КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ГРОМОВА НАТАЛІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА

УДК 394.2(477.86/.87)"19/20"

РІЗДВЯНО-НОВОРІЧНА ОБРЯДОВІСТЬ УКРАЇНЦІВ БОЙКІВЩИНИ (КІНЕЦЬ ХХ –ПОЧАТОК ХХІ СТОЛІТТЯ)

Спеціальність 07.00.05 – етнологія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі етнології та краєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник

Офіційні опоненти

доктор історичних наук, професор

Борисенко Валентина Кирилівна,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

професор кафедри етнології та краєзнавства

доктор філологічних наук, професор

Кирчів Роман Федорович,

Інститут народознавства НАН України

у м. Львові,

провідний науковий співробітник

відділу етнології сучасності

кандидат історичних наук

Бондаренко Галина Борисівна,

Інститут мистецтвознавства,

фольклористики та етнології НАН України

ім. М. Т. Рильського,

старший науковий співробітник

Українського етнологічного центру |

Захист відбудеться “10” грудня 2007 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.01 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “9” листопада 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук Казакевич Г.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Структура дисертації обумовлена поставленою метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури, додатків. Загальний обсяг дисертації 310 с. (обсяг основного тексту 192 с.). Список використаних джерел і літератури містить 519 позицій.

Вступ. Актуальність теми дослідження. Кожна незалежна країна в сучасному світі дбає про збереження духовності і культурно-обрядової спадщини власного народу. Духовна культура українців та їх етнографічних груп завжди посідала важливе місце в наукових дослідженнях учених. Традиційна обрядовість українців, що складалася віками і є цілісною та досконалою етнопедагогічною системою, має бути відроджена після десятиліть забуття в часи радянської влади.

Бурхливі зміни в змісті продуктивної діяльності та умовах побутового життя населення по всій Європі, які особливо яскраво проявилися протягом ХХ століття і продовжують прискорюватися на початку ХХІ, об’єктивно приносять з собою небезпеку втрати національної самобутності кожного народу, його духовних коренів, що не компенсується досягненнями сучасної освіти і виховання. Певним чином, науково-технічний прогрес суспільства призводить не до підвищення загальної культури людей, а до її зниження, іноді спостерігається заміщення цієї культури маргінальними, псевдоінтернаціональними звичками, які не сприяють єднанню держави. В історичній перспективі все це загрожує втратою суверенної державності в тих народів, які не спромоглися утримати національно-культурну ідентичність.

Український народ піддавався чужим впливам протягом сотень років своєї історії, тому, здобувши незалежність і державність, особливо гостро потребує національно-духовного відродження. Особливо цікавими для пізнання народних звичаїв і обрядів є етнографічні групи в складі цілісного українського етносу, які в умовах компактного розселення у відносно віддалених районах досить повно зберегли історичну культурно-обрядову спадщину. У цьому сенсі дослідження календарних зимових свят та обрядів українців Бойківщини є актуальним для з’ясування витоків і підґрунтя традицій українського етносу, коренів його духовної культури.

Професійних наукових досліджень функціонування сучасної етнокультури українців мало, етнографи зазвичай звертаються до традиційного періоду кінця ХІХ – початку ХХ ст. Міграції населення, урбанізація, впливи професійного мистецтва, друкованої продукції, радіо та телебачення, розвиток художньої самодіяльності суттєво змінили календарну обрядовість у наш час. Дослідження цих змін, інновацій та трансформацій є необхідним для передбачення тенденцій, за якими розвиватиметься народна культура українців в найближчому майбутньому, для обґрунтування державної політики, спрямованої на збереження національної ідентичності українського народу.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах держбюджетної науково-дослідної теми „Історія української державності нової та новітньої доби”, затвердженої вченою радою історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (державний реєстраційний номер № 06БФ046-01), прямо пов'язана з дослідженнями кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Об'єктом дослідження є різдвяно-новорічна обрядовість бойків.

Предметом дослідження є сучасні звичаї та обрядодії, приурочені до Різдвяних, Новорічних та Водохрещенських свят українського населення Бойківщини, зміни у їх формі та мотивації наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття.

Мета дисертаційної роботи полягає в тому, щоб на основі виявлених архівних матеріалів, проведених польових досліджень та опрацьованої наукової літератури визначити особливості сучасної різдвяно-новорічної обрядовості бойків як частини святково-обрядової культури українського народу. Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання наступних дослідницьких завдань:–

проаналізувати стан історіографії та джерельної бази дослідження;–

простежити побутування сучасної різдвяної обрядовості на Бойківщині;–

розкрити досліджуване явище в порівняльному загальноукраїнському контексті;–

визначити внутрішньолокальні особливості бойківських різдвяних традицій;–

виявити ступінь збереженості традицій та мотивації при виконанні тієї чи іншої обрядодії;–

з’ясувати причини трансформацій зимових календарних свят бойків;–

дослідити функціональне та естетичне навантаження народних обрядів для сучасних селян Бойківщини, важливість дотримання ними традицій народного календаря.

