джерел – 20 сторінок).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність та доцільність проведення дослідження, викладено зв’язок із науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету дисертаційного дослідження та його завдання, визначено об’єкт, предмет та методологічну основу дослідження, обґрунтовано наукову новизну роботи, показано її теоретичне та практичне значення, надано відомості про апробацію результатів дисертації та структуру роботи.

Перший розділ – „Джерельно-документальна та концептуально-теоретична база дослідження” присвячено аналізу джерел та літератури з проблематики дисертації, з’ясуванню стану наукової розробки теми, формулюванню концептуально-методологічних підходів дослідження.

Автором проаналізовано та систематизовано існуючі наукові розробки з досліджуваної проблеми регіональних відносин Республіки Польща. Слід зауважити, що вивченню політичних взаємин Польщі в регіоні Центральної та Східної Європи у сучасній вітчизняній науці загалом присвячено відносно мало уваги. Єдиним винятком є досить ґрунтовне висвітлення двосторонніх українсько-польських відносин. Тому особливу увагу автор звернув на іноземні (переважно польські) джерела.

Джерельну базу дослідження складають теоретичні та наукові розробки, офіційні видання польських державних установ, періодика та інтернет-видання, а також нормативна база, яка охоплює як внутрішнє законодавство, так і міжнародні договори.

Теоретичні та наукові розробки представлені монографіями, дисертаційними дослідженнями, науковими статтями та матеріалами конференцій.

Перша група теоретичних досліджень пов'язана із вивченням регіоналізму та геополітики, зокрема в контексті Центральної та Східної Європи. Серед дослідників, які займалися цими питаннями З.Бжезінський, С.Гантінгон, В.Тисменяну, С.Андрущенко, В.Константинов, Дж.Ротшильд, П.Вандич, О.Крейчі, А.Чарноцький, Т.Кішілєвський.

Комплекс зовнішньої політики РП формує другу групу науково-теоретичних досліджень, представлену працями польських авторів Р.Кужняра та К.Щепаніка, А.Кирчіва, Ю.Кукулки, Ю.Стефановіча.

Особливості регіональної взаємодії Польщі на шляху до ЄС та НАТО, участь Варшави у формуванні східної політики цих інтеграційних утворень знайшло своє відображення у працях Б.Свєтліцького, С.Чьоса, Ю.Вєяча, В.Копійки, К.Пелчинської-Наленч, Р.Жємби, Т.Гоффманна та ін.

Ще одна група робіт представлена дослідженнями участі Польщі в регіональних структурах міждержавного співробітництва. Ця проблематика досліджується П.Букальським, М.Фалковським, М.Навротом. Транскордонне співробітництво на польському прикордонні знайшла своє висвітлення у статтях С.Давгєрт-Маліновської та М.Дудек.

Окрему групу досліджень складають наукові розробки щодо двосторонніх відносин Польщі з країнами регіону.

Польсько-українська проблематика першої половини 1990-х рр. подається у роботах В.Гілла та Н.Гілла, К.Кіндрата та С.Трохимчука, які детально аналізують весь спектр польсько-українських взаємодій з 1989 по 1998 рр. Різні аспекти польсько-українських взаємин знайшли свою інтерпретацію у працях науковців Б.Осадчука, О.Павлюка, С.Пирожкова, М.Несука, А.Камінського, Б.Бердиховської, С.Буранта, В.Балюка, А.Хойновської, М.Чєсліка, Т.Ольшанського, С.Куспишя, О.Івченка, Б.Сурмач, З.Шмида, В.Трегобчук, Л.Чикаленко, О.Васильєва, В.Кирилича, П.Воловського та представників дипломатичних кіл Б.Геремка, Є.Козакевича, Є.Бара, Б.Бартошевського, К.Скубішевського, Б.Тарасюка, В.Горбуліна, Ю.Щербака та інших.

Історія польсько-українських відносин до 2000 року опрацьована у вітчизняних дисертаційних дослідженнях Д.Горуна, І.Афанасьєва, О.Бабак. Останніми з відомих автору дисертаційних досліджень на зазначену тематику є праці В.Гевко, в яких вперше проаналізовано вплив на двосторонні відносини подій кінця 2004 р. і широко висвітлена проблематика військово-політичної взаємодії, та С.Стоєцького, де ґрунтовно висвітлено польсько-українську взаємодію у контексті розширення ЄС та НАТО на Схід, а також вплив політики цих інтеграційних утворень на стосунки Польщі та України.

