В умовах заборон українського друку в Україні, відсутності щоденної і спеціальної української преси функціональна роль письменницького епітолярію особливо зростає. Кореспонденції літераторів кінця XIX-поч. ХХ ст. містятъ важливі судження про поточний літературний процес, конкретні тогочасні видання, доповнюють наші уявлення про підцензурне літературне життя. Приватні письменницькі кореспонденції нарівні з журнальними публікаціями допомогали колегам у літературі, активно впливали на розвиток творчого процесу. Яскравим свідченням цьому може бути хоча б лист І.Франка до А.Крушелъницького від 6 червня 1904р. Кореспонденція написана з приводу п'єси драматурга "Де серце мовчить ...". Виділивши два "капітальні" недоліки, - відсутність події і те, що п'єса нудна, I.Франко підсумовує : "читав, мов каміння під гору тягав". Франко І. Зібр.творів : У 50т.- Т.50.- С.245. Цей лаконічний лист-відгук, який Франко закінчив відмовою надрукувати твір А.Крушельницького у "Літературно-науковому віснику", дав цілком вмотивований результат. 8 червня 1906 р., згадуючи критичний відгук Франка на цю драму, її автор констатував: "Свого часу Ви написали мені, щоправда дуже загалъно, але так влучно оцінку комедії із міщанського життя, що я, хоч пробував іщe з нею щастя, після деяких основних змін, остаточно згодився сам з Вашим поглядом і, видаючи останній її акт (пізніше написаний), "Зяті", решту знищив". Там само. Це один із численних доказів результативності епістолярних контактів у живому літературному процесі.

Третій розділ дисертації “Специфіка епістолярної творчості українських письменників у тоталітарних умовах 20-50-х рр. ХХ ст.” складається з чотирьох підрозділів: “Епістолярна критика”, “Епістолярна публіцистика”, “Відкриті листи письменників” та “Художні листи”. Автор дослідження розкриває роль кожного з цих жанрових різновидів письменницького листування в літературному процесі за умов його цензурних обмежень, відсутності демократичної періодики.

У підрозділі, що має назву “Епістолярна критика”, аналізується приватна кореспонденція письменників як особлива форма вислову літературно-критичних оцінок за певних соціокультурних обставин.

Останнім часом у вітчизняному літературознавстві дедалі частіше заходить мова про феномен письменницької критики, її специфіку, риси і жанри (Див.праці: В.Брюховецького, М.Острика, Ю Г.Сивоконя та ін.). Науковці умовно поділяють критико-дослідницьку продукцію в літературному процесі конкретного історичного періоду на “фахову і письменницьку (два крила одного організму)”. Вознюк Г.Л. Майстерність письменницької критики // Рад. літературознавство.- 1983.- №7.- С.53. Однак досі ще залишається дискусійним питання про термінологічне наповнення самого поняття “письменницька критика”. У роботі обґруновується погляд щодо включення в це поняття не лише виступів, безпосередньо присвячених поточному літературному процесу, а й матеріалів мемуарного (найперше щоденників та листування митців), історико-літературного й навіть теоретичного плану, оскільки і в них письменники ставлять перед собою завдання актуально-критичні, що стосуються сучасного літературного процесу.

Стосовно епістолярної критики у вітчизняній науці про літературу усталилася думка, що це "аналіз і оцінка творів літератури з погляду сучасності, уміщені в листах". Літературознавчий словник-довідник /Р.Т.Гром'як, Ю.І.Ковалів та ін. - К.:Академія, 1997. - С.243. Розглядаючи кореспонденції письменників під цим кутом зору, дослідники диференціюють листи як жанр літературної критики і приватні листи з уміщеною в них літературною критикою. До першої групи відносять, зокрема, "Писульку" П.Гулака-Артемовського до редактора "Украинского вестника", "Супліку до пана іздателя" та лист до редактора "Русского вестника" Г.Квітки-Основ'яненка, "Відкритий лист до Вш. п. В.Блавацького" І.Багряного та ін. Другу групу репрезентують письменницькі листи, в котрих зафіксована творча історія відомих і малопомітних творів літератури; містяться оцінки творів художньої словесності, відбиті стосунки письменників між собою, з редакторами, видавцями та ін.

У творчій практиці М.Вороного, О.Олеся, В.Винниченка, М.Зерова, М.Куліша, М.Хвильового, П.Тичини, М.Рильсъкого, Т.Осьмачки, Є.Маланюка, I.Багряного та багатьох інших письменників, що вели жваве листування у 20-50-х рр. як в Україні, так і поза її межами серед представників української еміграції, наявні зразки епістолярної критики обох названих груп. Причому приватних письменницьких кореспонденцій з уміщеними в них критичними судженнями щодо поточного літературного процесу в десятки разів більше, ніж літературно-критичних студій, написаних у формі листів.

