1
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО
ГНАТЮК Мар’яна Дмитрівна
УДК 340.1
ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ ТА ЙОГО МІСЦЕ
В ПРОЦЕСІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА
Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;
історія політичних і правових учень
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук
Київ – 2007
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана у відділі теорії держави і права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
Науковий керівник - кандидат юридичних наук,
старший науковий співробітник
ТАРАХОНИЧ Тетяна Іванівна,
Інститут держави і права
ім. В.М.Корецького НАН України,
старший науковий співробітник
Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор
ТИМОЩУК Олександр Валентинович
Таврійський національний університет
ім. В.І. Вернадського (м. Сімферополь),
декан юридичного факультету
кандидат юридичних наук, доцент
ФАТХУТДІНОВА Олена Василівна,
Київський національний університет
туризму, економіки і права (м. Київ)
декан юридичного факультету
Провідна установа - Київський національний університет
внутрішніх справ (м. Київ),
кафедра теорії держави і права
Захист відбудеться 15 червня 2007 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.03 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4.
З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці інституту.
Автореферат розіслано 12 травня 2007 р.
В.о. вченого секретаря
спеціалізованої вченої ради О.Ф. Андрійко
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Становлення і розвиток демократичної, соціальної, правової держави і громадянського суспільства в Україні, входження її до міжнародного економічного і правового простору, неможливе без удосконалення правозастосовчої діяльності відповідних державних органів, які мають бути тими ефективними правовими інституціями, діяльність яких направлена на вирішення соціально-правових завдань у державі.
Доцільність наукової розробки даної проблеми пов’язана, зокрема, з тим особливим значенням, яке має для суспільства увесь складний процес реалізації норм права. Адже не стільки прийняття та існування правових приписів саме по собі, скільки їх втілення у діяльність суб’єктів, здатне впливати на політичний і соціальний стан життя суспільства та держави. Якість правозастосовчої діяльності державних органів є одним з тих факторів, що визначають рівень правової культури в державі, стан законності і правопорядку.
Підвищення рівня функціонування правової системи залежить як від удосконалення механізму правового регулювання, так і механізму правозастосовчої діяльності, що сприятиме подальшому пошуку шляхів щодо поліпшення механізму захисту прав людини і громадянина, точності переводу нормативних велінь в русло конкретних суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Зазначені факти зумовлюють потребу переосмислення теоретичних засад реалізації права та правозастосування, з врахуванням світового і національного історичного досвіду, наповнюючи їх новим змістом.
Юридична наука використовує здобутки минулого, якими є праці таких дореволюційних вчених-правознавців, як М.А. Гредескула, М.М. Коркунова, Л.Й. Петражицького, Г.Ф. Шершеневича та ін., які сформували світоглядну та методологічну базу для проведення низки загальнотеоретичних досліджень.
Вагомий внесок у розробку питань, пов’язаних з особливостями процесу реалізації, дії права та інших аспектів даної проблеми зробили такі відомі вчені теоретики, як С.С. Алексєєв, С.І. Братусь, О.М. Васильєв, А.Б. Венгєров, Н.В. Вітрук, М.Н. Вопленко, В.В. Глазирін, В.М. Горшеньов, І.Я. Дюрягін, В.В. Єршов, В.П. Казимирчук, В.В. Лазарєв, П.О. Недбайло, М.Ф. Орзіх, А.С. Піголкін, Ю.С. Решетов, Є.П. Шикін, Л.С. Явич та ін.
Однак, реформування різноманітних сфер життєдіяльності суспільства, особливо правової, на сучасному етапі потребує нового та більш глибокого аналізу, який відповідав би потребам сьогодення.
На сучасному етапі дослідження питань механізму правореалізації та правозастосовчого процесу знаходять розвиток у працях таких вітчизняних дослідників в галузі теорії держави і права, як Д.О. Бочарова, Ю.Л. Власова, О.В. Зайчука, О.Л. Копиленка, М.С. Кельмана, М.І. Козюбри, С.Л. Лисенкова, Л.О. Макаренко, Н.М. Оніщенко, О.В. Пунько, П.М. Рабіновича, М.Б. Рісного, О.Ф. Скакун, Т.І. Тарахонич, О.І. Ющика та ін. Поряд з цим, використано методологічний потенціал праць російських правознавців, а саме: Є.А. Боліканової, В.І. Гоймана, О.А. Іванова, В.В. Єршова, В.М. Карташова, М.К. Малікова, М.М. Марченка, Ю.О. Тихомирова та ін., які аналізували проблеми реалізації та дії нормативно-правових актів, питання законності правозастосовчих актів, та інші теоретичні та практичні аспекти застосування права.
Незважаючи на значну кількість наукових робіт, дослідження проблематики правозастосування, потребує комплексного підходу з урахуванням нових напрямів розвитку вітчизняної юридичної науки, з необхідністю переосмислення наукових поглядів минулого, з висвітленням прикладних аспектів даного напряму дослідження.