Аналіз проблематики визначення терміну та явища стратегічного партнерства в контексті польсько-українських взаємовідносин знаходимо у дисертаційних дослідженнях В.Моцока, О.Знахоренко та І.Жовкви.

Аналіз східної політики РП в контексті відносин Польщі з Росією та Білоруссю присутній у дослідженнях і публікаціях М.Цалки, Я.Чіхоцького, М.Бяленя, М.Менкішака, А.Міхальського, М.Палмовського, Ю.Станкєвіча, Є.Новаковського, Р.Садовського, А.Вєжбовської-Мязгі, П.Воловського.

Відносини з країнами Вишеградської групи, Балкан та Балтії знайшли своє відображення у працях Ф.Голембського, Ю.Балюха, Ю.Корольца, В.Кживіцького, Р.Юрковської, М.Габовського, Г.Токажа, М.Чапліньського, Г.Бернартовіча, М.Наврота, М.Мажінської, С.Чьоса, Ю.Вєяча, М.Гаштола, А.Губриновіча, М.Шєнкєвіча, Ю.Відацького та П.Масловського.

В своєму дослідженні автор спирався на збірки наукових праць конференцій та наукові публікації дослідницьких інституцій і неурядових організацій. У роботі використано офіційні матеріали Міністерства закордонних справ РП, Міністерства національної оборони РП, Сейму РП та Дипломатичної академії при МЗС РП.

Вивчення регіональних двосторонніх та багатосторонніх взаємодій базується на всебічному дослідженні договірної та нормативно-правової бази зовнішньої політики. Досліджувалися також внутрішнє законодавство та програмні документи, пов'язані з регіональною політикою Польщі.

В дослідженні автор виходив із виняткового значення, яке посідає Польща в регіоні Центральної та Східної Європи. Польща сьогодні є основним партнером США в регіоні і в майбутньому претендує на роль будівничого східного виміру політики ЄС, що безперечно виділяє її з поміж решти країн ЦСЄ. Східний кордон Польщі є зовнішнім кордоном ЄС та НАТО, що зумовлює особливий характер її відносин із державами колишнього СРСР.

У період, що досліджувався, прослідковується поступове окреслення основного геополітичного прагнення Польщі, як держави середнього розміру та потенціалу, до лідерства на просторі ЦСЄ.

З огляду на методологічну проблему визначення категорії регіону (субрегіону) в науці про міжнародні відносин, автор у цьому дослідженні розглядає її переважно у розумінні наднаціонального утворення, консолідованого різними критеріями (політичними, історичними, економічними, етнокультурними тощо).

Іншою методологічною проблемою є відсутність в науковій думці чітко визначеного поняття Центральної та Східної Європи. Це поняття є швидше політичним, ніж географічним. Визначення меж регіону Центральної та Східної Європи для польської політики та науки безпосередньо пов'язане із питанням самоідентифікації Польщі.

Для польської науки і політики поняття “Центральна та Східна Європа” є доволі штучним, оскільки виникає через неможливість провести чітке розмежування між Центральною та Східною Європою.

На сьогодні польські наукові та офіційні джерела трактують Центральну Європу як групу країн, що розташовані в центральній частині континенту вздовж осі Північ-Південь, а саме: Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Сербія, Чорногорія, Албанія. Вони утворюють Центральну Європу у широкому значенні. Існує також поняття Центральної Європи у вузькому значенні, яку утворюють Польща, Чехія, Словаччина та Угорщина.

Поняття “Східної Європи” включає в себе країни пострадянського простору – Російську Федерацію, Білорусь, Україну та Молдову. Певний час сюди відносилися і країни Балтії, однак на сьогоднішній день вони розглядаються в контексті Центральної Європи.

Дане дослідження ґрунтується на широкому розумінні меж Центральної та Східної Європи, яка розглядається як політична цілісність, що відповідає практиці та інституційному забезпеченню здійснення зовнішньої політики Республіки Польща. Цей регіон (субрегіон) у період , що досліджувався тільки почав політично консолідуватися, а тому не може вважатися остаточно сформованим.