Важливість епістолярію невпинно зростає, коли врахувати, що листування у тоталітарний період якоюсь мірою надолужувало контрольовану “компетентними органами” свободу (насправді несвободу) слова. I хоча з огляду на перлюстрацію кореспонденції зводилися до ділового мінімуму, та ще й часто-густо недоговорюваного, письменницьке листування навіть у цій ситуації набуло першорядного значення, сприяло природному функціонуванню литературної критики.

У реферованому підрозділі роботи на основі новознайдених дисертантом архівних матеріалів (лист М.Вороного до М.Ушакова від початку 30-х років ХХ ст., листи М.Рильського до М.Ушакова та інших адресатів) і оприлюдненого листування В.Винниченка, М.Хвильового, П.Тичини, Ю.Яновського, І.Багряного та деяких інших письменників аналізується епістолярна критика творів їхніх сучасників, з’ясовуються її види, форми вияву і функції. Зокрема, дисертант виділяє такі групи письменницьких кореспонденцій: листи, в яких адресанти безпосередньо висловлюють своє розуміння твору чи ставлення до його автора; листи-автокоментарі; кореспонденції, у яких зосереджена критика перекладів та розробка нагальних проблем теорії і практики художнього перекладу; епістолярні твори з уміщеною в них наставницькою критикою.

У підсумках до першого підрозділу, зокрема, зазначається: концентруючи критичні зауваження і конкретні поради, що обґрунтовані історичними положеннями та історико-літературним контекстом, письменницьке листування у період 20-50-х років ХХст. унаочнює глибоку турботу кращих майстрів української літератури про якість художньої продукції, зростання талановитого поповнення. Це – зразок вимогливої, принципової і мистецьки вартісної літературно-критичної творчості.

Другий підрозділ роботи – “Епістолярна публіцистика”. Означивши публіцистику як своєрідну літературну діяльність, автор дисертації тим самим виокремлює предмет дослідження – епістолярну публіцистику як продукт одного з різновидів цієї діяльності, що зафіксована в епістолярній формі.

У наукових публікаціях, присвячених висвітленню важливих сторін і граней діяльності періодичної преси, телебачення та радіомовлення в незалежній Україні, нестандартне мислення розглядається як передумова й водночас як складова журналістської майстерності, власне, й письменницької майстерності також. Див.: Потятиник Б.В. Парадоксальне мислення в сучасній публіцистиці // Журналістика: Преса. Телебачення. Радіо : Міжвід.наук.зб.- Вип.24.- К.,1992.- С.141-150; Мороз Л.С. “Сто рівноцінних правд”: Парадокси драматургії В.Винниченка.- К.,1995.-207с.

У зв’язку з цим дисертант звертається до парадоксального мислення в українській епістолярній публіцистиці періоду 20-50-х років ХХ ст., оскільки якраз парадоксальне мислення часто виступало антиподом до тих канонів, які панували у вітчизняній публіцистиці впродовж минулих десятиліть.

Автор дисертаційної роботи висвітлює низку прикладів парадоксального мислення в приватних кореспонденціях В.Винниченка, М.Хвильового, Ю.Яновського, О.Довженка та І.Багряного, епістолярний досвід яких справив значний вплив на становлення та розвиток жанру епістолярної публіцистики, прислужився вимогам часу, вихованню національних почуттів, проясненню історичних і політичних ситуацій.

Значна увага, зокрема, приділена розкриттю епістолярної публіцистики М.Хвильового, оскільки саме він став на середину 20-х років визначним лідером цілого літературного покоління, власне, започаткував знамениту літературну дискусію 1925-28 рр. і “був незмінним детонатором гострої критичної полеміки про шляхи розвитку пожовтневої української літератури”. Історія української літератури. ХХ століття. (За ред. В.Дончика.) Кн.перша.- К.: Либідь, 1993.- С.533. Інтерес до приватного листування М.Хвильового спричинений ще й тим, що в цих “документах доби” яскраво ідентифікується не лише епістолярна публіцистика, а також і її розгалуження, жанрові різновиди. Розвиток жанру відбувається у двох напрямках: першому, з уже усталеною літературознавчою назвою “епістолярних циклів” (“Листи до літературної молоді”, об’єднані у цикл “Камо грядеши”, цикл памфлетів “Думки проти течії”, ”Апологети писаризму” та ін.), і другому, вираженому у формі відкритих листів (“Одвертий лист до Володимира Коряка” тощо). Епістолярні цикли й відкриті листи у своїх зовнішніх проявах розрізняються ступенем узагальнення адресата. Вони стоять ніби на різних полюсах шкали одиничного чи загального : у першому випадку, якщо умовно застосувати ці абстрактні терміни, переважає загальне, у другому - одиничне домінує над загальним.