Актуальність розробки даної теми визначається також тим, що в юридичній літературі донині не набули належного розвитку поняття та зміст механізму реалізації права, процесу застосування права, відсутнє єдине розуміння характеру, функцій, мети правозастосовчої діяльності, кола суб’єктів, які здійснюють таку діяльність, тощо.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дисертаційного дослідження передбачений планом наукових досліджень Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України і виконувалась у межах планових тем відділу теорії держави і права “Теоретико-методологічні проблеми розвитку правової системи України” (номер державної реєстрації 0102U001597) та “Теоретичні проблеми реалізації прав і свобод особи і громадянина в Україні” (номер державної реєстрації 0104U007590).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексне вивчення і аналіз проблем реалізації права, обґрунтування місця і ролі правозастосування у цьому процесі. Для досягнення поставленої мети вирішувалися наступні завдання:
дослідити правореалізацію як реальне, практичне перетворення у життя формально-визначених правових приписів, спрямованих на досягнення цілей, які закріплені у нормі права;
проаналізувати норму права як основу механізму реалізації права;
розкрити особливості впровадження норм права у життя шляхом аналізу категорій “дія права” і “реалізація права”;
уточнити основні форми реалізації права, зокрема, у правовідносинах і поза ними, за участю державних органів та без їх участі;
визначити особливий характер правозастосування в процесі реалізації права, що містить у собі різні його форми;
здійснити аналіз поняття, стадій та змісту правозастосовчого процесу;
на підставі аналізу чинного законодавства, уточнити сутність та зміст окремих термінів, що є складовими теорії правозастосування;
з’ясувати особливості окремих видів “нетипових правозастосовчих ситуацій”, що виникають в процесі реалізації права;
охарактеризувати категорію “правозастосовчий суб’єкт” та її взаємозв’язок з категорією правова культура, що є суб’єктивним фактором процесу застосування права.
Об’єктом дослідження є сфера реалізації права в аспекті правозастосування.
Предметом дослідження є теоретико-правові та прикладні засади правозастосування в процесі реалізації права.
Методи дослідження. Методологічною основою дослідження виступає сукупність філософсько-світоглядних, загальнонаукових та спеціально-наукових методів, що забезпечили об’єктивний аналіз досліджуваного предмету. За допомогою діалектичного методу пізнання відбувалося дослідження та обґрунтування основних понять, використаних у роботі, та вивчення соціально-правових явищ в контексті їх виникнення, функціонування та розвитку. Використання порівняльно-правового методу дало змогу відмежувати різноманітні поняття та явища, виявити їх особливі риси (наприклад, застосування права та інших форм правореалізації, реалізації та дії права, правозастосовчого процесу та процедури тощо). Формально-юридичний метод використовувався в процесі аналізу норм, що виражають певний рівень готовності права до реалізації. Логіко-юридичний метод надав змогу визначити зміст процесу реалізації права та правозастосовчої діяльності. Статистичний метод використовувався для узагальнення результатів вивчення практики, виявленні помилок, що припускаються в правозастосовчій практиці. За допомогою соціологічного методу досліджувалася юридична практика та правова культури правозастосовчого суб’єкта як невід’ємна складова процесу застосування права. Структурно-функціональний метод надав можливість проаналізувати деякі особливості структури, змісту нормативно-правових актів, їх функціональне призначення у правозастосовчій діяльності. За допомогою системного методу проведено системний аналіз форм і способів реалізації права, здійснено дослідження процесу застосування права, його стадій, процедур тощо.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є одним з небагатьох у вітчизняній юридичній науці теоретико-правових наукових досліджень застосування права як особливої державно-владної діяльності та визначення її місця в процесі реалізації права.