Автор в цілому погоджується з твердженням, що Центральна та Східна Європа виступає субрегіоном, оскільки не володіє усім комплексом ознак регіональності. Основними критеріями спільності регіону автор вважає історичну спадщину і прагнення вступити до НАТО та ЄС. Додатковим чинником регіонотворення ЦСЄ є факт визнання його простором взаємодії з боку ключових позарегіональних держав (зокрема США та ФРН). Таким чином, відповідне ставлення міжнародного співтовариства до цього простору спричинило створення елементів регіональної системи, зокрема існування структур регіональної співпраці. Крім того, всі держави субрегіону у період, що досліджувався, перебували у процесі трансформації політичної та економічної систем, що зумовило спільні тенденції їхнього розвитку і поведінки на міжнародній арені.

Зовнішня політика Польщі належить до тих сфер життя держави, де з 1989 р. можна прослідкувати доволі високу стабільність цілей та завдань. Серед основних цілей зовнішньої політики Польщі поряд із прагнення до інтеграції із західними структурами безпеки та економічного співробітництва від самого початку визначено підтримку і розвиток різносторонніх відносин і взаємовигідного співробітництва із усіма сусідами, а також прагнення до зміцнення позиції РП в регіоні та участь в регіональних структурах.

Розвиток регіональних відносин Польщі свідчить про значний вклад у їх формування концепцій польської опозиції 1980-х рр., а також їх залежність від діяльності політичних сил, що перебували при владі, однак характер суперечностей не мав ідеологічного забарвлення, а зумовлювався різними підходами до формулювання національного інтересу держави. Слід наголосити, що відносини з сусідами Польщі займали у партійних програмах доволі помітне місце поряд з європейською та євроатлантичною інтеграцією.

Зовнішня політика Республіки Польща в регіоні Центральної та Східної Європи у 1989-2005 рр. не була доктринально оформлена, а виступала складовою ширших зовнішньополітичних концепцій. Польська регіональна політика може бути структурована стосовно окремих груп держав регіону та за функціональним наповненням. У досліджуваний період чітко виокремлюються два основні напрями цієї політики: центральноєвропейський та східний (згодом східноєвропейський). Конфігурація цих напрямів не була сталою, оскільки сам регіон перебував у процесі значних політичних та економічних трансформацій.

Центральноєвропейський напрям передбачав співпрацю з країнами Центральної Європи у її широкому розумінні. Серед найбільш чітко окреслених векторів регіональних відносин Польщі цього напряму сьогодні можна виділити наступні: вишеградський, балканський та балтійський (спочатку виступав складовою частиною східного напряму).

Вишеградський вектор є ключовим елементом регіональної політики Польщі після 1989 р. Спільна стратегія та тісна співпраця країн Вишеградської четвірки на шляху інтеграції в європейські та євроатлантичні структури дозволила в повній мірі реалізувати ці наміри. Стратегічно важливим питанням для польської регіональної політики залишається збереження механізмів цієї співпраці і перетворення її у важіль європейської політики – одну із регіональних основ ЄС.

З країнами Вишеградської групи Польщу поєднують не лише інтенсивний політичний діалог і військово-політична співпраця, але й широке співробітництво у галузі економіки, торгівлі та фінансів.

Балканський вектор як складова регіональної політики Польщі є порівняно неактивним, частіше виступаючи як доповнення до вишеградського вектору. Лідером у контактах з Польщею у субрегіоні виступає Словенія, яка з кінця 1990-х рр. може розглядатися у контексті вишеградського вектору. Найчастішою формою контактів з балканськими країнами є робота органів ЦЄІ.

Балтійський вектор спочатку виступав, як невід'ємна частина польської політики щодо пострадянського простору. Польщу поєднують глибокі історичні зв'язки з трьома балтійськими країнами. В міжнародному аспекті відносини були добрі, за винятком напруженості в стосунках з Литвою на тлі історичних суперечок.