Аналіз окремих зразків епістолярної публіцистики М.Хвильового переконує в тому, що існує тісний взаємозв'язок між типом особистості і жанровими уподобаннями публіциста. Стиль Хвильового-памфлетиста - своєрідний, неповторний. Автор "Листів до літературної молоді" та відкритих послань і тут залишаєтъся самобутнім художником. Його публіцистична проза доводить, що використання однієї з найінтимніших форм людсъкого спілкування, форм кореспонденції однієї людини до другої чи навіть до масового читача, може слугувати виявленню тем і проблем широкого соціального значення. Самобутність художніх засобів, що властива М.Хвилъовому як художнику слова, збагачує і його епістолярну публіцистику. Для неї характерна романтичність стилю з живописністю образу й соковитістю слова, яскравістю деталей і розмаїтістю метафор. Звертає на себе увагу також і відкрите підкреслення авторської присутності. А понад усім цим переважає пристрасть до парадоксального мислення, що проявляється і в одвертій констатації даного факту (''Коли говорити парадоксально, то толстовський оптимізм все-таки виходив з песимізму, "жидкобородого богоискателя"). I в афористичності висловлених гасел ("Європа чи Просвітаі"; "Треба бити в саму суть"; "Україна чи Малоросіяі" та ін.)., і в оксюморонних виразах ("Азіатський ренесанс - це епоха європейського відродження ..."; "Для всіх ясно, що ми десь помиляємось, а саме де - чорт його знає" тощо).

Подеколи його парадокси формулюються у вигляді афоризму, близького до народного прислів'я ("Воістину перехитрив себе"/, каламбуру /"До чорта ордени и ордери! Хай буде "корінфська" колона!"), іноді вживаються як складник мови літературних персонажів ("Дискусію ведуть люди, а "людина є людина", як говорить персонаж із "Санаторійної зони" ...(або реальних осіб )"Тов. Пилипенко пише: "Так по-хорошому, по-папашинському: учись, дитинко, плавати, може, й не потонеш"), окреслюючи їхні індивідуальні особливості. Крім того, листування письменника позначене блискучою ерудицією, вкрапленням у тексти його памфлетів афоризмів латиною, французькою, німецькою мовами. Всі ці та багато інших рис індивідуального стилю М.Хвильового-памфлетиста засвідчують, що епістолярій для письменника був творчою лабораторією, в якій опробовувались нові зображувально-виражальні засоби.

Аналіз епістолярної публіцистики інших авторів, що жили й працювали в умовах творчої несвободи періоду тоталітаризму в нашій країні, показує, наскільки вагомий художній доробок у формі приватних кореспонденцій залишили нащадкам у спадок кращі майстри українського письменства першої половини ХХ ст. Їхні відкриті (одверті) листи й листи без адреси, епістолярні цикли й окремі послання-памфлети, звернення, заклики і т.п. були глибоко заякореними в політичній проблематиці ХХ ст. і найперше в національній - українській. Саме з неї вони черпали своє натхнення, і тематику, і образи. Всім своїм духом, усім спрямуванням, усіма ідеями, почуттями, характерами вони оживляли літературний процес 20-50-х років XX ст. як на еміграцїї, так і в Украіні, і дали чималу низку мистецьких фактів, які не зможе обійти поза увагою жоден об'єктивний історик української літератури новітньої доби.

Будучи жанром глибоко пристрасним, емоційним і суб'єктивним, епістолярна публіцистика зосереджує в своїх текстах передовсім оцінку інформації, пояснення і спонукання на відміну від суто інформаційних жанрів, котрі побудовані здебільшого на констатації фактів.

Як і інші жанри публіцистики, епістолярна також переживає свої періоди піднесення і спаду, на чергування яких впливають, з одного боку, запити соціально-історичної дійсності, а з другого,- внутрішня еволюція жанру. Проте залишається очевидним той факт, що і в 20-50-х роках XX ст., у час телеграм, телефонних розмов і оперативних воєнних повідомлень, де лаконічність була звичайністю й необхідністю, епістолярна публіцистика користувалась значною популярністю і широко використовувалася в поточній практиці не лише демократичної преси, а й журналістики тоталітарної.

У третьому підрозділі дисертації розглядаєтъся один із найпоширеніших різновидів епістолярної публіцистики - відкритий лист письменника. Він має свою історію і глибокі традиції як в українській, так і в європейській публіцистиці та епістолографії.

