КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Гама Алі Кадер Макван

УДК: 327.58(567):323.15(=222.5)

КУРДСЬКА ПРОБЛЕМА В КОНТЕКСТІ ВРЕГУЛЮВАННЯ

ІРАКСЬКОЇ КРИЗИ

23.00.04 - політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

КИЇВ – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті міжнародних відносин

Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник : доктор політичних наук, професор

Скороход Юрій Степанович,

Інститут міжнародних відносин

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка,

кафедра міжнародних організацій і дипломатичної служби

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

Головченко Володимир Іванович,

кафедра країнознавства

Інституту міжнародних відносин

Київського національного університету імені Тараса Шевченка;

кандидат історичних наук,

старший науковий співробітник

Пророченко Наталія Олександрівна,

доцент кафедри мов і цивілізацій Близького і

Середнього Сходу

Київського національного лінгвістичного університету.

Провідна установа: Інститут світової економіки та міжнародних відносин НАН України‚ м. Київ.

Захист дисертації відбудеться 30 травня 2007 р. о 14 год. на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 26.001.29 в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

м. Київ, вул. Володимирська 58, к.10.

Автореферат розісланий 26 квітня 2007 року.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради В.Ю. Константинов

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Одним із вузлів напруги в регіоні Близького та Середнього Сходу протягом 1990-х рр. – на початку XXI століття є іракська криза, яка має два аспекти: міжнародний, обумовлений роллю й місцем цієї кризи в системі сучасних міжнародних відносин, її впливом на трансформацію цієї системи; і внутрішній, пов'язаний з питаннями формування державного устрою постхусейнівського Іраку в контексті співіснування й гарантій прав всіх соціокультурних і етнічних груп, що проживають в Іраку, і безпосередньо торкається проблеми прав курдів на самовизначення. Таким чином, виникнення іракської кризи й пошук шляхів її врегулювання актуалізувало курдську проблему як таку, котра має національний, регіональний і міжнародний вимір.

Національно-визвольна боротьба курдів в Іраку як складова частина національного руху всього курдського народу, одного з найдавніших народів Близького Сходу, що має 2500-літню історію й займає четверте місце (після арабів, турків і персів) серед великих етносів близькосхідного регіону, що був розділений між Туреччиною, Іраком, Сирією й Іраном, має свою специфіку. У ході врегулювання іракської кризи на початку 1990-х рр. прийняттям стосовно Іраку резолюцій Ради Безпеки ООН були сформовані передумови для створення “Вільного Курдистану” – першого курдського національно-територіального утворення на території однієї з держав Близького Сходу. “Вільний Курдистан” має реальну автономію, що після падіння режиму Саддама Хусейна ще більше зміцнилася, і може стати моделлю устрою курдської автономії в інших країнах регіону.

Ступінь впливу іракської кризи на курдську проблему, важливість завдань, що стоять перед іракськими курдами для вирішення курдської проблеми в цілому визначили необхідність сконцентруватися на дослідженні саме іракського аспекту курдської проблеми.

Актуальність теми визначає наукове завдання, що вирішується в дисертації: дослідити вплив іракської кризи й процесу її врегулювання на курдську проблему.

Зв'язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Тематика дисертаційної роботи є складовою частиною комплексної програми науково-дослідних робіт Інституту міжнародних відносин Київського університету імені Тараса Шевченко “Наукові проблеми державного будівництва України” (номер державної реєстрації 0197U015204) і наукової теми Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченко “Міжнародні правові, політичні й економічні основи розвитку України” (номер державної реєстрації 0197U003322).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є всебічний аналіз курдської проблеми в контексті врегулювання іракської кризи, що суттєво впливає на трансформацію системи міжнародних відносин на Близькому й Середньому Сході.

Відповідно до поставленої мети автор прагнув вирішити наступні конкретні завдання:

проаналізувати теоретичні аспекти традиційних підходів зарубіжної і вітчизняної етнології до дослідження етнополітичного конфлікту;

показати взаємозв'язок еволюції курдської проблеми й стану міжнародних відносин на Близькому й Середньому Сході;

дослідити політику режиму Саддама Хусейна стосовно національних меншин, приділивши при цьому особливу увагу курдському питанню;

показати вплив регіональних і міжнародних чинників на еволюцію концептуальних підходів політичних партій Іракського Курдистану до вирішення курдської проблеми в досліджуваний період;

визначити роль курдського чинника в політиці США і європейських держав в Іраку;

дослідити характер впливу курдської проблеми на політику держав Близького й Середнього Сходу в Іраку;

дати авторське бачення ймовірних сценаріїв розвитку ситуації в Іраку й визначити в цьому контексті можливі шляхи вирішення курдської проблеми.

Об'єктом дослідження є курдська проблема як багатопланове системне явище в трьох її вимірах – національному, регіональному й глобальному.