Наукову новизну становлять наступні висновки, положення, які визначають особистий внесок автора:
дістало подальшого розвитку положення, відповідно до якого “дія права” і “реалізація права” не співпадають за обсягом та співвідносяться як ціле та частка внаслідок того, що у понятті “дія права” узагальнюються усі способи впливу юридичних норм на поведінку індивідів і на суспільне життя, що дало автору можливість акцентувати увагу на інформаційному, ціннісно-орієнтаційному і власне юридичному характері цього впливу; а під реалізацією права розуміється реальне, практичне перетворення у життя формально-визначених правових приписів через фактичну поведінку суб’єктів права з метою задоволення основних потреб людини, суспільства і держави за допомогою способів і засобів, встановлених державою;
уточнено взаємозв’язок понять “реалізація права” та “застосування права” з точки зору широкого (інтегративного) праворозуміння, в результаті чого охарактеризовано суттєву ознаку правозастосування, а саме його комплексний характер, що передбачає можливість застосування права паралельно із дотриманням, виконанням і використанням права;
обґрунтовано висновок про необхідність використання системного підходу щодо аналізу форм правореалізації крізь призму різних видів норм права та способів правового регулювання;
розширено наукові уявлення щодо подальшого розвитку комплексного механізму реалізації права як особливої правової підсистеми механізму правового регулювання, що містить у собі відповідні регулятивні та охоронні правові засоби, за допомогою яких об’єктивне і суб’єктивне право втілюється у фактичній поведінці суб’єктів, тобто залежить від їх вольової діяльності, з метою досягнення відповідного правового результату;
наведено додаткову авторську аргументацію щодо доцільності створення комплексного механізму дії права, що охоплює всі сторони та аспекти реалізації права та повинен виходити з широкого праворозуміння, з того, що норми законів та інших нормативних актів покликані відображати право, яке органічно притаманне даному суспільству;
запропоновано авторське бачення поняття “правозастосовчого суб’єкта” як організованих, інституційно оформлених колективних або одноособових суб’єктів, що можуть мати відповідну структуру, наділені владними повноваженнями для здійснення своїх завдань і функцій та застосовують властиві їм організаційно-правові форми діяльності;
уточнено поняття, правозастосовчого процесу як явища правової реальності, яке належить до сфери юридичного процесу та являє собою сукупність послідовних, упорядкованих дій суб’єктів, наділених державно-владними повноваженнями, що включає в себе процедури відповідного характеру, які забезпечують належне застосування права;
обґрунтовано положення про те, що “нетипові ситуації в правозастосовчій діяльності” - це реальні життєві ситуації, що знаходяться поза межами прямого впливу правових норм та підлягають вирішенню правозастосовчими органами;
на основі аналізу різних наукових підходів виокремлено елементи структури правової культури правозастосовчого суб’єкта, що виступають фактором ефективності правозастосовчої діяльності.
Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що в дисертації сформульовано та обґрунтовано висновки та положення, які можуть сприяти подальшому поглибленню концептуальних засад дослідження застосування права як особливої державно-владної діяльності. Ці результати можуть бути використані у подальших наукових дослідженнях: у законопроектній діяльності з метою вдосконалення механізму реалізації права; у практичній діяльності правозастосовчих суб’єктів; для подальшої розробки наукових, теоретичних основ правореалізації, а також науково обґрунтованого процесу впровадження права у життя; у навчальному процесі, при викладанні курсу теорії держави і права, спецкурсу проблеми реалізації норм права у вищих юридичних закладах освіти; при написанні підручників, навчальних посібників, довідкової та методичної літератури, монографій з проблем, пов’язаних з правореалізацією.
Апробація результатів дисертації. Висновки і положення дисертації обговорювалися на засіданнях відділу теорії держави і права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Результати дослідження були апробовані на міжнародних і вітчизняних науково-практичних конференціях, у тому числі: “Реформування правової системи України: проблеми і перспективи розвитку в контексті Європейських інтеграційних процесів” (м. Київ, 28 – 29 квітня 2004 р.; тези опубліковані); “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 3 – 4 лютого 2004р.; тези опубліковані); “Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку” (м. Косів Івано-Франківської обл., 25 січня – 3 лютого 2004 р.; тези опубліковані); “Юридичні читання молодих вчених” (м. Київ, 23 – 24 квітня 2004 р.; тези опубліковані); “Сучасні правові проблеми українського державотворення” (м. Біла Церква, 29 квітня 2005 р.; тези опубліковані); “Другі юридичні читання” (м. Київ, 18 травня 2005 р.; тези опубліковані); “Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку” (м. Косів Івано-Франківської обл., січень 2005 р.; тези опубліковані).
Основні теоретичні положення і висновки дисертаційного дослідження відображені в п’яти статтях у фахових наукових виданнях ВАК України.
Структура дисертаційної роботи побудована відповідно до мети та завдань, складається з вступу, двох розділів, восьми підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 211 сторінок, у тому числі список використаних джерел на 24 сторінках (299 найменувань).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, її зв’язок з науковими програмами, планами і темами, визначається мета і завдання, об’єкт і предмет дослідження, охарактеризовано використані у роботі методи, її наукову новизну та практичне значення, подано відомості про апробацію та публікацію основних положень дисертаційного дослідження, його структуру та обсяг.
Перший розділ “Загальнотеоретичні аспекти реалізації права” складається з чотирьох підрозділів і присвячений аналізу поняття та значення реалізації правових норм, її форм, методів та механізму.
Підрозділ 1.1. “Концептуальні підходи до аналізу реалізації правових норм” розкриває поняття реалізації норм права, під яким традиційно в юридичній літературі розуміють фактичне здійснення правових приписів у правомірній поведінці, діяльності (бездіяльності) суб’єктів права.
Оскільки реалізація права відбувається у діях (чи правомірній бездіяльності) суб’єктів, то чи реалізується норма чи ні, здебільшого залежить від соціальних властивостей даної норми. Саме ці властивості визначають і характер дії суб’єкта у тих випадках, коли норма не реалізується, або вона ігнорується, і не здійснюється жодних дій, чи здійснюється варіант поведінки, що порушує норму.
У процесі порівняння таких понять як “реалізація права” і “дія права” автор підкреслює, що вони не співпадають і визначальним у цьому є те, що у понятті “дія права” узагальнюються усі способи впливу юридичних норм на поведінку людей і на суспільне життя. Автором проаналізовано такі способи впливу, як інформаційний, ціннісно-орієнтаційний і власне юридичний вплив.