Кращі зразки цього жанру нині добре відомі шанувальниками мистецтва слова. Досить згадати такі хрестоматійні твори, як відкриті листи М.Максимовича до Г.Квітки-Основ’яненка, відкритий лист “Французьким письменникам ХІХ століття” Бальзака, “Зазивний лист до української інтелігенції” П.Куліша, “Листи з України Наддніпрянської” Б.Грінченка і “Листи на Україну Наддніпрянську” М.Драгоманова, "Не можу мовчати !" Л.Толстого.

Водночас, хоча це й парадоксально,- означений різновид листа належить до найменш розроблених у літературознавстві, у теорії публіцистики та в епістолографії. Причому гострий дефіцит наукових праць відчувається не лише в ділянці теорії жанру, а й у царині історико-літературній, не кажучи вже про обмаль, а то й взагалі повну відсутність досліджень про епістолярну публіцистику XX ст., і зокрема сучасний її стан.

Коли ж і за яких умов у письменника з'являється необхідність звернутися до жанру відкритого листаі Причин тут може бути багато (безліч), і в залежності від кожного конкретного випадку вони всі різні. Проте, якщо говорити про причини істотні, то проведений дисертантом аналіз показав, що їх в основному три.

1.Найперша. У живому літературному процесі нерідко трапляються ситуації, коли письменник під враженням особистих контактів з політиками, видавцями, редакторами часописів, зрештою, внаслідок зустрічей з широкими колами читачів, відчуває гостру потребу перенести розмову на сторінки громадського друкованого органу. Але за умови, якщо питання, порушені в публічному зверненні митця до конкретного адресата, матимуть не приватний характер, а важливе значення для громадськості. До того ж подібні виступи в пресі з’являються, як правило, тільки після попередніх контактів з адресатом, що не дали бажаючого наслідку.

Прикладами таких відкритих листів можуть бути послання В.Винниченка до М.Горького (“Одвертий лист В.Винниченка до М.Горького”, "Була, є й буде"), "Відкритий лист Мих.Грушевського, закордонного делегата УПСР Голові Ради Народних Комісарів української Соціалістичної Радянської Республіки Х.Г.Раковському" від 15 листопада 1921р. та інші твори, що досить розлого коментуються дисертантом.

2.Прагнення написати відкритого листа може з'явитись у відповідь на відкритий лист. І це, зрештою, зрозуміло, адже найкращим чином на аргументоване послання можна відповісти тільки таким же докладним посланням, тобто адекватно. Так було, наприклад, з М.Хвилъовим, автором "Одвертого листа до Володимира Коряка." Власне, лист з цього й починається: "Шановний товарищу, - допіру повернувся з цікавої подо-рожі й поспішаю, хоч і з великим запізненням, відповісти Вам. Свого листа я хотів би почати такими ж сміливими імпресіоністичними мазками, якими Ви свого почали ...". ВАПЛІТЕ. - 1927. - №5. - С.49.

Як відповідь на статтю пролетарського критика Б.Муравіча "Війна націоналізмові. Шовіністична проповідь у журналі "Життя й революція". "Осадники на сході України", або, що письменник Антоненко-Давидович бачив на Донбасі" ("Комсомолець України" від 15 серпня 1929 р.) з'явився і відкритий лист Б. Антоненка-Давидовича під назвою "Лист до редакції. Відповідь на статтю "Війна націоналізмові" ("Комсомолець України" від 10 вересня 1929 р.).

3.Нарешті, при вивченні реальних фактів життя у письменника може виникнути переконання в тому, що в певній ситуації необхідно лише публічно звернутись до конкретного адресата (чи навіть колективу) й зосередити увагу на висвітленні позиції або діянь цієї особи (групи, колективу), на наслідках учинків, що вже мали місце чи стануть можливими, на потребі тих чи інших акцій і т.п. Ідентична ситуація виникає, як правило, за умови, коли попередні контакти з адресатом не дали бажаних наслідків, коли автор відкритого листа знає, що жодні аргументи та переконання на адресата не подіють. У таких випадках письменникові доводиться розраховувати здебільшого тільки на підтримку громадськості.

Прикладом подібного твору може бути "Відкритий лист до дирекції "Голосу Америки" з приводу авдицій українською мовою", написаний Іваном Багряним і опублікований письменником у газеті "Українські вісті" (Новий Ульм, Німеччина) 30 березня 1950 р.