Предмет дослідження є вплив іракської кризи на курдську проблему й перспективи її рішення.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період з початку 90-х рр. ХХ ст. до середини першого десятиліття ХХІ ст. Нижня межа хронологічних рамок обумовлена визнанням того факту, що саме війна в Перській затоці 1990-1991 рр., спричинена агресією Іраку проти Кувейту 2 серпня 1990 р., стала початком іракської кризи й, відповідно, нового етапу визвольної боротьби курдського народу. Верхня межа хронологічних рамок - формування парламентом Іракського Курдистану 7 травня 2006 р. єдиного Регіонального уряду Курдистану на чолі з Нечірваном Барзані.

Методи дослідження. Основу дисертаційної роботи утворюють загальнонаукові та спеціальні методи досліджень. На конкретних етапах дослідження використовувалися системний і структурно-функціональний підходи, а також порівняльний, історичний, логіко-прогностичний методи.

Системний підхід був застосований при визначенні специфіки функціонування іракського соціуму та ролі в ньому курдської етнополітичної спільноти. Цей підхід також дозволив досліджувати політику держав стосовно курдської проблеми як комплексний процес, виявити його найбільш важливі елементи, простежити їхню взаємозалежність і взаємозумовленість. З метою з’ясування ступеню наукової розробки даної проблематики, для класифікації наукових досліджень, присвячених курдській проблемі та іракській кризі, використовувався порівняльний метод. Поєднання історичного та порівняльного методів дало змогу простежити еволюцію концептуальних підходів основних політичних партій Іракського Курдистану до вирішення курдської проблеми. Застосування логіко-прогностичного методу дозволило дати авторське бачення ймовірних сценаріїв розвитку ситуації в Іраку та визначити в цьому контексті можливі шляхи вирішення курдської проблеми.

Комплексне застосування різноманітних методів і підходів забезпечило цілісне сприйняття об’єкту дослідження у всій системі його зв’язків і взаємозалежностей.

Наукова новизна роботи. Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше у вітчизняній та зарубіжній політологічній науці проведено всебічне дослідження курдської проблеми в контексті зусиль світового співтовариства з врегулювання іракської кризи.

Автором було отримано наступні результати та сформульовано наукові положення, які визначають наукову новизну дисертації:

Узагальнено основні концептуально-теоретичні підходи до дослідження міжетнічних конфліктів та шляхів їх врегулювання та визначено стан та ступінь наукової розробки обраної теми.

На прикладі іракських курдів простежено процес трансформації курдського національно-визвольного руху із об’єкту політики регіональних та позарегіональних держав в самостійний чинник (суб’єкт) міжнародних відносин в регіоні Близького та Середнього Сходу.

Дістало подальшого розвитку дослідження політики режиму Саддама Хусейна стосовно національних меншин.

Вперше з об’єктивних позицій досліджена еволюція концептуальних підходів основних політичних партій Іракського Курдистану до вирішення курдської проблеми; обґрунтовано висновок про те, що ця еволюція зумовлена процесом трансформації системи міжнародних відносин на Близькому та Середньому Сході, що відбувається під дією зовнішнього чинника, насамперед, політики США.

Вперше здійснено неупереджений аналіз ролі курдського чинника в політиці США в Іраку в постбіполярний період; доведено, що зростання ролі курдського чинника в близькосхідній політиці США не призвело до принципової зміни позиції офіційного Вашингтону з курдської проблеми: остання і надалі розглядається як внутрішня проблема таких країн як Туреччина, Іран, Ірак та Сирія в контексті дотримання ними прав людини і національних меншин, а не як проблема всього курдського народу, який веде боротьбу за своє право на самовизначення.

Дістало подальшого розвитку дослідження позиції європейських держав стосовно курдської проблеми.

З’ясовано характер впливу іракської кризи на позицію держав Близького та Середнього Сходу щодо курдської проблеми; обґрунтовано висновок про двоїстий характер підходу країн регіону, в яких є значний сегмент курдського населення, до цієї проблеми: невизнання прав курдів всередині своєї країни при одночасному використанні курдського чинника як засобу тиску на своїх супротивників в регіоні (зокрема, на Ірак).

Запропоновано авторське бачення ймовірних сценаріїв розвитку ситуації в Іраку та виявлено в цьому контексті можливі шляхи вирішення курдської проблеми.

Наукове й практичне значення отриманих результатів. Наукове й практичне значення дослідження визначається його політичною актуальністю й науковою новизною. Можна виокремити наступні напрямки використання результатів дослідження. Науковий – основні положення та висновки дисертаційної роботи можуть стати відправною точкою для подальшої розробки теорії міжетнічних та міжконфесійних конфліктів в розділених соціумах, а також можуть бути використані при написанні узагальнюючих наукових праць з курдської проблеми та спеціальних досліджень з історії міжнародних відносин на Близькому Сході. Прикладний – полягає в можливості використання матеріалів дослідження зовнішньополітичними відомствами України при формуванні зовнішньополітичного курсу на Ближньому й Середньому Сході, реалізації політики стосовно окремих країн регіону, а також для конкретизації позиції України з курдської проблеми. Висновки дисертаційного дослідження можуть стати теоретичною базою для визначення шляхів вирішення курдської проблеми, для теоретичного обґрунтування реалізації права курдського народу на самовизначення й можливе втілення національного суверенітету в державний суверенітет шляхом створення незалежної курдської держави. Навчальний – матеріали роботи можуть бути використані при підготовці нормативних та спеціальних курсів у вузах з проблем міжнародних відносин, політології, конфліктології, зовнішньої політики країн Близького та Середнього Сходу та провідних держав сучасного світу, а також при написанні підручників та навчальних посібників для підготовки фахівців за спеціальністю „Міжнародні відносини”.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні результати дисертаційного дослідження були обговорені на засіданнях кафедри міжнародних організацій та дипломатичної служби Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка та оприлюднені на науково-практичній конференції “Етнокультура та дипломатія” (12 травня 2004 р., м. Київ, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка), на конференції молодих вчених “Актуальні проблеми міжнародних відносин”, присвяченої 170-річчю Київського національного університету імені Тараса Шевченка та 60-річчю Інституту міжнародних відносин (14 жовтня 2004 р., м. Київ, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка) та на міжнародному круглому столі “Тероризм: економічні, соціально-політичні та ціннісні виміри” (23 листопада 2006 р., м. Київ, Національний університет “Києво-Могилянська академія”).