Географічні межі дослідження – це територія історико-етнографічного регіону України Бойківщини. За сучасним адміністративним поділом, її територія охоплює частину Рожнятівського і майже весь Долинський райони Івано-Франківської області (за сучасним адміністративним поділом, всередині Долинського району виділена Болехівська міська рада); Сколівський, Турківський, частини Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і Старосамбірського районів Львівської області; Воловецький, частини Міжгірського та Великоберезнянського районів Закарпатської області. В основному увага приділена сільському населенню зазначеного регіону, оскільки переважна більшість населення Бойківщини – селяни; проте для порівняння наводиться також інформація про святкування різдвяних свят в окремих районних центрах Бойківщини.

Хронологічні межі дослідження визначено періодом 1991-2006 років, тобто часом незалежного існування нашої держави. Водночас зроблено екскурси в минуле, з'ясовано рівень побутування різдвяної звичаєвості в умовах посилених утисків та заборон на святкування радянською владою в період з 1939 до 1991 років. Для порівняння і простеження тенденцій та змін у різдвяно-новорічній обрядовості бойків також використані матеріали, що висвітлюють час найбільшого (і найкраще зафіксованого) побутування народних традицій – кінець ХІХ - перша половина ХХ століття. Для визначення витоків традиційних зимових обрядів автор зверталася до матеріалів і більш раннього періоду.

Теоретико-методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові принципи об'єктивності, системності та історизму, які зумовлюють вивчення й узагальнення інформації на основі науково-критичного аналізу всього комплексу джерел та літератури стосовно предмета дослідження. При розробці теми використані як загальнонаукові, так і спеціальні методи наукового пізнання: аналізу і синтезу, індукції та дедукції, аналогії, періодизації, хронологічний, класифікаційний, історико-порівняльний, картографічний, синхронний (розроблений де Соссюром), етнографічної нарації. Емпірична інформація з досліджуваної теми отримана за допомогою польових (спостереження, опитування, інтерв'ю) та кабінетних (аналіз архівних документів) методів.

Наукова новизна. Вперше поданий повний опис усіх обрядодій, приурочених до Різдва, Нового року і Водохреща на Бойківщині у кінці ХХ – на початку ХХІ століття. Показані внутрілокальні відмінності у бойківській зимовій звичаєвості на рівні закарпатської та прикарпатської частин Бойківщини, а також на рівні окремих сіл. У дисертаційному дослідженні показано зникнення деяких архаїчних звичаїв, втрата або зміна їх мотивації. Запропоноване пояснення причин цих трансформацій. Уперше в сучасній українській етнології висвітлені не лише традиції, а й нововведення в сучасній різдвяній обрядовості бойків, перш за все пов'язані з діяльністю церкви. Зроблені певні прогнози щодо перетворення цих інновацій у традиції, а також стосовно переведення деяких традицій до розряду пережитків у найближчому майбутньому. Визначена важливість дотримання всього комплексу різдвяних обрядодій для жителя сучасного карпатського села. Це дало змогу простежити зміни в народних уявленнях про сакральний та профанний час. Пояснена потреба бойків у традиційних народних театральних формах (рядження) на фоні сучасних інформаційних технологій. Уперше показано вплив туризму на комерціалізацію громадського життя під час святкування Різдвяних свят на Бойківщині.

Практичне значення дисертації полягає у можливому використанні її матеріалів професійними творчими колективами та учасниками художньої самодіяльності (зокрема, при постановці вертепів та колядування, що було здійснено автором роботи на історичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка в 2004, 2005 та 2006 роках).

Теоретичні узагальнення, результати і висновки дисертації допоможуть дати об'єктивну наукову оцінку значенню обрядів та традицій українців.

Матеріали дисертації можуть бути використані у викладанні історії України у навчальних закладах усіх типів, при підготовці вузівських курсів з етнології, культурології, українознавства, а також спецкурсів, спецсемінарів, при написанні курсових, бакалаврських, дипломних і дисертаційних робіт.

Висновки дисертаційного дослідження можуть бути корисними у формуванні державної етнокультурної політики, спрямованої на дотримання духовної єдності народів України.

Апробація роботи. Основні положення, проміжні результати та висновки роботи протягом 2005-2007 років обговорювалися на засіданнях кафедри етнології та краєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Матеріали дисертаційного дослідження були також оприлюднені на наукових конференціях: Міжнародна наукова конференція студентів і молодих науковців “Перспективні напрями вивчення всесвітньої історії” (до 50-річчя кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Київського національного університету імені Тараса Шевченка) (Київ, 2005); Міжнародна наукова конференція молодих учених “Сучасна методологія вітчизняної та зарубіжної етнології” (Київ, 2006 року); конференція, приурочена до дня науки на історичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, 2006); Міжнародна практично-наукова конференція, приурочена до 85-ліття від дня заснування Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України на тему “Національна культура в контексті сучасних глобалізаційних процесів” (Київ, 2006); V Всеукраїнські щорічні науково-практичні читання “Фольклор і література в історичному розвитку та державотворенні України”, присвячені Павлу Чубинському (Бориспіль, 2007).