Дослідження відкритого листування українських письменників наводить на думку про унікальність цього публіцистичного явища,про новаторський характер жанру, пошуковий сенс якого в кризовій політичній та літературній ситуації 20-50-х років ХХст. завжди був на вістрі часу, а іноді й випереджав його. I саме завдяки своїй націоналъній, справді українській спрямованості. В умовах тоталітаризму епістолярні твори М.Грушевського, В.Винниченка, М.Хвильового, М.Рильського, Б.Антоненка-Давидовича та багатьох інших митців, оприлюднені як у вітчизняних часописах, так і в закордонних виданнях, сприяли подоланню шовіністичних імперських кордонів на терені вивільнення України від московської та будь-якої іншої чужоземної залежності, закликали до осмислення власної долі, вчили "чути себе українцями".

Відкриті листи письменників, що часто попри цензурні заборони торували шлях до читача (наприклад, "Одвертий лист В.Винниченка до Горького" чи відкриті кореспонденції І.Багряного, сам факт обізнанності з якими міг призвести до важких наслідків), якраз і підтримували прояви національної свідомості, спроби будувати українську культуру на ґрунті світового мистецького досвіду, перші паростки політичного плюралізму та демократії, висловлюючись сучасною мовою.

У четвертому підрозділі порушується питання про художні листи письменників, що стали формою вияву не тільки комунікативної, а й естетичної потреби адресантів.

У своїй сукупності письменницький епістолярій 20-50-х років ХХ ст. становить собою різноманітні жанрові форми листа зі своєю стилістикою, яка змінюється в залежності від автора та його адресатів. А між двома крайніми полюсами епістолярних різновидів (листом художнім і листом побутовим) – багато перехідних щаблів, і кожен з них цікавий по-своєму.

У дисертації розглядаються, зокрема, віршовані кореспонденції. Причому цей жанровий різновид характерний як для авторів, що самореалізувались у поетичній галузі письменства (О.Олесь, П.Тичина, М.Рильський, М.Драй-Хмара, Є.Маланюк, О.Ольжич та ін.), так і для прозаїків(Ю.Яновський, Остап Вишня, М.Стельмах, О.Гончар та ін.) і драматургів (М.Куліш, І.Дніпровський, О.Корнійчук та ін.).

Не претендуючи на високу мистецьку вартість, поетичні епістоли згаданих авторів разом з їхніми прозовими листами чітко документують час і добу, а також дають вагомий матеріал для виявлення еволюції поглядів конкретних літераторів. Знайомство з віршовими епістолами М.Драй-Хмари (“Лист до Оксани”), М.Куліша (“Лист до О.Корнєєвої”, написаний 20 листопада 1924р.), Є.Маланюка (“Наталочці Лівицькій”), Л.Мосендза (“Лист”) та інших авторів створює ілюзію безпосередньої комунікації, дає змогу уявити живий образ письменника у реальному оточенні.

Окрему групу письменницьких листів становлять замальовки (як віршовані, так і прозові), що знайшли свою подальшу реалізацію в літературних творах. Подібних кореспонденцій чимало в творах доробку О.Довженка (Лист до матері та сестри від 9 листопада 1946р.; листи до В.Ткаченко, написані на початку 50-х рр.). У згаданих кореспонденціях митця проступають ескізи майбутньої “Зачарованої Десни”. “Художні вправи” в епістолярних творах Довженка свідчать про те, що листи були для нього своєрідною творчою лабораторією, де проводилися літературні досліди, шліфувався стиль, відпрацьовувались зображувально-виражальні засоби.

Сказане певною мірою стосується і листування О.Ольжича. В кореспонденціях поета (Листи до О.Олеся від березня 1921р., від 17 липня 1931р. та ін.) можна зустріти як замальовки (віршовані й прозові) картин і образів, що знайшли свою подальшу реалізацію в художніх творах, начерки поезій, оповідань, сцен, так і ліричні образки, етюди і т.п., що назавжди залишились “ненародженими дітьми”.

Почасти кореспонденції О.Ольжича адекватні ліричним щоденниковим записам. У таких листах “з продовженням” поет вряди-годи зазначає не лише дату, а й день тижня і навіть час або пору доби. Це також характерно і для листування О.Теліги, Є.Маланюка та інших авторів.

Підрозділ дисертації “Художні листи” завершується аналізом традиційних для української епістолографії форм гумору й сатири, сміхової культури в кореспонденціях М.Куліша, О.Ольжича та деяких інших адресантів. Елемент комічного у творах згаданих письменників – це, передусім, форма утвердження кожного з митців як творчої індивідуальності в умовах тоталітарної уніфікації, і, разом з тим,– основний засіб етичної й естетичної оцінки суперечливої доби. За свідченням, скажімо, М.Куліша, сміх для нього – “Це дощ для засохлої землі”. Куліш М. Твори : У 2т.- К.,1990.- Т.2.- С.505.