Структура дисертації. Дисертаційна робота загальним обсягом 230 сторінок складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (225 найменувань, 18 сторінок).

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, розкрито його зв'язок з науковими програмами, визначено мету та завдання, об'єкт, предмет, методологічні засади дослідження, його хронологічні рамки, відображено новизну, практичне значення та апробацію отриманих результатів.

У першому розділі – Концептуально-методологічна та джерельно- документальна база дослідження” – проаналізовано концептуальні засади наукових підходів до дослідження етнополітичних конфліктів, досліджується джерельна база дисертаційної роботи, а також стан наукової розробки проблеми в українській та зарубіжній політичній науці.

Джерела, які були використані при написанні дисертації, за походженням, формою та змістом, науковою та інформаційною цінністю умовно можна поділити на наступні групи:

Документи та матеріали міжнародних міждержавних організацій, зокрема ООН та ЄС;

Документи зовнішньополітичних відомств США, європейських країн та Росії, країн Близького та Середнього Сходу.

Офіційні документи та матеріли Іраку (як періоду режиму С.Хусейна, так і постхусейнівської доби).

Документи і матеріали, які містять виступи, заяви, прес-конференції керівників ключових політичних партій Іракського Курдистану, офіційні документи та законодавчі акти Регіонального уряду Іракського Курдистану.

Дослідження та аналітичні матеріали, підготовлені науково-дослідними центрами та міжнародними неурядовими організаціями, зокрема “Хьюман Райтс Уотч”.

Довідкові та статистичні видання.

В ракурсі досліджуваної проблеми в сучасній російській політичній науці можна виокремити наступні вузлові проблеми, які успішно досліджувались вченими - сходознавцями:

соціально-економічна та політична історія Курдистану. Серед робіт цього плану можна відзначити узагальнюючу колективну працю “История Курдистана” (1999) та дослідження Н.Мосакі “Курдистан: ресурсы и политика”, які здебільше мають довідково-інформаційний характер;

становище курдів в Туреччині, Ірані, Іраку: роботи О.Жигаліної, К.Вертяєва, Ш.Мгої, Длер Хамаса, М.Гасратяна, А.Лукоянова (в яких автори розглядають як історію так і сучасний стан цього питання) та праці Є.Загорнової, присвячені історії курдських партій);

курдська проблема в системі регіональних відносин (М.Лазарєв, Г.Шахбазян, А.Трофімов)

Що стосується української політичної думки, то різні аспекти курдської проблеми розглядалися в дисертаціях Насіха Гафура Рамадана “Курдська проблема в системі міжнародних відносин між двома світовими війнами” та Бхарі Абдули Хадера “Курдська проблема в міжнародних відносинах на Близькому та Середньому Сході в середині 70-х-90-х років”, в яких досліджуються історія виникнення курдської проблеми та її роль в системі міжнародних відносин в другій половині ХХ століття, а також в дисертаціях Маруфа Умара Гулла та Біштивана Алі Абдулкадира, які аналізували міжнародну правосуб’єктність курдського народу та його право на самовизначення.

Вагомий внесок у загальне бачення теми дисертаційного дослідження мали праці українських вчених П.Варбанця, А.Веселовського, В.Гури, С.Гуцало, Н.Ксьондзик, Н.Мхітарян, Б.Парахонського, Н.Пророченко, І.Чернікова, в яких висвітлюються основні тенденції розвитку міжнародних відносин в близькосхідному регіоні. Особливе значення для розкриття теми мали роботи С.Гринько, В.Копійки, Ю.Скорохода, Л.Токара, В.Шведа, в яких аналізується концептуальні засади та політика США, ЄС, НАТО та Росії на Близькому та Середньому Сході в цілому і стосовно Іраку, зокрема, та публікації В.Долгова, В.Зварича, О.Корнієвського, В.Шиманського, присвячені аналізові сучасної американської доктрини розширення демократії на Близькому Сході.