Поняття реалізації права охоплює певний процес, систему засобів і заходів, спрямованих на досягнення цілей, які закріплені в нормі права. Досягнення ж цілі, яка обумовлена нормою права і є результатом вчинення визначених дій суб’єктами права відповідно до волі (вимог) законодавця. Тобто, моментом завершення реалізації права є досягнення її результату, що пов’язується з правомірною поведінкою суб’єктів.
Аналізуючи процес реалізації права, автор зауважує, що його значення полягає у тому, що: а) право, реально задовольняючи потреби індивідів, набуває своєї соціальної цінності; б) в процесі реалізації права складаються реальні суспільні відносини, що сприяє в свою чергу підвищенню правосвідомості у осіб; в) рівень правопорядку та законності безпосередньо залежить від рівня ефективності (якості) правореалізаційних процесів, які водночас виступають передумовою правопорядку; г) в процесі реалізації правових норм виявляються позитивні та негативні сторони чинного законодавства, що є показником рівня ефективності правових норм.
Під реалізацією права дисертант розуміє реальне, практичне перетворення у життя формально-визначених правових приписів через правомірну поведінку суб’єктів права (дії чи бездіяльності) з метою задоволення основних потреб людини, суспільства і держави шляхом використання методів та форм, передбачених законодавством країни.
У підрозділі 1.2. “Норма права як основа механізму реалізації права” правові норми характеризуються як формально-визначені вимоги, що виражають конкретні правила поведінки; це найбільш зручні, належним чином підготовлені з метою практичної реалізації правові приписи. Правові норми можна розглядати в якості особливого рівня готовності права до його втілення в життя. Це й виступає основною причиною, в силу якої в юридичній літературі проблема реалізації права розглядається, перш за все, як проблема здійснення правових норм.
Звертається увага на співвідношення норми права і правовідносин, адже саме норма права регулює суспільні відносини і впливає на них. Правовідносини це та форма, в якій абстрактна норма набуває свого реального існування, втілюючись у конкретному суспільному відношенні. У зв’язку з цим вказується на важливість дослідження окремих питань, пов’язаних з реалізацією права. Зокрема, одним з центральних є питання про те, чи всі правові норми реалізуються у правовідносинах чи якісь з них можуть реалізуватися поза правовідносинами.
Підтримується позиція авторів, відповідно до якої реалізація норм права поза правовими відносинами є однією з форм правореалізації. Доведено, що характерною особливістю даної форми є саморегуляція особою власної поведінки. Суб’єкти права, до яких звернені приписи правових норм, не вступають у даному випадку у безпосередні відносини з іншими особами, які наділені правами та обов’язками.
Підкреслюється, що з метою правильного розуміння місця реалізації норм права в системі соціального регулювання важливо виходити з цілісного її трактування. Уся діяльність по реалізації правових норм являє собою органічну єдність соціальної предметності і правомірності, практичних і теоретичних компонентів. Деякі дослідники, поряд з практичною, виділяють і теоретичну правореалізаційну діяльність.
Варто уваги й те, що правові норми, націлені на створення сприятливих умов для динамічного розвитку громадянського суспільства, потребують послідовного втілення в життя. І саме поведінка суб’єкта права виступає складовою реалізації норм права.
У даному підрозділі також приділена увага ознакам правової норми, серед яких є їх забезпеченість з боку держави, загальнообов’язковість, формальна визначеність, також характерною особливістю правової норми є те, що вона встановлює права і обов’язки суб’єктів або міру необхідної поведінки, міру свободи, виражає державну волю. Свого реального існування правова норма набуває не з часу втілення в конкретні суспільні відносини, як на це вказують деякі дослідники, а з часу набрання нею законної сили. Виходячи з цього, зазначається, що процес реалізації правової норми спрямований на досягнення цілей, які закріплені в нормі права.
Отже, однією з основних цілей правової норми є досягнення правопорядку у суспільстві. Дослідження цілей норм права є результатом здійснення певних дій суб’єктами права відповідно до тієї ролі, яка відведена їм законодавцем. Саме через реалізацію цілей норм права визначається основа ефективності права. Тобто, ціль повинна співвідноситися з результатом дії правової норми.
У підрозділі 1.3. “Системний аналіз форм реалізації права” проводиться класифікація форм реалізації правових норм за різноманітними критеріями. Так, за ступенем узагальнення моделі поведінки, що міститься в нормативних актах, виділяють: 1) реалізацію загальних настанов, які містяться в преамбулах законів, в статтях, які фіксують загальні завдання і принципи права і правової діяльності; 2) реалізацію (поза правовідносинами) загальних норм, які встановлюють правовий статус і компетенцію; 3) реалізацію в конкретних правовідносинах конкретних правових норм. За кількістю суб’єктів реалізації права можна виділити дві форми: 1) індивідуальну і 2) колективну. За характером правореалізуючих дій, обумовлених змістом правової норми, слід розрізняти: 1) дотримання, 2) виконання, 3) використання і 4) застосування права.