Публікації. Основні положення дисертації викладені у 5 статтях автора у наукових фахових виданнях, що входять до переліків ВАК України.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” простежено стан наукової розробки проблеми та даний огляд джерельної бази дисертації.

У підрозділі 1.1. “Історіографічний огляд проблеми” поданий аналіз праць українських та зарубіжних етнологів від ХІХ століття до сьогодення, на сторінках яких тією чи іншою мірою висвітлена різдвяно-новорічна обрядовість українців Бойківщини. Серед українських учених першими дослідниками народної культури цього краю були члени “Руської трійці” (30-40 роки ХІХ ст.) – М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. Я. Головацькому належать одні з найперших описів та спроб наукового пояснення народних обрядів та пісень в Галичині та Закарпатті.

Аналіз зимового обрядового фольклору на загальноукраїнському матеріалі подали у своїх працях О. Потебня Потебня А. Объяснения малорусских и сродных народных песен. – Т. II. Колядки и щедровки. – Варшава, 1887. , О. Пчілка Пчилка О. Украинские колядки. // Киевская старина. – 1903. – № 1. – С. 152-175; № 4. – С. 132-160; № 5. – С. 192-230; № 6. – С. 347-394. , Хр. Ящуржинський Ящуржинский Xр. Культ хлеба в малорусских колядах // Киевская старина. – 1893. – Т. 43, декабрь (№ 12). – С. 408-416; Ящуржинский Xр. Колядки религиозно-апокрифического содержания. // Киевская старина. – 1895. – № 2. – С. 207-217., М. Сумцов Сумцов Н. Научное изучениие колядок и щедривок. // Киевская старина.– 1886. – Т. 14. – Кн. 2. – С. 237-266. та ін.

Багато зробив для вивчення культури бойків І. Франко. Його перу належать численні праці про походження українського вертепу Франко І. До історії українського вертепа, історично-літературні студії й матеріали ХVІІІ в. // Франко І. Зібр. тв. у п'ятидесяти томах. – Т. 36. – К., 1982. – С. 170-375; Франко І. Нові матеріали до історії українського вертепа. // Записки Наукового товариства імені Тараса Шевченка. – Львів, 1908. – Т. 82.– С. 30-52. , колядок Франко И. Замечательные колядки. // Киевская старина. – 1889. – Т. 24. – № 1. – С. 231-233; Франко І. Наші коляди. // Франко І. Зібр. тв. у п'ятидесяти томах. – Т. 28. – К., 1980. – С. 7-41.. Важливим у сфері аналізу усної народної словесності бойків є також доробок В. Гнатюка. Гнатюк В. Пісенні новотвори в українсько-руській народній словесності. // Гнатюк В. Вибрані статті про народну творчість. – К., 1966. – С. 78-95.

Народний календар північно-західної частини Бойківщини відобразив у своїй праці М. Зубрицький. Зубрицький М. Народний календар. Народні звичаї і говірки, прив'язані до днів у тижні і до рокових свят. // Матеріали до українсько-руської етнольогії. – Львів, 1900. – Т.3. – С. 33-60. Дослідник подав народні назви свят, обрядодії та вірування, з ними пов'язані.

Період кінця ХІХ – на початку ХХ століть став плідним для розвитку етнографічних студій на Західній Україні і вивчення різдвяних звичаїв бойків зокрема. Наукова діяльність етнографів була зосереджена в межах Етнографічної комісії, заснованої в 1898 р. при Науковому товаристві ім. Шевченка у Львові. Створення Етнографічної комісії дало можливість широко розгорнути екпедиційну роботу з метою збирання етнографічного матеріалу, систематизувати та узагальнювати вже існуючі етнографічні праці.

Наприкінці 20-х – у 30-х роках ХХ століття у ряді міст Західної України діяли дрібні регіональні осередки для збору і вивчення пам'яток народної культури. Серед них етнографією бойків займалися товариства “Бойківщина” в Самборі (засноване в 1928 р.), “Верховина” в Стрию (1931 р.) та “Етнографічне товариство Підкарпатської Русі” в Мукачевому (1934 р.). У часописах цих товариств знаходимо кілька цінних розвідок з різдвяної обрядовості бойків. Зокрема, Мисевич О. Різдвяні звичаї й пісні із с. Веремінь. // Літопис Бойківщини. – Самбір, 1938. – Ч. 10; Турянська М. Бойківські звичаї з Різдвяних свят, Нового року й Йордану. // Літопис Бойківщини. – Самбір, 1934. – Ч. 3. – С. 23-27 та ін.

Цінною для нашого дослідження є праця П. Богатирьова “Магические действия, обряды и верования Закарпатья, Богатырев П. Вопросы теории народного искусства. – М., 1971. – С. 167-296. базована на синхронному методі, який дає можливість дізнатися про сучасну мотивацію виконання тієї чи іншої обрядодії.