В процесі проведення даного дослідження були враховані положення та висновки, які містяться в роботах О.Воловича, М.Гончара, О.Коппель, Ю.Кочубея, Ю.Скорохода, присвячених аналізу регіональних та локальних конфліктів на Близькому Сході (арабо-ізраїльський та ліванський конфлікт, кризи в Перській затоці тощо). Особливе значення мали роботи українських (В.Каспрука, О.Маначинського, Л.Скороход, Н.Слободян) та російських (О.Мелкумян, Г.Косача, А.Алімова, В.Ягья) науковців, в яких аналізуються різні аспекти іракської кризи та пошук шляхів її врегулювання.

Авторові прислужилися для розкриття теми праці українських та російських дослідників О.Картунова, О.Маруховської, О.Майбороди, В.Амеліна, В.Авксентьєва, М.Лебедєвої, А.Празаускаса, В.Чагилова, присвячені ключовим проблемам етнополітики.

Характерною особливістю більшості досліджень курдської проблеми в країнах, які поділили Курдистан, є їх чітка ідеологічна спрямованість. Найбільш рельєфно такий підхід простежується в турецькій політичній науці, в якій зроблена спроба заперечити існування етнічності курдів. Так, якщо в роботі Секбана Сукру Мехмета ще фігурують терміни “курд” та “курдське питання’, то в подальшому в роботах турецьких авторів (наприклад, С.Сеферогли) здебільше використовувалося поняття “курдотурки” або “гірські турки”, що відображало офіційну політику Анкари щодо заперечення існування в Туреччині національних меншин.

Що стосується офіційної історіографії інших країн, що поділили Курдистан – Іраку (періоду режиму С.Хусейна), Ірану та Сирії, то у відповідних дослідженнях хоч і не заперечується саме існування курдів як етносу, але має місце необ’єктивне упереджене висвітлення їх політичної історії.

В 1990-х рр. в країнах Західної Європи та США істотно зростає кількість наукових праць з курдознавства. Дослідження в цій галузі насамперед зосереджуються в центрах вивчення курдської історії, культури та літератури, серед яких провідну роль відіграють Курдський інститут в Парижі, створений в 1983 р., та Дослідницький центр імені М.Барзані в Вашингтонському університеті, який функціонує з 1999 р.

Серед американських та європейських вчених, які зробили помітний внесок в розвиток курдознавства можна назвати Д.Макдоуелла, К.Маккернана, Б. О’Лірі, М.Гантера, Дж.Бло, М.Ван Брюінессена, Ж.Шальяна, Х.Хаузера, Ф.Ерхарда та засновника сучасної французької школи курдознавства Камурана Бадр-хана. Об’єктом дослідження науковців США та Західної Європи є історія Курдистану та взаємини між різними етнічними общинами, що проживають на території Курдистану (Дж.Баллок, Х.Моріс, У.Пірс, Гафур Абдаллах), курдський етнонаціоналізм та історія курдського національного руху (Дж.Кардо, Надір Ентесар, Е.О’Балансі, З.Ольсон, Ф.Крайонбрек, К.Еллісон), становище курдів в Іраку, Ірані, Туреччині та Сирії (Керим Уїлдиз, Дж.Кімі, Х.Беркі, Г.Фаллер, Д.Наталі). Більша частина дослідників визнають, що курди стали об’єктом національної дискримінації та насильницької арабізації, персизації, туркозації і вважають, що вирішення курдської проблеми лежить в площині не створення незалежної курдської держави, а надання курдам культурної та адміністративної автономії в країнах проживання.

Значний масив літератури на Заході розкриває тему іракської кризи. Можна виокремити роботи Дж.Паркера, У.Террілла, Е.Кордісмена, П.Гелбрейта, Р.Сетлофа, К.Йордана, Б.Рубіна, Т.Ріска, Д.Малоуна, П.Робертса, Й.Боданскі, Дж.Кігана, в яких досить ґрунтовно досліджуються як міжнародний, так і внутрішній її аспекти. Прогнозуванню ймовірних моделей розвитку ситуації в Іраку, долі самої іракської держави присвячені наукові розробки Д.Бімана, К.Поллака, Х.Саліха, Д.Брансаті, А.Ахрама, М.Рубіна, які безпосередньо торкаються і ролі курдського чинника в Іраку.

Огляд наукової літератури дає підстави констатувати, що вплив іракської кризи на курдську проблему не став об’єктом спеціального дослідження в сучасній політичній науці.

У розділі другому – “Іракський аспект курдської проблеми” – досліджується становище курдів в Іраку в період іракської кризи та еволюція підходів основних курдських партій до вирішення курдської проблеми.

В розділі аналізується політика режиму С.Хусейна стосовно курдів в 1990-х рр., акцентується увага на особливостях цієї політики; зазначається, що агресія Іраку проти Кувейту 2 серпня 1990 р. призвела до виникнення масштабної міжнародної кризи, наслідком якої стало переміщення Курдистану з периферії в епіцентр близькосхідної політики, істотне зростання курдського чинника в регіоні Близького та Середнього Сходу та утворення “Вільного Курдистану”, що мало виключне значення з огляду на реалізацію прав курдського народу на самовизначення.