Зазначається, зокрема, що реалізація права забезпечується такими способами правового регулювання, як дозволи, зобов’язання та заборони, та такими методами правового регулювання, як заохочення, переконання, примус та ін.
Підкреслюється, що суб’єкт із набуттям суб’єктивного права має можливість вибору щодо його реалізації, але фактично він не завжди реалізує саме це право (свободу). Це виходить з того, що закріплене у законі право (свобода) особи по суті складається з двох компонентів. З однієї сторони, суб’єкт має право вибору: використовувати (у певному обсязі) або взагалі не використовувати своє право; а, по-друге, при позитивному рішенні цього питання він має право на здійснення активних дій.
Звертається увага на існування двох етапів реалізації права, що відноситься лише до здійснення уповноважуючих і рекомендаційних норм. При реалізації зобов’язуючих норм ситуація є іншою. Суб’єкт повинен виконувати приписи правової норми, якщо ж він порушує цю вимогу, він не реалізує відповідну норму. Реалізація норми має місце тільки у випадку вибору одного конкретного варіанту – правомірної поведінки.
У даному підрозділі також розкривається місце правового виховання, правової освіти в механізмі правореалізації, аналізується категорія “зловживання правом” , що є однією із форм прояву правового нігілізму.
У підрозділі 1.4. “Механізм реалізації права і його місце в правовій дійсності” розкривається поняття, основні стадії та елементи механізму правового регулювання. Поряд з механізмом правового регулювання аналізується механізм правового впливу. До нього, окрім традиційних засобів, що складають механізм правового регулювання, входять також правосвідомість, правова культура, правові принципи, правотворчий процес.
Завершальну стадію правового регулювання більшість науковців вбачають у реалізації норм права, оскільки в процесі чого знаходить свій вияв правомірна поведінка, яка є кінцевою метою правового регулювання суспільних відносин.
Досліджується варіант комплексного механізму дії права, який визначається як складна організована система соціально-правових засобів, що розглядається у єдності і взаємозв’язку з соціальною діяльністю людей, їх інтересами і потребами, і пов’язана із забезпеченням досягнення цілей цієї діяльності у певних суспільних умовах з використанням правових засобів. Автор аналізує механізм дії права з точки зору комплексного підходу. Наголошується, що до механізму дії права слід включати увесь арсенал правових засобів, створених з метою регулювання поведінки суб’єктів. При цьому виділяються специфічні правові засоби впливу, тобто засоби, спеціально створювані державою для цієї мети.
Аналіз різноманітних підходів до визначення конструкції механізму правореалізації дозволив дійти висновку про доцільність створення інтегративного, комплексного механізму реалізації права, що охоплює усі сторони й аспекти реалізації права. Аналіз даного механізму повинен здійснюватись, виходячи з широкого (інтегративного) праворозуміння, з того, що норми законів та інших нормативних актів покликані відображати право, яке органічно притаманне даному суспільству.
Другий розділ “Природа правозастосування як особливої форми реалізації права” складається з чотирьох підрозділів і присвячений дослідженню природи та сутності правозастосування, характеристиці правозастосовчої діяльності та його особливостям, а також аналізується роль правової культури правозастосовчого суб’єкта в процесі вдосконалення вказаної діяльності.
У підрозділі 2.1. “Поняття, сутність та ознаки застосування права як особливої форми його реалізації” вказується на існування в теорії права різноманітних підходів до такого явища, як застосування права. Однак, в юридичній науці застосування права традиційно розглядається поряд з використанням, виконанням і дотриманням як особлива форма реалізації права і має місце у випадках, коли для правореалізації вимагається державно-владне втручання. Це правова форма здійснення державою своїх функцій, одна з форм державної діяльності, адже в даному випадку компетентний орган діє від імені держави.
Аналіз застосування права як комплексного правореалізаційного процесу дає можливість автору підкреслити, що він містить у собі інші форми реалізації права, однак це не може бути підставою для заперечення їх самостійності. Застосування норм права об’єднує, направляє і доповнює, у необхідних випадках, усі інші правореалізаційні процеси.
Застосування права має місце там, де є владне рішення компетентного органу з приводу конкретної життєвої ситуації. Владність рішення означає певну взаємодію між суб’єктами права, в якому присутній елемент управління вчинками людей та інших суб’єктів права, що здійснюється в імперативній формі. Ця форма завжди передбачає: а) односторонність волевиявлення органу, наділеного владними повноваженнями, хоча у ряді випадків ініціатором видання акту застосування виступає не сам цей орган; б) категоричність передбаченого цим актом веління; в) обов’язковість владних рішень для виконавців, підкорення їх волі; г) забезпеченість і охорона таких рішень примусовою силою держави.