В другій половині 1990-х рр. політика щодо балтійських держав стала більш динамічною і почала приносити обопільну користь в політичній, військовій, економічній та культурній сферах. З цього часу Варшава остаточно перестала розглядати ці країни як частину пострадянського простору, і можна говорити про виокремлення балтійської політики в окремий вектор регіональної політики. Після приєднання балтійських держав до НАТО та після спільного з Польщею входження до ЄС балтійський вектор є складовою центральноєвропейської політики Польщі.

В зв’язку з цим зазнало переосмислення поняття “східної політики”, яке у зовнішньополітичній доктрині Польщі позначало відносини з усіма країнами пострадянського простору, в тому числі і з країнами Балтії.

Східна політика була одним із ключових елементів польської зовнішньої політики. З врахуванням особливостей співпраці з балтійськими країнами, у східній політиці 1989-2005 рр. можемо констатувати чітке домінування східноєвропейського вектора, оскільки співпраця з Україною, Російською Федерацією та Білоруссю для Польщі є на порядок інтенсивнішою, ніж з рештою країн пострадянського простору. Власне, в останній період простежується тенденція з перетворення східноєвропейського вектору у східноєвропейський напрям з його українським, російським та білоруським векторами.

У другому розділі – „Польща в регіональних організаціях та інтеграційних процесах” проаналізовано польський досвід європейської та євроатлантичної інтеграції на регіональному рівні, участь у регіональних міждержавних утвореннях та політичні аспекти транскордонного та міжрегіонального співробітництва.

В контексті євроатлантичної інтеграції польська політика в регіоні ЦСЄ розглядається у трьох аспектах: в контексті процесу інтеграції Польщі до НАТО, в контексті участі РП у структурах НАТО як повноправного члена та в контексті процесу подальшого розширення Альянсу. Розвиток співробітництва з державами регіону відбувався паралельно з процесом набуття членства в Альянсі і був з ним тісно взаємопов'язаним. Безперечно, взаємодія з Чехією та Угорщиною після спільного вступу до Альянсу в 1999 р. стала важливим елементом регіональної політики та зміцнення безпеки РП. Разом з тим, членство в НАТО безпосередньо впливало на характер стосунків Варшави в ЦСЄ, зокрема з огляду на її позицію щодо подальшого розширення Альянсу на Схід.

Вступивши до НАТО Польща стала одним із найбільших прихильників його розширення на інші країни, зокрема у східному напрямку. Реалізація цього постулату, на думку офіційної Варшави, мала створити гарантії безпеки в регіоні, а також розширити сферу політичної стабільності.

Можна виділити кілька аспектів польської регіональної політики в контексті розширення НАТО на Схід:

завершення входження до Альянсу країн Центральної Європи та Балтії;

входження до НАТО держав Балканського півострову;

євроатлантична інтеграція держав Східної Європи та Кавказу, зокрема України;

подолання регіональної протидії розширенню НАТО.

Стосовно європейської інтеграції у політиці РП на регіональному рівні можна виділити дві основні складові. По-перше, це зусилля, спрямовані на входження самої Польщі та інших держав регіону до ЄС. По-друге, це діяльність, основною метою якої є вироблення спільної зовнішньої політики ЄС, зокрема на східному напрямку.

Вступ Польщі до ЄС, так само як у випадку з приєднанням до НАТО, тісно пов'язаний з країнами Вишеградської групи. Співробітництво цих країн на шляху європейської інтеграції було набагато ефективнішим, ніж у випадку НАТО. Вишеградські країни (окрім Словаччини) разом з Словенією та Естонією були серед лідерів виконання т.зв. „копенгагенських критеріїв”, що стало передумовою для їх рекомендації Європейською Комісією до переговорів з ЄС.

Перспектива розширення ЄС поставила перед країнами-членами, а особливо перед його майбутніми учасниками, нові завдання, пов'язані з необхідністю створення концепції дій щодо нових сусідів, в т.ч. на нових східних кордонах Союзу, т.зв. нової Східної політики ЄС. Проблематика вироблення Східної політики ЄС знайшла своє відображення як в діяльності офіційних представників органів влади та в наукових колах. В цілому групи пропозицій зводяться до трьох рівнів: цілісної концепції щодо усіх членів ЄС; окремі стратегії щодо різних регіонів (напр. Західні Балкани, східні сусіди тощо); індивідуальні стратегії для кожної країни-сусіда з різною пріоритетністю та функціональним наповненням.