Глибокі теоретичні праці про Різдво, базовані на широкому порівняльному українському та світовому матеріалі, видали К. Сосенко Сосенко К. Різдво-Коляда і Щедрий вечір: Культурологічна оповідь. – К., 1994. та І. Свєнціцкий. Свєнціцкий І. Різдво Христове в поході віків (Історія літературної теми й форми). – Львів, 1933.

Радянська доба в етнології, так само, як і в інших гуманітарних науках, позначена перш за все втручанням офіційної ідеології в науку. Літературу радянського періоду, що стосується святкової культури, можна умовно поділити на дві групи: історія формування нових радянських обрядів та дослідження традиційної (“дожовтневої”) обрядовості. Праці з пролетарської обрядовості, написані переважно в 1970-1980 роках Косуха П. Наши праздники и обряды. – К., 1987; Науменко Г. Нова радянська обрядовість, її місце в патріотичному та інтернаціональному вихованні трудящих. // Народна творчість та етнографія. – 1981. – № 1; Прогресивні народні традиції в збагаченні радянського способу життя. – К., 1986; Советские традиции, праздники и обряды: Опыт, проблемы, рекомендации. – М., 1986; Соціалістична обрядовість на Україні. – К., 1983 та ін., носять швидше агітаційний, ніж дослідницький характер. Тобто в них відображена не дійсна картина народних святкувань ХХ століття, а рекомендована партією. Загальна характеристика традиційної народної обрядовості мала часто негативне забарвлення: свята трактувалися як пережитки, витвори нерозумної селянської уяви. Дохристиянські обряди все ж засуджувалися менше, ніж релігійні нововведення.

Глибокий аналіз зимової календарної обрядовості міститься в працях російських вчених В. Чичерова Чичеров В. Зимний период русского народного земледельческого календаря XVI-XIX веков. – М., 1957. та В. Проппа Пропп В. Русские аграрные праздники. – Л., 1963. .

В радянській Україні (ця тенденція зберігається і зараз) основні етнографічні студії проводилися вченими в межах народознавчих установ – передусім у створеному в Києві у 1936 році Інституті українського фольклору АН УРСР (тепер – Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України) та у львівському Музеї етнографії та художнього промислу, започаткованому в 1951 р. (сучасна назва – Інститут народознавства НАН України). Надзвичайну пізнавальну цінність для нашого дослідження мають роботи працівників цих установ О. Курочкіна Курочкін О. Українські новорічні обряди: “Коза” і “Маланка” (з історії народних масок). – Опішне, 1995. , Й. Федаса Федас Й. Український народний вертеп (У дослідженнях ХІХ-ХХ ст.). – К., 1987. , Р. Кирчіва Кирчів Р. Етнографічне дослідження Бойківщини. – К., 1978; Кирчів Р.Ф. Із фольклорних регіонів України. Нариси й статті. – Львів, 2002., а також колективна монографія “Бойківщина” Бойківщина: Історико-етнографічне дослідження. – К., 1983..

В останні півтора десятиліття вийшли друком численні етнологічні праці з народної обрядовості, написані на загальноукраїнському матеріалі. Серед них – роботи В. Борисенко Борисенко В. Традиції та життєдіяльність етносу (на матеріалах святково-обрядової культури українців). – К., 2000. , І. Волицької Волицька І. Театральні елементи в традиційній обрядовості українців Карпат кінця XIX - поч. XX ст. – К., 1992. , М. Гримич Гримич М. Традиційний світогляд та етнопсихологічні константи українців (Когнітивна антропологія). – К., 2000. , М. Тиводара Тиводар М. Традиційне скотарство українських Карпат ІІ пол. ХІХ – І пол. ХХ ст. Історико-етнологічне дослідження. – Ужгород, 1994. тощо.

Святково-обрядова культура населення інших регіонів України висвітлена у цілій низці праць Гуцульщина: Історико-етнографічне дослідження. – К., 1987; Шухевич В.О. Гуцульщина. – Ч. IV. – Верховина, 1999; Лемківщина: Історико-етнографічне дослідження. – Т. ІІ. Духовна культура. – Львів, 2002; Різдво на Лемківщині. Фольклорно-етнографічний збірник. – Львів, 2004; Холмщина і Підляшшя: Історико-етнографічне дослідження. – К., 1997; Кожолянко Г. Народознавство Буковини. Новорічно-різдвяна обрядовість буковинців. Навч. посібник. – Чернівці, 2001; Поділля: Історико-етнографічне дослідження. – К., 1994; Полісся України: Матеріали історико-етнографічного дослідження. – Львів, 1997. – Вип.1 Київське Полісся. 1994; Полісся України: Матеріали історико-етнографічного дослідження. – Львів, 1999. – Вип.2. Овруччина. 1995; Сумцов М.Ф. Слобожане. Історико-етнографічна розвідка. – Харків, 1918 та ін., що дає можливість висвітлити різдвяну обрядовість бойків на загальноукраїнському тлі.