Звертається увага на існування двох основних підходів до визначення випадків реалізації права у формі правозастосування: формально-юридичний та змістовний. З юридичної точки зору правозастосування є необхідним у таких випадках, коли: без цього є неможливим виникнення прав чи обов’язків учасників правовідносин; права чи обов’язки, що виникли у особи, не можуть бути реалізовані без владного втручання держави. У змістовному плані можна виділити такі випадки, наприклад, як розподіл суспільних матеріальних та інших благ, спір учасників правовідносин і т.п.
У підрозділі розглядається питання щодо суб’єктів правозастосовчої діяльності. Зазначається, що сьогодні до їх числа, окрім держави в якості своїх органів та посадових осіб, відносяться також органи місцевого самоврядування та їх посадові особи, а також керівники (органи управління) різноманітних громадських об’єднань, недержавних підприємств, установ. Залучення зазначених суб’єктів до процесу застосування права відбувається лише на підставі закону і лише з санкції держави. При цьому останнє, як і у випадку з державними органами, як правило, чітко визначає: а) коло юридично значимих справ, у розгляді і вирішенні яких органи місцевого самоврядування і громадські організації можуть приймати участь; б) їх реальні повноваження в процесі розгляду і вирішення цих справ; в) форми і методи правозастосовчої діяльності.
Акцентується увага на особливостях застосування правових норм, на відміну від дотримання, виконання і використання. Серед них, зокрема, виділяється комплексний характер, що передбачає можливість здійснення правозастосування відповідними державними органами паралельно із дотриманням, виконанням і використанням ними права.
У підрозділі 2.2. “Правозастосовчий процес як особлива форма юридичного процесу” проводиться співставлення певних понять, які використовуються в юридичній науці при дослідженні правозастосування в цілому. Це такі поняття, як “правозастосовча діяльність”, “правозастосовча практика”, “правозастосовчий процес” чи “процедура правозастосовчої діяльності”. Автор зазначає, що поняття “правозастосовчий процес” і “процедура правозастосовчої діяльності” характеризують лише один із аспектів такого складного явища, як правозастосовча діяльність, а саме – її процедурно-процесуальна форма, тобто формалізовані процесуально-правовими нормами умови, порядок і етапи проведення правозастосовчої діяльності.
У даному підрозділі аналізується співвідношення понять “юридична процедура” і “юридичний процес”. На думку автора, процес і процедура – споріднені, але не тотожні поняття. Процес є ширшим поняттям за обсягом, ніж процедура. Юридичний процес може розглядатися як сукупність послідовно здійснюваних дій і постановлених актів і включає в себе як різноманітні правові процедури, так і судові процеси (судочинства). Спільною рисою процедури і процесуальної форми виступає їх організуюча роль відносно конкретного результату, на досягнення якого вони спрямовані, а також їх забезпеченість правовими санкціями.
Правозастосовча діяльність як процес являє собою систему різнорідних правозастосовчих дій основного і допоміжного характеру. Іноді правозастосовча діяльність створює складний багаторівневий процес, на кожному рівні якого відбуваються відносно завершені правозастосовчі дії, які здійснюються шляхом прийняття тих чи інших рішень компетентними органами. Вказується на відмінність правозастосовчої діяльності як процесу від процедурно-процесуальних форм цієї діяльності. Вони знаходять вияв у регламентованому правовому порядку вчинення правозастосовчих дій, що забезпечують належне застосування права.
Виділення стадій правозастосовчого процесу у їх логічній послідовності надало змогу науковцям розробити загальнотеоретичну модель правозастосування, яка за загальним визнанням включає в себе три основні етапи: 1) встановлення фактичних обставин справи; 2) вибір і аналіз норми права (юридична кваліфікація фактичних обставин); 3) прийняття рішення по справі і його документальне оформлення (О.Ф. Скакун, М.М. Марченко). Вказується на подвійну правову функцію правозастосовчого акту: 1) юридична констатація, тобто визнання існування певних фактів, їх правомірності (неправомірності), визнання того чи іншого права за даною особою чи констатація щодо даної події факту правопорушення; 2) встановлення нового юридичного обов’язку, тобто після винесення рішення необхідною є додаткова діяльність, новий обов’язок компетентних органів по виконанню рішення.
У підрозділі 2.3. “Сутність та зміст нетипових ситуацій правозастосовчого процесу” розкривається розуміння нетипової ситуації в правозастосуванні, яке протиставляється уявленню про правозастосовчу діяльність як систему логічно пов’язаних, послідовних дій, із яких складається процедура розгляду і вирішення юридичних справ. Існування таких ситуацій у правозастосовчому процесі вказує на те, що він певним чином може втрачати свою класичну форму. Основними причинами виникнення даних ситуацій у сфері застосування права є багатоманітність і складність явищ державно-правового життя. У підрозділі аналізуються деякі з таких ситуацій.
Так, однією з них є правозастосування, що відбувається при наявності колізії нормативно-правових приписів. У зв’язку з цим визначаються певні правила, які повинні враховуватися компетентними органами і посадовими особами у випадку виявлення колізій. Особливість цієї нетипової ситуації полягає у тому, що змінюється характер діяльності правозастосовчого суб’єкта, який змушений не просто вирішити вже відомий по ідеальній моделі правозастосування силогізм, а займатися паралельно інтерпретаційною діяльністю.