Дисертант наголошує на наявності певних труднощів функціонування “Вільного Курдистану”, які були пов’язані як з політикою режиму С.Хусейна (спроби запровадити економічну блокаду цього регіону, економіці якого було завдано значної шкоди в ході ірано-іракської війни та військових дій 1991 р.), так і з причинами внутрішнього характеру, а саме: загостренням протиріч між ключовими партіями Курдистану, наслідком чого стало встановлення з 1994 р. на території Іракського Курдистану двовладдя: в Сулейманії був сформований уряд Партії вільного Курдистану (ПВК), а Дохук і Ербіл знаходилися під контролем Демократичної партії Курдистану (ДПК). Міжпартійні протиріччя певною мірою подолані підписанням за посередництвом США 17 вересня 1998 р. в Вашингтоні між лідерами ПВК та ДПК угоди про мирне врегулювання конфлікту в Іракському Курдистані.

В розділі розглядається дискусія, яка мала місце серед ключових курдських партій стосовно шляхів вирішення курдської проблеми. Акцентується увага на наявності різних підходів у курдських політичних сил як до тлумачення права на самовизначення, так і до вибору союзників і засобів досягнення політичних цілей. Зокрема, пропонувалися наступні моделі вирішення курдської проблеми: 1) створення незалежної унітарної курдської держави; 2) створення федеративної курдської держави, що складатиметься із курдських анклавів країн проживання курдів; 3) відокремлення від Іраку Іракського Курдистану і його функціонування в режимі автономного самоуправління; 4) створення федеративної демократичної держави в Іраку, де курдам буде надано право широкої автономії. Головні партії Іракського Курдистану – ДПК та ПВК – взяли курс на реалізацію четвертої моделі, спираючись при цьому на США та їх союзників по коаліції, оскільки саме присутність військ коаліції є чинником стримування відцентрових тенденцій в Іраку і сприяє на даному етапі реалізації поставлених курдами завдань.

Курди активно підтримали політику США, спрямовану на стабілізацію ситуації в Іраку. Це знайшло свій вияв в підтримці американських планів перехідного періоду, участі в законодавчих та виконавчих органах Іраку, сформованих після падіння режиму С.Хусейна, в висуненні власних ініціатив щодо державного устрою демократичного Іраку, в проголошенні курсу на боротьбу з міжнародним тероризмом та ісламськими екстремістськими угрупуваннями, що діють на іракській території.

В дисертації детально аналізується процес державотворення в Іраку після падіння режиму С.Хусейна, акцентується увага на труднощах цього процесу та визначається позиція курдів з ключових проблем політичного врегулювання іракської кризи. Принциповим моментом позиції курдських партій є те, що будь-яка модель адміністративного поділу Іраку має виходити із принципу збереження єдиного територіального цілого курдського району; всі інші варіанти (зокрема, американська пропозиція поділу Іраку на 18 штатів, з яких 3 будуть курдськими) є неприйнятними.

Наголошується, що курдськими лідерами були розроблені програма-мінімум (закріплення вже існуючих досягнень курдів шляхом легітимізації автономного статусу Іракського Курдистану) та програма-максимум (досягнення широкої автономії; розширення кордонів курдської автономії, насамперед, за рахунок Кіркуку в рамках федеративного Іраку; участь в розподілі нафтових доходів тощо).

Автор акцентує увагу на тому, що формування парламентом Іракського Курдистану 7 травня 2006 р. єдиного Регіонального уряду Курдистану на чолі з Нечірваном Барзані стало свідченням остаточної ліквідації подолання елементів двовладдя і є запорукою стабільного розвитку курдської автономії.

Розділ третій – Курдська проблема в політиці регіональних та позарегіональних держав з врегулювання іракської кризи – присвячений аналізові ролі курдського чинника в процесі формування та реалізації політики США, країн-членів Європейського Союзу (ЄС), Російської Федерації, Ірану, Туреччини та Сирії стосовно Іраку.

В дисертації аналізуються цілі політики США на Близькому та Середньому Сході, акцентується увага на її особливостях після проголошення Вашингтоном боротьби з міжнародним тероризмом як пріоритетного завдання американської зовнішньої політики, обґрунтовується висновок про те, що адміністрація Дж.Буша взяла курс на трансформацію Близького і Середнього Сходу шляхом його “демократизації”. В розділі зазначається, що Іраку відводилося центральне місце в реалізації американської стратегії на Близькому та Середньому Сході, що було зумовлено економічними, геополітичними та безпековими чинниками.

Аналізуючи роль курдського чинника в близькосхідній політиці США, автор зазначає, що займаючи ключове стратегічне положення на стику кордонів Іраку, Ірану, Туреччини та Сирії, Іракський Курдистан мав виняткове значення для реалізації планів Вашингтона, оскільки дозволяв США здійснювати тиск з цієї території на суміжні країни, а також впливати на курдський національно-визвольний рух, що розгортається в цих державах. Наголошується, що посиленню впливу США серед іракських курдів сприяли не тільки збіг політичних цілей (повалення влади С.Хусейна та встановлення в Іраку демократичного режиму), але й те, що США не мали невиконаних обіцянок перед курдами, не скомпрометували себе в очах курдів. Офіційний Вашингтон визнав курдів як суб’єктів права і як учасників політичного процесу в постхусейнівському Іраку. З іншого боку, автор вважає, що адміністрація Дж.Буша не бажає брати на себе конкретні зобов’язання перед іракськими курдами, свідченням чого є невизначеність позиції офіційного Вашингтону щодо вимог курдів (відмова на даному етапі США як визнати легітимність територіального розширення курдського району в Іраку, так і підтримати вимогу надання цьому району широкої автономії).