У 1967 р. в екзилі, а з 1992 р. в Україні поновлена діяльність закритого у 1939 році науково-культурологічного товариства “Бойківщина”. У Дрогобичі видаються часопис “Літопис Бойківщини” та газета “Бойки”, в яких публікуються і розвідки з різдвяної обрядовості бойків. Рабій М. Колядки та щедрівки Західньої Бойківщини. // Літопис Бойківщини. – Ч. 1/35 (46). – Філядельфія, 1982. – С. 8-30; Гайда Ю. Повір'я, звичаї та обряди бойків Турківщини. // Бойки. – № 1-12/1996, 1-12/1997, 1-6/1998 (22-52). – Дрогобич, 1998. – С. 205-210 та ін.

Таким чином, маємо достатньо наукових праць з різдвяної обрядовості на загальноукраїнському матеріалі. Досліджень, присвячених висвітленню традицій святкування Різдва на Бойківщині, менше. Узагальненої праці про сучасний період розвитку різдвяних звичаїв та обрядів на Бойківщині немає взагалі. Тому при дослідженні цієї теми виникла необхідність залучення широкого кола джерел.

Підрозділ 1.2. “Джерельна база дослідження” містить характеристику, класифікацію та аналіз джерел даної роботи, що складаються з архівних матеріалів та опублікованих праць.

Цінні матеріали з різдвяної обрядовості Бойківщини містяться в Наукових архівних фондах рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України. Нами використані одиниці збереження із фондів 14-2 (Наукові праці), 14-3 (Збірники), 14-5 (Експедиції), 28 (фонд В.М. Гнатюка) та 29 (фонд Етнографічної комісії Наукового товариства імені Шевченка у Львові). Основну масу віднайденого нами матеріалу становлять зібрані у радянські роки записи колядок і щедрівок; також наявні тексти вертепних драм, етнографічні описи різдвяних обрядодій.

Значний інтерес становлять неопубліковані матеріали, що містяться у Науковому архіві Інституту народознавства НАН України у Львові. Інформативними у плані різдвяної обрядовості бойків є польові щоденники учасників експедицій на Бойківщину у 70-х–80-х роках ХХ століття Р. Кирчіва Бойківська етнографічна експедиція. Червень-липень 1975 р. Щоденник № 1 Кирчіва Р. // Архів ІН НАНУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Од. зб. 215. – 99 арк.; Бойківська етнографічна експедиція. Червень 1977 р. Щоденник № 5 Кирчіва Р. // Там само. – Од. зб. 240. – 63 арк., Ю. ГошкаГошко Ю. Експедиція 1975 р. “Бойківщина” // Архів ІН НАНУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Од.зб. 217. – 32 арк.; Гошко Ю. Польові матеріали бойківської експедиції 1976 р. // Там само. – Од.зб. 227. – 67 арк., В. Фриза Наукова експедиція співробітників ЛВ ІМФЕ ім. М.Т. Рильського АН УРСР у гірські райони Львівської, Закарпатської та Івано-Франківської обл. з 5 по 18 травня 1985 р. – Звіт молодшого наукового співробітника Фриза В. про роботу, виконану під час наукової експедиція у гірські райони українських Карпат з 4 по 16 травня 1985 р. // Архів ІН НАНУ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Од.зб. 331. – 30 арк..

Нами також використано декілька архівних одиниць збереження з Архіву кафедри культурології та українознавства Дрогобицького державного педагогічного університету імені І. Франка. Це матеріали студентських етнографічних практик початку ХХІ ст. переважно у селах Дрогобицького району Львівської області.

Основним джерелом для дисертації стали матеріали автора, зібрані методами опитування та інтерв'ювання під час комплексних та індивідуальних польових експедицій на Бойківщину. Усього автором дисертації протягом 2004-2007 років було обстежено 27 сіл та міст Львівської області, 18 сіл Івано-Франківської області та 15 сіл Закарпатської області. Опитано біля 300 чоловік, в основному активних учасників зимових обрядів. Особливу цінність становлять матеріали, зібрані методом спостереження у селах Тисів Болехівської міськради та смт Верховина Івано-Франківської області, селах Орявчик та Ялинкувате Сколівського району Львівської області безпосередньо під час Різдвяних та Водохрещенських святкувань. Наші матеріали відповідно паспортизовані і зберігаються у архіві кафедри етнології та краєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Науковий архів Кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – Ф. 3. – П. 3-5. – Од. зб. 32-95.

Серед опублікованих праць нами використані збірки колядок, щедрівок, сценаріїв вертепів. Особливу цінність становлять збірки зимового обрядового фольклору, видані Я. Головацьким Народные песни Галицкой и Угорской Руси, собранные Я. Головацким. – М., 1878. – Ч. ІІ. Обрядные песни. – 844 с.; Ч. ІІІ. Разночтения и дополнения. Обрядные песни. – 523 с.; Ч. ІІІ. Разночтения и дополнения. Отделение ІІ. Обрядные песни. – 556 с., В. Гнатюком Колядки і щедрівки. Зібрав В. Гнатюк // Етнографічний збірник. – Львів, 1914. – Т. 35. – 270 с.; Т. 36 – 380 с., О. Деєм Колядки та щедрівки. Зимова обрядова поезія трудового року / Упоряд., передмова і прим. О. Дея. – К., 1965. – 804 с..