Сміхова культура в листах М.Куліша, М.Рильського, І.Багряного та багатьох інших авторів багатоаспектна за змістом і формою і здебільшого детермінована не лише психофізичною специфікою особистості автора (Остап Вишня), а й особливостями соціокультурної системи його епохи.

У заключному розділі дисертації “Відображення літературного процесу в епістолярній спадщині письменників” найбільше дослідницької уваги приділено проблемі ретроспективного відтворення особливостей літературного життя 20-50-х рр. ХХ ст. у приватних кореспонденціях митців.

Амбівалентність думок і почувань, болісний шлях від революційної ейфорії до правди буття, розуміння життя як “процесу, руху, вічно нового становлення”, сумніви, а то й відчай щодо літератури, яка “тепер слугою, а не хозяйкою живе”, Там само. - С.504.- все це з граничною щирістю зафіксоване передусім у письменницькому епістолярії 20-30-х років, періоду нетривкого українського ренесансу та його розгрому. Приватне листування митців цього часу, густо “населене” різними особистостями, що також страждають у зв’язку з глибокими соціально-психологічними причинами, немов багатосюжетний різноплановий епістолярний роман. Широке полотно з ліричними відступами (почасти і з відступами “від автора”), зі знищеними авторами й загубленими розділами: адже листи цієї пори дійшли до нас далеко не в повному обсязі й, вірогодно, втрачені назавжди.

Зі встановленням більшовицької влади в Україні шляхи багатьох вітчизняних письменників пролягли за кордон. В.Винниченко, наприклад, живе у Мужені (Франція), О.Олесь оселяється у Празі, сім’я М.Грушевського – у Відні, а згодом - у містечку Бадені, поблизу Відня. Різкий перелом політичного життя й гіркий хліб чужини по-різному вплинули на політемігрантів з України. Однак епістолярні джерела неспростовно свідчать, що українська еміграція ніколи творчо не поривала з Україною. Перебуваючи в Берліні чи Варшаві, в далекому Нью-Йорку або Мельбурні, кращі представники діаспори завжди були сповнені навіть у непростих умовах чужини далі служити українській культурі. Вони вболівали за розвиток її літератури, підтримували талановитих і чесних митців. Подібні факти важливі для цілісного сприйняття українського письменництва як явища неперервного в своєму естетичному розвитку (його штучно переривали !), бо це культури єдиного народу.

Детальний аналіз, наприклад, листування ув’язнених українських митців періоду 20-30-х років (В.Підмогильний, Остап Вишня, Л.Курбас, М.Куліш та ін.) дає підстави твердити, що письменницький епістолярій відбиває глибоку психологічну інтроспекцію авторів, протиріччя митців (конфлікт між “я” і “alter-ego”, з власними творами, із суспільством).

Своєрідну анатомію історичних подій і водночас філософське осмислення трагічних фактів становить собою письменницький епістолярій періоду 2-ї світової війни. У дисертації розглядаються, зокрема, приватні епістолярні твори О.Довженка, воєнного кореспондента. Його “Лист до офіцера німецької армії”, в якому чи не вперше у вітчизняній літературі порушувалась проблема загальнолюдського гуманізму, допомагав читачеві не втрачати в собі відчуття присутності людини, відчуття співвіднесення себе зі світом, насамперед із людським родом.

Проявились у цьому листі й характерні особливості епістолярного стилю Довженка. Митець не може й не хоче ховати своє презирство й зневагу до ворога за вишуканими етикетними формулами епістолярної дипломатії. А тому й традиційне для листування в усі епохи обрамлення з початкової формули звертання у прескрипті і завершальної, кінцевої формули прощання в клаузулі виконане автором адекватно вимогам часу: “Мій непроханий кривавий гостю”, “мій враже” тощо – ось ті стрижневі слова фразеограми, які визначають загальну тональність кореспонденції.

Фронтові листи О.Гончара позначені реаліями воєнної доби, емоційною “документальністю”, сприймаються як підготовчий матеріал до майбутніх художніх полотен. Саме тому органічною для ряду його післявоєнних творів стане епістолярна форма (“Оточенські листи “героя в “Людині і зброї” тощо).

Одним із найбільш популярних жанрових різновидів епістолярної публіцистики воєнного часу були і радіолисти. Вони складені в дусі “етикету” запорізьких козаків у їхньому листі до турецького султана. У цих епістолярних творах проявилися передусім самобутні риси української гумористики та сміхової культури.