В розділі досліджуються позиції західноєвропейських країн та Росії стосовно врегулювання іракської кризи, виокремлюються особливості їх підходів до вирішення курдської проблеми. Автором встановлено, що підхід країн-членів Європейського Союзу до вирішення курдської проблеми ґрунтується на неприйнятності посилення відцентрових тенденцій в регіоні Близького і Середнього Сходу (наслідком яких стане зміна існуючих державних кордонів), і полягає в тому, що оптимальною моделлю вирішення курдської проблеми вважається надання курдам широкої автономії в країнах проживання на основі побудови в них демократичного громадянського суспільства. Питання щодо національних прав курдів, зокрема автономного статусу Іракського Курдистану, ставало предметом обговорення в парламентах Швеції, Італії, Греції, Іспанії, Бельгії, Норвегії, Франції та інших країн.

Аналізуючи позицію Російської Федерації щодо врегулювання іракської кризи, автор наголошує на наступних принципових моментах. Позиція Кремля була близькою до позиції Франції та Німеччини. Москва розглядала американську модель вирішення іракської проблеми з її акцентом на силові методи як крок на шляху до утвердження монополярної системи світоустрою, що суперечило її інтересам. В контексті оцінки військової акції США в Іраку в 2003 р. як такої, що здійснювалась всупереч принципам і нормам міжнародного права, політиці Росії щодо США в цей період була притаманна “м’яка протидія”, яка полягала в послідовному відстоювання необхідності як повернення центральної ролі ООН у врегулювання іракської кризи, так і припинення окупації та відновлення суверенітету Іраку, реалізації права іракського народу самостійно розпоряджатися своєю власною політичною долею та здійснювати контроль за національними природними ресурсами. Що стосується курдської проблеми, то, на відміну від Радянського Союзу, Росія на практиці не здійснює активну політику в цьому напрямку, по суті самоусунувшись від участі у вирішенні проблеми курдів, що, на думку дисертанта, не відповідає цілям стратегії Москви стосовно повернення на Близький Схід.

Особлива увага зосереджена на дослідженні впливу іракської кризи на трансформацію системи міжнародних відносин на Близькому і Середньому Сході і, зокрема, на еволюцію позиції Ірану, Сирії та Туреччини з курдської проблеми. Найбільш рельєфно такі зміни простежуються на прикладі політики Тегерану. Іранське керівництво розробило політичну стратегію протидії зростанню впливу США та Ізраїлю в близькосхідному регіоні, яка базувалася на принципах згуртування іранського суспільства на основі шиїтського ісламу. Наслідком цього стало внесення істотних коректив в позицію Ірану з курдської проблеми, а саме: на внутрішній арені – відхід від політики реформаторів на чолі з президентом аятолою Хатамі, спрямованої на досягнення відносної стабілізації в іранському Курдистані шляхом інтегрування Курдистану в загальноіранські економічні, політичні та інші структури при одночасному наданні курдам певних можливостей для розвитку національної культури, і перехід до силового вирішення курдської проблеми всередині країни; стосовно Іракського Курдистану – попередження можливості зростання впливу в Іраку курдів як союзників США (і, ймовірно, Ізраїлю) шляхом недопущення створення автономії та локалізації підтримки іракськими курдами іранських курдів в реалізації їх сепаратистських настроїв.

В дисертації обґрунтовується висновок, що в основі формування підходів регіональних та позарегіональних країн до курдської проблеми лежало тлумачення ними своїх геополітичних інтересів в регіоні Близького та Середнього Сходу, а не глибинний аналіз причин та джерел курдської проблеми як різновиду етнополітичного конфлікту.

ВИСНОВКИ

У висновках узагальнюються результати дисертаційного дослідження:

Етнонаціональні моделі держави відображають структуру взаємодії націй, етносів, і політичної влади й можуть бути поділені на демократичні (“мажоритарна демократія”), тоталітарні (“демократія раси панів”), перехідні (“етнічна або національна демократія”, “кланова демократія”, “корпоративна модель”). Конкретизацією етнонаціонального моделювання є різноманітні етностратегії. Для тоталітарних (авторитарних) моделей характерні етностратегії депортації або “переміщення етноструктури”, насильницької асиміляції, фізичне знищення етноструктури. У той же час для демократичних конструкцій типовими є етностратегії акомодації (або коренізації), природної асиміляції, “мультикультуралізму”, “збереження етноструктури” й інтеграції. У перехідних етнонаціональних моделях відбувається пошук своєї системи взаємодії між державою й етнічними утвореннями, як правило, у цьому випадку спостерігається об'єднання різноманітних політичних технологій.

Курдська проблема є різновидом етнополітичного конфлікту, предметом якого є політичні інститути, необхідні для реалізації національних інтересів і територія як простір, на який поширюється вся повнота політичної влади етносу.