Святкування Різдва та Нового року відбито на сторінках періодичних видань. У газетах обласних та районних центрів Бойківщини (зокрема, “Новини Підгір'я” та “Рідна земля” у Рожнятові, “Добре слово” у Сколе, “Голос Самбірщини” у Самборі, “Високий замок” у Львові, “Світ молоді” в Івано-Франківську та інші) публікують статті з порадами про рецепти страв святвечірнього та різдвяного столу, друкують тексти колядок та сценарії вертепів, вірші про Різдво. Зокрема: Весь світ нині звеселився. Вертеп. // Рідна земля. – 7 січня 1994. – Число 2 (181); Во Вифлеємі нині новина (Сценарій вертепу для дорослих). // Новини Підгір'я. – Рожнятів, 1990. – 8 грудня. – С. 3; Над вертепом звізда ясна. (Сценарій вертепу) // Новини Підгір'я. – Рожнятів, 1990. – 29 листопада. – С. 8; Михальчак І. Вчимось колядувати. // Голос Самбірщини. – № 2 (1130). – 13 січня 2006 року. – С. 1 та ін.

Отже, існує велика кількість джерел, вивчення яких дає змогу глибоко дослідити різдвяну обрядовість бойків на сучасному етапі. Проведений порівняльний аналіз сучасного стану зимової святково-обрядової культури бойків-горян з культурою попередніх часових періодів та інших регіонів України дає можливість простежити тяглість бойківської традиції та її єдність із загальноукраїнською.

У другому розділі “Традиції та інновації у відзначенні Різдва на Бойківщині” в історичному розвиткові розглянуті обрядодії, приурочені до Нового року, Святого вечора та Різдва.

Підрозділ 2.1. “Загальна характеристика сучасних бойків” містить інформацію про походження субетноніму “бойко”, самоідентифікацію бойків, етнографічні межі Бойківщини, внутрішні відмінності між закарпатськими та прикарпатськими бойками, поселення, основні види господарської діяльності, сучасний стан бойківської родини у зв'язку з масовими виїздами населення на заробітки за кордон, роль церкви та священика у житті горян, специфіку життя в селі та важливість дотримання традицій народного календаря для бойків на сучасному етапі. Встановлено, що найповніше дотримання традицій спостерігається у трьох-чотирьохпоколінних сім'ях, де під одним дахом проживають старші люди, які знають, як правильно виконувати обряди, і малі діти, яким цікаво брати участь у обрядодіях. Великий вплив на календарну обрядовість бойків мають сільські священики, що користуються у населення високим авторитетом.

У підрозділі 2.2. “Відзначення Новорічного свята 1 січня” простежена історія встановлення дати Новорічного свята у зв'язку з плутаниною у юліанському та григоріанському літочисленнях. У результаті Новий рік на Бойківщині тепер святкують два рази, оскільки, як зазначають самі бойки, невідомо, який Новий рік (1 чи 14 січня) є справжнім. Традиційних обрядодій, приурочених до цього дня, фактично немає, навіть ялинку у деяких оселях встановлюють перед Різдвом, а не перед Новим роком.

У підрозділі 2.3. “Святий вечір у циклі різдвяно-новорічних свят” вказується, що відзначення Святого вечора є фактично найважливішою датою у всьому різдвяно-новорічному циклі свят, саме в цей день здійснюється найбільше обрядодій, найкраще збережена форма їх виконання і глибинна суть. Частина населення Бойківщини ще дотримується архаїчних обрядодій приготування обрядового хліба “керечуна” (“василяника”); виготовлення і ритуального встановлення “діда” (“дідуха”) – традиційного вівсяного снопа, що раніше мав відношення до культу родючості і культу предків, а тепер для все більшої кількості людей символізує солому, на якій народився Ісус Христос, або й самого маленького Ісусика в яслах; розтрушування соломи по підлозі; запалення свічок на могилах родичів; обв'язування фруктових дерев солом'яними перевеслами та лякання їх сокирою; імітування дітьми звуків домашніх тварин для того, щоб вони велися у господарстві; зв'язування ложок після вечері для того, щоб наступний рік худоба під час випасу “трималася купки”, або, щоб уся сім'я була разом тощо. Майже вийшли з ужитку давні звичаї обв'язування ніжок столу ланцюгом (щоб вороги мовчали або, щоб сім'я увесь рік була разом); стелення на порозі вивернутого догори вовною кожуха та викладання під ноги сокири; встановлення під стіл повного відра води (щоб корова давала багато молока); усного запрошення до столу морозу, пташок, різних природних сил, душ предків та ін. Відносно добре збережені святвечірні дівочі ворожіння про шлюб, які виконуються також на Андрія, оскільки дівчата у всі часи хотіли знати, з ким вони будуть у парі; менше ворожать про долю (за підкинутою догори кутею, димом свічки тощо). Форма виконання деяких обрядодій редукована у зв'язку зі змінами в інтер'єрі хат – напр., щоб не забруднити стелю, кутю можуть підкидати невисоко (втрачена мотивація ворожити за кількістю зернин, що прилипли до стелі), солому не розтрушують по всій підлозі, а ставлять у ящичку чи мішечку під стіл тощо.