У письменницькому епістолярії повоєнного часу присутнє таке складне й неоднозначне явище як епістолярна дипломатія. “Хронічна” недоговорюваність, підтекст, різноманітні натяки, приховані вишуканими стилістичними фразеограмами, тощо – незмінні атрибути епістолярних формул у приватному листуванні кінця 40-х– початку 50-х рр.

З другої половини 50-х років, і особливо в час хрущовської “відлиги”, всезростаюче епістолярне контактування письменників як один з ефективних каналів творчої комунікації вело до збагачення художньої творчості адресатів. Показовою тут може бути творча історія вірша “Ваш лист…” Д.Нитченка, австралійського адресата Б.Антоненка-Давидовича; “В затінку жайворонка” М.Рильського тощо.

Таким чином, письменницький епістолярій - своєрідний об’єктивний життєпис, вірогідне і найповніше документальне джерело дослідження творчості митця, оскільки фіксує як реальні події чи то в момент творення, або одразу ж по свіжих слідах, так і психологічну інтроспекцію літератора. Це важливий ретроспективний чинник літературного процесу, який, безумовно, вимагає подальшого ґрунтовного висвітлення. Вплив його на рух літератури, та стан української думки досі ще гідно не оцінено.

У висновках узагальнюються результати наукового пошуку:

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

- розробка системи основних теоретико-методологічних орієнтирів комплексного аналізу приватної кореспонденції письменників;

- визначення сутності та функцій письменницького епістолярію в літературному процесі 60-80-х років ХХ ст.;

- розкриття аксіологічного та гносеологічного аспектів художнього мислення літератора в його листуванні (епістолярна взаєморецепція письменників з різнотипним складом авторської свідомості; епістолярій як джерело генези відповідних форм світогляду митця тощо).

Основні положення дисертаційного дослідження викладено в таких публікаціях автора :

1. Письменницький епістолярій в українському літературному процесі 20-50-х років ХХ ст. – К., 1998.- 305 с.

Рец.: Астаф’єв О. Про літературу листів // Сіверянський літопис. - 1999. - № 2. - С.124.

2. Гроно нездоланих співців. - К.: Укр.письменник, 1997.-281 с. ( Упорядник). - Авторських сторінок: С. 3, 16 - 27, 180 - 191.

3. Словник літературознавчих термінів. - К.: Укр.письменник, 1997.-230с. ( Статті: Епістолографія; Епістолярна література; Епістолярна форма та ін.)

Рец.: Ковбасенко Ю.І. Серед книг //Всесвітня література.-1998.-№2.-С.54; Ткач М. “Словник літературознавчих термінів” - без ідеологічної заангажованості // Літ. Чернігів. - 1997. - № 11. - С.121 - 123; Трусова А. “Не бійтесь заглядати у словник...” //Вітчизна. - 1998. - № 3-4. - С.145 - 146; Литвин В. Для вчителів і старшокласників //Слово і час. - 1998. - №4-5. - С.96, С.104.

4.

Рец.: Чухліб В. Сигнальний примірник // Літ. Україна.- 1995.-21 вересня; Чухліб В. “Шкільний словник з українознавства” // Вечірній Київ.- 1995.-26 вересня; Чухліб В. Нові книги // Чернігівський вістник.-1995.- 13 жовтня; Седень О. За щразком Брокгауза і Єфрона.- Новини Городнянщини.- 1996.-15 червня.

5.

1.

7.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

Додаткові публікації:

23.

1.

1.

1.

Кузьменко В.І. Письменницький епістолярій в українському літературному процесі 20-50-х років ХХ ст.- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література.- Інститут літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України. Київ, 1999.

У роботі аналізується специфіка письменницького епістолярію, його функції в українському літературному процесі 20-50-х років ХХ ст. Розглядаються теоретичні аспекти дослідження епістолярної спадщини митців, висвітлюються спадкоємні зв’язки з європейською епістолярною традицією та своєрідність української епістолографії у добу 20 - 50-х рр ХХ ст. На матеріалі приватної кореспонденції вітчизняних письменників вивчаються їхні погляди на роль і завдання літературної критики, характеризуються особливості функціонування епістолярних літературно-критичних оцінок та їхній вплив на тогочасний літературний процес. У дисертації досліджуються також епістолярна публіцистика, відкрите листування і художні епістоли М.Вороного, В.Винниченка, М.Хвильового, М.Куліша, М.Рильського, Ю.Яновського, О.Довженка, І.Багряного, Є.Маланюка, Б.Антоненка -Давидовича та інших письменників означеного періоду, що жили й працювали як в Україні, так і на еміграції.

Ключові слова : епістолярій, лист, послання, епістолографія, епістолярна формула, фразеограма, літературний процес, епістолярна критика, епістолярна публіцистика, відкрите листування, художня епістола.