З 1989 р. характерною рисою Центральної Європи є структури багатосторонньої співпраці, відомі під назвою “нового регіоналізму”. Будучи у більшості випадків вільними регіональними угрупуваннями, а не міжнародними організаціями, вони підтримують розвиток міждержавних відносин в регіоні і цілій Європі, сприяють подоланню негативних наслідків минулого (упереджень, ксенофобії) і розбудові нових контактів в різноманітних сферах політичного, економічного, культурного і суспільного життя. Вони не виконують функцій регіональних політико-військових пактів і оборонних договорів, хоча співпраця у сфері безпеки в деяких організаціях розвивається. Ці структури реалізують три основні групи завдань: обмін інформацією про поточні справи і проведення політичних консультацій, галузева співпраця, а також спільні ініціативи щодо міжнародних організацій.

Саме розвиток регіонального співробітництва в Центральній та Східній Європі є одним із вже названих пріоритетів зовнішньої політики Польщі. Свідченням цього є активність РП в рамках створених на початку дев'яностих років регіональних структур – Вишеградської групи, Ради держав Балтійського моря, Центральноєвропейської ініціативи.

Польський досвід здійснення транскордонного співробітництва є одним із найбільших в регіоні Центральної та Східної Європи. На сьогоднішній день єврорегіони охоплюють близько 40% території Польщі, де проживає майже третина її населення. На кордонах Польщі майже не залишилося місця, яке б не входило до складу якогось з єврорегіонів.

Транскордонну та міжрегіональну співпрацю Польща розглядала як важливий інструмент створення та розбудови нових міждержавних відносин, оскільки вона сприяє безпосереднім міжособистісним контактам, формуванню економічних відносин та підтримує демократію на місцевому рівні.

Транскордонна співпраця на західному кордоні РП виходить за межі предмету даного дослідження і має свою специфіку, оскільки це сфера співробітництва із значно сильнішим від Польщі партнером, яким є ФРН.

Південні рубежі це сусідство із партнерами того самого рівня розвитку – Чехією та Словаччиною. Крім того, ці держави поєднує участь у Вишеградській групі та CEFTA. На сході проглядалася значна асиметрія у розвитку Польщі та її сусідів – Білорусі, Литви та України. Переміни зачепили і морський кордон Польщі, який тепер виконує нові функції в рамках співробітництва держав Балтійського регіону.

У третьому розділі – „Міждержавні відносини Польщі з країнами Центральної та Східної Європи” – досліджуються функціональні складові двосторонніх відносин Республіки Польща в регіоні.

У цьому розділі аналізується процес визнання Польщею нових держав в регіоні ЦСЄ та встановлення з ними дипломатичних відносин, розвиток двосторонньої договірно-правової бази та загальна динаміка відносин.

У Польщі не залишилося сусідів, які існували до 1989 р., а карта регіону зазнала суттєвих змін. Тому одним із найважливіших завдань стало встановлення дипломатичних відносин із більшістю держав регіону. Визнання нових незалежних держав та встановлення дипломатичних відносин відбувалися без особливих проблем. Особливістю стала формула „відновлення” дипломатичних відносин з країнами Балтії, чим здійснювалося засудження пакту Рібентроппа-Молотова.

Найбільша інтенсивність взаємодії, і найменша кількість проблемних питань виникала у відносинах з країнами Вишеградської групи, з якими Польщу поєднував спільний шлях європейської та євроатлантичної інтеграції. Ця функціональна складова регіональної політики РП домінувала також у відносинах з балтійськими країнами. Підготовка до вступу в НАТО та вимоги національної безпеки вимагала від Польщі налагодження тісних військово-політичних контактів з провідними державами регіону. З країнами Вишеградської групи, а також Україною та Литвою Польщу поєднує найвищий в регіоні за інтенсивністю рівень військово-політичного співробітництва.

Регіон ЦСЄ продовжує залишатися політично нестабільним, що спричинило ряд конфліктів, які розвинулися до військового протистояння. Проблеми війни та миру домінували у відносинах Польщі з балканськими країнами та Молдовою. Саме воєнні дії та конфліктність на Балканському півострові завадили інтенсивному політичному діалогу. Активною була співпраця лише з Словенією, Румунією та Хорватією.