Підрозділ 2.4. “Трансформація різдвяних звичаїв та обрядів” висвітлює традиції та інновації у обрядовості Різдва (7 січня), Марії або Збігбородиці (8 січня) та Степана (9 січня). У деяких сім'ях ще дотримуються давніх звичаїв купання на Різдво в річці обрядового хліба і снопа, ритуальне качання хліба по підлозі, вимітання соломи з хати на Степана та ін.

Вранці на Різдво більшість членів сім'ї відвідує вранішню церковну службу, в той час ті, що залишилися у хаті, очікують на прихід полазника. Архаїчного звичаю заводити у ролі полазника до хати барана, коня чи вола вже ніде не дотримуються. Роль полазників виконують переважно маленькі хлопці, бажано порядні, з хороших сімей. Досі вірять, що той, хто першим зайде на Різдво до хати, принесе господарям долю чи недолю на увесь наступний рік; поганою прикметою, як і раніше, вважається, якщо першою приходить жінка. На думку М. Глушка, первісно слово “полазник” означало у далекому минулому для праукраїнців робочу худобу, оскільки “лаз” – це викорчувана ділянка лісу, яку обробляли “наїздом”, тобто за допомогою тяглової сили – вола Глушко М. Походження “полазника” як звичаю зимової календарної обрядовості українців (нова концепція). // Народна творчість та етнографія. – 2003. – № 3. – С. 84-85.. Це однозначно засвідчує той факт, що полазник-віл передує полазникові-барану, і тим паче полазникові-людині.

Звичай гостювання, відомий повсюди в Україні, є чи не найважливішою різдвяною традицією. Основна функція різдвяної гостини – людська комунікація, оскільки у будні дні селяни багато працюють, часу на розмови з односельцями майже немає. У бойків існують певні правила етикету за святковим столом, яких дотримуються і досі. “Протягом віків у бойків виробились неписані правила поведінки в гостях. Поганим тоном вважалося багато, лакомо їсти, тому будучи в гостях, треба було останнім починати і першим закінчувати їсти... Внаслідок цього правила побутує звичай весь час припрошувати гостей до їжі, тому гості, з'ївши одну ложку чи другу страви, чекали, щоб їх просили.” Гребеняк Д. Основні атрибути обрядового харчування бойків в кінці ХІХ – початку ХХ ст. // Бойківщина. Історія та сучасність. – Львів, Самбір, 1995. – С. 117.

У підрозділі 2.4. “Різдвяне колядування” проаналізовані збережені до нашого часу на Бойківщині колядки та форми колядницьких обходів у цьому регіоні.

Аналіз сучасного бойківського зимового обрядового фольклору дозволив нам виділити наступні види колядок залежно від часу їх створення та сюжетної основи: величальні, релігійні, апокрифічні (поєднання перших і других) та повстанські.

Давні величальні колядки, у яких віддається шана та звучать побажання добробуту господарю та його родині, виконуються на Бойківщині все менше. Серед них найкраще збережені колядки для дівчини. В основному тут співають (в родинному колі, під час церковних служб, у колядницьких обходах хат) релігійні (християнські) колядки, де прославляються не людина, а Бог. Саме цей, найпізніший за часом виникнення вид колядок, що постали не у народному середовищі, а написані, за словами І. Франка, “простими братчиками і послушниками монастирськими, світськими, духовними та дяками” Франко І. Наші коляди. // Франко І. Зібр. тв. у п'ятидесяти томах. – Т. 28. – К., 1980. – С. 37, 10., вважається сучасними бойками власне “колядками”, а давні твори зимового обрядового фольклору називають “хатніми колядами”, “щедрівками” або й просто “піснями”. Серед релігійних колядок на Бойківщині найбільше виконуються такі загальновідомі на Україні пісні, як “Бог предвічний”, “Нова радість стала”, “Во Вифлеємі нині новина”, “Небо і земля нині торжествують”, “Темненькая нічка” та інші.

У наш час ще побутують апокрифічні колядки, у яких біблійні події подані не в точних формах євангельського оповідання, а видозмінені за вимогою народно-поетичного світогляду або під впливом апокрифів. Ящуржинский Xр. Колядки религиозно-апокрифического содержания. // Киевская старина. – 1895. – № 2. – С. 207. Ці твори є надзвичайно цікавими для етнолога та фольклориста, оскільки поєднують у собі елементи дохристиянського та християнського світогляду.

Повстанські колядки постали найпізніше і є відображенням історичних подій другої половини ХХ століття – боротьби ОУН-УПА за незалежність України. Основні мотиви цих пісень – прагнення волі для гнобленої Росією України. Нам вдалося записати на Бойківщині дві повстанські колядки, одна з яких, “Сумний Святий вечір”, є надзвичайно поширеною ще і в наші дні, вона часто виконується під час різдвяних гостин. Так звані “пожовтневі” (радянські) колядки, в яких замість народження Христа прославляється революція, п'ятикутна зоря, колгоспна праця та інші “здобутки” радянської влади, за словами інформаторів, ніколи особливо популярними на Бойківщині не були і під час ритуальних обходів не виконувалися.