Кузьменко В.Н. Писательский эпистолярий в украинском литературном процессе 20-50-х годов ХХ ст.- Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальности 10.01.01- украинская литература. - Институт литературы им.Т.Г.Шевченко НАН Украины. Киев, 1999.

В работе анализируется эпистолярное наследие Н.Вороного, В.Винниченко, Н.Хвылевого, Н.Кулиша, М.Рыльского, Ю.Яновского, А.Довженко, И.Багряного, Е.Маланюка, Б.Антоненко – Давидовича и других украинских писателей. Рассматривая теоретические аспекты изучения частной переписки литераторов, прежде всего специфику писательского эпистолярия и его функций в украинском литературном процессе 20-50-х годов ХХ века, автор прослеживает преемственные связи отечественной эпистолографии с европейской эпистолярной традицией.

На материале частной корреспонденции украинских писателей изучаются их представления о роли и задачах литературной критики, характеризуются особенности функционирования эпистолярных литературно-критических оценок. В работе освещены различные жанровые формы эпистолярной критики, в частности, эпистолярный автокомментарий, автокомментарий-автоперевод, эпистолярная автокритика, наставническая критика и др., определяется их влияние на литературный процесс в условиях сталинской действительности, цензуры и творческой несвободы. На основе проведенного анализа автор делает вывод о том, что писательский эпистолярий в значительной степени идентифицировал периодические издания, зависимые от политической конъюнктуры, поскольку в большинстве случаев был лишен ориентации на цензурные ограничения. Тем самым эпистолярная критика в период сталинизма наиболее полно реализовала не только информационную и эстетико-аксиологическую, но и социально-регулирующую функцию.

Отдельно изучается эпистолярная публицистика В.Винниченко, Н.Хвылевого, Ю.Яновского, А.Довженко и некоторых других авторов. Характеризуются ее жанровые доминанты : субъективность, эмоциональность, оценочность информации, объяснение и побуждение, в отличие от сугубо информационных жанров публицистики, которые построены преимущественно на констатации фактов.

Рассматривается также открытая переписка известных мастеров художественной литературы, опубликованная как в украинских изданиях, так и в зарубежной периодике (“Открытое письмо В.Винниченко к М.Горькому”, “Открытое письмо к дирекции ”Голоса Америки” И.Багряного и др.). Проанализированы художественные эпистолы Н.Кулиша, Ю.Яновского, О.Ольжича, А.Довженко, что позволило увеличить аргументы в пользу стержневого авторского положения о равноправном месте писательского эпистолярия среди наиболее ярких художественных явлений в украинском литературном процессе 20-50-х годов ХХ века. В условиях сталинизма не каждый литератор мог написать (а тем более напечатать) оригинальное произведение. Между тем каждый писатель (даже с учетом ограничений в переписке, например в ГУЛАГе) мог в частной корреспонденции изобразить себя и адресата, использовав при этом самый разнообразный арсенал художественных средств и приемов.

Автор диссертации освещает также источниковедческую функцию писательского эпистолярия, его роль в раскрытии биографии литераторов, идейно-художественных поисков писателей и шире – духовных запросов эпохи. Эпистолярное наследие украинских писателей “расстрелянного возрождения”, периода 2-й мировой войны и послевоенного десятилетия – это своеобразная кардиограмма тех процессов духовной жизни творческой интеллигенции, которые предваряли появление правозащитного движения в Украине.

Завершается диссертационное исследование краткими выводами, обобщающими результаты научного поиска.

Ключевые слова : эпистолярий, письмо, послание, эпистолография, эпистолярная формула, фразеограмма, литературный процесс, эпистолярная критика, эпистолярная публицистика, открытая переписка, художественная эпистола.

Kuzmenko V.I. Writer’s epistolaruy in Ukrainian Literary Process of 20-50 th of XX century.- Manuscript/

The thesis is submitted for the Doctor of Philology degree/ The speciality – 10.01.01 – Ukrainian literature. Taras Shevchenko Institute of Literature. National Academy of Sciences of Ukraine. Kyiv, 1999.

Special features of epistolaruy of the writers are analysed in this work their functions in Ukranian literary process of 20-50 th of XX century.

Theoretical aspects of the resourch of epistoliarian in heritance of the writers are taken into consideration in this work Genesys of European epistolarian tradition іs clarіfying there and originality of Ukrainian epistolagraphy in times of Stalinism. On the base of the materials of private correspondence of native writers are studied their pointsof view on the part and aim of literary criticism, are characterized the peculiarities of the function of epistolary literary critic, estimation and their influence on the literary process of their time. In the work is investigated epistolarian publicism, open correspondence and art