Серед нетипових ситуацій, які можуть виникати у правозастосовчому процесі, найбільшою складністю відрізняється правозастосування при наявності прогалин у праві. Нетиповість цієї ситуації характеризується наступними особливостями: по-перше, відсутнім є правовий припис, який підлягає застосуванню, що, тим паче, не знімає з правозастосовчого суб’єкта обов’язок вирішити юридичну справу по суті; по-друге, подібні обставини передбачають зміну самого характеру діяльності правозастосовчого суб’єкта. В юридичній літературі, як правило, зазначається, що основними способами подолання прогалин у законодавстві є: а) аналогія закону; б) міжгалузева аналогія; в) аналогія права.
Автором підкреслюється, що прогалини, які мають місце в законодавстві, слід відрізняти від ситуацій, пов’язаних із створенням так званого “правового вакууму”. Причина цього явища полягає не просто у відсутності конкретної юридичної норми, яка з більшою чи меншою точністю регулювала б те чи інше суспільне відношення, а у тому, що певні відносини взагалі залишаються поза сферою правового регулювання.
Особливою нетиповою ситуацією у правозастосовчому процесі є застосування права при допущенні значно розширеного погляду суб’єктів правозастосовчої діяльності в процесі своєї діяльності. Нетиповий характер даної ситуації визначається існуванням у правозастосовчого суб’єкта прав, що перевищують звичайні, окреслені правовою нормою, внаслідок чого правові і психологічні межі особистого розсуду суттєво розширюються. У цій ситуації правозастосовчий погляд у більшій мірі характеризується направленістю на фактичні обставини справи, при цьому допускається відносна “свобода” правозастосовчого суб’єкта в їх юридичній кваліфікації і деяка його незалежність від жорстких процедурних правил винесення рішення.
Автор підкреслює, що закон надає правозастосовчим органам можливість суб’єктивного розсуду у вирішенні справи, цінність якого полягає у тому, що даний факт дозволяє враховувати особливості даної конкретної ситуації.
Отже, проаналізувавши різноманітні нетипові ситуації правозастосовчого процесу, можна наголосити на тому, що вони є специфічною характеристикою правозастосовчої діяльності, яка дозволяє розширити загальне уявлення про особливості однієї із форм реалізації права. Їх особливістю є те, що вони відхиляються від ідеальної моделі правозастосування і тому вимагають від суб’єктів правозастосовчої діяльності додаткових інтелектуальних, вольових, творчих зусиль.
У підрозділі 2.4. “Правова культура як фактор ефективності правозастосовчої діяльності” підкреслюється, що взаємодія категорій законність і правова культура відбувається на різних рівнях: загальносоціальному, регіональному, груповому, індивідуальному. Найбільший інтерес представляє аналіз взаємозв’язку цих соціальних явищ на індивідуальному рівні з урахуванням специфіки діяльності індивіда, який є суб’єктом правозастосування.
Одним з показників, що характеризують правову культуру правозастосовчого суб’єкта, є рівень його правових знань. Зміст поняття “правові знання” не зводиться лише до знання текстів законів і підзаконних нормативних актів. Важливим уявляється визначити (хоча б структурно) обов’язковий мінімум цих знань, необхідний для кожного правозастосовчого суб’єкта. Уявляється, що цей мінімум повинен включати в себе наступні складові: 1) знання принципів права; 2) знання “робочих” норм; 3) знання системи і структури чинного законодавства. Це дозволяє: по-перше, якнайшвидше віднаходити в правовому масиві норми, що регулюють конкретну ситуацію, випадок, епізод; по-друге, провести аналіз цих норм, вирішити можливі колізії правових приписів і забезпечити їх правильне застосування; по-третє, у випадку прогалин у чинному законодавстві вдало заповнити ці прогалини.
Підкреслюється, що відсутність необхідних правових знань чи їх низький рівень, досить часто виступають причиною правозастосовчих помилок.
Надається характеристика такої особливості індивідуальної правової культури правозастосовчого суб’єкта, як повага до права.
На підставі зазначеного вище, автор дійшов висновку про те, що шанобливе ставлення до права як невід’ємний елемент індивідуаль-ної правової культури правозастосовчого суб’єкта передбачає: 1) його відношення до правових норм як необхідних і найбільш доцільних правил поведінки; 2) усвідомлення своєї соціальної ролі в процесі індивідуального регулювання суспільних відносин, своїх посадових прав і обов’язків, що, у кінцевому результаті, може виключати його професійну недбалість; 3) відношення до прав і свобод людини як до певних ціннісних орієнтирів, що визначають значення і зміст правозастосування.