Ірак періоду режиму С.Хусейна був наочним прикладом тоталітарної етнонаціональної моделі держави, політика якої стосовно курдської меншини мала ознаки злочинів проти людства і порушувала положення Конвенції 1948 р. щодо попередження злочинів геноциду та покарання за нього. Після запровадження Радою Безпеки ООН санкцій проти Іраку, які обмежили його суверенітет у внутрішніх справах на території “Вільного Курдистану”, політика режиму С.Хусейна була спрямована, з одного боку, на дискредитацію ідеї курдської національної автономії шляхом запровадження блокади її адміністративних та торгівельно-економічних зв’язків та розпалювання протиріч в курдському національно-визвольному русі, а з іншого – на створення “зони безпеки” навколо курдського анклаву шляхом “арабізації” багатих на нафту районів з значним відсотком курдського населення (наприклад, Кіркук), які не увійшли до складу курдської автономії, оскільки були розташовані південніше 36-ої паралелі, що супроводжувалась депортацією курдів та туркоманів та, відповідно, переселенням в ці райони арабського населення.

Протягом історії національно-визвольного руху курдів вирішення курдської проблеми на концептуальному рівні бачилося чи в створенні суверенної національної держави з курдами в якості основного етносу, чи в створенні етнічної автономії всередині національної держави, в якій є значний сегмент курдського населення. Реалізація першої моделі уявлялася нереальною в зв’язку із відсутністю держави (чи групи держав), які б об’єктивно були зацікавлені в створенні курдської держави. Труднощі з втіленням другої моделі були пов’язані із наявністю протиріччя між реальною автономією та сутністю централізованих національних державних систем на Сході, які прагнули максимально контролювати різні сфери громадського життя. Курс США на повалення режиму С.Хусейна та проголошення офіційним Вашингтоном стратегічною метою здійснення демократизації Близького і Середнього Сходу (концепція “Великого Близького Сходу”) відкриває певні перспективи для вирішення курдської проблеми на базі другої моделі. В зв’язку з цим основні політичні партії Іракського Курдистану – Демократична партія Курдистану та Партія вільного Курдистану – проголосили курс на реалізацію права курдського народу на самовизначення в рамках нового демократичного федеративного Іраку.

На переконання дисертанта, легітимізацію автономного Іракського Курдистану не варто ставити в залежність від демократизації всього Іраку з огляду, щонайменше, на наступні моменти. Існує суттєва різниця в рівні демократизації курдського регіону і арабської частини Іраку; процес демократизації іракського суспільства (що передбачає відхід від політичної культури, сформованої за десятиліття існування тоталітарного режиму й цілеспрямованої баасизації всіх сфер суспільно-політичного життя) та формування демократичного мислення і, відповідно, розуміння правомірності демократичних прав курдів, вимагає тривалого часу.

Іракська криза мала істотний вплив на курдську проблему, спричинивши процес її інтернаціоналізації. Насамперед, саме формування Організацією Об’єднаних Націй механізмів врегулювання іракської кризи заклало підвалини для створення “напівнезалежного” територіального об’єднання “Вільного Курдистану”, що володіє внутрішнім суверенітетом, оскільки, згідно із резолюціями Ради Безпеки ООН три чверті території Іракського Курдистану (північніше 36 градусу північної широти) опинилися за межами адміністративного контролю Багдаду, а у військовому плані і в сфері зовнішніх зв’язків – під захистом світового співтовариства і, зокрема, США та їх союзників. Окрім того, іракська криза призвела до появи в іракських курдів впливових союзників – США, спираючись на підтримку яких вони можуть розраховувати на досягнення своїх цілей, оскільки (як свідчить історичний досвід боротьби курдського народу) послідовна та постійна підтримка з боку центросилової держави є важливим (якщо не вирішальним) чинником результативності зусиль курдів в реалізації свого законного права на самовизначення.

Курдському чиннику в стратегії ключових позарегіональних (насамперед, США та СРСР) та регіональних (зокрема, Туреччини, Ірану, Сирії) держав відводилася лише функціональна роль, а саме: засобу досягнення певних політичних цілей на Близькому та Середньому Сході. Як наслідок, їх підходи формувалися не на засадах визнання правомірності цілей національно-визвольної боротьби курдів, а на основі визначення того, який рівень гостроти цієї проблеми в даний момент відповідав їх інтересам в близькосхідному регіоні.

Курдський чинник є одним із важливих елементів стратегії США на Близькому Сході, зорієнтованої на трансформацію Близького Сходу як системи з метою встановлення свого контролю над нафтовими ресурсами регіону та викорінення джерел тероризму. Адміністрація Дж.Буша намагається стимулювати розвиток курдського націоналізму в тих країнах, які розглядаються Вашингтоном в якості недружніх, з метою дестабілізації ситуації (зокрема в Ірані); одночасно Робітнича партія Курдистану (нині Народний конгрес Курдистану), діюча в Туреччині, що є союзником США, внесена Вашингтоном до списку терористичних організацій.