Розбудова демократичних інституцій також є неодмінною складовою польської регіональної політики. Ця складова є прямим наслідком орієнтації Польщі на провідні держави західного світу. Участь Польщі у врегулюванні політичної кризи в Україні у 2004 р. вважається одним із важливих досягнень польської дипломатії на регіональному рівні. Значні ускладнення у двосторонніх відносинах в контексті демократичних змін виникали у стосунках з Білоруссю та Росією. Проблема розбудови демократії поставала також у відносинах з Словаччиною, Сербією і Чорногорією та Хорватією.

Подолання негативних стереотипів, проблем історичної минувшини, статусу польської діаспори та католицької церкви були важливим елементом у відносинах РП з найближчим оточенням. Двосторонній діалог на цьому напрямку характеризувався складністю вирішення подібних питань та прагненням сторін до їх розв'язання. Значного прогресу у цій сфері вдалося досягнути у відносинах з Україною та Литвою, в той час як суттєві проблеми продовжують залишатися у відносинах з Російською Федерацією.

Найбільш проблемними для польської дипломатії країнами залишаються Російська Федерація, з якою не вдалося налагодити конструктивного діалогу у політичній сфері через не сприйняття останньою Польщі як рівноправного партнера на міжнародній арені, а також з Білоруссю, яку окрім ситуації з демократією всередині країни характеризують близькі відносини з Росією.

Одним із важливих елементів регіональної політики Польщі є діяльність, спрямована на розширення діалогу з Європою та укріплення міжнародної позиції України, з якою Польщу поєднує стратегічне партнерство.

Автор в цілому погоджується із визначенням „стратегічного партнерства” у міждержавних відносинах І.Жовкви та О.Знахоренко, які розглядають його як особливий інструмент зовнішньої політики держави за допомогою котрого вона узгоджує свої дії на міжнародній арені з іншими державами, причому збіг способів та методів використання цього інструмента, призводить до виникнення між ними особливого виду міждержавного співробітництва.

На думку автора, поняття стратегічного партнерства доцільно доповнити кількома аспектами, неврахування яких призводить до неоднозначного трактування цього явища міжнародних відносин у науці та політиці.

Інтереси суб'єктів стратегічного партнерства не повинні обов'язково співпадати, однак повинні бути взаємодоповнюючими і взаємозалежними.

Стратегічне партнерство не означає, що його учасники є союзниками і навпаки, оскільки ці явища базуються на різних засадах.

Стратегічне партнерство у двосторонніх відносинах не може орієнтуватися на період менше 15-20 років (тобто період реалізації стратегічних цілей).

Суб'єкти стратегічного партнерства повинні адекватно (рівнозначно) впливати одне на одного, інакше один із партнерів ризикує перетворитися на об'єкт відносин.

Переважна більшість дослідників сходяться в тому, що українсько-польські відносини досягли рівня стратегічного партнерства у другій половині 1990-х рр. Процес розвитку відносин в контексті становлення та розвитку стратегічного партнерства незалежної України з Польщею, на думку автора, можна умовно поділити на окремі періоди, які відрізняються не лише за динамікою контактів, але й характером відносин.

До 1994 р. ми можемо говорити лише про закладення нормативної бази для відносин тісного партнерства, які сильно залежали від третіх країн, передусім Росії. Згодом починається закладення основ власне стратегічного партнерства, яке врешті було сформульоване у спільній декларації президентів 1996 р. В цей же час відбувається закладення військово-політичної функціональної складової партнерства. До 1999 р. рівень контактів вийшов на рівень стратегічного партнерства політичних еліт обох країн, що проявилося у великій кількості контактів на різних рівнях. Основним досягненням стратегічного партнерства початку 2000-х рр. стало виведення його на глобальний рівень, укріплення різноманітних структур двосторонньої взаємодії та консультацій, зміцнення військово-політичного співробітництва та поступове позбавлення від впливу третіх сторін, а також виокремлення європейської та євроатлантичної функціональних складових партнерських відносин. З 2004 р. стратегічне партнерство переходить з політичного на суспільний рівень, набираючи „масового” характеру (гуманітарна складова), з'являються реальні передумови до переведення його у площину європейської та євроатлантичної інтеграції.