У висновках сформульовані найбільш суттєві результати і положення дисертаційного дослідження, наведені теоретичні узагальнення та нове вирішення поставленого наукового завдання щодо місця правозастосування в процесі реалізації права. Серед них наступні:
Категорія “дія” права є більш широким за обсягом, ніж категорія “реалізація” права, оскільки останній термін зазвичай використовується у розумінні саме впровадження у життя офіційно закріплених юридичних норм. Зміст категорії дії права включає в себе такі компоненти як сукупність правових та соціальних засобів, які здійснюють результативний вплив на поведінку суб’єктів; відображення права в свідомості суб’єктів; соціально-правову поведінку суб’єктів; правопорядок як результат реалізації приписів правової норми.
Правозастосування поряд з такими формами реалізації права, як дотримання, виконання і використання правових норм, пов’язане з реалізацією права і являє собою її специфічний вид. Тобто, правозастосування комплексно поєднує у собі інші форми правореалізації, що свідчить про його ключове положення у загальному механізмі правореалізації та його державно-владний характер, можливість використання системи засобів і способів з метою забезпечення правомірної поведінки.
Автором стверджується думка про можливість поєднання форм реалізації норм права, способів правового регулювання та різних видів правових норм, що свідчить про системний характер взаємодії цих категорій. Різні форми реалізації норм права (дотримання, виконання, використання) закріплюються в різних видах норм права (забороняючих, зобов’язуючих, уповноважуючих) та залежать від характеру поведінки суб’єктів, які реалізують ці правові норми. За допомогою різних способів правового регулювання забезпечується належне використання наданих прав та виконання покладених обов’язків, здійснюється утримання від заборон.
Правореалізація передбачає соціально і юридично значиму поведінку суб’єктів, їх позитивну діяльність для досягнення певних соціально-правових результатів. Реальний вплив права на поведінку суб’єктів є одним із проявів цінності кожної конкретної норми, яка відображає характер і обсяг закріплених у ній соціальних цінностей (матеріальних і духовних).
Державно-правові веління, які містяться у нормативно-правових актах і конкретних нормах, втілюються у життя завдяки правовідносинам і через них реалізуються на практиці. Правовідносини є одним із важливих елементів життя суспільства, в рамках яких знаходить своє відображення переважна більшість юридичних прав і обов’язків. Реалізація норм права поза правовідносинами являє собою лише частину основного компонента механізму реалізації права.
Доцільним є створення комплексного механізму правореалізації, що охоплює всі сторони і аспекти реалізації права та який повинен виходити з того, що норми законів та інших нормативних актів покликані відображати право, яке органічно притаманне даному суспільству.
Правозастосовчий суб’єкт – це організовані, інституційно оформлені колективні або одноособові суб’єкти, що мають відповідну структуру, наділені владними повноваженнями для здійснення своїх завдань і функцій та застосовують властиві їм організаційно-правові форми діяльності.
Правозастосування, з точки зору його здійснення, передбачає активну сторону (способи, шляхи і форми впливу на суспільні відносини) і результативну сторону (форми реалізації правових приписів). Дотримання, виконання і використання як форми безпосередньої реалізації правових норм у фактичних діях суб’єктів права мають місце у конкретних життєвих ситуаціях, щодо яких не вимагається державного втручання для забезпечення чи організації здійснення права. Лише учасник суспільних відносин сам безпосередньо повинен діяти у визначених законом межах.
Правозастосування слід розглядати як комплексну, державно-владну, управлінську, творчу діяльність, здійснювану у встановлених законом процедурних і процесуальних формах, яка покликана забезпечити адресатам правових норм можливість реалізації належних їм прав і покладених на них юридичних обов’язків.
Категорія правозастосування тісним чином пов’язана з правозастосовчою діяльністю та з правозастосовчим процесом.
Правозастосовча діяльність – це юридична цілісна система дій по реалізації права, здійснювана особливим колом суб’єктів (органів та посадових осіб), наділених державно-владними повноваженнями, яка відбувається у певних процесуально-процедурних формах. Правозастосовчий процес, в свою чергу, це явище правової реальності, яке належить до сфери юридичного процесу та являє собою сукупність послідовних, упорядкованих дій суб’єктів, наділених державно-владними повноваженнями, що включає в себе процедури відповідного характеру, які забезпечують належне застосування права.
Нетипові ситуації в правозастосовчій діяльності – це об’єктивно існуючі життєві ситуації (випадки), що підлягають вирішенню правозастосовчими органами та знаходяться поза межами прямого впливу правових норм. Правозастосовча діяльність як система логічно пов’язаних, послідовних дій у таких випадках певним чином втрачає свою традиційну послідовність, у зв’язку з чим і набуває рис нетиповості.
Правова культура правозастосовчого суб’єкта як різновид правової культури суспільства в цілому передбачає: 1) відношення правозастосовчого суб’єкта до правових норм, як необхідних і найбільш доцільних правил поведінки; 2) усвідомлення своєї соціальної ролі в процесі індивідуального регулювання суспільних відносин, своїх посадових прав і обов’язків, що у кінцевому результаті виключає його професійну недбалість; 3) відношення до прав і свобод людини, як до певних ціннісних орієнтирів.
Основні положення дисертаційного дослідження відображені у
наступних публікаціях автора:
1. Гнатюк М.Д. Норма права як основна ланка реалізації права //