Якщо до вторгнення американських військ в Ірак США розглядали курдів як вірогідного союзника в боротьбі проти Багдаду і з цією метою підтримували курс курдських партій на створення реальної автономії (саме завдяки США були прийняті резолюції Ради Безпеки ООН, які гарантували відповідні умови для створення регіону “Вільного Курдистану”), то після повалення режиму С.Хусейна – як важливу складову поміркованого блоку політичних сил, здатного стабілізувати ситуацію в Іраку. Разом з тим, зростання ролі курдського чинника в близькосхідній політиці США не призвело до принципової зміни позиції офіційного Вашингтону з курдської проблеми: остання і надалі розглядається як внутрішня проблема таких країн, як Туреччина, Іран, Ірак та Сирія в контексті дотримання ними прав людини і національних меншин, а не як проблема всього курдського народу, який веде боротьбу за своє право на самовизначення.

Позиції Туреччини, Ірану та Сирії як країн, в яких проживають курди, не дивлячись на наявність між ними розбіжностей та протиріч з інших принципових питань, є одностайними в тому, що будь-які варіанти вирішення іракської кризи мають ґрунтуватися на принципах збереження територіальної цілісності Іраку і небажаності надання курдам автономії. Окрім того, падіння режиму С.Хусейна, розміщення американських збройних сил на іракській території та підтримка офіційним Вашингтоном прагнень курдів до автономії стимулювало владні структури Ірану, Туреччини та Сирії до вироблення адекватної новим умовам стратегії практичних дій в курдських регіонах, спрямованих на попередження можливого переростання внутрішніх етнотериторіальних конфліктів всередині кожної із держав в регіональний конфлікт.

В прогностичному плані автор виокремлює кілька моделей ймовірного розвитку ситуації в Іраку, які умовно можна поділити на “оптимістичні (позитивні)” та “песимістичні (негативні)”. До першої групи можна віднести наступні: A) перехід Іраку до федеративного державного устрою з наданням при цьому широкої автономії курдам; B) прихід до влади сильної особистості (на зразок єгипетського лідера Х.Мубарака), який буде здатний стабілізувати ситуацію в країні. Модель А уявляється оптимальним варіантом виходу із кризи, оскільки вона ґрунтується на балансі інтересів всіх релігійних та етнічних общин країни. В той же час реалізація моделі B призведе лише до приглушення на певний час існуючих в іракському суспільстві протиріч, а не до їх вирішення.

До “песимістичних” можна віднести наступні моделі : C) громадянська війна в Іраку (найбільш вірогідно між сунітами та шиїтами); D) розпад Іраку на кілька державних утворень (найвірогідніше, на дві частини – курдську та арабську, а за певних умов, і на три частини – курдську, сунітську, шиїтську); E) збереження на тривалий період нинішньої ситуації – перманентного конфлікту, насамперед, між сунітами та шиїтами, який призведе до ослаблення центральної іракської влади. При цьому розвиток подій за сценаріями C та D неминуче передбачатиме створення незалежної курдської держави, а сценарій E буде супроводжуватися посиленням сепаратистських тенденцій в Іракському Курдистані, що за певних умов може привести до відокремлення курдського району від Іраку.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

Гама Али Кадер Макван. Проблема государственного устройства Ирака после свержения режима Саддама Хусейна: позиция курдов // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2004. – Випуск 48 (Ч. 1). – С. 78-83.

Гама Али Кадер Макван. Роль курдов в становлении демократии в Ираке // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2004. – Випуск 49 (Ч. 2). – С. 66-68.

Гама Али Кадер Макван. Международно-правовые аспекты политики режима С. Хусейна в отношении курдского меньшинства в конце ХХ века // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2005. – Випуск 53 (Ч. 1). – С. 87-92.

Гама Али Кадер Макван. Внешнеполитический аспект стратегий курдских партий // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. – К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2005. – Випуск 56 (Ч. 2). – С. 37-42.

АНОТАЦІЇ

Гама Алі Кадер Макван. Курдська проблема в контексті врегулювання іракської кризи. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем і глобального розвитку. – Київський національний університет імені Тараса Шевченко, Інститут міжнародних відносин, Київ, 2007.

В дисертації вперше в українській політичній науці досліджується вплив іракської кризи й процесу її врегулювання на курдську проблему. Автор розглядає курдську проблему як різновид етнополітичного конфлікту. В дисертації аналізується політика режиму С.Хусейна стосовно курдів в 1990-х рр. Досліджено концептуальні підходи основних політичних партій Іракського Курдистану до вирішення курдської проблеми в умовах процесу трансформації системи міжнародних відносин на Близькому та Середньому Сході; аналізується процес державотворення в Іраку після падіння режиму С.Хусейна та визначається позиція курдів з ключових проблем політичного врегулювання іракської кризи.

Ще одним важливим об’єктом дослідження є політика США в Іраку та роль курдського чинника в процесі її формування та реалізації. Особлива увага зосереджена на дослідженні впливу іракської кризи на трансформацію системи міжнародних відносин на Близькому і Середньому Сході і, зокрема, на еволюцію позиції Ірану, Сирії та Туреччини з курдської проблеми. Запропоновано