Схвальне ставлення церкви до релігійних колядок зумовило живучість обряду колядування на Бойківщині. Традиційно мають колядувати чоловіки, проте у зв'язку зі знелюдненням сіл та через інші причини у багатьох селах зараз існують мішані чоловічо-жіночі ватаги колядників. Вколядовані гроші повністю віддаються на церкву, тому цю форму колядницького обходу ми позначили умовною назвою “коляда на церкву”; серед самих бойків такі групи називаються “коляда”, “велика коляда” (на противагу “малій коляді” – вертепу), “церковні”, “хорова”. В деяких селах ще збережена традиція співати господарю та його родині давні величальні колядки. Переважно ці твори виконуються ватагою церковних колядників у хаті, після того, як надворі була проспівана християнська колядка. За нашими польовими матеріалами, лише у кількох селах Болехівської міськради Івано-Франківської області та сусіднього Стрийського району Львівської області досі існує так звана “коляда до дівчат” – різдвяний обхід молодими парубками тих осель, у яких живуть “відданиці” (дівчата на виданні) і виконання їм спеціальних “дівоцьких” коляд, основна ідея яких – побажання скорого щасливого шлюбу. Колядують на Бойківщині також і діти, які, на відміну від дорослих колядників, не збираються у великі ватаги, а ходять по кілька чоловік, зароблені гроші залишають собі. В основному вони вітають близьких сусідів і родичів.

Колядницький обряд уже майже втратив свою давню ціль – силою слова принести у родину добробут, врожайність полів і садів та плідність худоби і набув християнського звучання – прославити народження Месії.

У третьому розділі “Сучасні тенденції розвитку Новорічних та Водохрещенських свят” розглянуті обрядодії, приурочені до Старого Нового року, другого Святого вечора і Водохреща, а також зимове обрядове рядження на Бойківщині.

У підрозділі 3.1. “Вертеп як основна форма бойківського різдвяного рядження” досліджується роль та місце обрядових масок на Бойківщині у наш час. Визначено, що основним видом різдвяного обрядового рядження є вертеп. В наш час на Бойківщині побутує виключно живий вертеп, який є більш пізньою формою у порівнянні з ляльковим вертепом.

Український ляльковий вертеп виник, за концепцією І. Франка, під впливом польської шопки і є комбінацією двох абсолютно різнорідних, не пов'язаних аж до XVIІ ст. елементів: народної світської лялькової драми з її сміховою культурою та церковної різдвяної містерії, в якій мова йде про народження Ісуса, прихід трьох царів та Ірода. Франко І. До історії українського вертепа, історично-літературні студії й матеріали ХVІІІ в. // Франко І. Зібр. тв. у п'ятидесяти томах. – Т. 36. – К., 1982. – С. 183. Ці дві лінії – світська і народна – яскраво простежуються і в сучасному живому вертепі.

Персонажний склад живого вертепу значно менший, ніж лялькового – останній міг нараховувати більше тридцяти ляльок. Обов'язковими учасниками живого вертепу є: “пастушки” (двоє чи троє), “царі” (троє), “ангел” (або два “ангели”), “цар Ірод” та його “воїн”, “жид” (“Мошко”) і “жидівка” (“Сура”), “циган” з “циганкою” або “циганчам”, “смерть”, “чорт”, іноді “козак” (“запорожець”), “стрілець”, “дід” і “баба” та ін. Дуже рідко у вертепі зображають “Діву Марію” та “Йосипа”; так само лише у кількох селах ми зустріли зооморфні маски – “ведмедя” і “кози”. Усі ці персонажі, так само, як і в народній грі “Маланка”, відомій на Буковині та Гуцульщині, в народній уяві поділяються на “чистих” і “нечистих”. До останніх належать “жиди”, “цигани”, “чорт”, “смерть”.

Сюжет вертепу розгортається навколо біблійної історії народження Ісуса Христа у Вифлеємі. В процесі фольклоризації вертеп, як і християнські колядки, набув багатьох українських рис: “пастушки” вбрані в український народний одяг, замість традиційних трьох “царів зі Сходу” поклонитися Ісусові приходять князі Роман, Данило, Володимир Мономах чи ін., “козак з-за Дніпра” та “стрілець (виразники ідеї національної єдності України) просять у маленького Ісусика щастя і долі для України тощо.

На наше переконання, народна лінія у вертепі, представлена грою “нечистих” ролей, є значно цікавішою за релігійну. Сценічна гра “чистих” персонажів, передовсім це стосується “пастирів” і “царів”, не відзначається високою акторською майстерністю. Їхні обличчя під час виконання своїх ролей часто байдужі, очі подекуди опущені додолу, слова вони промовляють швидко, іноді навіть нерозбірливо, ковтають закінчення. Персонажі,