Будь-яке партнерство не позбавлене протиріч і навіть загроз. На думку автора, серед основних загроз, які стоять на шляху стратегічного партнерства, не лише відсутність чітких зовнішньополітичних пріоритетів в Україні, як прийнято вважати, оскільки цим позначений майже весь період, що досліджувався. Значно більшу загрозу несе в собі можлива боротьба між Польщею та Україною за політичне лідерство в регіоні та загострення національно-історичних проблем.

Хоча боротьба за регіональне лідерство за економічної ситуації, в якій перебуває Україна, мало ймовірна, але рано чи пізно може створитися ситуація, за якої Україна зможе використати свій потенціал людських і промислових ресурсів, що призведе до вирівнювання шансів обох держав. Виходом з такої ситуації може стати партнерство Польщі та України на цьому шляху. Об'єднання потенціалів держав „на межі Сходу і Заходу” дозволить впливати на міжнародні відносини в регіоні і навіть в Європі. Курс на „подвійне” лідерство міг би стати новим елементом стратегічного партнерства, а згодом і стратегічною метою двосторонніх відносин.

Проблема історичного минулого за умови неналежної уваги до цього питання на найвищому державному рівні також може перетворитися на перешкоду для розвитку партнерських відносин, оскільки не є повністю врегульованою. Деяким маргінальним політичним силам в обох країнах все ще легко маніпулювати громадською думкою стосовно суперечливих подій в історії, що спричиняє відродження взаємної підозрілості. Виходом з цієї ситуації та шляхом до повного національного примирення можуть стати дії органів влади, спрямовані на спільне визнання трагічного історичного минулого за формулою „пробачаємо і просимо вибачення”, обопільне вшанування жертв цих трагедій незалежно від їх національного походження із закликом не повторення таких конфліктів у майбутньому.

ВИСНОВКИ

Польська політика стосовно держав Центральної та Східної Європи, як і щодо самого регіону, характеризується значною активністю. Поряд з інтеграцією в європейські структури, вона є візитною карткою польської зовнішньої політики після 1989 р. Для Польщі, що не має значних здобутків на світовій арені, розвиток регіональної співпраці як складової частини її європейської політики є одним із найважливіших аспектів реалізації національного інтересу.

Польща будувала свої стосунки із центрально- та східноєвропейськими партнерами ґрунтуючись на трьох засадах:

з розумінням ставитись до труднощів розвитку та вразливості молодих та відновлених держав;

не нав'язувати формалізованої співпраці у сфері безпеки;

продумано здійснювати включення Центральної та Східної Європи до нової архітектури безпеки та системи міжнародних відносин.

Поступове входження держав ЦСЄ до ЄС і НАТО трансформує роль цього регіону – Центральна Європа стає східною частиною Західної Європи. Це викликає необхідність створення нового формату регіональної співпраці і пристосування її до сучасних умов. З огляду на розташування, визначальне значення матиме саме зовнішньополітична активність та позиція Польщі.

Таким чином, відповідно до поставлених завдань в дослідженні проаналізовано розвиток польської зовнішньої політики в регіоні Центральної та Східної Європи за період демократичного існування Польщі в європейському просторі:

1. Зовнішньополітична діяльність Польщі у період, що досліджувався, підпорядкована внутрішньополітичним потребам та економічним інтересам держави. Польща демонструє твердість та послідовність на шляху здійснення поставлених зовнішньополітичних цілей в регіоні ЦСЄ. Її геополітичне значення та міжнародний авторитет значно зросли з 1989 р.

Основи регіональної політики були сформульовані та закладені ще на етапі діяльності опозиції у 1980-х рр. Після 1989 р. Польща здійснила кардинальний перегляд власної зовнішньополітичної доктрини. Ця доктрина не лише вивела країну з-під радянського впливу, але й визначила нові пріоритети та завдання польської дипломатії, які залишалися незмінними упродовж майже шістнадцяти років.

Таким чином, польська дипломатія із самого початку провадження незалежної зовнішньої політики була забезпечена чіткою програмою дій, в тому числі на регіональному рівні.

Геополітичне становище Польщі в